Його звали Григорій Григорович Вурста, одягнений був як молодий колгоспний селянин. Ми почали, як звичайно, розпитувати.
— Звідки ти?
— З-за кордону.
Нічого в цьому не було незвичайного. Я також був із-за кордону.
— Як давно ти в Союзі?
— Два дні.
Це вже було щось інше. Це була сенсація. Два дні! Ми вже давно забули, що є така річ як закордон. Богуцький звернувся до нього:
— Два дні тут, і вже у в’язниці? Не розумію, як це тобі вдалося?
— Я хотів вступили на російську службу і для цього перетнув кордон. Шукав поста ДПУ, аби здатися. Але ще не встиг його знайти, як був арештований. Мені не повірили.
— Звідки походиш?
— З Польщі.
— Поляк?
— Ні, росіянин, походжу з Закарпатської Русі. Я громадянин Чехословаччини.
Його вимова являла собою мішанину чеської, польської, російської та української. Мав 27 років. Спочатку справляв враження дуже схвильованого, а потім заспокоївся.
Розповів про своє життя. Відвідував у Празі льотну школу. Там гестапо завербувало його до шпигунської роботи проти Чехословаччини. Пізніше займався розвідкою в Польщі. Але нібито завжди був російським патріотом, а тепер, коли німці проводять антиросійську політику, постановив порвати з німцями. Тому й перетнув кордон, щоб запропонувати росіянам свої послуги.
Ми були глибоко вражені. В нашій камері знаходилась людина, яка була завербована гестапо шпигувати проти Чехословаччини. Між ним і нами утворилася прірва. Він сидів сам на своєму ліжку, ми з ним не розмовляли.
Уночі, коли він заснув, до мене підійшов Богуцький.
— Чи Ти віриш йому, Олександре Семеновичу?
— Не знаю, треба подумати.
— Щось тут не так. Це просто шпиг, спійманий при переході кордону.
— Чому так думаєш?
— Це ж дуже просто. Якщо він дійсно хотів вступити до нас на службу, то міг просто ввійти в контакт з нашими людьми в Празі та Варшаві замість того, щоб переходити вночі кордон.
Через два дні все вияснилося. Вурста повернувся з допиту, де зізнався в усьому. Розповів нам:
— Прибув я з напарником. Нас було послано виконати деякі завдання і ми повинні були повернутися. Ми скористалися польським прикордонним пунктом у Барановичах. Поляки нам допомогли. Після перетину кордону ми проходили повз колгосп, де нас помітили. Хоч ми обидва були вбрані як колгоспники, але все ж таки привернули до себе увагу. Люди повідомили ДПУ. Ми намагалися втекти з дороги, коли побачили машину. Чекісти почали стріляти й поранили мого товариша. Його схопили, а я здався. Мій товариш мене зрадив.
Ми розмовляли з Вурстою кілька годин. Він не розумів ані слова німецькою. Врешті я усвідомив, що він не мав нічого спільного з гестапо, а був польським агентом. Але не хотів у цьому зізнаватися.
Мабуть, мав відповідний наказ, щоб не зрадити своїх керівників.
Ми не могли вирішити, як до нього ставитися. Якщо вірити ДПУ, то в Києві сиділо 12 000 шпигунів. Усі вони визнали шпигунство, але ніхто з нас в це не вірив, і ніхто з тих, хто зізналися, не боялися, що товариши сприймуть їхні вигадані зізнання всерйоз.
Ніхто з них не завдавав собі клопоту переконувати інших у своїй невинуватості. Усі це й так добре знали. В наших в’язницях були лише добропорядні радянські громадяни. Такі не стануть послуговувати ворогам.
А тут сидів справжній шпигун. Агент класового ворога, людина, яка загрожувала нашій державі, нашій спільній справі. Вважати його товаришем по камері чи бойкотувати? Це питання поставив Богуцький. Але бойкот у нашій камері не так то просто було здійснити.
Він був єдиним, кого викликали на допити. А ми були дуже цікавими. До того ж він прибув із-за кордону і знав політичну ситуацію.
А ми вже майже три місяці сиділи без жодних відомостей із газет.
Бойкот скінчився нічим.
Коли його на третій день надвечір було забрано на допит, ми вчинили військову нараду. Була прийнята моя версія. Це поляк, і він є польським агентом. Саме це трохи послабило нашу нехіть до нього.
Якби він був гестапівцем, то це було б набагато гірше. Ми порішили зав’язати з ним холодні, але коректні стосунки.
Вурста був стосовно нас ввічливим. Як співкамерник, поводив себе дуже добре. Був охайним, дисциплінованим і працьовитим. Наступні дні були витрачені на ознайомлення зі становищем у світі.
Згідно з угодою між Францією та Великобританією Німеччині було віддано Судети. Пізніше було захоплено Прагу. Великобританія надала Польщі гарантію допомоги, тож будь-яка спроба захопити польський коридор означатиме війну в Європі. Інші ж держави терміново озброювалися.
Втрата Австрії та Чехословаччини була для мене тяжким ударом.
Я вже не бачив вільної території в середній Європі на випадок звільнення з в’язниці. Мої думки скерувалися в бік Фінляндії та Швеції як майбутнього притулку.
Подія, що трапилася двома тижнями пізніше, ліквідувала прірву між Вурстою та нами. Опівночі він пішов на допит й повернувся вранці. Його плечі свідчили про тяжкі катування. Ми вирішили, що Вурста в усьому зізнався.
— Ці ваші люди подуріли. Так чи інакше я розповів їм усе. Мені вже нічого було приховувати. Але сьогодні вони вимагають від мене зовсім неймовірного. В Києві мешкає якийсь партійний секретар, який свого часу був у складі дипломатичної делегації в Празі в той самий час, коли там був і я. Однак я його ніколи не бачив. І сьогодні вночі слідчий вимагав від мене, аби я сказав, що той чоловік є одним із наших агентів у Києві та що саме до нього мене було послано з-за кордону. Я збунтувався. Тоді вони стягли з мене сорочку й штани і почали вдвох гамселити дрючками.
— Ну і що, зізнався?
— Ні. Я, звісно, можу все підтвердити, що мені? Шкода вашого партійного секретаря? Якщо ваше ДПУ сказилося, то це не моя справа. Але мені просто шкода тієї людини. Не розумію, навіщо я маю підставляти йому ногу?
Вурста був дуже витривалим щодо биття. Він витримав ще одну ніч, не зрадивши секретаря. Наступного дня його було спроваджено до начальника нашого відділу, який заборонив подальше биття.
Незважаючи на перелом, вони намагалися вживати старих методів.
Нова лінія поведінки з трудом прокладала собі дорогу.
Поволі до камери повернувся спокій. Вурста став членом нашого колективу, але членом другого гатунку. Ми повернулися до наших аполітичних розповідей.
Якось увечері я розповідав про свою роботу, про дослідну станцію охолодження до низьких температур, яку збудував.
Богуцький поїхав до лікаря. Лікар знаходився в головній в’язниці. Минуло майже дві години, коли він повернувся. Деякий час він прислухався, а потім перервав мене.
— Давай говорити про щось інше, — сказав він із роздратуванням.
Вночі Вурста пішов на допит. Богуцький запитав інших, про що я розповідав. Потім напав на мене — Ти здурів, Олександре Семеновичу? Як можеш говорити такі речі при шпигунові?
— А що я такого розповів?
— На підставі твоєї розповіді кожен ворожий льотчик зможе розпізнати станцію.
— Ти також міг би про неї все взнати, якби заглянув до харківського телефонного довідника.
— Але я тоді нічого не знав про її призначення.
— Я також нічого не говорив про конкретні наші роботи. Незалежно від того, Вурста вже ніколи не зможе передати своїх свідчень.
— Ти не знаєш, що цих людей масово вимінюють за наших.
Генерал довго не міг заспокоїтися. Інші також напали не мене.
Я перестав їм відповідати.
Через кілька днів після цього інциденту мене викликав слідчий.
Хтось йому вже доніс про цю справу. Можливо, наглядач, бо сперечалися ми голосно. Наглядачі в Києві носили м’яке взуття і часто підслуховували в’язнів за дверима, які не чули їхніх кроків.
Це був той самий слідчій, що й два місяці тому. Тоді він не справив на мене ніякого враження, сидів холодний, сердитий, недоступний. Тепер же прийняв мене блідий від гніву, звелів стати під дверима й почав:
— Ти, суко, негіднику! Брудному шпигунові передаєш державні таємниці? Ти ж був членом партії, а тепер видаєш речі, які тобі довіряла держава? Чи втратив всяке почуття обов’язку й честі? Чи в тобі вже нічого не лишилося, що зраджуєш країну? Будеш за це відповідати, це тобі так не минеться.
Коли він так кричав, я усвідомлював собі, якою безглуздою була ця сцена. Як він сам себе демаскував, апелюючи до мого почуття гонору як комуніста й радянської людини. Я мав час для того, аби заспокоїтися.
— Громадянине слідчий, — почав я, як тільки він заспокоївся настільки, що я міг вставити слово, — я звинувачений у шпигунстві.
Скажіть мені, чи ви вірите в це звинувачення?
— Не намагайся мене провокувати, злодію. Чи тримав би я тебе у в’язниці, якби не був переконаний в тому, що ти шпигун, і, до того ж, шпигун найнебезпечніший, із тих, яких ми тут тримаємо. Невинуваті в нас не сидять.
— Громадянине слідчий, у такому разі я не розумію вашого обурення. Що трапилося? Двоє шпигунів просто обмінюються між собою інформацією. Якщо я є таким же шпигуном як і Вурста, то чому ви не апелюєте до його почуття гонору?
Я хотів ще продовжити, але це мені не вдалося. Слідчий підхопився, червоний від гніву, йому забракло слів. Він одразу зрозумів, що його слова, якими він докоряв мені як партійцеві, здемаскували ту криваву комедію. Схопивши мармурове прес-пап’є зі столу, він пошпурив його мені в голову з усієї сили, але воно лише черкнуло по моїй голові. Слідчий пробіг мимо мене, вискочив із кабінету й заволав до конвоїра:
— Забери цього гада! Забери, доки я його не вбив!
Коли я повернувся до камери й розповів про цю розмову Богуцькому, він аж затанцював від захоплення.
— Чудово, — загукав він, — молодець, Олександре Семеновичу. Заткнув його. Ці ошуканці завжди ведуть себе так, немов мають нас за винних. А тут хтось підходить і заганяє їх у глухий кут. Ти заслужив нагороду!
Старий довго не міг втихомиритися. Я також тішився, навіть коли перше піднесення минуло.