Холодна Гора

У Пеклі

Настав липень. Зробилося спекотно.

Ще взимку почали забивати вікна, і наше вікно повністю затулили бляшаною коробкою, лишивши тільки вгорі вузьку шпарину, яка зробила неможливим надходження до камери свіжого повітря.

Довгий час ми спостерігали за прогресом цієї роботи в корпусі № 3, де сиділи кримінальники. Невдовзі мала надійти й наша черга.

Надійшла вона в кінці травня. Звідтоді ми мусили постійно перебувати при штучному освітленні та, опріч того, втратили можливість милуватися виглядом двору.

Незважаючи на забиті вікна, ми не були повністю відрізаними.

За допомогою уламка скла, вміння й терпіння ми зробили в бляшанці отвір розміром 1–2 см. На ніч затикали його хлібом, аби не видало нас світло. З камерами на одному з нами поверсі ми спілкувалися через перестукування. Вночі, під час повної тиші, можна було чути сигнали з камери, що знаходилася під нами. Той стук чули також і наглядачі, але ми знайшли вихід. Бляшаний ящик під вікном прилягав не дуже щільно. Поміж ним та муром залишалася щілина в декілька сантиметрів. Згори ж той ящик взагалі був відкритим. Ми прив’язували записку до нитки й спускали її через ці отвори вниз.

Мешканці камери, які під нами, отримували записку й таким же шляхом надсилали відповідь. Таким способом ми пересилали також тютюн.

На жаль, старий комендант корпусу нас залишив, а його замінив дуже неприємний тип, улесливий з тими, хто вищий за нього, й брутальний із тими, хто внизу. Він надумав учити нас дисципліни, і ось що вчинив.

Дочекався середини літа й потім за дрібні порушення запроторив із різних камер десятки в’язнів до карцеру. Ці дрібні порушення давно були помічені й занотовані, але на деякий час були полишені без санкцій. Ішлося про такі дрібні речі, як запізнення з підйомом, наявність олівця й тому подібне. Я також потрапив до числа покараних. Узимку я вже провів п’ять діб у тому карцері, коли вкрав у канцелярії шматок паперу для листа до Центрального комітету. Тепер же я отримав тиждень карцеру за те, що вдень ліг на ліжко. Взимку я в тому карцері страшенно замерзав. Вікно було відчинене, а я мусив сідати на підлогу без одягу й шкарпеток лише в сорочці та підштаниках. Був я тоді сам у підвалі й лише завдяки безперервній гімнастиці мені вдалося уникнути запалення легенів. Про сон у тих умовах не могло бути й мови.

Тепер же, у червні, було ще гірше. До невеликого підвалу було одночасно запхнуто близько тридцяти чоловік. Ми могли лише стояти. Вікно було зачинене. Температура піднялася до неймовірної величини. До того часу я не мав уявлення про те, яким потужним нагрівальним елементом є людське тіло. Утворилася атмосфера парової лазні. У карцер не подавали ні обіду, ні вечері, а тільки півпорції хліба. Але й того знесилені спекою люди просто не могли їсти. Ми стояли один обік одного голі й розмірковували над тим, чи не вибити нам вікно. Піт постійно стікав із наших тіл, через два дні вже вкривав підлогу шаром в 1-2 сантиметри. Ми буквально задихалися від нестачі повітря. Через два дні до карцеру вкинули кримінальника. Звали його Миргородом. Він попросив підняти його вгору й без особливих зусиль вибив кулаком шибку. Але й це не допомогло, бо дуже вже було спекотно.

Будь-які протести були даремними, але Миргород був паливодою й бунтівником, він негайно почав кричати й гемселити у двері.

Ми спостерігали його поведінку з подивом. Його забрали й надягли на шість годин гамівну сорочку. Але в гамівній сорочці поза карцером було краще, ніж у карцері без неї. Його знову вкинули до нас.

Він зараз же почав кричати:

— Хай прийде лікар, лікаря мені! Суки, кати! Ви хочете позбавити нас життя? Курви, я выебу вас в ваши поганые рты.

Не було ніякої змоги його вгамувати. Як ми довідалися пізніше, то був в’язень, який не вилазив з карцеру. Був він малий, білявий, рябий і мав божевільний погляд. Певно, був психічно хворий. Безугавно кричав три години. Нарешті прийшов комендант і відчинив «кормушку»:

— Що ти хочеш, Миргороде? — і поманив його до себе порухом руки.

Миргород натомість відійшов до протилежної стіни й кричав:

— Мені потрібен лікар, а не ти, кровопивець!

— Лікар не для вас. Тут карцер, а не санаторій. Якщо не заспокоїшся, отримаєш ще тридцять діб карцеру. Я повідомлю про твою поведінку слідчого. Ану йди сюди!

Миргород почав пробиватися вперед. Біля дверей стояла діжка, в яку ми відправляли свої природні потреби. «Параша», як називали її в’язні. Зменшено Параска, дівоче християнське ім’я. Раптом Миргород хапає тяжку діжку і виливає її вміст через отвір в дверях на коменданта, з його уст при цьому хлинув потік образ, які неможливо відтворити. Політичні отетеріли. Ми дуже добре знали, чим це мало скінчитися: каральна експедиція ДПУ й масова екзекуція. Ми ніколи не переживали нічого подібного. Дивна річ, але нічого не сталося.

Лише забили дошкою вибиту шибку.

Наступного дня прийшли два лікарі й відчинили «кормушку».

Потік свіжого повітря полинув до камери й наші випари одразу сконденсувалися. Густий, білий туман закрив наші тіла від очей лікарів, які дуже поперелякувались, звеліли відчинити також і двері й запитали, чи є хтось хворий. Через дві години було відчинено вікно.

Це було полегшенням, але через кілька годин температура піднялася знов. Я був щасливий, бо стояв біля вікна. Вузький струмінь холодного повітря поволі стікав пологим підвіконником. Увесь потік повітря мав розмір у кілька сантиметрів. Я підставив під нього розпалену руку й нахилив уста, аби вхопити той потік. Сусіди помітили переваги моєї позиції. Довелося мінятися. Через два дні частину в’язнів забрали, з’явилася можливість присісти. Вранці нас повели до вмивальні. Ми по черзі лягали на весь зріст на чотири раковини під чотири відкриті крани. Півхвилини кожен із нас насолоджувався казковим душем з холодної води. Ми всі були певні того, що отримаємо пневмонію. Але обійшлося, ніхто не захворів.

…Провівши тиждень у карцері, я повернувся до камери. Малий Гевонді підняв руки догори, вжахнувшись мого вигляду. Ніхто не зміг мене впізнати.

З нагоди карцеру я пропустив «лавочку»: лавошник приходить раз на місяць приймати замовлення. Після перебування в карцері я дуже потребував поживних харчів і попросив Гевондяна, аби той позичив мені півкіло солонини й пообіцяв повернути борг у наступному місяці. Македон почав його відмовляти:

— За цей час ти можеш полишити камеру, або Вайсберг її покине. І залишишся без свого сала.

— Яка ти погана людина, Македоне. Нікуди Вайсберг не дінеться. Вайсберг уже належить до в’язничного інвентарю. А якщо Бог буде настільки ласкавий, що пошле мене до Персії, я полишу вам усе, що матиму. Ще й пришлю вам багато грошей. А зараз Вайсберг потребує сала більше, ніж будь-хто з нас.

Македон дійсно був негарною людиною. Останнім часом він вичерпав свої кредити в «лавочці» й з липня був приречений користуватися нашою допомогою. А тепер нацьковує одного на другого.

Він був безмежно заздрісним. Не міг знести, коли хтось мав кращі шкарпетки або краще за нього на чомусь розумівся. У квітні дійшло до бійки через дрібниці. Йшла розмова про північні табори та про полярну ніч. Один із селян запитав, скільки місяців та ніч триває. Хтось відповів йому, що близько двох з половиною місяців.

Македон втрутився:

— Я був на півночі. Там темно 120 днів.

— Ти кажеш дурниці, Македоне. Довжина ночі залежить від географічної широти. Ніч триває на полярному колі 24 години, а на полюсі шість місяців.

Він перервав мене, щоб я не міг пояснити селянинові все як слід. Він зрозумів, що сказав дурницю, це його розізлило й він почав всіляко заважати мені говорити.

Наприкінці квітня Македон пішов на два тижні до шпиталю. Ми всі з полегшенням зітхнули. Настав найспокійніший період у житті камери. Мишко організував університетські навчання.

Я щоденно викладав протягом двох годин. Потім — Зборовський.

Коли Македон повернувся, то все скінчилося. Я запропонував дати йому окремі уроки, аби він міг наздогнати курс. Але гонор не дозволив йому погодитись. Мовляв, він і так усе знає.

О тож, на початку липня гроші Македона скінчилися. Всі, опріч Гевондяна, полишили камеру. Я щодня ділився з ним харчами. Те ж саме робив і Гевонді, але вірменчик не міг відмовити собі в задоволенні прочитати йому мораль:

— Що б ти, Македоне, зараз робив, якби ми були такими людьми, як ти?

З того часу ми мали в камері спокій.

Македон мав одну гарну рису — був ретельно охайним і кохався в порядку. Коли ми залишилися в камері самі з Гевондяном, Македон завимагав від наглядача дві цеберки води й ганчірку. Ми неодноразово вимили цементну підлогу й ґрунтовно видраїли всю камеру. Запахло свіжим повітрям. Ми дуже пишалися нашою роботою, але недовго.

Я перебував у постійному контакті з сусідньою камерою. Моїм кореспондентом, якщо можна так сказати, був учитель іноземних мов. Він повідомив про ліквідацію членів Політбюро Ейхе, Косіора і Постишева. Потім додав:

— Повідомляю, що почалася фашизація Радянського Союзу.

Я обурився й відповів: «Д — у — р — е — н — ь» і полишив перестукуватись. Пізніше почав знову, але не російською, бо боявся, що підслухають, а мій напарник знав німецьку та англійську.

Зовсім не з обережності я запротестував проти «фашизації Радянського Союзу». Незважаючи на свій в’язничний досвід, я був щиро обурений спробою провести паралель між фашистськими країнами та Радянським Союзом.

Наступного дня, на наш превеликий жаль, ми були змушені полишити так ретельно вимиту камеру, бо нас перевели до сусідньої, де вже було п’ятеро душ. Я познайомився зі своїм партнером по перестукуванню. Він мав точно такий вигляд, яким я собі його уявляв.

Довелося лягати на підлогу. Іммігрантам завжди важче, ніж аборигенам. Ми оплакували нашу чудову камеру. Увечері ми чули, як двері до нашої камери відчинилися, і туди зайшли новосели. Ми вирішили негайно встановити з ними контакт. Вони запитали:

— Скільки вас?

— Вісім, а вас?

— Д — в — а — д — ц — я — ть — ч — о — т — и — р — и… Мені здалося, що не так їх зрозумів. До цієї пори камера вміщувала максимум п’ятнадцять душ. Навіть при такій кількості вже важко було дихати.

Я повторив запитання.

— Двадцять… Перервав їх знову.

— Стукайте поволі. Я не розумію.

Ще декілька разів перепитував і кожного разу мав ту саму відповідь — «двадцять чотири». Наступного дня опівдні прийшло до нас шестеро. Нас стало чотирнадцять. Не встигли вони розсістися, як знову відчинилися двері й зайшло ще дев’ятеро. Ми всі мали підвестися, аби дати їм зайти до камери. Я запитав наглядача:

— Нема вже в нас на підлозі місця. Де вони спатимуть?

Він відповів:

— Це ненадовго.

Стоячи, ми прочекали дві години. О шостій вечора наглядачі помінялися. Ми стукали в двері й безугавно домагалися, аби десь розмістили тих прибульців. Через годину після перезміни відчинилися, нарешті, двері. Ми зраділи. Але сталося щось неймовірне: не лише нікого не забрали, але додали ще десять душ.

Ми рішуче протестували, але даремно. Були змучені багатогодинним стоянням. Чекали ще до того часу, коли треба було лягати спати. Тих людей не забрали, і ми почали стукати в двері. Наглядач повідомив:

— Не можу нікого забрати. Це може зробити лише комендант.

Що ви хочете від мене?

— Гукніть коменданта.

Минула ще година. Ми гепали у двері як навіжені. Нарешті з’явився комендант.

— Хто бив обцасами в двері?

Ніхто не відповідав.

— Вайсберг, чия то робота?

— Не знаю. Не бачив.

Він запитав іншого й отримав ту саму відповідь.

— Що ви хочете?

Я відповів:

— Не знаю, чого хочуть інші, але я хочу спати. Ніде лягти.

Не можна було говорити від імені інших. Це була б підпільна організація.

— Доки ці люди тут будуть? — запитав Гевондян.

— Ці люди будуть тут, аж доки НКВС не помістить їх в іншому місці. Я тут ні до чого. Ці питання вирішує лише слідчий.

— У такому разі покличте слідчого, хай він розбереться.

— Вайсберг, попереджаю вас. Знаю здавна, що ви підбурюєте камеру. Припиніть, це може погано скінчитися.

Двері за ним зачинилися. Ми були безпорадні. На восьми квадратних метрах нас було 33 особи. Трохи місця забирала нам шафка.

Ми пробували ущільнитися, аби звільнити місце для спання шести чоловік і мінятися через кожні дві години. Важко було без годинника справедливо поділити час. Мене обрали старостою і я гадав, що швидко наведу порядок. Але нічого з цього не вийшло.

Ми знов почали калатати. З’явився комендант:

— Ці люди тут залишаться. Давайте собі раду, як зможете. Ви не одні такі.

Ми вирішили оголосити голодування. Як тільки наглядач це помітив, комендант з’явився знов.

— Чому не їсте? — запитав він.

Ніхто не відповідав.

— Вайсберг, чому не приймаєте їжу?

— Не знаю, громадянине коменданте, чому інші не їдять.

— Вайсберг, чому не їсте ви?

— Не можу їсти в таких умовах. Дуже жарко. Пропав апетит.

Опівдні повторилася історія, знана мною по карцеру. Ми роздяглися, з нас полився піт. Вікно було тут більше, ніж у карцері. Зате сонце цілий день безжально розжарювало бляшану коробку, у той час як у карцері вікно виходило на північ.

Увечері прийшов комендант. Не сказав ні слова, ми також. Лише Македона чомусь забрав до іншої камери. Було це дуже знаменно. В сусідній камері по правій стороні сиділо, як це ми вже знали, двадцять чотири чоловіки. Натомість по ліву сторону лише троє. Ще далі — лише один. Навіщо це було так зроблено?

Наші люди не могли цього зрозуміти. Більшість із них уже мала за плечима слідство й зізналася в усьому, у чому тільки від них вимагали. Чекали на вирок «ОСО», щоб податися до таборів. Навіщо знущались над цими людьми?

Увечері забрали трьох. Ми намагалися якось дати собі раду.

Треба було розмістити 29 чоловік. Камера була видовжена, розмір мала 4 на 2 метри. На правій стіні одне над другим два ліжка, які можна було підняти й приторочити до стіни. На лівій стіні лише одне ліжко. Колись це була одиночка. Ліжка мали розмір 2 метри на 80 сантиметрів. При опущених нижніх ліжках між ними залишався прохід шириною близько 30 сантиметрів. На обох цих ліжках я розмістив «валетом» вісім осіб, по чотири на кожному. Четверо лежали бік о бік на одному ліжку, а їхні ноги знаходилися на другому ліжку поміж тілами сусідів. Так само лежала друга четвірка.

Під ліжками в той самий спосіб могли розміститися лише сім чоловік, оскільки ніжки ліжок займали трохи місця. Таким чином вдалося розмістити 15 душ. Ліжка ділили камеру таким чином, що під вікном лишався простір на кілька сантиметрів ширший, ніж біля дверей. Під дверима стояла згадана шафка. Близькість вікна давала трохи прохолоди. Я помістив там шість душ. Вони могли лежати тільки на боці. Однак, у такому положенні на цементній підлозі довго не влежиш, бо тазові кістки починають нестерпно боліти.

Треба підкорчити ноги. Щоб не втратити через це місце, троє людей, які мали голови під правою стіною, лягали обличчям до вікна. Ті ж троє, чиї голови були під лівою стіною, лягали обличчям до дверей.

Обидві групи вкладалися в такий спосіб, що кожен мав стопу свого партнера у себе на грудях. Кожні дві години всі поверталися за командою на другий бік. Під дверима в той самий спосіб було розміщено чотири чоловіки. Таким чином, двадцять п’ять чоловік було розміщено. Залишалося ще четверо людей і верхнє ліжко.

Доки нас було 29 і нікого не викликали на допит, проблема була нерозв’язною, бо ніхто не хотів мати справу з верхнім ліжком.

Стеля мала вигляд склепіння. Вікно було дуже мале і закінчувалося за метр нижче склепіння. Внаслідок цього вгорі утворився мертвий простір, у якому стояло нерухомо розпечене повітря й де було спекотно, як у печі.

Опівночі, на наше щастя, трьох було забрано на допит. Я обрав собі верхнє ліжко. Було жарко, зате я був один. Поки лежав голим і нерухомо, ще можна було якось терпіти. При найменшому порухові я обливався потом, який стікав з мене додолу.

Через два дні підлога вкрилася шаром поту товщиною в сантиметр, який тхнув аміаком. Пізніше ми помітили, що відпала потреба ходити до туалету мочитися. Рідина виходила з організму потом.

Уранці ми підіймали ліжка й складали вбрання так, щоб можна було на ньому сидіти. Сідали, притулившись один до одного.

Підібгавши ноги, ми могли всі, хоч і дуже скупчено, знайти для себе місце. До 10 ранку ми могли ще відпочивати. Потім з’являлося сонце й ставало жарко, як на сковороді. Бляшаний ящик на вікні розжарювався. Ми брали відро води й поливали нею бляху. То давало трохи прохолоди, але додавало вологи. Вода випаровувалась, пара заповнювала камеру. Раз у раз ми поливали вікно, доки не прийшов комендант:

— Хто ллє воду на вікно? Якщо не припините, не даватиму води.

Голодування тривало вже два дні. Потім мене викликав комендант. Його тон був доброзичливий.

— Вайсберг, голодівка — то антирадянська демонстрація. Я про неї ще не повідомив. І не зробив цього, керуючись саме вашими інтересами. Якщо про неї довідаються, накажуть розстріляти половину з вас, і перш за все тебе. Іди нагору й припини голодування.

— Я не маю ніякого впливу на людей. Люди просто не можуть їсти в таких умовах. Це безсовісно й ганебно напхати стільки людей.

— Я нічим не можу зарадити. Зроблю все, що в моїй владі. Дозволю вам другу прогулянку.

— Цього мало. Виводьте нас чотири рази до туалету й залишайте відчинену «кормушкой» в дверях, аби свіже повітря охолоджувало камеру.

— Ви збожеволіли, Вайсберг? Я не можу полишати камеру відчиненою. Якщо про це довідається НКВС, то я опинюся серед вас.

— Нам немає чим дихати. Ми перемремо через кілька тижнів. Як довго людина може так витримати? Ніхто ж із нас не провинився.

— Це так, але я нічого не можу вдіяти. Це не від мене залежить.

— Коли ви замкнули мене до карцеру, де я ледь не задихнувся, ви ж не питали на це дозволу НКВС?

— Ні. Дисциплінарне покарання належить до моєї компетенції.

— У такому разі є вихід: відправте десять чоловік із нашої камери до карцеру, який зараз, напевно, порожній. Це залагодить справу.

— Вайсберг, застерігаю тебе востаннє. Ведеш небезпечну гру.

— Громадянине коменданте, запевняю вас, що я не організовував цього страйку. Люди не діяли організовано, але в тих умовах ніхто не зміг проковтнути бодай жодного шматка.

Він припинив розмову. Я повідомив товариство про його пропозицію, від якої всі відмовились і страйк продовжився. Минув ще один день, наш дух почав занепадати. Після обіду прийшов добрий наглядач і відчинив «кормушку». Ми сиділи тихо, немов миші під мітлою і впивалися потоком холодного повітря, який полинув у камеру. Наглядач на власний страх і ризик раз у раз відчиняв «кормушку» на півгодини, а коли чув кроки на сходах, негайно її замикав. Так минуло ще два дні. Ще двічі я вів переговори з комендантом. Він знову запропонував нам подвоєну прогулянку, і я знову відмовився.

На п’ятий день голодування ми дійшли межі. Більшість вимагала припинення страйку. Дехто почав бухтіти:

— Раніше треба було припиняти. Тепер уже ніхто не дасть нам другої прогулянки.

Я сидів під вікном. Ліворуч від мене сидів молодий науковець, бактеріолог, на прізвище Батюк. Поруч із ним знаходився якийсь 23-літній дуже симпатичний партійний секретар. Здається, він був другим секретарем у якомусь районі Харківської області. А може, був секретарем не партійного комітету, а комсомольського. Отак, сидячи в камері, я намагався запам’ятати людей, і з цією метою повторював про себе їхні прізвища в тому порядку, в якому вони сиділи. Я робив це свідомо, маючи на меті про все написати. Відчував, що колись вирвусь із цих катівень і буду змушений розповісти своїм товаришам за кордоном про все, що тут діялося. Сотні разів повторював собі прізвища тих 29 чоловік і все одно забув майже всі. Ніколи, ні до того, ні опісля, я не чинив свідомої спроби щось запам’ятати. Але ж зараз дуже добре пам’ятаю людей із інших камер, зате якась пітьма огорнула все, що діялося тут. Лише одна подія закарбувалася в моїй пам’яті.

На п’ятий день ми були вимушені припинити страйк. Лише один з нас, білорус, повідомив, що буде й далі страйкувати. Молодий районний секретар сказав:

— Наша спільна акція не вдалася. Тепер кожен із нас має діяти на свій власний розсуд.

Він промовив ці слова якось дуже серйозно й навіть урочисто, але я тоді не зрозумів, що він мав на увазі.

Трохи пізніше ми пішли до туалету. Я завжди ходив останнім, але того разу був першим. Не встигли зачинитися двері туалету як заскочив наглядач й заволав:

— Вайсберг, негайно до камери!

Дивуючись з того, що могло статися, я побіг за наглядачем. Перед дверима він зупинився й пропустив мене.

Вигляд камери був жахливий: уся вона була червона від крові.

Молодий районний секретар розбив шибку, схопив довгий і важкий шматок скла й встромив його собі поміж ребер в серце. Я закричав до наглядача:

— Викличте негайно лікаря!

Усе змішалося: наглядач, підкорюючись наказу в’язня, побіг по лікаря. Разом із Батюком, який був лікарем, ми перенесли хлопця до кімнати для хворих. Одразу ж прибігли комендант і санітарка. Я мусив повернутися до камери, а Батюкові дозволили залишитися. Він прийшов пізніше й розповів:

— Коли енкаведисти щось вважають за важливе, вони діють дуже оперативно. Через десять хвилин біля хворого вже був найвідоміший у Харкові хірург. Але він навряд чи допоможе. Бідолашний хлопець, він ще міг говорити, але тільки дуже тихо. Він покликав мене до себе помахом руки й сказав: «Передай моїй сестрі, що я завжди був вірним партії. Я ніколи не був ворогом народу. Все неправда. Передай це моїй сестрі. Нехай вона лишається вірною партії та державі».

Районний секретар часто розповідав нам про свою молодшу сестру. Обоє вони з дитинства були сиротами. Їхні батьки загинули від рук білих під час громадянської війни… Ми не мали надії колись побачити того хлопця. Той випадок дуже нас вразив. Ми ще гостріше відчули жорстоку несправедливість, учинену над нами. У камері не було нікого, хто б з повною самовіддачею не брав участі в будівництві соціалізму й не любив свого краю та не був вірним ідеям революції. Чому нас спіткала така доля? Чому ми маємо тут сидіти й думати про кілька ковтків свіжого повітря, замість того, щоб жити повнокровним життям й виконувати свою роботу?

Через тиждень прийшов комендант і звелів зібрати шматки скла.

Гевондян сказав йому:

— Ви дуже довго з цим зволікали, громадянине коменданте. За цей час ми всі могли покінчити життя самогубством.

— Злочинцеві це не допоможе. Він понесе за свій вчинок тяжку кару, а потім повернеться сюди.

Ми не повірили жодному його слову, бо були переконані, що наш товариш вже давно на кладовищі. Щоправда, Батюк, бактеріолог, казав нам, що можна зашити дірку в серці й урятувати людину. Але ми не вірили в це, що ДПУ завдаватиме собі з тим мороку.

Дозволяють же вони щодня гинути в таборах тисячам таких же невинуватих, як і ми всі. То з якого дива вони будуть турбуватися про одного чоловіка?

Проте, всупереч очікуванню, наш товариш через чотири тижні повернувся. Довелося йому дозволити всім по черзі обійняти себе.

Спочатку нам здавалося, що те становище в камері протриває максимум кілька годин, потім — одну ніч, потім — один тиждень.

Але вони не мали милосердя до нас: ми прожили в цих пекельних умовах два з половиною місяці. Навіть небо відвернулося від нас: то було найспекотніше літо із усіх, які я пам’ятаю.

Сидів з нами старий гендляр кіньми. Він раз у раз повторював:

— Людина як бур’ян — її не можна виполоти. Коні повиздихали б у таких умовах уже через два дні.

Моїм єдиним приятелем у камері був мій сусід Батюк, з іншими ж я просто фізично не мав змоги вступити в контакт.

Батюк був молодим ученим. Був він високоосвіченою й інтелігентною людиною. Навіть у цих тяжких умовах він тримався з гідністю англійського лорда. НКВС звинувачувало його в намірі вивести спеціальну культуру бактерій з метою винищити підрозділи Червоної армії. Він в усьому зізнався, але ставився до чекістів іронічно й зверхньо.

Якось слідчий запитав його:

— Зізнаєтеся, що мали намір за допомогою невідомих бактерій викликати смертельні заразні хвороби серед підрозділів Червоної армії?

— Так, при цьому особлива увага приділялася частинам НКВС.

— Що ви маєте на увазі?

— Основна турбота контрреволюціонерів — як захистити себе від НКВС. Вони сподівалися, що мої бактерії викличуть паніку серед чекістів та знищать керівні кадри Харківського НКВС.

— Ви говорите дурниці. Ви не можете створити бактерії, котрі б діяли тільки на нас.

— Дякую за питання, це правда. Ми маємо такі самі труднощі й стосовно Червоної армії. Але ми сподіваємось на прогрес науки й розв’яжемо цю проблему.

Слідчий, звичайно, добре розумів, що Батюк клеїть дурня, але що він міг зробити? У нього була своя проблема: йому був потрібен бактеріолог, який працює над проблемою винищення Червоної армії, бо звинувачувані в процесі Бухаріна склали подібні зізнання.

В’язень із Білорусі продовжував голодування ще тиждень. Ночами я таємно давав йому декілька шматків цукру, щоб підтримати його серце. Наприкінці тижня його забрали й почали примусово годувати, і лише тоді він припинив свій страйк. То взагалі була нещасна людина. Переслідуваний комплексом неповноцінності, він постійно сперечався із своїми сусідами. Як староста, я мав завжди виступати посередником. Він не був євреєм, але поводив себе як єврей, що потрапив до банди антисемітів.

З часом умови в камері трохи поліпшилися: щоночі близько десяти чоловік забирали на допити. Ми могли переміщатися по камері.

Найгіршим часом був кінець тижня, бо в цей час нікого не викликали на допити, і камера кипіла. Маргарин, який ми діставали з «лавочки», був дуже твердий, але й він плавився від нестерпної спеки.

Ми винайшли штучну вентиляцію: один із нас ставав посеред камери й розмахував вологим рушником, описуючи горизонтальні кола, і в такий спосіб засмоктував свіже повітря з вікна. Робили це ми по черзі, змінюючись через кожні кілька хвилин.

Ми сиділи в тій духоті як у турецькій бані в очікуванні виходу до туалету або на прогулянку. Коли ми були поза камерою, розсудливі наглядачі тримали двері відчиненими. Пара тоді виходила, а камера трохи охолоджувалася, після чого можна було впродовж однієї-двох годин вільно дихати, доки температура не підніметься до попереднього рівня. Серед наглядачів був один, який чітко дотримувався інструкцій і коли він чергував, ми думали, що згинемо від нестачі повітря.

Білорус промовив із гіркотою:

— Дотримуємося гасла Сталіна: «ТЮРМА — ТЮРМОЮ».

Це гасло висловив Сталін за рік до Єжова. Слова ті означали, що в’язниця має бути в’язницею. Чекісти постійно цитували той вислів вождя:

— Ви не в санаторії, ви злочинці. Ми виконуємо наказ товариша Сталіна.

У двадцятих роках радянські в’язниці були найгуманнішими у світі. Ув’язнені займалися корисною працею, читанням, весь процес був спрямований на перевиховання. В’язниці в той час підпорядковувалися не ДПУ, а Народному комісару юстиції. Одним із наріжних каменів великої революції був гуманізм навіть щодо покидьків суспільства. Революція виходила з принципу, що природжених злочинців не буває. Злочинці є витвором недосконалих громадських стосунків. Разом із ліквідацією капіталізму зникне і злочинність.

У в’язницях у той час були лекційні зали, театри, бібліотеки. Багатьом ув’язненим давали навіть відпустки для відвідування родини.

Вони поверталися добровільно. Двічі на тиждень ув’язненого можна було провідати.

Що лишилося з революційної спадщини за Сталіна? Залишилося гасло: «ТЮРМА — ТЮРМОЮ». У нашій камері знаходився один старий анархіст, котрий колись сидів у Шліссельбургу:

— Як же протестувала колись уся країна проти царського ганебного в’язничного режиму! У порівнянні з сьогоденням, царська в’язниця була справді санаторієм! Зате тепер ніхто не протестує.

Якщо ж хтось і роззявляє рота, то лише для того, щоб подякувати за «щасливе життя». Та ще приймаються резолюції з вимогою стерти нас із лиця землі. Але якщо проти царя ми дійсно снували змови, то зараз нічого подібного не робили. Ми працювали на радянську владу як покірливі телятка. Мабуть, це й було нашою помилкою.

Районний секретар перервав старого:

— Не кажи таких речей. Я не можу цього чути.

Люди, які поверталися з «брехайлівки», розповідали неймовірні речі. Останнім часом стали менше бити, зате частіше почали пускати в хід «конвеєр». Розповідали про одного анархіста, причому анархіста справжнього, а не вигаданого. Це означає, що той чоловік не проводив ніякої контрреволюційної чи анархістської діяльності, а лише дотримувався своїх старих ідей. Звали його Айзенберг і був він єврейським кравцем.

Ще будучи підмайстром, він сприйняв ідеї Кропоткіна та Бакуніна й продовжував їх боронити з талмудистським завзяттям.

Товариші описали його: малий, худий, жилавий і мав палаючі очі та вигляд індійського факіра. Не було на ньому ані грама жиру, а окрім того був він дуже сильним. М’язи мав невеликі, але дуже тверді й сильні. У свої 55 років щоденно займався гімнастикою.

Слідчий привітав його запитанням:

— Ви анархіст?

— Так, громадянине слідчий.

Слідчий замислився. Дуже рідко траплялося, щоб підслідний без жодної спроби вчинити опір та ще й на першому допиті визнавав свою провину.

— То добре, що відразу зізналися. Це буде враховано при винесенні вироку. Хто вас завербував?

— Князь Петро Кропоткін, громадянине слідчий.

— Тільки без дурних жартів. Справа серйозна. Хто вас завербував? Хто втягнув до організації?

— Я чистий анархіст, громадянине слідчий.

— То я вже чув. Тепер маєш видати організацію. Розумієш?

Контрреволюційну організацію.

— Громадянине слідчий, здається мені, що ви дуже недавно на своєму місці, бо інакше ви мусили б знати, що чисті анархісти є анархістами-індивідуалістами. Ми не маємо ніякої організації. То витікає з нашої програми. Люди, які поділяють наші ідеї, створюють лише спільноту переконань. Ніхто з нас не підлягає нічиїм наказам.

— Пашел к ебаной матери з твоєю спільнотою переконань. Якщо не видаси організацію, накажу переламати тобі, контрреволюційній собаці, кістки.

Айзенберг підвівся й мовив поволі й урочисто:

— Ви образили мене, громадянине слідчий. Я більше не буду відповідати на ваші питання.

Слідчий мало не сказився й ударив ув’язненого в обличчя. Звелів йому стати з піднятими руками обличчям до стіни. Айзенберг слухався, але не відповідав ані слова.

Тоді слідчий змінив тактику:

— Айзенберг, маєш намір саботувати слідство? То антирадянська демонстрація. Вона може погано для тебе скінчитись.

Ні гу-гу.

— Айзенберг, ти хочеш, щоб я покликав помічників? Вони так тебе розмалюють, що рідна мати не пізнає. Відповідай.

Айзенберг обернувся:

— Громадянине слідчий, можете мене бити. То ваша професія.

Ви поліцейський, а я в’язень. Я сім років провів на царській каторзі.

Там мене також били, але не ображали. Я, як і ви, є людиною й також маю душу. Ви не маєте права ображати мою гідність.

Шість годин Айзенберг простояв обличчям до стіни. Потім обернувся:

— Громадянине слідчий, я втомився й з вашого дозволу сяду.

Не очікуючи на відповідь, він сів на підлогу. Слідчий накинувсь на нього:

— Хочеш чинити опір, суко? Опір проти радянської влади?

Якщо негайно не встанеш, зробимо з тебе котлету.

Айзенберг не поворухнувся. Слідчий гукнув двох людей. Айзенберг не боронився. Вони били його годину, але це не справило на нього нінайменшого враження. Товариші з «брехайлівки» розповідали дивовижні речі: вони стверджували, що Айзенбергові вдалося цілковито пригамувати свою чутливість. Через дві години чекісти помітили, що очі в’язня стали нерухомими. Нам про все це пізніше розповів арештований секретар НКВС, який при тому був присутній. Гукнули лікаря. Він послухав Айзенбергові серце й засвідчив, що той при здоров’ю й при силі. Але весь вигляд ув’язненого не був нормальним. Здавалося, що він дійсно нічого не відчуває. Тоді припинили його бити й організували «конвеєр».

Той схудлий єврейський кравчук і анархіст побив усі рекорди НКВС. Він без перерви витримав «конвеєр» протягом 31 дня й 31 ночі. До сьогоднішнього дня я не можу зрозуміти, як це було фізично можливим, але з того часу став менш скептично ставитися до всяких історій про індійських йогів.

«Брехайлівка», а за її посередництвом і вся Холодна Гора, заманувавши подих, слідкували за двобоєм однієї людини з усемогутньою машиною НКВС. Двічі на добу «конвеєр» переривався на 20 хвилин і Айзенберга відсилали вниз.

У камері він швидко роздягався й падав на підлогу, в той час як два його товариші обтирали його мокрими рушниками й робили масаж. У його уста встромляли запалену цигарку. Потім він їв і ще встигав десять хвилин поспати до того, як його забирали. Слідчий був у розпачі:

— Все-таки зізнаєшся, що був контрреволюційним анархістом.

Чи варто через цю організацію так упиратися? Адже згинеш тут. Тоді просто розкажи, хто поділяв твої погляди.

— Я був і є анархістом, але ніколи не був контрреволюціонером і все життя боровся за революцію. Але я ворог держави — будь-якої держави. В тому числі й вашої. Держава та її апарат утиску є початком усякого зла. Держава всім нам затикає рота. Коли зникне держава, люди вперше у своїй історії зможуть вільно дихнути.

Капітан спробував встряти з ним в дискусію:

— Як можна обійтися без держави? Що тоді робити із злочинцями?

— Коли не буде держави, то не стане й злочинців.

Не було можливості з ним упоратись. Не маючи рації, він свято вірив в свою правоту. Серед 12 000 ув’язнених він був єдиним, хто боронив свої ідеї. Ми, решта, були жертвами утисків. Він же був борцем проти цього й часто говорив своїм співкамерникам:

— Правда колись восторжествує. Наше терпіння не пропаде марно.

І він боровся. Витримав «конвеєр», так ні в чому й не зізнавшись. Через 31 день допит перервали, а його спровадили до Москви буцімто до психіатричної лікарні.

Можливо, й він, як і багато інших, опинився в далеких таборах.

На той час усе більше починали говорити про перелом, що має настати. На цю думку наводили не тільки неможливі для життя умови в переповнених камерах, але й певні відомості ззовні. Перший раз ми почули голос протесту. Дружини арештованих залізничників відвідали Народного комісара Кагановича й просили його допомогти чоловікам. Петиції заповнювали до секретаріату Центрального комітету партії, Генеральної прокуратури та Президії Верховної Ради. Ніхто не звинувачував НКВС в арештуванні неповинних. Родичі завжди говорили лише про помилки. Однак повінь прохань дорівнювала демонстрації. На заводах бракувало фахівців, скрізь панував неймовірний хаос, була знищена цілісність керівництва. Майже всі вищі офіцери Червоної армії були арештовані. Робітники йшли на роботу з торбинкою сухарів на випадок арешту на заводі. Настрій у країні був розпачливий, відлуння того всього не могли не дійти до влади. Навіть найвищі сановники держави мали ті чи інші неофіційні контакти з народними масами. Дружини народних комісарів мали прислугу та своїх перукарів. Наркоми мали своїх водіїв. Постійно провадилися арешти серед вищих урядовців. Кожен боявся, що наступним разом черга дійде до нього. Навіть члени Політбюро не були певні своєї безпеки, як це було видно на прикладі Чубаря, Постишева, Косіора. Напруження в країні піднялася до того ступеня, що, навіть в умовах цього небаченого всевладдя НКВС, загрожувала вибухом. Господарське життя завмерло, ніхто не наважувався брати на себе ніякої відповідальності. Кожен уникав контактів будь з ким.

Директори та інженери заводів за будь-якого відповідального кроку забезпечували себе стосами паперів, щоб захиститися від втручань НКВС, усе тонуло в бюрократії.

Новоприбулі розповідали, що перед дверима провінційних в’язниць часто збиралися розпачливі дружини. Так само й перед приміщеннями прокуратури. Ми в камерах досить таки добре орієнтувалися в ситуації в країні й відчували: так довго тривати не може.

Той настрій країни мав тисячами каналів передаватися й Сталінові. Тож саме він прагнув «чистки» й розпочав її, Єжов був лише знаряддям її здійснення. Однак і сам Сталін не міг передбачити жахливих масштабів лиха. Єжов виявив ретельність, яка поставила країну на край прірви. Сталін, зрозумівши ситуацію, в останню мить завернув. Так само, як це було і в часи колективізації, коли 11 мільйонів селян опинилися на кладовищах. Тепер знову справа встигла зайти дуже далеко до того, коли він, нарешті, видав гасло: повернути!

Два з половиною місяці я просидів у тому паровому котлі і був уже на межі своїх сил. Коли нас виводили на прогулянку, я сідав на землю, дивився в небо і хапав повними ковтками свіже повітря. Наглядач не перешкоджав — я був за рангом найстаршим в’язнем.

Якось уночі на початку вересня я лежав на верхніх нарах, не будучи в змозі заснути від спеки. За допомогою рушника я намагався підняти нагору трохи холодного повітря, але товариші внизу запротестували, бо їм здавалося, що через мої рухи гаряче повітря спливає на них. Я мав привілей мати персональне ліжко ціною того, що мені було найжаркіше. Я припинив свої потуги й відвернувся до стіни.

На стіні в багатьох місцях було видно викарбувані написи.

В’язні, які вибували, увічнювали свої імена разом із датами прибуття та вибуття. Всі написи стосувалися періоду 1936 року. Мені було дивно, що ці люди потрафили вказати дати свого вибуття. Вибуття відбувалося таким чином, що наглядач чекав, доки ув’язнений складе свої речі й потім забирав його з собою. Ув’язнений не мав ніякої можливості на очах наглядача викарбувати дату. Прізвище та день прибуття він міг виколупати, коли хотів. А як з вибуттям?

Надійшла північ. Я все думав про цю проблему. Нарешті вирішив викарбувати своє прізвище на стіні й витяг із-під подушки шматок скла. Напис вийшов дуже красивим та виразним. Тієї самої миті відчинилася «кормушка»: «На літеру В!».

Я не ворухнувся. Мене не брали на допити вже майже рік. Я був переконаний, що мені дали спокій аж до перелому.

Двоє товарищів, чиї прізвища починались на В. підійшли до дверей. Наглядач завернув їх і звернувся до мене:

— Збирай речі.

— Що, на допит?

Моє серце завмерло. Що це значить? З речами означало: етап!

Або — на волю. А може, тільки до іншої камери? Але зміни камери я очікував найменше. Почав складатися.

Усі попрокидалися й з цікавістю стежили за моїми приготуваннями Мій виклик був сенсацією. Мусив із кожним особисто попрощатися. Як старості, мені часто доводилося вирішувати їхні конфлікти на користь одному й на шкоду другому. Попри це, я з усіма мав добрі стосунки. Мій авторитет суттєво зріс протягом останніх двох місяців. Незважаючи на нестерпні умови в цій камері, я полишав її зі складним почуттям — в’язні бояться перемін.

Я йшов за наглядачем. Через малі металеві двері на фронтоні будинку мене спровадили до відділу, в якому знаходилися масові камери. Ми спустились на чотири поверхи нижче й опинилися на першому. Наглядач відчинив камеру № 1. Вона була порожня, і майже відразу я почав тремтіти від холоду. Камера мала у своїй продовжній стіні п’ять вікон, її розмір був 4 на 8 метрів.

Спочатку я подумав, що маю тут лише перечекати. Однак, через годину прибули ще два в’язні. Я зайняв місце в кутку, вклався до сну й віддвернувся до стіни, що рясніла клопами. Для початку я знищів їх декілька десятків, доки не зрозумів, що це справа безнадійна.

Протягом ночі до камери прибуло близько сотні народу. Почався новий період мого перебування в ув’язненні…