Хижа

12. У КИТОВОМУ ЧЕРЕВІ

Люди чинять зло із надзвичайною радістю

лише з релігійних переконань.

Блез Паскаль

Скасуйте Бога, і богом стане влада.

Г. К. Честертон

Поки Мак повертався до озера, раптом усвідомив, що чогось бракує. Зник його постійний супутник — Великий Сум, його неначе змило в мряці водоспаду, коли Мак проходив крізь водяну завісу. Відчуття було дивним, навіть некомфортним. Упродовж останніх років смуток визначав замість нього, що нормально, а що ні. Несподівано все змінилося. «Нормальне — то міф», — сказав Мак собі.

Великий Сум більше не буде частиною його єства. Він знав, що Міссі не розчарується, якщо він відмовиться від суму, навпаки, вона не хотіла бачити тата закутаним у цей саван, і якби так тривало, їй стало б по-справжньому його шкода. Цікаво, як тепер буде — крокувати день за днем без тягаря провини й відчаю, який висмоктує кольори життя з усього навколо.

Коли Мак вийшов із лісу, він побачив Ісуса, який досі чекав на нього й жбурляв у воду камінці.

— Привіт, мій рекорд — тринадцять, — засміявся Ісус, встаючи назустріч Маку. — Тайлер обійшов мене на три, а Джош запустив один із такою швидкістю, що ми збилися з рахунку, — коли вони обійнялися, Ісус додав: — У тебе особливі діти, Маку. Ви з Нен любите їх по-справжньому. Кейт, як тобі відомо, бореться, але ми ще не завершили.

Невимушеність і турбота, з якими Ісус згадав його дітей, глибоко вразили Мака.

— Вони вже пішли?

Ісус відступив і кивнув.

— Так, вони повернулися до своїх снів, окрім, звісно, Міссі.

— А вона… — почав Мак.

— Вона щаслива з того, що бачилася з тобою. А як вона зраділа, коли дізналася, що тобі краще! — Мак знизав плечима, намагаючись утриматися від сліз. Ісус це зрозумів і змінив тему: — Як тобі Софія?

— Софія? Ось хто вона така! — вигукнув Мак, та одразу ж спантеличився: — Хіба вас четверо? Софія — теж Бог?

Ісус засміявся.

— Зовсім ні, Маку. Нас лише троє. Софія — це втілення мудрості Тата.

— Це, мабуть, як у Приповістях Соломона, де мудрість зображено жінкою, яка кличе на вулицях, шукає тих, хто б до неї прислухався.

— Так, це вона.

— Проте, — Мак замовк на мить, нахилившись, щоб розв’язати шнурки, — вона здається такою реальною.

— Вона більш ніж реальна, — відповів Ісус. Він огледівся, ніби хотів пересвідчитися, що їх ніхто не підслуховує, і прошепотів:

— Вона — частина тієї таємниці, якою є Сарайю.

— Як я люблю Сарайю! — вигукнув Мак, підвівшись, сам здивований своєю відвертістю.

— Я теж! — підтвердив Ісус.

Вони вже повернулися на берег і стояли мовчки, дивлячись на хижу.

— Зустріч із Софією була жахливою й прекрасною водночас, — Мак нарешті відповів на запитання, поставлене Ісусом раніше. Раптом він помітив, що сонце так і не наблизилося до обрію. — Скільки минуло часу?

— Не так уже й багато — менше п’ятнадцяти хвилин, — побачивши на обличчі Мака здивування, Ісус додав: — Час із Сарайю минає дещо інакше, ніж зазвичай.

— Із нею все минає не так, як завжди, — пробурмотів Мак.

— Насправді, — почав Ісус, але зупинився, щоб запустити останній камінець, — у неї все цілком нормально й елегантно просто. Ви ж, будучи загубленими й незалежними, ускладнюєте ситуацію, через що вважаєте її простоту тяжкою для розуміння.

— Тобто, я складний, а вона — проста? Нічогісінько собі! Ти перевернув мій світ з ніг на голову! — Мак уже знову сидів на колоді, знімаючи взуття й шкарпетки, аби повертатися назад. — Можеш мені дещо пояснити? Як мої діти могли бути уві сні, якщо зараз обідня пора? Як таке могло статися? Тут хоч щось відбувається по-справжньому? Чи я теж сплю?

Ісус знову засміявся.

— Хочеш знати, як усе працює? Не запитуй, Маку. Тобі зарано знати про поєднання часових вимірів, чим, відверто кажучи, більше опікується Сарайю. Час, як ти розумієш, не є перепоною для того, хто його створив. Якщо хочеш, можеш у неї запитати.

— Напевно, я можу почекати. Мені просто було цікаво.

— На твоє запитання, чи тут хоч щось відбувається по-справжньому, можу відповісти: тут усе більш ніж справжнє, – Ісус зробив паузу, щоб Мак мав змогу усвідомити почуте. — Правильніше було б поцікавитися, що саме справжнє, а що ні.

— Не маю про це жодного уявлення, — визнав Мак.

— Чи було б усе тут менш справжнім, якби відбувалося уві сні?

— Напевно, я був би розчарований.

— Чому? Маку, тут відбувається набагато більше речей, ніж ти можеш усвідомити. Запевняю тебе, тут усе більш справжнє, ніж життя, яким ти його знаєш.

Мак вагався, але таки ризикнув і запитав:

— Одна річ досі мене непокоїть… щодо Міссі. — Ісус підійшов і присів поруч. Мак нахилився вперед, упершись ліктями в коліна, і дивився повз руки на гальку під ногами. Зрештою спромігся вимовити: — Я постійно думаю про те, що вона була в тій машині одна, і їй було страшно…

Ісус підсунувся ближче, поклав руку Макові на плече й міцно обійняв, а потім лагідно промовив:

— Маку, вона була не одна. Я її не забув. Ми ні на мить її не забували. Я не міг залишити її чи тебе, так само, як не міг залишити себе.

— Вона про це знала?

— Так, вона знала. Але усвідомила це не одразу, бо страх і збентеження переповнювали її душу. Щоб дістатися сюди від табору, знадобилися години, і це дало нам можливість поговорити. Міссі заспокоїлася після того, як Сарайю оповила її своїм миром.

Мак намагався обміркувати те, що почув, не здатний вимовити й слова.

— Ми з Міссі друзі, хоча їй тільки шість років. Ми розмовляємо. Вона не мала жодного уявлення про те, що мало статися. Насправді вона більше хвилювалася за тебе й інших дітей, розуміючи, що ви не можете її знайти. Вона молилася за вас, за спокій у ваших серцях.

Мак знову не зміг втриматися від сліз. Цього разу він не намагався їх приховати. Ісус ніжно пригорнув його до себе.

— Маку, не думаю, що тобі варто знати всі подробиці. Упевнений, що вони нічим не допоможуть. Скажу лише одне: не було такої миті, коли я не був би поруч. Вона сповнилася мого миру й виявилася такою хороброю! Ти можеш нею пишатися.

Сльози й далі котилися по щоках, але, як помітив Мак, вони стали іншими. Він більше не був самотній. Без жодного сум’яття він плакав на плечі того, любити кого був народжений. Він відчував, що з кожним схлипуванням зникає напруга й приходить звільнення. Нарешті він набрав у легені якомога більше повітря, видихнув і підняв голову.

Потім мовчки підвівся, закинув черевики на плече й пішов у воду. Він здивувався, коли після першого кроку під ногами, що занурилися у воду до кісточок, відчув дно, але не звернув на це уваги. Зупинився, про всяк випадок закачав ногавиці й зробив іще один крок у крижану воду. Цього разу ноги занурилися до литок, потім — до колін, а Мак ішов далі. Озирнувшись, він побачив, що Ісус стоїть на березі зі схрещеними на грудях руками й спостерігає.

Зрештою Мак знову подивився на протилежний берег. Він не знав, що відбувається, проте від наміру йти далі не відмовився. Підстав для хвилювання не було, бо Ісус був поруч. Хоча перспектива тривалого запливу в холодній воді не вабила, він був упевнений, що зможе переплисти озеро, якщо це буде необхідно.

На щастя, коли Мак зробив наступний крок, замість того, щоб зануритися глибше, він почав підніматися, аж поки досяг поверхні. Лише після цього до нього приєднався Ісус, і вони разом рушили до хижі.

— Тобі не здається, що, коли ми робимо щось разом, виходить краще? — запитав Ісус, усміхаючись.

— Бачу, мені ще вчитися й учитися, — Мак усміхнувся у відповідь. Він зрозумів, що насправді немає значення, йти чи плисти — головне, щоб Ісус був поруч. Здається, він починав йому довіряти, хоча це були перші боязкі спроби. — Дякую, що був поруч, що розповів про Міссі. Адже я відтоді ні з ким про неї не говорив. Мені було просто страшно. Зараз я почуваюся інакше.

— Морок приховує справжні розміри страху, брехні й жалів, — пояснив Ісус. — Вони видаються більшими в темряві, оскільки це тіні, а не реальність. Коли ж усередину потрапляє світло, ти починаєш бачити їх такими, які вони є насправді.

— Але чому ж ми намагаємося тримати весь цей мотлох усередині? — запитав Мак.

— Мабуть, так безпечніше. У дитинстві, коли намагаєшся вижити, — це точно безпечніше. Згодом дорослішаєш, але тільки зовні, а всередині залишаєшся в темній печері дитиною, оточеною чудовиськами, поповнюючи за звичкою їх колекцію. Ми ж усі колекціонуємо речі, які мають для нас певну цінність. Пам’ятаєш?

Мак усміхнувся. Він знав, що Ісус має на увазі Сарайю, яка збирала його сльози.

— А як це може змінюватися в тих, хто блукає в пітьмі, скажімо, у мені?

— Як правило, поступово, — відповів Ісус. — Не забувай, що ти нічого не здатен змінити сам. Дехто намагається це зробити, копіюючи певні моделі поведінки або граючи в інтелектуальні ігри. Але чудовиська нікуди не зникають, а чекають на свій шанс.

— І як мені тепер бути?

— Робити й далі те, що вже робиш, — учитися жити, усвідомлюючи себе бажаним і любим. Людям зрозуміти це непросто, бо їм складно віддавати. Усе, чого ми прагнемо, — це щоб ви повернулися до нас, і ми жили у вас усередині й були одним цілим. Лише тоді ми зможемо взаємозбагачуватися. Справжня дружба мусить бути реальною, а не уявною. Ми повинні жити одним життям, вашим життям, в тандемі, крокуючи одним шляхом. Ми ділимося любов’ю й вмінням любити, а ви — своїми ремствуваннями, скаргами й незадоволенням.

Мак голосно засміявся та штовхнув Ісуса в бік.

— Зупинися! — закричав Ісус і завмер. Спершу Маку спало на думку, що він міг його образити, але побачив, що Ісус уважно дивиться у воду. — Ти бачив? Дивися, вона знову підпливла!

— Хто? — Мак підійшов ближче й примружився, намагаючись роздивитися, що викликало такий інтерес.

— Дивись, дивись, — пошепки мовив Ісус. — Яка краса! Майже два фути завдовжки! — І тоді Мак нарешті побачив її — величезну форель, що пливла лише за кілька футів у них під ногами й не звертала жодної уваги на метушню вгорі, спричинену її появою.

— Я намагаюся зловити її вже впродовж кількох тижнів, а вона все дражниться, — Мак із подивом спостерігав, як Ісус кидався з боку в бік, намагаючись не відстати від риби, та зрештою відмовився від цієї ідеї. Схвильований, наче дитина, він вигукнув: — Яка ж вона пречудова! Мабуть, ніколи її не зловити.

Сцена, що розгорнулася перед очима Мака, вразила його до глибини душі.

— Ісусе, а чому б тобі не наказати їй… стрибнути до тебе в човен чи зачепитися за гачок? Хіба ти не володар усього, що існує?

— Звісно, — Ісус нахилився, щоб провести рукою по воді, — але яке в цьому задоволення? — Він підняв голову й засміявся.

Мак не знав, плакати йому чи теж сміятися. Він раптом усвідомив, як сильно полюбив цього чоловіка, який був Богом.

Ісус обернувся, і вони разом продовжили свою подорож до причалу. Поки вони йшли, Мак встиг поставити ще одне запитання:

— Чи можу я дізнатися, чому ти не розповів мені про Міссі раніше, наприклад, учора, рік тому чи?..

— Помиляєшся, якщо вважаєш, що ми цього не хотіли. Ти не помічав, що в своїй скорботі нічого доброго про мене не думав. Я звертався до тебе безліч разів, але сьогодні ти вперше виявився здатним мене почути. Усі решта разів звертатися до тебе було марною справою. Захисний мур поступово пішов тріщинами, підвівши нас до цього дня. Коли хочеш щось посіяти, спершу потрібно підготувати ґрунт.

— Я не розумію, чому ми так опираємося, — задумливо мовив Мак. — Зараз це видається такою дурницею.

— Благодать теж має свій час, Маку, — розвивав думку Ісус, – якби у Всесвіті жила лише одна людина, усе було б просто. Але варто з’явитися ще одній, і ти знаєш, що станеться. Кожне ваше рішення залишає після себе слід, впливаючи на час, стосунки й решту рішень у житті. З того, що здається суцільним безладом, Тато плете дивовижний гобелен. І вона робить це з благодаттю.

— Отже, все, що мені залишається, — це йти за нею, — зауважив Мак.

— Саме так. Нарешті ти починаєш розуміти, що означає бути справжньою людиною.

Діставшись причалу, Ісус застрибнув нагору й нахилився, щоб допомогти Макові. Вони посідали й стали бовтати босими ногами по воді, зачаровано спостерігаючи, як вітер збурює поверхню озера. Першим тишу порушив Мак:

— Місце, де я побачив Міссі, було небом? Як же воно нагадує наші краєвиди!

— Відверто кажучи, Маку, наша кінцева мета — це не те уявлення про небо, яке засіло у твоїй голові, скажімо, ворота з перлин чи вулиці, вимощені чистим золотом. Насправді, це очищений Всесвіт, який дійсно схожий на світ, у якому ви живете.

— А як щодо перламутрових воріт і золота?

— Ці речі, мій брате, — почав Ісус, лігши на дошки й заплющивши очі, щоб насолодитися денним теплом, — прообраз мене й жінки, яку я кохаю.

Мак подивився на нього, щоб переконатися, чи це не жарт.

— Це прообраз моєї нареченої — Церкви, тобто окремих особистостей, які утворюють духовне місто, посеред якого тече ріка життя, а на її берегах ростуть дерева з плодами, що загоюють рани народів. Місто завжди відкрите, ворота зроблені з цілих перлин… — Ісус розплющив одне око й зиркнув на Мака, — які символізують мене! — передбачивши наступне запитання, він пояснив: — Я маю на увазі перлини, Маку, — єдине дорогоцінне каміння, народжене болем, стражданням і смертю.

— Розумію, ти — єдиний шлях до міста, але… — Мак замовк, шукаючи слушних слів, — ти говориш про Церкву як про кохану, однак я впевнений, що ніколи її не зустрічав. Вона не схожа на те місце, яке я відвідую щонеділі, — Мак адресував ці слова більше собі, сумніваючись, чи варто казати таке вголос.

— Це через те, Маку, що ти бачиш лише установу, створену людьми. Я прийшов заснувати зовсім інше. Це не споруди й не програми. Я бачу людей і їхнє життя, відчуваю живий подих єдності всіх тих, хто любить мене.

Макові незвично було чути таке про Церкву, втім, це його не здивувало, а, навпаки, принесло полегшення.

— Як мені приєднатися до такої Церкви? — запитав він. — До жінки, яку ти любиш без тями?

— Дуже просто, Маку. Усе впирається в стосунки й уміння ділитися. Це те, що ми робимо зараз, коли відкриті й доступні для оточуючих. Просто й далі роби це. Моя Церква — люди, а життя — стосунки. Ти не можеш досягти цього сам. Це моя робота, і я в ній дуже вправний, — сказав Ісус, усміхаючись.

Для Мака ці слова стали ковтком свіжого повітря. Як легко! Ніякого виснаження, списку потреб, багатогодинного просиджування в церкві й витріщання на спини малознайомих людей. Усе полягає в умінні ділити своє життя з іншими.

— Але постривай…

У Мака раптом з’явилося безліч запитань. Можливо, він щось не так зрозумів. Усе чомусь видавалося надто простим. Однак він стримався. Люди роблять прості речі надзвичайно складними тому, що, напевне, остаточно загублені й надто незалежні. Він вирішив не поспішати із запитанням, бо почав уже потрохи розуміти. Запитувати про це тепер — немов жбурнути грудку землі у криницю з чистою водою.

— Забудь, — це було все, що він спромігся вимовити.

— Маку, тобі зараз не обов’язково все розуміти. Просто будь зі мною.

Наступної миті Мак вирішив наслідувати Ісуса і ліг поруч із ним на дошки причалу, прикривши рукою очі від сонця, щоб мати можливість милуватися передобідніми хмаринками.

— Якщо відверто, — визнав він, — для мене «вимощені золотом вулиці» не мають якогось особливого значення. Мені вони завжди видавалися нудними, позбавленими краси, яку можна побачити в тобі.

Поки Мак насолоджувався моментом, панувала майже цілковита тиша. Вчувався лише шепіт вітру, що пестив дерева, та сміх струмка, який ніс свою воду до озера. День був надзвичайним, а краєвиди захоплювали подих неймовірною красою.

— Хотілося б з’ясувати… Здається, у тебе мало спільного з ретельно спланованою релігійною діяльністю, яка мені добре знайома.

— Ретельно спланована, як ти кажеш, релігійна машина може поглинати людей! — відрізав Ісус. — Безліч справ, які роблять в моє ім’я, насправді часто не мають зі мною нічого спільного і, нехай ненавмисно, але суперечать моїм задумам.

— Отож, тобі не подобаються ані релігія, ані релігійні установи, — зробив висновок Мак, сам не впевнений у тому, чи поставив він запитання, чи висловив спостереження.

— Я не створюю інституції, ніколи цього не робив і не буду.

— А як щодо інституту сім’ї?

— Сім’я — це не інститут, а стосунки, — Ісус пояснював упевнено й терпляче. — Як я вже сказав, я не створюю установи. Цим займаються ті, хто вдає із себе Бога. Так, мені не дуже подобається релігія, — визнав він із сарказмом і додав, – так само, як, до речі, економіка й політика, — його обличчя помітно спохмурніло. — А чому, власне кажучи, вони мають мені подобатися? Ця людська «трійця» спустошує землю та ошукує тих, про кого я піклуюся. Скільки сум’яття й неспокою вона приносить тим, хто з нею не пов’язаний!

Мак вагався, не знаючи, що й сказати. Це сягало вище за його розуміння. Помітивши, що погляд Мака дещо потьмянів, Ісус зменшив оберти.

— Якщо простіше, то ці людські установи — інструменти, які люди використовують для створення ілюзії захищеності й контролю. Адже вони бояться невизначеності, тремтять перед майбутнім. Установи, структури та ідеології — це марна спроба відчути впевненість і безпеку там, де їх нема. Це справжнісінька підробка! Лише я, а не системи, можу гарантувати безпеку.

«Неймовірно!» — це було все, що встиг подумати Мак. Схему, за якою він, а також усі, кого він знав, намагалися скеровувати своє життя, було зруйновано.

— Отже, — Мак розмірковував над почутим, але ще далеко не все міг зрозуміти. — Отже? — роздуми-таки довелося перетворити на запитання.

— У мене немає порядку денного, Маку. Зовсім навпаки. Я прийшов, щоб дати Життя. Життя з подостатком. Моє життя, — Мак усе ще силкувався зрозуміти. — Просту й щиру насолоду від дружби, що зароджується.

— Зрозумів!

— Робити спроби жити без мене, без постійного діалогу супутників на життєвому шляху, те саме, що намагатися ходити по воді наодинці. Ти просто не зможеш! А коли спробуєш, хай би якими добрими були твої наміри, однозначно потонеш, — заздалегідь знаючи відповідь, Ісус запитав: — А ти колись рятував людину, яка тоне?

Усі м’язи Мака інстинктивно напружилися. Він не любив згадувати про Джоша, про каное, про страх, що охопив його тієї миті.

— Дуже складно врятувати того, хто тобі не може довіритися.

— Саме так. Це все, про що я прошу. Коли почнеш тонути, дозволь мені тебе врятувати.

На перший погляд прохання було нескладним, але Мак був рятувальником, аж ніяк не потерпілим.

— Ісусе, я не впевнений, що знаю, як…

— Я покажу. Дай мені лише невеличку насінину, і ми зростимо її разом.

Мак почав натягати шкарпетки й черевики.

— Сидіти поруч із тобою тут і тепер приємно. Але коли я згадую своє щоденне життя вдома, то навіть не знаю, чи зможу його зробити таким простим, як ти кажеш. Я загруз у своїх намаганнях усе контролювати, як, до речі, й решта людей. Політика, економіка, соціальні системи, рахунки, сім’я, обов’язки… — усе це так затягує. Навіть не знаю, як це змінити.

— Ніхто про це тебе й не просить, — лагідно зауважив Ісус. – Таке завдання стоїть перед Сарайю, а вона знає, як його виконати, не вдаючись до грубощів і жорстокості. Це процес, а не одноразова дія. Усе, що я хочу від тебе, щоб ти мені хоч трохи довіряв, скільки зможеш, і зростав у любові до людей, які тебе оточують, так само, як це роблю я. Змінювати чи переконувати — не твоя справа. Ти вільний любити їх безумовно.

— Саме цього я хотів би навчитися.

— Навчишся, — підморгнув Ісус.

Він підвівся й потягнувся, Мак зробив те саме.

— Виявляється, мені стільки брехали.

Ісус подивився на нього й прихилив до себе.

— Мені теж, Маку, але я їм просто не вірив.

Наблизившись до берега, вони уповільнили крок. Ісус знову поклав руку Макові на плече, ніжно обернув його до себе так, щоб їхні погляди зустрілися.

— Маку, світова система така, якою вона є. Установи, схеми, ідеології оточують людство усюди, тому уникнути цих марних спроб чогось досягти неможливо. Проте я даю силу перемогти будь-яку з владних систем, в яких ви перебуваєте: релігійну, економічну, політичну чи соціальну. Немає значення, всередині ви чи зовні, ви зростатимете в свободі, вільно пересуваючись між ними. Тільки ми разом, ти і я, зможемо вільно жити всередині цих систем і не залежати від них.

— Але стільки небайдужих мені людей повністю залежать від цих систем! — Макові одразу спали на думку його друзі, церква, що виявили любов до нього та його сім’ї. Він не сумнівався, що вони люблять Ісуса, однак були залучені до релігійної діяльності й сповнені патріотизму.

— Маку, я їх теж люблю. Ти засуджуєш багатьох із них неправомірно. А щодо тих, хто існує всередині систем і залежить від них, то нам слід служити їм, віднаходити спосіб, як вилити на них свою любов. Що скажеш? — запитав Ісус. – Не забудь, що той, хто знає мене, може жити в свободі й любити безумовно.

— Це, мабуть, і означає бути християнином? — запитання прозвучало трохи безглуздо, але Мак намагався підсумувати все сказане.

— Хто казав щось про християн? Я не християнин.

Ця думка вразила Мака своєю несподіваністю, тому він не зміг втриматися від усмішки.

— А й справді!

Вони підійшли до дверей майстерні, коли Ісус знову зупинився.

— Той, хто мене любить, може належати до будь-якої з існуючих систем. Це буддисти, мормони, баптисти, мусульмани, республіканці, демократи, а також ті, хто взагалі не голосує, не слухає недільних проповідей і не працює в релігійній організації. Серед моїх послідовників є убивці і добропорядні люди досить високої думки про себе. Це банкіри й букмекери, американці й іракці, євреї й палестинці. У мене немає бажання робити з них християн, але я хочу бачити, як вони перетворюються на Татових синів і доньок, моїх улюблених братів і сестер.

— Чи означає це, що всі дороги ведуть до тебе? — запитав Мак.

— Не зовсім, — усміхнувся Ісус, взявшись за ручку дверей. — Більшість доріг взагалі нікуди не веде. Це означає, що я готовий вирушити будь-якою дорогою, аби тільки знайти тебе, — він замовк. — Маку, мені потрібно дещо завершити в майстерні. Побачимося пізніше.

— Добре. Що мені робити?

— Що хочеш. Це твій пообідній час.

Ісус поплескав його по плечі й усміхнувся.

— І останнє. Пам’ятаєш, ти дякував мені за можливість бачитися з Міссі? Це, до речі, була Татова ідея, — із цими словами він розвернувся, помахав Макові через плече й увійшов до майстерні.

Мак одразу зрозумів, що йому потрібно робити, і пішов до хижі дізнатися, чи є там Тато.