Холодна Гора

Київ

Загальні камери на Холодній Горі були брудними норами. В’язні лежали скупченими на голій бетонній підлозі. Коли хтось хотів дістатися до параші чи до дверей, мусив топтатися по людських тілах як по дровах. Повітря було зловонним від дихання та випарів людських тіл. Тільки лічені одиниці з в’язнів могли собі дозволити прання білизни. Інші ж, якщо вони взагалі мали білизну, сиділи в чорних, як і їхній одяг, сорочках.

Але на Холодній Горі життя вирувало. Режим був м’яким. «Брехайлівка» нейтралізовувала всі засоби ізоляції. Безперервний наплив нових в’язнів пов’язував нас із зовнішнім світом і з будь-якими змінами в сценарії слідства. Великі камери вміщували від 200 до 300 в’язнів. Був то цілий світ, і до того ж дуже цікавий. Щодня прибували нові, щодня хтось повертався з «брехайлівки» й приносив звістки, які ми тут же починали обговорювати. Ми жили вкупі з видатними людьми. Слухали лекції й самі їх читали.

Внутрішня ж в’язниця була склепом як у Харкові, так і в Києві.

Камери в ній були чистими й не перенаселеними. Кожен в’язень мав своє ліжко, матрац і білизну, яка мінялася раз на місяць. Але режим був нестерпним.

Не було чути жодного слова. Наглядачі говорили пошепки й примушували в’язнів також говорити пошепки. Кожні кілька хвилин наглядачі зазирали в камеру через прозурку. Тюремний режим скрупульозно дотримувався і в’язні знаходилися під ненастанним наглядом.

Протягом семи годин, починаючи з 11 вечора й до 7 ранку, вільно було лежати на ліжку. Вдень можна було лише сидіти, не спираючись спиною. Докучала бездіяльність. Ні олівця, ні шахів, ні доміно, ні книжки, ні лекцій.

У всіх великих містах Радянського Союзу існують малі внутрішні в’язниці при центральному будинку ДПУ і в’язниці масові — такі, як Холодна Гора — на околиці міста. У внутрішній в’язниці Харкова сиділо кількасот людей, на Холодній Горі ж — десь близько дванадцяти тисяч. Так само було і в Києві. Всі внутрішні в’язниці мають один і той же режим суворої ізоляції. В Києві мені довелося побувати лише у внутрішній в’язниці.

У ніч прибуття мені довелося двічі міняти камеру. Врешті я опинився в камері з 6 ліжками, з яких 3 були зайняті. Я відрекомендувався товаришам.

Найцікавішім із трійки був Богуцький.

Це був генерал Червоної армії, герой громадянської війни, керівник Київського повстання. Його дружина й діти потрапили до рук білих. Дружину скалічили, а синові викололи очі. Врешті захопили і його самого, поставили до стіни й дали поспішний залп, оскільки червоні йшли по п’ятах, і залишили помирати. Богуцький при тій поспішній екзекуції отримав 16 куль і лише дивом залишився живим. Коли видужав, знов очолив військовий підрозділ Червоної армії. Після однієї з атак залишився без правої руки. Вигляд скаліченої дружини й сліпого сина були нескінченим джерелом страждань для цього чоловіка, який уже не міг мати дітей. Незадовго до його арешту відомий російський офтальмолог запропонував нову методику повернення зору сліпим. Очі живих або щойно померлих могли бути за певних умов пересаджені сліпим, після чого вони знов виконували свої функції. Богуцький погодився, хотів запропонувати одне око своєму сліпому синові. Але до операції не дійшло, бо генерала було арештовано.

Його звинуватили в терорі. За завданням контрреволюційної троцькістської організації він начебто хотів убити з револьвера свого найближчого керівника маршала Ворошилова. Опріч того, був шпигуном та диверсантом. Буцімто він та інші офіцери-змовники намірялися напасти на Кремль і заарештувати весь уряд СРСР. Але вершиною звинувачення був замах на Ворошилова. Богуцький заперечував. Йому влаштували очну ставку з найближчим приятелем.

Той звинуватив і себе, і Богуцького, але Богуцький не дав себе залякати. Він закричав до свого товариша по громадянській війні:

— Коли тебе катували білі — ти тримався як богатир. Чому ж зараз, коли б’ють свої, ти, курво, брешеш мені в очі?

Приятель відповів:

— Проти білих боровся, а проти радянської влади не хочу боротись.

Богуцький же довго боронився. Був він амбітною й гарячковою людиною, але мав уже понад 60 років. Його нервова система, ослаблена за роки революції та громадянської війни, не витримала цього нового випробування, що впало на його плечі на порозі старості.

Слідчий дуже швидко віднайшов слабке місце старої людини — це його гонор і гідність. Треба було їх розтоптати. Він піддав його нищівним приниженням. На нього начіплювали свастику й гуртом висміювали. Іншого разу слідчий узяв повну плювальницю й спорожнив її на сиву голову колишнього героя Києва. Його товариш Вужик пізніше розповів мені пошепки, що Богуцький, повернувшись із того допиту, залився слізьми. Його не можна було заспокоїти. Він годинами повторював: «І за це мій син втратив очі. І за це я став калікою й моя дружина також».

Уранці після тієї ночі Богуцький добровільно зголосився до допиту. Попросив паперу й перо. Написав на цілу сторінку зізнання, в якому визнав усе щодо замаху на Ворошилова з подробицями, які далеко виходили за межі того, що вимагав слідчий. Виклав також і мотивацію. У своєму зізнанні він вилаяв Ворошилова як міг. Назвав його вонючим боягузом та підлим плазуном. Природно, що ця частина зізнання не була прийнята.

У Києві також помітили перелом після усунення Єжова, але не так виразно, як на Холодній Горі. Щоправда, мені довелося побути лише у внутрішній в’язниці і я не знав, що діялося в масових тюрмах. Лише невелика частина в’язнів київської внутрішньої в’язниці відмовилася від своїх попередніх зізнань внаслідок нової ситуації.

Богуцький також письмово ні від чого не відмовився — виявляв перед слідчими свою безмежну погорду. Походив він із робітників і не міг нікому вибачити заподіяної йому кривди. Не вмів себе опановувати, не вмів мовчати. Такий темперамент у царстві тотальної брехні повинен був обов’язково довести його до смертельних конфліктів, і я певен, що він марно загинув.

Через кілька місяців інформація про перелом проникла через мури ізоляції і у внутрішню в’язницю київського НКВС. Ми тиснули на Богуцького, аби він відмовився. Не відмовився, бо не хотів їх бачити. Був задоволений з того, що йому дали спокій:

— Кожен із тих гадів знає моє ім’я з давніх часів. Кожен знає також, ким я був. Навіщо мені відмовлятися? Вони й так не вірять, що Богуцький може стати вбивцею і шпигуном.

— Товаришу Богуцький, що ці люди повинні робити, адже вони діяли під примусом.

— Краще було б їм кинутися в Дніпро, аніж підіймати руку на таких, як я і мої товариші.

Він ні від чого не відмовився і його справа пішла до військового трибуналу. Прокурор викликав його перед розправою, щоб вияснити декілька неясних пунктів. То був молодий прокурор, новачок на своїй посаді. Бачачи перед собою однорукого терориста, він нічого не міг зрозуміти.

— Гаразд. Але чому ваша організація не доручила замаху здоровій людині? Ви ж, мабуть, не можете стріляти лівою рукою?

Богуцький зухвало відповів:

— Можу вам детально пояснити, чому наша організація не могла знайти іншого терориста: організація не могла його знайти бо ніколи не існувала. А навіщо слідчий, витвором якого була ця організація, доручив той замах мені, я не маю уявлення. Запитайте його про це самі.

— Я вас не розумію. Як це не існувала? Це ваш підпис?

Прокурор підказав йому підписаний протокол.

— Ви підписали б ще й не те, товаришу прокуроре, якби з вами робили те, що витворяли зі мною.

Прокурор припинив розмову. Він дав Богуцькому папір, звелів описати всю цю історію й відіслав до камери.

Богуцький один-єдиний гнівними словами батожив криваву комедію, в якій ми були акторами. Він порушив те, на що неписаним законом було накладено для в’язнів табу, тобто таємницю великих процесів. Під час прогулянок він часто підходив до мене й шепотів:

— Кривава сталінська диктатура. Помінялися лише помічники ката, обов’язком яких було катування: Ягода, Єжов, Берія. Пригнічення лишилося без зміни.

— Маєш рацію, Богуцький. Але як ти тлумачиш те, що підсудні в великих публічних процесах зізналися в злочинах, котрих вони не здійснювали й навіть не могли здійснити?

— Таких людей, як Муралов, катували впродовж восьми місяців, доки вони не здалися. Боягузи й зрадники типу Радека вигадали свої злочини відразу ж, як тільки їм пообіцяли життя.

— Але ж, Богуцький, як ці люди могли сподіватися на помилування після всього, що вони понапідписували?

— Я сидів разом із Народним комісаром Леплевським, начальником ДПУ України. Він розповів мені все.

— Чи не той це Леплевський, що був заступником Генерального прокурора в Москві?

— Ні. Заступником Вишинського був брат мого Леплевського, але й він був арештований.

Свого часу я мав у Москві справу з прокурором Леплевським стосовно своєї дружини.

Прогулянка скінчилася, а разом із нею й розмова. Ми продовжили її наступного дня. Власне, під час прогулянок не дозволялося розмовляти. Але один із наглядачів був справжнім лібералом з добродушним, широким селянським обличчям. Іноді він і сам зі мною теревенив. Зник наприкінці серпня.

Богуцький повернувся до процесів.

— Леплевський знав, що казав. Усе, що ми тут витерпіли, є дрібницею в порівнянні з тим, що мали витерпіти в Москві ці мученики до того, як капітулювати.

— Але в судовій залі, на публічній розправі вони ж мали можливість викрити все перед цілим світом. Там їх уже не били. Там вони сиділи перед закордонними журналістами та дипломатами.

— У судовій залі їх би не били, але пізніше в підвалах ДПУ їм би попереламували кістки. Згадай Крестинського, який відмовився від своїх зізнань на процесі Бухаріна. І що з того? Виник скандал на весь світ? Ніхто ні гу-гу. Вишинський звелів перервати засідання, аби НКВС мало змогу його за ніч обробити. Можеш собі уявити, що то була за обробка. В усякому разі вона дала ефект. Крестинський потім повернувся до зали й засвідчив, що його відмова була контрреволюційним маневром, аби здескредитувати суд і слідство. Чого тобі ще треба?

Через тиждень нас обох повезли до в’язничного дантиста. Наглядач замкнув нас у малому приміщенні, де ми прочекали понад годину. Там Богуцький мені розповів:

— Знаєш, що розповідав Леплевський? 16-ти звинувачуваним у першому процесі — Зінов’єву, Камєнєву та іншим — Сталін особисто пообіцяв життя, якщо визнають свою провину. Аби вони повірили тій обіцянці, за тиждень перед процесом було змінено закон стосовно тероризму!

Після вбивства Кірова було видано спеціальний закон проти терористів: безумовна смертна кара без права помилування. Перед процесом Зінов’єва було впроваджено статтю закону про помилування. Розпорядження, що було опубліковане в «Правді», слідчі показали всім 16 ув’язненим, аби вони повірили в можливість свого помилування.

— Добре, я можу погодитися, що перших 16 можна було обдурити. Але ж друга група — П’ятаков, Муралов та інші, черга яких надійшла через 6 місяців, — добре знала про це, що перші 16 були розстріляні. Тож як вони могли вірити обіцянкам?

— Я сидів в одній камері з 8 офіцерами й 16 гебістами. Був старостою. Один із чекістів був із Москви. Він розповідав, як це було.

Каменєв і Зінов’єв були скарані на смерть 24 серпня 1936 року. Наступного дня в «Правді» з’явилося повідомлення про виконання вироку. Але насправді ще п’ять днів вони лишалися живими, й тому була причина. Звинувачувані в другому процесі, окрім П’ятакова та Радека, на той час уже були заарештовані. Спочатку їм було показано повідомлення в газеті «Правда» про страту 16 чоловік, а потім їм показали самих цих людей, які буцімто були вже страчені. Всі вони були при доброму здоров’ї й раділи життю. «Розстріляні» розповіли тим, хто мав стати перед судом, що мусили зректися своїх прізвищ, замість яких отримали номери. Потім їх помістили в ізолятор і під загрозою смертної кари заборонили називати кому-небудь свої справжні прізвища. Їм пообіцяти надати можливість користуватися великою бібліотекою, де вони зможуть займатися науковою працею.

Сталін хотів абсолютного підпорядкування країни своїй волі. Вони не мали іншого виходу, як тільки погодитися. Через п’ять днів ці 16 були таємно розстріляні. Вони вмирали, проклинаючи Сталіна.

Але наступна група про це вже нічого не знала. Коли потім було заарештовано П’ятакова та Радека, чекісти без труднощів переконали їх у тому, що вироки були винесені не «насправжки» й не були виконані.

Усе це мене не переконало. Розстріляні були великими фахівцями конспірації, підпілля, героями революції та кривавої громадянської війни. Не раз ішли на смерть та заслання. Адже Сталін послав на смерть цілу ленінську гвардію. Повинні ж були серед них знайтися люди, які б віддали перевагу смерті перед знеславленням.

Я сказав про це Богуцькому. Він відповів з гіркотою:

— Алексе, друже, ти тепер не маєш дружини і в тебе немає дітей.

Ці мученики могли десять разів піти на смерть, але не на тортури.

Після судового засідання вони опинялися в підвалах ДПУ. Кожен розумів, що його чекає в разі відмови від зізнань. Дружини й діти цих людей уже чекали в катівнях ДПУ. Якщо серед звинувачуваних багато хто міг сам піти на муки, то жоден не міг бачити катування своєї дружини. Я публічно зізнався б не лише в змові з Гітлером, але з самим дияволом, коли б вони наклали лапи на мою дружину.

— Гаразд, але як Сталін не побоявся того, що хтось на суді все ж таки викриє брехню?

— Кожен міг говорити тільки від свого імені, а не від імені всіх.

Крестинський міг говорити лише про свою особисту участь у змові, але не про вину Бухаріна чи Ягоди, якщо вони самі визнали свою вину. Всі звинувачені в процесі слідства були повністю ізольовані один від одного. Вони бачилися лише тоді, коли того хотіло ДПУ.

І ще одна деталь: у великих процесах було близько 70 звинувачуваних, а кандидатів на їх місце — кількасот. Усі, хто відмовився від участі у відкритому процесі, були скарані на смерть. Тим паче, один чекіст розповідав мені дещо, чому важко не вірити і що, коли це правда, багато що пояснює.

Він присунувся до мене ближче.

— Він розповідав про пробні процеси. Зала заповнювалася агентами ДПУ. Частина з них була замаскована під закордонних кореспондентів. У тих процесах було перевірено, чи можна довіряти звинувачуваним у наступному правдивому процесі. Проба тривала недовго. Після відкриття засідання звинувачених запитали, чи вони визнають свою вину. Хто змінив свою позицію, того спочатку катували, а потім розстріляли. Але особисто я не вірю в цю історію. То було зовсім зайве. Хто потрапляє до їхніх рук — і без таких засобів м’якне, як глина в руках гончара.

— Ти говорив із Леплевським про ці пробні процеси?

— Так, але він цього і не підтвердив, і не заперечив.

— Скажи мені, чи не вважаєш ти, що й Тухачевський був невинуватим? Зрозумій мене. Я не вірю, щоби Тухачевський, Путна, Гамарник та інші були німецькими та японськими шпигунами, як писали газети. Але чи не міг Тухачевський разом із генералами вчинити спробу повстання, зважаючи на те, що діється в країні?

— Не мели дурниць, Олександре Семеновичу. Коли він міг це зробити? Він був арештований в 1937 році, але вже за шість місяців перед цим уже був покійником, повністю ізольованим і обкладеним з усіх боків ДПУ. Кожен уникав контактів із ним. Як можна було в такому становищі підготувати повстання?

— Не розумію цього. Він же до травня місяця був заступником Народного комісара й фактичним керівником армії.

— Не знаєш Сталіна. Він бавився своїми офіцерами як кіт мишею і робив це стільки часу, скільки йому було потрібно для того, щоб безпечно задушити. Ще рік перед цим на процесі Зінов’єва виник Путна як контрреволюційний троцькіст. Через п’ять місяців на процесі П’ятакова Радек звинуватив Тухачевського. Чи ти думаєш, що хтось відважився б на це без наказу Єжова? З того моменту Тухачевський уже був фактично ліквідований, і всі це бачили. Він ще півроку керував армією, але кожен офіцер боявся залишитися з ним в кабінеті віч-на-віч.

— Чому застрелився Гамарник?

— Бо він був людиною, а не курвою, як Ворошилов та Будьонний. Від нього вимагали, щоб він разом із цими двома здійснив суд над Тухачевським. Єжов показав йому письмові докази зради маршала. Гамарник був керівником політичного управління армії, і протягом багатьох років перебував у тісному контакті з ДПУ. Знав Єжова, бачив, що ці документи підроблені. Пішов до Сталіна. В розмові з «хазяїном» усвідомив, що підробником був не Єжов, а сам Сталін.

Повернувся додому і вліпив собі кулю в лоба.

— Але якщо нічого не було, то навіщо Сталін звелів ліквідувати Генеральний штаб армії?

— Сталін боявся власної тіні. Тухачевський був дуже популярним. Насправді ж він не готував ніякого повстання, хоч міг це зробити.

Якось у квітні ми розмовляли про долю Єжова. Його портрети, нарешті, познімали. Богуцький сказав:

— Тепер розділить нашу долю.

— Ти цього певний?

— Олександре Семеновичу, ти, мабуть, не знаєш добре наших партійних звичаїв. Якщо член Політбюро перед партійним з’їздом складає з себе державні повноваження, то навіть росіяни розуміють, що його час скінчився. «Його не буде на з’їзді, — кажуть вони один одному. — Він уже в ізоляторі».

Опріч Богуцького, в камері ще сиділи начальник української митниці та безпартійний залізничний службовець. То був старий буркотун на прізвище Ковальский. Він постійно скаржився на свою долю і мав на те підстави. Вісім років тому він утік з Радянського Союзу. Якщо не помиляюся, здійснив це так: він супроводжував російські товарняки, призначені для відправки за кордон. Російська прикордонна товарна станція заходила трохи на територію Польщі.

Ковальский вирішив скористатися цією обставиною для того, щоб утекти й десь заховатися в прикордонній польській місцевості. Він мав брата, адвоката в Здолбунові, за годину їзди від кордону. Ковальський розповів нам якусь дуже темну історію. Буцімто він наступного дня зустрівся в Польщі з якимось польським політиком, і уже наступного дня його було арештовано як радянського шпигуна. Польський суд покарав його на 8 років ув’язнення. Після відбуття строку покарання офіцери польської дефензиви перегнали його вночі через польський кордон, і він здався першому радянському прикордонникові. Його було привезено до київської внутрішньої в’язниці й звинувачено в тому, що він перетнув російський кордон як шпигун польської дефензиви.

Але він явно не був польським агентом. Я не міг визначити, чи він свого часу потрапив до Польщі як утікач, чи як російський шпигун. Увесь час бурчав, а його розповіді часто були суперечливими.

Коли ж його перепитували — відповідав грубощами. Був злим співкамерником і псував загальний настрій.

Третім був Василь Петрович Вужик. Він був начальником митної адміністрації України. В очах НКВС був бухарінцем і польським шпигуном. Вужик був високим і сильним чоловіком, з дуже приємними рисами обличчя. Навіть у в’язниці умудрявся справляти враження елеганта.

Із цими трьома людьми я просидів понад два місяці в майже цілковитій ізоляції. Двічі мене було викликано на допит. Слідчий поводив себе так, наче не було ніякого перелому і запитав мене, в чому я збираюся зізнатися.

— Ні в чому.

— Це вам не вдасться. Мусите в чомусь зізнатися.

Я не сприймав його серйозно, бо вважав його поведінку анахронізмом.

Другий раз мене викликали в зв’язку зі свідченнями в’язня на прізвище Гусак, молодого інженера, який працював на нашій дослідній станції. Ще рік тому він «зізнався», що належав до моєї організації і що я його завербував.

Слідчий запитав мене:

— Чи підтверджуєте зізнання Гусака?

— Ні.

— Що хочете в них спростувати?

— Дві речі: по-перше, я не контрреволюціонер і, по-друге, я не вербував Гусака.

— Що ви можете сказати про Гусака?

— Особисто я ніколи не почував до нього симпатії, але з цього приводу не можу стверджувати, що він контрреволюціонер. Якщо сказати правду, то я завжди вважав його за вашого вивідувача.

— З цієї причини ви мали з ним погані стосунки?

— Мабуть, що так.

— У такому разі розпишіться.

Я розписався. Слідчий явно був задоволений моїм зізнанням.

Я відгадав його наміри. Вони хотіли звільнити Гусака й мусили очистити його тим протоколом від фіктивних гріхів. Погані стосунки зі мною мали покращити його становище.

Потім я просидів багато тижнів, упродовж яких ніщо не відбулося, і я був певен, що критичний для мене час минув. Буду або звільнений, або депортований. Чому вони так довго зволікають?

Я вже став схожий на кістяк. Голодував страшенно. О 6 ранку отримував шматок хліба. Я вживав його порціями, поділивши на п’ять частин, щоб вистачило до вечора. Але вже до 11 я з’їдав усе. Не варто терпіти голод, коли маєш хліб під подушкою.

Надвечір я завжди слабшав від голоду. Потрапляв у конфлікт з наглядачем, оскільки намагався трохи опертися об стіну. Я просто не міг висидіти до 11 вечора випроставшись. Наглядач був чемний, але невблаганний. Кожні кілька хвилин відчиняв «кормушку» й мовчки вказував на мене.

Іншим джерелом конфліктів був сон. У Харкові два роки я спав одягненим. Узимку навіть у плащі, й нікого це не турбувало. У Києві ж панувала гігієна. Треба було роздягатися. Невільно було тримати руки під ковдрою. Наглядачі повинні були бачити руки, аби унеможливити спробу самогубства. В одній із камер в’язень протягом кількох ночей зсукав собі під ковдрою мотузка, на якому потім повісився.

Мої плечі мерзли, і я не міг заснути. Пробував переконати наглядача, але марно. Врешті почав накривався з головою, не звертаючи увагу на наглядача.

Але то був досвідчений наглядач. Він не кричав, але кожні п’ять хвилин відчиняв «кормушку». Це будило інших, і вони примусили мене до капітуляції.

Три ночі поспіль я не спав, доки не знайшов вихід: зробив у ковдрі отвори, через які вистромив руки. Наглядач бачив руки, а в той час мої плечі були прикриті. Ми порозумілися на цій підставі.

Нудьга була смертельна. Сімнадцять годин на добу доводилося сидіти без діла. Побут на Холодній Горі розбестив мене. З трудом я звикав до монотонного життя в Києві.

У кінці травня прийшла людина, з якою я заприятелював. Це Іван Дмитрович Ярошенко. Був він менший середнього зросту й дуже самовпевнений. Його гранатове вбрання було незабруднене й видавало військового. Він сидів на своєму ліжку біля вікна, поводив себе дисципліновано і спокійно. Часом стояв виструнчений так, неначе проковтнув кілок. Певно гадав, що, незважаючи на малий зріст, надасть собі своєю поставою більшого авторитету.

Ярошенко останнім часом був керівником якогось тресту в Києві.

Він прожив авантюрне життя. Його батько був портовим робітником у Владивостоці. Коли в 1917 році вибухнула революція, двадцятирічний Ярошенко був моряком на російському військовому кораблі. Він полишив свій корабель і приєднався до Червоної гвардії, а пізніше перейшов до партизанів. Там, на Далекому Сході, за радянську владу боровся Лазо — партійний вождь; богатирські вчинки Лазо зробили його ім’я відомим у найвіддаленіших закутках цілого краю. Далекий Схід був цитаделлю контрреволюційних білих генералів, які тут мали підтримку в японській інтервенції. Боротьба проти генералів та японців кілька років велася підпільно. Ярошенко подався до Лазо й виконував у нього важливі функції, зокрема, організовував диверсійні акти в тилах неприятельського фронту. Пізніше Лазо був схоплений японцями й замордований диявольським способом. Якщо не помиляюся, його було спалено в топці паровоза. Ярошенко продовжував боротьбу з рештою партизанів, аж поки вся Далекосхідна територія не була очищена від японців та білих. Він часто розповідав нам про свої пригоди, і його розповіді допомагали нам проводити час.

— Якось я отримав завдання висадити в повітря важливий залізничний тунель. Я послав на місце спостерігачів. Вони принесли звістку, що тунель дуже охороняється. Напад міг обернутися великою кількістю жертв і міг закінчитися нічим. Я вже сконцентрував поблизу тунелю 150 чоловік малими групами в гірському лісі. Звелів їм повернутися, пообіцявши самому залагодити справу. Наші техніки вмонтували заряди динаміту разом із запалами в дві скриньки.

Я поїхав на залізничну станцію, будучи вдягненим під селянина з вантажем зерна, з наміром сісти на потяг, що йшов через тунель.

Але в той час заборонялося провозити цивільних. Я підмовив російського кондуктора товарного потягу дозволити мені проїхати лише дві станції, і він погодився на це за чверть кілограм тютюну. Я розмістився зі своїми скринями в останньому вагоні. Посередині тунелю я запалив шнура й викинув обидві скриньки з вагону. Коли поїзд виїхав з тунелю, я вискочив із нього. Через хвилину пролунав страхітливий вибух, який завалив частину тунелю.

Ця історія мала своє закінчення. Кількома роками пізніше я був головою міськради в Хабаровську. Прийшов до мене якийсь залізничник зі скаргою, що в нього було відібрано помешкання. Я впізнав у ньому мого кондуктора з тунелю. Він же мене, звичайно, не впізнав.

Коли він уже хотів іти, я затримав його.

— Товаришу, я дам тобі інше помешкання. Буде воно кращим, ніж старе, але перед тим ти повинен мені сказати, де ми зустрічалися.

Чоловік безпорадно дивився на мене.

— Я ніколи вас не бачив, товаришу голово.

— Бачив, бачив, — відповів я, — лише добре приглянься. Від цього залежатиме, чи отримаєш ти житло, чи ні.

Його очі хижо зблиснули, він кинувся до мене не інакше, як з метою вчепитися в горлянку.

— Ти винуватий у тому, що вони зі мною зробили! — закричав він у великому збудженні. — Ти висадив в повітря тунель, і це наробило мені багато клопоту. Японці арештували мене й катували в тюрмі три місяці.

Я заспокоїв його і дав йому добре помешкання. Він його заробив. Тримісячне слідство в японців не було дрібницею.

Під час громадянської війни Ярошенкові часто доводилося переходити маньчжурський кордон, щоб організувати транспортування хліба для Червоної армії. Він залучав хунхузів — китайських розбійників — на службу російської революції. Те, що він розповідав про ті часи в Китаї, перевершувало всякі можливі витвори моєї фантазії.

Якщо навіть лише частина з того є правдою, то ті часи були шаленими.

Ярошенко зробив потім звичайну кар’єру комуніста, що мав заслуги в часи революції. А наприкінці 1937 року його було заарештовано. В очах ДПУ він був японським шпигуном. Опріч того, разом зі своїми старими товаришами з партизанського руху готував збройне повстання. Ярошенко витримав слідство, не визнавши нічого.

Я запитав Богуцького:

— Навіщо, власне, арештовують колишніх партизанів?

— Чекісти вважають, що партизани для них небезпечні. Партизани ще й досі тримаються разом і розмовляють про минулі часи.

Вже це й привернуло їхню увагу. А потім: люди, які вже раз пішли до лісу за свободу, можуть вчинити це ще раз. Чекісти не можуть цього допустити.

Ярошенко вніс до нашої камери нові віяння. Був він амбітний, дисциплінований, енергійний. Примушував нас до щоденної гімнастики. Я опинався, бо був дуже слабким. І тоді він сказав:

— Олександре Семеновичу, я дам тобі їсти.

Надійшов день «лавочки». Ярошенко мав гроші й закупив максимально дозволену кількість харчів, якими потім порівну ділився зі мною. Я спочатку відмовлявся і брав лише хліб. Але він дуже розсердився і заявив, що я ображаю його товариські почуття. Зрештою, я погодився, з того часу він регулярно підгодовував мене.

Ярошенко мав багато негативних рис: був амбітний, гонористий і дуже вразливий. Опріч усього, не терпів повчань у присутності сторонніх. Коли якось я його поправив, він дуже розізлився, повністю втратив контроль над собою, влаштував дуже неприємну сцену і вилаяв мене огидними словами. Після цього моя матеріальна залежність від нього почала мене пригнічувати. Я змінив ліжко з тим, щоб ми не були сусідами і перестав вживати їжу, яку він мені пропонував.

Ярошенко це помітив і також перестав їсти. Та взаємна голодівка тривала декілька днів. Врешті зав’язалася розмова.

— Навіщо допікаєш мене, Олександре Семеновичу? Навіщо ображаєш? Я не зробив тобі нічого поганого. Згинеш марно, коли не будеш їсти того, що я тобі даю. Я не можу дивитись, як ти голодуєш.

Ми порозумілися й знову почали їсти разом.

Нескінченно довго тяглися дні, кожен уже знав історію слідства інших. Нових прибульців не було. Нам бракувало інформації для політичних дискусій, а поза тим ми не хотіли думати ні про слідство, ні про політику. Ярошенко запропонував, аби кожен із нас розповів цікаву історію зі свого особистого життя чи з життя своїх приятелів. Без політики! Ми погодилися…