Хижа

18. КОЛА НА ВОДІ

Віра ніколи не знає, куди її ведуть,

Проте вона знає і любить Того, Хто веде.

Освальд Чемберс

Нарешті, ніби здалеку, почувся знайомий голос, який радісно вигукнув:

— Він потиснув мою руку! Кажу, що відчув це!

Мак не зміг розплющити очей, але знав, що за руку його тримав Джош. Спробував знову потиснути, але, провалившись у темряву, втратив свідомість. Минув цілий день, поки Мак знову прийшов до тями. Він не контролював жодного м’яза свого тіла. Для того, щоб підняти повіку, потрібно було докласти неймовірних зусиль, проте навіть вони супроводжувалися радісними вигуками й сміхом. Напіврозплющеним оком він спостерігав, як до нього одне за одним безперервно підходять різні люди, ніби бажаючи зазирнути до чорної діри, в якій були сховані безцінні скарби. Те, що вони там бачили, приносило їм невимовне задоволення, яким вони одразу йшли ділитися з іншими.

Деякі обличчя Мак упізнав; ті, що здалися незнайомими, як виявилося згодом, належали лікарям та медперсоналу. Він багато спав, проте щоразу, коли розплющував очі, це викликало бурю емоцій. «Трохи зачекайте, і я покажу вам язика, — подумав він. — Тоді подивимося».

Будь-який рух спричиняв гострий біль, особливо, коли задля профілактики пролежнів медсестра починала фізіотерапію, перевертаючи його з одного боку на другий. Це була звичайна процедура для пацієнтів, які втрачали свідомість на добу чи більше, але від усвідомлення цього легше не ставало.

Спочатку Мак не мав жодного уявлення про те, як опинився в такій ситуації. Він навіть не міг достеменно згадати, як його звати. Ліки не допомагали, хоча завдяки морфію біль відчувався не так вже й гостро. Упродовж наступних кількох днів у голові почало потроху просвітлюватися, повернувся голос. Тягнулася безперервна вервечка родичів і друзів, які бажали йому якнайшвидшого одужання, цікавилися станом його здоров’я, хоча й самі все знали. Джош і Кейт буквально не відходили від батька, вони або робили уроки, поки він спав, або відповідали на його запитання, яких накопичилося чимало.

Якоїсь миті Мак усвідомив, хоча йому казали про це безліч разів, що після жахливої аварії в Джозефі він був непритомний чотири дні. Нен не приховувала, що йому багато чого доведеться пояснити, однак зараз треба було зосередитися не на розслідуванні, а на одужанні. Але не в цьому річ. Його мозок досі був затуманений і, хоча він уривчасто пам’ятав окремі епізоди, ще не міг скласти їх до купи, аби це набуло хоч якогось сенсу.

Мак не міг пригадати своєї дороги до хижі, а про події, що відбулися згодом, — й поготів. Уві сні, наче друзки розбитого дерева, він бачив образи Тата, Ісуса, Міссі на галявині, Софії у печері, яскраві фестивальні кольори на луці. Кожен епізод супроводжувався сплесками радості, але Мак підозрював, що це могли бути галюцинації, викликані зіткненням пошкоджених чи дезорієнтованих нейронів головного мозку й ліків, які разом із кров’ю пульсували у венах.

На третій день після того, як Мак опритомнів, він, тільки-но прокинувшись, побачив перед собою роздратованого Віллі, який не зводив із нього очей.

— Бовдур! — сердито вигукнув Віллі.

— Радий тебе бачити, Віллі, — позіхнув Мак.

— Де ти навчався керувати автомобілем? — запитав Віллі, не стримуючи емоцій. — А-а-а, я зрозумів: хлопець із ферми не звик перетинати перехрестя. Маку, ти повинен був відчути подих того чолов’яги десь за милю.

Мак лежав і слухав буркотіння друга, намагаючись зрозуміти слова, проте це йому ніяк не вдавалося.

— Нен наче з ланцюга зірвалася, не хоче зі мною розмовляти. Вона звинувачує мене у тому, що я позичив тобі джип і дозволив самому поїхати до хижі.

— Навіщо я туди їздив? — запитав Мак, намагаючись упорядкувати думки. — Щось не можу пригадати.

Віллі розпачливо зітхнув.

— Ти повинен їй сказати, що я намагався переконати тебе не їхати.

— Справді?

— Припини, Маку. Я ж намагався…

Мак слухав буркотіння Віллі й не міг утриматися від усмішки. Хоча він і не пам’ятав подробиць своєї подорожі, про турботу й піклування друга неможливо було забути. Саме це й змусило його усміхнутися. Зі здивуванням Мак усвідомив, що Віллі нахилився просто над його обличчям.

— Ти його бачив? — прошепотів він і швидко роззирнувся навколо, аби переконатися, що їх ніхто не чує.

— Кого? — запитав Мак. — І чому ти шепочеш?

— Бога, — уточнив Віллі. — Він там був?

Мак здавався спантеличеним.

— Віллі, — пошепки відповів він. — Бог усюди. Хіба це таємниця?

— Знаю, нерозумна твоя голова, — не міг заспокоїтись Віллі. — Про Татову записку ти теж не пам’ятаєш? Записку, яку ти знайшов у поштовій скриньці. Тоді, коли підслизнувся й загримів у сніг.

Саме цієї миті в голові Мака розвиднілося: записка, джип, пістолет, подорож до хижі — усі епізоди дивовижних вихідних почали складатися в цілісну картину. Образи й спогади стрімко заполонили розум, Мак боявся, що вони піднімуть його з ліжка й вижбурнуть із цього світу. Згадуючи подробиці пригоди, Мак заплакав,сльози залили його обличчя.

— Вибач, Маку, вибач. Що я такого сказав? — перепрошуючи, благав Віллі.

Мак підняв руку й торкнувся обличчя друга.

— Нічого, Віллі. Я про все згадав — записку, хижу, Міссі, Тата.

— Отже, ти хочеш мені сказати, що він там був? Я маю на увазі Бога.

Мак сміявся й плакав.

— Так. Так, звісно, він там був! Зачекай, ти не повіриш. Не впевнений, що я сам повірю, — Мак зупинився, наче щось пригадуючи. — Авжеж, — мовив він нарешті, — він наказав мені дещо тобі переказати.

— Мені? — Мак спостерігав, як на обличчі Віллі чергуються занепокоєння та сумнів. — Що він сказав? — запитав друг, нахилившись.

Мак помовчав, добираючи правильних слів.

— Він просив передати, що ти йому подобаєшся.

Мак спостерігав, як напружуються м’язи на обличчі Віллі, стискуються щелепи, а очі сповнюються слізьми. Губи й підборіддя затремтіли. Мак знав, що його друг намагається тримати себе в руках.

— Мені час іти, — прошепотів він хрипким голосом. — Розкажеш мені про все згодом.

Із цими словами Віллі розвернувся та вийшов із кімнати, залишивши Мака наодинці з роздумами й спогадами.

Коли зайшла Нен, Мак уже сидів у ліжку й усміхався до вух. Він не знав, з чого почати, тому дав змогу дружині висловитися першою. Вона розповіла йому подробиці, в яких він досі плутався. Він зрадів, коли нарешті дізнався про те, що сталося. У пригоді, що трапилася з вини п’яного водія, він ледь не загинув. Мака оперували, бо в нього були численні переломи і внутрішні ушкодження. Боялися, що він на тривалий час впаде в кому, проте незабаром ці побоювання, хоч і обґрунтовані, розвіялися.

Слухаючи дружину, Мак подумав, що потрапити в аварію після вихідних, проведених із Богом, трохи дивно. Явна невпорядкованість життя — здається, так назвав це Тато?

Тоді Нен сказала, що аварія сталася в п’ятницю ввечері.

— Ти хотіла сказати… в неділю?

— Неділю? Ти думаєш я не знаю? Тебе привезли сюди в п’ятницю!

Твердження Нен дещо спантеличило Мака, і на якусь мить він навіть задумався, чи не наснилося йому все. «Це, мабуть, пов’язано із часовим виміром Сарайю», — переконав він себе.

Коли Нен закінчила переповідати події зі свого боку, Мак розповів їй про все, що сталося з ним. Проте спершу вибачився за свою брехню. Це здивувало Нен, яка знайшла пояснення такій відвертості в посттравматичному синдромі та дії знеболювальних.

Цілісна картина вихідних, або вихідного, як наполягала Нен, вимальовувалася повільно, розгортаючись у низці подальших розмов. Час від часу ліки висмоктували з Мака всі сили, і він провалювався в глибокий сон, інколи так і не завершивши речення. Спочатку Нен щосили намагалася бути терплячою й уважною, не засуджувала й не критикувала, хоча була впевнена, що чоловік марить, бо ще не оклигав після аварії. Згодом яскравість і глибина його спогадів торкнулися її серця і повільно пом’якшили рішучість наміру бути об’єктивною. У словах Мака відчувалося життя, і вона швидко збагнула: хай там що сталося з її чоловіком, це глибоко вплинуло на нього та змінило його життя.

Її скептицизм майже зійшов нанівець, коли Нен погодилася знайти можливість разом поспілкуватися з Кейт. Мак не пояснив, навіщо це потрібно, тому вона трохи нервувала, але повністю довірилася йому. Джоша відіслали з якимось дорученням, і вони втрьох залишилися у палаті.

Мак узяв руку Кейт у свою.

— Кейт, — почав він слабким хрипким голосом, — хочу, щоб ти знала: я люблю тебе всією душею.

— Я теж тебе люблю, тату! — обставини, за яких відбувалася розмова, здавалося, пом’якшили її серце.

Не відпускаючи руку доньки, Мак усміхнувся, але швидко набув серйозного вигляду.

— Я хочу поговорити з тобою про Міссі.

Кейт відскочила, наче її вжалила бджола, обличчя спохмурніло. Інстинктивно вона смикнула руку, проте Мак тримав її достатньо міцно, хоча для цього знадобилися майже всі його сили. Вона озирнулася. Підійшла Нен і обійняла доньку, яка тремтіла.

— Навіщо? — запитала вона ледь чутно.

— Кейт, у цьому немає твоєї провини.

Кейт вагалася, наче хтось несподівано викрив її таємницю.

— У чому саме?

Вимовити це було непросто, але вона почула чітку відповідь:

— У смерті Міссі.

Ці прості слова викликали сльози, що просто залили її обличчя. Кейт знову спробувала відскочити.

— Люба, ніхто не звинувачує тебе в тому, що сталося.

Кейт прорвало після кількасекундної тиші:

— Якби я була обережнішою, тобі б не довелося… — у її голосі звучало самобичування.

Мак поклав свою руку на руку Кейт.

— Це не твоя провина — ось, що я намагаюся сказати тобі, рідна.

Кейт схлипнула. Відчувалося, що татові слова потрапили вглиб її зраненого серця.

— Я завжди думала, що все це сталося через мене. Думала, що ви з мамою звинувачуєте мене… Я ж не хотіла…

— Ніхто з нас не хотів, щоб таке сталося, Кейт. Воно просто сталося, і нам доведеться навчитися з цим жити. Будемо вчитися разом, добре?

Кейт не знала, що й відповісти. Спантеличена, уся в сльозах, вона вирвалася з татових рук і вибігла з кімнати. Так само заплакана Нен кинула на Мака безпорадний, але обнадійливий погляд і побігла за донькою.

Наступного разу, коли Мак прокинувся, Кейт лежала поруч, зручно вмостившись на сусідньому ліжку. Було зрозуміло, що Нен допомогла доньці подолати біль. Коли він розплющив очі, підійшла дружина, поцілувала його та тихенько, щоб не розбудити доньку, прошепотіла:

— Я тобі вірю.

Мак кивнув, усміхнувся й здивувався, якими важливими виявилися для нього ці слова. «Це все від ліків», — подумав він.

* * *

Упродовж наступних кількох тижнів Мак швидко одужував. Уже через місяць, коли його виписали з лікарні, вони з Нен зателефонували новопризначеному помічнику шерифа Томмі Далтону й обговорили з ним можливість виїзду до хижі. Оскільки там усе повернулося до занедбаного стану, Мак почав сумніватися, чи тіло Міссі досі в печері. Пояснювати поліції, звідки йому стало відомо про місцезнаходження тіла, було досить ризиковано, але він не сумнівався, що друг, хай там як, спробує його зрозуміти.

Томмі й справді поставився до Мака доброзичливо. Вислухавши про події тих вихідних, він погодився організувати експедицію до хижі, хоча й вважав розповідь маренням убитого горем батька. У будь-якому разі Томмі хотів побачитися з Маком. Особисті речі, що вціліли після автокатастрофи, стали гарним приводом для зустрічі. Отже, одного чудового суботнього ранку на початку листопада Віллі відвіз Мака й Нен на своєму новенькому позашляховику до Джозефа. Там вони спочатку зустрілися з Томмі, а потім усі разом вирушили до Національного парку.

Томмі здивувався, коли Мак пройшов повз хижу до дерева, де починалася стежка. Він показав намальовану внизу стовбура дугу, про яку розповідав друзям дорогою. Усе ще кульгаючи після аварії, він дві години вів їх через зарості. Нен не вимовила жодного слова, хоча на її обличчі було помітне хвилювання, яке з кожним кроком зростало. Уздовж стежки вони час від часу помічали позначки вбивці, залишені на скелях і деревах. Коли вони дісталися поля брил, Томмі переконався якщо не в правдивості слів Мака, то принаймні в тому, що хтось ретельно позначив шлях, яким вони прямували. Без вагань Мак звернув у лабіринт брил і прямовисних скель.

Вони, мабуть, ніколи б не знайшли потрібне місце, якби не Тато. На купі каміння перед входом до печери стирчав уламок скелі із червоною дугою. Зрозумівши, навіщо Тато це зробив, Мак ледь не розсміявся.

Коли Томмі остаточно переконався, що вони знайшли те, що шукали, він наказав усім зупинитися. Мак одразу зрозумів, навіщо це потрібно, і неохоче погодився на опечатання печери до приїзду фахівців судмедекспертизи й представників правоохоронних органів. Дорогою до Джозефа Томмі знову вислухав розповідь Мака, цього разу з іншим ставленням. Він також скористався можливістю порадити другові, як себе поводити в поліції. Хоча алібі Мака було бездоганним, однозначно мали виникнути серйозні запитання.

Наступного дня до печери, наче хижі птахи, злетілися експерти. Вони вийняли і розклали по пакетах рештки простирадла, а також те, що залишилося від Міссі. Уже за кілька тижнів знайшлося достатньо доказів, щоб вистежити й заарештувати Вбивцю Сонечок. Завдяки позначкам, які той залишив, поліція змогла віднайти тіла інших убитих ним дівчат.