Холодна Гора

Передмова Перекладача

Ми пропонуємо читачеві книгу, що вперше побачила свiт у 1951 роцi в Лондонi у видавництвi «Хамiш Гамiльтон» пiд назвою «Змова мовчання», і майже відразу ж у Нью-Йорку у видавництвi «Саймон енд Шустер» уже з назвою «Звинувачуваний», а також у Франкфуртіна-Майні під третьою назвою — «Відьомський шабаш. Росія в горнилі чисток». Книга видавалася також у Франції, Чехо-Словаччині, Ізраїлі. Останній раз вона видана в Польщі 1990 року як «Велика чистка». Тому ми називатимемо твір Олександра Семеновича Вайсберга просто «книгою».

Спочатку про автора, хоч у даному разі вiдокремити автора вiд його книги зовсiм неможливо, оскільки книга є повністю автобiографiчною.

Народився О. Вайсберг 8 жовтня 1901 року в Краковi в родинi заможного купця Самiйла Вайсберга та його дружини Марії Бланкштейн. Коли йому виповнилося п’ять рокiв, батьки переїхали до Вiдня, де вiн закiнчив загальну школу та гiмназiю. У 1920 роцi вiн вступає до унiверситету й водночас до Вищої технiчної школи, де вивчає математику, фiзику, електротехнiку. 1929 року отримує диплом iнженера в галузi технiчної фiзики. Працювати подався до Берлiна, оскiльки у Вiднi було важко знайти роботу.

Ще будучи гiмназистом, Вайсберг активно включився в полiтичну дiяльнiсть. Уже в 17-рiчному вiцi вiн приєднується до молодiжного соцiалiстичного руху, згодом його вже можна було бачити серед австрiйських соцiал-демократiв. 1927 року Вайсберг вступає до комуністичної партії Австрiї і стає активним дiячем комунiстичного руху. Тому немає нiчого дивного, що, отримавши запрошення директора Українського фiзико-технiчного iнституту (УФТI) I.В. Обреїмова переїхати на роботу до Харкова, Вайсберг без вагань і застережень погоджується на його пропозицiю. Він вважає, що його мiсце комунiста, iнженера, науковця у країнi будiвникiв соцiалiзму. У березнi 1931 року вiн разом із дружиною Євою Штрiккер уже в Харковi, де для нього почалися роки гарячкової наукової, органiзацiйної та адмiнiстративної дiяльностi.

Свою наукову роботу в Харковi Вайсберг почав у крiогеннiй лабораторії, якою керував молодий, але вже досить вiдомий у науковому свiтi професор Л.В. Шубников. Маючи деякий досвiд видавничої дiяльностi, Вайсберг проявляє iнiціативу в започаткуваннi в Харковi мiжнародного фiзичного журналу, що став видаватися в 1932 роцi нiмецькою, французькою та англiйською мовами. Вiн був незмiнним членом його редколегiї. Під час вирiшення формальностей, пов’язаних із заснуванням журналу, Вайсберг знайомиться з М. Бухарiним, С. Орджонiкiдзе, Ю. П’ятаковим та iншими дiячами компартiї та Наркомату важкої промисловостi.

Перед лабораторiєю низьких температур УФТI на той час постала складна дилема: як поєднати фундаментальнi та прикладнi дослiдження в однiй лабораторiї. I тодi було прийнято, мабуть, чи не єдине правильне рiшення — роздiлити лабораторiю. У селищi Липовий Гай на околицi Харкова розпочинається будiвництво примiщень дослідної станції глибокого охолодження ДСГО. Проект станцiї та її будiвництво з самого початку очолив Вайсберг, який проявив при цьому неабиякi господарськi та органiзаторськi здiбностi. Будiвлi ДСГО, для зведення яких Вайсберг віддав п’ять рокiв свого життя, стоять ще й досi.

Починаючи з кiнця 1934 року полiтична обстановка в країнi стала особливо загострюватись, i Вайсбергові ставало працювати все важче й важче. Мiська влада почала наполягати на його виїзді, як iноземця, з СРСР. Але на його захист стало керiвництво iнституту та Наркомважпрому. Незважаючи ні на що, вiн продовжує швидкими темпами закiнчувати будiвництво дослiдної станцiї та обладнувати її необхідним устаткуванням.

Неминуче наближався 1937 рiк. Навеснi 1936 року в Ленiнградi було заарештовано дружину Вайсберга, яку вiн марно намагався визволити з лабет НКВС, користуючись своїми зв’язками в Москвi та Ленінграді. А на початку 1937 року його самого починають викликати на Раднаркомiвську вулицю в Харкові в управлiння НКВС на допити. На цих допитах йому було запропоновано не бiльше й не менше, як зізнатися у створеннi в УФТI шпигунсько-диверсiйної групи, що працює на користь гестапо, та назвати спiльникiв. Це, власне, була пропозицiя спiвпрацювати, яку Вайсберг рiшуче вiдхиляє, пiсля чого 1 березня 1937 року його було заарештовано. Почалася вакхканалiя «слiдства» з його тортурами, «конвеєрами», карцерами, жахливе животiння в тюремних камерах на Холоднiй Горi та Раднаркомiвськiй вулиці.

Три мiсяцi протримався Олександр Семенович перед тим, як дати згоду на пiдписання сфабрикованих слiдством звинуваченнь.

У лютому 1939 року його переводять до київської Лук’янiвської в’язниці, а у вереснi того ж року до головної катiвнi країни — московської Луб’янки.

Врятували Вайсберга вiд загибелi три обставини. По-перше, йому вистачило здорового глузду не прийняти радянське громадянство. Його друг Конрад Вайсельберг, який також прибув до Харкова iз Австрiї і взяв радянське громадянство, був розстрiляний без зайвих церемонiй. У книзi вiн фiгурує пiд ім’ям Марселя. По-друге, Вайсберг на слiдствi виявив неабияку особисту мужнiсть, не пiддаючись нi на умовляння, нi на залякування, стiйко переносячи тяжкi катування. Ну й, нарештi, не останню роль вiдiграла потужна кампанiя на його захист, що була органiзована на Заходi і в якiй узяли участь видатнi вченi того часу.

Нижче ми подаємо листа Альберта Ейнштейна до Сталiна, який, здається, нiколи не друкувався в колишньому Радянському Союзi i на який учений так i не отримав вiдповiдi:

«Пасадена, 16 травня 1938 року.

Пановi Йосифу Сталiну, Москва, СРСР.

Вельмишановний пане Сталiне, останнiм часом менi все бiльше доводиться чути про те, що запрошенi до Росiї вченi звинувачуються в злочинах як люди, які мають стосунки зі своїми зарубiжними колегами. Я розумiю, що пiд час криз та соцiальних напруг на подiбних людей можуть падати звинувачення. Але я впевнений, що під загальнолюдським кутом зору, а також в iнтересах розвитку росiйської науки треба знайти спосiб тактовного поводження з людьми виняткових творчих сил та рiдкiсних здiбностей.

З огляду на це прошу Вас звернути увагу на справу Олександра Вайсберга, м. Харкiв. Вайсберг, австрiйський громадянин, iнженер-фiзик, працював в Українському фiзико-технiчному iнститутi в Харковi.

Я особливо хочу попросити Вас узяти до уваги свiдчення щодо доктора Вайсберга, професора Мартіна Руемана, керiвника дослiдної дільниці вiддiлу низьких температур, яке вiн направив навеснi 1937 року в Наркомат важкої промисловостi.

З повагою, професор Альберт Ейнштейн».

Мартін Руеман, британський громадянин, був колегою Вайсберга. Пiсля арешту останнього вiн активно став на його захист.

Аналогiчного змiсту телеграму надіслали Сталiнові в червнi 1938 року лауреати Нобелевської премії Жан Перрен і подружжя Жолiо-Кюрi. Не обмежившись телеграмою, Нобелевськi лауреати також направили Генеральному прокуроровi СРСР Вишинському листа, в якому доводили, що Вайсберг — видатний учений i що вiн нiколи не був ворогом радянської влади та що вони вимагають негайного його звiльнення. Клопотання досягло мети, і 5 сiчня 1940 року на мосту через Буг офіцери НКВС передали його до рук гестапо.

Щоб, боронь Боже, не поперелякувати своїх колег із гестапо, Вайсбергові перед його переданням було встановлено режим підсиленого харчування.

Це була ганебна акцiя. З одного боку, було буцiмто задоволено прохання видатних учених, а з другого боку — Вайсберга було передано до рук, якi до нього давно пожадливо тяглися й з яких вiн лише випадково вирветься живим. Дев’ять рокiв провiв Вайсберг у «Країнi Рад», iз них шість пропрацював в УФТI, а три просидів у в’язницях Харкова, Києва та Москви.

По вiйнi Олександр Вайсберг перебрався спочатку до Швецiї, а потiм до Англiї, де й опублiкував свою книгу.

Помер Вайсберг 4 квiтня 1964 року в Парижi.

Книга Вайсберга запiзнилася до українського читача на 60 років.

Чим же вона може бути цiкавою для тих, хто прочитав Антоненка-Давидовича, Гжицького та, особливо, Багряного? Перш за все, Вайсберг — iноземець, i вiн звертає увагу на такi сторони радянської дiйсностi, яких не помiчали звиклi до неї місцеві автори.

Книга Вайсберга написана на харківському матерiалi, й вона разом із «Садом Гетсиманським» Iвана Багряного може слугувати джерелом до вивчення iсторії харкiвського ДПУ–НКВС. Саме завдяки цим двом в’язням харкiвськi чекiсти сподобилися чи не першими в Союзi прославитись своїми «подвигами» на весь свiт. Багряний та Вайсберг знаходилися в одних i тих же харкiвських в’язницях в один i той же час i майже одночасно опублiкували свої твори, хоча, як з’ясувалося, знайомими не були.

Неабияку цiннiсть книга Вайсберга має і для iсторiї вiтчизняної науки, оскiльки вiн пише про свою роботу в Українському фiзикотехнiчному iнститутi, який до вiйни був одним із провiдних наукових центрiв країни, дає характеристики багатьом видатним ученим.

Вiд першої особи автор пише про полiтiзолятори, або внутрiшнi тюрми Радянського Союзу, в яких за допомогою шантажу, катувань та інших силових засобів в’язнів заставляли визнавати злочини, якi вони нiколи не здiйснювали. Зокрема автор книги за задумом його слідчих мав відігравати роль спiльника Бухарiна, якому було доручено вбити Сталiна та висадити в повiтря низку промислових об’єктів Харкова.

Автор пройшов усi кола слiдства — «великий конвеєр», коли протягом семи дiб його безперервно, змiнюючи один одного, допитували три енкаведисти: Рєзнiков, Шалит та Вайсбанд — усi троє реальнi особи. Пiсля цього підслідний підписав своє «зізнання» з тим, щоб через 24 годин вiдпочинку вiд нього вiдмовитись. Його знов «ставлять на конвеєр», i через чотири доби вiн знову зізнається, й потiм знов вiдмовляється вiд своїх зізнань. Лише пiсля третього «конвеєра» та «ваньки-встаньки» він остаточно пiдписує зізнання.

Вайсберг детально описує очнi ставки зі своїми колегами по роботi в УФТI, котрi теж стали в’язнями: з начальником лабораторiї низьких температур Л.В. Шубниковим, з колишнiм директором УФТI I.В. Обреїмовим, з продовжувачем своєї справи на дослідній станції глибокого охолодження П.Ф. Комаровим, водiєм Гришою та iншими особами. Але вiн не має на них нiякого зла, оскiльки знає, яким чином були вибитi свiдчення проти нього. Певно, Вайсберг так нiколи й не дізнався, що Шубников та Комаров були розстрiлянi. В тiм немає нiчого дивного, бо й в УФТI про це дiзналися зовсім недавно.

Не має вiн зла навiть на своїх слiдчих, якi теж були в його сприйнятті нещасними людьми, що згодом самi згорiли в тому вогнi, який розпалювали.

У найтяжчi години автор не втрачає почуття гумору, вiд якого часом скаженiли слiдчi, з великою симпатiєю та документальною вiрогiднiстю описує характери та долi десяткiв в’язнів, з якими зустрiчався на Холоднiй Горi, на Раднаркомiвськiй, у Лук’янiвцi та на Луб’янцi. Це селяни, письменники, службовцi, вiйськовi й навiть чекiсти.

В’язнi обирають Вайсберга старостою камери. Це незаперечне свідчення його високих морально-вольових якостей.

Сидячи у в’язниці, Вайсберг уважно стежив за полiтичною обстановкою в Союзi та у свiтi, він навiть зміг досить точно обчислити масштаби репресiй. Його свiдченнями та розрахунками користувались i продовжують користуватися захiднi дослiдники.

Книга захоплює читача. Почавши читати її, вже не можеш зупинитися. Але це зовсiм не є книгою жахiв — вона вражає своїм оптимiзмом, вiрою в те, що колись усі ці страхіття мають скiнчитися.

Не можна не зробити деяких зауважень з погляду сьогодення.

Вайсберг був щирим комуністом, ідею комуністичного будівництва в Радянському Союзі, куди він прибув за путівкою виконкому Комінтерну, він сприймав як свою кровну справу. Він ідеалізував Жовтневу революцію та її провідників.

Він зовсім не вважав, що жив в Україні. Такого поняття як Україна для нього не існувало. Більше того, він Радянський Союз називає Росією. Але це була данина його часові.

Масові репресії в Радянському Союзі в уяві Вайсберга чомусь почалися в 1936 році, хоча в Україні на цей час уже була винищена майже вся інтелігенція й виморені голодом мільйони селян. Складається враження, що репресії в Україні, в епіцентрі яких і в самий їх розпал перебував Вайсберг, не справили на нього належного враження.

І все ж ми вважаємо книгу Вайсберга, яку вже прочитав увесь цивілізований світ, цікавою й корисною і для українського читача.

Її автор, будучи надзвичайно спостережливою і вдумливою людиною, об’єктивно свідчить про події 1936–1939 років, жертвою яких він сам був. Особливо цікаво та пізнавально прочитати його сповідь разом із документальними матеріалами про справу Українського фізико-технічного інституту Павленко Ю.В., Ранюк Ю.Н., Храмов Ю.А.

Дело УФТИ. — Киев. 1995. Багато чого з того, про що свідчить Вайсберг, ми тепер уже знаємо. Але його особисті спостереження і враження не можуть бути замінені архівними документами.

Видання книги О. Вайсберга є здійсненням давньої мрії перекладача, який усе своє життя працював науковцем в Українському фізико-технічному інституті, бував у колишній квартирі Вайсберга, де його було заарештовано, відвідав колишню Дослідну станцію глибокого охолодження, спорудженням якої керував Вайсберг, мав можливість частково проглянути його досьє із архівів. Спілкувався також з Олександром Харламовим, сином Марселя (Конрада Бернардовича Вайсельберга) та Олени (Ганни Давидівни Микало).

Переклад із деякими несуттєвими скороченнями здійснено з англомовного лондонського видання 1951 року, що вийшло у видавництві «Саймон енд Шустер». Перекладач також користувався польським перекладом варшавського видавництва «Чительник» 1990 року, який значно доповнений порівняно з англійським. Зокрема, в польському виданні більше подробиць про життя автора в Харкові та його роботу в УФТІ.

Ми намагалися зберегти термінологічні особливості розповіді Вайсберга. Так, наприклад, терміни ДПУ та НКВС він має за синоніми, працівників НКВС він називає гебістами, мабуть, від ГБ — держбезпеки (госбезопасность). А тим часом органи Державного політичного управління (ДПУ) прийшли на зміну Надзвичайній комісії (НК) в 1922 році й проіснували вони до 1934 року, після чого ввійшли до складу Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС).

Книга Вайсберга в різних країнах видавалася під різними назвами. Після тривалих роздумів ми вирішили видати її під назвою «Холодна гора», оскільки це словосполучення дуже часто зустрічається в книзі.

Вайсберг нічого не знав і не написав про подальшу долю своїх харківських колег. Не мав він можливості проілюструвати свою книгу. Якоюсь мірою це зробили ми.