Хижа

15. ФЕСТИВАЛЬ ДРУЗІВ

Ти можеш поцілувати свою сім’ю

та друзів на прощання й піти,

але водночас берегтимеш їх у своєму серці,

розумі, душі, оскільки не ти живеш у світі,

а світ живе в тобі.

Фредерік Бюхнер «Промовляючи правду»

Коли Мак розплющив очі, йому довелося затулитися рукою від сліпучого сонця.

— Складно тобі дивитися на мене, — пролунав голос Сарайю, — як і на Тата. Але коли твій розум звикне до змін, стане простіше.

Мак не зрушив з місця, проте хижа зникла, не стало ні причалу, ні майстерні. Натомість він стояв на верхівці невеличкого пагорба під сяючим, хоча й безмісячним небом. Він спостерігав, як пересуваються зорі, не поспішаючи, а навпаки — плавно й розважно, ніби їхнім рухом керували відомі небесні диригенти.

Час від часу, як за наказом, злива комет і метеоритів виливалася на зоряні ряди, додаючи варіацій до їхнього повільного танцю. Згодом Мак побачив, як окремі зірки збільшуються і змінюють барву, здавалося, вони перетворюються на нові світила чи на білих карликів. Ніби сам час став динамічним і мінливим, прикрасивши, на перший погляд, хаотичну, насправді ж ретельно продуману небесну виставу.

Мак поглянув на Сарайю, яка досі стояла поруч. Хоча дивитися безпосередньо на неї було надзвичайно складно, він-таки зміг розрізнити симетрію візерунків й кольорів її світлового вбрання. Створювалося враження, що її одяг був пошитий із крихітних діамантів, рубінів і сапфірів найрізноманітніших кольорів, що переливалися хвилями, а потім розсипалися дрібними бризками.

— Яке все дивовижне! — прошепотів Мак, захоплений святістю й величчю всього, що бачив.

— Так, — із середини світла знову пролунав голос Сарайю. – А тепер, Маккензі, озирнися навколо.

Коли Мак кинув погляд убік, у нього захопило подих. Навіть у непроглядній темряві ночі все виокремлювалося світловими гало, сяяло різноманітними відтінками кольорів. Ліс палахкотів барвистими вогнями, та це, однак, не заважало чітко бачити кожне дерево, кожну гілку й листочок. Пташки й кажани, літаючи чи наздоганяючи одне одного, залишали по собі кольоровий вогняний слід. Віддалік він міг бачити вишикувану армію Творіння: олень, ведмідь, гірський баран стояли на узліссі, видра й бобер плескалися в озері — усі тварини мінилися неповторними барвами. Безліч крихітних істот шастало туди-сюди, своїм життям відображаючи вічну славу.

До поверхні озера стрімко кинувся яструб, залишаючи після себе полум’я барв смородини, сливи й персика, але в останню мить він призупинився, аби оглянути поверхню. Під час польоту іскри, наче сніжинки, падали у воду з його крил. За ним вистрибнула з води райдужна форель, ніби глузуючи з мисливця, який зазнав невдачі, потім занурилася вглиб, вода заграла розмаїттям кольорів та відтінків.

Сказати, що Мак бачив життя в усій його красі, — означає не сказати нічого. Здавалося, він був присутній в усіх місцях одночасно. Увагу привернули двоє ведмежат, які перекидалися в траві біля матері, приминаючи охру, м’яту й ліщину. Вони ніби жартували одне з одним своєю мовою. Відчувши, що може торкнутися їх, не зрушивши з того місця, де стояв, Мак, не роздумуючи, простягнув руку. Проте, коли зрозумів, що також сяє, відступив. Він подивився на свої дивовижні руки, чітко видимі в каскадах кольорових вогнів, що облягали їх, наче рукавички. Кинувши погляд на своє тіло, переконався, що повністю потопає в світлі. Це було вбрання чистоти й святості, яке давало йому свободу й гідність.

Мак усвідомив, що вже не відчуває болю, навіть у щиколотках, які раніше завжди нили. Насправді він ще ніколи не почувався так добре. Думалось ясно, він глибоко вдихав нічні аромати садових квітів, деякі з яких уже прокидалися, щоб святкувати новий день.

Несподівана радість наповнила Мака, і він почав підстрибувати, повільно здіймаючись у повітря й м’яко приземляючись. «Це наче уві сні», — подумав він.

Потім він побачив вогні. Цяточки виходили з лісу й, поступово сходячись в одну точку, рухалися до луки, на краю якої стояли Мак і Сарайю. Він уже бачив, як вогники заполонили верхівки найближчих гір, то з’являлися, то зникали, прокладаючи собі шлях незвіданими стежками.

І ось нарешті на луці з’явилися… діти. Це не свічки, а вони самі випромінювали світло. Діти були вдягнуті в національні костюми, як здалося Макові, всіх народів світу. Щоправда, він упізнав лише кілька, але це не мало значення. То були діти Землі — Татові діти. Вони вийшли тихо й граційно, обличчя сяяли задоволенням і миром, молодші трималися за руки старших.

На мить Мак припустив, що серед дітей могла бути Міссі, і навіть почав шукати її поглядом, але швидко відмовився від цієї ідеї. Він вирішив: якби вона була там і хотіла з ним побачитися, то обов’язково б сама прибігла. Діти утворили на луці величезне коло з вузеньким проходом, який вів у самісінький центр прямо від того місця, де стояв Мак. Коли вони шепотілися й посміювалися, можна було побачити спалахи, що нагадували світло ліхтариків на переповненому стадіоні. Хоча Мак не мав жодного уявлення про те, що відбувалося, діти однозначно розуміли і з нетерпінням чогось очікували.

У просіці з протилежного боку утворилося ще одне коло, цього разу з більших вогнів, що, як здогадувався Мак, випромінювали дорослі, різнобарвно блискучі, але покірливі.

Раптом Мак побачив незвичайну сцену. Здавалося, з одним із вогнів у зовнішньому колі щось відбувається. На якусь мить фіолетові й кольору слонової кістки спалахи утворили арку, що вела до місця, де вони стояли. Потім з’явилося сяйво яскраво-червоного полум’я, схожого чи то на орхідею, чи то на золото, що виривалося у тому ж напрямку, освітлюючи густу темряву лише для того, щоб згаснути й знову повернутися туди, звідки вийшло.

Сарайю всміхнулася.

— Що відбувається? — пошепки запитав Мак.

— Одній людині не терпиться поділитися тим, що вона відчуває.

Хай би хто цебув, він не міг стриматися й заважав тим, що стояли поруч. Коли спалахи світла досягли дитячого кола, став помітним ефект хвиль, що поширювалися навкруги. Діти, які стояли найближче, здавалося, відповідають йому взаємністю. Поєднання світла з кожним із них, на думку Мака, було унікальною й цілеспрямованою відповіддю тому, хто спричинив таке сум’яття.

— Я досі не можу збагнути, — знову прошепотів Мак.

— Маккензі, поєднання кольору й світла в кожної людини своє. Воно ніколи не повторюється. Серед них навіть немає схожого на інші. Тут ми можемо бачити одне одного такими, якими ми є, а це означає, що індивідуальність кожної людини, зокрема її почуття, відображаються в кольорі й світлі.

— Неймовірно! — вигукнув Мак. — Ось чому серед дитячих кольорів переважає білий?

— Якщо ти підійдеш ближче, побачиш, що кольорів насправді багато, але вони зливаються в білий, який уміщує їх усі. Коли діти підростуть і змужніють, їхні кольори стануть виразнішими, і з’являться різноманітні відтінки.

— Неймовірно! — повторив Мак. Коли він придивився, то помітив, як за колом дорослих рівномірно по периметру з’явилися нові вогні. Полум’я, здавалося, роздмухували пориви вітру. Воно збільшувалося й нагадувало водну блакить чи сапфір із вкрапленням різноманітних кольорів.

— Це ангели, — відповідала Сарайю до того, як Мак устиг щось запитати. — Слуги й охоронці.

— Неймовірно! — втретє захоплено вигукнув Мак.

— Ти ще не бачив усього, Маккензі, а це може допомогти тобі зрозуміти, що відбувається, — вона показала на метушню, що досі тривала.

Навіть Мак не міг не помітити, що із чоловіком, хай би ким він був, коїлося щось незрозуміле. Часом несподівані бризки кольору й світла розліталися довкола.

— Ми можемо не лише бачити унікальність одне одного в кольорі й світлі, а так само й відповідати. Контролювати нашу реакцію складно, як правило, й непотрібно, що ми, до речі, зараз і спостерігаємо. Виражати себе — це так природно.

— Не розумію, — Мак досі вагався, — ти маєш на увазі, що ми можемо відповідати одне одному за допомогою кольорів?

— Саме так, — кивнула Сарайю або принаймні Маку так здалося. — Стосунки між двома окремими людьми завжди унікальні. Ось чому ти не можеш любити двох людей однаково. Це просто неможливо. Ти любиш кожного по-своєму за те, хто він є, також ти маєш власну унікальність, яку вони вбачають у тобі. Що більше ти дізнаєшся про інших, то багатшою стає палітра ваших стосунків.

Мак слухав, спостерігаючи за виставою, що тривала в нього на очах. Сарайю вела далі:

— Найкраще пояснити це тобі на такому прикладі: уяви, що ти відпочиваєш із другом у кав’ярні. Якби ти тільки бачив, у якому сяйві кольору й світла ви перебуваєте, коли приділяєте свою увагу одне одному. Цим ви позначаєте не лише свою унікальність як окремі особистості, а й унікальність ваших стосунків і почуттів у цей момент.

— Але… — почав Мак, проте його знову перебили.

— Уяви, — казала Сарайю, — до кав’ярні заходить ще одна людина, яку ти любиш. Ти помічаєш це, незважаючи на те, що повністю захоплений розмовою з другом. Якби ти бачив дійсність, якою вона є, ти б помітив таке: унікальне поєднання кольору й світла покинуло б вашу розмову й огорнуло б того, хто тільки-но увійшов, показуючи тебе у новому вияві любові й привітання до тієї людини. І ще одне, Маккензі: унікальність кожного ти можеш не лише бачити, а й відчувати, і на запах, і на смак.

— Як мені це подобається! — вигукнув Мак. — Але, за винятком оцього, — він показав на вогняну виставу, влаштовану дорослим, — чому вони всі такі спокійні? Я сподівався на розмаїття кольорів усюди. Хіба вони не знайомі?

— Вони добре знають одне одного, більшість із них, але сьогодні не їхнє свято. Ці люди тут, щоб відзначити чуже свято, до якого вони лише дотичні, — пояснила Сарайю, — поки що вони чекають.

— Чекають на що? — запитав Мак.

— Скоро побачиш, — відповіла Сарайю, даючи зрозуміти, що більше не хоче обговорювати цю тему.

— Але чому, — Мак знову звернув увагу на чоловіка, що спалахував, — чому в нього не все виходить, і чому він так на нас дивиться?

— Маккензі, — лагідно пояснила Сарайю, — він дивиться не на нас, а на тебе.

Що? — Мак не зміг приховати здивування.

— Чоловік, якому так складно себе стримати, — твій батько.

Мака охопила буря змішаних почуттів — від гніву до смутку. Як за наказом, батькові вогники перенеслися через луку й огорнули його. Вогняний вихор яскраво-червоного, пурпурового й фіолетового кольорів накрив його з головою. І ось посеред цього вихору він раптом зрозумів, що вже біжить лукою до батька, біжить до джерела світла й почуттів, наче маленький хлопчик, якому так потрібен його татусь. І вперше у житті у його серці не було страху. Він біг, не помічаючи нічого навколо, окрім об’єкта свого серця, і ось він уже поруч. Батько стояв на колінах, омитий світлом. Сльози, немов водоспад діамантів, котилися до батькових рук, якими він прикривав обличчя.

— Тату! — заволав Мак і кинувся в обійми чоловіка, який навіть не смів поглянути на сина. У поривах вітру й полум’я Мак узяв голову батька обома руками й змусив його подивитися собі у вічі, щоб мати можливість, затинаючись, вимовити слова, які давно хотів сказати: «Тату, вибач! Я люблю тебе, тату!» Сила цих слів, здавалося, розігнала темряву, перетворивши татові кольори на багряно-червоні. Зі сльозами на очах вони визнали й пробачили один одного, а сила любові, що була понад усе, зцілила їх.

Нарешті вони змогли підвестися. Батько притиснув до себе сина так, як ніколи раніше. Лише тоді Мак почув спів, який, лунаючи звідусіль, ставав дедалі гучнішим. Музика наповнила святе місце, де вони перебували. Обійнявшись, вони слухали пісню примирення, що осяяла небосхил, і не могли говорити через сльози. Над дітьми, особливо тими, які колись страждали найбільше, з’явився фонтан у вигляді арки з дивовижних барв. Вітер переносив вогонь від дитини до дитини, аж поки вся лука переповнилася світлом і співом.

Мак чомусь усвідомлював, що час із батьком промайне швидко і поспілкуватися їм не вдасться. Якимось дивом він відчував, що ця зустріч важила дуже багато і для його батька, і для нього. Невідома раніше внутрішня легкість спричинила справжню ейфорію. Мак поцілував тата у вуста, розвернувся й попрямував до невеличкого пагорба, де на нього чекала Сарайю. Простуючи крізь ряди дітей, Мак відчував їхні дотики, осяйні кольори огортали його й одразу зникали. Його чомусь усі тут знали й любили.

Коли Мак, ридаючи, дістався місця, де стояла Сарайю, вона його обійняла. Він зумів трохи заспокоїтися й озирнувся, щоб знову поглянути на луку, озеро, нічне небо. Усюди панувала тиша. Вочевидь, усі перебували в очікуванні. Несподівано праворуч із темряви з’явився Ісус, і натовп вибухнув. Ісус, безсумнівно, мав вигляд володаря Всесвіту: на плечах у нього було просте білосніжне вбрання, на голові — золота корона.

Він прямував стежкою в самий центр усього Творіння – Бог, який є людиною, і людина, яка є Богом. Гобелен любові, зітканий зі світла й кольору, запрошував його йти вперед. Одні вигукували зізнання в любові, інші — стояли з піднятими вгору руками. Чимало з тих, чиї кольори були найбагатшими, упали долілиць. Усе, що дихало, співало пісню нескінченої любові та вдячності. Всесвіт був таким, яким його створили.

Увійшовши всередину, Ісус подивився навколо. Його погляд зупинився на Макові, що стояв на пагорбі.

— Маку, я люблю тебе особливо, — прошепотів він на вухо.

Мак не витримав і теж упав долілиць, умиваючись сльозами щастя. Огорнутий любов’ю та ніжністю Ісуса, він не міг поворухнутися.

Тоді він почув, як Ісус чітко й гучно, проте досить лагідно запросив:

— Прийдіть!

Усі так і вчинили. Спочатку діти, потім дорослі підійшли до Ісуса настільки, наскільки потребували, аби спілкуватися, сміятися, співати разом із ним. Час, здавалося, зупинився, а небесна вистава тривала. Після цього всі, окрім вартових із блакитними вогнями й тварин, по черзі почали покидати луку. Птахи та звірі також стали повертатися до своїх гнізд, барлогів і пасовиськ після того, як Ісус став посеред них і назвав кожного по імені.

Мак стояв нерухомо, намагаючись збагнути те, що сягало понад його розуміння.

— Я не міг собі такого навіть уявити, — прошепотів він, похитавши головою. — Незбагненно!

Сміх Сарайю здійняв бризки кольорів.

— Тільки уяви, Маккензі, що було б, якби я торкнулася не лише твоїх очей, а й носа, язика та вух.

Нарешті вони знову залишилися самі. Крик дикої гагари, що лунав по той бік озера, здавалося, повідомляв про завершення свята. Вартові зникли одночасно. Було чути лише хор цикад і жаб, що продовжували своє поклоніння на березі й навколишніх луках. Не вимовивши жодного слова, троє друзів Мака вирушили до хижі, яка знову з’явилася в полі зору. Хтось наче опустив завісу, і зір став нормальним. Він переживав втрату, бажав усе повернути назад, навіть засумував. Але підійшов Ісус, узяв його за руку й потиснув її, даючи знати, що все сталося так, як мало бути.