Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

* * *

Лілі засинає у дитячому автокрісл і ще до того, як я підрулюю до будинку тітоньки Вал. Це час її денного сну, тож вона спить так міцно, що й не ворушиться, коли я витягаю її з крісла. Навіть уві сні вона міцно стискає іграшкового віслюка Донкі, який всюди її супроводжує, і через це він уже давно має досить кепський вигляд - увесь затертий, з плямами від слини та, можливо, кишить бактеріями. Бідолашний старий Донкі був латаний-перелатаний стільки разів, що зиґзаґи дилетантських швів роблять його схожим на творіння доктора Франкенштейна. Я вже бачу нову дірку, крізь яку починає вилазити набивка.

-Боже, ви лише погляньте, яка вона чарівна! - воркує Вал, коли я заношу Лілі до її будинку. - Просто як маленьке янголятко!

-Можна, я покладу її на ліжко?

-Звісно! Тільки залиш двері відчиненими, щоб ми почули, коли вона прокинеться.

Я несу Лілі до спальні Вал і обережно кладу її на пухову ковдру. Якусь мить дивлюся на неї, як завжди, зачарована виглядом моєї сплячої красуні. Нахилившись ближче, вдихаю її запах і відчуваю тепло рожевих щічок. Вона зітхає і шепоче «матуся» уві сні. Слово, яке завжди змушує мене усміхнутися.

Слово, яке я жадала почути протягом усіх тих болючих років, коли знову й знову марно намагалася завагітніти.

- Моя дитинко, - шепочу я.

Коли я повертаюсь до вітальні, Вал запитує:

-То що сказав про неї доктор Черрі?

- Що немає підстав непокоїтися.

-Я ж тобі казала! Діти не завжди ладнають із тваринами. Ти цього не пам’ятаєш, але, коли тобі було всього два рочки, ти постійно дратувала мого старого собаку. А коли він нарешті тебе вкусив, ти одразу ж дала йому ляпаса. Гадаю, що теж саме сталося між Лілі та Джуніпером. Інколи д'гги реагують, не подумавши. Не усвідомлюючи наслідків.

Я дивлюся крізь вікно на город Вал - маленький рай, засаджений помідорами, буйним різнотрав’ям і огірками, що в’ються ґратами. Мій покійний батько також полюбляв працювати на городі. Він любив куховарити, декламувати вірші й фальшиво співати, просто як його сестра Вал. Вони навіть схожі на дитячих світлинах: обоє худі й засмаглі, з однаковими хлопчачими зачісками. У будинку Вал так багато батькових фотографій, що кожний приїзд сюди залишає сумний відбиток на моєму серці. З портрету на стіні десятирічний батько дивиться на мене, тримаючи в руках вудку. З іншого -дванадцятирічний, з радіолюбительським крамом. З третього - вісімнадцятирічний, вдягнений у мантію випускника. І на всіх - щира посмішка до самих вух.

А на книжковій полиці стоїть фото, на якому вони з мамою в той день, коли привезли мене з пологового будинку. Це єдине дозволене зображення моєї матері в будинку Вал. Вона терпить це фото лише через те, що на ньому є і я.

Я стою та роздивляюся обличчя на світлині.

-Я точнісінько як вона. Ніколи не помічала, наскільки ми схожі.

-Так, ти дуже на неї схожа, а вона була надзвичайно вродлива. Коли б Камілла не входила до кімнати, всі погляди одразу ж були прикуті до неї. Твій батько до нестями закохався з першого ж погляду. Мій бідолашний брат не мав жодного шансу.

-Ти так сильно її ненавиділа?

- Ненавиділа її? - Вал замислюється над цим. - Ні, я б так не сказала. Точно не одразу. Як і кожний, хто бодай раз із нею зустрічався, я потрапила під дію чар Камілли. Я ніколи не бачила настільки привабливої жінки. Вродлива, розумна, талановита. І, боже, яке чуття стилю!

Я із жалем посміхаюсь.

-Цього я точно не успадкувала.

-Облиш, люба. Ти успадкувала кращі риси обох батьків. Ти маєш вроду й музичний талант Камілли та батькове добре серце. Ти - краще, що сталося в житті Майка. Я шкодую лише про те, що він закохався в неї для того, як ти прийшла в цей світ. Але ж, чорт забирай, усі були закохані в неї! Вона мала здатність позбавляти людей розуму.

Я думаю про донечку й про те, як легко вона зачарувала доктора Черрі. У трирічному віці вона вже знає, як завойовувати прихильність оточення. Такого дару в мене ніколи не було, а Лілі з ним народилася.

Я ставлю світлину батьків назад на полицю та повертаюсь до Вал.

- Що насправді сталося з моїм братом?

Моє питання змушує її напружитися та відвести погляд. Цілком зрозуміло, що йдеться про подію, яку вона воліла б

не обговорювати. Я завжди знала, що сталося щось гірше, більш зловісне та неприємне, ніж мені розповідали, тому й не наполягала на відвертості. Дотепер.

- Вал? - тисну я.

-Ти знаєш, що сталося, - каже вона. - Я розповіла тобі одразу, коли відчула, що ти достатньо доросла, щоб зрозуміти.

-Але ти не розповідала мені подробиць.

- Нікому не потрібні ті подробиці.

-Тепер вони мені потрібні. - Я кидаю погляд у бік спальні, де спить моя донька, моя люба донечка. - Я хочу знати на випадок, якщо Лілі щось успадкувала від неї.

-Стоп, Джуліє! Ти дуже помиляєшся, якщо вважаєш, що Лілі має бодай якусь схожість із Каміллою.

-Усі ці роки я чула лише якісь уривки тієї історії з моїм братом. Але завжди відчувала, що тоді сталося щось більше. Щось таке, про що ти не бажала мені розповідати.

-Дізнавшись усю правду, ти все одно навряд чи зможеш збагнути, що сталось. Я навіть за тридцять років по тому не можу зрозуміти, чому вона це зробила.

- Що саме вона зробила?

Вал якусь мить обмірковує моє питання.

-Після того, як це сталося, коли справа нарешті дійшла до суду, психіатри назвали це післяпологовою депресією. Твій батько теж у це повірив. Це було тим, у що він хотів вірити. Майк відчув велике полегшення, коли її не запроторили до в'язниці. На її щастя, замість цього Каміллу поклали до лікарні.

—Де їй дозволили померти від апендициту. Сумнівне щастя, як на мене.

Вал і досі не дивиться мені в очі. Між нами нависає така тиша, що якщо не порушити її зараз, то це не вдасться зробити вже ніколи.

- Що ти не договорюєш? - питаю я швидко.

- Вибач, Джуліє. Твоя правда. Я була з тобою не зовсім щирою. Принаймні щодо цього.

- Про що ти?

-Як померла твоя мати.

- Я гадала, що це було запалення апендикса. Ви з батьком завжди так казали. Що це сталося за два роки після того, як її туди відправили.

- Це справді сталося за два роки після того, але причиною смерті було не запалення апендикса, - зітхає Вал. - Я не хотіла тобі цього розповідати, але ти кажеш, що хочеш почути правду. Твоя мати померла від позаматкової вагітності.

-Вагітності?! Але ж вона була ув’язнена в психіатричній лікарні!

-Це правда. Камілла так і не зізналася, хто був батьком, і нам не вдалося цього з’ясувати. Після її смерті, під час прибирання палати, було знайдено цілу купу заборонених речей. Алкоголь, коштовності, косметика. Я впевнена, що Камілла торгувала своїм тілом і робила це добровільно, адже вона завжди вміло маніпулювала людьми.

- І все ж таки вона стала жертвою. Вона ж мала психічні розлади.

-Так, психіатри в суді сказали те саме. Але я кажу тобі, що Камілла не перебувала в депресії та не була психопаткою. їй просто було нудно. Та прикро. їй доводилося вигодовувати твого новонародженого братика, в якого весь час болів животик, і він постійно плакав. Вона завжди прагнула бути

в центрі уваги й звикла до того, що чоловіки ладні перегризти горлянки один одному, щоб зробити її щасливою. Камілла була «золотою дівчинкою», яка завжди отримувала бажане. А що отримала натомість? Заміжжя та вантаж у вигляді двох дітей, яких вона навіть не хотіла. У суді вона заявила, що не пам’ятає, що трапилось, але сусід бачив, що саме сталося, і погодився дати свідчення. Він сказав, що Камілла вийшла на балкон з твоїм маленьким братиком на руках. Бачив, як вона навмисно жбурнула немовля через перила. Не упустила, а жбурнула його з другого поверху на землю. Йому було лише три тижні, Джуліє, — чудовий хлопчик з такими самими блакитними очима, як і в тебе. Я дякую Богові за те, що доглядала тебе в той день. — Вал робить глибокий вдих і дивиться на мене. - Інакше ти б також могла померти.

3

Дощ стукає у вікно моєї кухні, краплі стікають, залишаючи сліди на склі, а ми з Лілі готуємо вівсяне печиво з родзинками для завтрашнього свята у дитячому садочку. У часи, коли здається, що кожна дитина має алергію на яйця, чи глютен, чи горішки, готувати печиво - це майже диверсійна робота, наче ми робимо маленькі отруйні диски для вразливих малят. Інші матері, можливо, готують корисні наїдки, на кшталт нарізаних фруктів із сирою морквою, а я натомість змішую масло з яйцями, борошном і цукром, отримуючи жирне тісто, яке ми з Лілі ляпаємо на деко. Після того, як я витягую тепле духмяне печиво з духовки, ми рушаємо до вітальні, де я даю Лілі підкріпитися двома штуками зі склянкою яблучного соку. М-м-м, цукор! Яка я погана мати!

Вона із задоволенням жує, а я сідаю за пюпітр. Я майже не витягала свій інструмент з футляра останніми днями, й мені потрібно позайматися перед наступною репетицією нашого квартету. Скрипка відпочиває на плечі, наче старий друг, і коли я настроюю її, дерево звучить соковито й насичено. Такий звук закликає розігрітися чимось повільним і спокійним. Я відкладаю композицію для квартету Шостаковича, яким я планувала позайматися, натомість прикріпляю до пюпітра Incendio. Фрагменти цього вальсу лунали в голові увесь тиждень, а цього ранку я прокинулася з бажанням почути його знову, пересвідчитися, що він настільки ж чудовий, яким я його пам’ятаю.

І він справді такий І Сумне звучання скрипки здається піснею розбитих сердець і втраченого кохання серед темних лісів і пагорбів, населених привидами. Скорбота переростає у занепокоєння. Основна мелодія лишається незмінною, але тепер ноти ллються частіше, підіймаючись гаммою до струни мі, де перетікають у серії арпеджіо. Мій пульс прискорюється разом зі скаженим ритмом. Дедалі важче витримувати темп, пальці спотикаються один об одного. Рукою пробігають спазми. Раптом ноти випадають з тональності, а дерево починає гудіти, наче від шаленої вібрації, яка може поламати інструмент, і він розсиплеться на шматки. Ось я вже з усіх сил змагаюся зі скрипкою, яка прагне моєї капітуляції. Гудіння гучнішає та перетворюється на пронизливий лемент.

Але те, що я чую, - це моє власне верещання.

Здригаючись від болю, я опускаю погляд на стегно. Блискучий уламок скла стирчить з моєї плоті, наче кришталевий кинджал. Крізь власне ридання я чую, як хтось знову й знову

наспівує два слова настільки рівним механічним голосом, що я його ледве впізнаю. Лише коли бачу, як ворушаться її губи, я розумію, що це голос моєї рідної доньки. Вона дивиться на мене спокійними, неприродно блакитними очима.

Я роблю три глибокі вдихи, щоб набратися мужності, й хапаюся за осколок. З криком вириваю його зі стегна. Свіжа кров стікає по нозі блискучою яскраво-червоною цівкою. Це останнє, що я зауважую перед тим, як усе зникає в пітьмі.

* * *

Крізь туман у голові, викликаний знеболювальними, я чую, як мій чоловік розмовляє з Вал за ширмою, що відокремлює моє ліжко від решти приміщення в лікарні швидкої допомоги. Його голос лунає так, наче він вибився з дихання, наче він щойно прибіг до лікарні. Вал намагається його заспокоїти.

-З нею все буде добре, Робе. Їй зашили ногу й зробили укол від правця. В неї на лобі велика ґуля - вдарилась об журнальний столик, коли падала непритомна. Але, коли вона прийшла до тями, змогла зателефонувати мені та попросити про допомогу. Я одразу ж приїхала й доправила її сюди.

—То нічого гіршого не сталося? Ви впевнені, що вона просто знепритомніла?

-Якщо ти бачив, скільки на підлозі крові, то можеш здогадатися, чому вона упала. Рана була жахливою. Уявляю, як вона боліла. Але лікар «швидкої» сказав, що рана чиста, там не має бути інфекції.

-Тоді я можу забрати її додому?

-Так-так. Але...

-Що?

Вал знижує голос до шепоту:

-Я непокоюся через неї. В машині вона сказала мені...

-Матусю! - Я чую скиглення Лілі. - Я хочу до матусі!

-Тихіше, матуся відпочиває, люба. Не треба галасувати. Ні, Лілі, залишайся тут. Лілі, стій!

Ширма рвучко відсовується, і несподівано з'являється моя янгольська донечка, що намагається дістатися мене. Я відхиляюсь і здригаюся від її доторку.

-Вал! - гукаю я. - Будь ласка, забери її.

Моя тітонька підхоплює Лілі на руки.

-Сьогодні я залишу її в себе, добре? Чула, Лілі? Як щодо ночівлі в моєму будинку? Це ж буде весело, правда?

Лілі все ще тягне до мене рученята, благає про обійми, але я відвертаюся, не наважуючись дивитись на неї, бо страхаюся зустрітися поглядом з тими блискучими блакитними чужими очима. Коли Вал виносить мою доньку з кімнати, я все ще відчуваю мороз на шкірі. Тіло настільки заледеніло, що я, здається, ніколи не зможу відігрітися. Роб залишається поруч, марно пестить моє волосся, бо я навіть не відчуваю його торкання.

- Чому б нам не поїхати додому просто зараз? - промовляє він. - Ми могли б замовити піцу й провести цей вечір у спокої, лише ти і я.

- Джуніпер не був випадковістю, - шепочу я.

-Що?

- Вона напала на мене, Робе. Вона зробила це навмисно.

Його рука завмирає на моїй голові.

- Можливо, тобі лише так здалося, адже їй лише три роки. Вона ще замала, щоб розуміти, що робить.

- Вона взяла уламок скла й всадила його мені в ногу.

-Звідки у неї уламок скла?

—Сьогодні вранці я зачепила вазу, й вона розбилася. Я викинула осколки до смітника. Вона, мабуть, зазирнула до пакета для сміття та знайшла їх.

-І ти не бачила, що вона це робила?

- Чому це звучить як звинувачення, Робе?

-Я... Я просто намагаюся зрозуміти, як таке могло статися.

-Я розповідаю тобі, що сталося. Вона зробила це навмисно. Вона сказала мені це.

- Що вона сказала?

-Два слова. Вона повторювала їх знову й знову, наче наспівувала: вдарити матусю.

Він дивиться на мене, наче на скажену, наче я підхопилася з ліжка й напала на нього, тому що жодна жінка при здоровому глузді не боїться своєї трирічної дитини. Він хитає головою, не розуміючи, як пояснити те, про що йому я щойно розповіла. Навіть Роб не здатен вирішити таке специфічне рівняння.

-Чому вона це зробила? - нарешті питає він. - Щойно вона плакала без тебе, намагалася обійняти тебе. Вона любить тебе.

-Я більше не впевнена.

- Коли їй боляче, коли вона хворіє, кого вона кличе? Завжди тебе. Ти - центр її всесвіту.

- Вона чула мій крик. Вона бачила мою кров і залишалась абсолютно байдужою до цього. Я дивилась їй у вічі, але не бачила там жодної любові.

Він не може приховати свою недовіру, що світиться на його обличчі, наче неон. З тим самим успіхом я могла б йому сказати, що в Лілі виросли ікла.

-Чому б тобі тут добряче не відпочити, солоденька? А я піду поговорю з медсестрою та з'ясую, коли тебе можна буде забрати додому.

Він виходить з кімнати, а я заплющую очі у виснаженні. Знеболювальні пігулки, які мені дали, дурманять мозок і все, чого я прагну, - це забутися глибоким сном, але в цій переповненій лікарні дзвонить забагато телефонів і лунає забагато голосів. Я чую скрипіння коліс візочків у коридорі, а десь у іншій кімнаті кричить дитина. Дуже маленька дитина, судячи з голосу. Я пригадую вечір, коли привезла Лілі до цієї самої лікарні. їй було лише два місяці, й у неї піднялася температура. Я пам'ятаю, яка вона була гаряча, щічки палали, але поводилася тихо. Занадто тихо лежала на оглядовому столі. Це лякало найбільше - що вона не плакала. Раптом я відчуваю нестерпну жагу повернутися до того немовляти - до Лілі, якою я її пам'ятаю. Я заплющую очі й відчуваю запах її волосся, відчуваю дотик губ до пухнастої маківки.

- Місіс Ансделл, - чується голос.

Я розплющую очі й бачу блідого молодого чоловіка, що стоїть поруч із моїм візочком. На ньому окуляри в тонкій оправі та білий лікарняний халат, а бейджик каже, що його ім’я - доктор Ейзенберг, але він не здається достатньо дорослим, щоб бути лікарем. Щонайбільше старшокласник.

-Я щойно розмовляв з вашим чоловіком. Він вважає, що мені варто поговорити з вами про те, що сьогодні сталося.

-Я вже розповідала іншому лікареві. Я не запам'ятала його імені.

-То був лікар «швидкої допомоги». Він був зосереджений на вашому пораненні. Я ж хочу поговорити про те, як ви його отримали та чому ви вважаєте, що це зробила ваша донька.

- Ви педіатр?

-Я психіатр.

-Спеціалізуєтесь на дітях?

- Ні, на дорослих. Я розумію, що ви дуже засмучені.

- Зрозуміло, - я роздратовано хмикаю. - Моя донька штрикнула мене, тож, певна річ, психіатр потрібен мені.

- Це справді сталося? Вона вас штрикнула?

Я смикаю простирадло вбік, щоб він міг побачити моє стегно, на якому марлею прикриті свіжі шви на рані.

-Я впевнена, що ці шви не уявні.

-Я читав нотатки лікаря «швидкої» і знаю, що у вас там доволі неприємна рана. Як щодо ґулі на вашому лобі?

-Я знепритомніла. Мені завжди стає погано, коли бачу кров. Гадаю, що я вдарилася головою об журнальний столик.

Він підтягує стілець і вмощується на ньому. Довгоногий і тонкошиїй, він нагадує лелеку, що сидить біля мого возика.

- Розкажіть мені про вашу доньку, про Лілі. Ваш чоловік сказав, що їй три роки.

-Так. Лише три.

- Вона коли-небудь робила щось подібне раніше?

-Так, інший випадок трапився близько двох тижнів тому.

- Інцидент з котом. Ваш чоловік розповів мені.

-То ви знаєте, що у нас проблеми. Знаєте, що таке трапляється не вперше.

Він нахиляє голову, наче намагається зрозуміти, що я за дивне створіння.

-Окрім вас, хтось бачив, що вона так себе поводить?

Його питання змушує мене наїжачитися. Цей лікар вважає, що може бути інша інтерпретація її поведінки? Що хтось міг би побачити у цьому щось принципово інше? Це природно, що він

припускає невинність трирічної дитини. Кілька тижнів тому я б ніколи не повірила, що моя власна донечка, яка так часто обіймала й цілувала мене, здатна до насильства.

-Ви бачили Лілі, чи не так? - питаю я.

-Ні, але ваш чоловік сказав мені, що вона дуже життєрадісна чарівна дівчинка.

-Так і є. Всі кажуть, що вона чудова дитина.

-А що ви бачите, коли дивитеся на неї?

- Вона моя донька. Звісно ж, я вважаю її ідеальною, але...

-Але?

Горло пересохло, і я переходжу на шепіт:

-Вона стала іншою. Вона змінилася.

Він нічого не каже, натомість починає щось дряпати у своїх нотатках. Ручка й папір - як старомодно! Решта лікарів, яких я знаю, давно користуються планшетами. Його писанина нагадує ходу мурах впоперек сторінки.

- Розкажіть мені про день, коли народилася ваша донька. Чи були якісь труднощі, ускладнення?

-То були довгі пологи. Вісімнадцять годин. Але все минуло добре.

-Як ви почувалися, народивши?

- Ви маєте на увазі щось, окрім виснаження?

-Я маю на увазі емоційно. Коли ви вперше її побачили. Коли вперше взяли на руки.

- Ви питаєте, чи близькі ми? Чи хотіла я її?

Він дивиться, чекає від мене відповіді на питання, яке я сама й поставила. Моє розуміння його запитання - це такий собі варіант тесту Роршаха, і я почуваюся наче серед мінного поля. Раптом я скажу щось не те? Чи стану я поганою матір'ю?

-Місіс Ансделл, - обережно каже доктор Ейзенберг, -не існує неправильної відповіді.

-Так, моя донька була бажаною! - вигукую я. - Ми з Робом роками намагалися народити дитину. День, коли народилася Лілі, став найкращим у моєму житті.

-Тож це принесло вам щастя?

-Звісно, я була щасливою! А ще... - Я помовчала. -Трішечки наляканою.

-Чому?

-Тому що раптом я стала відповідальною за цю маленьку людину. Людину з власною душею. Людину, яку я ще насправді не знала.

— Що ви побачили, коли подивилися на неї?

-Чудову маленьку дівчинку. Десять пальців на руках, десять на ногах. Майже без волосся, - додала я з мрійливою посмішкою, - але все одно бездоганну.

-Ви сказали, що вона була людиною із власною душею. Людиною, яку ви ще насправді не знали.

-Тому що немовлята ще не сформовані, й ви гадки не маєте, якими вони виростуть. Невідомо, чи любитимуть вони вас. Ви здатні лише чекати й дивитися, ким вони стають.

Він знову щось дряпає в нотатнику. Вочевидь, щось цікаве для нього. Чи це щось про немовлят і душі? Я анітрохи не релігійна й не знаю, чому це зіскочило з мого язика. Я дивлюся з тривогою, яка наростає, і чекаю, коли скінчиться це випробування. Місцева анестезія втрачає дію, і рана починає боліти. Поки цей психіатр неквапом пише про мене бозна-що, я все більше й більше жадаю втекти з-під різкого світла цих ламп.

-То як ви вважаєте, що за душа у Лілі? - запитує він.

-Я не знаю.

Доктор Ейзенберг підводить на мене погляд, його брови повзуть угору, і я розумію, що це не та відповідь, яку він очікував від мене почути. Нормальна любляча мати наполягатиме, що її донечка чудова, добра й непорочна. Моя відповідь залишає відкритими інші, темніші варіанти.

-Яким вона була немовлям? - питає він. - Чи були в неї коліки? Якісь проблеми з харчуванням чи зі сном?

-Ні, вона навіть плакала нечасто. Вона завжди була радісною, завжди усміхалась. Я навіть уявити собі не могла, що материнство може бути таким легким, але так і було.

-А коли вона стала старшою?

-Вона ніколи не спричиняла проблем. Була бездоганною дитиною, аж доки... - Я опускаю погляд на простирадло, яке вкриває поранену ногу, й мій голос вщухає.

- Чому, на вашу думку, вона напала на вас, місіс Ансделл?

-Я не знаю. Ми так чудово проводили день. Щойно приготували печиво разом. Вона сиділа за столиком для кави й пила сік.

-І ви вважаєте, що вона дістала осколок зі смітника.

-Звідки ще вона могла його дістати?

- Ви цього не бачили?

-Я займалася на скрипці. Вся моя увага була прикута до музики.

-Так, справді. Ваш чоловік сказав мені, що ви професійна музикантка. Ви граєте в оркестрі?

-Я друга скрипка у квартеті. Це жіночий ансамбль. - Він лише кивнув, і я відчула потребу додати: — Ми виступали в Римі кілька тижнів тому.

Здається, це вразило його. Виступи за кордоном завжди справляють враження на людей, допоки вони не дізнаються, як мало нам платять за концерти.

- Коли я займаюся, я завжди дуже зосереджена, - пояснюю. - Можливо, саме тому я не звернула увагу, коли Лілі встала й пішла на кухню.

-Як ви гадаєте, чи вона ображається, коли ви витрачаєте час на заняття? Діти часто ненавидять, коли матері розмовляють по телефону або працюють за комп'ютером, тому що вони хочуть їхньої уваги.

- Раніше це ніколи не дратувало її.

- Можливо, щось було інакше цього разу? Можливо, ви були більш зосереджені, ніж зазвичай?

Якусь мить я думаю над цим.

-Так, музика справді захопила мене. Це була нова мелодія, яка стала викликом для мене. Я мала проблеми з другою частиною. - Замовкаю, згадавши, як важко мені було зіграти вальс. Як зводило судомою пальці, коли ті зловтішні ноти відмовлялися піддаватися моєму контролю. Назва Incendio італійською означає «полум’я», але мої пальці були немовби крижані.

-Місіс Ансделл, щось не так?

-Два тижні тому, коли Лілі вбила кота, я грала ту саму п’єсу.

- Що це за п'єса?

- Це вальс, який я привезла додому з Італії. Композиція, написана від руки, яку я знайшла в антикварній крамничці. Що, як це не просто збіг?

— Не впевнений, що ми можемо пояснити її поведінку музичною п’єсою.

Тепер я хвилююсь, на мене навалюється купа думок із цього приводу.

-Я багато разів вивчала такі п’єси для скрипки, які вимагали максимальної концентрації, але Лілі жодного разу не пустувала й ніколи не вередувала через мої заняття. Але цей вальс - це щось інше. Я грала його лише двічі, й обидва рази вона робила жахливі речі.

Якийсь час він нічого не каже й нічого не записує до свого нотатника. Просто дивиться на мене, але я майже бачу шестерні, що обертаються в його голові.

-Опишіть цю музику. Ви сказали, що це вальс?

- Він з тих, що застрягає в голові. В мі мінорі. Ви знаєтеся на музиці?

-Я граю на фортепіано. Продовжуйте.

-Мелодія починається дуже тихо й просто. Я навіть трохи здивована, що її було створено як танцювальну музику. Але вона стає дедалі більш насиченою та різноманітною. З'являються дивні елементи й послідовності диявольських акордів.

-Що ви називаєте диявольськими акордами?

-їх ще називають тритонами або збільшеними квартами. В часи середньовіччя такі інтервали вважали диявольськими й забороняли використовувати в церковній музиці, бо вони дуже негармонійні та тривожні.

-Здається, що цей вальс не надто приємний для прослуховування.

-І його дуже важко зіграти, особливо, коли він злітає в стратосферу.

-Тобто дуже високо?

-Діапазон значно вищий, ніж зазвичай грає друга скрипка.

Доктор Ейзенберг знову замовкає. Щось із того, що я сказала, безсумнівно, заінтригувало його. Проходить час, перш ніж він запитує:

- Коли ви грали цю п’єсу, на якому місці Лілі напала на вас? Коли ви грали ті високі ноти?

-Гадаю, що так. Знаю лише, що я вже перегорнула на другу сторінку.

Я дивлюся, як він стукає ручкою по нотатнику, відбиває знервований ритм.

-Хто педіатр Лілі? - раптом питає він.

-Доктор Черрі. Ми бачилися з ним лише тиждень тому під час планового огляду, й він сказав, що Лілі цілком здорова.

-Хай там як, але гадаю, що я йому зателефоную. Якщо ви не заперечуєте, то я пропоную проконсультуватися у невролога.

- Щодо Лілі? Навіщо?

- Це лише припущення, місіс Ансделл. Але, можливо, ви повідомили мені дуже важливу річ. Та музична п'єса може бути ключем до всього, що сталося.

* * *

Тієї ж ночі, коли чую, що Роб заснув, я вислизаю з ліжка й прямую сходами вниз до вітальні. Він відмив кров, а єдиним свідченням того, що сталося, залишається волога пляма на килимі. Пюпітр стоїть там, де я його й залишила, з нотами Incendio.

При слабкому світлі лампи важко роздивитися ноти, тож я несу аркуш на кухонний стіл і сідаю, щоб більш детально їх роздивитися. Я не знаю, що саме я хочу побачити. Це звичайний шматок паперу, з обох боків укритий музичними

знаками, написаними олівцем. На обох сторінках я помічаю ознаки поспіху, з яким була написана ця п’єса: знаки легато позначені простими рисочками, ноти лише трохи більші за дотик олівця до нотного стану. Я не бачу тут жодної чорної магії, ніяких тобі рун чи водяних знаків. Але щось у цій музиці отруїло наше життя та перетворило нашу донечку на когось, хто напав на мене. На когось, хто налякав мене мало не до смерті.

Раптом я відчуваю бажання знищити цей аркуш. Хочу спалити його, перетворити на попіл, який не зможе нам зашкодити.

Я несу його до пічки, повертаю ручку й дивлюся, як з форсунки зі свистом вириваються блакитні вогники. Але я не можу змусити себе це зробити. Я не можу знищити те, що може виявитися єдиним у світі примірником вальсу, який заворожив мене з першого погляду.

Тож просто зачиняю пічку.

Я сиджу сама на своїй кухні, дивлюся на ноти й відчуваю силу, що випромінюється з папірця, наче тепло з полум’я.

І я дивуюся: «Звідки ти з’явилася?».