Хижа

8. СНІДАНОК ПЕРЕМОЖЦІВ

Зростання передбачає зміни,

а з ними й ризик переходу від відомого до невідомого.

Автор невідомий

Діставшись приділеної йому кімнати, Мак виявив, що дещо з одягу, який він залишив у машині, лежало акуратним стосом на тумбочці, а дещо висіло в прочиненій шафі. На свій подив, на нічному столику він також побачив гедеонівську Біблію. Мак навстіж відчинив вікно, впустивши свіже нічне повітря, чого Нен ніколи не дозволяла робити вдома через страх перед усім, що повзає, зокрема павуками. Затишно влаштувавшись під важкою ковдрою, наче дитина, Мак спромігся прочитати лише кілька рядків із Біблії, і книга якось сама вислизнула з рук. Світло також зникло, а потім хтось поцілував його в щоку, і він, легко відірвавшись від землі, полетів уві сні.

Люди, які ніколи не літали уві сні, можливо, вважають балачки про це безглуздими, але глибоко в серці вони, напевно, таки заздрять тим, хто розповідає про свій досвід. Мак не літав уві сні вже багато років, мабуть, відтоді, відколи з’явився Великий Сум, але тієї ночі він високо ширяв у зоряному небі. Повітря було прозорим і приємним, хоча й прохолодним. Він мчав над озерами й річками, перетинаючи океанські узбережжя й безліч островів, навколо яких виднілися рифи.

Дивна річ, Мак уже давно навчився літати в своїх снах. Він підносився над землею без жодної підтримки — сам собою, без допомоги крил чи будь-якого літального апарату. Спочатку через страх або, якщо точніше, небезпеку падіння йому вдавалося пролетіти лише кілька дюймів. Польоти на фут чи два, а згодом і більше надали впевненості. Цьому сприяло й відкриття, що падіння, більше схоже на повільне підскакування, взагалі не болюче. Часом траплялося, що він досягав хмар, літав на великі відстані й м’яко приземлявся.

Мак летів небом над верхівками гір, кришталево прозорими береговими лініями, насолоджуючись польотом, коли щось несподівано схопило його за ногу й смикнуло донизу. За лічені секунди його скинули з неба й грубо жбурнули у дорожню багнюку. Землю струсонув грім, а дощ миттєво намочив його до нитки. І у спалаху блискавки знову з’явилося воно, обличчя його доньки, яка беззвучно вигукнула «тато», а потім обернулася, щоб зникнути в темряві. Її червоний сарафан було видно ще кілька хвиль, а потім і він зник. Мак щосили намагався звільнитися, але ще більше загрузав у багнюці. Саме тоді, коли його затягувало вже з головою, він прокинувся, важко дихаючи.

Оскільки серце не припиняло гупати, а розум ще не позбувся образів уявного жахіття, Мак не одразу усвідомив, що це був лише сон. Навіть коли таке усвідомлення з’явилося, збудження залишилося. Сон нагадав про Великий Сум, і, ще не вставши з ліжка, Мак змушений був боротися, торуючи собі шлях крізь відчай, який останнім часом поглинав його живцем.

У світанковій мряці, яка вже заглядала у вікна, він, скривившись, оглянув кімнату. Це була не його спальня. Усе здавалося чужим. Де він? Думай, Маку, думай! Тоді згадав, що він у хижі з трьома цікавими людьми, які вдають із себе Бога.

— Цього не може бути! — пробурчав Мак, висунувши ноги з-під ковдри, сівши на край ліжка й охопивши руками голову. Він згадав вчорашній день, не відкидаючи думку, що потрохи божеволіє. Мак ніколи не був емоційно вразливим, проте цього разу Тато, хай би ким вона була, змусила його понервувати, а про Сарайю годі й думати. Мак визнав, що Ісус йому справді подобається, але з усіх трьох він був найменше схожий на Бога.

Мак глибоко й важко зітхнув. Якщо тут справді є Бог, то чому він не позбавив його нічних жахів?

Вирішив, що бездіяльність і здогадки не допоможуть, пройшов до ванної кімнати, де, на превеликий подив, побачив усе, необхідне для душу. Не поспішаючи, він сповна насолодився теплою водою, поголився, потім повернувся до кімнати, щоб одягтися.

Пронизливий і спокусливий кавовий аромат привернув увагу — чашка чекала на нього на столику біля дверей. Сьорбнувши, він підняв жалюзі й став милуватися озером, яке було видно з вікна спальні, — напередодні ж бо кинув на нього лише побіжний погляд.

Поверхня озера була гладенька, рівна, наче скло, коли не зважати на випадкові сплески після стрибків форелі, яка, добре поснідавши, залишала кола крихітних хвиль, що розходилися по глибокій блакиті, аж поки повністю танули у водному просторі. Другий берег був приблизно за півмилі. Усюди виблискувала роса, мов діамантові сльозинки ранку, що віддзеркалювали любов сонця.

Уздовж причалу на певній відстані одне від одного були прив’язані три каное. Мак зразу відкинув думку про подорож озером. Каное більше не дарувало радість, навпаки, викликало надто багато неприємних спогадів.

Причал нагадав про минулий вечір. Чи й справді він лежав там із Творцем усього Всесвіту? Мак похитав головою, геть-чисто спантеличений. Що тут відбувалося? Ким були ці люди? Що хотіли від нього? І хоч би там як, у нього не було бажання покласти всьому край.

Роздумам завадив змішаний із чимось незрозумілим запах яєчні з беконом. Мак вирішив, що час вийти до інших і привітатися. Коли він зайшов до вітальні, то почув знайому мелодію Брюса Кокберна, що лунала з кухні. Чорношкіра жінка співала ледь не фальцетом: «Дай мені горіти, любове, від якої згорає сонце». На порозі з’явилася Тато, тримаючи в руках тарілки з млинцями, смаженою картоплею й чимось, схожим на овочі. На ній було довге домашнє вбрання, на перший погляд, африканське, яке доповнювала барвиста пов’язка на голові. На обличчі сяяла чи навіть цвіла усмішка.

— Знаєш, — вигукнула вона, — я люблю дитячі пісні! Мені особливо подобається Брюс. Вона подивилася на Мака, який уже встиг сісти за стіл.

Мак кивнув, його апетит розгорявся.

— Так, — вона правила далі, — я знаю, що тобі він теж подобається.

Мак усміхнувся. Це правда. Кокберн був улюбленим співаком їхньої сім’ї: насамперед, його, потім — його й Нен і зрештою — дітей, кожного по-своєму.

— Ну то що, любий? — запитала Тато, не припиняючи поратися. — Що снилося? Знаєш, сни інколи мають важливе значення. Це непоганий спосіб відкрити вікно й випустити назовні задушливе повітря.

Мак знав, що ці слова були запрошенням відчинити двері до кімнати його страхів, проте наразі він не був готовий впустити її туди.

— Спалося добре, дякую, — відповів він і швидко змінив тему розмови:– Він і ваш улюблений співак? Я маю на увазі Брюса.

Тато зупинилася й подивилася на нього.

— Маккензі, у мене немає улюбленців. Мені він просто подобається.

— Здається, вам подобається чимало людей, — зауважив Мак. — А чи є хтось, хто особливо не подобається?

Вона підняла руку, закотила очі догори, наче пригадуючи кожну коли-небудь створену істоту.

— Ні, не вдалося згадати жодної такої людини. Гадаю, це моя сутність.

Мака це зацікавило.

— І що, ніколи ні на кого не сердитесь?

— Отакої! Хіба ж батьки ніколи не сердяться на своїх дітей? Мої діти багато коять такого, за що на них не можна не розсердитися. Мені зовсім не до вподоби вибір, який вони часто роблять, але гнів, особливо для мене, все одно є вираженням любові. Я люблю тих, на кого гніваюсь, не менше, ніж тих, на кого не гніваюсь.

— Але, — Мак затнувся, — як щодо Божого гніву? Мені здається, що той, хто вдає із себе Всемогутнього Бога, мусить бути значно лютіший.

— Лютіший за мене?

— Мабуть. Принаймні мені так здається. Чи не сприяли ви вбивству багатьох людей, як ми це бачимо в Біблії? Ви просто не відповідаєте вимогам.

— Я розумію, як це повинно було тебе дезорієнтувати, Маку. Але якщо хтось із себе когось вдає, так це ти. Я є, ким є, і не намагаюсь відповідати якимось вимогам.

— Але ви закликаєте мене повірити, що ви — Бог, а я просто не бачу… — Мак не знав, як закінчити речення, тому вирішив поступитися.

— Я не прошу тебе в щось вірити. Однак можу запевнити: тобі буде значно простіше прожити цей день, якщо ти приймеш усе таким, яким воно є, замість того, щоб керуватися своєю упередженою думкою.

— Якщо ви Бог, хіба ви не виливаєте на землю чашу свого гніву й не відправляєте людей до вогняного озера? — Мак відчув, як усередині знову закипає гнів, породжуючи нові запитання. Хоча він був злий на себе за нестачу самоконтролю, усе ж таки запитав:– Якщо відверто, хіба вам не подобається карати тих, хто вас розчаровує?

Після цих слів Тато залишила свої приготування й повернулася до Мака. Він міг бачити глибокий сум в її очах.

— Маккензі, я не та, за кого ти мене маєш. Мені не потрібно карати людей за їхні гріхи. Гріх — це вже покарання, яке поглинає зсередини. Карати — не моя мета. Навпаки, я радію, коли маю можливість загоїти гріховні рани.

— Не розумію…

— Саме так. Не розумієш… — мовила вона із сумною усмішкою на обличчі. — Ми ще не завершили.

Саме в цей момент через задні двері ввійшли Ісус і Сарайю. Вони сміялися, повністю захоплені власною розмовою. На Ісусові був той самий одяг, що й напередодні: джинси, легенька сорочка блакитного кольору із комірцем, на ґудзиках, яка неабияк підкреслювала його карі очі. Сарайю, навпаки, була одягнена в щось таке вишукане й мережане, що її вбрання розліталося від найлегшого вітерцю або навіть вимовленого слова. Від кожного руху візерунки усіх кольорів веселки виблискували та змінювали свою форму. Маку стало цікаво, чи вона взагалі коли-небудь зупиняється, у чому, власне кажучи, він дуже сумнівався.

Тато нахилилася, щоб зазирнути Макові в очі.

— Ти ставиш дуже важливі запитання. Обіцяю, що ми їх розглянемо. А зараз насолоджуймося сніданком.

Мак кивнув, трохи збентежений, і подивився на стіл. Зрештою, він відчував голод, а їжі було вдосталь.

— Дякую за сніданок, — сказав він Татові, поки Ісус і Сарайю займали свої місця.

— Що? — вигукнула Тато із удаваним жахом у голосі. — Ти навіть не схилиш голову і не заплющиш очі? — вона попростувала на кухню, не припиняючи буркотіти: — Ай-ай-ай! Куди котиться світ? — потім махнула йому рукою через плече: — На здоров’я, любий!

За якусь мить Тато повернулася ще з однією стравою, що надзвичайно апетитно пахла.

Вони передавали їжу одне одному. Мак був приголомшений тим, як Тато долучилася до розмови, яку вели Ісус і Сарайю. Ішлося про примирення членів сім’ї, які живуть окремо, але не це вразило Мака. Дивовижною була манера їх спілкування. Він ніколи не бачив, щоб троє людей ділилися своїми думками у такій простоті. Здавалося, кожен переймається іншими більше, ніж собою.

— А що ти скажеш, Маку? — запитав Ісус, подавши йому знак рукою.

— Не маю жодного уявлення, про що ви говорите, — відповів Мак, буквально запихаючись смачною городиною. – Але мені подобається те, як ви це робите.

— Тпру! — вигукнула Тато, повернувшись із кухні з іншою стравою. — Не поспішай із овочами, бо не знатимеш, де подіти енергію.

— Добре, спробую запам’ятати, — відповів Мак, приймаючи їжу з її рук. Тоді, повернувшись до Ісуса, додав: — Мені подобається, як ви ставитеся одне до одного. Я зовсім не цього очікував від Бога.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знаю, що Бог один, один у трьох особах. Але ви так люб’язно спілкуєтесь. Хіба один із вас не головніший за інших?

Троє співрозмовників перезирнулися так, наче ніколи не чули такого запитання.

— Я маю на увазі, — поспішив пояснити Мак, — що завжди був схильний думати, наче Батько віддає накази, а Ісус підкоряється, виконуючи їх. Не впевнений, яку роль тут відіграє Святий Дух. Він… тобто вона… — добираючи слів, Мак намагався не дивитися на Сарайю. — Зрештою, Дух завжди здавався схожим на…

— Вільний Дух? — припустила Тато.

— Точно, вільний Дух, який все одно підкоряється Батькові. Я зрозуміло висловився?

Ісус глянув на Тата, докладаючи зусиль, аби залишатися серйозним чи принаймні справляти таке враження.

— Ти розумієш це, Авво? Якщо відверто, я не маю жодного уявлення, про що говорить ця людина.

Тато зморщила обличчя так, ніби була максимально зосереджена.

— Ні, я намагалася зрозуміти, що тут до чого, проте остаточно заплуталася.

— Ви чудово знаєте, про що я, — розчаровано мовив Мак. – Я запитую, хто з вас головний. Невже ніхто з вас не керує?

— Керує?! Це звучить жахливо, — вигукнув Ісус.

— Як мінімум до чогось зобов’язує, — додала Тато, і вони засміялися. Тоді Тато повернулася та проспівала: — «Хай ланцюги будуть золоті, вони все одно залишаться ланцюгами».

— Не звертай на них уваги, — втрутилася Сарайю, простягнувши Маку руку допомоги, щоб його заспокоїти. — Вони тебе просто розігрують. Насправді це питання нас теж дуже цікавить.

Мак кивнув, збентежений тим, що йому знов увірвався терпець.

— Маккензі, поняття абсолютної влади для нас чуже, оскільки нам притаманний лише союз. Ми перебуваємо в колі взаємин, а не в ланцюгу керування, або «великому ланцюгу буття», як це називали твої прабатьки. Те, що ти бачиш, це стосунки поза будь-яким проявом влади. Нам не потрібна влада одне над одним, бо ми завжди прагнемо найкращого. Владна ієрархія серед нас не має жодного сенсу. Насправді, це проблема для вас, а не для нас.

— Невже?

— Люди такі зіпсовані, що ти навіть не здатен уявити, як вони можуть жити чи працювати, щоб ними не керували.

— Але кожна людська установа чи інститут, які спадають мені на думку, від політики до бізнесу, навіть шлюб, орієнтуються на такий спосіб мислення. Це ж складова нашого соціального устрою, — зауважив Мак.

— Яка марнота! — мовила Тато, забираючи пусту тарілку на кухню.

— Це одна з причин, чому вам так складно встановити справжні стосунки, — додав Ісус. — Як тільки у вас з’являється ієрархія, вам стають потрібні правила, щоб її захищати й підтримувати, згодом вам стають у пригоді закон і виконавча влада, після чого ваш устрій перетворюється на систему керування й виконання наказів, яка знищує взаємини замість того, щоб їх плекати. Ви рідко спостерігаєте чи берете участь у відносинах, не заснованих на силі. Будь-яка ієрархія нав’язує правила й закони, через які ви проходите, оминаючи призначені для вас стосунки.

— Що ж, — саркастично мовив Мак, відкинувшись на спинку стільця, — здається, ви чудово до цього пристосувалися.

Сарайю не забарилася з відповіддю:

— Тільки не плутай пристосування з намірами, а спокусу – з реальністю.

— Тоді… До речі, можна ще трохи овочів? Отже, виявляється, що нас спокушає сама ідея влади?

— У певному розумінні це так, — відповіла Тато, простягаючи Макові тарілку з городиною, але не випускаючи її з рук, поки він двічі не смикнув її на себе. — Я піклуюсь лише про тебе, синку.

Сарайю вела далі:

— Коли ви надали перевагу незалежності перед справжніми стосунками, то стали небезпечними одне для одного. Дехто став об’єктом маніпулювання або засобом здобуття щастя для інших. Влада, як ви зазвичай її розумієте, – це виправдання для сильних, які змушують інших виконувати свої забаганки.

— Хіба вона не допомагає уникнути взаємних образ і безкінечної боротьби одне з одним?

— Часом допомагає. Але в егоїстичному світі влада здебільшого завдає непоправної шкоди.

— А ви не користуєтесь владними повноваженнями, щоб зупинити зло?

— Ми поважаємо ваш вибір, діючи в межах ваших систем навіть тоді, коли прагнемо звільнити вас від них, — відповіла Тато. — Людство пішло не тим шляхом, який ми передбачили. У вашому світі цінність особистості постійно протиставляється виживанню системи — політичної, економічної, соціальної, релігійної — будь-якої системи взагалі. Спочатку одну людину, тоді кілька, а згодом і багатьох приносять в жертву заради існування цілої системи. Так чи інакше, це лежить в основі будь-якої боротьби за владу, будь-якого упередженого ставлення, війни чи зіпсованих стосунків. Бажання влади й незалежності стало настільки поширеним, що вже вважається нормальним.

— Хіба не так?

— Це людська парадигма, — сказала Тато, повернувшись із черговою порцією їжі. — Це те саме, що вода для риби, яка поглинає настільки, що залишається непомітною й не викликає запитань. Це як матриця, зла схема, в якій ви безнадійно загрузли, хоча й не усвідомлюєте цього.

Ісус також втрутився в розмову:

— Ви — славний вінець творіння за нашим образом і подобою, не обтяжені впливом згори й вільні мати взаємини з нами й одне із одним. Якби ви навчилися поважати бажання інших так само, як свої, не було б жодної потреби в ієрархії.

Мак відкинувся на спинку стільця, вражений підтекстом того, про що він почув.

— Іншими словами, ви хочете сказати, що кожного разу, коли люди захищають себе за допомогою сили…

— То міркують категоріями матриці, а не керуються нашою волею, — завершив Ісус.

— Ось, — втрутилася Сарайю, — ми, зробивши повне коло, повернулися до одного з моїх первинних тверджень: ви, люди, такі зіпсовані, що не здатні зрозуміти інші стосунки, окрім ієрархічних. Ви вважаєте, що всередині Бога такі самі взаємини, що й поміж вами. Але це не так.

— Як ми можемо це змінити? Тоді інші будуть нас використовувати.

— Цілком імовірно, проте ми не пропонуємо тобі робити це заради інших, Маку. Роби це заради нас. Це єдиний спосіб розпочати. Ми тебе точно не будемо використовувати.

— Маку, — сказала Тато з притиском, що змусило його уважно слухати, — ми хочемо поділитися з тобою радістю, свободою, любов’ю й світлом, що існують всередині нас. Ми створили вас, людей, щоб ви мали з нами спілкування віч-на-віч і ввійшли до нашого кола любові. Хай би яким незрозумілим тобі це здавалося, усе відбувається відповідно до певної мети, без примусу чи насильства.

— Як ви таке можете казати, коли в світі стільки болю, війн і катастроф, коли гинуть тисячі? — Мак говорив уже майже пошепки. — Який сенс у смерті маленької дівчинки від рук збоченця? — нарешті вирвалося питання, що майже пропалило в серці дірку. — Можливо, ви не спричинили цього вбивства, але точно не запобігли йому.

— Маккензі, — ніжно відповіла Тато, яку, схоже, анітрохи не образило висловлене звинувачення, — існує безліч причин, з яких ми допускаємо біль, образи й страждання, а не викорінюємо їх, проте зрозуміти ці причини можливо лише тоді, коли вислухати історію кожного. Я — не зло. Це ви дозволяєте болю, стражданням, страху й зверхності ввійти до стосунків між вами. Однак ваш вибір не затьмарює моїх намірів щодо вас. Тому я використовую кожен зроблений вами вибір для досягнення абсолютного добра й найсприятливішого результату.

— Розумієш, — знову втрутилася Сарайю, — люди з поламаними долями будують своє життя на речах, які видаються їм добрими, але це ані сповнить їх добром, ані звільнить. Вони залежні від влади чи, радше, ілюзії безпеки, яку пропонує влада. Коли трапляється непередбачуване, ці самі люди відвертаються від удаваної влади, якій вони так довіряли. У своєму розчаруванні вони або схиляються переді мною, або зміцнюються в своїй незалежності. Якби ти тільки міг бачити, чим це закінчується, і що ми мали б за абсолютного панування людської волі, ти одразу все зрозумів би. Одного дня ти таки зрозумієш.

— Але якою ціною?! — розпачливо вигукнув Мак. — Тільки подумайте про ціну! Скільки болю, страждань, скільки усього жахливого та злого, — він на мить зупинився й подивився на стіл. — Чого це коштувало вам? Хіба воно того варте?

— Так, — радісно пролунала однодушна відповідь.

— Як ви можете таке казати? — не подумавши, бовкнув Мак. — Звучить так, наче мета виправдовує засоби. Невже ви підете на все, аби тільки досягти бажаного, навіть якщо це коштуватиме мільярдів життів?

— Маккензі, — це знову був голос Тата, м’який і ніжний. – Ти справді ще не розумієш. Ти намагаєшся осягнути світ, у якому живеш, виходячи з невеличкої та неповної картини реальності. Це те саме, що дивитися на парад через крихітну щілину болю, образ, егоцентризму та влади і водночас вірити, що ти самотній і нікому непотрібний. Це всемогутня брехня. Ти дивишся на біль і смерть як на абсолютне зло, а на Бога — як на абсолютного зрадника або, можливо, того, хто взагалі не викликає довіри. Ти диктуєш умови, оцінюєш мої вчинки й визнаєш мене винним. Твоя основна помилка, Маккензі, полягає в тому, що ти не вважаєш мене добрим. Якби ти усвідомлював, що я благий, що всі результати й процеси окремо взятих життів пройняті моєю добротою, ти б довіряв мені, навіть не розуміючи до кінця те, що я роблю. Але ти цього не усвідомлюєш.

— Не усвідомлюю?! — запитав Мак, проте це було схоже не на запитання, а наконстатацію факту, і він це чудово розумів.

Інші, здається, теж це розуміли, через що деякий час ніхто не промовив ні слова.

Тишу порушила Сарайю:

— Маккензі, ти не можеш виробити довіру, як, власне, й смирення. Вони або є, або їх немає. Довіра — це плід взаємин, завдяки яким ти знаєш, що тебе люблять. Ти не можеш довіряти мені тільки тому, що не віриш у мою любов.

Знову запала тиша, потім Мак, подивившись на Тата, видушив із себе:

— Я не знаю, як усе змінити.

— Якщо самотужки, то не зміниш. Проте разом ми станемо свідками разючих змін. Тепер я хочу, щоб ти був поруч і зрозумів, що справжні стосунки — це не вистава, і тобі не обов’язково мені догоджати. Я не причепа й не дрібне божество, яке наполягає на виконанні своїх правил. Я — добра і бажаю тобі тільки найкращого. Ти ніколи не одержиш це шляхом примусу, осуду чи звинувачення, а лише завдяки любові.

Сарайю встала з-за столу.

— Маккензі, — запропонувала вона, — якщо хочеш, можеш піти й допомогти мені в саду. Потрібно дещо завершити до завтрашнього свята. Гадаю, ми зможемо продовжити нашу розмову там. Підеш зі мною?

— Звісно, — відгукнувся Мак і також підвівся.

— Останнє зауваження, — кинув він, озирнувшись: — Я не можу уявити жодної мети, яка б це виправдовувала.

— Маккензі, — Тато обійшла навколо столу, щоб його обійняти, — ми не виправдовуємо. Ми викупляємо.