Хижа

9. КОЛИСЬ ДАВНО В ДАЛЕКОМУ-ДАЛЕКОМУ САДУ

Навіть якби ми знайшли ще один Едемський сад,

ми не змогли б ані насолодитися ним повністю,

ані залишитися в ньому назавжди.

Генрі Вандайк

Мак щосили намагався не відставати від Сарайю, коли вони йшли вздовж стежки поміж рядами смерек. Іти за такою істотою було все одно, що наздоганяти сонячний промінь. Здавалося, крізь неї проходить світло, створювалося враження, що вона присутня одночасно в багатьох місцях. Природа Сарайю була радше ефірною, сповненою живих тіней, різноманітних відтінків кольору та руху. «Не дивно, що багатьом людям ніяково спілкуватися з нею, — спало на думку Макові, — вона явно не з тих, чиї вчинки можна передбачити».

Мак докладав максимум зусиль, щоб не зійти зі стежки. Він побачив дивовижний сад зі смереками й фруктовими деревами, розбитий на ділянки не більше акра. Невідомо чому, але Мак очікував побачити ідеально впорядкований сад в англійському стилі. Проте все мало зовсім інший вигляд!

Кольори були хаотичними. Очі даремно намагалися виявити хоч якусь закономірність у шаленій неповазі до порядку. Поміж навмання насіяних овочів і трав, які Мак бачив уперше в житті, можна було побачити сліпучо-яскраві бризки квітів. Сад був бентежним, вражаючим, неймовірно гарним.

— Якщо дивитися згори, можна побачити фрактал, — задоволено мовила Сарайю, обернувшись через плече.

— Що? — розсіяно перепитав Мак. Його розум намагався осмислити силу-силенну порухів різноманітних відтінків. Із кожним кроком візерунок, який він начебто починав розуміти, змінювався, набуваючи нової, неповторної форми.

— Фрактал… — мається на увазі проста і впорядкована річ, яка насправді складається з багатьох однакових фрагментів, немає значення якого розміру, що повторюються незчисленну кількість разів. Фрактал — це безкінечно складна структура. Вони в мене всюди, бо я їх дуже люблю.

— А здається, начебто тут суцільний безлад, — пробурмотів Мак собі під ніс.

Сарайю зупинилася й озирнулася до Мака із сяючим обличчям.

— Дякую, Маку! Який комплімент! — вона знову обвела поглядом сад. — Це саме те, що ти думаєш, тобто суцільний безлад. Але, — вона, так само сяючи, знову подивилася на Мака, — цей безлад фрактальний.

Сарайю підійшла до якоїсь трави, зірвала з неї кілька верхівок і повернулася до Мака.

— Ось, — мовила вона, її голос був схожий на музику. — Тато за сніданком не жартувала. Раджу пожувати цю зелень кілька хвилин. Вона зупинить «природний рух» городини, якої ти переїв. Ти, мабуть, розумієш, що я маю на увазі.

Мак усміхнувся, узяв листя й почав жувати.

— Так, але ті овочі були такими смачними! — У животі в нього вже починало трохи бурчати, це зменшило приголомшливе враження від буяння зелені навколо. Смак зірваного листя виявився приємним, схожим на м’яту та якісь інші спеції, хоча він не міг пригадати, як точно вони називаються. Поки вони йшли, бурчати в животі стало менше, і Мак розслабився, усвідомивши, що до цього часу занадто напружувався.

Він мовчки йшов за Сарайю, але швидко зрозумів, що його неабияк відволікають сліпучі кольори: фіолетові та яскраво-червоні, помаранчеві й відтінку шартрези, змішані з платиною й фуксією, а також незліченні зелені й коричневі барви. Запах стояв приголомшливий і п’янкий.

Сарайю, здавалося, була зосереджена на виконанні конкретного завдання. Вона могла промайнути повз нього, немов грайливий вітер, що, власне, підтверджувало її ім’я, тому Мак ніяк не міг зрозуміти, в який бік він дме. Іти за нею виявилося непросто. Це нагадало йому те, як він частенько поспішає за Нен у торговельному центрі.

Сарайю йшла садом, зриваючи різноманітні трави й квіти, які вона одразу доручала нести Маку. Нашвидкуруч зібраний букет дедалі більшав, перетворившись на джерело ні на що не схожих пікантних запахів. Аромат був такий густий, що він майже відчував його на смак.

Готовий букет вони занесли до невеличкої садової комірчини, схованої в заростях лози та, як здалося Макові, справжніх бур’янів. Саме тому він раніше її не помітив.

Одну справу зроблено, — заявила Сарайю, — залишилася ще одна.

І вона видала Макові невеличку лопату, граблі, серп, пару рукавичок і випливла назовні, попрямувавши геть зовсім зарослою стежинкою, яка, здавалося, вела до найвіддаленішої частини саду. Час від часу Сарайю уповільнювала ходу, щоб торкнутися якоїсь рослини чи квітки, безперестанку наспівуючи мелодію, що так схвилювала Мака перед вечерею. Він слухняно простував за нею, намагаючись не випустити її з поля зору та роззираючись водночас навсібіч, в руках доводилося тримати всі інструменти, які він мав честь одержати.

Коли Сарайю зупинилася, Мак ледь не збив її з ніг, бо замилувався навколишньою красою. Якимось дивом вона встигла переодягнутися в робочий одяг. На ній були джинси з візерунками, робоча сорочка та рукавиці. Вони досягли тієї частини саду, де були фруктові дерева. Мак і Сарайю стояли на галявині, огородженій із трьох сторін персиками й вишнями, посередині майоріли зарості кущів із пурпуровим і жовтим цвітом, від їхнього вигляду в Мака просто захопило подих.

— Маккензі, — Сарайю показала на зарості неймовірної краси. — Мені потрібна допомога, щоб розчистити всю цю ділянку. Я маю намір завтра посадити тут щось особливе, а тому нам потрібно все як слід підготувати. — Вона подивилася на Мака і потягнулася по серп.

— Ти серйозно? Кущі такі гарні, ще й у такому місці! — вигукнув він, але Сарайю, здавалося, його не чула.

Без подальших пояснень вона обернулася й почала знищувати мальовничу виставку квітів. Вона зрізала все, не докладаючи, на перший погляд, жодних зусиль. Мак знизав плечима, натягнув рукавички й почав граблями згрібати в купу зрізані стебла й гілки. Робити це, як виявилося, було непросто. Можливо, для неї така праця була звичною, але для нього це було пекельним випробуванням. За якихось двадцять хвилин усі рослини були зрізані під корінь, а ділянка перетворилася на справжню рану в тілі саду. На руках у Мака було чимало подряпин від гілок, які він згрібав. Він геть захекався, спітнів, тож зрадів, коли нарешті випробування залишилося позаду. Сарайю стала посеред галявини та подивилася на результати їхньої праці.

— Тобі хіба не весело? — запитала вона.

— Траплялося мені переживати й більші веселощі, — поглузував Мак.

— О, Маккензі, якби ти тільки знав: важлива не сама робота, а її мета! І, — вона усміхнулася, — це єдине, що мене насправді цікавить.

Мак сперся на граблі, кинув погляд на сад, потім — на свої подряпані руки.

— Сарайю, я знаю, що ви — Творець, але хіба не ви дали життя отруйним рослинам, кропиві й комарам?

— Маккензі, — відповіла Сарайю, яка, здавалося, рухалася в тандемі з вітром, — створена істота може користуватися лише тим, що вже існує, на свій розсуд формуючи з нього щось інше.

— Отже, ви хочете сказати, що ви…

— … створили все навколо, включно з тим, що здається шкідливим, — завершила речення Сарайю. — Але коли творили, ми творили Добро, бо це єдиний можливий спосіб, у який ми існуємо. — Вона ледь не присіла в реверансі перед тим, як повернутися до роботи.

— Чому тоді, — мовив Мак, незадоволений відповіддю, — стільки «добра» перетворилося на «зло»?

Цього разу Сарайю на якусь мить замислилася.

— Ви, люди, такі незначні у власних очах. Ви взагалі не бачите свого місця посеред Творіння. Обравши шлях спустошливої незалежності, ви не усвідомлюєте, що тягнете Творіння разом із собою, — вона похитала головою, і в чагарнику неподалік тихо зітхнув вітер. — Сумно, але це не може тривати вічно.

Кілька хвилин вони мовчали. Мак тим часом роздивлявся різноманітні рослини, які можна було бачити з галявини.

— А в цьому саду є отруйні рослини? — поцікавився він.

— Звісно! — вигукнула Сарайю. — Деякі з них — мої улюблені. Серед них є такі, яких навіть небезпечно торкатися, як, наприклад, ось ця. — Вона торкнулася найближчого куща й відламала від нього суху на вигляд гілку, на якій було лише кілька крихітних листочків. Потім простягнула гілку Макові, але він підняв руки, щоб випадково її не торкнутися.

Сарайю розсміялася.

— Я тут, Маку. Інколи торкатися отруйних рослин безпечно, інколи це потрібно робити з обачністю. Саме в цьому полягає диво й захоплення відкриття, складова того, що ви називаєте наукою, — виявити та розпізнати, що ми для вас приховали.

— З якою метою? — поцікавився Мак.

— А чому діти так полюбляють грати в хованки? Запитай у будь-кого, хто охоплений пристрастю досліджувати, відкривати й творити. Рішення приховати від вас стільки див – це вияв любові, дар, що полягає в самому процесі життя.

Мак обережно простягнув руку й узяв отруйну рослину.

— Якби ви не сказали, що торкатися її безпечно, вона б мене вжалила?

— Звичайно! Але коли зробити таке пропоную тобі я — це зовсім інша річ. Для будь-якої створеної істоти автономія — це безглуздя. Свобода передбачає довіру та покору в межах взаємин любові. Тому, якщо ти не чуєш мого голосу, краще не поспішати й спробувати зрозуміти природу рослини.

— Навіщо взагалі створювати отруйні рослини? — запитав Мак, віддаючи гілку.

— Із твого запитання випливає, що отрута — це погано, що таке творіння позбавлене сенсу. Чимало так званих шкідливих рослин, як, наприклад, ця, мають неймовірні цілющі властивості або ж, за умови поєднання із чимось іншим, стають у пригоді для найдивніших речей. Люди полюбляють проголошувати щось добрим чи поганим, не розуміючись на цьому.

Коротка перерва, яка, напевно, була влаштована заради Мака, завершилася, і Сарайю вручила йому невеличку лопату, а сама взяла граблі.

— Щоб належно підготувати ґрунт, потрібно викопати коріння всіх чудових рослин, які тут колись росли. Це складна робота, але виконати її необхідно. Треба, щоб старого коріння не залишилося, щоб воно не змогло прорости й зашкодити насінню, яке ми кинемо в землю.

— Добре, — пробурмотів Мак, опускаючись на коліна посеред тільки-но почищеної ділянки. Сарайю вміло занурювала руку в землю, відшуковувала там кінці коріння й без жодних зусиль витягувала їх на поверхню. Найкоротші корінці вона залишала Макові, який викопував їх лопаткою. Тоді вони струшували з коріння землю й кидали його на купу.

— Я спалю це пізніше, — пояснила Сарайю.

— Ви сказали, що люди проголошують щось добрим чи поганим, насправді не розуміючись на цьому, — нагадав Мак, струшуючи землю із корінця.

— Так. Я мала на увазі Дерево пізнання добра і зла.

— Дерево пізнання добра і зла? — перепитав Мак.

— Саме так! — ствердила вона, не припиняючи роботи. – Тепер ти розумієш, чому плід із цього дерева виявився таким руйнівним для вас?

— Ніколи про це не розмірковував, — сказав Мак, заінтригований розмовою. — І що, колись насправді був сад? Я маю на увазі Едемський сад і все таке.

— Звичайно! Я ж казала, що полюбляю садівництво.

— Комусь це точно буде незрозуміло. Чимало людей вважає, що це міф.

— Така помилка не смертельна. Чутки про славу часто ховаються в тому, що, на думку багатьох, є міфами й казками.

— У мене є кілька друзів, яким це точно не сподобається, – зауважив Мак, намагаючись упоратися з особливо впертою рослиною.

— Ну то й що. Мені особисто це подобається.

— Дивно, — визнав Мак із дещо саркастичною посмішкою. Він копнув трохи глибше й вільною рукою витягнув коріння. – А про Дерево добра і зла можеш розповісти?

— Саме про це ми говорили під час сніданку, — відповіла вона. — Але дозволь спочатку запитати: коли з тобою щось трапляється, як ти визначаєш, добре це чи погано?

На якусь мить Мак замислився.

— Я про це насправді не думав. Ризикну добрим назвати те, що мені подобається, надає мені відчуття безпеки чи задоволення. Злим, навпаки, назву те, що приносить біль або коштує більше, ніж я бажаю.

— Досить суб’єктивно, чи не так?

— Мабуть.

— Наскільки ти впевнений у своїй здатності відрізняти добро від зла?

— Якщо відверто, — відповів Мак, — мій гнів здається мені виправданим, коли хтось становить загрозу моєму «добру», на яке, на мою думку, я заслуговую.Не впевнений, що окрім думки інших в мене є достатнє логічне підґрунтя для розділення добра та зла, — він зупинився, щоб перевести подих. — Усе здається егоїстичним і егоцентричним. Навіть якщо подивитися в минуле, то там також навряд чи знайдеться щось обнадійливе. Деякі речі, задумані як добро, виявилися руйнівними, а те, що на перший погляд видавалося злим…

Мак вагався, не знаючи, як висловити думку, але Сарайю його перервала:

— Виходить, ти сам визначаєш, що добро, а що зло. Ти стаєш суддею. І те, що ти називаєш добром, змінюється під впливом часу й обставин. А що найгірше, — вас мільйони, і кожен вирішує, що добро, а що зло. Відповідно, коли твоє добро і твоє зло перетинаються з добром і злом сусіда, трапляються суперечки, навіть війни, — усі кольори, якими мінилася Сарайю, потемнішали, поки вона говорила. Чорний і сірий змішалися, кидаючи тінь на райдужні відтінки– Отже, якщо насправді не існує абсолютного добра, тоді в тебе немає ніяких підстав судити. Це все просто слова, і кожен може легко замінити слово «добро» на слово «зло».

— Зрозуміло, в чому проблема, — погодився Мак.

— Проблема? — зірвалося з вуст Сарайю, яка підвелася й подивилася йому в очі. Вона була сповнена обурення, втім Мак бачив, що воно не спрямоване на нього особисто. – Це точно! Рішення з’їсти плід із того Дерева розділило Всесвіт, відокремило духовне від фізичного. Вони померли, і своїм останнім подихом відкинули самого Бога. Хіба це не трагедія?! — під час цієї палкої промови Сарайю повільно піднялася над землею, потім опустилася, її голос стишився до шепоту, але звучав досить виразно. — Це був день Великого Суму.

Вони мовчали хвилин десять, продовжуючи працювати. Поки Мак відкопував коріння й кидав на купу, його розум напружено намагався усвідомити значення почутого. Нарешті він знову порушив тишу:

— Тепер я розумію, — визнав Мак, глибоко зітхнувши, – масу сил та енергії витрачаю на здобуття того, що вважаю добром, наприклад, фінансової незалежності, здоров’я, пенсії тощо. Не менше енергії та хвилювань забирає страх перед тим, що вважаю злом.

— Влучно сказано, — тихо мовила Сарайю. — Запам’ятай: незалежність дає можливість вам грати в Бога. Ось чому частина тебе не хоче мене бачити. Щоб укласти власний список добра та зла, ми вам не потрібні. Проте, якщо у вас з’явиться хоча б найменше бажання позбутися божевільної пристрасті до незалежності, без нас не обійтися.

— Чи є хоч якийсь спосіб це виправити? — запитав Мак.

— Слід відмовитися від права самим вирішувати, що добро, а що зло. Ці ліки непросто проковтнути, обравши життя в мені. Аби довіритися мені й навчитися перебувати в моїй благодаті, потрібно мене добре знати.

Сарайю обернулася до Мака, принаймні так йому здалося.

— Маккензі, так само, як слово «темрява» означає відсутність світла або слово «смерть» — відсутність життя, «зло» — це слово, яке ми вживаємо для позначення відсутності добра. Темряву можна зрозуміти лише в контексті світла, а зло — лише в контексті добра. Насправді, окремо вони не існують, оскільки я — Світло й Добро. Я також Любов, і в мені немає темряви. Отже, Любов і Добро таки існують. Однак, віддаляючись від мене, ви занурюєтесь у темряву. Проголошуючи незалежність, ви підпадаєте під владу зла, адже без мене ви все приймаєте на себе. А це смерть, оскільки ви віддалилися від мене, тобто від самого Життя.

Неймовірно! — вигукнув Мак. — Це справді допомагає. Але я також розумію, що відмовитися від власної незалежності буде непросто. Це ж означає…

— … що, наприклад, добром може бути виявлений рак або втрата прибутків чи навіть і життя, — підхопила Сарайю.

— Так, але скажіть це людині, в якої виявили рак, або батькові, чию доньку замордували, — випалив Мак саркастичніше, ніж сам того хотів.

— О, Маккензі, невже ти думаєш, що ми про них забули? – спробувала переконати його Сарайю. — Кожен із них у центрі іншої, ще нерозказаної історії.

— Але, — Мак, ледь стримуючись, устромив лопатку в твердий ґрунт, — хіба в Міссі не було права на захист?

— Ні, Маку. Дитину захищено тому, що її люблять, а не тому, що в неї є право на захист.

Ці слова змусили його завмерти. Здавалося, вони якимось дивним чином перевернули весь світ, а він намагався віднайти під ногами твердь. Не могло ж такого бути, щоб він не мав жодних прав, на які можна спертися.

— А як тоді щодо…

— Права з’являються у тих, хто вижив, щоб їм не докладати зусиль до справжніх стосунків, — втрутилася вона.

— Але якщо я відмовлюся від права…

— Тоді почнеш пізнавати дивовижне й захопливе життя в мені, — знову перебила вона.

Мак не міг приховати свого збентеження й запитав голосніше:

— Хіба в мене немає права?

— Хочеш завершити речення, щоб тебе не перебивали? Ні, у тебе немає права! Але поки ти вважатимеш, що воно є, дратуватимешся щоразу, коли тебе переб’ють, навіть якщо це сам Господь Бог.

Мак був спантеличений. Він дивився на неї та не знав, сміятися чи обурюватися. Сарайю усміхнулася.

— Маккензі, Ісус не претендував ні на які права. Він сам вирішив стати слугою й мати близькі стосунки з Татом. Він відмовився від усього та своїм залежним життям відчинив двері, аби ви могли бути настільки вільними, щоб уже не згадувати про якісь права.

У цей момент на стежці з’явилася Тато з двома паперовими пакетами в руках, радо всміхаючись.

— Мені здається, ви чудово порозмовляли! — вона підморгнула Макові.

— Якнайкраще! — вигукнула Сарайю. — І знаєш що? Він сказав, що у нашому саду суцільний безлад. Хіба це не прекрасно?

Вони обидві усміхалися Макові, який іще не впевнився, що його не розігрують. Гнів трохи вщух, проте обличчя його ще палало. Жінки, здається, не звертали на це жодної уваги.

Сарайю потягнулася й поцілувала Тата в щоку.

— Ти маєш гарне відчуття часу. Маккензі зробив усе, що я від нього хотіла, — вона повернулася до нього: — Ти неймовірний! Дякую за допомогу!

— Я ж майже нічого не зробив, — здивувався Мак. — Тільки подивіться на цей безлад, — він обвів поглядом сад. – Насправді він гарний, і в кожній рослині я бачу тебе, Сарайю. Незважаючи на те, що тут ще багато роботи, у мене таке враження, ніби я вдома.

Жінки перезирнулися й усміхнулися.

Сарайю підійшла ближче до Мака, ніби порушуючи його особистий простір.

— Так і повинно бути, бо цей сад — твоя душа. Ти сам є цим безладом. Ми усі разом працюємо в твоїй душі. Вона така дика, чудова й безупинна у своєму зростанні. Тобі вона здається невпорядкованою, але я особисто бачу в ній ідеальні форми, що з’являються й живуть, як справжній фрактал.

Від цих слів Мак ледь не втратив самовладання. Він знову подивився на сад, його сад, який, будучи неймовірно гарним, надзвичайним, утворював собою суцільний хаос. Сарайю любила цей безлад. Тут навіть перебувала Тато. Осягнути все це було складно, і він знову мусив стримувати емоції, що збиралися вирватися назовні.

— Маккензі, якщо не заперечуєш, Ісус хотів би з тобою прогулятися. Я спакувала вам у дорогу обід, якщо ви зголоднієте. Чекаю вас на чай, і не раніше.

Поки Мак брав пакети з їжею, Сарайю поцілувала його в щоку та зникла — як, він, власне кажучи, і не помітив. «Наче вітер», — зауважив він, спостерігаючи за рухом рослин, які в повазі схилялися на її шляху. Коли він знову обернувся до Тата, вона теж уже зникла. Отож він попрямував до майстерні, де на нього чекав Ісус. Здавалося, у них була призначена зустріч.