«Вороги народу»


Наприкінці першого тижня листопада я повернувся з «брехайлівки» на Холодну Гору. У мене склалося враження, що на деякий час моє слідство буде припинене. Я був дуже депресивним у серпні, бо був певен, що мене адміністративно чи через суд буде скарано на смерть. Вони ще в липні мали мої зізнання й могли просто викинути на смітник мою від них відмову. Ще в серпні я довідався, що такі зізнання, як мої — терористичний замах на Сталіна та Ворошилова — не є чимось надзвичайним. Минулі два місяці вивели мене з омани. Десятки тисяч зізналося в набагато гірших речах і, що важливіше, не відмовлялися від них. Той факт, що після мого зізнання слідство продовжувалось, заспокоїв мене. Упродовж трьох минулих місяців мені не раз вдавалося здобути шматок паперу і послати листа до прокурора чи Центрального комітету партії. Два останні листи були адресовані безпосередньо Сталіну. В тих листах я відмовлявся від свого зізнання й описав фізичний тиск, якому був підданий.


Щось із того всього мусило дістатися до мого слідства. Іноземця в адміністративному порядку не розстріляють. Я перестав боятися, що постану перед «трійкою».


Хочу тут описати інцидент, який я вже не можу точно зорієнтувати в часі, але який припав на кінець літа 1937 року.


Після моїх безперервних домагань прокурора якось викликав мене Торнуєв.


— Ви хотіли бачити прокурора. Він скоро тут буде й зможе вас вислухати. Зачекайте за дверима.


Кілька хвилин я просидів у приймальні. Потім прийшов хтось у білому, незнайомому для мене мундирі, а за ним цілий натовп слідчих. Вони зникли в кабінеті начальника. Пізніше туди було запрошено й мене. Той, що в білому мундирі, сидів від Торнуєва праворуч за окремим столиком.


— Я прокурор, — почав він, — чого від мене хочете?


— Я до вас про це писав. Мене змушено фізичними засобами до вигаданих зізнань. Я зовсім невинуватий, але вже не міг далі всидіти на стільці без сну.


— Не звинувачуйте державні органи. Я знаю вашу справу дуже добре. Мало підслідних винуватих більше за вас. Лише поблажливості НКВС ви завдячуєте тим, що досі живете. Я пропонував поставити вас перед військовим трибуналом ще в липні.


Я був збитий з пантелику. Чи дійсно переді мною сиділа людина, від якої я чекав допомоги? Втрутився Торнуєв:


— Товаришу прокуроре, я хотів надіслати вам двадцять ордерів на арешт на затвердження. Але оскільки ви вже тут, то можете забрати їх з собою.


Він подав стос паперів. Прокурор пообіцяв розглянути їх до наступного дня.


У той момент я на мить обернувся й помітив, що слідчі, які оточували нас півколом, задоволено посміхалися. Торнуєв навіть стримався, щоб не розсміятись. Я задумався. Потім блискавично зміркував: це комедія. Навіщо Торнуєву говорити з прокурором про ордери на арешт якраз у моїй присутності? Він бачив його перед цим у своєму кабінеті. Енкеведисти мають за звичай не обговорювати державних справ в присутності в’язнів. То фальшивий прокурор, яким Торнуєв послуговувався, аби зламати мою волю до боротьби. Роком пізніше я отримав підтвердження своєї підозри. Один із слідчих, який був тоді в кімнаті, опинився на той час у сусідній камері й розповів там історію з Вайсбергом та псевдопрокурором, яку за допомогою перестукування було передано мені.


Коли я на початку листопада повернувся з «брехайлівки» до своєї камери, то застав там велику кількість селян. Прибуло також декілька нових людей із міста. Мене дуже сердечно привітали, як блудного сина, що повернувся до родини. Представили новоприбулих. Один із них був Комаровський, мудра і спокійна людина, комуніст із високим партійним становищем. Він сумно поглядав довкола, бо давно вже був позбавлений ілюзій. Перебував на своєму посту в сподіванні, що колись буде краще. Люди з його становищем не мають можливості полишити роботу. Вихід із партії розглядався як контрреволюційна демонстрація й означав вірний арешт. Але інший вихід із становища також був закритий — виключення з партії з причини поганої роботи. З літа 1937 року беззастережно арештовувалися всі виключені з партії. Навіть люди, які були виключені з партії давно, тепер підлягали ліквідації.


Комаровський був мовчазним і пригніченим. Нудьга гризла його серце. Він не отримував з дому ні білизни, ні грошей. Чи, може, його дружина також була заарештована? У такому разі хтось із рідних повинен би турбуватися про них обох. Ні, його нудьга була викликана чимось іншим. Можливо, дружина зреклася його прилюдно? Багато жінок вчинили саме так після арешту своїх чоловіків, щоб не розділити їх долю. Македон лаявся:


— Комаровський, не журись за ту дівку. Якщо вона полишила тебе в біді, то не варто за неї турбуватись.


Комаровський промовчав, але пізніше, коли трапилася нагода, розповів мені:


— Моя дружина не така. А що їй було робити? Вона також комуністка й член міського комітету партії. Напевно, від неї вимагали заяви. Хіба вона могла відмовитися? Була б виключена з партії і наступного дня заарештована. Хто б турбувався потім про дітей?


Ймовірно, написала в газету що зрікається мене, «ворога народу», що проклинає годину, коли мене зустріла й тому подібне. Власне те, що читає щоденно в газетах. Вісімнадцять років ми були разом.


Шістнадцятирічною дівчиною вона була в моїй партизанській групі, коли ми боролися проти Петлюри. Будучи пораненою під час атаки, вона залишилася на полі бою. Вночі, всупереч наказу, я прокрався до неї й два кілометри ніс її до своїх. Потім ми взяли шлюб. Ніколи не лаялись. А тепер усе скінчено.


Не варто було його втішати. Публічне звинувачення близьких осіб було ганебним й безсоромним. Багато жінок прокляли своїх чоловіків і зреклися їх прилюдно, пообіцяли з подвійною енергією працювати на будівництві соціалізму, аби спокутувати злочини своїх чоловіків, цих ворогів народу, цих шпигунів. Ув’язнені чоловіки дуже потерпали з цього приводу. Деякі зовсім втратили розум. Як тільки до них доходила звістка про зречення дружини, вони оголошували її вербовщицею. Наступного дня занадто запопадлива баба йшла за ґрати й отримувала можливість у концентраційному таборі працювати з «подвоєною енергією» на користь побудови соціалізму. Зрештою, такі публічні виступи припинилися. Гадаю, що партійні організації отримали згори директиву припинити цю ганебну практику.


Другим «ворогом народу» був Каганович, сільський єврей із України. До революції такі люди були візниками або корчмарями. Дебелий, присадкуватої статури, з татарською вилицюватою головою на міцних плечах він був найлагіднішим й найвеселішим товаришем по камері, якого собі можна було тільки уявити. За моєї відсутності його було обрано старостою камери. У ній уже було стільки людей, що хтось мав пильнувати лад і дисципліну. Каганович лаявся, як візник, або слідчий, але завжди лише від обурення безладом.


Ніколи не ображав своїх співкамерників. Селяни його поважали.


Вони мали його за свого. Він розмовляв із ними їхньою рідною мовою, чистою мовою українських селян. Навіть Македон, котрий усіх тероризував, робив для нього виняток. У Східній Галичині я часто зустрічав сільських корчмарів-євреїв, дуже схожих на Кагановича. Був він передусім добрим господарем — хозяином — як кажуть росіяни. Був комуністом ще з часів громадянської війни, виконував різні партійні обов’язки й завжди жив на селі. Знав душу українського селянина краще, ніж власну кишеню. Часто розповідав про колективізацію та великий голод 1931–1933 років. Він був відвертим і докладно розповів нам про те, як безглузда політика партії зруйнувала село. Я цікавився цими питаннями ще тоді, коли був на волі.


Тут, у камері, я познайомився з усіма сторонами життя в радянському селі. Балачки про форсовану колективізацію не припинялися.


Всі в’язні були переконані, що біди «великої чистки» були спричинені бідами колективізації.


Перед арештом Каганович був керівником політвідділу машинно-тракторної станції (МТС). Політвідділи при МТС були впроваджені Центральним комітетом після 1932 року, коли на селі все сходило на пси. Десять мільйонів селян уже померло з голоду. Жнива дали лише третю частину нормального збору збіжжя. Не було хліба.


Не було зерна для посіву. Селяни з голоду втратили сили, опухли, були нездатні обробляти землю без попередньої відгодівлі. В кожній халупі лежав, щонайменше, один покійник. Не було кому ховати померлих з голоду. І нарешті, в останню мить Сталін відступив. Комори Червоної армії були відчинені, було видано селянам зерно для посіву й на їжу, щоб вони змогли приступити до роботи. Було скасовано натуральний податок і замість тогочасного прибуткового податку впроваджено податок на землю, що залежав від кількості землі.


Натуральний податок (хлібозаготівля) полишав селян і їх безборонні колективи на ласку чи неласку державних реквізиційних комісій.


Якщо вони добре працювали і врожай був добрим, то в них забирали все, за винятком невеликої решти, яка мала покрити їхні власні потреби, — а з 1931 року навіть і того не залишали. Бійці продзагонів не були садистами, але вони самі були під тяжким пресом. Вони отримували згори плани хлібозаготівлі і мали видобути з окресленого району певну кількість пудів зерна. Добре працюючий колектив мусив покривати дефіцити своїх ледачих сусідів. До того ж, із початком колективізації стала неможливою кількісна та якісна оцінка праці окремих селян та її винагорода. Виникла ситуація, коли селяни, як індивідууми, та колективи, як ціле, втратили відчуття, що їх винагорода залежить від результатів праці. Втратився простий зв’язок між працею та заробітком. У перші роки колективізації працьовитий селянин отримував за свою роботу те саме, що й його лінивий сусід.


Працьовиті колективи не мали змоги залишити собі з плодів своєї праці більше, ніж інші. З 1930 року селянами опанувало переконання, що нема сенсу працювати. Так чи інакше, але в них забирали все.


До великого голоду допровадила не розруха, що мала місце на початку колективізації, знищення худоби й т. ін., а систематична шкода, спричинена натуральним податком. Село просто перестало працювати й російські поля заросли бур’янами.


З початком 1933 року Сталін проголосив поворот: ліквідувався натуральний податок. Кожен колектив мав тепер внести сталий податок у кількості близько двох центнерів з гектара. Тепер справа була ясною. Колектив, що зібрав десять центнерів, мав віддати 20% своїх зборів, що було терпимо. Інші ж, що працювали погано й зібрали лише по чотири центнери, витрачали на користь держави 50% збору врожаю. Тепер знову варто стало працювати.


Але чи готові були селяни повірити новим обіцянкам? Їх так часто ошукували, що вони втратили всяку довіру до держави. Державна влада була в їхніх очах гнобителем, і Сталін про це добре знав. Знав він також і те, що держава не могла собі дозволити новий неврожай. Десять мільйонів селян уже померло з голоду. Бракувало вже навіть запасу зерна для посіву, бракувало продуктів харчування, щоб селяни могли працювати. Сталін, незалежно від відкриття складів Червоної армії, дав вказівку закупити велику кількість зерна в Балтиморі. Було мобілізовано весь партійний апарат великої країни, аби роз’яснити на селі значення великого повороту в аграрній політиці.


Тоді й було створено новий партійний орган на селі: політвідділи при МТС. Їх керівники отримали диктаторські повноваження. Всі партійні органи на селі підпорядковувалися їхнім наказам. Від роботи цих людей у той критичний час залежала доля країни. Каганович був одним із них. Невпинно працював над тим, щоб у деморалізованих селян вдихнути нову надію. Йому це вдалося. Вдалося це й партії в масштабах усієї країни. Селяни знову повірили й почали працювати. Жнива 1933 року були найбагатшими за останніх десять років.


За свою самовіддану працю в той час Каганович отримав орден Трудового Червоного прапора. Через чотири роки його заслуги було забуто. ДПУ дійшло до того, що його робота була не чим іншим, як саботажем. Він виводив з ладу трактори за допомогою того, що замовляв не ті, що треба, запчастини. Коли дійшло до сівби, потрібних запчастин не було, трактори зупинилися. Опріч того, на початку колективізації підмовляв селян труїти худобу. Безперервно провадив на селі агітацію проти політики партії.


Каганович підписався під справою про трактори. Поза тим, також зізнався, що з контрреволюційних міркувань агітував проти сталінської політики на селі. Натомість енергійно протестував проти звинувачення в отруюванні худоби. Він дуже любив тварин, а особливо коней, і тому не хотів визнавати того ганебного звинувачення. Слідчий вдарив його в обличчя. І тоді, звичайно лагідний, але сильний як ведмідь Каганович, звівся на ноги з таким виглядом, що той перелякався й обмежився тракторами та контрреволюційною агітацією. Каганович на тому закінчив своє слідство й пішов пізніше з селянами етапом.


У середині листопада до нас у камеру прийшов «ворог народу» вже іншого типу. Вірніше, не прийшов, а всунувся. Назвався він Гевонді й був перським вірменином. Насправді його прізвище було Гевондян, але царський поліцейський чиновник на перському кордоні, який записував його дані, був, мабуть, занадто лінивим щоб дописати його прізвище до кінця. Він так і залишився Гевонді.


Усе в того Гевонді було криве: ноги, плечі, ніс. Він безперервно блимав своїми малими, блискучими очицями. В гніві міг схопися за ніж, а поза тим був гарним хлопцем, першим «ворогом народу» в нашій камері з групи національних меншин. Уже після в’язниці розійшлася чутка, що беруть латишів, потім вірмен. Ми не могли зрозуміти, що це означає. Ми вважали неймовірним, щоб ДПУ як підставу для репресії брало такий несуттєвий для політичного способу мислення критерій, як національна належність. Мушу, однак, зазначити, що одного якогось дня всі новоприбулі в’язні були литовцями. Іншого дня — вірменами. В обох випадках ідеться про сотні людей. З великим напруженням чекали ми на з’ясування того, що нового цього разу вигадало НКВС.


Гевондян був шевцем. Інші заарештовані вірмени, за винятком трьох, були або шевцями, або чистильниками взуття. Зрештою, всі чистильники взуття в Радянському Союзі були вірменами або азербайджанцями. Опріч того, всі вони гендлювали золотом. На той час на чорному ринку в російських містах дуже рідко можна було зустріти євреїв, а лише селян та людей Сходу. Спочатку ми вирішили, що вірмен узято, щоб ліквідувати чорний ринок. Але навіщо, в такому разі, було забрано латишів? Вони були кращими громадянами в Радянському Союзі й дали Червоній армії багато видатних воєначальників. Тому прибуття першого вірменина дуже нас зацікавило.


Гевондян розповів:


— У липні заарештували нашого священика. З того й почалося. Нас у Харкові шість сотень, ми добре знаємо один одного. Маємо свою церкву і свій клуб. Священик є для нас усім. Коли маємо між собою суперечку, ніколи не йдемо до суду. Священик розсудить усіх і зробить це добре, бо він сам добрий чоловік. З початком вересня однієї ночі прийшли й забрали близько 350 чоловік, а через два тижні — решту. Усі ці люди прямо з вулиці пішли до «брехайлівки».


Я також. Ми бачили, що там діється, і вирішили не чекати, доки нам почнуть ламати кості. Ми вирішили видати золото добровільно.


— Що за золото? — запитав Македон з інтересом.

— Ми тут не перший раз. Нас уже брали в 1930 році. Тоді їм потрібне було золото на закупівлю машин в Америці. Вони вимагали від нас золото, немов би то ми замовили ті машини. Але з нашим братом не так просто. Лише перші попалися, а інші були застережені й поховали золото в надійних місцях.


Втрутився Комаровський:


— Я нічого не розумію. Висловлюйся ясніше.


Комаровський був високим партійним функціонером і ця сторона радянського життя уникла його уваги як, власне, і моєї. Вірменські чистильники взуття належали в радянському суспільстві до нелегального світу, який був невидимим для наших очей.


Гевондян не змушував себе довго просити й розповідав докладно, охоче. Пізніше не один вечір він розважав нас перськими та арабськими казками. Сидячи по-турецьки з нахиленою вліво головою, він ритмічно похитувався, коли розповідав про халіфів та їхніх коханок. Ми забували про свої незгоди і нам здавалося, що ми знаходимося на базарі в Багдаді.


— У 1930 році нас було забрано перший раз. Нас двісті чоловік замкнули до невеликої кімнати, де ми могли лише стояти, будучи стиснуті, як сардини а банці. Ставало все жаркіше. Ми мусили стояти так доти, доки не віддамо золото. Дехто стояв так чотири дні.


То були ті, хто все його закопав в одному місці. Хто видавав схованку, того випускали. Від мене вони отримали небагато, лише чотири шматки золота. Решта ж була в безпечному місці.


— А що трапилося зараз із вашими людьми?


— Зараз НКВС здуріло. Вони зовсім не хочуть золота.


— Що це значить? Чого ж вони хочуть від вас?


— Запевняють нас, що ми є дашнаками. Але наші люди не відають, що це таке. Присягаюся вам, що я довідався про це лише від священика.


— Розповідай розумно й по порядку, — чинив допит Комаровський.


Гевондян перестав сміятися і всівся на підлогу.


— Усе було так, як я розповідаю. Прийшли ми до «брехайлівки» й побачили, як там б’ють. Ми порадилися між собою і постановили видати частину золота. Кого викликали, той одразу ще в дверях говорив до комісара: «Товаришу комісар, не треба мене бити. Я даю тобі золоті карбованці». Однак те, що сталося потім, довго не могло поміститися в наших головах.


— Що трапилось?


— Комісар і його помічники накидалися на наших людей і били їх по головах. Комісар дико кричав: «Пошел к ебаной матери з твоїм золотом. Потрібне мені твоє золото, як торішній сніг. Ти, дашнак!


Видай твою організацію». Але ніхто з нас не знав, що означає дашнак. Ми ніколи не мали нічого спільного з чимось подібним. Ми чистили чоботи й трохи гендлювали. З самого лише чищення взуття неможливо в нас вижити. Повертали наших напівмертвих людей знов до «брехайлівки» й кричали: «Якщо вранці не видаси організацію то, клятий дашнаку, заб’ємо тебе на смерть». І ніхто з наших людей — хоч вірте, хоч ні — не знав, що таке дашнак. Ми сиділи в «брехайлівці» й просили росіян про пораду. Але росіяни не хотіли з нами розмовляти, бо й самі ще тоді не знали, що то є дашнак.


Два дні сиділи ми в розпачі. Потім прийшло спасіння в особі священика. Ми заплакали вже від одного його вигляду.


— Що зробив священик?


Він уже знав, що треба говорити, бо вони самі його навчили. Він розповів нам усе про дашнаків. Як дашнаки колись боролися з турками та як висаджували в повітря клятих великих візирів. Як потім перейшли до контрреволюції проти Рад. Але ми в ту контрреволюцію не повірили. Вони кажуть так лише, щоб нас образити. Навіщо нашому дашнакові ставати контрреволюціонером?


— І що сталося потім?


— Кожен із нас дістав папір, а священик ходив від одного до іншого й писав кожному зізнання. Для кожного трохи інше.


— Той ваш священик шпигун, провокатор, паршивий енкаведист. А ви, дурні, дозволили себе ошукати.


Але я був не правий. Гевонді схопився й накинувся б на мене, якби інші не оборонили. Поки його тримали, він погрожував мені кривавою розправою:


— Ти, поламаний пес, я тебя в жопу выебу. Наш священик провокатор? Ось я до тебе доберусь. Наш священик доброчинний. Вони поламали б нам кості, згноїли б без порятунку. Ми ніколи не взнали б, що нам треба написати, якби він не прийшов.


Пізніше я півтора роки просидів з Гевондяном. Він також був іноземцем — перським підданим. Ми заприязнилися між собою.


Спільна ненависть до Македона, з яким ми були змушені цілими місяцями жити в одній камері, сприяла нашому зближенню. Лише в одному питанні він ніколи не міг мене зрозуміти. Коли я йому казав, що треба відмовлятися від усіляких визнань своєї провини, він дивився на мене як на людину, що не сповна розуму.


— Ти вишукуєш собі когось для бійки, — жартував він. — Що ж, ДПУ — достойний партнер.


Харч у в’язниці ставав усе гіршим і гіршим. В’язні, які не мали грошей на своєму рахунку й не могли придбати додаткових харчів, голодували. Їм, як могли, допомагали інші. Вільно було купувати в магазині харчів на 50 карбованців щомісяця. То була ціна 2 кілограмів масла або 13 кілограмів цукру. У переліку на калорії, то було в декілька разів поживніше того, що нам давала в’язниця. Олена надсилала мені 50 карбованців щомісяця. Вдома лишилося багато грошей. Я боявся, що її можуть арештувати чи адміністративно заслати, й тоді не буде нікого, хто присилав би мені гроші. Тож я намагався передати звістку й попросити ще грошей. Раз на тиждень вона приносила мені чисту білизну й забирала брудну. Її отримання я мав засвідчити в картці, яку приносив мені наглядач разом із білизною.


Оскільки я мав зазначити кількість отриманої білизни, я всередині вписав слова «500 карбованців» і сподівався, що цензура того не помітить, а Олена зрозуміє. Через тиждень я отримав 500 карбованців.


Через місяць уже було заборонено приносити білизну, а я втратив єдину можливість спілкуватися з зовнішнім світом. Та незважаючи на це, мені вдалося передати важливу звістку. Але про це пізніше.


Я набрався різноманітного в’язничного досвіду й уже міг давати поради іншим. Був переконаний, що мені тепер надовго дадуть спокій, можливо на рік, а може, до політичного перелому. Перелом повинен статися не пізніше, як через рік. Бо якщо так ітиме далі, то заарештують геть усю країну. Інші очікували перелому протягом наступних трьох місяців. Сподівалися загальної амністії на 7 листопада 1937 року з нагоди 20-ої річниці революції. Але я був налаштований дуже скептично. Протягом листопада я переконався, що витримаю ці випробування, незалежно від того, як довго це божевілля буде тривати.


Усупереч очікуванню, 17 січня опівночі мене знову викликали.


Серце мені защеміло. Знову допит. Я належав до людей, які втрачають рівновагу, якщо дійсність не відповідає їхньому очікуванню.


Я проаналізував своє становище й дійшов висновку, що приблизно рік матиму спокій. Чого знову хочуть від мене? Чи все-таки вирішили зламати мій опір?


Ошелешений і паралізований страхом, ішов я за наглядачем.


«Брехайлівка» була, як ніколи, переповнена. Селяни, директори заводів, офіцери та інженери, комуністи й позапартійні стояли стиснені в приміщенні, в якому навіть дихати було важко. Всі вікна були зачинені, бо люди не хотіли слухати зойків катованих. Через кожні кілька хвилин солдати забирали когось на допит. Цілу ніч мене ніхто не викликав, а на ранок мене було забрано «додому». Я полегшено зітхнув. Можливо, це була помилка? Можливо, все ж таки, мої теоретичні передбачення були вірними?


Проте недовго довелося чекати. Опівночі знову відчинилася «кормушка».


— На В… Наглядач не мав права називати все прізвище. Це робилося для того, що вони часто помилялися номером камери, і щоб в’язні не могли довідатися про те, хто сидить у сусідній камері. Того належало уникати. Щоправда, всі засоби обережності стали на той час ілюзорними. Масові арешти, що приносили щодня сотні нових людей із волі, порушили ізоляцію. У «брехайлівці» зустрічались люди з різних камер і обмінювалися прізвищами своїх співкамерників.


Опріч того, важливі відомості передавалися по всій в’язниці перестукуванням. Щоправда, внутрішня в’язниця НКВС ще гарантувала достатню охорону від контактів. Отож, важливих в’язнів тримали саме у внутрішній в’язниці, аж доки їх слідство не буде в основному закінчене. Але навіть тут, на Холодній Горі, стражники мали дотримуватись інструкцій.


— На В… Два співкамерники, прізвища яких починалися на В, підійшли до дверей і пошепки назвали наглядачеві свої імена. Я був третім.


Він узяв із собою мене.


І знову я простояв цілу ніч. Але тепер уже з настанням ранку мене не повернули на Холодну Гору. Вдень «брехайлівка» була напівпорожньою. Можна було лягти й поспати. Оповідали багато новин, але я їх не слухав. Чого вони знов хочуть від мене?


Наступного ранку прибув тюремний фургон і забрав більшість підслідних, але я залишився. Об одинадцятій перед полуднем, тобто в дуже не звиклу пору, забрав мене солдат на допит до слідчого. Був то Вайсбанд. Побачивши його, я зрадів.


— Сідайте, Вайсберг.


Він узяв у руки папери. Я звернув увагу на те, що він звертався до мене на «ви».


— Вайсберг, чи врешті зізнаєтеся?


— Мені немає в чому зізнаватися.


— Олександре Семеновичу, двадцять душ свідчать проти вас.


Кому маємо вірити — вам чи свідкам?


— Не знаю.


— А я знаю, бо вірю більшості, й ви повинні, нарешті, це зрозуміти, інакше заплатите головою.


— Громадянине слідчий, скажіть мені: якщо двадцять свідків стверджуватимуть, що я мурин, а я всупереч тим свідченням переконаний, що я білий, то чи маю я підписувати, що я мурин?


— Вайсберг, усі ці ваші штучки вам не допоможуть. Якщо зараз не зізнаєтесь, постанете перед «трійкою» і будете не пізніше 15 листопада розстріляні. То є останній термін.


— Це дуже сумно. Якщо і згину, то без вини.


— Вайсберг, мені шкода вас. Ви ж мудра людина, фахівець, професор. Можете ще стати дуже корисним для країни.


— Я не зробив нічого такого, що принесло б країні шкоду. Навпаки, завжди старався бути їй корисним. Якщо вас це турбує, то не треба було відривати мене від роботи.


Досвід останніх двох місяців посилив мій опір. Я вже не мав жодних ілюзій щодо державного апарату. Для мене вже стало ясним, що соціалізм переможе лише після повалення цього апарату. Боротьба, яку я провадив проти натиску слідства, стала для мене боротьбою політичною. Вже не йшлося лише про моє особисте життя та свободу. Йшлося про більше. Я мав підсвідоме відчуття, що від моєї поведінки тут залежатиме моє почуття самоповаги в майбутньому.


Вайсбанд змінив тон. Дивна річ, але його реакція не була гострою.


— Вайсберг, я не маю бажання дискутувати з вами. Я вже не веду ваше слідство і викликав вас сьогодні з іншого приводу. Ваша дружина хоче з вами розлучитися.


Мені потемніло в очах. За цей час я зовсім забув про Єву. Останній раз зі мною розмовляв про неї Рєзніков. Якось він показав мені копію вироку ленінградського суду й сказав: «Ваша дружина отримала за шпигунство вісім років і пішла до табору в районі Архангельска. Якщо зізнаєтеся, можете потрапити до того самого табору». Я вже не вірив жодному його слову й зухвало відповів: «То було б посиленням покарання. Ми на волі не терпіли одне одного».


Чи Вайсбанд хотів пограти мені на нервах? Ні, цього разу все було серйозно.


Він витяг якогось папірця і простягнув його мені. То був лист з адвокатської канцелярії мого брата у Відні. Я пожадливо перечитав бланк: адвокат Якуб Вайсберг, Відень 1, Віпплінгер штрассе 23.


Я зауважив, що мій брат за цей час змінив канцелярію. Потім я прочитав: «Довіряю панові адвокату доктору Якубові Вайсбергу вести справи, необхідні для розлучення з моїм чоловіком».


Вайсбанд заговорив знову. Я бачив його, немов у тумані.


— Якщо згодні на розлучення, підпишіться під цим папером.


Я звернувся до нього:


— Хто доставив вам цього листа?


— Мати вашої дружини. Вона приїжджала до Харкова. Тут також є лист від неї, де вона просить повноважень у якійсь іншій справі.


Виявилось, що за день до свого арешту я віддав одяг до чистки, а пральня відмовляється повернути його моїм близьким без мого доручення.


— Чи означає це, що моя дружина на свободі й перебуває за кордоном, громадянине слідчий?


— Так. Чи згодні ви на розлучення?


Ми вже давно розлучені. Моя дружина мешкала недалеко від Москви, а я в Харкові. Лише за браком часу ми не оформили розлучення.


— Гаразд. Якщо ви підпишете цього документа, то всі формальності стосовно розлучення будуть виконані.


Він поклав переді мною написаний текст. Я ще роз прочитав текст бланку з прізвищем мого брата й завагався.


— Громажянине слідчий, чи можу я тут дещо дописати?


— Ні.


— Громадянине слідчий, зрозумійте мене. Ми дійсно розлучилися, але залишилися близькими людьми. Я хочу лише побажати дружині щастя з нагоди звільнення й початку нового життя. Хочу її попросити, аби швидше знову вийшла заміж. Вона втратила багато часу, громадянине слідчий. Їй уже тридцять років і вона ще не має дитини, хоча завжди цього хотіла.


— Чи не болить вам, що ваша дружина вийде за іншого чоловіка?


— Ні, громадянине слідчий. Вона, певно, вийде заміж за друга моєї молодості. Він її дуже кохає й чекав на неї увесь цей час. Ми розлучилися при взаємному порозумінні. Ми й зараз любимо один одного, але вирішили розлучитися.


Я втратив над собою контроль і розказав йому ще деякі речі, які слідчому можна було і не знати.


Вайсбанд підвівся.


— Я дуже хотів би вам допомогти, але не маю змоги цього зробити. Ви можете лише підписати або не підписати.


Я підписав.


— Громадянине слідчий, чи можу я вас попросити про дрібницю? Не залишайте мене до наступного ранку в «брехайлівці».


Відішліть мене назад.


— Гаразд.


Вайсбанд дотримав слова. Вже через кілька хвилин мене забрав солдат. Була то незвикла пора дня. Мене одного повезли машиною до Холодної Гори.


Ми під’їхали до воріт внутрішнього муру й мусили тут зачекати, бо вартовий якраз обідав. В цей час ніяких в’язнів не привозять.


Був приємний, теплий, сонячний осінній день. Я сів на землю — конвоїр дозволив.


Розмова з Вайсбандом схвилювала мене до глибини душі, і я лише зараз це відчув. Місяцями я жив зовсім у іншому світі. Рідко мої думки сягали закордону. Розмова про Єву відчинила ворота, через які полинув до мене чарівний світ. Воля й закордон.


Думав про Єву. Вона вільна. Може зараз відпочиває в Грюндзее, біля підніжжя гір, які ми обоє так любимо. Чи вона вже забула клопоти останніх років? Чи пам’ятає про нас, які лишилися тут? Чи вже прийшла в себе після свого переїзду?


Я не міг заснути майже три ночі, все думав про неї. Бачив її уві сні й наяву. Бачив її струнку постать, що йде набережною дорогою на Готе д’Азур. Картини змінювалися. Ось вона тримається за поручень, а її гранатового кольору волосся контрастує з блискучою блакиттю моря. Вона сміється, і я бачу її зуби й дуже великі очі. Її голова трохи схилена, і вона дивиться, як завжди, трохи вгору. Навколо її темних зіниць видно білки очей. Я бачив її постать так явно, що, здавалось, міг би до неї доторкнутись.


І тепер вона живе серед людей, які можуть щасливо сміятися, й вона радіє тому прекрасному життю. Я не почував ні заздрощів, ні розпуки. Радів з того, що мої турботи про неї рік тому не пропали даремно.


Навіщо Єва послала мені той лист? Чи дійсно намірилася взяти шлюб з Георгом і їй потрібне було формальне розлучення? Чи лише хотіла, щоб я довідався, що вона вже на волі? Ймовірно, подання про розлучення було єдиним спосіб пробити мури НКВС.


Наглядач перервав мій сон наяву. Нас пропустили. Майже непритомний зайшов я до камери. Мій стан одразу був зауважений іншими. Комаровський запитав:


— Що трапилося, Олександре Семеновичу? Маєш якийсь дивний вигляд.


— Який саме?


— Якийсь безтурботний. Чи пообіцяли випустити?


— Ні. Я лише дізнався, що моя дружина на волі й отримав від неї листа із-за кордону.


— І що, того листа пропустили?


— Так. Моя дружина хоче розлучитися. Вона звернулася до мого брата, адвоката, що практикує у Відні. Скоріше за все, вона надіслала того листа через австрійське посольство, й тому НКВС мусило його мені показати та отримати відповідь.


Каганович поклав мені руку на плече.


— Ти почуваєшся дуже нещасливим, Олександре Семеновичу?


— Анітрохи. Ви того не розумієте. Ми вже кілька років були розлученими, але залишалися добрими приятелями.


Тут встряв Македон:


— Не кажи дурниць. Не встиг ти потрапити в халепу, як вона вже почала шукати іншого.


Але я мав миролюбний настрій.


— Ні, Македоне, ми розлучилися за обопільною згодою вже давно. Коли б я навіть був вільний, то не повернувся б до неї, як і вона до мене. Але це не є перешкодою для того, аби ми одне одному допомагали, де тільки можливо. Тобі важко це зрозуміти. Зрештою, я не певен, що Єва збирається зараз заміж. Можливо, вона лише вишукувала нагоду повідомити, що вже вільна і щоб я не втрачав надії.


Бойко звернувся до мене з проханням:


— Олександре Семеновичу, розкажи нам про свою дружину. Як ви познайомилися та як сюди потрапили.


В’язні часто розповідають про своїх дружин. Всі почували потребу забути власні турботи, постійний тиск слідчих, та постійну боротьбу за суп та махорку. Я сів і почав розповідати.


Наближалося 7 листопада 1937 року. Двадцята річниця революції. У в’язниці поширювалися чутки про амністію. Усі, хто знаходився під слідством, мають бути звільнені. Строки засуджених мають бути зменшені наполовину. Кожен, хто повертався з «брехайлівки», говорив з поважним виразом при близькі переміни. Я також трохи заразився духом оптимізму.


4, 5 та 6 листопада камера обшукувалась із незвичною пильністю.


Ми мусили роздягатися й голими виходити в коридор. П’ятеро наглядачів тим часом обшукували камеру. По черзі брали в руку кожну ганчірку й шукали таємних схованок. Потім перевірили нас. З ретельністю оглядали кожен закуток нашого тіла. Попри все це мені вдалося зберегти голку й шматок олівця. Олівець я тримав у роті, а голка була захована від усіляких перевірок ще на початку мого перебування в ув’язненні. Та голка була для мене святинею. Адміністрацію не турбувала та обставина, що наша одіж розлазилась. Без тієї голки ми нічого не могли б полагодити. Ситуація особливо ускладнилася, коли було заборонено приносити з дому білизну. Треба було безперервно латати шкарпетки. Через півроку через мою необережність та голка пропала. Я якраз латав сорочку, коли нас викликали на прогулянку. Я вчинив, як завжди — машинально увіткнув голку в лацкан і вийшов у двір. Наглядач, до обов’язків якого належало контролювати нас, коли ми проходили, не помітив її. Але її помітив один із в’язнів і пошепки мені те зауважив. Думка про можливість втратити свою дорогоцінність привела мене в шоковий стан. Я швидким рухом висмикнув голку з піджака і цей рух помітив наглядач.


Він закричав на мене й почав вимагати голку. Хоч він і був далеко, але зрозумів значення того руху моєї руки. Спочатку я відмовлявся.


Лише коли він спровадив мене до директора в’язниці, я віддав йому голку. Коли я повернувся до камери, товариші накинулися на мене.


Вони були дуже розгнівані. Македон, як завжди, перевершив усіх і не переставав лаятись. Я з обуренням відповів:


— Голка моя. Можу з нею робити, що хочу. Я переховував її півтора роки. Нікому іншому це не вдавалося.


Звичайно, я був не правий, хизуючися своєю приватною власністю. Тюремні правила вимагали від кожного збереження таких речей, як голка та олівець, бо це є загальне добро. Втрата голки розцінювалася як загальне нещастя. Пізніше ми навчилися робити голки з риб’ячих кісток, що знаходили в супі. Спочатку їх старанно загострювали з одного кінця, а потім робили отвір з другого. Правда, для того, щоб зробити отвір, треба було мати металеву голку. Але якось ми знайшли шматочок мідного дроту, яким послуговувалися для цієї мети.


Наш одяг дуже страждав від періодичної дезінфекції. Робилося це в такий спосіб: кожні два тижні нас виводили з камери, причому ми повинні були забрати з собою все — одяг, взуття, їжу. Нас приводили до лазні, де ми роздягалися. Всі без винятку речі складалися в одну купу і поміщалися до парового котла. Їжу, особливо масну, можна було залишити біля наглядача. Після купання ми отримували стос гарячого, паруючого одягу. У великих камерах часто сиділо до двох сотень люду. До лазні йшли групами по п’ятдесят душ. Можна собі уявити, як важко було після лазні знайти та впізнати свої одяг та білизну. Ця процедура, особливо ідентифікація шкарпеток, завжди продовжувалася декілька годин. Така сама історія була і з носовими хустками. Іноді суперечки тривали по півтора дні. Нас дуже обурювала ця безглузда дезінфекція, але перенаселення в’язниці не давало адміністрації ніякої альтернативи. Якщо вона хотіла запобігти епідемії, то мусила щонайменше двічі на місяць водити кожну камеру до лазні. За царату у в’язниці перебувало щонайбільше 800 душ, і пропускна здатність лазні була розрахована саме на таку кількість людей. У 1937 році тюремна популяція досягла 12 000 чоловік. Лазня працювала вдень і вночі.


Адміністрація не могла зважати на нарікання в’язнів стосовно одягу, якщо хотіла уникнути епідемії. Коли одного разу лазню закрили на ремонт усього на кілька тижнів, всі до такої міри завошивіли, що слідчі перестали підпускати нас до своїх столів. Дезінфекція була для нас тяжким випробуванням, але вона зберігала нам життя.


Під час обшуку перед святом Жовтня наглядачі конфіскували кожен шматок червоної матерії: червоні хустки, червоні стрічки. Їх непокоїв навіть шматок червоного обгорткового паперу. Ми обговорювали цю річ. Македон сказав:


— То все добре зрозуміло. Хочуть не допустити до контрреволюційної демонстрації в день 7 листопада.


— Не розумію, Македоне. Як можна в Радянському Союзі зробити контрреволюційну демонстрацію за допомогою червоних шматків? Треба шукати прапори зі свастиками. Але ж їх у нас немає.


— Чекісти мають рацію. Якщо тут, у в’язниці, де сидять вороги народу, хтось вивісить з вікна червоний прапор, то це й буде контрреволюційна демонстрація.


— Але ж, Македоне, якщо тут сидять справжні контрреволюціонери, то чому вони для контрреволюційної демонстрації мають послуговуватися кольором революції?


— Хіба я знаю, що такі бандити можуть учинити. В усякому разі, чекісти не можуть допустити у в’язницях ніяких демонстрацій.


— Ти говориш дурниці, Македоне. Уяви собі комуністів у гітлерівських в’язницях. Есесівці обшукують камери напередодні річниці приходу до влади Гітлера. Що вони конфіскуватимуть? Прапори зі свастиками? Певно, що ні. Шукатимуть червоних прапорів.


Вони не боятимуться, що німецькі комуністи влаштують демонстрацію з прапорами зі свастикою. Та й, взагалі, не лише у в’язницях, а в цілій країні навряд чи хто буде використовувати символи ворожого руху, а не свої власні. Якщо НКВС шукає тут червоних прапорів, то визнає, що ми не контрреволюціонери, а революціонери, для яких день революції так само свято, як для них самих. Хіба це неясно, Македоне?


Інші мовчали. В глибині своїх душ вони визнавали слушність моїх слів. Але ця розмова здавалася їм небезпечною.


Македон почав лаятись:


— Або я знаю, що ти за чортяка Вайсберг!? Може, дійсно, ти є терористом та іноземним шпигуном. Говори лише за самого себе.


Я не знаю, що інші мають на своєму сумлінні. Хіба НКВС не знає, що робить?


Я вже не відповідав. Македон розпалював себе все більше й більше.


Очікувана 7 листопада амністія не надійшла. Навіть сподівання на кращий харч у цей день виявилися марними. Дали нам капустяний суп без жодних слідів жиру. Навіть прогулянку того дня було скасовано. Так минуло свято революції. Не дозволялося співати. Але стримати нас від того не вдалося. Серед нас були українці, що чудово вміють співати народні пісні. Але в цей день ми співали старі пісні часів революції. В очах декого із нас стояли сльози. Співали ми тихо, але наглядачі почули нас і полишили наші співи поза увагою.


Олена надіслала 500 карбованців. Їх повинно було вистачити майже на рік. А при заощадливості то й надовше. На початку листопада, після отримання білизни, я довідався, що моя теща вдома.


Серед усього іншого я отримав пару хутряних рукавиць. Хутро було як з середини, так і з зовні. Це трохи мене здивувало. Чи Лаура Михайлівна гадала, що я буду носити рукавиці в камері? Чи сподівалася, що мене буде заслано до північних таборів? То був недобрий знак.


Пізніше містерія прояснилася. Всередині рукавиці був лист.


…Тут я маю розповісти про один випадок. Я хотів повідомити Лауру Михайлівну про те, до кого вона мала звернутися. Після арешту Єви ми разом обговорювали заходи, що мали їх здійснювати. Лаура Михайлівна говорила з багатьма людьми, в тому числі і з буржуазним журналістом, кореспондентом віденської газети «Нойє фрайє пресс» інженером Ніколасом Бассексом. То була дуже поінформована людина, і він дав матері Єви кілька добрих порад. Але ми його не послухались. Тепер мені здавалося, що треба піти вказаним ним шляхом.


Я довго думав, як повідомити про це Лауру Михайлівну. Потім я вирішив вигаптувати ім’я Бессекса на комірі своєї сорочки якраз у місці, призначеному для монограм. Я зробив це латинськими літерами, яких наглядачі не розуміли. Вони могли подумати, що то моє власне ім’я. Через тиждень я отримав випрасувану сорочку. Вираз «Бассекс» щез. У той час я не міг дізнатися, чия то була робота, — наглядачів чи тещі. Лише через десять років я дізнався, що Лаура Михайлівна отримала напис «Бессекс» і неправильно його зрозуміла. Вона на той час вже забула свої з ним розмови й вирішала, що саме він є причиною мого арешту.


Для більшості моїх товаришів слідство було закінчене. В другій половині листопада вони пішли етапом.


Найтяжче мені було розлучатися з Бойком. Я почав навчати розумного селянина математиці й фізиці. Щодня після обіду ми просиджували з ним дві години. Частина стіни під вікном була пофарбована чорною фарбою й вона мала нахил до вікна в 45 градусів.


В’язничний мур мав товщину майже в метр, і ми мали ідеальну дошку для писання. Крейду я зробив сам. Я наколупав штукатурки зі стіни, розтер її в порошок, розчинив у воді й утворив пасту. Потім сформував чотиригранний пруток й дав йому висохнути. Мені ніколи в житті не доводилося користувався кращою крейдою. Правда, була вона недостатньо твердою для того, щоб впровадити мій винахід у торгівлю. Бойко був учнем, котрого увага, інтелігентність та вдячність радували моє серце. Він віддячив за мої труди ґрунтовними розповідями про сільське господарство.


Ще лишався Каганович. Якось вранці відчинилася «кормушка» і наглядач звернувся до Кагановича:


— Збирайся з речами!


Було видно по всьому, що запросили його не на допит, а до табору. Всі ці люди ніколи не ставали перед судом. Вирок їм підписувала адміністративна комісія, звана «ОСО» — спеціальна комісія при Народному комісаріаті внутрішніх справ у Москві, яка складалося з представника Генеральної прокуратури, заступника Народного комісара внутрішніх справ і постійного секретаря. До бюро «ОСО» на Луб’янці в Москві приходили з усієї країни пропозиції слідчих. Лише деякі справи, дійсно, розглядалися. Для розгляду ж усіх справ не було ніякої технічної можливості. Щоденно треба було приймати тисячі рішень. Чинність комісії зводилася до чинності секретаря, який безперервно ставив під вироками печатки. Права «ОСО» були обмежені. Вона нікого не могла скарати на смерть. До осені 1937 року вона могла виносити вироки лише до п’яти років концентраційних таборів. Пізніше, коли було введено максимальний судовий вирок в 25 років, «ОСО» також було дозволено виносити такі вироки. Пізніше я довідався, що не мало ніякого значення, на скільки років звинувачуваний буде покараний адміністративно. Відбувши покарання, він не отримував волі автоматично, а тільки після спеціального наказу НКВС із Москви. Але такі накази видавалися надзвичайно рідко. Зазвичай було викликати в’язня до начальника табору за день до закінчення строку і вручати йому документ «ОСО», котрий свідчив про продовження того строку ще на п’ять років.


В окремих випадках «ОСО» справді розглядало справи. Але то було дуже рідко. Це були або випадки якогось впливового втручання, або коли йшлося про іноземців. Якраз такою справою й була справа моєї дружини. Вишинський сам надіслав її справу до «ОСО» з пропозицією вислати її за межі Радянського Союзу.


Отже, Каганович, наш староста, мав іти етапом. Він підвівся з прокляттями на вустах і почав старанно впаковувати речі.


— Хай їх чорти візьмуть, — повторював він. — А я, дурень, сподівався, що мене залишать тут. А вони мене затребували. Будьте певні, я ще повернуся. Аби лише зберегти здоров’я.


Я спокійно дивився на його міцні плечі та кулаки. Нарешті, він тепло вдягнувся й зав’язав свій клуночок. Потім обняв Комаровського. В очах були сльози. Мені потиснув обидві руки:


— Олександре Семеновичу, якщо будеш ще тут, у нашій країні, коли я повернусь, то ми з тобою вип’ємо. Не так легко мене здолати.


У дверях він обернувся ще раз. Сміявся й плакав одночасно:


— Хай їх усіх чорти візьмуть. Вони потребують мене знову. Вас теж не забудуть. Але не падайте духом.


Двері за ним зачинилися.


Ми хотіли обрати старостою Комаровського. Він відмовився й запропонував Македона. Доводив мені, що Македон стане ще нестерпнішим, якщо не задовольнити його амбіцій. Але селяни запротестували й зажадали мене. Питання лишалося відкритим. Наступного ж дня дуже багато народу пішло етапом і староста, камерний начальник, став просто непотрібним.


Інститут старост був, власне, нелегальним, оскільки саме існування старости передбачало якусь організацію в’язнів, що було заборонено порядками в НКВС. Конституція, законодавство та практика Радянського Союзу докладно встановили перелік та характер громадських організацій: комуністична партія, профспілки, ради, господарські установи, культурні організації, армія. Монополія цих організацій, що здійснювали владу, ревно оберігалася.


Такі порядки були заведені відразу після захоплення влади.


В ленінградському повстанні більшовики під проводом Леніна та Троцького здобули державну владу. Носієм цієї влади був всеросійський з’їзд робітничих, селянських та солдатських депутатів. На ньому було обрано перший радянський уряд. Тоді ще Ленін не прийшов до висновку про необхідність заборони інших партій. Перший радянський уряд був каоліційним: до нього входили представники більшовиків та лівих соціал-революціонерів. Більшовики чекали на вибори до Народних установчих зборів. Ленін був переконаний, що вони дадуть перевагу революційному крилу російського робітничого руху, тому до виборів були допущені всі партії. Але вибори не принесли очікуваної більшості більшовикам та їхнім союзникам соціал-революціонерам.


Тоді більшовики розігнали Установчі збори й проголосили верховенство влади Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. Революційним шляхом поділили землю, захопили заводи, банки, транспортні засоби. Уклали з німцями угоду в Брест-Литовському. Закликали робітників усіх країн до соціалістичної революції. Не дбали про свободу більшості, вони її просто ігнорували. Були, однак, глибоко переконані, що діють в інтересах більшості, навіть якщо більшість цього й не розуміла. Право революції, на яке опирались, протиставили праву демократії. Проголосили диктатуру пролетаріату на противагу влади парламенту.


Після укладення миру в Брест-Литовському ліві соціал-революціонери вийшли з радянського уряду й пішли в підпілля. Вони протестували проти цього миру й убили в Києві німецького генерал-губернатора, генерал-фельдмаршала Ейхгорна, а в Москві — німецького посла графа Мірбаха. З того часу буржуазні й робітничі реформістські партії були ліквідовані одна за другою. Той процес, наскільки пам’ятаю, тривав до 1923 року. Останньою забороненою партією була, як мені здається, партія сіоністів.


Однак, хоч існування інших партій було заборонене, у ленінські часи дозволялося створення груп у середовищі правлячої партії.


Існувала свобода дискусій у партії. Незважаючи на величезний авторитет Леніна, йому нелегко вдалася ратифікація Брест-Литовської угоди. Під час дискусії Бухарін заявив про вихід із партії. Інші заявили, що підписання миру є зрадою німецьких робітників та відступом від засад революційного інтернаціоналізму. На тім голосуванні йшлося про долю молодої радянської республіки. Вона ще не мала армії й не могла чинити опір німецькому натискові. Відмова від підписання мирної угоди наражала революційні завоювання на смертельну небезпеку вторгнення армії кайзера. Ленін добре про це знав. Попри все це, він відмовився скористатися терором Надзвичайної комісії для залякування опозиції. Залучення таємної поліції до дискусії в партії було б на той час явним неподобством. Надзвичайна комісія ще підкорялася партійним органам, а не навпаки.


Партійні дискусії в епоху Сталіна мали зовсім інший вигляд.


З ліквідацією опозиції створилася ситуація, за якою всі рішення провідних партійних органів схвалювалися одностайно. Члени Центрального комітету й навіть члени Політбюро лише перед початком дискусії довідувалися про думку вождя. А потім виходили один за одним й повторювали одне і те ж, немов шарманка.


Те, що діється зараз у Росії, є лише частково наслідком перших пореволюційних років. Це становище було досягнуто в три етапи:


боротьба в партії, колективізація й «велика чистка». Опозиція домоглася права вільного формування груп, права на фракції. Більшість вважала ці права контрреволюційними. Опозиція змушена була вдаватися до конспірації, якщо хотіла уникнути втручання ДПУ. Однак рішення фракцій ні до чого не забов’язувало Сталіна та його групу.


Маючи більшість у Центральному комітеті, вони могли обговорювати свої виступи на закритих зібраннях перед офіційними засіданнями. Мали більшість, і, отже, мали й владу. Угруповання меншості пішли в підпілля. Після заборони опозиції — як це тріумфально проголосив Сталін — партія стала монолітною. Була проголошена абсолютна єдність. Пізніше з вини Сталіна 11 мільйонів селян померло з голоду. Але вся країна дякувала йому за щасливе життя, яке він створив.


Було заборонено утворення будь-яких груп. Справа зайшла так далеко, що збір підписів під зверненням до партії чи уряду вважався контрреволюційним актом. Кожен радянський громадянин мав писати до уряду лише особистого листа. Колективні петиції, якщо тільки вони не були організовані партією, були суворо заборонені. Правда, щоденно можна було прочитати в газетах вдячні листи колгоспників якоїсь віддаленої республіки до «батька народів», до «ясного сонечка» та «улюбленого вождя» товариша Сталіна. Колгоспники дякували Сталінові за «щасливе життя». Ті листи підписували тисячі колгоспників. Лише ініціатива збирання підписів виходила в таких випадках від партії. Ініціатива приватних осіб та окремих груп закінчувалася втручанням НКВС. І не тому, що Сталін хотів заборонити в зародку можливість створення неконтрольованих організацій. Він просто не хотів допустити, аби уряд знаходився під тиском народних бажань. Інакше під час великого голоду мільйони селян організовано просили б хліба. Під час «великої чистки» мільйони жінок виступили б за звільнення своїх чоловіків. В обох випадках потерпав би авторитет державної влади.


У такому разі гебісти не могли дозволити жодної організації в’язнів, якщо не хотіли вступити в конфлікт із власними правами.


Їхня логіка була простою. Організація контрреволюціонерів може бути лише контрреволюційною організацією. Тим паче, така організація не могла існувати у їхніх власних стінах.


У малих камерах ще якось можна було обійтися без такої організації. Лише в загальних камерах, які часто вміщували понад двісті чоловік, нормальне життя в’язнів без старости та його помічників було просто неможливим. Самоорганізація в’язнів була потрібна начальникові в’язниці. Вже сам розподіл їжі та вихід на прогулянку без неї були неможливими. Без такої організації треба було б збільшити апарат наглядачів, і частина в’язнів отримувала б свої пайки вночі. Це була дилема й вона була вирішена. Староста «нелегально» обирався камерою таємно. Начальник в’язниці або комендант блоку довідувалися про це через своїх агентів. Потім начальник з’являвся в камері й призначав обраного старшим, наказуючи йому дбати про порядок, перераховувати в’язнів щоранку, звертатися до начальства, організовувати прогулянки й тому подібне.


Вибули селяни, вибув безногий анархіст, потім вибув також і Комаровський. Він відбув сумний, бо не мав ніякої надії колись повернутися. Чудово розумів, що такі люди, як він, ніколи не повертаються.


Він не був настільки здоровим, аби витримати випробування в таборі суворою сибірською зимою. Доки він був у камері, я стримувався, але коли двері за ним зачинилися, я втратив контроль над собою.


Я лишився з Македоном та Гевондяном. Македон псував мені нерви своєю агресивністю. Вірменин відігравав роль каталізатора. Але в середині грудня він захворів і був забраний на декілька тижнів до шпиталю. Життя з самим Македоном було пекельним випробуванням. Будь-яка розмова переходила в суперечку, я намагався мовчати.


Моя мовчанка йому також не подобалася й атмосфера, що виникала, пригнічувала нас обох. Нарешті, я знайшов вихід — розповідав йому різні побрехеньки. Македон був дуже примітивним і охоче слухав казки та оповідання. А найбільш полюбляв він історію. Не один раз він будив мене серед ночі й вимагав повторення розповіді про справи Карла V, у царстві якого сонце ніколи не заходило.


Іншим способом проведення часу була гра в доміно. Кожен із нас жертвував шматок хліба (частіше всього я сам, бо Македон відмовлявся, хоча грав залюбки. Добре знав, що я не пошкодую свого хліба.). Я придавав шматкам хліба потрібну форму за допомогою шматка скла. Потім готував пасту з крейди, робив сірником ямки в хлібові й заповнявав їх тією пастою, після чого висушував свої вироби. Я вдосконалював свою техніку і з часом досяг у цій справі неабияких мистецьких успіхів. Ми завжди грали доти, доки нас не заставав за грою наглядач. Він не робив нічого поганого, лише забирав доміно. Гадаю, що він дарував його своїм дітям.


Характер Македона проявлявся й під час гри. Хоч ми грали не на гроші, він завжди намагався мене ошукати. Коли брав камені, спочатку перевертав їх і передивлявся перед тим, як узяти. Часто під час гри я дивився у вікно. Він користався з того, щоб просто відсунути від себе непотрібні йому камені. Якось я застукав його на тому й зажадав пояснення. Оскаженілий, він почав лаятись:


— Ти, виблядку, хто ще сів би грати з тобою в доміно? Іди ти з своїм доміно до сраки!


Він змішав доміно, згріб камені на підлогу й почав їх топтати.


Мені стало шкода нових каменів. Я зробив їх того ж самого дня і вийшло це в мене дуже добре. Я відіпхнув його, намагаючись врятувати доміно. Вчинився шарварок. В ту саму мить відчинилася «кормушка»:


— Що тут діється?


Македон відповів наглядачеві:


— Вайсберг зробив доміно. Я з цим не хочу мати нічого спільного. В камері повинен бути порядок.


— Не розповідай мені байок. Я вже давно спостерігаю вас. Ти грав так само, як і Вайсберг. Давай сюди доміно.


Наглядач забрав камені. Я йому сказав:


— Можу вам доробити понищені камені.


Наглядачі, взагалі, симпатизували нам, хоч рідко виявляли ту симпатію відкрито, бо це було небезпечно. Але не було між ними жодного, якому наруга над нами приносила б задоволення. В ті часи майже в кожній родині хтось був заарештований. Прості люди, робітники та селяни, з яких набирали наглядачів, не вірили в нашу провину. Я не пам’ятаю жодного випадку свідомого садизму.


Правове становище в’язнів у стосунках до в’язничного персоналу суттєво відрізнялося від становища у в’язницях гестапо. В’язні не втрачали людських прав. Фізичний тиск на підслідних чинили слідчі й то лише в тій мірі, яка була потрібна для примусу до зізнання.


Щоправда, гебісти мали завдання вимушувати зізнання фіктивні, а гестапо мало завдання простіше. Воно вишукувало дійсно існуючі нелегальні організації.


Наглядачі мали наказ не розмовляти з нами інакше, як у разі нагальної потреби. Один із них не дотримувався того наказу. Був то блондин, з рожевим лагідним обличчям. Він використовував кожну вільну хвилину щоб послухати мої оповідання. Помічений, він ризикував бути негайно заарештованим. У зв’язку з послабленням напливу нових в’язнів, багато новин я дізнався саме від нього. Наше знайомство розпочалося в такий спосіб: один з в’язнів написав мені в’язничну абетку для перестукування на шматку пеперу. Лежачи вночі, я перестукуванням передавав і отримував новини з сусідньої камери. Цегляні стіни добре проводили звук. Я перестукувався не лише з сусідньою камерою, але з камерою, що була під нами. Мене до того намовив Македон. Він сам не хотів ризикувати й посилався на незнання техніки перестукування. Якось під час перестукування з сусідньою камерою дійшло до сутички з Македоном. Розлючений, він хотів на мене накинутись. В’язничний неписаний кодекс честі забороняв звертатися по допомогу до наглядача. Македон був від мене набагато сильніший. Я давав собі раду тим, що голосно відповідав на його лайку. Це почув наглядач:


— Що тут діється?


Я промовчав. Македон підійшов до мого ліжка й витяг з під матрацу шматок паперу з в’язничною абеткою.


— Вайсберг цілу ніч стукає. Не дає спати.


За перестукування належить карцер. Лише три дні тому я повернувся з карцеру, де просидів страшний тиждень. Від самої лише думка про повернення туди мені зробилося млосно. Але цей наглядач був доброзичливим до в’язнів. Він звернувся до Македона:


— Як тобі не соромно? Ви повинні допомагати один одному. Дай сюди ту картку.


Він повернувся до мене й тихо сказав:


— Я нічого не скажу.


Пізніше, коли ми йшли до туалету, він під якимся приводом відвів мене вбік від інших і сказав:


— Коли сидиш з кимось подібним у камері, то маєш на це зважати. Зверни увагу на свій вигляд. Ти не можеш собі дозволити знов потрапити до карцеру.


Інші наглядачі ставилися до нас прохолодно, але коректно. Вони мали право знущатися над нами лише засобами, дозволеними слідчими. В’язничний регламент був дуже суворим, і лише слідчий мав право виходити за його межі. Якщо наглядач чинив нам якусь кривду, ми мали право боронитись. Саме цим суттєво відрізнялися в’язниці ДПУ від в’язниць гестапо. В березні 1943 року довелося мені сидіти в жахливій центральній варшавській в’язниці на Павіаку. Я пам’ятаю, яка смертельна тривога огортала кожного з нас, коли приходив есесівець. Уже на самому початку наглядачі носаками скидали нас униз по сходах до підвалу. Їх мало цікавило, спустимося ми з цілими чи поламаними ребрами. Коли були в доброму гуморі, заставляли нас голими повзати по брудній підлозі й били нас при цьому канчуками до крові. Ми не могли себе боронити. Не вільно нам було звернутися до наглядача жодним словом.


На Холодній Горі фізична наруга наражалася на спротив в’язнів.


Якось — я тоді перебував у загальній камері — мене викликав новий наглядач. Не пам’ятаю вже, що він від мене хотів, але вигляд мав дуже брутальний. Він притиснув мене до й стіни й намірився вдарити.


Я був готовий відповісти йому тим же. Він це зауважив за виразом мого обличчя й відпустив мене. Коли б дійшло до бійки, начальник в’язниці — спираючись на об’єктивне розслідування фактів — став би на мій бік. Лише слідчим було вільно бити в’язнів. Пам’ятаю, як одного разу справа дійшла до явного бунту в’язнів, і начальник в’язниці став на наш бік. Нас було в загальній камері 260 душ. Камера знаходилася на першому поверсі й виходила вікнами всередину в’язниці. Ми виходили з неї майже безпосередньо на подвір’я, на якому в’язні здійснювали свої прогулянки. Був тоді дуже морозний січневий день 1939 року. Новий наглядач узяв собі в голову, що навчить нас військовому ладу та порядку. Не дозволив розпочати прогулянку, доки ми не вишикуємось. Коли ми це нарешті зробили, він ще довго тримав нас на місці й вимагав, щоб ми повиймали руки з кишень. Більшість із нас не мала рукавиць. Врешті наш терпець увірвався й староста видав наказ: «У камеру!» Ми всі полишили прогулянку й рушили до камери. Вражений наглядач лишився сам на подвір’ї. Він склав рапорт і негайно прийшов начальник розслідувати справу. Ми більше нічого не чули про ту справу й не бачили того наглядача. Щоправда, це все трапилося після 1 грудня 1938 року вже після великого перелому.


У середині січня Македон пішов на допит, а Гевондян ще не повернувся зі шпиталю. Я лишився сам у камері. Дев’ять місяців тому самотність була для мене тяжким випробуванням. Зараз же я відпочивав. Міг лягти й знову подумати. Упродовж півроку я говорив, але не думав. Я проаналізував своє становище заново й не без задоволення дійшов висновку, що я поводив себе правильно. Чи наступить, врешті, перелом? Арешти зменшилися. Принаймні, до нашої камери за останні три тижні не поступив ніхто. Процес П’ятакова був останнім показовим процесом. Тухачевський і провідні офіцери Генерального штабу були оголошені шпигунами й розстріляні. Всі очікували на процес Бухаріна, який був арештований ще в січні 1937 року. Радек звинуватив його прямо в судовій залі.


Бухарін був останньою визначною постаттю зі старої більшовицької гвардії. Він був членом ленінського Політбюро. Пізніше, після усунення Зінов’єва, він став керівником Комінтерну. В боротьбі проти Троцького Бухарін був спільником Сталіна. То був останній великий теоретик комуністичного робітничого руху. Таку людину, як Бухарін, не можна було ліквідувати без процесу, просто в адміністративному порядку. Чому ж досі не було процесу? Він очікувався майже рік. Чи, може, Бухарін відмовився від складання фіктивних зізнань? Чи просто не став співпрацювати? Але вони мали досить засобів для того, щоб примусити людей грати доручені їм ролі. Які то були способи, я тоді ще не знав. Але якщо їм не могли противитися такі, як Муралов, той велетень, як же міг їм чинити супротив Бухарін, котрий був слабкою людиною з делікатною головою вченого. Фізичних катувань він довго витримати не міг. Тож чому зволікали з процесом?


Заарештували Ягоду, багаторічного начальника ДПУ. Як ми всі ненавиділи цю людину! Засновник ЧК Фелікс Едмундович Дзержинский був чоловіком твердим і безжальним. Але ніхто не міг відмовити йому в чесності. Уже навіть шляхетні риси його обличчя свідчили про це. Його наступник Менжинський мав вигляд науковця.


Під його керівництвом ще не доходило до великих дурниць. За часів Ягоди народні маси зненавиділи ДПУ. Ніхто вже не визнавав наявності в діяльності ДПУ доброї волі. У часи громадянської війни багато хоробрих революціонерів пішли до ЧК. Робочі люди вбачали в ЧК меч революції. З часів Ягоди кожна пристойна людина уникала контактів з ДПУ. Фотокартки Ягоди рідко з’являлися в газетах. Риси його обличчя були підступні й жорстокі. То були риси бюрократа й безжального вбивці. Він нагадував німецького Гіммлера. Вся країна раділа, коли після процесу Зінов’єва його було знято, а пізніше заарештовано. Всі вбачали в тому сигнал, що Сталін зрозумів фіктивний характер процесу й притягнув Ягоду до відповідальності. Ми від щирого серця вітали призначення Єжова. Але як же ми були невдовзі розчаровані. Те, що сталося за Єжова, уже не було просто брутальним катуванням уявних ворогів режиму. Це вже був довершений ідіотизм режиму, який систематично підривав своє коріння в народі.


Але навіщо було заарештовано Ягоду? Чи й він має виступити в показовому процесі? То було б цікаво. Він, принаймні, мусив добре знати, як готують звинувачуваних до того, щоб вони повторяли на публічних показових процесах облудні звинувачення проти самих себе. Чи, може, знайомство з тими методами нічим йому не допоможе? Чи техніка гебістів виявиться ефективною в застосуванні її до власного вождя?


Дуже важко було щось зрозуміти. Очікуваний процес Бухаріна мав бути логічним завершенням усіх тих процесів. Стара гвардія революції була б у такий спосіб винищена до передостаннього чоловіка. Останнім був САМ, той що в Кремлі. Але Ягода? Що він мав спільного зі старими більшовиками? Чи не буде вже сама його поява на тій лаві підсудних поганбленням пам’яті мучеників революції?


А може, вже не дійде до процесу Бухаріна? Можливо, Сталін, нарешті, второпав, які рани завдала чистка державі? Можливо, перелом наступить уже зараз?


Я вже нічого не розумів і був змучений очікуванням. Встав і почав приводити свої речі в порядок. Мою увагу привернули хутряні рукавиці, які Лаура Михайлівна передала мені в листопаді. Чому саме хутряні рукавиці? Мене ж не висилають до таборів. Лаура Михайлівна помилилася. Я приліг й почав приміряти ті рукавиці. Щось зашелестіло всередині. Я підскочив, як від електричного удару. Узяв уламок скла й розпоров рукавицю. Всередині був шматок цигаркового паперу. Я розгорнув його й прочитав:


«Єва на волі, в Австрії. Також і Вікі (то був Євин брат) місяць тому повернувся до Відня. Дорогий Алексе, ми сподіваємось і на твоє швидке повернення, але будь обережним. Зроби зупинку по дорозі додому в Празі і дай нам про це знати. Про твій арешт уже знає цілий світ як і про те, що ти комуніст. Знають про це й ті, кому не треба про це знати, а саме поліція».


Я вже не міг влежати спокійно. Виявляється, що всі вже виїхали й очікують на мене. Чи то не риторика? Чи мала Лаура Михайлівна підстави для написання листа в той спосіб? Чи цікавилася моєю справою у прокурора, як я свого часу цікавився справою її дочки?


Чи пообіцяв він моє звільнення?


У збудженні я бігав по камері з кутка в куток. Наближення звільнення ще не вкладалося в моїй голові. Підсвідомо я був переконаний, що буду перебувати тут до закінчення «великої чистки». День звільнення колись мав прийти, але не зараз.


Через три дні з допитів повернувся Македон, — блідий і напівживий. Мовчав. Було відразу видно: доконали. Розколовся, але заперечував, що допит мав якесь важливе для нього значення. Був задумливий і не хотів переді мною розкриватися. А ще недавно лаяв мене, коли я розповів йому про своє тимчасове зізнання влітку. Він, Македон, мовляв, ніколи не розколеться. Швидше дасть порізати себе на шматки. Тепер же бачив: Македон розколовся. Але він заперечував. Значно пізніше я довідався від одного в’язня, який належав до його групи, що я мав слушність.


Гевонді повернувся з шпиталю, був у доброму гуморі й розповідав нам байки та анекдоти. Він знову став громовідводом, який знімав напругу між мною та Македоном. Через кілька днів з’явився новоприбулець з «брехайлівки». Українець. Він багато розповідав про арешти серед національних меншин. У місті ліквідовано всі клуби — поляків, латишів, вірмен та інших. Він нарахував близько п’ятнадцяти народностей, що підлягали переслідуванню. Усіх чоловіків з цих груп заарештовано. Арештовано також кожного, хто мав німецьке чи вірменське прізвище. Серед них було багато росіян з німецькими прізвищами, які, можливо, були шостим поколінням після німецьких предків. Зараз вони були справжніми росіянами, що ані слова не розуміли німецькою.


Я запитав його:


— Що ж, у такому разі, зробили з Німецькою республікою Поволжя? Або з Вірменською радянською республікою? Не можуть же вони заарештувати весь народ?


— Звичайно, ні. Але вони арештовують в Німецькій республіці Поволжя значно більше людей, ніж у середньому по Росії. Складається враження, що вони хочуть ліквідувати національні меншини в російських та українських містах.


— Чи багато з них ви зустрічали в «брехайлівці»?


— «Брехайлівка» ними переповнена.


— Як це? Вже протягом місяця до нас в камеру не з’являвся ніхто новий.


— Цих людей тримають аж до закінчення слідства у внутрішніх в’язницях. Потім присилають їх сюди, або до четвертого корпусу, або до загальних камер другого корпусу.


Холодна Гора складалася з великої кількості ізольованих будинків. Наш блок являв собою корпус № 2.


— У чому ж звинувачують тих людей?


— Та все це ж саме: шпигунство та агітація за відокремлення їхньої вітчизни від Союзу Радянських Соціалістичних Республік та приєднання до капіталістичної батьківщини.


— Та це ж дурниця. Як можуть німці Поволжя приєднатися до Берліна?


— Я теж цього не розумію. Мені не приходилося зустрічати німців Поволжя. Зате доводилося зустрічати багато німців з Дніпропетровської області. Вони розповідали дивні речі. ДПУ вичікувало закінчення жнив. Потім щонеділі забирали приблизно чверть чоловіків. Упродовж місяця колонія була, фактично, ліквідована. Жінок вислано до Сибіру на «вільне поселення», дітей забрано до Північного Кавказу, де їм дали російські прізвища, щоб родичі ніколи не могли їх віднайти, і навчають російською. Діти забувають про своє походження.


Я вжахнувся й не міг у це повірити. Сталін був першим Народним комісаром у справах національностей. Написав велику книжку з національних питань. Російська революція проголосила у своїх гаслах волю малим народам і культурну автономію меншинам.


Сталін сам здійснював під час революції та громадянської війни цю ленінську національну політику. Кожен народ, що живе на своїх теренах, отримав власну автономну республіку. Національні групи, розпорошені на територіях великих народів, отримали газети, клуби й театри своєю материнською мовою. Одвічна ворожнеча народів старої Росії припинилася. Ніхто вже не почувався пригніченим і утворився братній союз різномовних народів. Здійснення соціальних прагнень революції було справою майбутнього. Воно залежало від розвитку продуктивних сил держави. Але національна проблема була закрита остаточно. А зараз, через двадцять років після революції, Сталін знов її відкриває. Це важко було зрозуміти.


Через рік я перебував у загальній камері, що вміщувала 260 представників 22 різних народів. Я міг тоді переконатися, що українець казав правду. Національні меншини в головних містах народів Союзу підлягали повній ліквідації. Винищенню також часто підлягали й корінні народи, що мали власні терени осілості. Фантазія чекістів не знала меж. Ті, хто повертався з Півночі, розповідали зовсім неймовірні історії. Десь у північній Росії поблизу Уралу жив собі маленький народ, етнічно споріднений з фінами. Я забув його назву.


Мова того народу належала до угро-фінської групи. Але ті люди про це нічого не знали. Відомо це було лише професійним філологам.


Від одного з них і довідалися про це гебісти. Заарештували неповинних людей і примусили їх зізнатися, що мали намір відірвати свої поселення від Радянського Союзу і приєднатися до Фінляндії. Гебістам не завадила та обставина, що ту землю відділяли від Фінляндії 1000 кілометрів російської території. Всіх було вислано до таборів.


У загальній камері я зустрічав греків, які мали намір прилучити заселені ними околиці Таганрога до Греції, віддаленої від них морем.


Зустрічав я й болгарських городників, які хотіли перетягти частину південної України до Болгарії. Далекосхідні меншини працювали над приєднанням до Японії, Китаю та Маньчжурії. Меншини Кавказу — до Персії та Туреччини. В Центральній Азії малі народи шукали контактів з Афганістаном. ДПУ не було вередливим. Була потреба в сепаратистських рухах — воно їх вигадувало, не дуже турбуючись географічним положенням та історією цих малих народів.


Вони вишукували irredentism серед примітивних меншин, які зовсім не піклувалися про свої етнічні стосунки з іншими народами.


ДПУ здійснювало репресивні заходи проти певних груп, не проголошуючи їх відкрито. Ці заходи не знаходили відображення ні в державному законодавстві, ні навіть у адміністративних розпорядженнях. Але боротьба проти національних меншин, що розпочалася в 1937 році й допровадила до винищення меншин у російських містах, була явною. Пізніше до камери прийшли офіцери, які мені розповіли, що отримали з Наркомату оборони вказівку подати відомості про наявність серед офіцерського складу підрозділів осіб польської, німецької, литовської та інших неросійських національностей. Офіцери, які потрапили до того переліку, за два дні були звільнені з армії й пізніше заарештовані. Так режим здійснював репресії проти національних меншин.


Я не міг заспокоїтися і продовжував дискусії з українцем.


— Я лише одного не розумію: у прийнятій минулого року сталінській конституції гарантовано право кожному народу на вихід із Союзу Радянських республік. Як можна офіційно звинувачувати людей у тому, що вони хотіли скористатися своїм конституційним правом?


Українець знизав плечима.


— А все те, що з нами тут виробляють? Чи є воно конституційним? Ми не винуваті, а нас ізолюють.


— Ти не зрозумів мене, товаришу. Дійсно, нас ув’язнили, незважаючи на те, що ми невинуваті. Але ж нас звинувачують у дійсних злочинах і змушують у тому зізнатися. Не приходить же їм в голову звинувачувати нас у тому, що ми боролися за перемогу соціалістичної революції. Однак же, як ти кажеш, представники національних меншин звинувачуються в тому, що хотіли скористатися своїми конституційними правами.


— Але ж, друже, ніхто ту конституцію не сприймає всерйоз.


У конституції йдеться також про свободу слова, праці, зібрань. Хіба ти в це віриш?


Українець був людиною скромною, але мудрою. Наша розмова переходила на небезпечний ґрунт. Незважаючи на це, я відповів:


— Друже, це не зовсім так. Звичайно, свободи слова немає. Якби сьогодні хтось пішов на харківський базар і проголосив там промову, його негайно забрали б. Але ніхто його не звинувачував би в тому, що він скористався конституційним правом свободи слова.


Його примушували б зізнатися в тому, що він є агентом гестапо.


Шпигунство також не є конституційним правом. Меншини ж звинувачуються в тому, що хочуть вийти із складу Радянського Союзу.


Конституція це їм дозволяє.


Тут у нашу розмову втрутився Македон:


— Ви, обидва, не провадьте тут контрреволюційних розмов. Республіка має право вийти з Союзу. Так записано в конституції. Але ніхто не має права за це агітувати. То вже контрреволюція.


— Але ж, як у такому разі можна вийти з Союзу? Звідкіля уряд цієї республіки довідається про те, що народ хоче відокремитися?


Хтось же повинен першим виступити з такою пропозицією і сказати про це вголос. А це, як ти кажеш, уже агітація.


— Пашел к ебаной матери. Ти не маєш права критикувати нашу конституцію!


Я дав йому спокій.


Прийшов лютий. Ніхто новий не з’являвся, нікого з нас не викликали на допити. Ми були зовсім відрізані від світу й одноманітність нашого буття пригнічувала. Вечорами я щось розповідав, а потім українець співав пісні. Співав він тихо й дуже гарно. Македон також був музикальним. Той час був єдиним, коли він давав нам спокій. Якщо італійці створили велике малярство, німці — симфонічну музику, то українці — народну пісню. Нові пісні безперервно творилися в селах. Їх мелодії були меланхолійними й прекрасними, а тексти рідко були банальними. Язик сам починав підспівувати. У моїй пам’яті залишилися як мелодії, так і тексти тих пісень, але я більше ніколи їх з того часу не чув. Ми всі були вдячні українцеві. Навіть наглядачі ніколи не перешкоджали йому співати.


Гадаю, що вони й самі прислухалися за дверима до його співу, бо також потерпали від своєї монотонної, нудної роботи.


У середині березня тиша закінчилася. Почалася нова хвиля масових арештів. Одного вечора почувся тупіт ніг у коридорі. Потім двері відчинилися й до камери зайшло 14 чоловік. Це була ціла камера з внутрішньої в’язниці. Їх перевели до нас, щоб звільнити місця для нового напливу. Новоприбулі принесли з собою дві важливі новини:


гітлерівські війська захопили Австрію і розпочався процес Бухаріна.


На чолі новоприбулих стояв їхній староста, — молодий хлопець. Вони називали його просто Мишком. Був він сіоністом, але не фіктивним, а справжнім. Він мало був схожий на єврея, а скоріше мав вигляд російського студента старої школи. Ще будучи гімназистом, належав до сіоністської групи скаутів. Після заборони й розпуску сіоністських організацій, він зберіг симпатію до єврейського народного руху. Його було звинувачено в тому, що він є керівником контрреволюційної сіоністської організації та шпигуном «Інтелідженс Сервіс». Усі заарештовані сіоністи були в очах НКВС англійськими шпигунами, оскільки Англія здійснювала протекторат над єврейськими поселеннями в Палестині. Але не лише НКВС боролося з сіонізмом як із забороненою контрреволюційною партією в Росії.


Комінтерн також на той час займав ворожу позицію щодо сіонізму як пробританського імперіалістичного руху.


Найбільш цікавою особою серед новоприбулих був Володимир Іванович Кушнаренко. Його біографія була такою ж незвичайною, як і його слідство.


Ще будучи вісімнадцятирічним хлопцем, Кушнаренко приносив листівки соціал-революціонерів до казарм, його на тому спіймали й вислали на довічне заслання до Сибіру. На місці заслання він спочатку давав собі раду як учитель і фотограф. Був також завзятим мисливцем і рибалкою. На великих сибірських річках він зустрічав якутські кочові племена. Він приєднався до одного з них і помандрував по тайзі. Він забрався далеко на північ до околиць, де ще не ступала нога європейця. Кушнаренко закохався в північні краєвиди та в красиву якутську дівчину. Вони побралися, і Кушнаренка було урочисто прийнято до племені. Шлюб був щасливим, якутка народила йому четверо синів.


У 1613 році російський трон посів Микола Федорович Романов, засновник династії. Правляча родина з гордістю виводила своє походження від цього першого Романова, хоча насправді це було фальсифікацією, і походила вона від німецького дому Голштейн-Готтопрів.


На відзнаку 300-ліття родини Романових, цар оголосив загальну амністію. Засланцям було дозволено повернутися, в тому числі й Кушнаренкові. Але він не схотів розлучатися з тайгою бо, як і багато інших, був зачарований красотою того краю й залишився там.


Почалася війна. Якутський край не підлягав мобілізації. Кушнаренко жив серед якутів, відрізаний від усього світу, й продовжував мандрувати нескінченими просторами тайги та незайманими якутськими пущами.


У лютому 1917 року прийшла революція. Її привабливість була дуже потужною. Цього дня очікували цілі покоління російських поборників свободи.


Кушнаренко полишив Якутію, котру так встиг полюбити, і разом зі своєю дружиною та чотирма синами повернувся до європейської Росії. Він одразу ж приєднується до більшовиків і деякий час воює в групі червоних партизанів. Потім стає командиром полку Червоної армії. Виявляє відвагу й розважливість на всіх фронтах громадянської війни. Після ліквідації колчаківщини його було нагороджено.


Закінчилася громадянська війна. У 1922 році Кушнаренко демобілізувався. Партія доручила йому очолити великий завод у Харкові.


І той іспит він здав на відмінно. Був директором, якого робітники любили за доброту й людяність і який, незважаючи на це, постійно виконував плани випуску продукції. За свою господарську діяльність він був відзначений.


Четверо його синів виросли. Вони стали авіаторами з репутацією добрих офіцерів і відважних пілотів.


У біографії Володимира Івановича Кушнаренка, як людини і як революціонера, не було жодної плями. Проте, наприкінці літа 1937 року прийшли й заарештували його прямо в приміщенні заводу. За те, що 32 роки тому розповсюджував серед царських солдатів листівки соціал-революціонерів, а не більшовиків. Скаржився:


— Олександре Семеновичу, повір мені, я ніколи не був членом партії соціал-революціонерів. Я тоді був гімназистом, мав лише 18 років. У країні вибухнула революція. З Петербурга надходили збуджуючі новини — там уже створювалися робітничі ради. Ми, молоді провінціали, також хотіли щось зробити для революції. Мій товариш приніс до школи листівки. Вночі ми пішли до казарми й закинули у вікно стос листівок. Варта нас помітила й відкрила вогонь.


Мій товариш втік, а мене спіймали. От і все. Звідки я міг знати, що то були негарні листівки? Ми в провінції уявлення не мали про те, хто такі соціал-революціонери, а хто більшовики. Але, повірте мені:


я ніколи не був соціал-революціонером.


Я був приголомшений.


— А якби й були соціал-революціонером, товаришу Кушнаренко, то що з того?


— Якби був, то зараз би не скаржився. Сам був би винен у своїй долі.


— Володимире Івановичу, я вас не розумію. Навіщо вам відмовлятися від свого минулого? У 1905 році ви боролися за пригнічення чи за свободу? За народ чи за царя? Чи зайшли вже так далеко, що поділяєте погляди ДПУ? Для них людина, яка не знайшла часу для боротьби за волю й за перемогу революції в 1905 році й сиділа вдома, не маючи бажання наражатись на небезпеку, є добрим громадянином, котрого не слід чіпати. Натомість соціал-революціонери, які наражали на небезпеку своє життя і свободу в боротьбі проти самодержавства, є контрреволюціонерами. Зупиніться, товаришу Кушнаренко. Якщо ми самі перестанемо розуміти, що є добро, а що є зло, — це запаморочення ніколи не припиниться.


Він відповів після деякого роздуму:


— Маєте рацію, Олександре Семеновичу. Але я вже занадто вимучений, аби боротися за правду. Був би щасливим, аби мені дозволили повернутися до Сибіру на вільне життя. Мені не треба було звідти виїзджати.


Кушнаренко був людиною високого зросту з чесними й надзвичайно привабливими рисами обличчя. Було йому понад 50 років, ходив трохи похиленим наперед. Рухи мав обережні, вся його істота випромінювала спокій та почуття власної гідності. Був він глибоко пригнічений. Зі своєю власною долею він міг ще погодитись, бо поділяв її з мільйонами інших. Турбувало його власне слідство.


Звинувачували його згідно зі статтею 54.2. Кримінального кодексу України. Параграф 2 стосувався участі в збройному повстанні.


Але ж у країні не було ніяких збройних повстань. Та звинувачення, як завжди, стосувалися лише розмов, які, буцімто, мали призвести до збройного повстання. На жаль, слідство у справі групи Кушнаренка потрапило до рук молодого недосвідченого слідчого, який прийняв цю справу від іншого слідчого, на той час заарештованого. Той молодий слідчий мав би пам’ятати, що жив у царстві фікції.


Але, можливо, він цього не розумів. Він сприйняв звинувачення всерйоз, включно до збройного повстання. Для збройного повстання потрібна була зброя. Постало питання: де вона захована? Прабатьком цієї організації був старий соціал-революціонер на прізвище Семенов. Він не витримав катування й назвав кілька прізвищ. Слідчий домагався зброї. Припертий до стіни Семенов вигадав, що існування потаємного складу зброї відноситься до відома його помічника Лебедєва. Лебедєва було арештовано.


— Видай зброю, контрреволюційна собако!


Його також приперли до стіни. Зброя — це справа конкретна. То вже не якісь там розмови. Контрреволюційні розмови можна було й вигадати. Того, хто говорив, арештовували, на короткому «конвеєрі» він підтверджував розмову, яка ніколи не мала місця, й на тому справа закінчувалася. Таємний же склад зброї мав бути викритий і конфіскований. Взагалі слідчі, звичайно, уникали свідчень стосовно конкретних речей. Новий слідчий цього не розумів, а його колеги та начальники вчасно йому цього не пояснили. Бо всі вони жили в царстві фікції, як люди в казці Андерсена про нові королівські шати, і мусили сприймати ті фікції всерйоз. Але цей молодий дурень не розумів того, і ніхто йому вчасно не сказав: «Не будь віслюком, бо то все дурниця. Не заводь слідство так далеко, бо сам не зможеш потім звідти вибратись». Такі слова могли допровадити до в’язниці зичливого порадника. Лише в процесі роботи дізнався цей слідчий, який нічого не підозрював, до чого довела його власна ретельність.


Лебедєв не мав зброї і, отже, не міг її видати. Не міг він і сказати, що мав зброю, але десь її закопав. Слідчий був би забов’язаний її відкопувати. Лебедєв спочатку намагався заперечувати, що колинебудь отримував зброю від Семенова. Після кількаденного натиску, він здався і повідомив, що передав зброю Смирнову, іншому учасникові організації. Взяли Смирнова. Забава почалася заново. Смірнов передав зброю своєму товаришеві Лисенку. Неіснуюча зброя переходила, таким чином, з рук у руки. Коли її отримав Кушнаренко, вона вже встигла побувала в руках одинадцяти осіб. Йому ж передав її такий собі Гуревич, відповідальний службовець тресту, який постачав заводу, де працював Кушнаренко, сировину. Кушнаренко також піддався катуванню й визнав свою провину. Він зізнався в тому, що був завербований до контрреволюційної організації, але вперто заперечував вербування інших. Його били вже декілька тижнів. Він втратив останні сили, але так і не зміг наважитися втягнути своїх друзів у нещастя. Щоденно його забирали опівночі й цілих десять годин допитували про зброю. Ми були свідками цієї трагедії. Не треба було «приймати» ту зброю від Гуревича без того, аби не вигадати когось, кому він ту зброю «передав». Саме цього він і хотів уникнути.


Кожного ранку він повертався і виснаженим, і пригніченим.


Молодий Мишко любив старшого товариша як батька. Дбав про його речі, лагодив йому шкарпетки, скручував цигарки, втішав його з безмежною ніжністю. Але ніщо не могло зарадити розпачеві Кушнаренка.


Ми провели військову нараду. Я запитав Кушнаренка:


— Що за людина той Гуревич?


— Навіщо це вам?


— Якщо то негідник то є вихід: можеш просто відправити йому ту зброю назад.


— Як тобі могло прийти таке в голову, Олександре Семеновичу?


Гуревич завжди був моїм кращим другом. Він дуже достойна людина. Якщо він мене завербував, то його таки, дійсно, доконали.


— Добре, але що ж у такому разі маємо робити з цією зброєю?


Уночі я знайшов вирішення проблеми. Коли Кушнаренко вранці повернувся, я запитав його:


— Скажи, Володю, коли було прислано зброю?


— У серпні 1936 року. Гуревич каже, що вислав з Москви на адресу мого заводу скрині з фальшивою декларацією. У скринях знаходилися автоматичні карабіни. Скрині повинні були зберігатися на складі мого заводу. Згідно ж з декларацією, там мали знаходитися запасні частини до наших машин.


— Дуже добре, Володю. Я бачу, як виплутатися з цього становища. Чи маєш якогось приятеля, що недавно помер?


— Ні.


— Подумай добре. Може, далекий знайомий, якого ти добре знав особисто.


— Навіщо це тобі?


— Невже не ясно? Маємо надіслати зброю покійникові.


Через хвилину Кушнаренко повідомив:


— Є, Петровський Олександр Ілліч. Рік тому він помер у Сумах.


Але він не береться до уваги.


— Як це?


— Бо то був 70-літній дід. Він навчав мене в гімназії географії.


Позапартійний, явно аполітичний. Нам не вдасться зробити з нього повстанця. Вони його не приймуть.


— Не будь смішним, Кушнаренко. Слідчі зрадіють можливості, нарешті, здихатися від цієї зброї й закрити справу. Вони приймуть усе, що потрапить під руку.


Кушнаренко не погоджувався. Думка робити повстанця зі старого професора видавалася йому абсурдною:


— Якщо я зізнаюся, що отримав зброю, вони це запротоколюють і я вже не зможу від цього відмовитись. Вони не зможуть взяти Петровського й візьмуть когось із моїх друзів.


— Кушнаренко, я маю в цих справах набагато більше досвіду, ніж ти. Слідчий давно вже шукає способу закінчити цю історію. Жива людина не може бути її закінченням. Потрібен лише покійник.


Мишко приєднався до моєї пропозиції. Ми напосіли на Кушнаренка, але він ніяк не міг зважитися. Мучився ще три дні. Кожної ночі його допитували, ми вже не могли на нього дивитися. Врешті, Мишко набрався рішучості:


— Володимире Івановичу, коли вони викличуть вас уночі, назвіть їм Петровського. Якщо ж ви, повернувшись сюди, скажете, що цього не зробили, ми перестанемо з вами розмовляти. Досить із нас вашої історії. Треба покласти їй край.


Кушнаренко вже не боронився. Пообіцяв, що все зробить.


Опівночі його знов забрали. Через дві години він повернувся й побудив нас усіх. Був він увесь завантажений цигарками та махоркою. Його обличчя сяяло:


— Олександре Семеновичу, ви мали слушність. Слідчий був дуже задоволений, коли я йому повідомив, що зброю прийняв Петровський, який потім помер. Через десять хвилин усе було закінчено. Я отримав добру їжу та оце куриво.


Ми обіймали Кушнаренка. Тяжкий тягар спав із нашого серця.


Серед новоприбулих було дуже багато симпатичних людей, наприклад, Зборовський. Розголос про нього випереджав його самого. Він керував армією в сорок мільйонів. Але то були не солдати, а лише бджоли, бо був пасічником. Ще в 1929 році його виключили з партії. Був він на той час керівником якогось тресту. В одній із його публікацій — я вже не пам’ятаю докладно, що то було, книжка чи брошура з економіки — партія знайшла відхилення від її генеральної лінії. Зборовського та його приятеля Каплана було виключено з партії. Зборовський навіть не вніс апеляції. Він покинув місто й оселився поблизу Харкова, став пасічником. Він і тут посідав певну посаду. За дорученням Комісаріату сільського господарства він дбав про розвиток бджільництва в Харківській області. Любив свою справу й був щасливим з того, що йому не треба було бувати в місті.


Ненавидів місто, ненавидів партійні дискусії, ненавидів пов’язану з цим усім мережу брехні, що охопила цілу країну. При всім тім Зборовський був людиною політичною. Я часто з ним розмовляв. Він пов’язував свої сподівання з німецькою революцією. Вважав, що вона уникне помилок революції російської й поставить Сталіна перед міжнародним судом. Нова революційна держава постане на Заході.


Революційна Європа ліквідує російський деспотизм у разі потреби оружною рукою. Я поділяв його погляди і лише в 1946 році збагнув їх утопічність.


Зборовський розповідав:


— Каплан був заарештований на два роки раніше від мене. Його вже немає. Ще в 1929 році я знав, що має настати і не хотів повертатися до партії. Не хотів бути змушеним до щоденної брехні. Не хотів уже бачити людей і гадав, що про мене забули. Але в них добра пам’ять.


Інший мешканець нашої камери, Лагодін, теж мав подібну історію. Він, будучи свого часу виключеним із партії, не клопотався про поновлення й тримався в тіні. Інтелектуал з освітою, він узявся до фізичної праці. Працював муляром і переходив з однієї будови на іншу, ніде не затримуючись більше, як на два місяці. Довго його не могли знайти. Допоміг випадок.


Одного вечора після роботи партійний працівник прочитав для будівельників лекцію. Розповідав про міжнародне становище та про Лігу націй. Говорив дурниці, від яких волосся ставало дибки на голові. Наш товариш не зміг цього стерпіти. Він попросив слова в дискусії і викрив брехню партійного працівника. Той помітив підозріло високий рівень освіти муляра й повідомив про це ДПУ. ДПУ викликало Лагодіна й поцікавилося його біографією. З викладених ним даних енкаведисти довідалися, що Лагодін колись був комуністом і був виключений з партії. Тому він належав до людей, які підлягали арешту. В тій малій провінційній місцевості проти нього не було ніякого матеріалу. На нього не була заведена справа. Звернулися до Харкова. Лагодіна не могли заарештувати, бо ніхто на місці не міг його завербувати — його ніхто не знав. Зробили так само, як свого часу вчинили зі мною. Кілька разів його викликали й допитувались про знайомих, уже заарештованих. Їхні імена передавали телефоном до Харкова. Але і в Харкові з його завербуванням було нелегко. Він після виключення з партії до такої міри уникав контактів з людьми, що його ніхто не знав. Не мав дружини, не мав дітей, не мав приятелів, не мав сталого місця проживання. Але вербовщик, зрештою, знайшовся.


У внутрішній в’язниці НКВС сидів чоловік, котрий знав його з давніх часів. Звали його Руденком, був він керівником якогось будівельного тресту. Муляр Лагодін кілька років тому працював в одному з підрозділів того тресту. ДПУ могло тут убити двох зайців одним пострілом: звинуватити в саботажі як будівельних керівників так і самих будівельників. Руденко натурально не знав, що Лагодін став муляром і працював в його тресті. Він знав Лагодіна ще з часів, коли той був директором і поважним членом партії. ДПУ повідомило його про долю давнього колеги і пов’язало їх між собою. Руденко «завербував» Лагодіна і видав йому рекомендацію саботажника.


З автобіографії Лагодіна НКВС довідалося, що він кілька років тому працював на будівництві промислового об’єкту в Донбасі. Після закінчення роботи один із об’єкта на цьому будівництві завалився.


Нещастя трапилося тому, що керівник будови при десяти градусах морозу примушував мурувати без застосування необхідних технічних засобів. Цемент не скріпив належним чином цеглу. Навесні, під час сильної бурі, ціле крило того об’єкту завалилося.


Власне, Лагодін протестував проти подальшої роботи без штучного підігрівання бетону. Але керівник будови знехтував застереженням простого робітника, щоправда, не з контрреволюційних міркувань. Підігрівання потребувало б додаткових витрат, а він уже не мав ніяких вільних коштів. Хотів довести будівництво до кінця без фінансових ускладнень і сподівався, що зможе без цього обійтися.


Усі ці обставини можна було з’ясувати об’єктивно. Саме ця катастрофа свого часу викликала судовий процес. Керівника будови — а це було ще до початку «великої чистки» — покарали за недбалість щодо обов’язкового контролю. Десь там же на будові й відбув покарання. Але це не позбавило від звинувачення в контрреволюції.


Лагодін вимагав тогочасних протоколів судового засідання, та йому це не допомогло. Після недовгого «конвеєра», Лагодін та Руденко під час очної ставки погодилися на такий протокол: Руденко віддав наказ здійснити саботаж, а Лагодін його виконав.


У той час рух у камерах був дуже інтенсивним. Терміни слідства підлягали скороченню. До камери безперервно надходили нові люди, інші ж відбували етапом. Я остерігався заводити нові знайомства: друзі відходили, а я залишався. Розлука ж завжди була важкою.


Новина про нову хвилю арештів пригнітила мене й Кушнаренка. Македон же втішався з чужого нещастя. Інші ж сподівалися, що надмір арештованих колись має повалити брехню про «ворогів народу». Сталін це, нарешті, зрозуміє й звільнить їх. Але вони не знали Сталіна.


У кожній камері в’язні сперечалися з приводу можливого сенсу хвилі нових арештів. Одним здавалося, що причина в потребі трудових ресурсів на Далекій Півночі, які не можна було задовольнити звичайним шляхом. Я був категорично проти цієї ідеї, але Лагодін підтримав її.


— Ніхто не буде будувати каналів, не будучи змушеним до цього. Праця там тяжка, а клімат дуже суворий. Треба платити подвійну платню, а це дорого. Ми — найдешевша робоча сила.


— Ми — найгірша робоча сила, яку тільки знала історія, — відповів я. — Лагодін, ви ж марксист. Знаєте, що примусова праця в усіх її проявах — поневолення та панщина — колись панувала в усій Європі. Її заступила вільна наймана праця, і головна причина полягає в тому, що вільна праця продуктивніша, ніж примусова, і тому вигідніша для роботодавців. Але не про це я хочу сказати. Кріпаки не були професорами університетів, яких зараз посилають на Північ. Глянь на наш інститут. Треба було двадцять років для того, щоб радянський уряд, завдаючи собі безмежно великої праці та несучи величезні витрати, створив наукові колективи дійсно видатних фізиків. А що тепер? Шубников, один із лідерів фізики низьких температур у країні, копає лопатою канаву в Арктиці. Розвиток промисловості азотних сполук залежить від праць його лабораторії. Арештували Обреїмова, нашого колишнього директора. То стара людина, котра, напевне, не зможе втримати в руках лопату, хоч і був гарним фахівцем у галузі фізики кристалів. Чи маєте ви уявлення, скільки коштують такі спеціалісти як Обреїмов чи Шубников? І що буде з інститутом? Його не закриють, що було б у даній ситуації найкращим виходом, він буде працювати й надалі, і поглинатиме великі гроші. Однак, нікому нічого не доведеш.


Тут втрутився Македон.


— То вам завжди лише здається, що вас не замінити. Забрали всіх директорів заводів, усіх головних інженерів, усіх керівників відділів, їхні місця зайняли інші. Але ж продовжують вироблятися трактори й автомобілі, виплавляється сталь. Нічого нас дурити.


Обійдемося і без вас.


— Македоне, науковий інститут це тобі не завод. Якщо на місце гарного інженера поставити поганого, зросте брак і понизиться якість. Трактор витримає лише три роки замість п’яти. Але відразу цього не помітиш. Після того ж, як у нашому інституті відразу заарештували вісім наукових керівників, його можна закривати, бо їх немає ким замінити. Уяви собі, що в якійсь лікарні заарештовано всіх лікарів. Залишилися самі тільки санітари, сестри та хворі. Все йде по-старому. Навіть декому стає краще. Але ж операцію вже ніхто не зможе зробити і лікарня без лікарів — то вже не лікарня.


У травні ми ще раз повернулися до цієї теми. Прийшов хтось із внутрішньої в’язниці й приніс повідомлення про арешт Лейпунського. Даремно я опирався протягом року. Як же я боронився від Рєзнікова, який хотів мене примусити обмовити Лейпунського. З того часу я часто став отримувати звістки з інституту. Останній раз це було 15 січня 1938 року стосовно Ніколаєвського. Мене ще раз викликав Вайсбанд і знову з приводу розлучення. Згідно з радянськими правилами, за перше розлучення треба платити 50 карбованців, і він запитав мене про те, чи готовий я сплатити цю суму зі свого в’язничного рахунку. Я відмовився. Тих 50 карбованців вистачить мені на додаткові харчі протягом місяця чи двох. Я йому сказав:


— Я маю кошти в харківській ощадній касі. Понад 10 000 карбованців. Можу вам прямо тут заповнити чек. Але я не хочу чіпати своїх грошей у в’язниці. Я був би вам дуже вдячний, якби ви допомогли мені переказати сюди з ощадкаси ще 500 карбованців. Я не знаю, скільки ще мені доведеться тут сидіти.


— В такому разі можете не турбуватись, Вайсберг. Не довше як через місяць вас розстріляють. А до того часу грошей вам вистачить.


Однак, моїх тюремних грошей він не став чіпати. Повертаючись на Холодну Гору від Вайсбанда, я змушений був деякий час провести поміж двадцяти інших в’язнів. Серед них я впізнав Ніколаєвського, який був щойно заарештований. Деякий час він був партійним секретарем в інституті. Він мені ніколи не подобався, бо належав до групи тих, хто були інформаторами ДПУ. Тепер уже брали типових сталіністів. Ніколаєвський розповів:


— Лейпунського виключили з партії. Він уже не директор інституту, хоча ще й не заарештований. Шубников, Горський, Обреїмов, Розенкевич, Комаров, Гусак арештовані. Ланге — дивна річ — ще на волі, незважаючи на те, що є німцем.


У лютому я отримав звістку про арешт Гоутерманса. Мартіна Руемана, фактично, було вислано — ДПУ примусило інститут не продовжувати з ним контракту. Арештовувати його не хотіли, бо він мав англійське громадянство.


Якось було арештовано трьох англійських інженерів, і британський уряд відповів зірванням торговельних угод. Подібної реакції гебісти явно не очікували. Не могли зрозуміти, чого це така велика країна, як Англія, пішла на конфлікт з іншою великою державою всього через трьох людей. Але підкорилися силі. Англійських інженерів було звільнено, торгові стосунки було поновлено.


Але про Гоутерманса турбуватися було нікому. Він був німецьким комуністом і покинув Німеччину по приході до влади Гітлера, після чого працював у Англії. Там у 1935 році Лейпунський і намовив його перебратися до нашого інституту. Після арешту Гоутерманса іноземцям стало важко дихати повітрям інституту. Гоутерманс збирався до від’їзду, але занадто довго з цим зволікав. На початку 1938 року він отримав, нарешті, виїзну візу і поїхав з дружиною та двома дітьми до Москви, де мав залагодити формальності, пов’язані з від’їздом. Виникли труднощі з відправкою багажу, і він день у день ходив до митниці. Він ще не встиг залагодити формальності, як на четвертий день чиновник запросив його до кабінету директора. Там на нього вже чекало двоє гебістів. Невдовзі він опинився у внутрішній в’язниці харківського НКВС. Мені було дуже шкода його. Він був слабким, дуже нервовим і вкрай уразливим. Як він витримає слідство та ув’язнення? Він був надзвичайним курцем і під час роботи запалював наступну цигарку від попередньої. Не міг жити без кави — пив чашку за чашкою. Разом із Лейпунським працював свого часу над важливими дослідами, для яких був потрібен радон. Той радон неможливо було дістати в Харкові й щочетверга його надсилали до нас спеціальним літаком із Ленінграда. Радон розпадається дуже швидко, через декілька днів від нього лишається самий непотріб. Прагнучи використати дорогий газ, Лейпунський та Гоутерманс працювали без перепочинку два дні й дві ночі. Гоутерманса треба було безперервно підтримувати свіжою кавою. Олена готувала її кожні дві години і приносила до лабораторії. Вся наша родина спостерігала за перебігом досліду. Гоутерманс постійно розповідав Олені різні байки з галузі фізики. В його лабораторії стояв лічильник космічних променів, котрий завжди поклацував. Гоутерманс запевняв Олену, що то він приносить відомості з неба. Олена йому не вірила.


Зрештою, він був не далекий від істини.


Я намагався передавати йому цигарки, але вони до нього не доходили, як я довідався про це при зустрічі з ним у 1948 році.


У травні 1938 року взяли, нарешті, й Лейпунського. Пізніше мені вдалося довідатися про всі подробиці арешту. Його було забрано, коли він повернувся після довгої подорожі, здається, по Криму.


Загорілий, бадьорий і помолоділий, він тішив камеру своєю веселістю та спокоєм. Мав при собі велику торбину з сухарями. Людям, які прийшли його забирати, він сказав:


— Я вас вже давно чекаю. Щось ви забарилися.


Незважаючи на свою скромність, він скоро став головним у камері. Як і на волі, він приваблював до себе серця людей. Вся камера, затамувавши подих, слухала його щоденні двогодинні лекції з фізики.


Того ж травня я підвів підсумки діяльності ДПУ в Українському фізико-технічному інституті. Я зробив це, коли знов почалися розмови про теорію робочої сили.


Послухайте. Наш інститут — один із найвизначніших у Європі.


Немає іншого інституту, який мав би стільки різних лабораторій і був би так добре обладнаний, як наш. Уряд не шкодував коштів.


Провідні вчені частково отримали освіту за кордоном. Їх постійно посилали за державний кошт до видатних фізиків світу на практику.


В інституті 8 відділів, на чолі їх стояли 8 наукових керівників. Який це має вигляд зараз?



Відділ

Керівник


Лабораторія кристалів

Обреїмов

арештований


Перша кріогенна лабораторія

Шубников

арештований


Друга кріогенна лабораторія

Руеман

усунутий


Ядерна лабораторія

Лейпунський

арештований


Рентгенівський відділ

Горський

арештований


Відділ теоретичної фізики

Ландау

арештований


Дослідна станція глибокого охолодження

Вайсберг

арештований


Лабораторія ультракоротких хвиль

Слуцкін

ще працює


Серед заарештованих знаходяться: професор Обреїмов, засновник і перший директор інституту; професор Лейпунський, член Академії наук і директор інституту; професор Лев Давидович Ландау, найвидатніший у країні теоретик і один з найталановитіших фізиків світу. Ландау перед арештом через переслідування НКВС був змушений покинути інститут і поїхати в Москву до професора Капиці. Я побудував дослідну станцію глибокого охолодження до низьких температур. Перед її введенням у дію був заарештований.


Моїм наступником став Комаров, який також був заарештований.


Хто ж буде працювати?


Македон:


— Знайдуться інші.


— Інші не знайдуться. В Ленінградських інститутах діється те ж саме, що й у нас. Навчання інженера потребує п’ять років. Уряд доклав чимало зусиль, щоб знайти інженерів, придатних на посаду керівників на новозбудованих заводах. Для підготовки ж доброго фізика треба від десяти до п’ятнадцяти років. Маєш, Македоне, врешті зрозуміти, що в науковій роботі йдеться про видатні досягнення, про рекорди, про нові ідеї. Можна викинути 90% того, що робиться в наших лабораторіях, і наука від того нічого не втратить. Але без тих 90% рутинної роботи не буде 10% творчих досягнень. Безперечно, робота в інституті буде продовжуватись, але нічого нового там уже ніхто не зробить. На той час інститут ще не мав великих відкриттів.


Був він, власне, в стадії свого організаційного становлення й стояв на порозі великих досягнень. Але все це вже в минулому.


Мене підтримав Зборовський:


— А що ти скажеш, Македоне, про арешт Туполєва, нашого найкращого авіаконструктора? Арештували Гвахарію. Хто тепер буде дбати про розвиток металургії?


…Справа Гвахарії заслуговує на нашу увагу. Я знав його особисто досить побіжно, але його діяльність знав дуже добре завдяки розмовам із його заступником Рудольфом Андерсом — людиною, котра мене завербувала.


Гвахарія був грузином, племінником Орджонікідзе, Народного комісара важкої промисловості.


Металургійні заводи в Макіївці були збудовані ще до революції й були найважливішими російськими металургійними підприємствами. Протягом другої п’ятиричкі в Макіївку було вкладено інвестицій загальною сумою на 800 мільйонів карбованців (у перерахунку на доллари це складало 200 мільйонів). Макіївський металургійний комбінат мав стати другим за розмірами як у Радянському Союзі, так і в Європі. Орджонікідзе призначив його директором свого племінника, сина сестри — Гвахарію. У 1934 році ми почали обговорювати проблему використання в металургії стисненого повітря, збагаченого киснем. В цій справі я поїхав на Донбас, де відвідав у Макіївці Андерса, який і познайомив мене з Гвахарією.


Гвахарія був типовим менеджером. Був він середнього зросту, широкий, з міцним черепом. Мав вигляд скоріше південного француза, ніж грузина. При розмові з ним складалося враження, що він дивиться кудись убік. Був фанатично відданий своїй роботі. Працюв удень і вночі без хвилини перепочинку і весь час перебував у русі. Не мав часу на відпочинок, бо вже не міг розпрягтися. Посередні успіхи вже не задовольняли його амбіцій. Він давно вже забув про те, що сенсом його роботи було звільнення працюючої людини він нестатків та злиднів і не мав ніяких стосунків із своїми робітниками. Був фанатиком індустріалізації заради індустріалізації. Його тішила можливість вволю господарювати, а його завданням була сталь, сталь добра й дешева. Сталь була основою важкої промисловості. Гвахарія хотів перевершити своїх колег. Хотів їх примусити виробляти сталь так само дешево, як і він. Коли він узявся до роботи, мільярдний дефіцит радянської металургії покривався з союзного бюджету. Гвахарія в листі до Народного комісаріату в 1935 році першим відмовився від дотацій.


Преса всієї країни прославляла його. І не лише фахові часописи, як, наприклад, «За індустріалізацію», але й такі газети, як «Правда», регулярно посилала своїх кореспондентів до Макіївки.


Я пам’ятаю свої відвідини Макіївки. Ми наближалися до міста степом і вже звіддалік бачили лише темну брунатну хмару. На місто безперервно падала сажа й посилювала цю темноту. Сонця там ніколи не було видно. Люди жили в умовах пилу й гуркоту. Підприємство ділило місто на горішню частину й поділ. Піший рух уможливлював важкий металевий кілометровий міст, що перетинав упоперек комбінат, який було збудована на двох терасах. Вдень там не можна було почути власних слів. Кожні кілька хвилин лунав гуркіт руди, яка пересипалася з верхньої тераси на нижню. Я схильний думати, що за допомогою цієї методики транспортування суттєво економилася праця з видобутку руди.


Уночі було трохи спокійніше. Андерс супроводжував мене при ознайомленні з комбінатом. Він показав мені велику макіївську піч. Вона давала 1000 тонн заліза щоденно й була першою домною такого типу в Радянському Союзі. Ми якраз потрапили туди під час чергового випуску металу. Його потік освітив обличчя людей, які стояли обік мене. Андерс був щуплим, з важкою єврейською пикою в окулярах, які я часто бачив у колах співрозмовників по кав’ярнях Відня та Праги. Другий мав типовий вигляд металурга, одягнутого в блакитний комбінезон. Я придивився до нього. Був він міцної будови. Його кругла татарська голова міцно сиділа на могутніх плечах. Справляв враження геркулеса. Поруч з ним знаходився інший металург, і вони спілкувалися між собою єврейською мовою. Здивований, я повернувся до Андерса і довідався, що то майстер при великих печах та його син. Вони щойно отримали по ордену Леніна й разом з іншими стаханівцями металургійної промисловості були прийняті в Кремлі Сталіним. То були найкращі сталевари країни.


Я подумав про те, як революція змінила людей.


Ми заговорили про Гвахарію. Андерс тоді мені розповів:


«Гвахарією володіла лише одна ідея: гроші. Він хотів при допомозі гарних заробітків підняти виробництво. А коли Гвахарія щось вирішить, то стає маніяком. Не було жодної ділянки на комбінаті, яку б він не реорганізував, починаючи з коксових батарей і кінчаючи діловодством.


Починалося це так: бракувало паровозів, і почали траплятися перебої на траспорті. Гвахарія написав до Орджонікідзе й отримав 10 паровозів.


Хотів дістати ще одинадцятого. Взагалі Орджонікідзе ні в чому йому не відмовляв. Гвахарія мав усе, чого хотів: гроші, машини, сировину.


Орджонікідзе звільнив його від дотримання трудового законодавства і дозволив експериментувати. Але коли йшлося про паровози, він був ощадливим. Власне, саме тоді Каганович реорганізовував залізничний транспорт і йому була потрібна кожна машина. Центральний комітет відніс розвиток транспорту до найважливіших проблем другої п’ятирічки. Орджонікідзе написав племінникові: «І не соромно тобі домагатися ще одного паровоза? Краще поверни один назад». Гоноровитий Гвахарія був вражений. Він викликав керівника внутрішнього транспорту й між ними відбулася така розмова:


— Скільки ти заробляєш?


— 400 карбованців, товаришу директоре.


— Якщо обійдешся без одного паровоза й вилучиш його з руху, то отримаєш додатково ще 200 карбованців. За другий — ще 300, 450 за третій і так далі.


— Це неможливо, товаришу директоре. Нам потрібен ще один паровоз, бо інакше транспорт зупиниться.


— Іди й подумай тиждень.


Через тиждень той чоловік вже заробляв 2 000 карбованців, а Наркомат заощадив 30 000».


Я запитав Андерса:


— Не розумію, як це могло бути?


— Дуже просто. Половина паровозів простоювала. Їх просто належно не екплуатували.


— Але ж, коли паровози простоювали, то вони нічого й не коштували. Як можна було таким чином заощадити 30 000 карбованців?


— Вони стояли, але під парами. Люди просто погано працювали, а машини належним чином не використовувалися.


— Як же Гвахарія примусив їх до збільшення продуктивності праці?


— То було також просто: керівник транспорту вчинив з машиністами та крановщиками так само, як Гвахарія з ним — пообіцяв гроші. Суттєво підвищів їхні заробітки та узалежнив їх від результатів праці інших. Коли тепер машиніст прибував, а крановщик ще не був готовий, то замість того, щоб спокійно чекати, він починав його підганяти, бо втрачав гроші. Так само крановщик кричав на машиністів, якщо доводилося їх чекати. Гвахарія всіх перевів на оплату згідно з кінцевим результатом. Він поставив на сталеварному заводі все догори дном. Для виплавлення сталі потрібні різні добавки. Були серед них дуже дефіцитні, з якими було легше працювати, і всі намагалися вживати саме їх. Гвахарія давав керівникам за кожну тонну сталі певну кількість жетонів — червоних і жовтих. За червоні доменний майстер міг отримати зі складу дорогі, дефіцитні добавки. Але якщо він ті жетони притримував і послуговувався жовтими, то більше заробляв. Жетони відповідали певним грошовим квотам і тепер майстер, щоб зекономити кошти, намагався використовувати саме жовті.


Як і на всіх великих підприємствах Радянського Союзу, у нас було погано з постачанням. І в цій діяльності Гвахарія впровадив значні зміни.


Труднощі з постачанням я знав із власного досвіду роботи в інституті й на будівництві. Основне зло полягало в тому, що керівники будов та директори заводів мали більше грошей, ніж коштували потрібні їм товари. Державні ціни на промислову продукцію та сировину, — якщо їх порівнювати з цінами вільного ринку, — були дуже низькими. Отже, постачання цими продуктами мало бути лімітованим. Інакше, кожне підприємство намагалося набрати побільше, наприклад деревини, й продати її своїм робітникам за низькими цінами. Переважна частина робітників і селян у Радянському Союзі мешкала в невеличких будиночках. Деревина є бажаним матеріалом для будівництва й опалювання. Але кубометр дерева, проданий державою своїм споживачам, коштував у чотири рази більше за кубометр, що ішов на заводи для випуску продукції. Ця різниця цін роз’їдала радянське народне господарство як ракова пухлина. Кожен завод, кожен інститут, кожна будова намагалися увірвати якомога більше сировини. Вони пожадливо хапали все, що можна було вхопити, і забивали тим добром свої склади. В нашому інституті на складі лежало декілька тонн міді, що складало нашу десятирічну потребу. Але начальникові відділу постачання все здавалося, що її мало.


Те ж саме робилося на всіх інших підприємствах Радянського Союзу. Одні мали багато цементу й не мали деревини, інші ж — навпаки. Але в обох випадках робота стояла. Союзні закони забороняли підприємствам обмінюватися товарами. Але це правило порушувалося, що й давало можливість якось виходити зі становища.


Начальник служби постачання в Макіївці мав у своєму розпорядженні величезні склади, на яких було накопичено добра на кілька десятків мільйонів. Він був щасливим, бо не мучився, як інші постачальники. Величезний авторитет Гвахарії відчиняв йому в Москві всі двері. Успіхи в будівництві Макіївки дуже втішали Орджонікідзе, і він не відмовляв племінникові ні в чому.


Якось Гвахарія викликав головного бухгалтера:


— Скільки коштують наші склади?


— 20 мільйонів, товаришу директоре, і ця сума постійно збільшується. Маємо труднощі з виплатами на наступний місяць. Якщо споживачі вчасно не сплатять гроші, а банк не дасть кредитів, у нас не стане грошей на виплату заробітної плати.


— Громадянине бухгалтере, з цього часу бухгалтерія отримуватиме премію в розмірі 1% готівкою від суми, що є в банку. Спеціальним розпорядженням я визначу спосіб, як розділити ті гроші між вами та вашим штатом. Отож, дбай про реалізацію всіх матеріальних покладів та уникай збиткових набутків. Із керівником відділу постачання я поговорю сам. Але ти мусиш мені доповідати, коли постачальники робитимуть нерезонні заявки.


Керівника служби постачання Гвахарія поставив ніби між Сціллою та Харібдою, дозволивши йому тримати на складах лише обмежену кількість товарів на суму в 10 мільйонів. Я, природно, не пам’ятаю чисел, а подаю їх лише для приблизної орієнтації. За все, що перевищувало ці ліміти, відділ постачання мав платити бухгалтерії. З іншого ж боку, бухгалтерія мала сплачувати службам постачання, якщо його запаси були нижчими за максимально допустимі.


Щоб запобігти ситуації, коли керівництво відділу постачання постарається позбутися всіх своїх запасів якомога швидше, щоб отримати максимальну винагороду, Гвахарія примусив їх укласти угоди з різними підрозділами комбінату. Ці підрозділи подавали свої заявки на майбутній квартал за місяць до його початку. Служба постачання мала платити штрафи, якщо не виконувала заявок. Вона постала перед дилемою: з одного боку, не багато купувати, бо це потребує дуже багато грошей, і, отже, доведеться сплачувати премію бухгалтерії. З другого ж боку, якщо купувати замало, доведеться сплачувати штрафи замовникам продукції.


Цими своїми принципами розрахунків Гвахарія раціоналізував усю роботу. Його досвід був узятий на озброєння Комісаріатом важкої індустрії і скоро ці принципи почали впроваджуватись у промисловість усього Союзу. Саме люди типу Гвахарії були ініціаторами стаханівського руху. Люди ж, подібні Олексію Стаханову та Марії Демченко, з’явилися не самі по собі. Їх поява була ретельно підготовлена партією та адміністрацією.


Проте Гвахарія мав у своїй біографії темну пляму. В 1927 році, під час відкритої дискусії в партії, він голосував за позицію Троцького. Однак він уже давно від цієї позиції відмовився і зробився вірним сталіністом. Але Сталін мав добру пам’ять, він ніколи не забував гріхи молодості Гвахарії. Доки був живий Орджонікідзе, Гвахарія був у безпеці. Народний комісар помер одразу після процесу П’ятакова. Ходили чутки, що він завзято протестував проти мордування старих революціонерів, проти страшної брехні великих процесів. Він був єдиним серед членів Політбюро, хто міг вільно розмовляти зі Сталіним. Інші, так само як і кожен із нас, — боялися гніву тирана, і внаслідок цього, — акцій ДПУ. Через тиждень після вибуху гніву Орджонікідзе помер. Із уст в уста передавалася телефонна розмова, яку він збирався мати з Єжовим:


— Ти, убогий нікчемо, я тебе розтопчу… Він не встиг здійснити своєї погрози. Помер дуже вчасно для можновладців. Чи то хвору на серце людину згубило хвилювання, чи, може, йому допомогло померти ДПУ. Про це можна буде з певністю стверджувати лише після відкриття архівів, що приховують таємниці великих процесів.


Через кілька місяців після смерті Орджонікідзе Гвахарію було арештовано. Ті самі газети, що співали на його честь гімни, тепер писали про «ворога народу» Гвахарію. Пізніше до нас дійшли чутки, що його було розстріляно. Думаю, що ці чутки мали підстави. Гвахарія був людиною з демонічним темпераментом. Його жадоба помсти не знала меж. Навіть для ДПУ було б небезпечно послати таку людину до таборів.


Невдовзі за Гвахарією тією самою дорогою пішли директори всіх великих металургійних підприємств Донбасу та Дніпропетровської області. Їхніх наступників також було заарештовано кількома місяцями пізніше. Лише четвертій зміні начальників вдалося втриматися. Керівництво металургійною промисловістю перейшло до рук молодих, недосвідчених людей. Вони навіть не проявили переваг молодості, бо сам принцип їхнього відбору був неповноцінним. Люди, які тепер з’являлися, мали на своєму сумлінні сотні доносів, були винними в різноманітній брехні. Падали на коліна скрізь, де тільки натикалися на силу, і за своєю суттю були моральними та інтелектуальними каліками. Велика епоха індустріалізації Росії стала історією. Разом із Гвахарією, Рогачевським та Бірманом пішов у небуття героїчний час радянської металургії. Їх наступники були людьми нікчемними. Наслідки випуску продукції не примусили себе довго чекати.


…Новоприбулі щоденно приносили нові відомості про арешти в країні, але ми вже на це не зважали. Уряди республік майже цілковито були арештовані. Почалося це ще рік тому, коли керівник Республіки Білорусь товариш Черв’яков застрелився у своєму кабінеті. Газети повідомляли, що це було самогубство через сімейні обставини. Всього через тиждень після його смерті в Мінську було заарештовано весь уряд Білоруської Радянської республіки. Також і в Україні весь уряд неодноразово мінявся при допомозі ДПУ. Я не наводжу тут прізвищ. Хто за кордоном що-небудь знав про голову Ради Народних комісарів України товариша Любченка, або про секретаря Дніпропетровського обласного комітету партії товариша Хатаєвича? Для всіх нас кожне з цих прізвищ означало цілий світ.


У нормальні часи, ще перед «великою чисткою», секретар обласного комітету партії керував областю. Тепер його місце зайняв керівник обласного НКВС. Майже всі секретарі обкомів країни були заарештовані. Хатаєвича дуже поважали, бо він був правильною людиною, завжди приходив на допомогу знедоленим. У Харківській області було заарештовано секретаря Демченка. Але нам від того вже не було ні холодно, ні жарко.


Цікавою постаттю був колишній секретар Харківського обкому партії Постишев. У 1933 році, в найтяжчий час, Сталін послав його в Україну. Постишев, хоч формально й підлягав Косіору, став першою людиною в Україні. Сталін доручив йому завдання очистити від націоналістів партійний та державний апарати. Під час тієї «чистки» в Харкові застрелився український народний комісар Скрипник, старий більшовик, член Центрального комітету. Постишев прибрав до своїх рук усю владу в Україні й зробив це з молодецьким розмахом. Його можна було побачити скрізь. Народ любив його, незважаючи на те, що його правління було дуже суворим. Він мав приємний вигляд. Коли 1 Травня чи 7 листопада колони крокували повз урядову трибуну, всі завжди шукали очима рослу, кремезну постать сивіючого Постишева.


На початку 1938 року поширилася чутка, що Постишева послано до Поволжя. Поволжя було тим місцем, куди спочатку переводили усунутих керівників. Потім заговорили про його арешт. Постишев був єдиним членом партії, який за короткий час здобув собі в Україні величезну популярність серед робітників і селян. Це його й згубило. Сталін знищував кожного, хто намагався позмагатися з ним у популярності серед народних мас.


Потім пішли найбільш видатні воєначальники. З числа п’яти маршалів було розстріляно Тухачевського. Блюхер та Єгоров були заарештовані. Про долю Будьонного ходили різні чутки. Лише Ворошилов ще засідав у Політбюро. Портрети Будьонного було знято.


Говорили, що його арештували, а потім звільнили. Було повернуто і його портрети.


Ліквідація керівних кадрів Червоної армії вразила нас до глибини душі. Все, що відбулося пізніше, уже так не вражало. Весь народ любив армію в тій мірі, в якій ненавидів ДПУ. Я дуже пам’ятаю свої власні настрої. У лютому 1937 року, уже після третього виклику до ДПУ, я йшов Пушкінською вулицею Харкова дуже пригнічений.


Назустріч мені рухалася колона червоноармійців. Солдати співали.


Сльози навернулися мені на очі, хоча я вже давно в глибині душі порвав з партією. Червона армія лишалася для мене символом революції.


Вісім генералів, які разом із Тухачевським пішли на страту, були знані в усій країні. Тухачевський мав репутацію спеціаліста з військової техніки. Панувало переконання, що в майбутній війні він проявить себе як великий стратег. Саме він механізував армію. Саме в його голові народилася концепція парашутно-десантних військ.


Кажуть, що він був людиною твердою і бездоганною. Так само казали, що він самовіддано, вдень і вночі працював над модернізацією армії.


Гамарник був начальником політичного управління Червоної армії та Військово-морського флоту. Був членом Центрально комітету Всеросійської комуністичної партії. Під час урочистостей у Москві його можна було здалеку пізнати на трибуні: єдиний серед усіх офіцерів він носив довгу бороду.


В Україні дуже любили начальника Київського військового округу генерала Якіра. Якір був молодим, хворобливим єврейськом студентом, коли в 1917 році почалася революція. Але під час громадянської війни він виявив чудеса героїзму. Пізніше навчався у Військовій академії. Своїм запалом та пристрастю, які були помічені викладачами, від виділявся серед старих професійних військових.


Корк був свого часу комендантом міста Москви і командуючим Московським військовим округом. Йому також підлягали війська охорони Кремля. Пізніше він став начальником військової академії.


Генерал Фельдман був начальником управління кадрів Червоної армії. Генерал Уборевич керував Білоруським військовим округом.


Генерал Путна був військовим аташе в Лондоні, коли його на процесі Зінов’єва було звинувачено в контрреволюції. Незважаючи на це, Путна без зволікань повернувся. Примаков очолював кавалерію.


Генерал Ейдеман був начальником Осоавіахіму, громадської організації на підтримку армії.


Наприкінці травня 1937 року застрелився Гамарник. Він, будучи керівником політичного управління армії, тісно співпрацював з НКВС. Отож, вчасно довідався про наміри щодо Тухачевського та провідних генералів і обрав смерть. Але це не є достеменним. Ходили чутки, що під час арешту він вчинив опір, вийняв револьвера, і його було застрелено. В той же самий час були арештовані інші генерали, але не серед їхніх власних солдатів. З обережності їх спочатку переводили до інших частин і арештовували або там, або по дорозі туди. Так, наприклад, Якіра було відряджено до Ленінграда й заарештовано ще до того, як він встиг прибути до місця свого нового призначення. Така ж сама історія сталася і з Тухачевським, якому було наказано виїхати до Поволжя.


Генералів не судили відкритим судом. Вони постали перед таємним військовим трибуналом, до складу якого входили, між іншими, Ворошилов та Будьонний. Невдовзі після арешту, їх було розстріляно. Ми у в’язницях добре бачили, що звинувачені у великих московських показових процесах були зовсім невинуватими. Бачили, що злочини, в яких вони зізналися, були такими самими легендами, як і наші вигадані злочини. Стосовно ж генералів ми вагалися. Чи ж можна було собі уявити, що Сталін безпідставно винищить Генеральний штаб Червоної армії? Що за тим приховувалося?


Офіційне звинувачення, що буцімто Тухачевський та його співробітники були німецькими агентами і передавали німецькій та японській арміям військові плани, ми відкинули просто як образу для Червоної армії. Ці люди залишалися в наших очах героями революції і громадянської війни. Їх особиста чесність була поза всякими підозрами.


Тухачевський та генерали — якщо не враховувати Гамарника — ніколи не були політиками, ніколи не брали ніякої участі у внутрішньопартійній боротьбі, не мали ніяких стосунків з опозицією.


Країна довірила їм армію, вони були офіцерами і всю свою енергію та розум спрямовували на зміцнення обороноздатності країни.


Навіщо Сталін наказав їх розстріляти? Часто ми разом із Зборовським таємно обговорювали це питання і дійшли такого висновку: «Тухачевський та його друзі, так само як і Орджонікідзе, були обурені винищенням старої більшовицької гвардії. В руках офіцерів знаходилася збройна сила держави. Їм підлягав московський гарнізон, вони мали можливість зайняти Кремль. Вони легко могли видати подібний наказ, мотивуючи його інтересами збереження життя Сталіна та Політбюро й пізніше, за допомогою одного-двох відданих офіцерів, арештувати Сталіна. Але чи була така змова? Ми в неї не вірили. Можливо, Тухачевський поділився такою думкою з Корком чи кимось іншим, з ким був у довірливих стосунках. Хтось міг донести про це Сталінові і цього вистачило, аби позбавити армію голови. А може, то була провокація Єжова, який хотів показати, яку змову йому вдалося викрити. Нам важко було зорієнтуватись.


У всякому разі, позбавлення Червоної армії керівництва шокувало країну більше, ніж знищення колишньої опозиції. Навіть ДПУ почало тремтіти.


Постишев був першим членом (якщо бути точним, то кандидатом у члени) Політбюро, якого було ліквідовано. Невдовзі настала черга інших. Намісником Сталіна в Україні був Косіор. Була то людина безбарвна, але водночас найвпливовіша в країні. Він був секретарем Центрального комітету Компартії України й членом всесоюзного Політбюро. У Політбюро засідали провідні народні комісари, голова Верховної Ради Калінін, Генеральний секретар партії Сталін, секретарі Московського та Ленінградського обкомів і секретар Центрального комітету Компартії України. В руках цих десяти чоловік була сконцентрована державна влада. Члени Політбюро ніколи не виявляли щонайменшої схильності до опозиційних тенденцій, більшість із них переможно боролася разом зі Сталіним із опозицією.


До них належав і Косіор. Здавалось, що така персона є недоторканною для ДПУ, і сам Єжов мав стояти перед людьми типу Косіора в стійці струнко.


Майже всі звинувачені з волі ДПУ ставали шпигунами. Велика частина звинувачених були водночас і терористами. Вигадані терористичні замахи були спрямовані не лише проти Сталіна, а й проти всіх членів Політбюро. Вже на зінов’євському процесі 22 серпня 1936 року Вишинський звинуватив троцькістів у тому, що «вони піднесли руку на вождів нашої партії Сталіна, Ворошилова, Жданова, Кагановича, Орджонікідзе, Косіора й Постишева».


Під цим кутом зору причини зміщення й імовірного арешту Постишева видаються загадковими. Людина, котру опозиціонери хотіли знищити, сама була арештована як опозиціонер? Це було більше, ніж загадковим. Але попереду було ще дивніше.


У Харківській в’язниці НКВС і на Холодній Горі сиділо близько п’ятдесяти студентів, звинувачуваних у терорі. Вони, начебто, створили організацію, що мала на меті вбивство секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України, члена всесоюзного Політбюро товариша Косіора. Слідство проти цієї групи тяглося нескінченно довго. Про цю справу знала вся в’язниця. У «брехайлівці» завжди можна було зустріти когось із цих студентів, оскільки ДПУ не мало змоги їх ізолювати, бо їх було забагато.


Вони вже зізналися в усьому і з усіма подробицями. На якійсь партійній конференції вони мали вимкнути світло і під час загального замішання вбити Косіора. Слідчий під час слідства, що тяглося майже рік, завдав собі немало мороки, доки узгодив усі протоколи й провів усі очні ставки. Слідство було майже закінчене, коли в 1938 році стало відомо, що Косіор сам заарештований як троцькіст.


У сусідній з нами камері сиділо двоє студентів з цієї організації. Вони зізналися, що, як контрреволюційні троцькісти, замахнулися на життя партійного вождя товариша Косіора. В піднесеному настрої ми негайно передали їм новину про арешт Косіора. Що тепер буде? Уся павутина брехні ДПУ, так старанно зіткана, виявилася порваною. Що ж тепер виходить? Троцькісти вчиняють змову проти троцькіста Косіора? Чи, може, в контрреволюційних лавах панує таке безладдя, що вони навіть не знають, хто до них належить? Чи, може, троцькіст Косіор наказав здійснити терористичний акт проти себе самого?


Товариші поздоровляли обох студентів: «Напевне тепер вийдете на волю, а слідчого заарештують».


Кілька днів не було ні слуху ні духу. Потім обох викликали на допит. Повернулися вони побиті до крові. Їхні товариші були обурені: «Що з вами зробили? Чого вони зараз від вас хочуть?» Кожен із них розповів одне й те ж. Слідчий зустрів кожного з них словами:


— Ти, вошивий троцькісте! Виявляється, ти ще й провокатор!


Гадаєш, що зможеш водити нас за носа? Говори правду про твої злочини, бо поламаємо ребра!


Хлопці стояли безпорадні. Вони вже давно попідписували протоколи. Що від них хотіли тепер? Слідчий свого часу вимагав замаху на Косіора. Зізналися. Що йому треба зараз? Слідчий цього не казав, а лише бив їх.


Через кілька днів справа прояснилася. Усі п’ятдесят студентів довідалися через провокаторів, у чому вони мусять тепер зізнатися.


Кожен із них потім вніс ту саму поправку до протоколу: все, про що вони казали досі, відповідає дійсності за винятком однієї деталі — жертвою замаху мав бути не Косіор, а Каганович. Косіора вони, мовляв, назвали з метою збити з пантелику ДПУ й оточити його ореолом більшовика, якого опозиція хотіла вбити.


Слідчий був занадто лінивий для того, щоб починати слідство заново й заново писати протоколи. Скрізь, де в протоколах було «Косіор» він виправив на «Каганович». Правдивість кожної поправки в’язні ствердили своїми підписами. Все було в ажурі. Протокол було відправлено до «ОСО», а студентів — до Сибіру.


Читач не повинен думати, що ми могли дозволити собі вільно розмовляти в камерах. Ми часом мали значно більше свободи, ніж люди поза в’язницею. Але й ми мусили остерігатися. Певних тем ми не торкалися взагалі або тільки таємно, і то серед близьких приятелів. Наприклад, дуже рідко хто відкрито висловлював сумніви стосовно провини звинувачених на московських показових процесах, хоч ми всі були переконані, що Сталін, із власних міркувань, безпідставно послав тих людей на смерть. ДПУ мало своїх шпигів у всіх великих камерах. Ми викривали їх дуже швидко. Вони були не тільки інформаторами. До їхнього завдання входило передусім написання зізнань для безпорадних в’язнів. Великі масштаби арештів спонукали слідчих ДПУ користуватися таким методом. Вони не мали часу чекати, доки в’язень сам, нарешті, зрозуміє, чого від нього вимагають. Ритуал забороняв безпосереднє диктування протоколу. З цією метою вербували в’язнів в обмін на дрібні пільги і розміщували їх по камерах. Звичайно, ці люди сиділи в камерах внутрішньої в’язниці.


Переважно це були незлі люди. Фабрикуючи зізнання для в’язнів, у багатьох випадках вони дбали про інтереси в’язнів. У зізнаннях було багато літератури, багато теорії і мало фактів. Не раз подавали вони факти, проти яких звинувачувані пізніше могли довести своє алібі.


У 1939 році, після великого перелому, в’язні, які ще не були відправлені до таборів, повідмовлялися від своїх зізнань. Якщо ж при цьому могли об’єктивно довести неправдивість своїх попередніх свідчень, мали великий шанс на відновлення слідства.


У малих камерах на Холодній Горі провокаторів майже не було.


Але Македон все одно поводив себе дуже обережно й довіряв лише мені. Щоправда, він дуже лаявся зі мною, але при восьму тому був переконаний, що до зради я не здатний:


— Що ти думаєш про Мишка? Чи не думаєш, що то один із них?


Молодий Мишко, котрий так зворушливо дбав про Кушнаренка, був дуже симпатичною людиною. Він був інтелігентним, рухливим і жертовним. Дуже добре співав і розважав усю камеру своїми розповідями та дотепами. Але, незважаючи на це, нам здавалося, що якщо хтось із нашої камери й міг піти на службу ДПУ, то міг бути тільки Мишко. Я не хочу його образити, бо не маю ніяких об’єктивних даних для такого висновку. Однак, як я, так і Македон за довгий час виробили в собі сьоме почуття на такі речі й поводили себе дуже стримано. Македон врешті мені сказав:


— Навіщо він тобі потрібен? Не розмовляй із ним. Якщо дуже хочеш поговорити, то звертайся до Зборовського чи Кушнаренка.


З такими, як цей Мишко, ніколи не можна бути певним. Скажеш кілька нерозважних слів і потрапиш в якусь халепу.


Македон тримав язика за зубами, але іноді й він не витримував. Був правдивим сталіністом, а всі справжні сталіністи добре знають, що вся офіційна теорія, яку вони так високо шанують, є торбою брехні. Македон у своєму житті сприяв виключенню з партії багатьох її членів як опозиціонерів. У незліченних резолюціях з ентузіазмом голосував за «стерти цю гадину з лиця землі». У глибині душі він розумів, що все це є нічим іншим, як шахрайством. Тим більше, його злостило те, що він, який завжди ставав на бік сильніших, який ніколи не проявляв наймешої слабкості в боротьбі з опозицією, також мусів сидіти. В часи, коли лише Гевондян знаходився з нами в камері, він часто будив мене вночі:


— Після всього цього вся влада в країні сконцентрується в руках однієї людини. Деспотизм буде все більше нестерпним. Зсередини його не можна буде завалити. То є марні сподівання. Тут не треба робити помилок. А ти як гадаєш?


Я відповів йому пошепки. Розповідав, що думав. Коли він почув кроки в коридорі то, переляканий, зірвався й почав лаятися, що я втягнув його в таку розмову.


— Про такі речі взагалі навіть думати не слід. Ще невідомо, чи не вмонтували вони в камері таємні мікрофони.


Іншим разом він розповів:


— Олександре Семеновичу, не вір, що колись можуть випустити такого, як ти. Скоріш за все, ти згинеш на Далекій Півночі. Але якщо ти й маєш якийсь шанс вийти звідсіль, то запам’ятай цей урок і ніколи не займайся політикою. Ти ж інженер. Не вертайся в Європу, там досить інженерів. Їдь у Туреччину або Персію і працюй, там такі потрібні. І роби там гроші. А ми тут згинемо.


Наплив арештованих внаслідок процесу Бухаріна зменшився.


У травні більшість із них пішла етапом. Кілька днів я провів у шпиталю, а коли повернувся, то застав камеру майже порожньою. Залишилася лише залізна залога: Македон та Гевонді. Лагодін, Кушнаренко, Зборовський та Мишко пішли, і я не мав можливості з ними попрощатись. Найбільше бракувало мені Зборовського. Ми часто ночами лежали поруч. Він розповідав мені про колективізацію, ми обмінювалися нашим досвідом. Він був єдиним у камері, хто мав детальне уявлення про життя за кордоном. Він лишався соціалістом і часто розмірковував над тим, які помилки зробила російська революція, яких можна було уникнуть і яких уникне майбутня революція в Європі. Ми всі, маючи за плечима досвід «великої чистки», свідомо чи підсвідомо вважали, що лише до смерті Леніна революція йшла більш-менш правильним шляхом. Та обставина, що російська революція лишилася ізольованою в країні селян, що не мала великої промисловості та сильного міського пролетаріату, довів її до тієї нещасної ситуації, виходом з якої була особиста бонапартистська диктатура Сталіна. Ми всі цілковито схвалювали ленінську теорію і не сприймали сталінську практику. Зборовський був першим із зустрінутих мною комуністів, який пішов ще далі. Він часто повторював:


— Коли Ленін брав владу, він мав на увазі короткий період диктатури. Із закінченням громадянської війни мала скінчитися й ця диктатура. А що постало насправді? Диктатура без кінця. Тотальна диктатура, але вже не робітничого класу, не партії, а однієї людини.


Однак, зародок того, що зараз діється, виник у перші дні революції.


Не треба було розганяти Установчі збори.


Зборовський лишався революціонером і, незважаючи на це, піддавав засадничі принципи революції гострій критиці. Він не впадав у розпач, як це багато хто робив, а переглядав свою теорію і все ще сподівався на побудову соціалізму. Споглядав несамовитий тероризм співчутливими очима і з гіркою іронією. Якщо колись свобода повернеться до Країни Рад, люди, подібні Зборовському, які вціліють у таборах, керуватимуть новою Росією.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги