Тесс Ґеррітсен_Гра з вогнем

* * *

Мій чоловік Роб у захваті від нової краватки, яку я привезла йому з Рима. Він стоїть перед дзеркалом у нашій спальні й майстерно пов’язує блискучий шовк довкола шиї.

- Ця річ - все, що мені потрібно, аби пожвавити нудну зустріч, - каже він. - Можливо, ці кольори не дадуть слухачам заснути, коли я почну наводити їм свої цифри.

У свої тридцять вісім він такий же високий і стрункий, як і в день нашого весілля. Останні десять років додали хіба що смужки сивини на його скроні. Накрохмалена біла сорочка із золотими запонками надає моєму чоловікові, корінному мешканцю Бостона, вигляду педантичного бухгалтера, ким він, власне, і є. Він завжди у цифрах: прибутки й витрати, активи й борги. Він бачить світ крізь призму математичних термінів і навіть рухається за законами геометрії: його

краватка описує дугу, зав’язуючись у довершений вузол. Які ми все ж таки різні! Єдині цифри, що мене хвилюють, це номери симфоній і опусів, а ще тактовий розмір моєї музики. Роб усім розповідає, що саме цим я йому й сподобалась. Тому що я не така, як він. Я - митець і небесне створіння, що танцює під сонячним сяйвом. Раніше я непокоїлася, що наші відмінності спричинять розрив стосунків. Що Роб, який обома ногами впевнено стоїть на землі, може врешті втомитися стримувати своє небесне створіння від польоту в хмари. Але минуло десять років, а ми все ще разом і так само закохані одне в одного.

Він усміхається мені у дзеркало, затягуючи вузол під горлом.

- Сьогодні ти прокинулася вкрай рано, Джуліє.

-Я все ще живу за римським часом. Там вже полудень. Часові пояси мають свої плюси. Лише уяви, скільки всього я встигну за сьогодні зробити!

- Віщую, що ти виснажишся ще до обіду. Відвезти Лілі до садочку?

- Ні, я хочу залишити її вдома. Відчуваю провину через те, що покинула її на цілий тиждень.

- Не варто перейматися. Твоя тітка Вал негайно прилетіла і, як завжди, про все подбала.

- Все одно. Я страшенно скучила й хочу провести з нею кожну хвилинку цього дня.

Він обертається, щоб показати мені нову краватку, бездоганно зав’язану по центру комірця.

-То які плани на сьогодні?

-Стоїть страшенна спека, тому, я гадаю, ми підемо до басейну. Можливо, заскочимо до бібліотеки й оберемо кілька нових книжок.

-Звучить як чудовий план! - Він нахиляється, щоб поцілувати мене, і його чисто виголене обличчя віддає терпкою цитриною.

- Немає нічого гіршого, ніж бути без тебе, крихітко! - муркоче Роб. - Можливо, наступного разу я візьму тижневу відпустку, й ми поїдемо разом. Гадаю, це буде набагато...

-Матусю, поглянь! Дивись, яка вона чудова! - Наша трирічна донечка Лілі витанцьовує до спальні й крутиться у новій сукні, яку я привезла їй з Рима. Сукні, яку вона приміряла минулого вечора й тепер відмовляється знімати. Без попередження вона кидається мені на руки, наче ракета, і ми обидві зі сміхом падаємо на ліжко. Не існує нічого настільки ж солодкого, як запах моєї дитини, і я хочу вдихати кожну її молекулу, поглинути її назад у своє тіло, щоб ми знову стали єдиним цілим. Коли я обіймаю переплетення білявого волосся та лавандового мережива, мій чоловік також стрибає на ліжко й охоплює нас руками.

-Це ж дві найвродливіші дівчинки у світі! - промовляє він. - І обидві мої, лише мої!

-Татусю, залишайся вдома, - наказує Лілі.

-Якби ж я тільки міг, солоденька. - Роб гучно чмокає Лілі в голівку й без ентузіазму знову підводиться на ноги. -Татусь мусить іти на роботу, але хіба ти не щаслива дівчинка? У тебе попереду цілісінький день з матусею.

-Ходімо переодягнемось у купальники, - кажу я Лілі. -Ми чудово проведемо час, лише ти і я.

І ми справді чудово проводимо час. Пірнаємо у місцевий басейн, їмо піцу й морозиво на обід та йдемо до бібліотеки, де Лілі отримує дві нові ілюстровані книжки про віслюків, своїх улюблених тварин. Але, коли ми повертаємося додому

о третій по обіді, я просто падаю з ніг від виснаження. Як і віщував Роб, зміна часових поясів дається взнаки, тож я хочу лише доповзти до ліжка й забутися міцним сном.

Але, на жаль, Лілі сповнена енергії, тож вона тягне коробку зі старими речами, який ми їй одягали, коли вона ще була немовлям, до внутрішнього дворику, де куняє наш кіт Джуніпер. Лілі обожнює наряджати Джуніпера, й ось вона вже пов'язує на його голові дитячий чепчик і просовує в рукав одну з його передніх лап. Наш добрий старий кіт, як завжди, терпляче це витримує, байдужий до приниження мереживами й гофрованими комірцями.

Поки Джуніпер перетворюється на ікону стилю, я приношу до внутрішнього дворика скрипку й пюпітр і розгортаю книжку із ромськими мелодіями. І знову з неї випадає самотній аркуш і приземляється на мою ногу титульною сторінкою догори. Incendio.

Я не передивлялася ці ноти з того дня, як придбала їх у Римі. Тепер я прикріплюю сторінку на пюпітрі й думаю про ту напівтемну антикварну крамничку та її власника, який, наче якась печерна істота, переховувався в алькові. Шкіра вкрилася сиротами так, наче разом з нотами я привезла сюди прохолоду крамнички.

Я підхоплюю скрипку й починаю грати.

У післяобідній вологості мій інструмент звучить глибше й багатше, ніж зазвичай, звук соковитий і теплий. Перші тридцять два такти вальсу такі ж чудові, як я собі й уявляла. Вони звучать, наче жалібна пісня скорботного баритону. Але на сороковому такті п'єса прискорюється. Мелодія скручується та повертається, несподівано здригається і злітає до сьомої позиції на струні мі. Піт заливає чоло, й мені дуже

важко витримувати темп, граючи все це нагромадження нот. Я почуваюся так, наче смичок починає рухатися без моєї допомоги. Він, як зачарований, злітає та падає, і мені вартує чималих зусиль втримати його. Боже, яка це чудова музика! Буде надзвичайний концерт, якщо мені вдасться вивчити цю п’єсу. Ноти несамовито стрибають гамою. Раптом я остаточно втрачаю контроль: починаю фальшивити, ліва рука не слухається, наче мелодія довела мене до сказу.

Маленька ручка стискає мою ногу. Розмазує по шкірі щось тепле й вологе.

Я припиняю грати й дивлюсь униз. Лілі дивиться на мене знизу вгору, її очі прозорі, наче тала вода. Проте, коли я підстрибую з переляку й вириваю садовий інструмент з її закривавленої руки, вона навіть не кліпає своїми спокійними блакитними очима. Її босі ноги залишили відбитки на плитці, якою вимощено внутрішній дворик. З жахом, який дедалі більшає, я вирушаю цими слідами до джерела крові.

І тоді починаю пронизливо верещати.