Хижа

14. ДІЄСЛОВА ТА ІНШІ ВІЛЬНОСТІ

Бог — це Дієслово.

Бакмінстер Фуллер

Мак вийшов із хижі під післяобіднє сонце. Його переповнювали змішані почуття: він був витиснутий, як лимон, та водночас — збуджений і щасливий. Який дивовижний був день, а до вечора ще так далеко! Якусь мить він стояв, вирішуючи, чи прямувати йому до озера. Коли ж побачив біля причалу каное, зрозумів, що вони, напевно, завжди будуть викликати в ньому гірку посмішку, але раптом його осінила ідея — прокататися на одному з них озером, ця думка надихнула його чи не вперше за останні роки.

Мак відвязав останнє каное, легко прослизнув усередину й повеслував до протилежного берега. Упродовж кількох наступних годин він плавав озером, досліджуючи всі його закутки. Він знайшов дві річечки й кілька струмків, які або впадали до озера, наповнюючи його, або витікали до інших водоймищ у низині. А ще він відшукав чудове місце, з якого можна було милуватися водоспадом. Усюди цвіли альпійські квіти, розкидані місциною, немов кольорові мазки на картині. Усе це наповнювало його справжнім спокоєм, якого Мак не відчував багато років, а може, й ніколи.

Він навіть заспівав кілька старовинних гімнів і народних пісень, просто тому, що йому цього хотілося. Коли він отак співав востаннє — уже важко було й згадати. Думки повернули його в далеке минуле, Мак почав наспівувати смішну пісеньку, яку колись придумав для Кейт: «К-К-Кейті… прекрасна Кейті. Люблю лише тебе». Він похитав головою, згадавши доньку, таку вперту, але й вразливу, замислився, як йому знайти шлях до її серця. Він уже й не дивувався, що сльози на очах з’являються так легко.

Коли він на мить відвернувся, розглядаючи хвильки, що здіймало весло, на носі каное з’явилася Сарайю. Від несподіванки Мак ледь не підскочив на місці.

— Ой! — вигукнув він. — Ти мене налякала.

— Вибач, Маккензі, — мовила вона. — Але вечеря майже готова, тому час повертатися до хижі.

— То ти постійно була зі мною? — поцікавився Мак, поступово приходячи до тями після викиду адреналіну.

— Авжеж. Я завжди з тобою.

— Чому ж я про це не знав? — запитав Мак. — Адже останнім часом я міг тебе бачити поруч.

— Твоя здатність мене бачити, — пояснила Сарайю, — не має нічого спільного з моєю присутністю. Я завжди з тобою, проте інколи мені хочеться, щоб ти відчув це по-особливому.

Мак кивнув на знак згоди й розвернув каное в напрямку хижі. Він явно відчував присутність Сарайю — спиною пройшло легеньке поколювання, і вони обоє усміхнулися.

— Чи зможу я завжди бачити й відчувати тебе так, як зараз, навіть після повернення додому?

— Маккензі, ти завжди можеш розмовляти зі мною. Я завжди є і буду поруч, незалежно від того, відчуваєш ти це чи ні.

— Я вже знаю, але як мені тебе почути?

— Ти навчишся вирізняти мої думки посеред своїх.

— А я не помилюся? А якщо я не зможу відрізнити твій голос від інших голосів?

Сміх Сарайю був, немов дзвінкий перелив водограю, покладений на музику.

— Звичайно, ти помилятимешся. Від помилок ніхто не застрахований. Але ти дедалі краще впізнаватимеш мій голос, коли розвиватимуться наші з тобою стосунки.

— Я не хочу помилятися, — поскаржився Мак.

— О, Маккензі! — вигукнула Сарайю. — Помилки — то невід’ємна складова життя. Згідно із задумом Тата, вони також мають свою мету. — Сарайю мала такий задоволений вигляд, що Мак мимоволі їй усміхнувся. Він чудово розумів, про що вона каже.

— Сарайю, це так відрізняється від усього, що я знав раніше. Зрозумій мене правильно, я в захваті від цих вихідних, які ви мені подарували. Проте я й гадки не маю, як повернутися до свого буденного життя. Із Богом жити легше, коли уявляєш його вимогливим наглядачем. Це також стосується й Великого Суму.

— Ти справді так думаєш? — запитала вона.

— Принаймні тоді все, здається, було під моїм контролем.

— «Здається» — ось ключове слово. І що це тобі принесло? Великий Сум та нестерпний біль, який поширився на рідних.

— На думку Тата, це через те, що я боюся своїх емоцій, — відверто визнав Мак.

Сарайю розсміялася.

— Я гадала, що ваша розмова була веселою.

— Я боюся своїх емоцій, — повторив Мак, дещо збентежений таким легковажним коментарем. — Я не можу довіряти їм, оскільки ображав інших. Тому мені не подобається те, що я відчуваю. Ви створили всі почуття чи тільки хороші?

— Маккензі, — Сарайю наче піднялася в повітрі. Йому й так було складно дивитися їй у вічі, а в променях післяобіднього сонця, що відбивалися від води, робити це було ще важче. — Емоції — це барви душі, дивовижні й захоплюючі. Коли ти нічого не відчуваєш, світ стає сумним і безбарвним. Подумай, як Великий Сум звів нанівець усі відтінки кольорів у твоєму житті, перетворивши його на монохром чорного та сірого.

— Можеш пояснити? — попросив Мак.

— Насправді тут немає нічого складного. Відтінки різних кольорів не можуть бути ані добрими, ні поганими. Вони просто існують, та й усе. Ось що допоможе тобі розкласти все по поличках, Маккензі: парадигми живлять сприйняття, а сприйняття живить почуття. Більшість емоцій є реакцією на сприйняття — те, що ти вважаєш правдивим у певній ситуації. Якщо твоє сприйняття неправильне, то й емоційна реакція буде хибною. Тому перевір спочатку своє сприйняття, а потім – істинність своїх парадигм, тобто того, у що ти віриш. Проте пам’ятай: якщо ти щиро у щось віриш, це не означає, що воно обов’язково виявиться правдою. Будь готовий переглянути свої переконання. Що більше ти житимеш у правді, то більше твої емоції допомагатимуть тобі бачити виразніше. Але й тоді ти не повинен довіряти їм більше, ніж мені.

Мак трохи відпустив весло, дозволивши йому погойдатися на хвилях.

— Створюється враження, що мати близькі стосунки, тобто довіряти тобі й розмовляти з тобою, набагато складніше, ніж виконувати певні правила.

— Які правила ти маєш на увазі?

— Усе те, що Святе Письмо наказує нам виконувати.

— Добре… — вагалася Сарайю, — і що це може бути?

— Ти ж знаєш, — відповів Мак із сарказмом. — Робити добро й уникати зла, допомагати бідним, читати Біблію, молитися, ходити до церкви тощо.

— Зрозуміло. І як це тобі вдається?

Мак засміявся.

— Насправді, виконувати все від початку й до кінця мені ніколи не вдавалося. Часом я був зовсім близько, але мені безперестанку доводилося з чимось боротися, відчувати докори сумління… Я зрозумів, що потрібно просто докладати більше зусиль, але на довго зберігати таку мотивацію нелегко.

— Маккензі! — ніжно дорікнула Сарайю. — Біблія не вчить вас виконувати якісь правила. Біблія — це картина, на якій зображено Ісуса. Якщо слова можуть допомогти описати Бога й навіть з’ясувати, чого він від тебе хоче, самотужки ти все одно нічого не зробиш. Життя полягає не в комусь іншому, а в ньому. Слухай, ти ж не думаєш, що можеш мати Божу праведність сам собою?

— Якщо відверто, то щось таке я припускав… — зніяковіло зізнався Мак. – Але погодься: правила й принципи простіші, ніж стосунки.

— Те, що стосунки заплутаніші, — це правда, але, з іншого боку, правила й постанови ніколи не дадуть відповіді на глибинні потреби серця й ніколи не будуть тебе любити.

Мак занурив руку у воду й спостерігав за візерунками, що утворювалися на ній від руху пальців.

— Я вже розумію, як мало в мене відповідей. Знаєте, ви мене або поставили з ніг на голову, або вивернули навиворіт.

— Маккензі, суть релігії — давати правильні відповіді, й деякі з них справді правильні. Але я маю на увазі процес, що веде до живих відповідей. Варто тобі лишень долучитися до нього, як ти змінишся зсередини. Існує чимало розумних людей, здатних висловлювати правильні твердження, народжені в їхньому розумі, тільки через те, що їх так навчили, але вони взагалі мене на знають. Тому скажи, як їхні відповіді можуть бути правильними, хоча вони й правильні, ти розумієш, про що я? — вона зраділа власній грі слів. — Тому, хоча вони висловлюються правильно, все одно помиляються.

— Розумію… Я чинив так упродовж багатьох років після семінарії. Інколи в мене були правильні відповіді, але я не знав тебе. Дні, проведені з вами, пояснили більше, ніж усі колишні відповіді разом узяті.

Вони й далі дрейфували за течією.

— То чи зможу я тебе знову побачити? — ризикнув запитати Мак.

— Звичайно. Ти зможеш мене побачити у витворах мистецтва, музиці, людях, Творінні, тиші, у радості чи скорботі. Моя здатність спілкуватися — безмежна, гнучка й жива, завжди налаштована на Татову любов і доброту. І ти побачиш і почуєш мене в Біблії зовсім по-новому. Не шукай правил і принципів, шукай справжніх стосунків — це шлях єднання з нами.

— Чи так, чи інак, але це не одне й те саме, що бачити тебе у своєму човні.

— Ні, це буде набагато краще, ніж ти можеш собі уявити, Маккензі. А коли ти нарешті заснеш для цього світу, у нас буде спільна вічність, яку ми проведемо разом віч-на-віч.

Раптом Сарайю зникла, хоча він уже знав, що насправді це не так.

— Допоможи мені, будь ласка, жити в правді! — промовив він уголос. — «І чим це не молитва?» — подумалося.

* * *

Коли Мак зайшов до хижі, то побачив, що Ісус і Сарайю вже сидять за столом. Тато, як завжди, була заклопотана – приносила великі тарілки зі стравами, які чудово пахли. Мак упізнав лише деякі з них, але тільки після того, як двічі добряче на них поглянув, щоб упевнитися, на що це схоже. Увагу також привертала відсутність зелені. Коли Мак повернувся з ванної кімнати, де мив руки, усі вже їли. Він підсунув четвертий стілець і приєднався до них.

— Насправді вам їсти необов’язково, чи не так? — запитав він, наливаючи собі в тарілку рідину, що нагадувала суп із морепродуктів — кальмарів, риби та інших невідомих делікатесів.

— Нам узагалі необов’язково будь-що робити, — заявила Тато.

— Чому ж ви тоді їсте? — поцікавився Мак.

— Щоб бути з тобою, любий. Тобі ж потрібно їсти, а кращу нагоду для спілкування годі й уявити.

— Зрештою, усі ми любимо куховарити, — додав Ісус. — Я одержую неабияку насолоду від їжі. Ніщо так не задовольнить твої смакові рецептори, як шаомай2, угалі3 або корі бананьє4. А потім — вершковий пудинг або тірамісу з гарячим чаєм. Немає нічого кращого. Смакота!

Усі розсміялися й продовжили передавати одне одному страви та накладати їх собі в тарілки. Поки Мак насолоджувався їжею, він слухав, як ці троє перекидалися жартами. Вони спілкувалися й реготали, наче давні друзі, які знають одне про одного все. Мак усвідомив, що саме ця риса властива його господарям більше, ніж будь-кому у Всесвіті чи поза його межами. Він заздрив їхній невимушеній, але шанобливій розмові та замислювався, чи зміг би він так само спілкуватися з Нен і, можливо, з найближчими друзями.

Мака вкотре вразила абсурдність моменту. Його розум блукав розмовами, у яких він брав участь упродовж доби. Неймовірно! Він провів тут лише один день? І що йому з усім цим робити, коли він повернеться додому? Він точно знав, що розповість Нен про все. Якщо вона, можливо, йому не повірить, він її не звинувачуватиме. Він і сам, мабуть, не йнятиме віри своїй розповіді.

Що більше думок з’являлося, то більше Мак замикався у собі. Не могло ж це відбуватися насправді! Він заплющив очі й спробував відволіктися від розмови, що точилася навколо. Раптом запанувала мертва тиша. Він повільно розплющив одне око та вже майже готовий був побачити себе вдома. Натомість побачив, що Тато, Ісус і Сарайю не зводять з нього очей і не можуть приховати глузливих посмішок. Він навіть не намагався щось пояснювати. І так було зрозуміло, що вони все знають. Він показав на одну зі страв і запитав:

— Я можу скуштувати ось це?

Розмова відновилася, і він вирішив прислухатися. Проте відчув, що знову не може зосередитися, і, щоб якось подолати свою неуважність, запитав:

— Чому ви нас так любите? Мені здається… — Мак усвідомив, що ще не встиг оформити думку, але вже почав її висловлювати: — Мене цікавить, чому ви так мене любите. Адже я нічого не можу запропонувати у відповідь.

— Якщо вже ти про це розмірковуєш, — відповів Ісус, — тобі буде корисно знати, що ти справді нічого не можеш нам запропонувати, принаймні нічого такого, що довелося б додати чи відняти від тебе самого. Це має дати тобі більше свободи.

— Хіба ти любиш своїх дітей більше, коли вони добре поводяться? — втрутилася Тато.

— Звісно, ні. Я розумію, про що ви, — Мак зробив паузу. – Але почуваюся щасливішим від того, що вони є в моєму житті. А ви?

— У нас це не так, — відповіла Тато. — Ми щасливі самі в собі. Ви ж створені для спілкування, за нашим образом і подобою. Тому думати таке про дітей для вас нормально, навіть природно. Запам’ятай, Маккензі, що я — не людина і маю іншу природу, незважаючи на спосіб, у який ми провели з тобою ці вихідні. Я повністю людина, але в Ісусі. Що стосується решти мого єства, я цілковито відрізняюся від вас.

— Ви ж знаєте… Звісно, що знаєте, — почав Мак, ніби вибачаючись, — поки що мені важко інакше мислити. Бо я просто заплутаюсь, і в голові все перетвориться на кашу.

— Розумію, — визнала Тато. — Ти не можеш власним розумом збагнути те, чого ще не пережив.

Якусь мить Мак намагався усвідомити почуте.

— Здається, так… І що?.. Бачите? Забагато… — коли співрозмовники припинили сміятися, він повів далі: — Ви ж знаєте, який я вдячний вам за ваш час, але у ці вихідні всі мої переконання опинилися в смітнику. Що мені робити, коли я повернуся додому? Чого ви тепер від мене очікуєте?

Тато й Ісус обернулися до Сарайю, що тримала виделку на півшляху до рота. Вона повільно поклала її в тарілку, а тоді відповіла спантеличеному Макові:

— Маку, — сказала вона, — ти пробач оцим двом. Люди схильні змінювати риторику, залежно від ступеня своєї автономності й потреби когось із себе вдавати. Я не можу мовчати, коли чую не про переваги життя з нами, а про якісь правила.

— Так і повинно бути, — додала Тато.

— Що саме я сказав? — поцікавився Мак, цього разу досить серйозно.

— Ми можемо розмовляти, поки ти їси, Маку. Не сиди голодний.

Мак усвідомив, що його виделка також ніяк не може дістатися рота. Нарешті він відкусив ласий шматок. Коли Сарайю почала говорити, вона, здавалося, піднеслася над кріслом, замерехтівши в танку різноманітними відтінками й тінями, а кімната наповнилася безліччю п’янких ароматів, що нагадували фіміам.

— Дозволь пояснити, але спочатку дай відповідь: чому ми вирішили дати вам десять заповідей?

Його рука з виделкою знову завмерла біля рота. Обмірковуючи відповідь, Мак таки спромігся відкусити шматок.

— Мені здається, принаймні мене так учили, що це низка правил, дотримуючись яких люди можуть жити праведно й у благодаті. Саме цього ви від них і очікуєте.

— Якби ж це було правдою, але це зовсім не так, — заперечила Сарайю. — Тоді скільки людей, на твою думку, живе достатньо праведно, щоб увійти до нашої благодаті.

— Якщо інші схожі на мене, то небагато, — визнав Мак.

— Це вдалося лише одній людині — Ісусу. Він не тільки дотримався букви закону, а й повністю явив його духовну силу. Але, Маккензі, це сталося завдяки цілковитій довірі й залежності від мене.

— Чому тоді вам знадобилися десять заповідей? — запитав Мак.

— Насправді ми хотіли, щоб ви відмовилися від спроби досягти праведності самотужки. Закон був дзеркалом, у якому ви могли побачити всю огидність вашого обличчя, коли живете незалежно.

— Проте я впевнений, що ви чудово знаєте, — відповів Мак, — як багато людей вважають себе праведними завдяки виконанню закону.

— Хіба дзеркало, яке допомагає побачити весь бруд, може вас відмити? У правилах немає ні милості, ні благодаті, навіть за одну малесеньку помилочку передбачається кара. Саме тому Ісус виконав усі правила замість вас, щоб вони не мали над вами сили. Закон, що містив нездійсненні вимоги, з усіма тими «не…», перетворився на обітницю, яку ми виконали у вас.

Сарайю стала розгойдуватися. Несподівано вираз її обличчя змінився.

— Але пам’ятай: якщо проживеш життя самотужки, ця обітниця втратить сенс. Ісус звів нанівець вимоги закону, і той більше не має сили ані обвинувачувати тебе, ані керувати тобою. Сам Ісус — одночасно й обітниця, і її виконання.

— Ви хочете сказати, що мені не потрібно дотримуватися правил? — Мак припинив їсти, повністю зосередившись на розмові.

— Так. В Ісусі ти не під законом. І тобі можна все.

— Та ні, ви жартуєте! Ви знову мене заплутуєте, — застогнав Мак.

— Дитя моє, — втрутилася Тато, — ти ще нічого не почув.

— Маккензі, — провадила далі Сарайю, — люди, які бояться свободи, не можуть нам довіритися. Усі намагання виконувати закон — це проголошення власної незалежності, тобто спосіб контролювати ситуацію.

— Це тому нам так подобається закон? Завдяки йому ми можемо хоч щось контролювати? — вигукнув Мак.

— Усе набагато гірше, — відповіла Сарайю. — Він заохочує вас засуджувати інших, ставитися до них зверхньо. Вам здається, що ви відповідаєте більшій кількості вимог, ніж вони. Нав’язування правил, особливо в такій вишуканій формі, як відповідальність і очікування, є марною спробою досягти впевненості посеред сумнівів. І, незважаючи на те, що ти собі думаєш, нам надзвичайно подобається невпевненість. Правила не можуть принести свободу, вони лишень дають владу засуджувати.

— Овва! — Мак несподівано збагнув слова Сарайю.– Ти хочеш сказати, що очікування й обов’язки — це прояви правил, яких ми не повинні дотримуватися? Так?

— Так, — підтвердила Тато. — Нарешті ми щось починаємо розуміти. Сарайю, кажи далі.

Мак не звернув уваги на слова Тата, намагаючись зосередитися на Сарайю, зробити це виявилося не так уже й просто.

Сарайю усміхнулася Татові, а потім знову звернулася до Мака. Її мова була повільною та виваженою.

— Маккензі, часом я можу поставити дієслово перед іменником.

Вона зупинилася й почекала. Мак не був упевнений, як сприймати ці загадкові слова, і сказав перше, що спало на думку:

— Що?

— Я, — вона розкинула руки, включаючи в поняття «я» Тата й Ісуса, — дієслово. Я той, хто є, і буду тим, ким буду. Я — дієслово! Я існую в житті, динаміці, праці й русі. Я — дієслово буття.

Мак відчував, що в його очах відбиваються знаки питання. Він розумів слова, які вимовляла Сарайю, але ще не міг скласти їх у єдине ціле.

— Оскільки дієслово — це моя сутність, — правила вона своєї, — я більше налаштована сприймати саме дієслова, а не іменники. Я маю на увазі дієслова сповіді, покаяння, життя, любові, зростання, перетворення, сіяння, жнив, бігу, співу тощо. Люди, однак, схильні перетворювати живе й сповнене благодаті дієслово на мертвий іменник чи принцип, а це тхне правилами. Натомість те, що живе й розвивається, гине. Іменники існують завдяки створеному Всесвіту й матеріальній дійсності, але, коли Всесвіт стає сукупністю іменників, він помирає. Життя підтримують дієслова, зокрема «Я є».

— І, — Мак намагався збагнути суть сказаного, промінь розуміння, здається, вже починав пронизувати його свідомість, — що саме це означає?

Сарайю, схоже, це запитання не здивувало.

— Коли хочеш, аби щось перейшло зі смерті в життя, навзамін потрібно запропонувати життя й рух. Перейти від іменника, що вказує на стан, до чогось динамічного й неочікуваного, живого й цьогочасного — це означає перейти від закону до благодаті. Чи можу я проілюструвати це складним прикладом?

— Звісно, — погодився Мак, — уважно тебе слухаю.

Ісус посміхнувся, і Мак на нього насупився. Коли він знову глянув на Сарайю, ледь помітна тінь посмішки також промайнула її обличчям, і вона сказала:

— Хочеш, будемо вживати твої слова: відповідальність та очікування? Ще до того, як ці слова стали іменниками, вони були моїми, тобто словами на позначення руху й досвіду. Вони вказували на можливість відповідати й очікувати. Мої слова — це життя, динаміка й можливості. Твої — смерть, закон, острах і осуд. Саме тому в Святому Письмі ти не знайдеш слова відповідальність.

— Та невже? — скривився Мак, починаючи розуміти, до чого хилить Сарайю. — А ми, здається, частенько вживаємо це слово.

— Релігія використовує закон, аби надати собі ваги й контролювати людей, які їй конче потрібні для виживання. Я дав вам можливість обирати. Кожна мить вашого життя тому й унікальна, що ви вільні обирати, любити вам чи ні, служити чи ні. Оскільки силу обирати даю вам я, мені необхідно перебувати у вас. Якби я просто окреслила коло вашої відповідальності, то не було б потреби бути з вами. Ішлося б про завдання, обов’язки й, як наслідок, неминучі помилки.

— Он як! — вигукнув Мак без особливого натхнення.

— Якщо поглянути на дружбу, то можна побачити, як вилучення елементу життя з іменника може разюче вплинути на стосунки. Наша з тобою дружба, Маку, містить певні сподівання щодо стосунків між нами. Коли когось із нас немає поруч, ми з нетерпінням сподіваємося на зустріч, спільні розмови й жарти. Таке сподівання не має чіткого визначення. Воно живе й динамічне, а все, що випливає з наших стосунків, — неповторний дар, який є тільки у нас. Однак, що станеться, коли замінити «сподівання» на «очікування», явні чи приховані? До наших взаємин увійде закон, що, власне кажучи, й сталося. Тепер ти змушений поводитися так, щоб відповідати моїм очікуванням. Жива дружба швидко перетворилася на мертвеччину, побудовану на правилах і вимогах. Ідеться вже не про тебе й мене, а про те, якими друзями ми повинні бути, тобто про обов’язки справжніх друзів.

— Або, — підхопив Мак, — про обов’язки чоловіка, батька, підлеглого тощо. Я зрозумів. Гадаю, краще жити в сподіванні.

— Саме так я й живу, — задумливо мовила Сарайю.

— Але, — заперечив Мак, — хіба без очікувань і обов’язків усе не розвалиться?

— Лише якщо ти житимеш поза мною й під законом цього світу. Відповідальність і очікування лежать в основі сорому й осуду. Вони створюють сприятливі умови для гри як засобу самовизначення й самооцінки. Ти ж сам чудово розумієш, що означає не відповідати чиїмось очікуванням.

— Господи, ще й як знаю, — пробурмотів Мак. — Нічого доброго в цьому немає, — він замислився на мить, в голові промайнула нова думка: — Ви хочете сказати, що нічого від мене не очікуєте?

Тепер відповіла Тато.

— Любий, я ніколи не покладала особливих очікувань на тебе чи на когось іншого, якщо говорити про спробу контролювати поведінку з метою досягнення бажаного результату, не відаючи про майбутнє. Адже люди намагаються контролювати поведінку переважно за допомогою очікувань. Я все про тебе знаю. Навіщо мені мати якісь очікування, окрім того, що в мене вже є? Це було б нерозумно. Ти мене ніколи не розчаровуєш тільки тому, що стосовно тебе в мене немає жодних очікувань.

— Що? Я ніколи вас не розчаровував? — Мак щосили намагався осмислити почуте.

— Ніколи! — твердо заявила Тато. — Насправді я завжди сподіваюсь на щось реальне від наших стосунків, тому я уповноважила тебе самого реагувати на будь-яку ситуацію чи обставину в житті. Наскільки ти покладаєшся на очікування й обов’язки, рівно настільки ти не знаєш мене й не довіряєш мені.

— І, — втрутився Ісус, — настільки ти живеш у страху.

— Але, — Мака це не переконало, — хіба ви не чекаєте від нас певних пріоритетів? Наприклад, на першому місці – Бог, а все інше — потім.

— Щодо життя відповідно до пріоритетів, — пояснила Сарайю, — то проблема полягає в ієрархії, про яку ми вже з тобою говорили. Якщо Бог буде на вершині піраміди, хто визначатиме межу цієї вершини? Скільки часу ти зможеш присвятити мені перед тим, як зайнятися речами, які насправді тебе цікавлять більше?

Тато знову не дала закінчити:

— Розумієш, Маккензі, я не хочу бути частиною тебе. Навіть якби ти зміг виділити мені найбільшу частину свого життя, що, власне кажучи, ти не можеш зробити, це не те, чого я прагну. Я хочу, щоб ти належав мені увесь, кожна частинка тебе й твого часу.

Ісус продовжив думку:

— Маку, я не хочу бути першим у списку твоїх цінностей. Я хочу бути в центрі всього. Коли я в тобі, ми разом зможемо подолати все, хай би що сталося. Моя мета — бути не на вершині піраміди, а у центрі щоденного руху, коли все у твоєму житті — друзі, сім’я, робота, думки, вчинки — залежить від мене, вільно пересуваючись за порухом вітру вперед і назад, всередину й назовні в захоплюючому танці буття.

— А я, — підсумувала Сарайю, усміхнувшись і вклонившись, — це вітер.

Поки Мак збирався з думками, панувала тиша. Він міцно тримався за край столу обома руками, наче намагався посеред шаленого буревію думок і образів зачепитися за щось матеріальне.

— Добре, досить уже, — заявила Тато, підводячись. — Час веселитися! Ви йдіть, а я сховаю їжу, щоб не зіпсувалася. Посуд приберу потім.

— А як щодо молитви? — запитав Мак.

— У нас немає ритуалів, — сказала Тато, підхопивши кілька великих тарілок. — Ввечері ми займемося чимось цікавим. Тобі це обов’язково сподобається!

Коли Мак був уже готовий вирушити за Ісусом до дверей, він відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він обернувся і побачив Сарайю, яка пильно на нього дивилася.

— Маккензі, якщо не заперечуєш, я хотіла б тобі дещо подарувати на згадку про сьогоднішній вечір. Чи можу я торкнутися твоїх очей, щоб зцілити їх, хоча б сьогодні?

Мак дуже здивувався.

— Я ж, нібито, добре бачу?

— Насправді, — відповіла Сарайю, наче вибачаючись, — ти бачиш не надто багато, хоча й маєш гарний зір. Але я хочу, щоб сьогодні ввечері ти зміг побачити хоча б крихту того, що бачимо ми.

— Тоді немає питань, — погодився Мак. — Торкайся моїх очей або чого завгодно, якщо хочеш.

Коли Сарайю простягнула руки, Мак заплющив очі й нахилився. Її дотик нагадував кригу, проте був неочікувано приємним. Тіло легко затремтіло, але, коли він захотів торкнутися її рук, їх там уже не було. Він повільно розплющив очі.

2 Один із видів китайських пельменів.. — Прим. ред.

3 Африканська страва з кукурудзяного борошна. — Прим. ред.

4 Курка із соусом карі. — Прим. ред..