Хижа

5. ЗДОГАДАЙСЯ, ХТО ПРИЙДЕ НА ВЕЧЕРЮ

Ми, як правило, відкидаємо свідчення,

які вимагають від нас поблажливого ставлення.

Ми настільки переконані у правильності наших суджень,

що не беремо до уваги докази, які з ними не узгоджуються.

Те, що можна назвати правдою, не пізнається у такий спосіб.

Мерлін Робінсон «Смерть Адама»

Часом доводиться вірити речам, які за звичних обставин видалися б абсолютно ірраціональними. Ідеться не про ірраціональне як таке, радше, про не зовсім раціональне. Напевно, це надраціональність: висновки поза межами звичних фактів і емпіричної логіки, які набувають смислу тоді, коли ви здатні побачити ширшу картину реальності. Можливо, саме тут починається віра.

Мак був невпевнений багато в чому, але одного разу, вже після змагання з крижаною дорогою, десь глибоко в серці з’явилося переконання, що лист має три ймовірні пояснення. Це або послання від Бога, хоч би як абсурдно це звучало, або чийсь злий жарт, або зловісний виклик від убивці. Хай там як, але кожної хвилини, вдень чи вночі, його думки поверталися до загадкової записки.

Мак почав планувати таємну подорож до хижі на наступні вихідні. Він нікому нічого не сказав, навіть Нен. У нього не було вагомих аргументів для пояснення своїх дій: якби він зізнався, то запитання виникли б неодмінно. Він боявся, що його просто замкнуть удома, а ключ викинуть. Зрештою, усвідомлював, що така розмова завдала б більше болю, ніж користі. «Я зберігаю цю таємницю лише заради Нен», — сказав він собі, виправдовуючись. А ще зізнатися про записку — означало б визнати, що він щось приховував. Правда інколи буває руйнівною.

Переконаний у необхідності подорожі, Мак заходився шукати спосіб, як змусити рідних виїхати на вихідні з міста, не викликавши в них зайвих підозр. Адже існувала ймовірність, що вбивця виманює його з дому, щоб його сім’я залишилася беззахисною, а цього не можна було допустити. Мак розгубився. Нен чудово відчувала, коли йому щось було потрібно, тому будь-який вияв ініціативи призвів би до низки запитань, на які він не був готовий давати відповідь.

На щастя, рішення прийшло від самої Нен. Вона давно збиралася навідатися до сестри, яка жила на островах Сан-Хуан, неподалік від узбережжя штату Вашингтон. Чоловік сестри був дитячим психологом, і Нен хотіла почути його думку про поведінку Кейт, що ставала все асоціальнішою, особливо з огляду на те, що ані вона, ані Мак так і не змогли достукатися до серця дитини. Тому, коли Нен висловила ідею про поїздку, Мак з ентузіазмом її підтримав.

— Звичайно, потрібно їхати! — вигукнув він.

Це була трохи несподівана відповідь. Нен подивилася на чоловіка з подивом.

— Я хотів сказати, — пробубонів він, — що це чудова ідея. Я, звісно, сумуватиму, але кілька днів якось переживу. Зрештою, у мене зараз вистачає роботи.

Нен знизала плечима, напевно, радіючи, що так легко отримала згоду на подорож.

— Гадаю, для Кейт буде корисно виїхати кудись на кілька днів, — додала вона, а він кивнув на знак згоди.

Дзвінок сестрі — і питання поїздки було вирішене. Будинок швидко перетворився на епіцентр активності. Джош і Кейт були в захваті, бо їхні весняні канікули автоматично подовжувалися на тиждень. До того ж, вони завжди любили їздити в гості до своїх двоюрідних братів і сестер, хоча цього разу в них і не було особливого вибору.

Мак крадькома зателефонував Віллі й, намагаючись якомога менше пояснювати, запитав, чи може той на деякий час позичити йому повнопривідний джип. Оскільки мікроавтобус забирала Нен, йому було потрібно щось потужніше, ніж його маленька машина, щоб роз’їжджати розбитими дорогами Національного парку, які, напевно, ще не звільнилися від влади зими. Дивне прохання Мака спровокувало низку запитань, від яких він ухилявся, як міг. Однак, коли Віллі поставив питання руба, чи не збирається Мак до хижі, довелося пообіцяти, що пояснить усе вранці, коли вони обмінюватимуться машинами.

У четвер увечері, після численних обіймів і поцілунків, Мак провів Нен, Кейт і Джоша, а потім почав приготування до власної далекої мандрівки до північно-східного Орегону – місця своїх найстрашніших кошмарів. Розуміючи, що, коли запрошення було від Бога, то навряд чи йому знадобиться багато речей, він про всяк випадок набив портативний холодильник продуктами, яких із надлишком вистачало на подорож, також поклав спальний мішок, кілька свічок, сірники та деякі інші речі, необхідні для виживання. Не слід було виключати можливість провалу, коли він виявиться повним бовдуром або жертвою злого жарту. Тоді він просто поїде геть. Від роздумів Мака відволік стукіт у двері. Вчорашня розмова досить сильно заінтригувала Віллі, якщо він спромігся прийти так рано. Добре, що хоч Нен уже поїхала.

— Віллі, я тут, на кухні! — гукнув Мак.

За кілька секунд Віллі визирнув з коридору й похитав головою, дивлячись на безлад, який учинив Мак. Він оперся на одвірок, схрестивши руки на грудях.

— Я пригнав джип, заправлений під зав’язку, але я не дам тобі ключі, поки не скажеш, куди їдеш.

Мак продовжував пакувати речі. Він знав, що не може брехати своєму другові, а джип йому був конче потрібен.

— Я повертаюся до хижі, Віллі.

— Я зрозумів. Але я хочу знати, чому ти зібрався туди в цю пору року. Невідомо, чи мій старенький джип зможе провезти нас місцевими дорогами, тому я поклав в багажник ланцюги, якщо вони нам знадобляться.

Не дивлячись на друга, Мак пішов до кабінету, зняв кришку з маленької бляшанки й дістав звідти записку. Повернувшись до кухні, віддав її Віллі. Той розгорнув папірець і прочитав мовчки.

— Мамцю рідна, що за божевільний міг таке написати? І хто такий Тато?

— Ну, мабуть, ти знаєш, що Татом Нен любить називати Бога.

Мак знизав плечима, не знаючи, що додати. Він забрав записку й поклав її до кишені сорочки.

— Зачекай, ти ж не думаєш, що записка справді від Бога?

Мак саме завершив пакування, він зупинився й глянув на друга.

— Віллі, я гадки не маю. Спочатку я думав, що це — злий жарт і неабияк розгнівався, та й просто стало огидно. Можливо, мені самому бракує здорового глузду. Я знаю, що це звучить дивно, але дуже хочеться все з’ясувати. Я повинен їхати, Віллі, інакше точно збожеволію.

— А ти не думав, що це може бути вбивця? А якщо він хоче тебе туди виманити?

— Звичайно, я думав про це. Я навіть зрадію, якщо це так. У мене з ним свої рахунки, — Мак спохмурнів і замислився. — Утім, це малоймовірно. Сумніваюся, що злочинець підписався б словом «Тато». Для цього треба добре знати нашу сім’ю.

Віллі був спантеличений.

Мак вів далі:

— Ніхто з тих, хто нас знає, не відправив би такої записки. Мені здається, що тільки Бог міг би це зробити…

— Але Бог такого не робить. Принаймні я ніколи не чув, щоб хтось отримував листа від Бога. Не те, що він не міг би, ну, ти зрозумів, що я маю на увазі. А чому він хоче, щоб ти поїхав саме до тієї хижі? Не можу собі уявити жахливішого місця для зустрічі…

Між ними запанувала тиша, і стало ніяково.

Мак обіперся на стіл, втупившись у підлогу так, ніби хотів своїм поглядом пропалити в ній дірку.

— Я не впевнений, Віллі. Частина мого єства хотіла б вірити, що Бог так про мене піклується, що може надсилати мені листи. Минуло стільки часу, а я й досі не знаю, що думати, і краще від цього не стає. Таке відчуття, що ми втрачаємо Кейт, і це мене просто вбиває. Можливо, трагедія з Міссі — це Божа кара за те, що я зробив зі своїм власним батьком? Я не знаю, — Мак подивився в очі того, хто хвилювався за нього більше, ніж будь-хто інший, окрім Нен. — Я впевнений лише в одному — мені потрібно туди повернутися.

Друзі довго мовчали, потім Віллі сказав:

— Тож коли ми виїжджаємо?

Мак був приємно вражений готовністю Віллі вирушити в дорогу разом із ним.

— Дякую, друже, але я мушу зробити це сам.

— Так і знав, що ти це скажеш, — промовив Віллі, виходячи з кухні. Він повернувся за мить, поклавши на стіл пістолет і коробку куль.

— Я передбачав, що не зможу відговорити тебе від поїздки, тому взяв ось це. Може, знадобиться. Сподіваюся, ти знаєш, як ним користуватися?

Мак подивився на зброю. Він розумів, що Віллі намагається йому допомогти.

— Ні, Віллі, я не можу. Минуло понад тридцять років, коли я востаннє торкався вогнепальної зброї, і в мене немає жодного бажання робити це знову. І якщо я щось зрозумів, то це те, що розв’язання проблеми шляхом насильства завжди поглиблює саму проблему.

— А якщо це вбивця Міссі? Якщо він чекає на тебе там? Що тоді робитимеш?

Мак знизав плечима.

— Відверто кажучи, не знаю, Віллі. Якось буду викручуватися.

Ти ж будеш беззахисний! Ніхто не знає, що йому спаде на думку. Візьми це. — Віллі підсунув пістолет із кулями ближче до Мака. — Тобі не обов’язково ним користуватися.

Мак іще раз подивився на пістолет і після деяких вагань обережно поклав його до кишені.

— Добре, вмовив. Лише про всяк випадок.

Мак повернувся по спорядження, взяв його в оберемок і пішов до джипа. Віллі підхопив рюкзак, який виявився важчим, ніж він очікував, і, ремствуючи, закинув його на плечі.

— Маку, якщо ти думаєш, що це Бог, навіщо стільки спорядження?

Мак сумно посміхнувся:

— Забезпечити тили. Ти розумієш, треба бути готовим до всього, що може або… не може статися.

Друзі вийшли з будинку й пішли стежкою до автівки. Віллі дістав з кишені ключі й віддав їх Маку.

— А де всі? — порушив тишу Віллі. — І що Нен думає про твій намір відвідати хижу? Маю великі сумніви, що їй ця ідея сподобалася.

— Нен із дітьми зараз гостюють у сестри на островах і… я нічого їй не сказав, — зізнався Мак.

Віллі був здивований.

— Як, у тебе ж ніколи не було від дружини жодних таємниць?! Не можу повірити, що ти їй збрехав.

— Я не брехав, — заперечив Мак.

— Ну, добре, вибач за дріб’язковість, — перебив Віллі. — Виходить, ти їй не брехав, але просто не сказав усієї правди. Вона зрозуміє все правильно. Авжеж! — він закотив очі.

Мак проігнорував цей випад і пішов до будинку, в кабінет. Там він узяв запасні ключі від вхідних дверей і машини, а також, після деяких вагань, бляшанку. Потім повернувся до Віллі.

— Слухай, а який, на твою думку, у нього вигляд? — раптом запитів Віллі, вишкіривши зуби.

— У кого? — не одразу зрозумів Мак.

— У Бога, звичайно. Яким він буде, якщо справді з’явиться? Я вже бачу, як ти до смерті лякаєш якогось туриста, запитуючи, чи не він Господь, і вимагаючи відповіді на всі твої запитання.

Мак посміхнувся.

— Не знаю. Можливо, він з’явиться у вигляді яскравого світла чи неспалимого куща. Відверто кажучи, я завжди уявляв його дідом із довгою сивою бородою, схожим на Гендальфа з «Володаря перснів».

Знову знизавши плечима, він віддав Віллі ключі, друзі обійнялися. Віллі сів у машину Мака й опустив скло зі свого боку.

— Якщо він справді з’явиться, передавай від мене вітання, – із посмішкою мовив Віллі. — Скажеш йому, що в мене самого є кілька запитань. І не налякай його. — Вони розсміялися. — А якщо серйозно, — вів далі Віллі, — то я хвилююся за тебе, брате. Було б добре, якби тебе хтось супроводжував, може, я, чи Нен, чи ще хтось. Сподіваюся, ти знайдеш там усе, що шукаєш. Обіцяю помолитись за тебе кілька разів.

— Дякую, Віллі. Я теж тебе люблю.

Мак помахав, коли Віллі з’їжджав із доріжки. Він знав, що той дотримається слова і підтримуватиме його в усіх своїх молитвах.

Він спостерігав, як машина зникла за рогом, потім вийняв записку з кишені та ще раз її перечитав. Тоді сховав її до коробочки, яку поклав на пасажирське сидіння серед інших речей. Зачинивши дверцята, пішов до будинку назустріч своїй черговій безсонній ночі.

* * *

У п’ятницю, задовго до світанку, Мак виїхав із міста на трасу І-84. Напередодні ввечері від сестри зателефонувала Нен, повідомила, що вони дісталися місця без пригод, тому наступного дзвінка від неї він чекав не раніше ніж у неділю. До того часу він має бути на зворотньому шляху, якщо вже не вдома. Про всяк випадок Мак налаштував переадресацію дзвінків із домашнього телефона на мобільний, хоча розумів: на території парку навряд чи буде постійний зв’язок.

Він обрав той самий маршрут, що й три з половиною роки тому. Щоправда, цього разу Мак не робив стільки зупинок і проїхав повз водоспад Малтнома, навіть не глянувши на нього. Відколи зникла Міссі, він позбувся будь-яких згадок про це місце, надійно замкнувши свої почуття в підвалі власного серця.

Рухаючись уздовж каньйону, Мак відчув, як його поступово охоплює паніка. Він намагався не думати про те, що робить, просто їхав уперед, але приховані страхи вилазили назовні, наче трава, що пробивається крізь асфальт. В очах темніло, руки міцно стискали кермо, біля кожного з’їзду з траси розгорталася боротьба зі спокусою розвернутися й поїхати додому. Він усвідомлював, що наближається прямісінько до першопричини свого болю, у вихор Великого Суму, який позбавив його сенсу життя. Візуальні спогади з минулого, змішані з короткочасними нападами гніву, накочувалися хвилями, залишаючи в роті присмак крові й жовчі.

Нарешті він досяг Ля-Гранде, де заправив повний бак, і звернув на трасу 82 в напрямку Джозефа. Дуже кортіло зупинитися, щоб побачитися з Томмі, але він вирішив цього не робити: що менше людей вважатиме його божевільним, то краще.

Машин траплялося небагато. Імнаха та інші дороги були в чудовому стані, а погода о цій порі виявилася кращою, ніж він очікував. Здавалося, що далі він просувається, то більше уповільнюється рух, наче хижа відштовхує його від себе. Джип в’їхав у сніг, долаючи останні милі дороги, яка мала привести його вниз, до хижі. На тлі роботи двигуна він чув, як колеса вперто чавлять снігову кору. Після кількох хибних поворотів Мак нарешті з’їхав із дороги й зупинився на ледь помітній колії. Годинник показував полудень.

Він просидів у машині хвилин із п’ять, дорікаючи собі за рішення приїхати сюди. З кожною милею, що віддаляла його від Джозефа, поверталися спогади, які, завдяки чималій кількості адреналіну в крові, ставали все чіткішими. З’явилася впевненість, що далі їхати не слід. Однак чинити опір внутрішньому бажанню дізнатися правду було неможливо. Продовжуючи сперечатися із самим собою, Мак застібнув пальто й потягнувся по шкіряні рукавиці.

Він стояв і дивився на стежку, зважуючи, чи варто залишити все в машині та порожнем пройтися милю або дві до озера. Принаймні тоді йому не доведеться нести все на собі під гору, коли він повертатиметься, а це, як він припускав, станеться незабаром.

Було досить холодно — від його подиху в повітрі утворювалася пара. Відчувалося, що ось-ось піде сніг. Біль, що накопичувався в шлунку, зрештою призвів до паніки. І всього лиш через п’ять кроків його так добряче знудило, що він впав на коліна.

— Прошу, допоможи! — простогнав Мак. Піднявшись на тремтячі ноги, він зробив іще один крок від автівки. А потім зупинився й повернувся назад. Відчинивши пасажирські дверцята, почав щось навмання шукати серед речей і, намацавши, витягнув звідти бляшанку. Потім зняв кришку й дістав те, що шукав, — улюблену фотографію Міссі. Він взяв світлину разом із запискою, а коробку поклав на місце. На мить зупинившись, подивився на бардачок. Після деяких вагань відкрив його, дістав пістолет, перевірив, чи той заряджений і на запобіжнику. Випроставшись, зачинив дверцята й сунув зброю за пасок на спині. Потім озирнувся й повернувся обличчям до стежки. Глянувши востаннє на фотографію, поклав її до кишені сорочки разом із запискою. Якщо його знайдуть мертвим, то хоча б знатимуть, що він тут робив.

Шлях виявився небезпечним — усюди закрижаніле й слизьке каміння. Кожен рух у гущавині вимагав цілковитої зосередженості. Він чув лише свої кроки на снігу й власний подих. Маку видалося, що за ним спостерігають. Одного разу він навіть обернувся, аби переконатися, що позаду нікого немає. Хоча йому хотілося все покинути й бігти до машини, ноги, ніби маючи власну волю, виявили намір продовжувати рухатися вздовж стежки у темну гущавину лісу.

Несподівано поблизу щось поворухнулося. У роті одразу пересохло, у вухах застугоніло. Мак здригнувся й завмер, прислухаючись, потім повільно потягнувся по пістолет. Знявши його із запобіжника, почав уважно вдивлятися в зарості, намагаючись розгледіти чи розчути джерело шуму й уповільнити викид адреналіну. Однак те, що рухалося, завмерло. Можливо, чекало на нього? Про всяк випадок він простояв нерухомо кілька хвилин, потім якомога тихіше й повільніше пішов уперед.

Ліс огорнув його своїми шатами, і Мак засумнівався, чи правильну обрав стежку. Краєм ока він знову вловив якийсь рух, одразу пригнувся, ховаючись під найближчим гіллям. Щось, схоже на тінь, промайнуло за кущем. А може, йому тільки привиділося? Він знову зачекав, не даючи поворухнутися жодному м’язу. Чи не Бог це? Мак вагався. Тварина? Він не пам’ятав, чи в цьому лісі водилися вовки; олень або лось наробили б значно більше шуму. Наступною промайнула думка, якої він так намагався уникнути: «А якщо все набагато гірше? Якщо це він навмисно заманив мене сюди? Але чому?»

Мак повільно підвівся, вийшов зі своєї схованки з пістолетом напоготові, зробив крок уперед, коли кущ позаду наче вибухнув. Він підскочив, ніби хтось огрів його батогом, переляканий і готовий натиснути на курок, щоб боротися за своє життя. Аж раптом побачив спину борсука, що стрімголов утікав стежкою. Повільно видихнув, усвідомлюючи, що затримував подих увесь цей час, потім опустив пістолет і похитав головою. Мак Всемогутній перетворився на хлопчака, що заблукав у лісі й тремтить зі страху. Поставивши пістолет на запобіжник, сунув його за пояс. «А хтось міг би постраждати», — подумав він.

Глибоко вдихнувши та видихнувши, Мак спробував заспокоїтися. Переконавшись, що боятися більше нічого, він пішов стежкою далі, намагаючись здаватися впевненішим, ніж був насправді. Хотілося сподіватися, що такий шлях подолано недаремно. Якщо зустріч із Богом таки відбудеться, він спробує звільнитися від тягаря, ставлячи запитання, звісно, з усією повагою.

Іще кілька поворотів — і Мак дістався галявини. Із протилежного боку, під горою, він знову побачив її — хижу. Поки стояв, не відводячи погляду, в животі наче дратвою стягнуло. Тут ніби нічого не змінилося, окрім звичайної для зими відсутності листя на деревах і білої ковдри снігу, що вкрила все навкруги. Хижа здавалася порожньою. Але поки він споглядав її, вона встигла перетворитися на жорстоке обличчя, що скривилося в зловісній гримасі. Очі дивилися прямо на нього, наче кидаючи виклик його сміливості. Не звертаючи уваги на страх, Мак рішуче подолав останні сто ярдів і увійшов на ґанок.

Спогади про те, за яких обставин він востаннє стояв на цьому місці, навалилися з усією силою, і Мак завагався, перш ніж відчинити двері.

— Гей! — покликав він упівголоса. Прочистивши горло, гукнув знову, цього разу голосніше:– Гей, тут хтось є?

Голос луною відбився від порожнечі, що панувала всередині. Набравшись хоробрості, Мак переступив поріг і зупинився.

Коли очі звикли до темряви, він почав розрізняти деталі кімнати в світлі променів післяобіднього сонця, що пробивалися крізь розбиті вікна. Зайшовши до центральної кімнати, він упізнав стіл і старі стільці. Мак нічого не зміг із собою вдіяти, очі самі обернулися до місця, дивитися на яке було нестерпно. Навіть через кілька років бліду пляму крові було чітко видно на дошках поруч із каміном.

— Мені так прикро, люба! — на очах з’явилися сльози.

Нарешті серце не витримало, несподівано здійнявши повінь накопиченого гніву вздовж скель каньйону емоцій. Звівши очі до неба, він почав вигукувати запитання, які не давали йому спокою:

— Чому? Чому ти дозволив цьому статися? Чому привів сюди? Чому саме тут, а не в іншому місці? Невже мало того, що вбито мою дитину? Ти граєшся зі мною чи що?

У нападі сліпого гніву Мак схопив найближчий стілець і жбурнув його в стіну. Той розбився на друзки. Підхопивши одну з ніжок, він заходився трощити все, що бачив. Стогін і крики відчаю злітали з вуст, коли він вихлюпував свій гнів на це жахливе місце.

— Ненавиджу! — не в змозі зупинитися, він продовжував зганяти свою лють, поки повністю знесилився.

У відчаї, з відчуттям цілковитої поразки Мак упав на підлогу біля плями крові. Обережно торкнувся її. Адже це було все, що залишилося від Міссі. Пальці ніжно проводили знебарвленими краями, а він усе шепотів:

— Міссі, пробач. Мені так прикро, що не зміг тебе захистити. Пробач, що так тебе і не знайшов.

Виснаження не зменшило сили гніву, що клекотав усередині, і Мак знову звернувся до Бога, якого він уявляв десь угорі над дахом.

— Боже, ти навіть не дозволив нам знайти й поховати її тіло! Хіба я так багато просив?

Поки серце боролося з припливами та відпливами змішаних почуттів, гнів перетворився на біль, а нова хвиля суму переплелася із загальним збентеженням.

— Ну, де ти? Я думав, що ти хочеш зустрітися зі мною. Я тут. А ти? Тебе ніде не видно. Тебе ніколи не було поруч, коли я потребував тебе найбільше, — ані тоді, коли я був дитиною, ані тоді, коли я втратив Міссі, ані зараз. Що ти за Тато? — слова обурення самі зривалися з вуст.

Мак занурився в тишу, навколишня порожнеча поступово почала наповнювати душу. Вир запитань без відповідей і далекосяжних звинувачень опустився на підлогу разом із ним, повільно затягуючи його в безодню відчаю. Великий Сум огорнув усе навколо, але Мак навіть зрадів цим задушливим обіймам. Йому був знайомий цей біль. Він став звичним, майже товаришем.

Мак відчував спиною холодний дотик пістолета, що наче закликав до рішучих дій. Він вийняв його, зовсім не впевнений, що має робити. Можливо, покласти край цим хвилюванням, болю. Більше ніколи нічого не відчувати. Самогубство? Цієї миті така думка здалася привабливою. «Це ж так просто! — подумав він. — Більше ніяких сліз, жодного болю…» Він вже бачив, як за дулом пістолета, від якого він не міг відвести погляду, у підлозі з’являється чорна прірва, висмоктуючи із серця останні проблиски надії. Убити себе означало завдати Богові удар у відповідь, якщо той, звісно, існує.

Хмари несподівано розійшлися й кімнату залило сонячне світло, воно пройшло крізь самісіньку серцевину його відчаю. «Але що тоді буде… із Нен? Що тоді станеться із Джошем, Кейт, Тайлером і Джоном?» Хоч як відчайдушно Мак бажав покласти край своїм душевним мукам, він усвідомлював, що не має права завдавати рідним додаткових страждань.

Мак сидів у повному заціпенінні, міркуючи над вибором, який у нього був, зі зброєю в руках. Холодний вітер овіяв обличчя, і так захотілося лягти й замерзнути на смерть. Такий він був виснажений. Він навалився на стіну й потер утомлені очі. Дозволив їм заплющитися і пробурмотів:

— Люблю тебе, Міссі. Так за тобою сумую.

Незабаром без жодних зусиль провалився в глибокий сон.

Минуло лише кілька хвилин, як Мак прокинувся, наче його хтось штовхнув. Він рвучко підвівся, здивований, що так швидко задрімав. Засунувши пістолет за пасок, а свій гнів — у глибину душі, пішов до дверей. «Це смішно! Який же я йолоп! Повірити, що Бог так піклується про мене, що може надіслати листа!»

Він подивився на стелю.

— Досить, усе скінчилося, Господи! — прошепотів Мак. — Я більше так не можу. Я втомився шукати тебе в усьому.

Після цих слів він вийшов за двері, постановивши більше ніколи не вирушати на пошуки Бога. Якщо він потрібен Господу, нехай Бог сам його шукає.

Він поклав руку до кишені, дістав звідти листа, знайденого в поштовій скриньці, і порвав його на маленькі шматочки, дозволивши їм сипатися крізь пальці й летіти вслід за холодним вітром, який щойно здійнявся. Утомлений старий чоловік, він зійшов із ґанку, з важким серцем попрямував до машини.

* * *

Не встиг Мак пройти й п’ятдесяти футів, аж раптом відчув, як у спину йому війнуло теплим повітрям. Мертву тишу порушила співунка. Стежка попереду швидко позбавлялася шару снігу й льоду, наче хтось розчиняв їх своїм гарячим подихом. Він зупинився й почав спостерігати, як навколо зникає біла ковдра, на місці якої одразу з’являється яскрава рослинність. Три тижні весни промайнули перед очима за півхвилини. Він протер очі, намагаючись у вирі змін втримати рівновагу. Навіть сніжинки перетворилися на цвіт, що повільно падав на землю.

Те, що він бачив, звісно, було неможливо. Снігові замети випарувалися, узбіччя стежки й ліс далеко попереду почали прикрашатися літніми квітами. Поміж дерев одне за одним пурхали вільшанки й зяблики. Дорогу час від часу перебігали білки й бурундуки, вони сиділи й спостерігали за ним, а потім знову зникали в лісі. Маку навіть здалося, що він бачить оленятко, яке вигулькнуло із заростей, але, коли глянув туди знову, воно вже зникло. Так, начебто всього цього було недостатньо, у повітрі поширювався аромат цвіту — не просто запах диких квітів, а багаті пахощі троянд, орхідей та інших тропічних рослин.

Мак більше не думав про повернення додому. Його охопив такий жах, ніби він відкрив скриньку Пандори, опинившись у самісінькому центрі божевілля, щоб загубитися там назавжди. Він обережно обернувся, намагаючись не втрачати здорового глузду.

Проте розум відмовлявся вірити побаченому. Майже ніщо не залишилося таким, як раніше. Напівзруйнована хижа перетворилася на міцний і гарний зруб, збудований із цілих, оброблених руками колод, ідеально підігнаних одна до одної. Хижа стояла саме поміж ним і озером.

Ані темного й непривітного підліску, ані чагарників, ні шипшини, ні дерези — усе було досконале, як на листівці. Дим ліниво прокладав собі шлях із димаря у вечірнє небо, вказуючи на те, що всередині хтось був. До ґанку було прокладено доріжку, огороджену невисоким білим парканом. Звідкись долинав сміх, можливо, з будинку, але точно визначити було складно.

Мабуть, саме так люди божеволіють.

— У мене щось із головою, — прошепотів Мак, — цього не може бути. Тут все якесь несправжнє.

Це було місце, яке Мак міг би уявляти у своїх найсолодших снах, саме тому все здавалося ще підозрілішим. Природа була дивовижною, запахи — п’янкими. Ноги, наче мали власний розум і волю, понесли його назад, на подвір’я. Усюди росли квіти, а суміш їх ароматів із запахом духмяних трав викликала давно забуті спогади. Йому завжди казали, що минуле найкраще пригадується носом, що нюх найглибше досягає прихованої історії. У голові справді промайнули образи дитинства.

На порозі Мак знову зупинився. Усередині чітко лунали голоси. Він переміг раптове бажання втекти подалі, як хлопчисько, що влучив м’ячем у сусідський квітник.

— Але якщо всередині Бог, то багато користі від втечі все одно не буде.

Він заплющив очі, потряс головою, намагаючись з’ясувати, чи вдасться позбутися галюцинацій і повернутися до реальності. Коли він розплющив очі, усе залишилося на місці. Він зробив спробу простягнути руку й торкнутися дерев’яних перил. Вони точно здавалися справжніми.

Тепер перед Маком постала нова дилема. Що робити, коли опиняєшся перед дверима будинку, в цьому випадку хижі, де, ймовірно, перебуває сам Бог? Постукати? Напевно, він уже й так знає, хто стоїть на порозі. Може, просто зайти й назватися, але це видається не менш абсурдним. А як звернутися до Бога? Назвати його Батьком, Всемогутнім або просто Паном? Чи не краще буде впасти додолу та вклонитися? Та, відверто кажучи, чинити так у нього не було особливого бажання.

Поки Мак намагався відновити душевну рівновагу, гнів, який, як він вважав, повинен був уже померти, знову почав відроджуватися. Живлячись своєю люттю й взагалі не переймаючись тим, як назвати Бога, він сміливо підійшов до дверей. Вирішив гучно постукати й подивитися, що з цього вийде, але, як тільки він підніс кулак, двері самі відчинилися, й він зустрівся поглядом із огрядною негритянкою, яка радісно йому усміхалася.

Мак інстинктивно відскочив назад, але виявився недостатньо спритним. Із швидкістю, що не узгоджувалася з її розмірами, жінка подолала відстань між ними та обійняла Мака, відірвавши його від землі й розкрутивши, як дитя. Водночас вона не припиняла вигукувати його ім’я — Маккензі Аллен Філліпс — так, ніби зустрілася з улюбленим родичем, із яким давно не бачилася. Нарешті вона опустила Мака на землю і, поклавши руки йому на плечі, трохи відштовхнула, намагаючись добре розгледіти.

— Маку, дай-но роздивитися! — вигукнула вона. — Як ти виріс! Мені так хотілося з тобою побачитися. Як добре, що ти приїхав! О, як… як сильно я тебе люблю! — після цих слів вона знову прийняла його в свої обійми.

Маку відібрало мову. За кілька секунд ця жінка порушила всі правила суспільної пристойності, за якими він ховався. Однак те, як вона дивилася на нього й вигукувала його ім’я, також змусило його зрадіти, хоча він і гадки не мав, хто вона така.

Несподівано його приголомшив аромат, що йшов від неї. Це був квітковий запах із нотками гарденії та жасмину, безперечно притаманний парфумам матері, які він зберігав у своїй бляшанці. Він і так небезпечно балансував на краєчку прірви своїх емоцій, а тепер розлитий запах і спогади, що супроводжували цей аромат, остаточно розчулили його. Мак відчував тепло сліз, які мали ось-ось з’явитися в очах, ніби стукаючи в двері його серця. Здається, негритянка теж їх помітила.

— Усе добре, любий, можеш плакати… я знаю про твій біль, твій гнів і збентеження. Не соромся, плач. Для душі корисно інколи виливати воду, цілющу воду.

Мак відчував, що не готовий плакати, особливо перед цією жінкою, хоча ледь-ледь себе стримував. Докладаючи неймовірних зусиль, він щосили намагався не провалитися в безодню своїх емоцій. Тим часом жінка стояла з простягнутими руками, які нагадували йому руки матері. Він відчував любов. Теплу, привітну любов, що розтоплює кригу.

— Іще не готовий? — поцікавилася вона. — Нічого, ми робитимемо все, як і коли забажаєш. Нуж-бо, заходь! Дозволиш узяти твоє пальто? І пістолет? Тобі ж він не потрібен? Ми ж не хочемо, щоб хтось постраждав.

Мак не знав, що робити й що казати. Хто вона така? Звідки вона все знає? Він наче приріс до місця, де стояв, але спромігся машинально зняти верхній одяг.

Негритянка забрала пальто, потім він віддав їй пістолет, який вона взяла двома пальцями так, наче це було джерело інфекції. Коли вона обернулася, щоб увійти в будинок, у дверях з’явилася мініатюрна жіночка з типовою азійською зовнішністю.

— Дай-но мені, — мовила вона співучим голосом.

Було ясно, що вона мала на увазі не пальто й пістолет, а щось інше. Не встиг Мак оком змигнути, як ця жінка опинилася перед ним. Він завмер, коли відчув на щоці ніжний дотик. Не рухаючись, він подивився донизу та побачив у неї в руках тонку кришталеву пляшечку й невеличку щіточку, схожу на ті, що їх Нен і Кейт використовували для нанесення косметики. Нею вона знімала щось із його обличчя.

Не встиг він запитати, як вона усміхнулася й мовила:

— Маккензі, нам необхідно зберігати речі, які ми цінуємо, чи не так? — Маку одразу спала на думку бляшанка. — Я збираю сльози.

Тоді він глянув повз неї та помітив іще одну людину, що вийшла із будинку. Цього разу це був чоловік, на вигляд – із Близького Сходу, одягнутий як робітник, навіть із паском для інструментів і рукавицями. Стояв він невимушено, опершись на одвірок, зі схрещеними на грудях руками. Його джинси були вкриті шаром тирси, а рукави картатої сорочки закатані вище ліктів, що підкреслювало силу рук. Риси обличчя, освітленого усмішкою, були приємні, хоча й не дуже правильні, — така людина навряд чи виділялася б посеред натовпу. Мак не міг відвести від нього очей.

Він знову відступив назад, нездатний впоратися зі збентеженням.

— Вас тільки троє? — запитав він охриплим голосом.

Незнайомці подивилися одне на одного й розсміялися. Маку нічого не залишалося, як витиснути із себе посмішку.

— Ні, Маккензі, — відповіла негритянка, продовжуючи посміюватися. — Ми — все, що в тебе є, і можеш не сумніватися, цього більш ніж достатньо.

Мак перевів погляд на азіатку. Наскільки він розумів, її жилавий вигляд міг свідчити про походження із Північного Китаю, Непалу чи Монголії. Точніше сказати було складно, бо його очі ще звикали до нової обстановки. Одяг вказував на те, що вона садівниця. За поясом були рукавички — не важкі шкіряні рукавиці, які зазвичай носять чоловіки, а бавовняні, з гумовою нашивкою на долоні, точно такі він використовував для роботи біля дому. Одягнута вона була в прості джинси з декоративними візерунками на ногавицях і брудом на колінах від роботи навпочіпки та яскраву блузку в червоний, жовтий і синій кольори. Втім, Мак знав, що це лише видіння, а не реальність, оскільки жінка то з’являлась, то зникала з поля зору.

Наступним підійшов чоловік, поклав руку йому на плече, поцілував в обидві щоки й міцно обійняв. Маку він одразу сподобався. Коли той відійшов, знову підійшла азіатка та взяла його голову обома руками, повільно, але впевнено наближаючи його обличчя до свого. Коли він уже подумав, що вона ось-ось його поцілує, зупинилася та подивилася йому у вічі. Маку здалося, що він може дивитися крізь неї. Тоді вона усміхнулася, аромат, що сходив від неї, огорнув Мака повністю, знявши тягар з його пліч, такий важкий, як рюкзак, нашпигований туристичним спорядженням.

Мак раптово відчув себе легшим за повітря, ніби його ноги взагалі не торкалися землі. Жінка обіймала, не обіймаючи, тобто не торкаючись його. Лише тоді, коли вона відійшла, що, мабуть, сталося за кілька секунд, він зрозумів, що досі стоїть на ногах, які все ще торкаються підлоги.

— Не зважай на неї! — розсміялася негритянка. — Вона так з усіма.

— Мені сподобалося, — пробурмотів він, і всі троє знову вибухнули сміхом. Мак сміявся разом із ними, не знаючи, правда, чому, але це його й не хвилювало.

Коли вони нарешті припинили гиготіти, огрядна жінка поклала руку Макові на плечі, притиснула його до себе й сказала:

— Добре, ми знаємо, хто ти, але нам, мабуть, слід і самим назватися. Я, — мовила вона, по-особливому розвівши руками, — домогосподарка й куховарка. Можеш називати мене Елозія.

— Елозія? — перепитав Мак, не розуміючи, про що йдеться.

— Добре, тобі не обов’язково називати мене Елозією. Це лише ім’я, яке я люблю, воно має для мене особливе значення, — вона схрестила руки на грудях, підперши однією з них підборіддя, наче розмірковуючи над чимось. — Можеш називати мене так, як називає Нен.

— Що? Ви ж не хочете сказати… — Мак іще більше розгубився. — Ви ж не той Тато, що надіслав листа? Мені що, називати вас Татом?

— Саме так, — сказала вона й усміхнулася, очікуючи на відповідь, начебто Мак справді збирався щось сказати.

— Тепер моя черга, — втрутився в розмову чоловік, років тридцяти на вигляд і зростом трохи нижчий за Мака, — я тут усе ремонтую. Люблю працювати своїми руками, хоча, ці двоє можуть підтвердити, мені подобається порпатися в садку й готувати їсти не менше, ніж їм.

— Судячи із зовнішності, ти, мабуть, із Близького Сходу… Араб? — висловив своє припущення Мак.

— Насправді я зведений брат цієї великої сім’ї. Я — єврей, а точніше, з дому Юди.

— Тобто… — Мака раптом вразила власна здогадка. — Виходить, ти…

— Ісус? Так. Якщо хочеш, можеш мене так називати. Урешті-решт, мене всі так називають, але не таємниця, що я також відгукуюся на імена Джошуа або навіть Єссей.

Мак стояв ошелешений, неспроможний вимовити й слова. Те, що він чув і бачив, не вкладалося в голові. Це було просто неможливо… але він-таки був тут, принаймні йому так здавалося. Несподівано Мак відчув, що непритомніє. Знову наринули емоції, а розум марно намагався впоратися з інформацією. І коли Мак уже був готовий впасти на коліна, до нього наблизилася азіатка, відволікаючи увагу.

— А я — Сарайю, — сказала вона, ледь помітно вклонившись і усміхнувшись, — володарка садів, між іншим.

Думки насувалися одна на одну, поки Мак обмірковував, як на все реагувати. Хто з них Бог? Може, це явлення ангелів або просто галюцинація, а Бог з’явиться пізніше? Тоді йому буде зовсім ніяково. Їх троє, отже, це може бути щось на кшталт Трійці. Дві жінки й чоловік, до того ж не європейці. Утім, звідки така впевненість, що Бог має бути білим? Думки були недоладними, тому Мак вирішив зосередитися на питанні, яке його цікавило найбільше.

— Тоді, — ледве видавив із себе Мак, — хто із вас Бог?

— Я, — всі троє відповіли в унісон.

Мак роздивлявся їх по черзі і, хоча досі не розумів того, що чув і бачив, чомусь одразу їм повірив.