Хто насмілиться назвати себе суддею правди й знання,
розіб’ється на друзки під сміх богів.
Альберт Ейнштейн
Готуйся зустріти того, хто знає, як ставити запитання.
Т. С. Еліот
Мак ішов гущавиною кедрового лісу, стежка вилася вздовж водоспаду, поступово віддаляючи його від озера. Місця призначення він дістався хвилин за п’ять. Це була прямовисна скеля, в якій виднілися ледь помітні двері. Здається, саме туди потрібно було ввійти. Вагаючись, він потягнув за ручку й штовхнув. Однак рука провалилася, ніби там і не було ніяких дверей. Мак обережно ступав уперед, аж поки його тіло пройшло крізь, як здавалося, масивну кам’яну скелю. Було темно, хоч в око стрель.
Глибоко вдихнувши й простягнувши руки перед собою, Мак спромігся зробити лишень кілька невеличких кроків у морок і зупинився. Він перестав дихати зі страху, глибоко засумнівався в доцільності просування вперед. У животі закрутило, і він знову відчув Великий Сум, що всією вагою ліг на плечі, немов прагнув задушити його. Закортіло повернутися на світло, проте Мак переконав себе, що Ісус не відправив би його сюди просто так. Тому він зібрав силу волі й рушив далі.
Поступово очі відходили від шоку, викликаного різким переходом від денного світла до тіні смертної, а за якусь хвилю звикли настільки, що Мак зміг розгледіти коридор ліворуч від себе, куди й попрямував. Поки він ішов, яскраве світло позаду тьмяніло, його змінив слабкий відблиск від стін десь попереду.
Через сто футів тунель іще раз повернув ліворуч, і Мак опинився перед входом у велику печеру, яка спершу здалася йому безмежним відкритим простором. Враження підсилювалося завдяки єдиному джерелу світла. Це було тьмяне мерехтіння, що розсіювалося футів на десять у всіх напрямках. Далі Мак нічого, крім темряви, не бачив. Повітря було важке й задушливе та ще й таке холодне, що його майже неможливо було вдихати. Він подивився під ноги та з полегшенням помітив своє бліде відображення — підлога виявилася не брудною й кам’яною, а відшліфованою, гладенькою й темною, мов слюда.
Мак сміливо ступив уперед та помітив, що коло світла рушило разом із ним, освітлюючи деяку площину попереду. Він відчув себе впевненіше й почав повільно просуватися в тому ж напрямку, що й раніше, зосереджуючи погляд на підлозі, оскільки побоювався, що вона будь-якої миті може провалитися під його ногами. Він так уважно стежив за своїми кроками, що несподівано наштовхнувся на якийсь предмет і ледь не впав.
Це був стілець, на вигляд — зручний, дерев’яний, він стояв посередині… порожнечі. Мак вирішив присісти й трохи зачекати. Як тільки він це зробив, світло, що його супроводжувало, посунулося вперед, ніби запрошуючи продовжувати шлях. Прямо перед собою Мак помітив великий чорний стіл, на якому, однак, нічого не лежало. Коли світло зупинилося, він із подивом скочив на ноги, бо побачив… її. За столом сиділа висока приваблива жінка зі шкірою оливкового кольору та витонченими латиноамериканськими рисами обличчя, її чорне вбрання переливалося оксамитом. Вона сиділа рівно й велично, наче головний суддя. Її вигляд вражав, навіть захоплював подих.
«Яка ж вона гарна, — подумав Мак. — Ось чого прагне хтивість, але ніколи не досягає. Роздивитися її обличчя виявилося непросто, адже при такому тьмяному освітленні волосся з одягом зливалося в одне ціле. Очі виблискували, навіть спалахували, наче вікна до безмежного нічного неба, що відбиває світло з невідомого внутрішнього джерела.
Мак вирішив мовчати, бо боявся, що приміщення, в якому він перебуває, поглине його голос. Він лише подумав: «Я схожий на Міккі Мауса, який збирається порозмовляти з Паваротті». Це змусило його усміхнутися. Ніби поділяючи його задоволення від уявлення цього гротескного образу, жінка усміхнулась у відповідь, і відразу помітно посвітлішало. Цього виявилося достатньо, аби Мак зрозумів, що на нього тут чекали. Жінка здавалася напрочуд знайомою. Склалося таке враження, що він міг із нею десь зустрічатися раніше, хоча був переконаний, що цього ніколи не траплялося.
— Дозвольте запитати… а ви хто? — промимрив Мак, власний голос здався йому дуже схожим на голос Міккі Мауса: він ледь порушив величний спокій кімнати і стих у залишках відлуння.
Відповіді так і не почув.
— Ти розумієш, чому ти тут? — її голос ніжно вивітрив його запитання з приміщення, ніби вітер, що здмухує пилюку.
Мак відчував, як її слова дощем спадають на його голову та стікають по спині, викликаючи приємне щипання. Він затремтів і вирішив сам більше ніколи не ініціювати розмову. Мак прагнув, щоб говорила вона, з ним чи з кимось іншим, аби тільки він міг чути її голос. Але вона мовчала.
— Ви знаєте, — голос Мака пролунав так насичено й звучно, що хотілося озирнутися й подивитися, хто це сказав. Але він чомусь усвідомив, що вимовлені ним слова — це правда… Вони пролунали, як правда. — Я й гадки не маю, — додав він, затинаючись і опускаючи очі додолу. — Мені ніхто цього не сказав.
— Добре, Аллен Філліпс Маккензі, — засміялася вона, змусивши його швидко підняти голову. — Я тут для того, щоб тобі допомогти.
Якби у веселки чи квітки був голос, то він пролунав би саме так. Це була справжня злива світла, запрошення до розмови, і Мак сміявся разом із нею, навіть не розуміючи, чому він це робить.
Незабаром знову запала тиша, й обличчя жінки, загалом привітне, стало суворим, наче вона прозирала крізь усе вдаване й поверхове всередину його єства — в глибини, про які рідко, якщо й взагалі, говорять.
— Сьогодні важливий день із серйозними наслідками, – вона зробила паузу, ніби додаючи ваги до й так відчутно значимих слів.– Маккензі, ти тут через своїх дітей, але не тільки…
— Дітей? — не втримався Мак. — Про що йдеться?
— Маккензі, ти любиш своїх дітей так, як твій батько ніколи не любив ані тебе, ані твоїх сестер.
— Звісно, я люблю своїх дітей. Усі батьки люблять своїх дітей, — погодився Мак. — Але як це стосується мого перебування тут?
— Справді, усі батьки люблять своїх дітей у певному розумінні, — відповіла жінка, проігнорувавши поставлене запитання. — Часом долі батьків занадто поламані, щоб любити їх достатньо, а дехто взагалі неспроможний це робити. Ти маєш зрозуміти. Ти ж безперечно любиш своїх дітей, сильно любиш.
— Цього мене навчила Нен.
— Ми знаємо, але ти й сам учився, чи не так?
— Напевно, так.
— Уміння змінюватися — це одна з дивовижних загадок поламаних людських душ, — вона була спокійна, наче море в штиль. — Тоді, Маккензі, дозволь запитати, кого з дітей ти любиш найбільше?
Мак подумки усміхнувся. Коли народжувалися його діти, він сам неодноразово запитував себе про це.
— Не думаю, що люблю когось із своїх дітей більше за інших. Я люблю кожного по-своєму, — відповів він, обережно підбираючи слова.
— Як це пояснити, Маккензі? — поцікавилася вона.
— Кожен із моїх дітей особливий, що, відповідно, зумовлює особливий підхід із мого боку, — Мак відкинувся на спинку стільця. — Пам’ятаю, як народився мій первісток Джон. Я був такий зачарований дивом появи нового життя, що почав насправді хвилюватися, чи вистачить мені любові для наступної дитини. Проте, коли народився Тайлер, здавалося, він приніс із собою нову здатність любити, любити його по-особливому. Якщо замислитися, то, мабуть, саме це відчуває Тато, коли говорить, що любить когось особливо. Так само і я, коли думаю про когось із своїх дітей, розумію, що люблю кожного з них по-особливому.
— Гарно сказано, Маккензі! — щиро похвалила жінка. Потім вона трохи нахилилася вперед, продовжуючи говорити лагідно, але серйозно: — А що відбувається, коли вони чинять щось погане, роблять вибір, який тобі не подобається, або поводяться агресивно? Як щодо ситуацій, коли вони соромлять тебе в присутності інших? Чи впливає це на твою любов до них?
Мак відповів повільно й вдумливо.
— Насправді, аж ніяк, — він знав, що каже правду, хоча Кейт інколи в це не вірила. — Визнаю, що часом погана поведінка дітей впливає на моє ставлення до них, особливо, коли я гніваюсь чи відчуваю сором, але, незважаючи на це, вони залишаються моїми синами й доньками й залишатимуться ними довіку. Їхні вчинки часом зачіпають моє почуття гідності, але геть не впливають на мою любов до них.
Жінка відкинулася назад і засяяла.
— А ти мудрий у питанні справжньої любові, Маккензі. Багато хто вірить, що любов зростає. Насправді зростає наше розуміння, а любов просто поширюється навколо, сприяючи цьому процесу. Любов — це оболонка знання. Маккензі, ти любиш своїх дітей, яких ти так добре розумієш, дивовижною, я б сказала, правильною любов’ю.
Збентежений похвалою, Мак опустив очі додолу.
— Що ж, дякую, але з іншими людьми в мене так не виходить. У більшості ситуацій моя любов умовна.
— Але це ж лише початок, згоден? І ти любив би не більше за свого батька, якби не Бог, який допоміг тобі змінитися. Зараз ти любиш своїх дітей майже так, як Бог Отець любить своїх.
Почувши це, Мак мимоволі стиснув зуби, в ньому знову почав закипати гнів. Слова, що лунали як похвала, виявилися гіркою пігулкою, яку зовсім не хотілося ковтати. Він спробував розслабитися, щоб приховати емоції, проте її погляд свідчив, що було надто пізно.
— Гм-м-м, — задумливо протягнула вона. — Які з моїх слів тобі не сподобалися?
Її погляд змусив Мака зніяковіти. Здавалося, вона бачить його наскрізь.
— Маккензі? — підбадьорила вона. — Ти хочеш щось сказати?
У повітрі на мить зависла тиша. Мак докладав усіх зусиль, щоб тримати себе в руках. У пам’яті раптом зринула мамина порада: «Якщо не маєш, що сказати, то краще помовч».
— Ні, ні… Нічого.
— Маккензі, зараз не час керуватися здоровим глуздом своєї матері. Зараз час для відвертості й правди. Ти просто не віриш, що Бог Отець любить своїх дітей? Ти не віриш, що Бог благий?
— А Міссі теж його дитина? — бовкнув Мак.
— Авжеж! — відповіла вона.
— Тоді ні! — Мак знову не зміг втриматися й скочив на ноги. — Тоді я не вірю, що Бог любить своїх дітей.
Звинувачення відбилося луною одночасно від усіх стін печери. Поки Мак стояв, розлючений і готовий щомиті вибухнути від обурення, жінка залишалася взірцем спокою й стриманості. Вона повільно підвелася зі стільця, обійшла навколо нього, зупинившись за високою спинкою. Тоді жестом запросила:
— Чому б тобі не присісти?
— Невже через відвертість на тебе чекає розпечений стілець? — саркастично пробурмотів Мак, проте так і не зрушив з місця, й далі дивлячись на неї.
— Маккензі, я тобі вже казала, чому ти тут опинився. Це трапилося не лише через дітей. Ти тут, щоб постати перед судом.
Не встигла луна від цих слів розбігтися навколо, як на Мака накотилася хвиля страху. Він запанікував і впав на стілець. Тієї ж миті він відчув себе винним. У розумі, наче пацюки перед штормом, забігали думки про минуле. Намагаючись урівноважити свої відчуття й спогади, він вчепився за бильця стільця, на якому сидів. Раптом усвідомив, якої нищівної поразки зазнав як людина, і десь у закутку свідомості почув, як чийсь голос наспівував список його гріхів, і що довше це тривало, то більше його проймав жах. Захищатися було нічим. Він знав, що то був кінець.
— Маккензі… — почала вона, але він перебив.
— Я зрозумів. Я помер, чи не так? Ось чому я бачу Тата, Ісуса — усе тому, що я мертвий! — Мак відкинувся на спинку стільця й подивився догори, у темряву, готовий до того, що його знудить. — Не можу повірити. Я ж нічого не відчув, — він подивився на жінку, яка терпляче за ним спостерігала. – І скільки я вже мертвий? — поцікавився він.
— Маккензі, — знову почала вона, — шкода тебе розчаровувати, проте в своєму світі ти навіть не спиш. Ти просто не так зро…
Мак знову не дав закінчити.
Я що — не помер? — він скочив на ноги, не вірячи в те, що почув. — Ви хочете сказати, що я живий, і все це відбувається насправді? Але ж ви запевнили, що я маю зараз постати перед судом!
— Так, — підтвердила вона сухо, але з подивом у голосі. — Макке…
— Судом? Я ж іще не помер! — Мак втретє перебив її. Поступово усвідомлюючи почуте, він відчув, як паніка обертається на гнів. — Хіба це справедливо?! — він також розумів, що емоції тут не допоможуть. — Хіба люди постають перед судом іще до смерті? А якщо я розкаюся? Якщо моє життя стане кращим? Що тоді?
— Тобі є в чому каятися, Маккензі? — запитала жінка, вибух його емоцій не справив на неї жодного враження.
Мак знову повільно опустився на стілець. Він втупився поглядом у гладеньку поверхню підлоги, потім похитав головою, не знаючи, що відповісти.
— Не знаю, з чого почати, — промимрив він. — У мене в душі такий безлад.
— Я знаю, — Мак підвів очі й побачив, що жінка усміхається. — Дивовижний, руйнівний безлад, Маккензі, але ти тут не для каяття, принаймні не так, як спадає тобі на думку. Ти тут не для того, щоб тебе судили.
— Як? — знову вирвалося в Мака. — Мені здалося, саме це я почув…
— … Що ти тут для суду? — вона була спокійною й незворушною, наче літній вітер. — Ти не помилився, але судити сьогодні будуть не тебе. — Мак глибоко зітхнув, відчувши деяке полегшення.– Ти сам будеш суддею!
Живіт зсудомило, коли прийшло усвідомлення цих слів. Нарешті погляд Мака знову впав на стілець, який, вірогідно, був призначений для нього.
— Я? Чому я? Ні, я не хочу… Я не вмію судити.
— О, це не зовсім так, — пролунала швидка відповідь, цього разу з відтінком сарказму. — За час, який ми провели разом, ти вже довів свою здатність учитися. Ба більше, в житті судив багатьох. Ти судив учинки, навіть мотиви інших, ніби справді знав, чим вони керувалися. Ти судив колір шкіри, мову й запах тіла. Ти судив історію й стосунки. Ти висловлював свою думку про цінності чужого життя на підставі власного уявлення про прекрасне. Якщо відверто, то в цих справах у тебе багатий досвід.
Мак відчув, що зашарівся. Він був змушений визнати, що в минулому часто засуджував інших. Але ж вони чинили так само! Чому б не робити висновки про інших, зважаючи на вплив, який вони справляють на нас? Адже погляд на навколишній світ повинен бути егоцентричним. Він підвів очі, але, побачивши, що вона уважно на нього дивиться, знову опустив їх додолу.
— Скажи, будь ласка, — попросила жінка, — за якими критеріями ти висловлюєш свої судження?
Мак спробував витримати її погляд, але дуже швидко зрозумів, що, коли дивиться їй в очі, то не в змозі міркувати послідовно й логічно — думки одразу розбігаються. Тому він став дивитися в дальній темний закуток печери, аби тільки прийти до тями.
— Нічого вартого уваги, здається, й не згадаю, — нарешті визнав Мак із тремтінням у голосі, — свого часу мої судження здавалися виправданими й справедливими, проте зараз…
— Звісно, що здавалися, — вона вимовила це як щось звичайне, повсякденне, не звертаючи жодної уваги на його збентеження та явний сором. — Засудження передбачає вищість судді над підсудним. Сьогодні, до речі, у тебе буде гарна нагода продемонструвати всі свої вміння та навички. Ну ж бо, – запросила вона, поплескуючи по спинці стільця, – я хочу, щоб ти присів ось тут. Негайно.
Не без вагань Мак пішов до стільця, який на нього чекав. Здавалося, що з кожним кроком він зменшується… Або це вона збільшувалася разом із стільцем. Він так і не зрозумів. Видерся на стілець, ноги ледь торкалися підлоги. Сидячи за таким величезним столом, він почувався дитиною.
— Добре, а що я буду судити? — запитав Мак і обернувся, щоб добре її бачити.
— Не що, а кого.
Відчуття дискомфорту посилювалося, не допомагав навіть королівський трон, на якому він сидів. Хіба він мав право когось судити? Певною мірою він, звісно, завинив, засуджуючи майже кожного, кого знав чи не знав особисто. Він усвідомлював провину навіть за свій егоцентризм. Як він може насмілитися судити інших? Усі його судження були поверховими, побудованими на зовнішньому вигляді чи вчинках, факти тлумачилися відповідно до настрою, а упередженість ставала в пригоді, щоб звеличитися в очах інших, відчути захищеність чи причетність до чогось важливого.
І ще він розумів, що починає панікувати.
— Твоя уява, — призупинила вона вир його думок, — тобі зараз не допоможе.
— Ну ось і все, Шерлоку, — спало на думку, але вголос прозвучало безпорадне:– Я не зможу.
— Зможеш чи не зможеш — це ми ще з’ясуємо, — заперечила вона з усмішкою, — до того ж, я не Шерлок.
Мак зрадів, що темрява допомогла приховати збентеження, яке його охопило. Мовчання тривало довше, ніж було насправді потрібно, аби сформулювати й поставити наступне запитання:
— І кого ж мені доведеться судити?
— Бога… і людей, — жінка промовила ці слова так, наче в них не було нічого особливого. Вони просто злетіли з її язика. Видавалося, що вона казала їх ледь не щодня.
Мак був спантеличений.
— Ви, мабуть, жартуєте! — вигукнув він.
— А чому ні? У світі є чимало людей, які, на твою думку, заслуговують на осуд. Тому має ж бути кілька винних в усіх завданих стражданнях. Що скажеш про багатіїв, які об’їдають бідних? А про тих, хто посилає дітей на війну? А про чоловіків, які постійно б’ють своїх жінок? А про батьків, котрі знущаються над своїми дітьми лише для того, щоб угамувати власний біль? Хіба їх усіх не потрібно судити, Маккензі?
Мак відчув, як неприборканий гнів, наче хвиля, виринає з глибин його єства. Він посунувся до спинки стільця, намагаючись утримати рівновагу й не заточитися від напливу образів, що заполонили розум, але відчув, що таки втрачає самоконтроль. Живіт знову зсудомило, руки стиснулися в кулаки, дихання стало переривистим.
— А як щодо чоловіка, який полює за невинними маленькими дівчатами? Що скажеш? Чи заслуговує він на покарання?
— Так, — заволав Мак, — нехай горить у пеклі!
— Він точно винний у твоїй втраті?
— Так!
— А твій батько, який перетворив життя свого сина на суцільний жах?
— Так, він теж!
— Як далеко нам доведеться просунутися, Маккензі? Спадок поламаних людських життів приведе нас до Адама. Що робити з ним? Навіщо взагалі зупинятися? Як щодо Бога? Це ж він у всьому винний. Він усе почав.
У Мака запаморочилася голова. Він не почувався суддею, радше — підсудним.
Жінка невблаганно продовжувала:
— Хіба це не той глухий кут, в якому ти опинився, Маккензі? Хіба не це живить твій Великий Сум? Хіба не криється тут проблема твоєї недовіри до Бога? Такий батько, як ти, звісно, може засуджувати Бога Отця!
Гнів знову збурився в ньому, як шалене полум’я. Йому закортіло заперечити, але вона ж казала правду, тому сперечатися не було сенсу.
Жінка вела далі:
— Хіба ти не скаржився, Маккензі, що Бог зрадив тебе й твою Міссі? Що від самого початку Господь знав про день, коли Міссі буде вбито, і все одно створив цей світ? А згодом дозволив якомусь збоченцю вирвати її з твоїх люблячих рук, хоча міг зупинити його? Хіба не Бог винний у всьому, Маккензі?
Від шквалу спогадів всі почуття змішалися, і Мак уп’явся поглядом у підлогу. Нарешті він показав на жінку пальцем і вимовив голосніше, ніж хотів:
— Так, Бог винний! — обвинувачення пролунало в кімнаті, наче удар молотка, що ознаменував судовий вирок душі.
— Отож, — сказала вона незворушно, — якщо ти так легко судиш Бога, то, мабуть, так само легко зможеш судити світ. Тепер ти повинен обрати двох зі своїх дітей, які проведуть вічність із Богом на новому небі й новій землі, але лише двох.
— Що? — вибухнув Мак, не вірячи своїм вухам.
— І обрати трьох дітей, які проведуть вічність у пеклі.
Мак не йняв віри почутому. Йому знову стало моторошно.
— Маккензі, — її голос звучав так само спокійно й чарівно, як тоді, коли він його почув уперше. — Я лише прошу тебе зробити те, що, на твою думку, робить Бог. Він знає всіх, хто коли-небудь народився, і розуміє їх краще, ніж ти розумієш своїх дітей. Він любить кожного, усвідомлюючи, що це його син чи донька. Ти ж вважаєш, що Бог засудить більшість на вічні страждання, позбавивши своєї присутності й любові. Хіба не так?
— Мабуть, так. Я просто ніколи не дивився на речі під цим кутом, — від хвилювання він не міг добрати слів. — Я просто думав, що Бог може таке зробити. Усі розмови про пекло були абстрактними й не стосувалися нікого з моїх рідних… – Мак вагався, розуміючи, що його слова прозвучать бридко, — тих, чия доля мене справді хвилює.
— Отже, ти припускаєш, що для Бога, на відміну від тебе, у цьому немає нічого складного? Ну ж бо, Маккензі! Кого зі своїх п’яти дітей ти приречеш на вічні страждання? Ось, наприклад, Кейт сперечається з тобою найбільше. Вона погано до тебе ставиться, постійно ображає. Вона, мабуть, перший претендент. Що думаєш? Ти ж суддя, Маккензі, і повинен зробити свій вибір.
— Я не хочу бути суддею, — сказав Мак, підводячись.
Думки розбіглися. Цього не може бути. Як Бог може просити його засудити когось з дітей на смерть? Невже він може засудити Кейт чи інших своїх дітей на страждання в пеклі лише тому, що вони згрішили проти нього? Навіть якщо б Кейт, Джош, Джон або Тайлер скоїли жахливий злочин, він ніколи їх би не засудив. Він просто не зміг би! Суть не в їхній поведінці, а в його любові до них!
— Я не можу, — вимовив він тихо.
— Ти повинен, — відповіла вона.
— Я не можу цього зробити! — повторив він голосніше й затятіше.
— Ти повинен, — переконувала вона ще лагіднішим тоном.
— Ні, я… не буду… цього робити! — заволав Мак, і кров у ньому буквально закипіла.
— Ти повинен, — прошепотіла вона.
— Я не можу, не можу й не буду! — сум’яття слів і почуттів вирвалося на волю.
А жінка стояла й спостерігала, очікуючи на його рішення. Нарешті він подивився на неї, ніби благаючи поглядом: «Чи можу я піти замість них? Якщо вам потрібно просто засудити когось на вічні страждання, то засудіть мене, а не їх. Можна?» Він впав до її ніг, весь у сльозах:
— Будь ласка, дозвольте мені постраждати за своїх дітей! Прошу вас… благаю… будь ласка… будь ласка…
— Маккензі, Маккензі, — прошепотіла вона слова, які стали ковтком холодної води в спекотний день. Її руки ніжно торкнулися його щік, і вона підняла його з колін. Глянувши на неї крізь завісу сліз, він побачив сяйво усмішки.
— Зараз ти говориш, як Ісус. Ти судив справедливо, Маккензі! Я тобою пишаюся.
— Але я ж не судив, — заперечив збентежений Мак.
— Ти таки судив! Ти ухвалив вирок, що вони заслуговують на любов, хоч би як дорого це тобі коштувало. Так любить Ісус.
Почувши ці слова, Мак згадав про друга, який чекав його біля озера.
— Зараз ти розумієш серце Тата, — додала вона, — яка має досконалу любов до своїх дітей.
У голові одразу з’явився образ Міссі, це змусило його знову наїжачитися. Він упав на стілець.
— Що трапилося, Маккензі? — запитала вона.
Приховувати щось не було сенсу.
— Я розумію любов Ісуса, але Бог — це зовсім інша історія. Не думаю, що вони схожі.
— Тобі не сподобався твій час із Татом? — здивувалася вона.
— Навпаки, мені подобається Тато, хай би ким вона була. Вона чарівна, хоча зовсім не схожа на Бога, яким я його уявляв.
— Можливо, твої уявлення про нього не відповідали дійсності.
— Мабуть. Я просто не збагну, як саме Бог виявив любов до Міссі.
— Отже, суд триває? — запитала вона із сумом у голосі.
На мить Мак замовк.
— А що мені ще залишається думати? Я не розумію, як Бог міг любити Міссі, якщо він дозволив їй пройти через такі жахливі страждання. Вона ж невинна. Вона не зробила нічого, щоб заслужити це.
— Я знаю.
Мак правив своєї:
— Може, Бог використав її, щоб покарати мене за те, що я зробив із своїм батьком? Це несправедливо! Вона цього не заслужила. І Нен цього не заслужила, — сльози котилися по його щоках. — Я, мабуть, заслужив, але точно не вони.
— Ось який у тебе Бог, Маккензі. Тоді не дивно, що ти потопаєш у своїй скорботі. Тато не така. Вона не карала ані тебе, ані Нен, ані Міссі. Це все не через неї.
— Але ж Бог не запобіг…
— Ні, не запобіг. Він не запобігає багатьом подіям, які завдають йому чимало страждань. Ваш світ дуже хворий. Ви самі вимагали незалежності, а тепер ображаєтесь на того, хто любив вас достатньо, щоб вам її подарувати. Те, що ви бачите, не було задумане Татом. Світ потопає в темряві й безладі, тому жахливе стається з тими, кого він любить.
— Чому ж він нічого не зробить?
— Він уже зробив!
— Ви маєте на увазі Ісуса?
— А хіба ти не бачив ран у Тата?
— Я не знав, звідки вони… Невже…
— Це все через любов. Він обрав хресний шлях, на якому милосердя тріумфує над справедливістю в ім’я любові. Може, ти хочеш, щоб він надав перевагу справедливості? Ти хочеш «по-справедливому», любий «суддя»? — запитала вона, усміхаючись.
— Ні, зовсім ні, — сказав Мак, нахиливши голову, — принаймні не для мене й моєї сім’ї.
Жінка мовчала.
— Але я все одно не розумію, чому Міссі повинна була загинути.
— Вона й не повинна була, Маккензі. Це зовсім не те, що планувала Тато. Вона не потребує цього зла для втілення своїх добрих намірів. Це ви, люди, вийшли назустріч злу із широкими обіймами, на що Тато відповіла добром. Те, що сталося з Міссі, було справою зла, і ніхто в цьому світі не захищений від нього.
— Але це ж так боляче! Повинен бути інший спосіб.
— Інший спосіб є, проте зараз ти його не бачиш. Відмовся від своєї незалежності, Маккензі. Не будь суддею, а краще спробуй зрозуміти Бога таким, яким він є. Тоді ти не відштовхуватимеш його своєю егоцентричністю й уявленнями про Всесвіт, а приймеш його любов посеред усіх своїх випробувань. Тато ввійшла у твій світ, щоб бути поруч із тобою, поруч із Міссі.
Мак підвівся.
— Я не хочу більше судити. Я хочу вірити Татові, — непомітно для Мака в печері посвітлішало, і він попрямував до стільця, на якому вже сидів. — Але мені знадобиться допомога.
Жінка підійшла й обійняла Мака.
— Ось тепер це схоже на початок нового шляху, Маккензі!
Тишу печери несподівано порушив дитячий сміх. Здавалося, він лунав крізь одну зі стін, яку Мак нарешті зміг роздивитися. Каміння стало таким прозорим, що крізь нього полилося денне світло. Мак почав вдивлятися в мряку й нарешті побачив там нечітко окреслені фігури своїх дітей, які гралися на певній відстані від нього.
— Це ж голоси моїх дітей! — вигукнув він, відкривши від здивування рота.
Ближче до стіни мряка розсмокталася, наче хтось підняв завісу, і Мак уже дивився на луку біля озера. Попереду видніли досконалі в своїй величі засніжені верхівки гір, устелені дрімучими лісами. Біля їх підніжжя він чітко бачив хижу, де, як він знав, на нього чекали Тато й Сарайю. Невідомо звідки просто перед ним в озеро впадав широкий струмок, уздовж якого розгорнулися поля диких квітів і трав. Усюди лунав спів пташок, а в повітрі відчувався приємний запах літа.
Усе це Мак побачив, почув і відчув лише на якусь мить, а потім його увагу привернула група дітей, які гуляли ярдів за п’ятдесят від місця, де струмок, утворивши невеличку круговерть, впадав у озеро. Там він побачив своїх дітей — Джона, Тайлера, Джоша і Кейт. Але зачекайте! Там був іще хтось.
Він набрав у легені повітря, намагаючись зосередитися. Кинувшись уперед, він наштовхнувся на невидиму перешкоду, ніби перед ним непомітно виросла кам’яна стіна. Він усе зрозумів: «Міссі!» Це була вона, його донька, яка бовтала босими ногами по воді. Почувши татів голос, Міссі хутко побігла стежкою, яка закінчувалася перед місцем, де стояв Мак.
— Господи! Міссі! — загорлав він і знову спробував подолати перешкоду, що їх розділяла. На превеликий жаль, невидима сила не дозволила йому цього зробити, наче з протилежного боку був величезний магніт, який затягував його назад у печеру.
— Вона тебе не чує.
Мак не звертав уваги.
— Міссі! — волав він.
Міссі була так близько. Спогади, які він безуспішно намагався не втратити, раптом із усією силою спалахнули знову. Він спробував відшукати щось важке, ніби це могло допомогти наблизитися до доньки. Проте нічого підходящого поблизу не виявилося.
Тим часом Міссі дісталася кінця стежки й зупинилася просто перед Маком. Її погляд явно був спрямований не на них, а на щось поміж ними, що вона могла бачити.
Мак нарешті перестав чинити опір обставинам, у яких опинився, й обернувся до жінки-судді.
— Вона мене бачить? Вона знає, що я тут? — без надії запитав він.
— Міссі знає, що ти тут, але не може тебе бачити. Усе, що вона бачить, це чудовий водоспад, проте знає, що за ним стоїш ти.
— Водоспад! — не втримався Мак і розсміявся в душі. — Вона ніяк не може насолодитися водоспадами!
Цього разу Мак зосередився на зовнішньому вигляді Міссі, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну деталь – вираз обличчя, руки, волосся… Тієї ж миті на обличчі дівчинки засяяла усмішка, зробивши помітнішими ямки на її щічках. Наче в заповільненій зйомці, він побачив, як виразним рухом вуст вона промовила:
— Усе добре… — і додала самим подихом: — Я люблю тебе!
Це було занадто, і Мак заридав з радості. Він не міг відвести погляду від доньки, спостерігаючи за нею через водоспад. Бачити, як вона стоїть у своїй улюбленій позі, виставивши одну ногу трохи вперед і тримаючи руку на поясі з повернутим всередину зап’ястям, було боляче.
— Із нею ж усе добре, правда?
— Краще, ніж ти собі уявляєш. Життя — то лише передпокій нової дивовижної дійсності. У вашому світі повністю реалізувати свій потенціал неможливо. Це підготовка до втілення Татових задумів.
— Чи можу я підійти? Може, один раз обійняти, поцілувати? — тихо попросив Мак.
— Ні. Міссі цього не хотіла.
— Міссі цього не хотіла?
— Саме так. Наша Міссі дуже розумна дитина. Я її люблю по-особливому.
— Ви впевнені, що вона знає про мене?
— Звісно, знає, — запевнила вона Мака. — Вона із нетерпінням очікувала на день, коли зможе гратися зі своїми братами й сестрою, зустрітися з тобою. Вона також прагнула побачитися з мамою, але цього разу не склалося.
Мак обернувся до своєї супутниці.
— Невже мої діти, разом із Міссі, перебувають тут насправді?
Так і ні. Реальна тут лише Міссі. Іншим це сниться, про що вони пам’ятатимуть частково — хто більше, хто менше. Для усіх, окрім, можливо, Кейт, це мирний і спокійний сон.
Мак спостерігав за кожним кроком Міссі.
— Вона мені пробачила?
— Пробачила що?
— Я ж її зрадив, — прошепотів він.
— Якби було що пробачати, чого насправді немає, вона б, природно, тобі пробачила.
— Але ж я не запобіг тому, що сталося. Її викрали, коли я відволікся… — голос Мака затремтів.
— Якщо пам’ятаєш, у цей час ти рятував сина. У всьому Всесвіті лише ти один вважаєш себе винним. У це не вірять ані Міссі, ані Нен, ані Тато. Може, прийшов час нарешті звільнитися від цієї брехні? І, Маккензі, якби навіть ти справді був винний, її любов більша за твою можливу провину.
Цієї миті Міссі хтось погукав, голос видався дуже знайомим. Не втримавшись від радісного поклику, вона зірвалася з місця й побігла до інших дітей. Несподівано вона зупинилася й знову підбігла до тата. Розвівши руки, наче обіймаючи його, заплющила очі й зімітувала поцілунок. Незважаючи на перепону, він обійняв її у відповідь. На мить вона застигла на місці, даруючи татові пам’ять про себе, махнула рукою, обернулася й помчала до братів і сестер.
Цього разу Мак чітко почув голос, який гукав Міссі. Це був Ісус, він грався з дітьми. Не вагаючись, Міссі стрибнула до нього на руки. Він закружляв із нею, й лише зробивши два повних оберти, поставив її на ноги. Потім усі разом зі сміхом почали жбурляти пласкі камінці, щоб ті стрибали поверхнею озера. Озвучена радість Міссі була симфонією для вух Мака. Він не міг утриматися й заплакав.
Несподівано згори без попередження заревів водоспад, закривши від Мака картину, за якою він спостерігав. Він інстинктивно відстрибнув назад. Тільки тоді помітив, що стіни печери зникли, і він стоїть у гроті по той бік водоспаду.
Мак відчув, як жінка поклала руку йому на плечі.
— Це все? — запитав він.
— Поки що! — ніжно відповіла вона. — Маккензі, суд не має нічого спільного з руйнуванням. Це — спосіб упорядкування того, що ми бачимо навколо.
— Я більше не почуваюся в глухому куті, — усміхнувся Мак.
Жінка-суддя повільно підвела його до краю водоспаду, й він побачив Ісуса, який продовжував жбурляти камінці.
— Здається, хтось на тебе чекає.
Жінка легенько стиснула плечі Мака, і той зрозумів, що вона зникла. Обережно перелізши через кам’яні брили й мокрі прискалки над прірвою, він вийшов крізь мряку водоспаду на відкритий простір.
Виснажений, але щасливий, Мак на хвильку зупинився й заплющив очі, намагаючись іще раз закарбувати в пам’яті образ Міссі. Він сподівався, що в майбутньому зможе відтворити всі подробиці зустрічі з нею.
Раптом Мак відчув, що сумує за Нен. Дуже сумує.