Хижа

10. ПРОГУЛЯНКА ПО ВОДІ

Цей світ новий — нові простори.

Поглянь, належить він тобі!

Цей світ новий крізь хвилі в морі

Видніється удалині.

Девід Вілкок

Ісус щойно відшліфував останній кут схожого на труну ящика, що стояв на столі в майстерні. Провів пальцями по гладесенькому краю, задоволено кивнув і відклав убік наждачний папір. Він стояв на порозі та струшував тирсу з джинсів і сорочки, поки Мак до нього наближався.

— Привіт, Маку! Я щойно впорався з роботою на завтра. Може, пройдемося?

Мак одразу пригадав їхню останню прогулянку під зорями.

— Із задоволенням, — відповів він. — Чому ви всі так наголошуєте на завтрашньому дні?

— Для тебе це буде великий день, заради нього ти, власне, тут. Ходімо мерщій! На тому березі озера є особливе місце, я хочу тобі його показати. Звідти відкривається дивовижний краєвид, але це важко описати словами. Звідти можна навіть верхівки найвищих гір побачити.

— Звучить непогано, — із ентузіазмом відгукнувся Мак.

— Наш обід уже в тебе, отож вирушаймо.

Замість того, щоб обійти озеро з якогось боку стежинкою, що мала там бути, як уявляв Мак, вони попрямували до причалу. День випав чудовий. Сонце гріло, та не пекло, повівав свіжий духмяний вітерець, він пестив їхні обличчя.

Мак гадав, що вони візьмуть одне з каное, прив’язаних до опори причалу, тому дуже здивувався, коли Ісус, не вагаючись, пройшов повз третє, останнє з них. На краєчку пірса Ісус обернувся до Мака й усміхнувся.

— Тільки після тебе, — запропонував він із дещо глузливою посмішкою й вклонився.

— Ти, певне, жартуєш, — обурився Мак. — Я гадав, що ми зібралися на прогулянку, а не на пляж.

— Саме так. Однак, думаю, озером буде швидше.

— Узагалі, я не дуже добре плаваю. До того ж, вода, здається, до біса холодна, — поскаржився Мак. Несподівано він усвідомив, що сказав, і зашарівся: — Я маю на увазі, вода просто крижана. — Він напружено дивився на Ісуса, а той, здається, насолоджувався його зніяковінням.

— Послухай, — Ісус схрестив руки на грудях, — ми обидва знаємо, що ти гарний плавець. Якщо не помиляюсь, ти колись працював рятувальником. Вода справді холодна. Озеро глибоке. Але я не пропоную плисти. Я пропоную перейти на інший берег.

Мак нарешті почав усвідомлювати, що мав на увазі Ісус, а саме, — прогулянку по воді. Той, розуміючи його сумніви, наполягав:

— Ну ж бо, Маку. Якщо Петро зміг…

Мак нервово засміявся, потім, щоб переконатися, що йому не почулося, перепитав:

— Ти хочеш, щоб я пішки перейшов із тобою на інший берег? Я правильно зрозумів?

— А ти швидко все вловлюєш, Маку. Від тебе точно нічого не приховаєш. Ходімо, це буде весело.

Мак став на край причалу й подивився донизу. Вода плескалася лише за фут від місця, де він стояв, але якби вона навіть була на сотні футів нижче, нічого не змінилося б. Відстань здавалася величезною. Пірнути було нескладно, адже він робив це безліч разів, але як зійти на воду? Стрибнути, наче на бетон, чи вийти, як із човна? Він озирнувся на Ісуса, який досі посміювався.

— У Петра було схоже запитання: як вийти з човна. Це все одно, що зійти зі сходинки драбини заввишки в один фут. Нічого особливого.

— Хіба ноги не намокнуть? — запитав Мак.

— А ти як хотів? Вода ж мокра.

Мак подивився на воду, потім знову на Ісуса.

— Тоді чому мені так складно це зробити?

— Скажи, що саме тебе лякає?

— Дай подумати, — почав Мак. — Я боюся видатися бовдуром. Боюсь, що ти почнеш глузувати, і я каменем піду прямісінько на дно. Мені здається….

— Саме так, — перебив Ісус, — тобі так здається. Яка могутня річ ця ваша уява! Вона робить вас схожими на нас. Однак без мудрості уява — це суворий учитель. Аби тобі це довести, дозволь запитати: люди, на твою думку, були створені, щоб жити в минулому, теперішньому чи майбутньому?

— Ну, — мовив Мак, вагаючись, — найлогічніша відповідь, – що ми створені для теперішнього, правильно?

Ісус усміхнувся.

— Розслабся, Маку. Це не іспит, а звичайна розмова. До речі, ти не помиляєшся. Але скажи, де ти проводиш найбільше часу подумки — в минулому, теперішньому чи в майбутньому?

Перед тим, як відповісти, Мак на деякий час замислився.

— Гадаю, мені-таки доведеться визнати, що найменше часу я витрачаю на теперішнє. Особисто я чимало часу присвячую минулому, а решту — майбутньому.

— Точнісінько так, як і більшість людей. Перебуваючи в тобі, я перебуваю в теперішньому, оскільки існую в теперішньому. Не в минулому, хоча багато чого можна згадати й зрозуміти, озираючись назад, але лише на мить. І, без сумніву, я не існую в майбутньому, яке ти собі уявляєш. Маку, ти розумієш, що в твоєму уявному майбутньому, заснованому на певному страху, мене майже ніколи немає поруч?

Мак укотре замислився. Це правда. Скільки часу він згаяв на хвилювання про майбутнє — в його думках воно поставало похмурим і сумним, а то й жахливим! У майбутньому, яке уявляв Мак, справді не було Ісуса.

— Але чому так? — запитав Мак.

— Усе через твої відчайдушні спроби контролювати те, що ти насправді контролювати не можеш. Ти не маєш влади над майбутнім, тому що воно для тебе нереальне й ніколи таким не буде. Коли ти уявляєш, що зло, якого боїшся, перетворюється на реальність і плануєш, як цьому запобігти, то вдаєш із себе Бога.

— Це приблизно те саме, про що говорила Сарайю, — відповів Мак. — Звідки тоді стільки страху в моєму житті?

— Через нестачу віри. Ти просто не усвідомлюєш, що ми тебе любимо. Людина, яка живе страхом, ніколи не знайде свободи в моїй любові. Я маю на увазі не раціональний страх, який стосується реальної небезпеки, а уявний, зокрема, щодо майбутнього. У твоєму житті страх займає стільки місця, що ти не можеш ані повірити в мою доброту, ані усвідомити мою любов у своєму серці. Ти співаєш і говориш про те, чого насправді не знаєш.

Мак знову подивився на воду й тяжко зітхнув.

— Мені здається, що вода так далеко.

— Як на мене, до неї лише один фут, — засміявся Ісус, поклавши руку Макові на плече.

Це було саме те, чого йому не вистачало, і Мак зробив нерішучий крок уперед. Увесь час він дивився на протилежний берег, намагаючись переконати себе, що вода досить тверда, а її рух не повинен відволікати. Пакети з їжею він про всяк випадок тримав над головою.

«Приводнення» виявилося м’якшим, ніж він очікував. Взуття одразу намокло, але ноги занурилися у воду лише до кісточок. Озеро продовжувало рухатися навколо, він ледь не втратив рівновагу. Усе це мало дуже дивний вигляд. Зиркнувши донизу, Мак переконався, що його ноги на чомусь твердому, але невидимому. Він обернувся й побачив, що Ісус стоїть поруч, тримаючи в руці черевики зі шкарпетками, та всміхається.

— Перед такою прогулянкою ми завжди роззуваємося, — засміявся він.

Мак похитав головою, теж не втримавшись від сміху, і присів на край причалу.

Здається, що й мені доведеться. — Він зняв черевики, викрутив шкарпетки, закачав штани.

Вони рушили до протилежного берега, до якого було десь півмилі, несучи в руках взуття й пакети з обідом. Вода збадьорювала своїм холодом, аж по спині бігали мурашки. Прогулянка озером разом із Ісусом уже здавалася найприроднішим способом пересування. Усвідомлюючи це, Мак не міг втриматися від усмішки. Час від часу він дивився під ноги, сподіваючись побачити форель.

— Знаєш, це ж неймовірно, навіть неможливо! — нарешті вигукнув він.

— Звичайно, — підтвердив Ісус.

Коли вони наблизилися до берега, Маку почувся шум водоспаду, хоча він і не бачив звідки звук виходить, той наростав. Ярдів за двадцять від берега Мак зупинився. За високою скелею ліворуч він нарешті побачив чудовий водоспад, що ринув із висоти щонайменше ста футів у водойму на дні ущелини. Там він перетворювався на великий струмок, який, напевно, десь впадав у озеро, але Мак цього не бачив. Між струмком і водоспадом можна було розгледіти гірську луку із розкиданими по ній дикими квітами, насіння яких позаносив туди вітер. Картина вражала, і Мак завмер на мить, вбираючи цю красу. У голові промайнув образ Міссі, але надовго там не затримався.

Вони підійшли до вкритого галькою пляжу, за ним простягався розкішний густий ліс, що прилягав до підніжжя гори, прикрашеної шапкою свіжого снігу. Зліва, неподалік від краю галявини, по той бік невеличкого, але дзвінкого струмка починалася стежка, що відразу зникала в лісовій гущавині. Мак вийшов із води на каміння, підійшов до поваленого дерева, сів на нього та ще раз викрутив шкарпетки, потім поклав їх разом із черевиками просушитися під променями обіднього сонця.

Тільки тоді він підвів очі й подивився на озеро. Краса приголомшувала. Він бачив хижу, над її червоним цегляним димарем повільно здіймався дим, осідаючи серед садових і лісових дерев. Усе це здавалося мініатюрним на тлі гір, що нависали позаду, ніби вартові. Мак сидів пліч-о-пліч з Ісусом і насолоджувався мальовничою симфонією.

— Велику справу ти робиш, — тихо вимовив він.

— Дякую, Маку, але ти бачив зовсім небагато. Поки що я лише милуюся більшістю з того, що існує у Всесвіті, наче особливими полотнами в закутку майстерні справжнього Митця, але настане день… Ти можеш уявити світ без війн і, як наслідок, без боротьби за виживання?

— Що ти маєш на увазі?

— Земля схожа на дитину, яка виросла в сиротинці, без допомоги й поради, — у голосі Ісуса забриніли нотки прихованого обурення. — Дехто намагається їй допомогти, а дехто просто використовує. Людство одержало завдання з любов’ю доглядати за всім живим, а робить навпаки — плюндрує землю, не задумуючись про міру своїх потреб. Люди майже не думають про власних дітей, які успадкують менше любові. Вони утискають природу, а потім, коли вона здригається, вивергаючи свій подих, ображаються й замахуються кулаками на Бога.

— Ти що, з партії зелених? — запитав Мак, ледь не з докором.

— Ця синьо-зелена кулька в чорному просторі — принижена, змучена й водночас прекрасна.

— Мені знайома ця пісня. Ти глибоко переймаєшся долею свого Творіння, — усміхнувся Мак.

— Авжеж, ця синьо-зелена кулька в чорному просторі належить мені, — наголосив Ісус.

За хвилину вони відкрили свої пакунки з їжею. Тато приготувала їм бутерброди, які вони з’їли з неабияким апетитом. Мак жував щось надзвичайно смачне, але ніяк не міг визначити, якого воно походження — рослинного чи тваринного. Він подумав, що краще про це не запитувати.

— Так чому ти все не виправиш? — поцікавився Мак із повним ротом. — Я маю на увазі Землю.

— Тому що ми віддали її вам.

— Але ви можете забрати її знову.

— Звісно, можемо, однак тоді вся історія завершиться, так і не добігши кінця.

Мак кинув на Ісуса нетямущий погляд.

— Ти помітив, що я не ставлюся до вас як Цар і Господь, хоча саме так ви мене постійно називаєте. Я ніколи не контролюю ваш вибір і не примушую щось робити, навіть тоді, коли ваші наміри можуть заподіяти шкоду іншим, та й вам самим.

Перш ніж відповісти, Мак глянув на озеро.

— Шкода. Якби ви інколи втручалися, це б врятувало від болю мене й тих, кого я люблю.

— Любов, — пояснив Ісус, — це те, що ніколи не нав’язує свою волю. Справжні стосунки завжди передбачають покірність, навіть коли вибір неправильний чи шкідливий. Цю красу ти бачиш у моїх стосунках із Татом і Сарайю. Ми віддані одне одному, так завжди було й завжди буде. Тато настільки ж відданий мені, як і я йому або Сарайю. Покірність зовсім не стосується влади чи слухняності. Вона випливає із відносин, побудованих на любові й повазі. Насправді, так само ми віддані й тобі.

Мак був спантеличений:

— Хіба це можливо? Як Творець Всесвіту може бути відданий мені?

— Це все тому, що ми хочемо, аби ти ввійшов до кола наших стосунків. Нам не потрібні раби, змушені підкорятися нашій волі. Ми хочемо мати братів і сестер, які б жили разом із нами.

— Напевно, ти хочеш, щоб саме так ми любили одне одного? Я маю на увазі чоловіків і дружин, батьків і дітей. Такими, мабуть, повинні бути стосунки між усіма?

— Точно, якщо я є твоїм життям, покірність — найприродніше вираження мого характеру. У межах нових стосунків покірність стане найкращим виявом і твого єства. Хочеться, щоб Бог усе виправляв, аби тільки люди не страждали.

Мак кивнув на знак згоди.

— Проте, на відміну від Нен, я не дуже добре розуміюся на стосунках.

Ісус доїв бутерброд, закрив пакет і поклав його на колоду, потім змахнув кілька крихт із вусів і короткої бороди. Узявши палицю, що лежала поряд, він почав щось креслити на піску, продовжуючи розмову.

— Це тому, що ти, як і більшість чоловіків, найважливішими вважаєш свої життєві досягнення, а Нен, як і більшість жінок, — стосунки. Для неї це природніше — Ісус замовк, спостерігаючи, як за футів п’ятдесят від них у воду пірнув морський яструб. Невдовзі птах повільно злетів, тримаючи в кігтях досить велику форель, що намагалася вирватися на волю.

— Це означає, що в мене немає надії? Мені справді хочеться мати те, що є у вас, проте я й гадки не маю, як це здобути.

— На твоєму шляху, Маку, зараз чимало перешкод. Але тобі слід навчитися їх долати.

— Я вже усвідомлюю, що Міссі більше немає, проте жити з цим нелегко.

— Річ не лише в твоєму ставленні до вбивці Міссі. Існують інші, набагато серйозніші речі, які не дають тобі жити з нами. Ваш світ зруйновано, оскільки в Едемському саду, зробивши вибір на користь власної незалежності, ви занапастили стосунки з нами. Для чоловіків свобода переважно полягає в тому, щоб у поті чола робити щось своїми руками, так вони відчувають свою захищеність, особливість і значимість. Здобувши право вирішувати, що добро, а що зло, ви самі визначаєте свою долю. Саме цей поворот завдав стільки болю.

Ісус підвівся, опершись на палицю, але зачекав, поки Мак доїсть свій бутерброд і зможе продовжити прогулянку. Після цього вони пішли вздовж берега.

— Це ще не все. У жінки є свої бажання. Вона звертається не до праці, а до чоловіка, який прагне нею керувати, тобто бути її володарем. До того, як це сталося, вона знаходила захищеність, свою особливість, а також розуміння добра та зла лише в мені, як, до речі, й чоловік.

— Не дивно, що з Нен я зазнав невдачі. Здається, я не здатний її повністю в цьому задовольнити.

— Ти створений не для цього. Намагаючись забезпечити Нен тим, що вона дійсно потребує, ти вдаєш із себе Бога.

Мак нахилився, підняв плаский камінець і жбурнув його так, що той пострибав по воді.

— Чи є якийсь вихід?

— Він дуже простий, але водночас складний для тебе. Це шлях повернення, повернення в мій бік. Він полягає у відмові від решти способів здійснення влади та маніпулювання іншими. Потрібно просто повернутися до мене, — Ісус говорив, ніби благаючи. — Жінкам не просто відвернутися від чоловіків і не вимагати, щоб ті задовольняли їхні потреби, визнавали їхню особливість і забезпечували їм захист. Чоловікам, відповідно, складно повернутися до мене, відкинувши амбіції влади, потребу в захищеності й визнанні, а також можливість заробляти на життя своїми руками.

— Мене завжди цікавило, чому керувати повинні чоловіки, – міркував Мак. — Здається, саме вони завдають найбільше болю. Переважно вони несуть відповідальність за злочини, зокрема щодо жінок і… дітей.

— Жінки, — вів далі Ісус, запустивши по воді наступний камінець, — відвернулися від нас, шукаючи інших взаємин, а чоловіки зробили вибір на користь землі й самих себе. Якби керували жінки, світ був би значно спокійнішим місцем для життя, а в жертву жадоби та влади приносилося б менше дітей.

— Це означає, що вони упоралися б краще?

— Можливо, але цього все одно недостатньо. Влада, зосереджена в руках незалежних людей, чи то чоловіків, чи то жінок, однозначно псує. Маку, хіба ти не бачиш, як виконання обов’язків відрізняється від щирих стосунків? Ми прагнемо, щоб чоловіки й жінки були партнерами, рівними, але особливими, різними за статтю, але частинами одного цілого, індивідуально уповноваженими Сарайю, із якої випливає вся справжня сила та влада. Запам’ятай, я не про виконання обов’язків або участь у людських структурах. Я про сутність буття. Зростання в стосунках зі мною, що, власне кажучи, ти вже робиш, є відображенням того, ким ти насправді є.

— Але ж ти прийшов як чоловік. Хіба це ні про що не свідчить?

— Свідчить, але не про те, що уявляють люди. Я зійшов в образі чоловіка, щоб завершити чудову картину, на якій написане твоє сотворіння. Із першого дня ми сховали жінку всередині чоловіка так, щоб у потрібний момент її звідти дістати. Ми не створили чоловіка для самотнього життя: жінка існувала в нашому задумі із самого початку. Вивівши її на поверхню, він народив її в певному сенсі цього слова. Ми створили коло взаємин, схоже на те, що існує між нами, але для людей. Вона вийшла з нього, і тепер усі чоловіки, зі мною включно, народжуються через неї, водночас усі люди насправді походять від Бога.

— Так, я, здається, розумію, — перебив Мак. — Якби жінку було створено першою, не було б ніякого кола взаємин і, як наслідок, можливості мати рівноправні й справедливі стосунки. Правильно?

— Саме так, Маку, — Ісус усміхнено подивився на нього. — Ми прагнули створити істоту, яка б мала рівного й сильного партнера, тобто чоловіка й жінку. Однак ваша незалежність із вимогами владних повноважень насправді руйнує стосунки, яких прагне ваше серце.

— От воно що, — сказав Мак, перебираючи камінці в пошуку найбільш плаского. — Усе завжди впирається в питання влади, але наскільки це відрізняється від стосунків, які склалися між вами. Я також хотів би так жити, і з вами, і з Нен.

— Ось чому ми тут.

— Шкода, що тут немає Нен.

— О, багато що могло бути інакше, — задумливо мовив Ісус, але Мак не зрозумів, до чого це він.

Кілька хвилин панувала тиша, якщо не зважати на видихи, що супроводжували кидання камінців, та сплески води.

Ісус збирався жбурнути по воді камінець, але несподівано зупинився.

— І останнє, що тобі слід запам’ятати перед тим, як ти вирушиш далі.

Погляд Мака був сповнений подиву.

— Вирушу куди?

Ісус ніби не почув.

— Маку, ти не зможеш досягти покірності й любові самотужки. Ти не зможеш бути відданий своїм дітям, Нен чи ще комусь, і Татові також, без моєї допомоги.

— Ти хочеш сказати, — мовив Мак із деяким сарказмом, – що я навіть не зможу запитати, «що на моєму місці зробив би Ісус»?

Ісус усміхнувся.

— Це добрий намір, але погана ідея. Скажи, як це допомагає? — він замовк, знову посерйознішавши. — Моє життя не мало бути зразком для наслідування. Іти за мною не означає «бути на мене схожим», а йдеться про те, щоб позбутися своєї незалежності. Я прийшов, щоб ви мали життя, моє життя, справжнє життя. Ми зійдемо і проживемо його в тобі, щоб ти міг бачити нашими очима, чути нашими вухами, відчувати нашими руками й думати, як ми думаємо. Однак нав’язувати таку єдність ми ніколи не станемо. Якщо ти хочеш чинити те, що тобі заманеться, будь ласка. Час на нашому боці.

— Напевно, саме це мала на увазі Сарайю, коли говорила про щоденну смерть, — сказав Мак, кивнувши.

— До речі, про час, — мовив Ісус, показуючи на стежку, що вела в ліс по той бік галявини, — тобі призначено зустріч. Іди цією стежкою, куди вона тебе приведе. Там я чекатиму на тебе.

Хай як Маку кортіло продовжити розмову, він знав, що нічого з цього вже не вийде. Не промовивши ні слова, він натягнув шкарпетки та взуття, яке ще не встигло повністю висохнути. Так само мовчки підвівшись, він перетнув пляж, озирнувся, щоб іще раз помилуватися водоспадом, перестрибнув через струмок і попрямував до лісу добре второваною стежиною.