Хижа

1. РОЗДОРІЖЖЯ

Дві дороги я стрів серед свого життя

І згадав слова мудреця —

Ту дорогу обрав, де менше слідів,

І змінився весь хід моїх днів.

Ларі Норман (із вибаченням перед Робертом Фростом)

Після незвично посушливої зими березень виявився багатим на зливи. Холодний фронт прийшов із Канади, зі східного Орегону, у вигляді буревію, який із ревом пронісся вздовж Колумбійської ущелини. Хоча весна, без сумніву, була вже на порозі, бог зими не мав наміру без боротьби поступатися своїм пануванням, завойованим так тяжко. Каскадні гори вкрилися ковдрою свіжого снігу, і краплинки дощу, доторкаючись до замерзлої землі, перетворювалися на крижинки. Для Мака цих обставин було достатньо, щоб затишно влаштуватися біля каміна, в якому потріскували дрова, з книжкою та чашкою гарячого сидру.

Натомість добрячу частину ранку він провів за офісною роботою, сумлінно виконуючи свої обов’язки менеджера з продажу. Зручно вмостившись у кабінеті в домашніх штанях і футболці, він зробив кілька телефонних дзвінків, переважно в напрямку Східного узбережжя. Він часто переривався, прислухаючись до дзенькоту кришталевого дощу за вікном та спостерігаючи, як на вулиці повільно, але рівномірно всюди намерзає лід. Мак поступово опинився у крижаній пастці, перетворився на в’язня у власному будинку, що, відверто кажучи, йому навіть сподобалося.

У бурях, які відволікають від рутини, є щось приємне. Сніг або крижаний дощ несподівано змінюють звичний хід подій. На відміну від хвороби, яку доводиться долати самотужки, непогода впливає на всіх без винятку. У ті хвилини, коли природа втручається в життя нікчемних людей, маючи намір помститися за всю заподіяну їй шкоду, можна почути, як із полегшенням зітхає місто та його околиці. Немає жодної потреби перепрошувати за скасовану зустріч. Кожен розуміє — це справді поважна причина, а раптове звільнення від тиранії обов’язків та справ наповнює серце радістю.

Через негоду, звісно, зупиняється будь-яка робота: одні компанії заробляють більше, ніж планували, інші — навпаки, втрачають, піддаючись розчаруванню тільки через те, що всі установи й магазини тимчасово зачинено. Проте їм немає кого звинувачувати у спаді виробництва чи нездатності дістатися офісу. Коли буря триває довше ніж день або два, а це малоймовірно, кожен відчуває себе володарем власної долі тільки тому, що маленькі краплі води замерзають, ледь торкнувшись землі.

У такий момент навіть буденні справи перетворюються на щось надзвичайне. Щоденні рішення стають пригодами, на які йдеш із неприхованим піднесенням. По обіді, ближче до вечора, Мак одягнувся, вийшов на вулицю, аби перевірити поштову скриньку, що була на півсотні метрів нижче дорогою. Лід у якийсь дивовижний спосіб перетворив це просте завдання на справжнє випробування: навіть спроба підняти руку в напрямку вітру наштовхувалася на сміх невгамовної сили природи. Проте думка, що його все одно ніхто не бачить, викликала в Мака внутрішню усмішку.

Поки він обережно просувався вниз та вгору нерівною дорогою, крижані краплі дощу жалили щоки й руки. Йому здалося, що він схожий на п’яного моряка, який прямує до чергового трактиру. Коли ви залишаєтесь наодинці зі сніговою бурею, то аж ніяк не схожі на сміливця, що йде вперед, виявляючи непідробну впевненість. Пориви вітру завдають вам удар за ударом. Маку довелося підніматися з колін двічі, поки він нарешті обійняв поштову скриньку, наче давнього друга, з яким давно не бачився.

Він зупинився, щоб вдихнути красу навколишнього світу, одягнутого в кришталь. Усе віддзеркалювало світло, і так чудове надвечір’я здавалося ще приємнішим. Дерева на сусідському полі вбралися в прозорі мантії, до того ж кожне з них було і схожим на інші, і водночас неповторним. Це був славний світ, який, завдяки своїй вражаючій красі, на мить змусив Мака забути про Великий Сум, що тягарем лежав на його плечах.

Для того, щоб збити кригу з поштової скриньки, знадобилася майже хвилина. Нагородою за всі зусилля став один-єдиний конверт, на якому було надруковано лише ім’я — ані печатки, ані марки, ані зворотної адреси. Мак зацікавився й надірвав краєчок конверта, що було нелегко зробити задубілими від холоду пальцями. Повернувшись спиною до рвучкого вітру, Мак спромігся дістати невеличкий паперовий прямокутник, на якому було написано:

«Любий Маккензі,

минуло чимало часу. Я дуже сумую за тобою. Наступні вихідні я проведу в хижі. Якщо хочеш побачитися, приїзди.

Тато»

Він закляк. Хвиля млості прокотилася з голови до ніг, швидко перетворившись на гнів. Мак навмисно намагався згадувати про хижу якомога менше, а коли така думка і з’являлася, то не міг назвати її доброю чи поганою. Якщо це був чийсь злий жарт, то він явно вдався. Найжахливіше було прочитати підпис «тато».

«Йолоп», — пробурчав Мак, згадавши поштаря Тоні, товариського італійця, якому, незважаючи на добре серце, бракувало тактовності. Чого б це йому розносити такі дивні листи, на яких навіть немає печатки? Із обуренням Мак сунув конверт із листом до кишені пальто та заходився ковзати до будинку. Шалені пориви вітру, які досі уповільнювали його ходу, тепер значно скоротили час, протягом якого він долав нашарування льоду, що збільшувалося просто на очах.

Усе було гаразд, поки Мак не дістався невеликого спуску, який повертав ліворуч. Мимоволі, не докладаючи жодних зусиль, він почав прискорюватися, ковзаючи на підошвах з силою тертя, як у качки, що сідає на замерзлий ставок. Несамовито розмахуючи руками в надії зберегти рівновагу, Мак відчув, що його зносить прямісінько на велике дерево, що росло біля дороги, — те саме, на якому кілька місяців тому він зрізав нижні гілляки. Здавалося, що напівоблетіле дерево прагне обійняти його, ще й сподіваючись на невеличку помсту. Умить Мака охопив страх, і він впав, дозволивши ногам випередити тулуб. Однозначно краще перетерпіти біль у спині, ніж ходити із синцями під очима.

Викид адреналіну потрібно було чимось компенсувати. Мак побачив, наче в уповільненій зйомці, як його ноги злітають догори так, ніби він потрапив до пастки в джунглях. Ударився він добряче, особливо потилицею, опинившись зрештою в заметі під деревом, яке дивилося на нього зверхньо, виказуючи відразу та неабияке розчарування.

В очах одразу потемніло, або принаймні так здавалося. Він приголомшено лежав і дивився на небо, мружачись від дощу, який швидко охолоджував розчервоніле обличчя. На якусь мить з’явилося відчуття тепла й спокою, гнів Мака обернувся на збентеження. «І хто тепер йолоп?» — тихо вимовив він, сподіваючись, що його падіння ніхто не бачив.

Холод швидко пронизував одяг. Мак усвідомлював, що крижана вода, яка обов’язково з’явиться, коли під светром розтане сніг, незабаром перетвориться на основне джерело дискомфорту. Зітхаючи так, як це частенько роблять літні люди, Мак ледь звівся на коліна. Саме тоді він помітив яскраво-червоний слід своєї подорожі від початку ковзання до кінцевого пункту призначення під деревом. Несподіване усвідомлення травми допомогло звернути увагу на глухі, наче від барабанів, удари, що все чутніше лунали в голові. Рука, якою Мак інстинктивно торкнувся потилиці, була в крові.

Він чи то повз, чи то ковзав, поки нарешті дістався рівного місця, повністю пообдиравши при цьому руки й коліна об шорстку кригу та гостре каміння. Докладаючи неабияких зусиль, він спромігся звестися на ноги та обережно пошкандибав до будинку, підкорившись силі земного тяжіння й холоду.

Опинившись удома, Мак, як міг, почав крок за кроком звільнятися від верхнього одягу задубілими пальцями, які тепер нагадували ключки для гольфу. Він вирішив залишити купу змокрілого й просякнутого кров’ю одягу там, де роздягався, — біля дверей, і, перемагаючи біль, попрямував до ванної, щоб роздивитися свої рани. Без сумніву, крижана дорога виявилася переможницею. Зі рваної рани на потилиці струменіла кров, прокладаючи собі шлях поміж дрібних камінчиків, що прилипли до голови. Як він і передбачав, на місці удару з’явилася чимала ґуля, що нагадувала горбатого кита, який несподівано визирнув із неслухняних хвиль поріділого волосся.

Заклеїти рану на потилиці, дивлячись у маленьке дзеркальце зі зворотнім відображенням великого дзеркала, виявилося досить складно. Розчарувавшись, Мак облишив цю справу: не вдавалося ані змусити руки рухатися в правильному напрямку, ані зрозуміти, на яке із відображень орієнтуватися. Обережно намацавши рану, він витягнув кілька найбільших камінчиків. Позбутися решти завадив нестерпний біль. На щастя, в аптечці виявилася мазь, якою Мак щедро змастив рану. Потім він поклав на потилицю рушник, обв’язавши його навколо голови марлею, яку знайшов на поличці. Роздивляючись себе в дзеркалі, Мак подумав, що трохи схожий на старого морського вовка з роману «Мобі Дік». Від такої думки він посміхнувся й відразу зморщився від болю.

Доведеться зачекати, доки повернеться Нен і надасть йому справжню медичну допомогу. Виявляється, шлюб із медсестрою має свої переваги. Водночас Мак знав: що гірший вигляд у нього буде, то більше співчуття це викличе. Адже кожне випробування, особливо серйозне, передбачає певну моральну компенсацію. Він ковтнув кілька знеболювальних пігулок та пошкутильгав до дверей.

Увесь цей час Мак думав про записку. Він натрапив на неї в кишені пальто, коли оглядав мокрий та забруднений кров’ю одяг. Знайшов телефон місцевої пошти й зателефонував. Як і очікувалося, відповіла поважна начальниця відділення Анні, яка завжди знала все й про всіх.

— Тоні часом не на роботі?

— Привіт, Маку, це ти? Упізнала твій голос. — Звісно, що впізнала. — Перепрошую, проте Тоні ще не повернувся. Коли я з ним розмовляла, він був на півшляху до Вальдкет. Щось передати чи нехай зателефонує?

— Привіт, Анні, це ти? — Мак не міг не перепитати, хоча середньозахідний акцент у слухавці не залишав жодного сумніву. — Вибач, я відволікся на хвилину. Що ти сказала?

Анні засміялася.

— Не мороч мене. Я знаю, що ти чув кожне слово. Я ж не вчора на світ народилася. Що мені йому сказати, якщо він повернеться живий і здоровий?

— Насправді ти вже відповіла на моє запитання.

На іншому кінці дроту — пауза.

— Але я не пам’ятаю, щоб ти щось запитував. Що з тобою, Маку? Ти досі обкурюєшся травою чи робиш це лише в неділю зранку, щоб швидше відбути церковне зібрання? – тут Анні почала сміятися, ніби захоплюючись власним почуттям гумору.

— Ти знаєш, Анні, я не курю дурман, ніколи цього не робив і не буду.

Звісно, жінка про це не знала, проте Мак намагався розставити саме такі акценти в розмові, про які Анні пам’ятатиме опісля, ще день чи два. Вже не вперше такі жарти перетворювалися на відому всім історію зі статусом «факт». Він вже бачив, як його ім’я з’являється в списку молитовних потреб.

Жодних проблем, зателефоную Тоні іншим разом.

— Добре, але краще залишайся вдома, у безпеці. Знаєш, такий немолодий чолов’яга, як ти, може легко втратити рівновагу. Не хочеться дізнатися, що ти десь загримів і зашкодив своєму самолюбству. Якщо погода не зміниться, Тоні, мабуть, взагалі не прийде. Ми можемо не зважати на сніг, сльоту, нічну темряву, проте не на цей дощ, який, замерзаючи, перетворює все на ковзанку. Це справжнісіньке випробування.

— Дякую, Анні, спробую не забути твою пораду. Поговорімо пізніше. Бувай.

У голові почало гупати сильніше, створювалося враження, що працює дорожній молот, відбиваючи ритм в унісон із серцем. «Дивно, — подумав Мак, — хто ж насмілився покласти листа до поштової скриньки?» Знеболювальне ще повністю не подіяло, але ефект від нього вже був достатній, щоб приглушити занепокоєння, яке потрохи накопичувалося всередині. Несподівано Мак відчув непереборну втому. Поклавши голову на стіл, він практично відключився, аж раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Так… слухаю.

— Привіт, любий. Я тебе розбудила?

Це була Нен, голос якої звучав на диво радісно, хоча, як йому здавалося, у ньому відчувався глибинний сум, що зазвичай пронизував кожну їхню розмову. Їй подобалася така погода, як, власне кажучи, і йому. Мак увімкнув світло над столом і глянув на годинник, здивувавшись, що проспав лише кілька годин.

— Вибач. Здається, я трохи задрімав.

— Твій голос звучить якось невпевнено. З тобою все добре?

— Ага.

Хоча надворі вже майже зсутеніло, Мак бачив, що буря ще не вгамувалася, а шар льоду збільшився на кілька дюймів. Гілки дерев нахилилися до самої землі. Було зрозуміло, що деякі обов’язково зламаються під такою вагою, надто, якщо вітер посилиться.

— Трохи позмагався з природою, коли ходив по пошту, а так усе гаразд. Ти де?

Я ще в Арлін, думаю, ми з дітьми тут переночуємо. Кейт корисно поспілкуватися з родичами… Знаєш, це відновлює родинну рівновагу, — сестру Нен звали Арлін, вона мешкала на іншому березі, в штаті Вашингтон. — У будь-якому разі, занадто слизько, щоб виходити надвір. Сподіваюся, до ранку випогодиться. Жаль, що я не повернулася додому раніше.

Потім Нен запитала:

— Як там удома?

— Надворі невимовна краса, якою, відверто кажучи, краще милуватися через вікно. Навіть і не думай прориватися. Життя призупинилося. Здається, навіть Тоні не розносив пошту.

— Хіба ти не забрав її? — поцікавилася Нен.

— Насправді, ні. Я думав, що Тоні приніс пошту раніше, проте в скриньці нічого не було, — вагаючись, Мак подивився на клаптик паперу, що лежав на столі, і повторив: — У скриньці нічого не було. Я зателефонував Анні, вона сказала, що Тоні навряд чи подолає гору. Я не збираюся знову туди вирушати, щоб у цьому переконатися. Менше з тим, — Мак швидко змінив тему, прагнучи уникнути подальшого розпитування, — як там Кейт?

Нен витримала паузу й глибоко зітхнула. Вона притишила голос, розмовляючи майже пошепки. Здавалося, слухавку з іншого боку було прикрито рукою.

— Якби я знала, Маку… До неї звертаєшся, як до стіни. Хай би що я робила, вона не реагує. Коли ми спілкуємося з родичами, вона начебто оживає, але згодом знову занурюється в себе. Не знаю, що й удіяти. Я постійно молюся, щоб Тато допоміг нам. Але, здається, він не чує, — додала Нен після паузи.

«Тато» було улюбленим звертанням Нен до Бога, що відображало всю насолоду від її спілкування з ним.

— Люба, я впевнений, Бог знає, що робить. Усе буде добре. – Слова лунали без особливої втіхи, проте Мак сподівався, що вони зменшать хвилювання в її голосі.

— Я знаю, — зітхнула Нен, — хочеться, щоб він відповів швидше.

— Мені теж, — це було все, що Мак спромігся сказати. — Залишайся з дітьми в Арлін та Джиммі. І не забудь передати їм вітання та подяку від мене.

— Добре, любий, маю допомагти в пошуку свічок, щоб бути напоготові, якщо раптом зникне світло. Тобі, мабуть, теж варто це зробити. У нас є кілька в підвалі над умивальником. До речі, у холодильнику залишився пиріг, який ти можеш розігріти. Впораєшся?

— Так, що постраждало найбільше, то це моя пиха.

— Не переймайся. Сподіваюся, вранці побачимось.

— Добре, телефонуй, коли щось буде потрібно.

Поклавши слухавку, Мак зрозумів, що сказав дурницю, справжню чоловічу дурницю. Наче він справді міг їм чимось допомогти.

Мак сів і почав роздивлятися записку. Впорядкувати какофонію емоцій, збентеження та неприємних асоціацій, що роїлися в голові, було нелегко. Мільйони думок неслися із шаленою швидкістю. Зрештою він утомився, згорнув листа, поклав його до невеличкої бляшанки на столі та вимкнув світло.

Мак спромігся розігріти їжу в мікрохвильовці, потім пішов у вітальню, захопивши із собою кілька ковдр із подушками. Зиркнувши на годинник, зрозумів, що улюблене шоу Білла Мойєра, яке він намагався ніколи не пропускати, тільки-но розпочалося. Білл Мойєр захищав і людей, і правду та був одним із відомих телеведучих, із ким Мак хотів би познайомитися особисто. У сьогоднішній програмі він мав розповідати про нафтового магната Буна Пікенса, який почав видобувати воду.

Не відриваючись від екрана, Мак дістав із протилежного кінця стола фотографію маленької дівчинки та притиснув її до грудей. Другою рукою він підтягнув ковдру до підборіддя та зручніше всівся на дивані.

Незабаром, коли в новинах розповідали про старшокласника із Зімбабве, якого побили за спробу виступити проти урядової політики, повітря наповнилося лагідним хропінням. Мак уже залишив кімнату і поринув у боротьбу зі своїми снами. Можливо, цього разу не буде кошмарів, лише картини льоду, дерев і земного тяжіння.