Хижа

ПЕРЕДМОВА

Чи повірили б ви людині, яка стверджує, що провела вихідні з Богом, тим більше — в хижі? А це була саме хижа.

Я знаю Мака понад двадцять років. Познайомилися ми на сусідському полі, де допомагали заготовляти сіно для корів. Відтоді ми постійно, як кажуть сучасні підлітки, «зависаємо» разом, п’ємо каву, хоча в моєму випадку — це міцний чай, дуже гарячий, із соєвим соусом. Спілкування завжди приносить нам задоволення. Ми разом сміємося, інколи — плачемо. Відверто кажучи, що більше ми дорослішаємо, то більше «зависаємо» разом, сподіваюся, ви розумієте, про що я.

Повне ім’я мого друга — Аллен Філліпс Маккензі, хоча більшість називає його просто Алленом. Звертатися до чоловіків за другим ім’ям — це сімейна традиція, мабуть, щоб не вдаватися до хвалькуватих цифр І, ІІ, ІІІ або слів «молодший» чи «старший». Так, як правило, називають себе люди, які телефоном нав’язують якийсь товар, особливо тоді, коли вдають із себе ваших знайомих. Отже, він сам, його батько і дідусь — усі вони звуться Маккензі, але зазвичай до них звертаються за їхніми другими іменами. Маком його кличе лише дружина Нен і найближчі друзі (хоча кілька разів я чув, як незнайомці кричали: «Маку, де ти вчився кермувати?»).

Мак народився на Середньому Заході у сім’ї звичних до тяжкої праці фермерів із ірландським корінням. Його зовні релігійний батько, хоч і був суворим церковним старійшиною, страшенно пиячив, надто, коли не було дощу або коли той ішов невчасно. Мак ніколи про нього багато не розповідав, а коли й згадував, то його обличчя кам’яніло, а в очах відбивалася пустка. Саме ці моменти дали мені зрозуміти, що його батька не можна назвати алкоголіком, який напивався й щасливо йшов спати. Він, навпаки, був жорстоким п’янюгою, який спочатку бив дружину, а потім каявся перед Богом.

У зв’язку із цим мені згадалося, як одного разу тринадцятирічний Мак під час молодіжного пробудження не надто охоче вилив душу пастору. Він пройнявся значимістю моменту й у сльозах сповідався, що не робив нічого, аби допомогти матері, коли п’яний батько бив її, часто — аж поки вона втрачала свідомість. Проте Мак залишив поза увагою те, що цей пастор «служив» разом із його батьком, і коли хлопчина повернувся додому, батько вже чекав на нього на ґанку, а мама й сестри десь підозріло поділися. Згодом він дізнався, що їх було відправлено до тітки Мей, аби батькові ніщо не заважало дати бунтівному синові урок поваги. Він прив’язав свого нащадка до величезного дуба і протягом двох днів лупцював його паском і віршами з Біблії, а коли приходив до тями, одразу ж знову заглядав у пляшку.

За два тижні по тому, тільки-но Мак спромігся підвестися на ноги, він пішов із дому. Але перед цим насипав отруту в кожну пляшку з алкоголем, яку зміг знайти на фермі. Із схованки на подвір’ї він дістав невеличку бляшанку, куди поклав увесь свій земний скарб: сімейне фото, на якому члени родини примружилися від сонця (батько стояв збоку), картку із зображенням тоді ще перспективного бейсболіста Люка Істера за 1950 рік, флакончик, у якому залишалася унція «Ма Гріфф» (єдині парфуми, якими користувалася його мати), котушку ниток із парою голок, сріблясту модель американського винищувача F-86 і всі свої заощадження — п’ятнадцять доларів і тринадцять центів. Він прокрався в будинок і сунув матері під подушку записку, поки батько хропів після чергової гулянки. Мак написав: «Сподіваюся, ти мене коли-небудь пробачиш». Поклявся, що не повернеться, і не повертався… довго не повертався.

Коли тобі лише тринадцять, дорослим відчути себе складно, але в Мака не було вибору, і він пристосувався досить швидко. Про наступний період свого життя він розповідає неохоче. Цей час він провів здебільшого за кордоном, подорожуючи світом у пошуках щастя. Він не забував про матір, висилав їй деякі кошти через дідуся й бабусю. В одній із країн третього світу він, якщо не помиляюся, взяв участь у збройному конфлікті й зненавидів війну всім серцем. Коли Макові виповнилося двадцять, він поїхав до Австралії та вступив там до семінарії. Достатньо простудіювавши теологію й філософію, він повернувся до Сполучених Штатів, примирився з матір’ю та сестрами, після чого переїхав до Орегону, де познайомився, а згодом і одружився з Неннет Семюелсон.

У світі, де так багато балаканини, Мак аналізує й діє. Він висловлює свою думку лише тоді, коли його про це просять, хоча більшість знайомих намагається його ні про що не запитувати. Бо коли він говорить, то здається чужинцем, який сприймає людські ідеї й досвід не так, як інші.

Річ у тім, що у світі, де більшість людей прагне чути те, до чого вони звикли, Мак нічого не приховує. Тим, хто його знає, він зазвичай подобається, але за умови, що тримає язик за зубами. Коли ж він починає говорити, люди не стільки змінюють свою думку про нього, скільки відчувають раптом певне незадоволення собою.

Одного разу Мак визнав, що в юнацькі роки дещо вільніше висловлював свою думку, проте це було більше засобом виживання, який допомагав йому приховати душевні рани. Адже він неодноразово виливав свій біль на інших. Мак не заперечує, що полюбляв викривати огріхи оточуючих і навіть принижувати їх, вдаючи, що контролює ситуацію. Не надто гарно з його боку!

Поки я пишу ці рядки, думаю про Мака, яким його завжди знав. Він був особливим лише для тих, хто достатньо близько з ним спілкувався. Це непримітний чоловік невеликого зросту, з лисиною й трохи надмірною вагою, він нагадує багатьох чоловіків, яким ось-ось має виповнитися п’ятдесят шість років. Ви навряд чи звернете на нього увагу в натовпі чи громадському транспорті, коли раз на тиждень він вирушає на нараду до міста. Адже працює він переважно в себе вдома на Вайльд-роуд, продає там усілякі високотехнологічні пристрої, які я навіть не намагаюся зрозуміти, ніби життя й так не летить із шаленою швидкістю.

Ви зможете усвідомити, який Мак розумний, лише тоді, коли почуєте його розмову з фахівцем на професійну тему. Мені неодноразово доводилося бути свідком того, як мова починала все менше нагадувати англійську, а сам я ледь вловлював думку, що виривалася, наче водограй із кольорового каміння. Мак — інтелектуал практично в усьому. Відчувається, що в нього непохитні переконання, проте він висловлює їх делікатно, і це не заважає вам дотримуватися власних.

Найбільше Мак полюбляє говорити про Бога, творіння та віру. У такі моменти в нього починають виблискувати очі, на обличчі з’являється ледь помітний усміх, і, несподівано позбувшись утоми й відчуття віку, він більше не в змозі стримуватися. Водночас Мак — не надто релігійна людина. Здається, що релігію він то любить, то ненавидить. Так само, мабуть, можна описати його стосунки з Богом, який, на його думку, занадто далекий і байдужий. Час від часу невеликі колючки сарказму, наче гострі отруйні стріли, вилазять крізь тріщини муру, яким він себе огородив. Хоча ми відвідуємо одну й ту саму церкву («П’ятдесят п’яте незалежне об’єднання святого Іоана Хрестителя», як ми любимо її називати), можна сказати, що він почувається там не надто комфортно.

Мак і Нен живуть у загалом щасливому шлюбі вже понад тридцять п’ять років. За словами Мака, Нен врятувала йому життя, сплативши за це високу ціну. Чомусь, а чому саме – не зовсім зрозуміло, нині вона любить його більше, ніж колись. І це незважаючи на те, що, як я чув, спочатку він неабияк її ображав. Гадаю, що зцілення випливає зі стосунків так само, як, до речі, й образи. Безсумнівно, для тих, хто спостерігає за таким перетворенням зовні, все це навряд чи має хоч якийсь сенс.

Хоч би там як, але Мак таки одружився. Нен — це розчин, завдяки якому тримаються цеглинки їхньої сім’ї. Життя Мака сповнене відтінків сірого, а Нен, на відміну від нього, проходить переважно через біле й чорне. Здоровий глузд для неї такий природний, що вона не завжди вбачає в цьому щось особливе. Піклування про рідних завадило їй реалізувати свою мрію стати лікарем, проте вона досягла значних успіхів як медсестра. Її робота з хворими на рак, що ось-ось мають померти, заслужила загальне визнання. Якщо Мак має широкі взаємини з Богом, то Нен — глибокі.

Такі різні люди — батьки п’яти надзвичайно симпатичних дітей. Мак полюбляє повторювати, що красу вони успадкували від нього, оскільки «у Нен залишається її власна». Двоє з трьох хлопців уже мешкають окремо. Джон щойно одружився і працює в місцевій торговельній компанії. Тайлер тільки-но закінчив коледж і вступив до магістратури. Джош і Кетрін (Кейт) живуть із батьками й навчаються в місцевому коледжі. Найменша — Мелісса, або Міссі, як ми любили її називати. Вона… Ви краще з нею познайомитеся на сторінках цієї книжки.

На мою думку, останні кілька років життя для Мака виявилися не просто особливими. Він тепер так відрізняється від того, ким був раніше, що його вже не впізнати. Упродовж усього часу нашого знайомства він завжди був добрим і лагідним, проте після виписки з лікарні три роки тому… він став іще добрішим і лагіднішим. Він належить до тих небагатьох людей, які почуваються цілком зручно в своєму тілі. У компанії з ним я сам почуваюся так комфортно, як ні з ким іншим. Після наших зустрічей у мене складається враження, що кращої розмови в моєму житті не було, хоча говорю переважно я. Що ж до його взаємин із Богом, то вони стали не лише ширшими, а й значно глибшими, втім, це йому дорого коштувало.

Сьогодні життя Мака відрізняється від того, яке він провадив сім чи більше років тому, коли його вірним супутником був Великий Сум, а сам він припинив спілкуватися з людьми. Тоді, наче за взаємною згодою, ми не «зависали» років зо два. Я бачився з ним лише час від часу чи то в магазині, чи то в церкві. Хоча ми й обмінювалися формальними обіймами, на цьому все зупинялося. Макові було непросто дивитися мені у вічі. Можливо, він не хотів починати розмову, яка могла поглибити його й так глибоку душевну рану.

Однак усе змінилося після жахливої аварії… От! І знову я випереджаю події. До цього ми ще повернемося свого часу. Коротко кажучи, упродовж останніх років Мак, здається, позбувся тягаря Великого Суму й розпочав повноцінне життя. Те, що трапилося три роки тому, повністю змінило мелодію його життя, і я з нетерпінням прагну виконати її для вас.

На відміну від безпосереднього спілкування, Мак не дуже вправний у письмі, проте чудово знає про моє захоплення писемним словом. Тому він попросив мене викласти цю розповідь — його розповідь, як він сказав, «для Нен і дітей». Він бажав, щоб ця історія не лише віддзеркалила глибину його любові до рідних, а й допомогла їм зрозуміти, що коїлося в його душі. Ви чудово знаєте, що йдеться про місце, де ви можете побути наодинці або сам на сам із Богом, якщо, звісно, вірите в нього. Щоправда, він може там бути, навіть якщо ви і не вірите в нього. Це так на нього схоже. Його ж не дарма назвали Всемогутнім.

Те, що ви прочитаєте, ми з Маком намагалися «вдягнути у слова» впродовж місяців. Усе це трохи, або й не трохи, зі сфери фантастики. Наскільки правдиві окремі епізоди розповіді — судити не мені. Достатньо сказати, що, хоча деяким речам бракує наукових доказів, у певному сенсі вони все ж таки правдиві. Якщо відверто, то згадка про мене в цій книжці в місцях, де я ніколи не бував і навіть не підозрював про їх існування, зворушила мене до глибини душі. Не буду приховувати, що мені хочеться, аби все, сказане Маком, було правдою. Коли він поруч, я в цьому не сумніваюся, коли ж його немає, а видимий світ із бетону й комп’ютерів здається справжнім, в серце закрадаються сумніви.

І наостанок кілька застережень. По-перше, Мак дуже хотів, аби ви знали: якщо ви прочитаєте цю розповідь і вона вам не сподобається, знайте, що «вона призначалася не вам». А можливо, й вам… Події, про які ви дізнаєтесь, — все, що Мак зміг пригадати. Це — його розповідь, не моя, тому в кількох епізодах, де згадується моє ім’я, звертатимусь до себе від третьої особи, так, начебто автор — Мак.

Бувають моменти, коли пам’ять — не найкращий помічник, особливо, коли йдеться про трагедію. Тому не здивуюся, якщо, незважаючи на наші зусилля відтворити всі деталі, ви знайдете певні невідповідності у фактах. Якщо таке трапилося, то ненавмисно. Даю слово, що всі розмови та події відтворено настільки точно й правдиво, наскільки Мак зміг їх пригадати. Просто будьте до нього поблажливі. І як ви самі зможете переконатися, писати про такі речі непросто.

Віллі