Холодна Гора

Контрреволюція визнана

На початку липня до камери увійшов 68-літній селянин. Прибув він із Тирасполя, столиці Молдавської республіки. Павло Андрійович Гончаров був взірцем невичерпної сили та здоров’я. Був він двометрового зросту, міцний і широкий. То була чудова людина. Мав довгу білу патріаршу бороду, рожеве обличчя без зморшок і розумні очі, які свідчили, що він втішався життям і не збирався від цього відмовлятися навіть у в’язниці. Був дуже добродушним і довірливим.

Гончаров був представником особливої групи контрреволюційної релігії. Павло Андрійович був головою тираспольської секти старовірців.

Релігія ніколи не заборонялася в Радянському Союзі, але уряд і партія вживали різноманітних агітаційних та адміністративних заходів, аби обмежити її вплив. Вірні самі мусили утримувати церкви.

Якщо не вистачало грошей на поточний ремонт церкви, міськрада чи сільрада визнавали цю церковну споруду за аварійну і відбирала її. У такий спосіб одна з харківських церков стала радіостанцією.

У Москві до революції було 1 600 церков. У 1936 році їх зосталося лише кільканадцять. Цього було досить, бо кількість віруючих дуже зменшилася як у містах, так і в селах.

Малі релігійні секти не мали місця для відправлення служби.

Місцева влада заборонила проведення служб у приватних помешканнях і дуже неохоче реєструвала малі релігійні громади. Ті адміністративні заходи фактично загнали релігійні секти в підпілля.

Павло Андрійович розповідав:

— Раніше нам завжди вдавалося знайти таємне приміщення, де б ми могли молитися. Якщо воно було задороге для нас самих, ми ділилися з іншими, передусім, із жидами. Я пам’ятаю випадок, коли три різні релігії послуговувалися синагогою. Євреї хитрі, ви це знаєте. Вони моляться двічі на день, тоді як ми молимося разом лише один раз на тиждень, але вони брали з нас таку саму платню, яку сплачували самі.

Мене завжди цікавило одне питання: чи культ іншої релігії не порушував святість молитовного будинку в очах інших партнерів?

Павло Олександрович на це сказав:

— Це дуже добре, коли ви можете мати своє власне приміщення.

Але після 30 року це стало неможливим. Ми не мали досить грошей на власне приміщення. І чим далі, тим важче ставало це приміщення знайти. Нас пустили євреї. Ми були задоволені, що вони дозволили нам молитися разом із ними.

— За що вас арештували, Павле Андрійовичу?

— Гординя спокусила. Коли була прийнята нова конституція, прийшов до мене мій сусід Оникій Теодорович і сказав: «Павле Андрійовичу, тепер кожен може вільно молитися. Так записано в конституції. Тепер самий раз піти до міськради, зареєструватися і вимагати від неї молитовного будинку». І з того почалося наше нещастя.

Три старійшини секти пішли до сільради й почали вимагати приміщення. Їм сказали, що для реєстрації потрібно 50 підписів.

Ми зібрали ті 50 підписів серед одновірців. Нашу заяву прийняли і пообіцяли дати відповідь через два тижні. Але вже через кілька днів всі 50 були арештовані. Контрреволюційна організація! Керівник:

Павло Андрійович Гончаров!

— Недобре влада вчинила — скаржився Павло Андрійович. — Навіщо дали нам у конституції свободу віросповідання? У ній же ясно сказано, що кожному вільно молитися. Ніхто не має права перешкоджати молитись. Ми, старообрядці, також люди.

Усі ми в камері були атеїстами, але нас зворушила розповідь старого селянина. Ми не розуміли, чому НКВС не може дозволити, аби ці люди жили по-своєму. Потім ми довідалися про все від старого.

Павло Андрійович був садівником. Запевняв, що його яблука були найкращими в Молдавії. Мав невеликий шмат землі над Дністром біля самого кордону. Був заможним, його ґрунт був на околиці міста. Отож він мав для плодів своєї праці добрий ринок збуту. Садівництво було для мене цілком закритою книгою. Я зовсім не знаюся на садівництві. Вірив, що яблука ростуть самі по собі, й що не треба в те вкладати ніякої праці. І лише Павло Андрійович розтлумачив мені, якою тяжкою є праця садівника, який повинен пильнувати стільки плодових дерев, як це робив він та його дружина. Я охоче слухав його, коли він говорив про покращення породи фруктів. Перший раз у житті я бачив цілком щасливу людину.

Його дружина мала 76 років, була така ж, як і він, здорова й працювала разом із ним у саду. Зі своїх заощаджень вони купили собі коштовне вбрання для похоронів, красиві труни та надгробки. В обох трунах лежали приготовані якісь предмети культу. Хоч він багато про це розповідав, та я нічого з того не зрозумів. У всякому разі, все запам’ятав. Як мені зараз здається, то було щось, що мало запобігти ласки обом старим на тому світі. Зараз же, в ув’язненні, Павло Андрійович боявся лише того, що все це в нього розікрадуть і, таким чином, пропаде його нагорода за працьовите життя.

Секта старовірців мала свого єпископа в Києві, який теж був арештований, і від Павла Андрійовича вимагали проти нього зізнань.

— Вони говорять речі, яких не розуміють. Не йдеться вже про моління, бо ми всі зізналися, що таємно молилися. Але вони стверджують, що наш єпископ є румунським шпигуном, і що я постійно переправлявся човном через річку до Румунії з донесеннями від нього. Але ж у мене ніколи не було човна. Це було неможливо.

Ми пішли до перукаря. Павло Андрійович мусив дати відтяти собі бороду. Такий був порядок. Він запротестував.

— У Тирасполі мені залишили бороду, а там також є НКВС.

Але ніщо йому не допомогло й бороду відтяли, полишивши тільки вуса. Та ніщо не могло зіпсувати вроди Павла Андрійовича. Він мав чудовий вигляд навіть без бороди.

Я сам учинив комічну боротьбу з перукарем. Він мав наказ обстригати наші голови кожні два тижні. Волосся ж відростало протягом кількох місяців. У той час я був певен, що мене скоро випустять і депортують із країни. Я не хотів з’явитися в Стокгольмі чи Любліні з виголеною головою і намагався відростити чуприну. Кілька разів вдалось мені відкрутитися від стрижки. Я просто посилався на те, що потерпаю на «головний грип» чи ще на якусь дурницю. Перукар дозволяв себе переконати. Але перед моєю відправкою до Москви в мене відросло довге волосся і тоді мене таки поголили.

Якось прийшла стара селянка з Тирасполя, яка принесла чоловікові хліба й ковбаси. Енкаведисти пропустили передачу. В міру можливості вони ставилися до старого по-людськи. Його не били, лише довго тримали на допитах, але не довше однієї ночі. Їм самим було бридко катувати сільського патріарха.

Павло Андрійович мав таємницю. Якось уночі він розбудив мене й присів на моє ліжко.

— Олександре Семеновичу, ти мене не зрадиш. Лежить на мені старий гріх, і я не знаю, що мені з ним робити. Двадцять років тому прийшов до мене наш єпископ, який тікав від більшовиків, і попросив мене переправити його через кордон. Я погодився. Потім він написав мені листа вже з Румунії з щирою подякою. Зараз він єпископ у Румунії. Чи повинен я цю історію розповісти НКВС?

— Ви повинні дати мені трохи подумати, Павле Андрійовичу.

Вранці я обговорю цю справу з Богуцьким. А зараз ідіть спати й ні про що не турбуйтесь. Що трапилось двадцять років тому, тепер не має ніякого значення. Це дрібниця.

— А Богуцький не буде сердитись? Він такий суворий!

— Він суворий, але добрий.

Очі Павла Андрійовича проясніли, до нього повернувся його звичний настрій.

Богуцький наступного ранку вирішив, що треба розповісти слідчому про цю справу.

Слідчий все запротоколював, але тим не задовольнився. Він одразу вигадав свою легенду: на чолі контрреволюційної організації став колишній єпископ, котрий перебуває зараз у Румунії. Його представником у Радянському Союзі був арештований київський єпископ. Павло Андрійович Гончаров, який мешкав біля кордону, був зв’язківцем між ними обома.

Я вже не знаю, як скінчилося те слідство, бо полишив Київ ще до закінчення справи Павла Андрійовича.

Наприкінці липня я знову був викликаний на допит. Мене прийняв новий слідчий. Ним був блідий молодик років 23. Атмосфера допиту була дуже спокійна, ніяких суперечок між нами не виникло.

Він дозволив мені диктувати протокол. Я розповів усе ще раз. Перед кожним підписом слідчий бігав до свого начальника відділу. А одного вечора мене викликав сам начальник. Якщо не помиляюся, звали його Казін. Він був струнким, високим чоловіком, вдягненим у форму офіцера НКВС. Його голова мала вигляд бронзової скульптури. Він нагадував мені актора в партії Родамеса з опери Верді «Аїда».

— Я хочу щиро поговорити з вами, Олександре Семеновичу. Не збираюся вас тероризувати. Складіть зізнання добровільно, але розкажіть усе, що маєте на сумлінні проти радянської влади. Вас звинуватили у своїх зізнаннях дуже багато свідків.

То був новий тон. Я розмовляв з ним цілу годину. Він мене не зупиняв. Показав мені протоколи Гоутерманса, який зізнався в них до найтяжчих злочинів, але мене не звинуватив.

Я запитав:

— Чи Гоутерманс не відмовився від своїх зізнань?

— Ні.

— Громадянине слідчий, я не хочу втручатися в справу Гоутерманса, вона мене не обходить. Але можу довести вам, що всі його зізнання є нісенітницею. Я добре знав його життя як тут, так і за кордоном. Він ніколи не робив нічого подібного.

— Якщо це так, то чому він не відмовився від своїх зізнань? Навіщо взагалі їх зробив?

— Гоутерманс — людина слабка і нервова. То талановитий фізик, але не боєць. Гадаю, що він занадто вимучений для того, аби ще раз починати боротьбу.

Казін підвівся:

— Я не хочу чинити вам жодної кривди, Олександре Семеновичу. Пишіть, що вважаєте за потрібне.

Повернувшись до камери, я побудив товаришів. Усі мене поздоровляли. Так чекісти розмовляють тільки з в’язнем, звільнення якого є справою вирішеною.

Молодий слідчий списав зі мною ще декілька протоколів, потім його місце зайняв інший, такий же молодий. Я знав ще кілька людей цього типу. Мені здалося, що всі інтелектуали пощезали з НКВС. Не видно вже було й жодного єврея. На початку «великої чистки» серед слідчих було багато євреїв, але весь той апарат був замінений. Новоприбульці були комсомольцями із заводів та навчальних закладів, які пройшли відповідну виучку за кілька місяців. Тут не треба було багато вміти.

На тиждень мої допити були перервані, а потім було вчинено спробу повернутися до старих методів.

Одного дня після полудня мене було викликано до капітана.

Казін знаходився за столом, а в кутку кімнати сидів якийсь старий.

Його обличчя було сіре й виснажене, очі згаслі. Він подивився хвилю на мене, поворушив беззвучно вустами й опустив погляд. Сидів похилений і потирав руки. То були кістляві, волохаті, з дуже довгими вузлуватими пальцями руки. Мені прийшло в голову, що я наче десь уже бачив ті руки. Капітан звернувся до нього:

— Повторіть ваші зізнання проти Вайсберга.

В’язень почав щось пошепки говорити. І тут я його впізнав.

Був то Обреїмов, колишній директор, професор, член-кореспондент Академії наук. Колись то була людина з власною волею і власною гідністю. Що з ним сталося? Фігура воскова, мова уривчаста. Він щось тихо й байдуже мурмотів собі під ніс. Я не розумів ані слова, та і взагалі не слухав, настільки я був вражений його виглядом. Цей беззубий рот, ці рухи конаючого. Я дружив із ним у той час, коли він ще був людиною. Він був моїм першим директором. Щовечора я обговорював з ним поточні виробничі питання й плани на майбутнє.

Ми були настільки близькими, що обговорювали також політичні проблеми. Обреїмов був людиною старої школи, дуже оригінальною, хоч і трохи звихнутою. Всі його погляди завжди були багатозначними. Він був марнославний і амбітний. Завжди переоцінював свою роль. Йому завжди бракувало відваги як фізичної, так і інтелектуальної. Попри все, він був людиною високоінтелігентною і дуже освіченою. Але зараз переді мною сиділа лише його тінь.

Ця тінь заворушилася й почала говорити, але тримала голову опущеною й уникала дивитися мені в очі. Я попросив капітана про повторне зачитання зізнання, бо не міг зрозуміти Обреїмова. Казін задовольнив моє прохання.

Зізнання Обреїмова було типу «на городі бузина, а в Києві дядько» і тому я не зміг втримати його у своїй пам’яті.

…Я познайомився з Обреїмовим у Берліні наприкінці 1930, чи на початку 1931 року. В усякому разі, перед поїздкою до Радянського Союзу. Познайомив нас Гоутерманс. Ми зустрілися в залі Ангальського палацу. Обреїмов, який був на той час директором, запросив мене до свого інституту в Харкові як фізико-техніка. Так це було в дійсності. Що ж з того зробив Обреїмов?

Він мав бути членом німецької таємної поліції як, власне, і Гоутерманс. Мусили ми в той час зустрітися, щоб порадитися, як нам приїхати до Радянського Союзу, не привертаючи до себе особливої уваги з тим, щоб зміцнити там антирадянську роботу і таке інше, і тому подібна нісенітниця. Я був обурений тим, що Обреїмов навіть зараз, через кілька місяців після перелому, заносив такі дурниці до протоколу. Мені також було незрозумілим, чому Казін їх сприймав. Мабуть тому, що перелом був половинчастий. Сталін, мабуть, хотів лише стримати подальші арешти, які загрожували винищенню країни у вирі катастрофи. Натомість більшість арештованих мала спокійно покрокувати до таборів. Я намагався пробудити Обреїмова від його летаргійного сну, але дарма. Потім я звернувся до Казіна:

— Громадянине капітане, інкримінована розмова відбувалася в Ангальськім палаці німецькою мовою. Я докладно її пам’ятаю.

Я хотів би повторити її Обреїмову саме німецькою.

Казін, що не розумів ані слова німецькою, дозволив. Я почав говорити до Обреїмова німецькою. Як міг повторив йому нашу розмову і в той же час вставляв звернення до нього: «Обреїмов, відмовтесь від своїх ідіотських зізнань. Тепер це безпечно зробити. Відбулися великі зміни. Вже не б’ють».

Але то була безнадійна справа. Обреїмов повторив свої звинувачення так, як немовби вони були записані на стрічці. Сказане мною він проігнорував.

Казін припинив очну ставку й запротоколював мою відмову.

Я сперечався з ним за кожне слово й не дозволив нінайменшої фальші. Я сподівався своєю поведінкою заохотити Обреїмова. Казін це спостеріг. Він підвівся, підійшов до мене й з усієї сили вдарив кулаком в обличчя так, що я заюшився кров’ю. Але я відмовився підписувати прокол, якщо він не буде записаний так, як я хочу. Він бив далі. Мене огорнула безсила лють. Я кричав:

— Я не підпишу нічого, жодного слова, жодного відсотка, не погодженого з правдою. Обреїмов може казати собі що хоче, але моє зізнання я складаю сам. Якщо ж продовжуватимете мене тероризувати, то я взагалі нічого не підпишу, доки не прийде прокурор.

Казін став переді мною.

— Ти дозволяєш собі підвищувати голос у моєму кабінеті? Ти, фашисте, чи не хочеш ти в наших стінах підняти повстання? Повстання проти радянської влади? Ми з тобою ще порахуємося!

Він задзвонив і сказав солдатові:

— Відведи його вниз до підвалу.

Солдат відвів мене вниз і запхнув у щось на зразок телефонної будки. Через півгодини привів мене знову до Казіна. Обреїмова там уже не було. Капітан звернувся до мене найпривітнішим тоном, немов між нами нічого не сталося.

— Олександре Семеновичу, що за комедію ти вчинив? Ти ж доросла людина.

— Я не підпишу жодного неточного протоколу.

— Ніхто вас до цього не примушує, підписуйте, що хочете.

Він розірвав старий протокол і спорядив новий, з дослівним викладом моїх зізнань.

Я повернувся до камери зовсім дезорінентованим і розповів про все товаришам.

— Хай мене повісять, якщо він не здурів.

Богуцький відповів:

— Там ішлося не про тебе, а про старого директора. Казін не хоче, аби хтось деморалізував його в’язнів. От і виникла комедія.

Вийшов із себе.

Через кілька днів мій молодий слідчий викликав мене не допит.

Запитав:

— Чи є щось, у чому ви хотіли б зізнатися? Антирадянська діяльність?

— Ні.

— Ви звинувачені в терорі.

— Невинуватий.

— Шпигунство?

— Невинуватий.

— Диверсії?

— Невинуватий.

— Антирадянська агітація?

— Громадянине слідчий, будь-яку критику можна розглядати як антирадянську агітацію. У такому разі винні всі.

— Чи критикували коли-небудь уряд публічно?

— Так. На інститутських зборах виступав проти проекту закону про заборону абортів. Коли потім закон було прийнято, я не захотів відмовитися від своїх поглядів, як того вимагав від мене партійний секретар Гарбер.

— А в цьому зізнаєтеся?

— Зізнаюсь.

Він лишився задоволеним.

Я намагався полімезувати в протоколах із звинуваченнями НКВС і довести, що вони були безглуздими й суперечливими. Але слідчий до цього не допустив.

— Громадянине слідчий, протягом слідства, яке триває вже майже 30 місяців, я щонайменше 10 разів писав до прокурора і не отримав жодної відповіді. Я не знаю, чи моїм заявам було дано хід.

— Напишіть іще раз, я цим займуся.

— Дайте мені папір.

— Не тут. Унизу в камері.

Після обіду мені дали папір, ручку й спровадили до телефонної будки. Я написав до прокурора. Намагався описати йому всю потворність мого довготермінового перебування у в’язниці. Через тиждень мене прийняв військовий прокурор київського округу. Схоже, що мої аргументи справили на нього враження, бо він пообіцяв розібратися в моїй справі.

— Громадянине прокуроре, вже три роки триває слідство, три роки я знаходжусь в ув’язненні, заслаб від недоїдання. Допоможіть, аби мені вислали гроші з мого ощадного рахунку в Харкові.

— Майте ще трохи терпіння. Уже недовго чекати.

Через кілька днів відчинилася «кормушка». Наглядач простяг мені чисту сорочку і щось зовсім незвикле — краватку.

— Одягніть усе відразу, — звелів він.

Мої колеги оточили мене. Один говорив поперед іншого. Вони були переконані в тому, що я негайно буду звільнений. Ярошенко попросив мене:

— Алексе, якщо вийдеш на волю й тобі дозволять тут залишитися — іди до моєї дружини. Зроби це негайно. Сьогодні або вранці.

— Добре. Чи їй це не зашкодить?

Старий залізничник просив мене, щоб після того, як перетну кордон, я дав знати про нього братові, адвокатові в Здолбунові. Шпиг Вурста мав дядька в Чикаго, добре влаштованого купця чи промисловця на ймення Балабан. Просив мене, щоб я повідомив про його долю. Я всім обіцяв.

Через 10 хвилин прийшов наглядач і спровадив мене спочатку до перукаря, а потім до фотографа. Той сфотографував мене в трьох ракурсах. Потім мені звеліли повернутися до камери.

Прийшов наглядач і відібрав у мене сорочку та краватку. Я навіть не був розчарований. Думав лише про те, навіщо їм була потрібна та елегантна фотокартка. Дійшов висновку, що хтось із-за кордону цікавиться моєю справою й хотіли дати йому доказ, що я ще живий і маю гарний вигляд. Хоч я за час перебування в ув’язненні й втратив 22 кілограми, але був здоровий.

Упродовж наступних двох тижнів нічого не відбулося. Потім відчинилася «кормушка» і стражник гукнув до мене:

— Ось маєте книжку. Можете її читати, але іншим не давайте, це заборонено.

Це була сенсація. Мало не перша книжка через 30 місяців і був це великий роман Толстого «Війна і мир».

Якраз перед арештом я цю книгу перечитував. Як добрий знак я сприйняв те, що зараз вона знову потрапила мені до рук.

Звичайно, ми не дбали про виконання наказу наглядача. Один із нас мав читати книжку вголос. Це було доручено Ярошенкові і він був з того щасливий.

Через декілька днів книжка була прочитана і я захотів її поміняти. Другою книжкою виявилося українське видання «Фауста» Гете, частини перша й друга. Я застеріг Ярошенка:

— Цього ти, мабуть, вже не втнеш.

Більш нічого не треба було казати для того, щоб розпалити його бажання прочитати цю книжку одним духом від початку до кінця.

Це була для нього важка праця, але він з гідністю її виконав. Час від часу я намагався втрутитися, щоб пояснити деякі міфологічні моменти. Але це його ображало, і я припинив свої спроби.

— Дуже гарна книжка, — сказав він, скінчивши читати.

Решта була дуже задоволена з того, що ця книжка скінчилася й можна взяти іншу. Упродовж чотирьох тижнів нам вдалося прочитати 10 книжок. Потім нам почали повторно давати вже прочитані книжки. Очевидно, вибір був обмежений, а каталогу не було.

Наприкінці серпня прийшов новий в’язень — службовець із Чернігова. Він уже просидів півтора роки. Приніс газетні новини.

— Ми уклали пакт з німцями. Сам Ріббентроп був у Москві.

Весело, нічого не скажеш. Приймали його Сталін, Молотов та всі інші.

Цікаво, чи брав участь у зустрічі Каганович. Цікаво було б подивитися, як нацист і єврей п’ють за здоров’я один одного.

Ми не надали особливого значення цій новині. Кожен із нас вважав цей пакт за чисту формальність, як продовження російсько-німецької угоди про дружбу 1933 року. Ніхто з нас і гадки не мав, що це був сигнал до початку другої світової війни.

Але вже через тиждень я став помічати, що зовні діється щось незвичайне, мої думки повернулися в напрямку можливої війни.

Я описав свої тодішні настрої на початку книжки. Ланцюг невловимих обставин, котрі я зараз уже не можу пригадати в подробицях, заразом викликав тоді в мені передчуття великої катастрофи, що мала статися. Я був цілковито ізольований від зовнішнього світу. Лише через 8 тижнів — на той час уже пів-Європи палало у вогні війни, а німецькі війська досягли Сяну та Бугу, — я отримав підтвердження своїм передчуттям.

Неспокій не полишав мене. Я вже нічого не читав, бо не стало нових книжок. Більше слухав Богуцького. Він казав про те, що тепер у країні ніхто нікому не може довіряти, що кожен боїться розмовляти навіть з друзями. Перед своїм арештом він крутився в найвищих урядових колах України. Розповідав про паніку, яку викликало в українських колах шаленство НКВС. Один прем’єр за другим йшли до в’язниці. Туди ж пішли майже всі народні комісари. Їх наступники йшли за ними через невеликі проміжки часу. Як правило, ті, хто були раніше арештовані, вербували своїх спадкоємців. Провідні партійні діячі ставали донощиками зі страху, що самі стануть об’єктами доносів. Але це не допомагало. Всі потрапили до внутрішніх в’язниць, лише один раніше, а інший пізніше. Богуцький розповів історію Маршака та Леплевського.

— Якось вони сиділи разом і трохи випили. Леплевський звів розмову до арешту Тухачевського та вищих генералів: «Це ж нечувана річ, щоб увесь Генеральний штаб перейшов на бік ворога. Як можна було тримати таких зрадників на командних посадах? Тепер німці та японці мають усі плани Червоної армії, усе треба міняти. Але чого коштуватиме перебудова усіх фортифікаційних споруд?» Маршак відповів: «Може, того й не було. Може, то так лише говорять». Обидва, як я вже казав, були трохи напідпитку. А в такому стані навіть радянські люди говорять більше, ніж треба. Коли Маршак наступного дня прокинувся, його почали гризти сумніви. Що він наробив! Не інакше, як Леплевський його спровокував. Щоправда, Леплевський говорив майже те саме, а може, ще й гірше. Але ж йому це можна робити! Напевно, забезпечив собі тили і вже послав у Москву донос.

Маршак не бачив іншого виходу як зателефонувати до Москви й передати Єжову зміст розмов Леплевського. Леплевського було заарештовано. А через два тижні та ж доля спіткала й Маршака, бо Леплевський його завербував. Обидва зізналися в тому, що конспірувалися з метою повалення радянської влади. Опріч того, шпигували на користь Німеччини та Польщі, а також організовували терористичні акти проти Сталіна та інших та ще й дезорганізовували господарське життя, складаючи фальшиві плани.

У перших числах вересня мене було викликано для закриття справи. Слідчий прочитав мені так звану «двохсотку» — 204 параграф карного кодексу. Я отримав можливість прочитати все моє досьє. Я мав також можливість скоригувати в заключному протоколі все, що було неправильним. Мені дали близько 800 сторінок.

Більшість із них була написана від руки. Я почав читати й одразу з’явилося бажання внести поправку. Але я щоразу натикався на затятий опір і, зрештою, сконцентрувався на найгрубіших фальшивках.

Інакше я мав би правити протоколи, як редактор править книжку.

Майже в кожному реченні були якісь перекручення. Навіть зовсім незначні епізоди були викладені в такий спосіб, що все написане викликало підозру. Я не міг дати собі загубитися в дрібницях. Після 8 годин праці я ледве проглянув п’яту частину справи.

— Олександре Семеновичу, ви користуєтеся нашою поблажливістю з метою саботувати слідство.

— Я не можу виправити протягом однієї ночі трирічну брехню, особливо в умовах, коли ви утруднюєте мені роботу на кожному слові.

Я не знайшов протоколу стосовно Фленнінга, учителя німецької мови, який стверджував, що вже в Шепетівці, через десять хвилин після перетину радянського кордону, я хотів його завербувати на службу в гестапо. Я вчинив скандал, але марно.

— Олександре Семеновичу, якщо будете саботувати, то ніколи не підпишете «двохсотки». В такому разі залишитеся тут назавжди.

Дві ночі я просидів над паперами. Нарешті здався й підписав заключний протокол. Наступного дня перед полуднем 11 вересня 1939 року було забрано мене і Ярошенка. Нас розділили й змусили чекати понад три години в сусідніх шафах. Потім автомашина доставила мене на залізницю. Ярошенка я більше ніколи не бачив.

Мене помістили в спеціальний в’язничний вагон. Вікна, що виходили на платформу, були зачиненими. Але вікно в дверях до коридора було відчиненим, і я міг бачити, що робиться зовні з другого боку вагону. Виходячи з положення сонця, я встановив, що ми їдемо в північному напрямку. Було схоже на те, що наш шлях пролягав до Москви.