Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

* * *

Незадовго до четвертої по обіді наступної середи Лоренцо ніс свою скрипку через міст до Дорсодуро. Це був район, у якому мешкали професори й академіки, а будівлі були набагато величніші, ніж його скромна оселя в Каннареджо. Він знайшов будинок Бальбоні на Фондамента Брагадін і зупинився, трохи злякавшись масивних дверей з мідяним молоточком у вигляді голови лева. Позаду нього вода хлюпалась у каналі, повз гуркотіли човни. На пішохідному мосту Сан-Віо два чоловіки гучно з’ясовували, хто з них має сплачувати за пошкоджений паркан. Поміж їхніх збуджених голосів до Лоренцо долинув звук віолончелі. Здавалося, що він надходить

одночасно звідусюди, відбиваючись від цегли, каміння та води. Чи все ж таки музика линула з-за стін бурштинового кольору оселі професора Бальбоні?

Лоренцо хитнув мідяний молоточок і почув луну від удару, що, наче грім, покотилася будинком. Двері відчинилися, і похмурого вигляду жінка, вдягнута в уніформу покоївки, оглянула його з ніг до голови.

-Перепрошую, мені сказали прийти о четвертій.

- Ви - онук Альберто?

-Так, синьйоро. Я прийшов на репетицію із синьйориною Бальбоні.

Жінка поглянула на футляр скрипки й коротко кивнула.

- Ідіть за мною.

Лоренцо пішов за нею напівтемним коридором повз портрети чоловіків і жінок, чиї м'ясисті обличчя сказали йому про те, що всі вони належать до роду Бальбоні. У цьому великому будинку Лоренцо почувався чужинцем, його шкіряні черевики скрипіли полірованим мармуром підлоги.

Він сором’язливо запитав покоївку:

- Чи вдома професор?

- Він невдовзі має повернутися. - Звуки віолончелі лунали гучніше й здавалося, що саме повітря випромінювало цю голосну музику. - Просив, щоб ви починали репетицію без нього.

-Ми ще не знайомі із синьйориною Бальбоні.

- Вона очікує на вас. Не варто перейматися.

Покоївка відчинила подвійні двері, й музика віолончелі полилася назовні, наче солодкий мед.

Лаура Бальбоні сиділа біля вікна спиною до нього. Проти яскравого денного світла він бачив тільки її силует: голова нахилена, плечі подалися вперед, обіймаючи інструмент.

Дівчина грала, не здогадуючись, що він стояв і слухав, прискіпливо оцінюючи кожну ноту, яку вона видобувала зі своєї віолончелі. Її техніка не була бездоганною. Подекуди Лоренцо чув фальшиві ноти, а шістнадцяті звучали нерівно. Але грала дівчина завзято, її смичок так упевнено ковзав струнами, що похибки здавалися навмисними, кожна нота бралася без каяття. У ту мить йому стало байдуже, яка вона зовні. Вона б могла мати обличчя, як у віслюка, а стегна, як у корови. Єдине, що мало значення, - це те, що музика, яка вилітала з її струн, була настільки пристрасною, що віолончель, здавалося, ось-ось спалахне полум’ям.

- Синьйорино Бальбоні, прийшов молодий чоловік, - сповістила покоївка.

Смичок раптово замовк. Якийсь час дівчина залишалася схиленою над своїм інструментом, немовби відмовлялася випускати його зі своїх обіймів. Потім вона випрямилася на стільці й повернулася, щоб поглянути на нього.

- Що ж, - сказала вона після паузи, - ви не такий страшний, як я очікувала.

-Таким мене зображав ваш батько?

- Папа взагалі вас ніяк не зображав. Саме тому я й очікувала гіршого. - Вона кивнула покоївці: - Дякую, Альдо! Ти можеш зачинити двері, щоб ми не заважали тобі.

Покоївка вийшла й залишила Лоренцо сам на сам із цим дивним створінням. Він очікував побачити жіночу версію червонопикого професора Бальбоні з буйволячою шиєю, але натомість перед ним опинилася дівчина надзвичайної вроди. Її довге волосся було світлим, наче золото, й сяяло під променями післяобіднього сонця. Вона дивилася просто на нього, але він не зрозумів, були її очі блакитними чи зеленими. А ще

Лоренцо так зніяковів під її поглядом, що не одразу звернув увагу на її руки, рясно вкриті старими шрамами. Коли ж він побачив спотворену шкіру, то майже одразу повернув погляд на її обличчя, але не зміг приховати своє потрясіння. Будь-яка інша дівчина з такими ушкодженнями миттєво почервоніла б від сорому, відвела погляд чи схрестила б руки, аби приховати шрами. Але Лаура Бальбоні нічого із цього не зробила. Вона залишала їх на видноті так, наче пишалася ними.

-Ви дуже добре граєте, - сказав Лоренцо.

-Звучить так, наче ви здивовані.

-Відверто кажучи, я не знав, чого очікувати.

-Що мій батько розповідав вам про мене?

-Не надто багато. Мушу визнати, це викликало в мене певні підозри.

- Ви також очікували побачити потвору?

Він засміявся.

-Так, якщо чесно.

-То що ви думаєте тепер?

Що він насправді думав? Безсумнівно, вона була вродливою і талановитою, але, разом з тим, він її трохи побоювався. Лоренцо ніколи раніше не зустрічав настільки прямолінійної дівчини, а під її поглядом йому було важко дібрати потрібні слова.

-Не зважайте. Ви не мусите відповідати на це питання. -Вона кивнула на його футляр зі скрипкою. — Що ж, ви не хочете дістати свій інструмент?

-То ви справді хочете зробити це? Зіграти дуетом?

- Якщо тільки ви не хочете зайнятися зі мною чимось іншим.

Він миттєво почервонів і повністю зосередився на діставанні скрипки з футляра. Лоренцо відчував, що вона роздивляється його, й уявив, у якому невигідному образі він

з’явився - високий і худий, в подертих черевиках та із затертим комірцем. Він не вдягнувся як слід, бо не ставив собі за мету вразити страшну Лауру. Але тепер він гірко шкодував про те, що не вдягнув найкращу сорочку й не начистив черевиків. Неможливо вдруге скласти перше враження, і він не зможе повернутися та змінити цей день. Змирившись із цим, Лоренцо настроїв скрипку й швидко зіграв кілька арпеджіо, щоб розім’яти пальці.

-Чому ви на це погодилися? - спитала вона.

Він уважно змащував смичок каніфоллю.

-Тому що ваш батько вважає, що з нас вийде чудовий дует.

-То ви погодилися лише через те, що він вас попросив? - Він друг і колега мого дідуся.

-То ви просто не змогли відмовити, - зітхнула вона. - Ви мусите бути відвертим зі мною, Лоренцо. Якщо ви насправді не хочете цим займатися, просто скажіть мені. Я скажу батькові, що це було моє рішення, а не ваше.

Він повернувся обличчям до неї і тієї ж миті відчув, що більше не може відвести погляд. І не хоче.

- Я прийшов сюди, щоб грати з вами, - сказав Лоренцо. -Гадаю, що саме цим ми й маємо зайнятися.

Вона схвально кивнула.

-То почнемо з фон Вебера? Просто щоб почути, як наші інструменти звучать разом.

Вона розгорнула ноти фон Вебера на своєму пюпітрі. Лоренцо забув принести свій, тож став позаду дівчини й читав ноти через її плече. Вони були настільки близько одне до одного, що він відчував запах її парфумів - солодких, наче пелюстки троянди. Буфи коротких рукавів її блузи прикрашало вишукане мереживо, на шиї висів тонкий ланцюжок

з маленьким хрестиком просто над верхнім ґудзиком. Лоренцо знав, що Бальбоні - католики, але завмер, дивлячись на золотий хрестик, що сяяв на її грудях.

Вона зіграла перші чотири такти раніше, ніж він притиснув скрипку підборіддям. Композиція була в темпі «модерато¹³», та її вступні ноти пролунали м’яко й замислено. Можливо, її руки й покриті шрамами, але вони вміють видобувати чарівні звуки з віолончелі. Він замислився, як вона могла дістати ті опіки. Впала в камін у дитинстві? Перекинула на себе чайник з окропом? У той час, коли інші дівчата носять довгі рукави, Лаура сміливо демонструє свої вади.

Скрипка Лоренцо вступає на п’ятому такті. Він ідеально входить у ритм, їхні інструменти гармонійно лунають разом, і це щось більше, ніж просте співзвуччя. Саме так фон Вебер замислював свою музику! Але то була закоротка п’єса, й вона надто швидко добігла кінця. Навіть коли вони підвели свої смички після останнього такту, мелодія, здавалося, все ще лунала в повітрі, жалібно зітхаючи.

Лаура підвела на нього погляд, і її губи промовили зі здивуванням:

-Я навіть не уявляла, наскільки чудова ця п’єса!

Він витріщився на ноти на її пюпітрі.

-Я теж!

- Будь ласка, зіграймо її ще раз.

Позаду нього лочулося, як хтось прочищає горло. Лоренцо повернувся та побачив покоївку Альду, що стояла з тацею, на якій були чашки із чаєм і бісквіти. Вона навіть не подивилась на нього, її погляд був прикутий до Лаури.

-Чай, який ви замовляли, синьйорино Бальбоні.

-Дякую, Альдо, - відповіла Лаура.

- Професор Бальбоні мав би вже повернутися додому.

-Ти ж знаєш батька. Він не підпорядковується жодному розкладу. Дуже прикро, Альдо! Я сподівалася, що ми сьогодні вечерятимемо утрьох.

-Утрьох? - лише тепер покоївка поглянула на Лоренцо. -Молодий чоловік залишається?

-Прошу вибачення, Лоренцо! Я мала б спершу спитати вас, - сказала Лаура. - Чи ви маєте інші плани на сьогоднішню вечерю?

Він поглянув на дівчину, потім на покоївку й відчув, що в кімнаті повисла якась напруга, що стає дедалі неприємнішою. Він подумав про матір, яка саме в цей час мала готувати щось на вечерю. А ще подумав про золотий хрестик, що висів на шиї Лаури.

- Моя родина чекає на мене. Боюся, що я мушу відмовитися від вашого запрошення, - сказав він.

Губи Альди розтягнулися у задоволеній посмішці.

-Тож сьогодні, як завжди, буде лише двоє, - сказала вона й вийшла з кімнати.

- Вам справді конче потрібно повертатись додому так швидко? Чи маєте час зіграти зі мною ще кілька п’єс? - запитала Лаура. - Мій батько запропонував Кампаньйолі чи рондо Бетховена для конкурсу. Хоча, мушу зізнатися, вони обидві мені не дуже подобаються.

-Тоді ми можемо обрати щось інше.

-Але я більше нічого не готувала.

- Ви б хотіли спробувати дует, який ще не грали?

-Який дует ви маєте на увазі?

Лоренцо поліз до бічної кишені свого футляра, витяг звідти дві сторінки нот і поклав їх на пюпітр.

-Спробуймо це. Гадаю, ви зможете прочитати їх з листа.

-«La Dianora», - прочитала вона назву й нахмурила брови. - Цікава назва мелодії.

Лаура взяла смичок і зіграла перші такти в темпі «густо».

- Ні-ні! Ви граєте її занадто швидко. Потрібно грати в темпі «адажіо». Якщо грати її швидко із самого початку, то не вийде потім раптово перейти на темп «престо».

-Як я мала здогадатися? - різко кинула вона. - Тут ніде не зазначено, що це «адажіо». А я вперше бачу цю композицію.

-Певна річ, що вперше! Я її щойно завершив.

Лаура здивовано закліпала очима.

-То це ваша композиція?

-Так.

-А чому вона зветься «La Dianora»? «Чарівниця»?

- Це ім’я моєї скрипки. Я все ще не впевнений щодо другої половини, вона потребує доопрацювання, але загалом лейтмотив мене влаштовує. Також це аранжування дозволить обом нашим інструментам проявити себе повною мірою. Це стане нашою перевагою на конкурсі дуетів.

-Боже, ще той жахливий конкурс! - вигукнула Лаура. -Чому обов’язково потрібно доводити, що ти кращий, вправніший за інших? Я б воліла просто грати музику заради власного задоволення.

-Хіба ви не отримуєте задоволення від неї зараз?

Якусь мить вона мовчала, розглядаючи ноти.

-Так, - здивовано відповіла Лаура, — так, мені це подобається. Але якщо ми робитимемо це лише заради конкурсу, все зміниться.

— Чому?

—Тому що йтиметься не про розваги. Це стосуватиметься почуття гордості. Ви маєте дещо знати про мене, Лоренцо. Я не люблю програвати. Ніколи. - Вона подивилась на нього. -Якщо ми все ж таки візьмемо участь у конкурсі, я прагнутиму виграти його за будь-яку ціну.