Холодна Гора

Арештовані чекісти

Життя в загальних камерах відрізняється від життя в одиночках, подібно до того, як життя в метрополії відрізняється від життя в провінції. Усілякі новини потрапляють до загальних камер з перших рук. Кожна зміна в методах слідства тут помічалася відразу. При кількості ув’язнених 260 осіб, як це, наприклад, мало місце в камері № 2, майже кожен слідчій мав серед них своїх підопічних. П’ять місяців, проведених мною в загальних камерах Холодної Гори, лишилися в моїй пам’яті як найкращі і як найзмістовніші за весь час мого трирічного позбавлення волі.

У камері № 1 я провів лише тиждень. Ніхто з нас не відав, що нас тут очікувало, але всі сподівалися на щось незвичайне. Щоденно вибувало з речами десь близько 20–30 чоловік. Скоріше за все, вони йшли етапом. На їхнє місце постійно прибували інші.

У камері № 1 переважно знаходилися люди, чиє слідство вже було заверешене. Всі вважали, що ця камера є збірним пунктом в’язнів, визначених до етапу, і кожен вважав, що скоро буде висланий етапом до табору. Життя у великих таборах було улюбленою темою наших розмов. Наші відомості про табори частково були лише побажаннями ув’язнених. Кожен буде працювати в таборі відповідно до свого фаху. Після роботи можна буде піти в школу, театр, бібліотеку й так далі. Норми праці не дуже високі та в разі їх виконання табірникові зараховують за день праці день позбавлення волі. У разі перевиконання норми на 25% зараховуються два дні позбавлення волі й тому подібне. Буцімто мали місце випадки коли люди, засуджені на 10 років, були звільнені вже через два роки. Іноді я вірив цим оптимістичним відомостям. Частково вони навіть відповідали правді. Тільки виявлялося, що завжди в таких випадках йшлося про кримінальників, а не про політичних. Одне було певним: у таборах не було свідомого садизму. Праця не служила засобом знищення людей, як це було в деяких німецьких таборах, бо ця праця відповідала інтересам НКВС. Але кліматичні й побутові умови в таборах були такими, що люди слабшали та якщо не виконували якихось функцій у табірній адміністрації, — гинули.

У камері № 1 я пробув недовго. Через тиждень нас було переведено до камери № 4, розміщений на першому поверсі. То була найкраща камера в усій в’язниці. Вона мала дерев’яну підлогу, а її розміри були такі самі, як і камери № 1. Наш камерний староста вирішив, що всі ми займемо в новій камері ті ж самі місця. Для мене це було щастям, бо я отримав найкраще місце.

Залюднення камери досягало 160 осіб. Люди могли спати лише на боці таким самим чином, як це було описано в попередньому розділі. Ми лежали скупчено, як оселедці, але могли відпочивати. Було неспекотно. П’ять відчинених вікон давали досить повітря. Щовечора поновлювалися суперечки стосовно місць. Це тривало десь 15 хвилин, після чого наставав спокій. Тепер я зрозумів, будучи в одиночці, походження глухого гомону, який чув щоденно близько дев’ятої вечора з боку загальних камер. Протягом цих 15 хвилин кожен лаявся з кожним, і від того в корпусі, що вміщував 12 загальних камер, зчинявся галас, який можна порівняти лише з шумом великого водоспаду.

Облаштувавшись, я почав озиратися довкола. Відразу ж зауважив одну особливість: у камері було відносно мало росіян та українців, зате багато було представників різних національних меншин, які мешкали в Харкові. В камері № 4 було репрезентовано 22 національності. Тут були: росіяни, українці, поляки, євреї, німці, вірмени, грузини, латиші, литовці, фіни, азербайджанці, китайці, греки, турки, македонці, болгари, корейці, угорці, татари, башкири, білоруси.

Вірменська колонія складалася з 40 осіб. Усі вони трималися купи, дбали лише про свої інтереси й були готові будь-кому перегризти горлянку. Я отримав інтернаціональне виховання й ненавидів національні забобони. Намагався завжди бути справедливим. Але з тими вірменчиками не все було просто. Були серед них люди дуже лагідні.

Майже всі вони були говіркі й мудрі. Але більшість із них мали риси характеру, які ускладнювали співжиття. Вони були водночас і шахраями, і бандитами. Ці дві риси рідко коли зустрічаються в парі.

Були вони занадто чутливими в національному сенсі й постійно підозрювали, що хтось їх зневажає. Раз у раз повставали проти рішень старости та й взагалі робили життя дуже важким.

Особливо тяжко було старості. В одиночках свою миску супу кожен отримував від наглядача. Підходили по черзі до «кормушки» й отримували свою порцію. Хто мав щастя, знаходив у супові більше картоплі. Але ніхто не мав підстав скаржитися на старосту. Тут же в камері сиділо 160 чоловік. Протискування до дверей, а потім з наповненою мискою в руках до свого місця було неможливим. Вдень люди сиділи скупчені на підлозі в чотирьох довгих рядах: по два, звернені один до одного обличчями. Приносили два великі казани, кожен на 80 літрів. Два помічники старости несли той важкий казан поміж рядами й зупинялися через певні інтервали. Картопля лежала на дні казана. Староста мав перед кожною роздачею їжі помішати суп довгим ополоником. Для людини, ослабленої довгочасовим перебуванням у в’язниці, це була тяжка фізична праця. З групи вірменчиків завжди лунали протести проти необ’єктивності старости.

Їм завжди здавалося, що коли казан проносили мимо них, картопля лишалася на його дні. Час від часу справа заходила так далеко, що вже йшлося про обрання нового старости. Вірменчикам було запропоновано розсіятися між іншими. Вони відмовилися під тим приводом, що не вміють добре говорити російською. Бідолашний староста мав з ними багато клопоту.

У своєму кутку я зорганізував курси математики й фізики. Люди звільнили трохи місця. Чорнофарбована стіна послуговувала за дошку. Щоденно від 11-ої до 1-ої я проводив заняття. У камері було багато інженерів та інших людей з вищою освітою. Мій приклад підхопили інші й вечорами з 6-ої до 8-ої читали наукові лекції. Пізніше хтось розповідав повісті та новели.

Російські люди надзвичайно чутливі до справ красного письменства. Кожен росіянин віддасть душу, якщо навзамін пообіцяти розповісти йому щось цікаве. Камера постановила, що за розповідь слід платити і кожен оповідач отримував додатково суп за годинну розповідь.

Стало в пригоді моє знайомство з європейською літературою.

Мені запропонували розповісти якусь повість. Я спочатку не вірив, що зможу відтворити повісті, прочитані мною в молодості. Потім на пробу я розповів кілька новел: Франціска Грілпарзера «Монастир під Сандомиром», Артура Шнітцлера «Гра на світанку». Пізніше черга дійшла до цілих повістей. Першою була «Тунель» Келлермана. Після деякого досвіду я зрозумів, що зовсім не важко відтворити будь-яку повість. Я почав опановувати письменницьке ремесло.

Кожна повість складається з трьох, чотирьох, п’яти, максимум із шести фактів, які належало запам’ятати. Проміжки між моментами кульмінаційних дій можна заповнювати самому. Служать вони для того, аби створити напруження й приготуватися до найближчих драматичних подій. Якщо пам’ятати шість фактів якоїсь великої повісті, то оповідач неначе пише всю її заново. Чи вона узгоджується з оригіналом — не має в умовах камери ніякого значення. Я ставив собі питання: чи дуже моє оповідання відхиляється від оригіналу.

Через п’ять років у Польщі мені потрапила до рук новелка Шнітцлера. Перед тим, як її перечитати, я розповів її своїй приятельці й попросив застенографувати мою розповідь. Пізніше порівняв стенограму з оригіналом. Думаю, що Шнітцлер перевертався в домовині. Моя приятелька зазначила, що моя новела дуже відрізнялася від оригіналу, але була не гірша за нього.

У великих камерах нудьгувати не доводилось, бо в них сиділо дуже багато цікавих людей: видатні артисти та вчені, вищі офіцери й дуже досвідчені інженери, фахівці мало не з усіх галузей. Тут ніколи не доводилося довго чекати на лікаря, бо в камері завжди знаходився якийсь гарний лікар. Я не зможу відтворити подій життя і перебігу слідства бодай хоч найпомітніших в’язнів у тій камері. Мені довелося б з цією метою писати цілу енциклопедію. На життя камери впливало передчуття близького перелому. Те передчуття мали всі.

Слідчі вже поводили себе не так брутально, як раніше, припинилися нові арешти. Перестали на допитах вимагати зізнання щодо вербування інших. Щось мало надійти з Москви, але не було відомо, що саме.

У наших очах відповідальність за перегини «великої чистки» ніс Народний комісар внутрішніх справ Єжов, хоча кожен із нас ясно бачив, що він був лише виконавцем волі Сталіна, але ніхто не казав цього вголос із тактичних міркувань. Люди безперервно писали подання до Сталіна, намагаючись відкрити йому очі. Протягом 1938 року до секретаріату Сталіна надійшло не менше, як кілька мільйонів подань. Кожен із нас писав. Ще півроку тому майже неможливо було отримати папір й опустити подання до скриньки, а скрізь висіли розпорядження НКВС, які надавали нам право надсилати скарги до прокуратури та до найвищих радянських і партійних органів. Але в’язнична адміністрація саботувала права ув’язнених. Ще в листопаді ми повинні були вести завзяту боротьбу в загальній камері за дозвіл писати. Був один в’язень, який безперервно стукав у двері й вимагав від наглядача паперу. Наглядач, нарешті, викликав коменданта блоку. В’язань й від нього почав вимагати паперу.

— Ти маєш звернутися з цим проханням до слідчого.

— Громадянине коменданте, вже минуло шість місяців, як я не був у слідчого.

— Прийде й до тебе черга.

— Але я хочу написати зараз. У правилах нічого немає про те, що треба чекати на слідчого. Я ні в чому не завинив. Зашлете мене до таборів, а звідти вже пізно буде писати. Я хочу написати оскарження до товаришів Сталіна та Вишинського.

— Я не можу дати тобі паперу.

Тоді в’язень десь добув малий, пом’ятий і забруднений шмат паперу й написав на ньому подання. Вручив його наглядачеві. Через кілька хвилин з’явився комендант.

— Ти що, здурів? Хочеш послати товаришеві Сталінові таке свинство? Де брав олівця?

— Я ще мав кусок олівця. Але сьогодні загубив його у дворі під час прогулянки.

Комендант наказав наглядачеві обшукати в’язня. Після довгого обшуку олівець таки знайшли. Наглядач порвав «петицію», але в’язень не здавався. Він відірвав шматок сорочки, дістав невелику тріску й поранив нею руку. Потім кров’ю написав іншу апеляцію до Сталіна й вручив її наглядачеві. Розлючений комендант з’явився знову й звернувся до в’язня:

— Це антирадянська демонстрація. Якщо я дам їй ходу, тебе розстріляють.

— Прошу вас, громадянине коменданте, надати їй ходу. Якщо вже в мене відібрано мої права, то нехай мене розстріляють.

Цього разу комендант послав написаний кров’ю шмат до НКВС.

Результат був несподіваний: через тиждень прийшов начальник в’язниці й повідомив:

— Камера № 4 має право писати подання по четвергах. Хто хоче писати, мусить повідомити про це наглядача заздалегідь. Писати будете не в камері, а в кімнаті на четвертому поверсі. Там кожен дістане папір і ручку.

То був перший проблиск перелому.

Багато місяців у «лавочці» не було нічого опріч сала та цукру.

В’язні ж, у яких було мало грошей, хотіли, перш за все, сухарів, оселедців та інших дешевих продуктів. Але ми ніколи раніше не сміли ставити таких вимог. З нагоди відвідин лікарської комісії один з в’язнів склав із цього приводу скаргу. Через два дні нас повели до «лавочки» й ми побачили там усе, чого тільки душа хотіла. На жаль, я вже на той час не мав грошей. Останні 30 карбованців скінчилися на початку листопада. Я прорахувався, бо був переконаний, що пробуду в ув’язненні не довше кінця 1938 року. До того часу 500 карбованців, що їх мені переказала Олена, виручали мене з біди. Тепер же я сидів голодний.

Товариші допомагали мені трохи, а ще я підзаробляв лекціями.

Дієта в’язня була науково обґрунтована. Якщо цілий день лежати спокійно без жодного зайвого руху, то тих харчів могло вистачити. Щоправда, ми страшенно схудли — я, наприклад, втратив 22 кілограми, — але з голоду не помирали. Зараз же, не маючи більше грошей для поповнення свого раціону, я став дуже ощадливо витрачати свою енергію. Раніше в камерах, де було досить місця, я займався щоденною гімнастикою. Довелося цю практику припинити.

Під час прогулянки я сидів у кутку двору і з задоволенням споглядав небо та дихав свіжим повітрям. Наглядачі залишали мене в спокої.

Всі вже знали, що я найстарший в’язень на Холодній Горі. Ніде ранг старшинства не значить стільки, як у в’язниці. Я ніколи не претендував на становище старости. Його обов’язки були для мене обтяжливими, окрім того, я не мав нінайменшого бажання скандалити з вірменчиками. Однак я мав великий вплив на нарадах. При кожній кризі я пропонував вибрати старостою когось із вірменчиків. Вони спостерегли це й зрозуміли, що то буде пасткою й відмовилися давати свою кандидатуру.

Їхня ненависть була спрямована проти мене. Особливо обурювали їх мої лекції, які я читав у своєму кутку, і в яких вони не могли брати участі через брак початкової освіти. Я підмовив знайомого економіста, аби він у той самий час в іншому кутку читав для них популярні лекції з економіки. Але вірмени відмовилися й безугавно снували якісь інтриги. Гевондян, якого я полюбив, і який любив мене, постійно лаявся зі своїми одноплемінцями через мене, зрештою, полишив їх і перебрався до мене. Ця демонстрація означала для вірменина те саме, що для нас вихід із партії, чи для віруючого полишення церкви.

У камері перебували два полковники й багато офіцерів середнього рангу. Мене причарував один єврейський капітан. Походив він із Литви. Був такий малий, худий і непоказний, що годі було зрозуміти, як його було прийнято до війська. Він був інженером, звали його Якубом Горліним. То була чарівна людина. Він мав прекрасні риси обличчя й м’які котячі рухи, а ще був дуже наївним. Подібні йому люди зустрічаються серед євреїв дуже рідко. Він нагадував дитину, що заблукала в гаю. Я не можу забути його мрійливих і сумних очей. Він часто розповідав мені про свою молодість.

Якуб виріс у невеликій садибі в українському передмісті, власником якої був високий урядник, виходець із дрібної шляхти. Батько Горліна був ремісником. Він був челядником й за це отримував від власника невелику платню й помешкання в підвалі будинку для челяді. Старий Горлін помер, коли Якуб був ще малим, але господар маєтку та його дружина поставилися добре до матері Горліна.

Їй дозволили залишитися з двома дітьми в помешканні, і вона продовжувала отримувати платню. Діти шляхтича гралися з єврейськими дітьми. Сестра Якуба заприятелювала з молодим російським хлопцем, який був приблизно того самого віку, що і Якуб. Сам же Якуб залицявся до 15-річної блондинки Шури, дочки господаря маєтку. Він лише на рік був старший за неї. Дівчинка була великою пустункою, вони разом бігали по великому парку й лазили по деревах. Завчасно розвинута, вона провокувала чорноволосого хлопця. Врешті дійшло між неповнолітками до того, що вони покохали одне одного. Незважаючи на різницю в національності та соціальному стані, їхнє кохання було міцним. Однак революція їх порозкидала. Якуба доля закинула до Риги. Він не знав, Шура жива чи загинула в громадянській війні. Будучи студентом, приєднався до комуністичного гуртка. В 25 років втік до Радянського Союзу, де вступив до військового училища й став офіцером. Після тривалих пошуків знайшов, нарешті, Шуру. Їх батьки загинули. Вона ж вийшла заміж за комуніста, але не була щасливою в заміжжі. Якуб знову закохався в неї ще більше, ніж раніше. Ця історія скінчилася дуже сумно. Коли Якуб був у Москві, до нього дійшла звістка що Шура отруїлася.

На нещастя, місце Якуба в камері було поблизу вірменчиків. Він мусив раз у раз по дорозі до мене проходити повз них. Вони насміхалися над малим єврейським капітаном і підставляли йому ноги.

На щастя, величезний німець на прізвище Вольф завжди ставав на його бік і, оскільки він був сильним як віл, вірмени мали до нього певну повагу. Але якось їм вдалося перечипити Якуба так, що той упав й вони почали з нього сміятися, а один навіть пхнув його ногою. Горлін відповів тим же. Господи, що тут почалося! Усі вірмени миттю накинулися на нього. Але тут вплутався Вольф і вирвав Якуба з їхніх рук. Зчинилася бійка. Біля двох десятків вірмен оточили Вольфа й повалили його на землю. Вони топтали його й брудно лаялися. Разом із двома болгарами й одним німцем ми поспішили на допомогу. Зчинився несамовитий галас. Наглядач відчинив двері й відсторонено споглядав битву, в котру втягувалися всі інші національності. Злість, накопичена за час довгого перебування в ув’язненні, шукала собі виходу. За чверть години прийшов начальник в’язниці. Вірмени, як по команді, дружно засвідчили, що бійка була спровокована з метою посварити між собою людей різних національностей, які до того часу так добре жили між собою.

Я чекав, поки всі висловляться, щоб потім пояснити справу, але до цього не дійшло. Начальник не дозволив мені розкрити рота й скомандував: «Вайсберг, зібрати речі», — й покинув приміщення. Камера була обурена. Я почав складатися. Гевондян лаявся як швець:

— Ви зграя брудних собак. Мені соромно, що я виріс серед вас.

Сидите в гівні та само, як і всі інші, та ще й чините їм капості. Згинете, і ніхто вам не допоможе. Так буде.

Ще один вірменчик став на мій бік і накинувся на земляків.

Я спакувався й попрощався з приятелями. Але наглядач не приходив. Минуло три години. Потім знов прийшов начальник:

— Усім спакувати речі й полишити камеру.

Гнів усіх цього разу був звернений на вірменчиків. Камера № 4 була найкращою в блоці. Була вона світла, суха й тепла. Якщо нас порозтикають по інших камерах, ми дістанемо найгірші місця. З самого початку з камери пішло етапом 50 чоловік, і їхні місця не були зайняті. В камері було відносно просторо. Ми не повинні були себе так поводити.

Через десять хвилин прийшов наглядач і розділив нас на дві камери. Друзі старалися залишитися разом, але моє чудове місце в кутку пропало. Я отримав його недалеко від параші.

Нова камера також була інтернаціональною. Моїми сусідами були два молоді китайці віком десь трохи більше двадцяти років.

То були премилі люди, скромні, чемні й незвичайно охайні. Прали білизну для половини камери за допомогою шматка мила й миски для супу. Могли безперервно прати протягом чотирнадцяти годин щоденно. Працюючи лише вказівними та великими пальцями кожної руки, вони примудрялися доводити білизну до сніжної чистоти.

З початку року було заборонено обмін білизни. Вже не можна було нічого послати додому. Адміністрація організувала пральню, але ніхто не хотів віддавати туди свої речі, бо нам завжди повертали чуже, а гарний одяг крали. В’язень наражався на небезпеку залишитися без білизни, якщо під час прання буде викликаний на етап.

У таборах поєднання теплих речей з білизною було запорукою збереження життя.

Китайці отримували за свою працю трохи харчів. Саме прання було нелегальним. Раніше нам дозволяли прати білизну в лазні. Зараз же й це було заборонено.

Обидва китайчата походили з південного Китаю. В камері ще було кілька інших китайців, які походили з Маньчжурії. Обидві групи розумілися між собою за допомогою російської мови. Але у своїх власних кутках кожна група послуговувалася своєю рідною мовою.

Південні китайці не розуміли маньчжурів.

Останнім часом мало кого викликали на допити, і ми були відрізані від «брехайлівки». В камері ширилися чутки, які ми не мали змоги перевірити. Казали, що вже збирають матеріал проти найвпливовішої після Сталіна людини в Політбюро — проти Лазаря Мойсейовича Кагановича. Директора Харківського тракторного заводу Бондаренка буцімто було змушено дати проти нього свідчення.

Але в Москві декілька членів Політбюро, довідавшись про це, запротестували й зажадали усунення Єжова, який продовжував і далі робити свою справу. Однак Сталін, наляканий протестами інших членів Політбюро, вирішив Єжова ліквідувати. Він послав Берію проконтролювати НКВС. Що було правдою, а що ні — нам важко було встановити.

Бити стали рідше. Та й «конвеєр» перестали застосовувати, а вживали інших засобів. Замикали чоловіка в тісну шафу й залишали його там два дні стояти. Обидва наші китайчата часто ходили на допити. Вони були звинувачені в шпигунстві на користь Японії, хоч обидва були правдивими пролетарями. Походили з бідних селянських родин і жили в Радянському Союзі виключно з прання. Ні за яку ціну не хотіли вони зізнаватися в шпигунстві на користь Японії.

Якось вранці вони повернулися з допиту з сяючими обличчями — пішли з слідчим на компроміс: визнали шпигунство, але на користь Китаю, а не Японії. Шпигунство на користь Китаю — то ж зовсім інша річ! З Японією, їх одвічним ворогом, вони не хотіли мати ніякої справи. Пізніше вони пояснили мені свою позицію: Росія та Японія — завзяті вороги й вони постійно воюють. Але Росія й Китай — союзники. Вони сплели свої руки, демонструючи нерозривну дружбу великих народів.

Був у камері ще один цікавий китайчик — ілюзіоніст та акробат, що мандрував від міста до міста. Це був приватний підприємець.

Скрізь ставив свій намет і демонстрував чародійські штучки. Обладнання, з яким він працював, коштувало понад 100 000 карбованців.

Отже, він був буржуєм. Я мав через нього непорозуміння зі своїм сусідом з лівого боку, офіцером НКВС на ймення Айнгорн. Китайський чародій сидів досить далеко. Я хотів привернути його увагу й почав кричати: «Китайчик! Китайчик! Іди сюди!» Чекіст схопив мене за руку:

— Який він тобі китайчик!? У нього, як і в тебе, є ім’я.

— Нема в цьому нічого образливого. Мені важко вимовляти його ім’я.

— Нема нічого образливого? Чи було б тобі приємно, якби з іншого кутка хтось закричав би: «Жиде, йди сюди!»?

Сказане змусило мене замислитись, але я продовжував боронитись:

— Слово «жид» набрало образливого відтінку. Ми є пригноблюваним народом і тому дуже чутливі. З китайчиками — інша річ.

— Їх утискують так само, як і вас, Олександре Семеновичу. І не лише за кордоном. У їхній власній країні європейці дивляться на них з погордою.

Я мусив визнати його правоту. Той інцидент довів мені, як схильні ми легковажити вразливістю інших народів. Я сказав Айнгорнові:

— Можливо, ти й маєш слушність. Я не повинен був цього робити. Але що ви за люди: говорите про ленінську національну політику й одночасно ув’язнюєте всі національні меншини в країні.

— Олександре Семеновичу, чи не думаєш ти що вони не мають ніяких організацій?

— Я сиджу тут уже два роки, але ще не бачив ще жодного змовника. Думаю, що й ти їх не зустрічав. Поклади руку на серце й зізнайся: коли ти ще був слідчим, то чи розкрив бодай хоч одну правдиву організацію? Я в це не повірю.

Айнгорн не дав відповіді. З обережності, почуття дисципліни чи від сорому. Я не міг цього збагнути.

Упродовж останніх шести місяців ми почали помічати, що до камер потрапляло багато чекістів. Розповідали про це люди, які поверталися з «брехайлівки». Але в малих камерах корпусу 2, в яких я провів увесь свій час на Холодній Горі, жоден із них не сидів. У цій загальній камері я зустрівся з ними вперше.

Найцікавішим серед них був Брауде. Якось півтора роки тому я зустрічався з ним у Рєзнікова. Він допитував мене про іншого звинувачуваного, котрого я знав ще по Відню. У листопаді 1938 року він сам був арештований і доставлений безпосередньо до нашої камери.

Коли він зайшов, підвівся інший в’язень, котрого Брауде бив, і хотів з ним поквитатись. Ми їх розвели. Пізніше я змінив своє місце й підсів до Брауде. Був він рудий, дрібний, але міцно збудований.

Я запитав його:

— Навіщо ви били того чоловіка. Ви дійсно вірили що він шпигун?

— Ви мене вважаєте ідіотом!? Де ви бачили шпигунів?

— Навіщо ж ви його били?

— Бо я не хотів опинитися тут передчасно. Не дуже вже тут у вас приємно.

— Вам хтось наказував його бити?

— Здуріли? Хто в нас може видати такий наказ? Ніхто не має права бити в’язнів.

— У такому разі я не розумію, навіщо ви це робили. Що б сталося, якби ви цього не чинили?

— Нічого. Він просто ні в чому не зізнався б.

— А навіщо вам були потрібні його неправдиві свідчення?

— Вони були потрібні не мені, а іншим. А взагалі дай мені спокій.

За годину я поновив розмову:

— Що сталося б, якби він не зізнався?

— Нічого. У такому разі я мусив би написати рапорт до керівника з висновком: слідство не дало результату. В’язень невинуватий.

— І що тоді?

— Мене б звільнили.

— Ну й що з того?

— Чим він кращий за інших? У мене було таких, як він, — двадцять, і ніхто з них не був шпигуном.

— Уявімо, що ви написали рапорт про те, що всі вони невинуваті. Що сталося б з вами?

Він засміявся.

— Справа ніколи не могла зайти так далеко. Першого можливо, й звільнили б, але другу справу передали б іншому слідчому на перевірку. При третьому випадку я був би викликаний на килим до начальника. Після четвертого був би арештований за саботаж. Без биття ми не могли видобути з людей ніяких зізнань. Через рік ми вже не мали ні часу, ані людей для «конвеєрів».

— Сам же кажеш, що бити заборонялось, то навіщо ж били?

Він не відповів. Я не думав, що від сорому. Не хотів говорити, бо був обережним.

Протягом найближчого тижня ми подружилися. Я поновив своє питання:

— Чи справді заборонялося бити?

— Справді.

— Тоді поясни мені одне: бити почали певного дня десь 17 чи 18 серпня. Скрізь і одночасно. По всій країні від Архангельська до Одеси й від Владивостока до польського кордону. Як могло це відбутися без централізованого наказу? Може, то була неправда? Можливо, люди з інших міст брехали?

— То правда. Не брехали, але наказу бити не було.

— Але як це зрозуміти? Як слідчі по всій країні могли порозумітися, щоб одного й того ж дня почати бити своїх в’язнів?

— Дай мені, нарешті, спокій. Не випитуй, бо мені не можна говорити. Я не такий вільний, як ви. Моє становище й так гірше вашого.

— Слухай, Брауде, повір, я не провокатор. Ти знаєш про це краще, ніж усі інші. Я сиджу тут уже два роки й досі ще не зрозумів, що тут діється. Хочу зорієнтуватись. Допоможи мені в цьому.

— Допоможу вночі.

Та ніч була переповнена емоціями. Брауде запинався, коли говорив. Він не хотів називати речі своїми іменами, а лише робив натяки. Я вже сам мав до всього доходити. Але я потребував фактів й заганяв його в глухий кут. Я допитував його незгірш за слідчого.

У мене з’явилася реальна можливість підняти, нарешті, край завіси над таємницями, які приховувалися від мене впродовж двох років і я не міг милувати його. Він трохи залежав від мене, бо ніхто не хотів з ним спілкуватися чи виявляти йому свою приязнь.

— То як же було з биттям? Чи був наказ згори?

— Ми ніколи не отримували письмового наказу. Було інакше.

— А як саме?

— Між мною та Сталіним є лише двоє людей. Чи тепер розумієш?

Я перервав його:

— Ким ти, власне, був?

— Ніким надзвичайним. Лейтенантом Держбезпеки.

— То чого ж у тебе були такі близькі стосунки зі Сталіним?

— Подумай добре сам. Хто були твої адміністративні начальники?

— Колись Бухарін, потім Арманд і П’ятаков.

— У такому разі ти стояв ще ближче до Сталіна, ніж я. Бухарін та П’ятаков мали безпосередній контакт з «хазяїном». Якщо ж візьмеш останнього робітника в Радянському Союзі, то поміж ним і Сталіним стоять щонайбільше троє людей. Як за партійною лінією так і за адміністративною. Робітник, звичайно, знає директора свого заводу. Цей останній знає керівника Управління, а той Народного комісара. А Народний комісар уже безпосередньо контактує зі Сталіним. За партійною лінією все це має аналогічний вигляд. Рядовий член партії контактує з секретарем районної партійної організації. Всі районні партійні секретарі Харківської області отримують вказівки від секретаря обласного комітету партії. Секретар обласного комітету партії може вступати в безпосередній контакт зі Сталіним. Дехто звертається до Сталіна через секретаріат Центрального комітету. Але завжди щонайбільше три душі стоїть між Сталіним й найпростішими людьми на місцях.

Я задумався. Він мав рацію. То дійсно було дивним — як мало людей з’єднувало маси з осередком влади.

— Так, Брауде, але що це має спільного з нашою проблемою?

Був централізований наказ бити чи його не було?

— Чи треба все так виразно казати? Невже сам не здогадуєшся?

— Не хочу сам здогадуватися, хочу знати.

— Як довго ти в нашій країні?

— Вісім років. Але з такими речами ніколи не зустрічався.

— Тим гірше для тебе. Тебе могли арештувати набагато раніше.

У нас про такі речі не говорять. Одні роблять натяки, а другі вже самі здогадуються про все, що треба. Саме в такій формі передавали нам деякі директиви.

— Розтлумач мені це від початку до кінця. Я прошу тебе.

— Як я вже сказав, раз на тиждень я бачив начальника Харківського НКВС. Начальник, як мінімум, раз на два місяці їздив у Москву до Єжова. В Народного комісара зустрічалися начальники НКВС усіх областей й отримували там усні директиви. Поза тим мали безпосередній телефонний зв’язок з Єжовим. Єжов постійно спілкувався зі Сталіним. Думка Сталіна доходила до мене через двох посередників.

Я мав її виконувати.

— Але ж як усе-таки було з биттям?

— Я не можу розповісти тобі докладно, як це було, бо не був присутнім, коли Сталін розмовляв про це з Єжовим. Але я можу собі уявити, як усе відбувалося. І ти також можеш собі це уявити, не змушуючи мене вести небезпечних розмов. Хто ти, зрештою, є?

— Я фізик.

— Я не питаю про твій фах. Хочу знати, до якої організації ти належиш?

— Я не належу до жодної організації.

— Я знаю, що в нас немає ніяких організацій. Я хотів би знати в чому тебе звинувачують.

— Кажуть, що я бухарінець.

— Уяви собі, що Сталін гукає Єжова й говорить йому: «Треба вияснити, чи нема контактів між колишніми бухарінцями та німецьким гестапо». Єжов викликає обласних керівників: «Треба викрити контакти між німецьким гестапо та колишніми бухарінцями». Ця дрібна заміна сталінської директиви означала дуже багато. Ймовірно Сталін сподівався на те, що Єжов сам від себе загострить директиву. Керівники обласних управлінь звертаються потім до нас, слідчих, і кажуть без письмового наказу: «Треба зробити найенергійніші кроки щодо викриття контактів між німецьким гестапо та людьми Бухаріна». Ми самі потім маємо здогадуватися, які то мають бути «енергійні кроки». Без биття ніхто з вас не зізнається, що є шпигуном гестапо, бо взагалі ніяких шпигунів немає. А якщо і є, то один на десять тисяч та й той не бухарінець. І ось один із слідчих починає бити. Я не знаю, чи начальник давав йому стосовно цього усний наказ. В усякому разі я ніякого наказу не отримував. Але інші вже знали, що начальник не протестує проти биття, принаймні доти, доки людину не заб’ють на смерть. Перший, хто почав бити, досяг успіху.

Потім усі пішли по його слідах. Усе це розігралося в другій половині серпня 1937 року. Стороннім особам здається, що був письмовий наказ згори. Биття зникне не далі, як через два місяці. Й цього разу не буде ніякого наказу. Бо інакше треба було б зізнатися, що в НКВС били.

— Добре, але з кого почалися арешти бухарінців?

— Ми мали списки старих опозиціонерів. Якщо йдеться про троцькістів, то справа була дуже простою. Вони явно виступили в 1926-27 роках і були з того часу нами занотовані. У 1936 році ми їх заарештували й притисли до стіни. Тоді ці люди видали своїх близьких. Ці видали інших і так далі. Лавинний закон. Коли йдеться про бухарінців, то ця справа була не простою. Прихильники Бухаріна з самого початку маскувалися. Але були й такі, що під час колективізації протестували проти аграрної політики. Особливо в кінці 1932 року, коли вся країна потрапила в лещата катастрофи голоду, й люди почали між собою про це розмовляти. Ці розмови зареєстровані в наших теках. Ці люди проходять у нас як бухарінці. Вони й стали головними вербовщиками. Арештовуємо їх, і ти можеш собі уявити, що сталося потім. Вони капітулюють і видають нам усіх ідеологічно до них наближених. Кожен новоарештований знову видає нам подальших. Але все це скоро має припинитися.

— Ти певен того?

— Абсолютно певен.

— Чому так вважаєш?

— Є багато причин, щоб так сталося. Ці причини існують уже майже півроку. Але останнім часом сталася подія, яку я очікував уже давно. І то є для мене ознакою близького кінця.

— Поясни.

— Відтепер уже беруть нас самих. Дійшло вже до того, що половина міського населення потрапила до наших протоколів у зв’язку з тією чи іншою справою. З одного боку, не можна всіх арештовувати, а з другого, — немає жодної причини для того, щоби, узявши одного, не забрати другого. Раніше брали людей, що належали до певної категорії, яку треба було ліквідувати, наприклад: національні сепаратистські групи, колишні опозиціонери, старі більшовики, червоні партизани. Всі вони вже майже рік як ліквідовані. Якби зараз заарештувати всіх, кого інші протягом останніх шести місяців завербували, то наші міста обезлюдніли б. Але цього не можна зробити, це добре розуміють нагорі. Замість цього почали ліквідовувати наших власних людей. Ми є останнім апаратом, який треба ліквідувати. Я завжди був певен, що й до нас колись дійде черга. Тепер вона дійшла, і це є початком кінця. Перелом надійде дуже скоро.

Він говорив запинаючись, а я слухав його, затамувавши подих.

Пізніше ми з ним ще не один раз розмовляли. Була це особлива людина. Він не проявляв жодної ознаки відчаю. Те, що так сталося, було в його розумінні справою сліпої машини. Він любив повторювати, що колесо не може не крутитися, коли працює двигун. Його нещастя почалися тоді, коли він ще був п’ятнадцятилітнім хлопчиною. Часто казав: «Коли б вчасно по смерті Леніна було арештовано певних людей, то ми не були б зараз тут. Тоді ж треба було ізолювати лише шість осіб. А зараз пішло вісім мільйонів».

Він був фаталістом, переконаним у тому, що його очікує розстріл. Його розповіді переповнювали мене радісним передчуттям поліпшення долі. Я сподівався на волю.

Кожну нову подію чи ознаку я інтерпретував під знаком майбутнього звільнення. Наприклад, одного дня нас усіх примусили сфотографуватися. Потім у нас узяли відбитки наших пальців. «Ага, — думав я — вони хочуть ще до звільнення приготувати нам паспорти».

Іншого ж разу всіх нас було спроваджено до дантиста. Досі нам зуби лише псували, тепер же почали лікувати. Були також інші дрібні полегшення режиму, які видавалися знаменними.

Життя в камері було інтелектуально цікавим, але фізично дуже тяжким. Ми потерпали від жахливої тісняви. Якщо хтось хотів пробратися до параші, то мусив обережно переступити через двадцять тіл. Люди лежали на боці, сплетені між собою й стиснуті так густо, що не можна було пройти, не потоптавшись по них. Хто хотів справити свої природні потреби, обережно рачкував до параші, ставлячи руки й ноги між тілами лежачих. Але коли в грудні стало холодно, і всі почали вкриватися, між тілами вже не можна було віднайти вільного місця й мандри по камері стали дуже тяжким заняттям.

Треба було пересуватися по людських тілах і будити сплячих, які дуже гнівно на це реагували й часто виникали бійки, що будили, врешті, всю камеру. Ситуація весь час погіршувалася, аж поки ми не прийняли ухвалу: попросили наглядача, аби він кожні дві години стукав у двері. Староста тоді видавав команду: «Встати!» Люди йшли до параші, а потім знов укладалися спати, але вже обличчями в інший бік. Таким чином ми одним пострілом убили двох зайців.

Не можна було лежати більше двох годин на твердій підлозі на одному боці, але й повернутися було неможливо без загальної команди. Отож ми міняли положення, а заодно дозволяли людям сходити до параші.

Я занедужав. Мої зуби почали хитатися і випадати, а на всьому животі виступили болючі виразки. Я вже не міг лежати на боці. Староста звелів виділити для мене трохи більше місця, щоб я міг лягти голічерва. Старостою був молодий грек, капітан Червоної армії, який турбувався про наші інтереси з великою самовідданістю. Він поговорив з лікарем, але в шпиталі не було місця. Я почував себе все гірше. Врешті розпочав голодування, і тоді місце знайшлося. Я згадав про нашу голодівку шестимісячної давності, яку довелося через декілька днів припинити без результатів. Зараз же вона привела мене до успіху вже через шість годин.

У шпиталі я застав багато кримінальників, в тому числі й таких, які повернулися із заслання. У розмовах із ними мені відкрився світ далеких таборів. Але я не хочу зараз переривати тими розповідями свою оповідь. Я вже розповідав про циган, яких було заарештовано в мелітопольському районі без достатньої провини. В шпиталі я зустрівся з людьми особливої групи. То були люди без прізвищ, «раби Божі», які прибули з західного кордону Радянського Союзу. Мені здається, що їхнє осідле місце було десь поблизу Шепетівки. То була релігійна секта селян, які не хотіли мати імена. За царату їх полишали в спокої, так само, як і в перші роки революції. У 1933 році розпочалася паспортизація. Радянська влада, врешті, завимагала від них, щоб узяли собі які хочуть прізвища. Вони відмовилися, бо в їхньому розумінні всяке зло починалося з прізвища. Диявол мав назвисько, а Бог його не мав. Вони називали себе «рабами Божими» з додаванням імені. Двоє, котрих я зустрів у шпиталі, були «раб Божий Іван» та «раб Божий Йосип». То були лагідні й добрі люди. З їхніх розповідей я зрозумів, що радянська влада мала з ними дуже багато клопоту. Врешті, районні ради на свій розсуд вписали їм у паспорти прізвища. Але це не допомогло, бо вони порвали ті паспорти. Ця безнадійна боротьба тривала аж до початку «чистки», коли їх було заарештовано. Дехто встиг на той час утекти до міст. Але і в Харкові, і в Києві вони не хотіли мати ніяких прізвищ. ДПУ скоро їх переловило, але й у в’язницях вони не реагували на прізвища, які приписало їм ДПУ. Не ходили на допити, коли виклик починався з прізвища. Наглядачі були змушені кричати до них: «рабе Божий Іване» або «рабе Божий Йосипе».

У шпиталі я зустрічав багато безпритульних. Законом від 7 квітня 1935 року безпритульність була заборонена в усьому Радянському Союзі. Спійманих дітей розміщували по виховних колоніях. Частина ж із них потрапили до в’язниць та таборів. Нові закони допускали смертну кару для дітей, яким виповнилося 12 років і гебісти часто з цього користалися. Ці екзекуції приховувалися, але безпритульні про них знали. В моїй палаті був дев’ятилітній хлопець, який мав вигляд п’ятилітньої дитини. Малий як ліліпут, він був спеціалістом із крадіжки велосипедів. Я й до сьогоднішнього дня не розумію, як йому вдавалося своїми коротенькими ніжками рухати велосипед.

З великим гумором він виспівував безприкладно непристойні пісні.

З наполегливістю відстоював в палаті свої права перед дорослими й було небезпечно встрявати з ним у суперечку.

Я навчився жити в злагоді з кримінальниками. Хто відстоює перед ними свої права — ризикує життям. Від крадіжок та грабунків вберегтися було просто неможливо, хіба що вступити з ними в спілку проти політичних. А взагалі з ними можна було досягти компромісів. Треба було їм віддавати частину харчів і тоді вони переставали красти. У в’язниці ці люди не були небезпечними. Вони не користувалися ніякими привілеями з боку НКВС. У шпиталі вони були ізольовані від політичних. Їм одним дозволялося працювати у в’язниці — обслуговувати кухні та лазні.

Кримінальники, які повернулися з таборів, мали гарний вигляд.

Розповідали, що в таборах набагато краще, ніж у в’язниці. По-перше, харчі там ліпші й, по-друге, можна заробити грошей і докупити собі щось у магазині. В деяких таборах є театри й кіно. Кваліфіковані робітники та інженери там мають змогу працювати за своїм фахом. Перед нашими очима вимальовувався досить таки оптимістичний образ нашого майбутнього у великих таборах. Скоріше за все, ці розповіді були справою рук енкаведистів, які організовували контакти політичних із кримінальниками. Коли роком пізніше я мав нагоду зустріти німців, які поверталися з таборів, то був змушений піддати свої погляди на табори ґрунтовній ревізії.

Шпитальний лікар при кожному відвідуванні розмовляв зі мною по півгодини про мою справу. Півроку тому це було неможливим.

Відчувалося, що відбулися якісь внутрішні зміни. Подібне вже було в січні 1933 року. Тоді водночасся згинуло 11 мільйонів селян, але не видно було ніякої демонстрації чи повстання з метою зміни політики — апарат був дуже потужний. Терор тоді шаленів нестримно. Лише відчувалося, що «далі так бути не може». Мабуть, і Сталін також це відчув і відступив. Багато ознак свідчили про те, що зараз настрій у країні досяг цієї самої температури.

У шпиталі наздогнала мене звістка про болючу втрату: людина, яку я дуже шанував, Володимир Йосипович Дубровський, помер на першому допиті від розриву серця. Його було привезено до шпиталю вже мертвого. Дубровський був директором комунального банку в Харкові, і я мав з ним багато справ. Комунальний банк контролював кредити, які держава надавала нам для будівництва дослідної станції глибокого охолодження. Контроль інвестиційних кредитів через банки був дуже суворим. Банк не лише зберігав наші гроші, але й стежив за тим, аби державні кошти витрачалися за призначенням та щоб не було перевитрат. Але коли б банк дотримувався правил, то в короткий час зупинились би всі будови в усьому Союзі.

Дубровський був комуністом, який дбав про дотримання духу законів, а не їх літери і з будь-якої ситуації завжди знаходив вихід.

Якось я прийшов до нього в такій справі: була готова насосна станція, від якої залежав вчасний запуск всієї дослідної станції. Але бракувало якихось дрібниць, що коштували лише кількасот карбованців. Їх можна було купити на чорному ринку, але закон нам це забороняв. Ми мали вичікувати, поки Наркомат затвердить для нас необхідну квоту. Якби нам сприяло щастя й відповідні заводи виконали свої плани, то ми могли б купити ті деталі за «твердими» державними цінами. На чорному ж ринку довелось би платити в декілька разів більше. Навесні 1936 року, коли ми збиралися запустити насосну станцію, нам пообіцяли ці деталі в другому кварталі 1937 року.

Півроку тяганини означали б незчисленні втрати для держави. Але банк не хотів видати нам кількасот карбованців. На чорному ринку треба було платити готівкою, але готівку ми отримували з банку лише у двох випадках: на заробітну плату робітникам та службовцям і на відрядження людей до Москви та інших міст. Усе інше оплачувалося переказами. Як я вже казав, ішлося про до смішного малу суму. Ми мали мільйонний бюджет, але чиновники вперто відмовлялися видати мені 400 карбованців. Довелося йти до генерального директора.

Дубровський прийняв мене, як завжди, дуже доброзичливо, майже по-батьківськи. Він не був бюрократом. Я виклав йому свою проблему.

— Олександре Семеновичу, я тобі не раз говорив, що коли продовжуватимеш займатися у нас будівельними роботами, то неодмінно потрапиш до в’язниці. Всі керівники робіт ідуть до в’язниці. Або вони порушують закони, або будівництво зупиняється. Тут важко знайти золоту середину: мале порушення закону й велике будівництво. Більшість іде іншим шляхом: великі порушення закону й мале будівництво.

— Що вам сказати, товаришу Дубровський? Якщо не дасте 400 карбованців помпи не запрацюють. Втрати не йтимуть ні в яке порівняння з цими грішми.

— Готівкою я нічого не можу тобі дати. Але дам добру пораду: чи маєш надійного постачальника, який би заслуговував на премію?

— Маю такого. Це Фрумкін, дуже гарний працівник і ще ніколи не отримував премії. Я якраз намірявся йому її призначити.

— Скільки хотів йому дати?

— 600 карбованців. Місячний оклад.

— То дай йому 900. Якщо не маєш грошей, я добавлю. Я дійсно не можу дати готівку на закупівлю чогось на вільному ринку, але якщо деталі на ринку коштують не більше, ніж у цінниках державної фабрики, я можу закрити одне око. Розумієш? Але ж вони коштують значно більше, і я не хочу про це знати. Принесеш мені рахунок з офіційними цінами. Решту доплатить твій постачальник з надлишку премії. Ми обидва порушимо закон, але кожен із нас лише на половину.

Я подякував. Він поплескав мене по плечу й сказав:

— Олександре Семеновичу, ніщо тобі не поможе. Все одно підеш до криміналу, але з відчуттям, що довів добру справу до кінця.

Мусиш запросити мене на відкриття станції. Хочу подивитися, що ти збудував за наші дорогі карбованці.

Я пообіцяв, але не зміг виконати свою обіцянку, бо незадовго до відкриття станції був заарештований. Щоправда, не за перевитрати й не за погану роботу на будові, а за намір «застрелити Сталіна та Ворошилова» з метою «реставрації капіталізму».

Прийшла черга й Дубровського. Він був старим і заслуженим.

Під час громадянської війни, коли йому було сорок років, керував партизанським загоном. Разом з іншими червоними партизанами він і пішов до в’язниці. Незважаючи на все, що відбувалося перед його очима, він не був психологічно готовим до такого повороту подій. Коли на першому ж допиті слідчий назвав його агентом гестапо серце старого і вже не дуже здорового чоловіка не витримало.

Два тижні я залишався в шпиталі. Коли ж повернувся до камери то застав там разючі зміни. Всі допити були припинені. Вся камера чекала в лихоманці збудження на те, що мало прийти.