Коли дивишся в безодню

Розділ 9

Здійснивши короткий перехід лише через десяток латок, ми залишили Трактову Рівнину й опинилися на перевалі біля входу в широку долину, оточену з трьох боків гірськими пасмами. В її центрі знаходилося невелике озеро, куди впадали дві річечки, що збігали з гір, а неподалік на височині стояв замок. Верхівку однієї з трьох його веж було ніби зрізано ножем, інші дві лишилися цілими, але вкритими якоюсь чорною смагою, на зразок кіптяви, а у фортечних мурах місцями зяяли проломи. Обширний простір у радіусі добрих двохсот метрів довкола замку був майже цілковито позбавлений рослинності, лише де-не-де виднілися острівці зелені — і це в березні місяці, який у південній півкулі Істри, де розташовувалося князівство Верховинське, відповідав середині літа. Навіть за двадцять шість років, що минули від часу Прориву, природа не змогла залікувати рани, завдані їй чужими, ворожими земному життю силами. Щоправда, решта долини, яка постраждала менше, уже повернулася до свого нормального стану, проте на її лугах не паслося жодної отари овець — верховинці й надалі вважали це місце проклятим і воліли обходити його десятою дорогою.

Владислав склав долоню козирком, затуливши очі від променів ранкового сонця, і пильно вдивився в громаддя замку.

— Гм-м, — трохи спантеличено протягнув він. — А я гадав, що тут лишилися тільки руїни.

— Атож, уміли в давнину будувати, — озвався молодий князь Світозар, що їхав поруч зі своїм старшим братом. — Батько давно збирався знести цей замок, та все ніяк не міг наважитися. І в мене теж рука не піднімається — як не як, а тут жило сімнадцять поколінь наших предків.

— А навіщо його зносити? — запитала я. — Як на мене, замок не дуже постраждав, його ще можна відбудувати. А сліди Прориву рано чи пізно геть щезнуть з лиця землі.

Свідозар уважно дослухався до моєї мішанини українських, польських, російських і дещиці чеських слів, які я промовляла на тутешній лад. На відміну від Владислава, я не стала вивчати істрійську під гіпнозом, цілком поклавшись на її близькість до інших відомих мені слов’янських мов. З розумінням співрозмовників я не мала жодних проблем, а от істрійці мусили напружуватись, аби збагнути, що я кажу. На щастя, чоловікові рідні швидко пристосувалися до моєї манери розмовляти і мені не доводилося повторювати свою думку двічі.

— Щодо землі ти маєш рацію, люба братанко, — через кілька секунд відповів Світозар. — З неї сліди щезнуть, а от із пам’яті людської — ні. Ця долина ще дуже довго матиме лиху славу, і жодна богобоязна людина не захоче оселитися тут.

— І правильно, — озвався Леопольд, що наразі виконував обов’язки Владового коня. — Це погане місце. Я б нізащо не погодився тут жити.

— Я також, — вставив слівце його син, молодий строкатий жеребець на ім’я Баз (скорочено від Базиліо), на якому їхав Шако. — Навіть на одну ніч тут не залишився б.

Світозар силувано посміхнувся:

— Вустами котів говорить мудрість. Шкода, звичайно, руйнувати родову твердиню, але нічого іншого не залишається. Адже замок цілком можуть уподобати розбійники або, не доведи Господи, сатаністи. Чутки про це вже ходять: розповідають, що якось уночі наприкінці лютого в долині бачили вогні. Не знаю, чи правда це, чи селянам просто привиділося — не дарма ж кажуть, що хто боїться, у того в очах двоїться. Та в кожнім разі, приємного тут мало. Краще знищити замок, ніж дозволити, щоб він перетворився на чиєсь кубло.

— Мабуть, твоя правда, — погодилась я.

А Владислав, схоже, збирався запропонувати братові допомогу в знесенні замку — для нас не склало б труднощів за які-небудь чверть години стерти все це кам’яне громаддя на порох. Проте останньої миті він передумав, збагнувши, що тим самим натисне на Світозара, змусивши його прийняти те чи інше рішення. Делікатність ситуації полягала в тому, що мій чоловік, як старший син Огнеслава та Мар’яни мав більше прав на княжий престол, ніж його менші брати. І хоча всі розуміли, що Владиславові потрібен батьківський спадок так само, як рибі парасолька, в його присутності Світозар почувався трохи невпевнено. Та аж ніяк не від страху втратити владу — просто він і досі чманів на одну думку про те, що має старшого брата, принца Священної Імперії, який незабаром стане верховним королем Граней.

Наш загін розпочав спуск у долину до занедбаного замку, де двадцять шість з гаком років тому народився Владислав і звідки через два місяці після народження його викрав Рівал де Каерден. Ми рухалися в середині колони, а в голові та хвості їхало по три десятки інквізиторів, загартованих у боротьбі з нечистю бійців. Вони супроводжували нас від самого Вічного Міста і за цей час встигли небриднути нам своєю постійною пристністю та надмірною опікою. Ференца Кароя жахала одна думка про те, що ми можемо вскочити в якусь халепу, тому приставив до нас роту найвідбірніших воїнів, що мали пильнувати нас мов зіницю ока. Особисто я вважала це марною тратою сил: якщо на чоловіковій батьківщині нам судилося вклепатися в історію, як це сталось на Аґрісі, то ми неодмінно вклепаємось у неї, хоч би нас охороняла й ціла дивізія інквізиторів.

На Істру ми прибули дев’ять днів тому, витративши на дорогу майже два місяці. Владислав, що розраховував вкластися в шість, максимум у сім тижнів, був дуже незадоволений і звинувачував у цьому жіночу частину нашого загону. Добре хоч те, що свої претензії він тримав при собі й публічно їх не висловлював, а обмежився лише тим, що знайшов винних і тишком-нишком вішав на нас усіх собак.

Певною мірою він, звичайно, мав рацію — та тільки певною мірою. Я не знімаю з себе та своїх супутниць відповідальності за кілька згаяних днів на останньому відтинку шляху, коли поблизу Основи ми залишили Головну Маґістраль і поїхали дикою Рівниною. Проте Владислав, окрім тих кількох днів, ставив нам на карб іще мало не тиждень затримок на Маґістралі, а це вже цілковита нісенітниця. По Маґістралі ми подорожували паровим потягом — найшвидшим видом транспорту на Гранях, і хоча за сучасними земними мірками його швидкість можна сміливо назвати черепашою, тут це був справжній експрес. До того ж, нам було надано „зелену вулицю“, решта поїздів поступалися нашому дорогою і часом по кілька годин простоювали на станції в очікуванні, коли ми проминемо їх. Отож усі чоловікові нарікання, що ми могли б їхати швидше, були позбавлені всіх підстав… Мається на увазі, всіх розумних підстав, оскільки його пропозицію зупинятися лише для поповнення запасів продовольства та палива розумними назвати не можна. Гаразд, якби йшлося про кілька днів, у крайньому разі, тиждень, але провести понад місяць у тісному замкненому просторі, обмеженому трьома ваґонами нашого потяга, це вже занадто. Так недовго й здуріти.

Утім, я чудово розуміла Владислава. Йому так кортіло чимшвидше потрапити на Істру, що навіть ті півгодинні зупинки вранці та ввечері, щоб ми могли прогулятися й трохи розім’яти ноги, здавалися йому цілою вічністю. А ще його дратував натовп моїх наближених — натовпом він називав трьох дівчат, Сару, Сесиль та Ґрету, що їх я взяла з собою в подорож. Можна подумати, він їхав сам-самісінький! Владів особистий почет складався з чотирьох людей — Штепана Сіміча, його брата Йожефа, Шако Оріарса та кадета Інквізиції Джозефа Арно, з яким він найближче зійшовся за час нашого перебування у Вічному Місті.

Проте Владислав мав свою арифметику — він рахував за кількістю продукованих децебелів і небезпідставно стверджував, що кожна з моїх фрейлін молотить язиком більше, ніж усі його наближені разом узяті. А якщо до дівчат додати Леопольда, який ніколи не відзначався надмірною мовчазністю, і його синочка, не менш балакучого, ніж татусь, то можна уявити, які концерти вони влаштовували від нудьги.

Та врешті ця гра на нервах залишилася позаду, і впродовж останнього тижня Владислав перебував у благодушному настрої, спілкуючись із недавно знайденою ріднею. Особливо він радів сестрам, про яких мріяв усі двадцять шість років свого життя. Тепер у нього з’явилося відразу три сестри — Мирослава, Любава та Цвітанка. А може, й усі чотири — у свої сорок років княгиня Мар’яна виглядала заледве на тридцять, а поводилася з безпосередністю двадцятирічної дівчини, і просто не йнялося віри, що вона має дорослих дітей. Як на мене, це й на краще: зайва сестра ніколи не завадить, а от дві матері — це вже занадто. Як і два батька, до речі. Можливо, саме цим пояснювалася моя холодність до герцоґа Бокерського: десь у глибині душі я боялася, що, визнавши в ньому батька, тим самим зраджу іншого — того, кого змалку звикла називати татом…

Кроків за п’ятдесят від найближчої ділянки випаленої землі, неподалік від озера, начальник нашої охорони командор Дай Чжень наказав загонові зупинитися, потім розвернув коня й під’їхав до нас.

— Ваші високості, прошу вас залишатися тут, — заговорив він шанобливо і водночас твердо, як людина, що чекає заперечень, але сповнена рішучості наполягти на своєму. — Спершу я маю оглянути замок і переконатися, що там вам нічого не загрожує.

Владислав невдоволено насупився.

— А що там може загрожувати? Від часу Прориву минуло двадцять шість років, крім того, наприкінці січня замок уже оглядали ваші колеґи. Як я розумію, вони перевернули там усе догори дриґом, але нічого підозрілого не знайшли.

Проте старий інквізитор був невблаганний:

— Відтоді минуло понад місяць, мій принце. Хтозна, що могло статися за той час.

Між ними спалахнула чергова суперечка, у якій (чого й слід було очікувати) перемогу здобув Дай Чжень. Зрештою Владислав поступився і дозволив командорові діяти на власний розсуд.

„Знаєш, Інно,“ — подумки звернувся він до мене. — „Якби Дай Чжень та його люди були з нами на Аґрісі, вони б не пустили нас до вежі, коли починався Прорив. І тоді б уся Грань опинилася під владою Нижнього Світу. Адже для того, щоб зупинити глобальний Прорив потрібні зусилля щонайменше трьох сотень інквізиторів.“

Я з цим не погодилася й зауважила, що командор Дай Чжень зі своїм загоном напевно подолав би Женеса і не дозволив би йому відкрити шлях для пекельних вилупків.

„Це ще як сказати,“ — заперечив мій чоловік. — „Якби тут з’явився хтось на зразок Женеса, Дай Чжень відразу забрав би нас звідси, залишивши на Істрі одну, ну максимум, дві дюжини своїх людей. Адже його задача — охороняти нас, а все інше йому по цимбалах.“

На це я не знайшла, що відповісти.

Тим часом Дай Чжень, узявши з собою два десятки інквізиторів, рушив до замку. Разом з ним поїхав і Світозар, як господар цієї місцевості. А Штепан лише провів їх похмурим поглядом, у якому виразно читалося усвідомлення своєї цілковитої непотрібності. Формально він був капітаном нашої ґвардії, хоча насправді його підлеглі виконували суто церемоніальні функції — у звичайні дні стояли на посту біля входу до наших покоїв, під час усіляких урочистих заходів шикувалися в почесний караул, а коли ми виїздили в місто, супроводжували нас парадним строєм. Реально ж усіма питаннями нашої безпеки займався спеціальний підрозділ двірської варти, що складався винятково з інквізиторів, і поруч з ними Штепан почувався п’ятим колесом до воза. Проте йому гріх було скаржитися на своє становище — адже посада капітана королівської ґвардії була одною з найвищих у придворній ієрархії й відповідала ґенеральському званню. Певна річ, Штепанові хотілося приносити більше користі, але він був реалістом і задовольнявся тим, що мав.

Попередній огляд замку загрожував затягтися надовго, тому ми вирішили не чекати його закінчення верхи, а спішилися й перетворили своїх коней на котів. Владислав відпустив Леопольда погуляти, наказавши йому не відходити далеко, потім покликав до себе Джозефа Арно, вони разом усілися на траву й продовжили свою нескінченну розмову про захищені режими, паралельні потоки даних, обробники помилок та інші подібні речі.

Двадцятип’ятирічний Арно був родом з Основи і свого часу навчався в Ілінойському університеті, де спеціалізувався з кібернетичних систем та інформаційних технологій. Три роки тому він потрапив у поле зору Інквізиції — один з патрульних при випадковій зустрічі виявив у нього повноцінний чаклунський дар. Відтоді Джозефове життя круто змінилося, і з математика-програміста він перекваліфікувався на чаклуна, проте й далі був схиблений на комп’ютерах. У його особі Владислав знайшов однодумця, що так само пристрасно, як і він, мріяв про створення „чарівного комп’ютера“, який працював би на Гранях. Коли вони заводили про це мову й починали сипати спеціальними термінами, мені ставало нудно — до комп’ютерів я завжди була байдужа і, на відміну від чоловіка, нітрохи не страждала від їхньої відсутності. Мене приваблювали ті галузі фізики та математики, де більшість розрахунків проводилося не в числовому, а в аналітичному вигляді, і де для роботи потрібні тільки дві речі — ручка та аркуш паперу. Ну, й голова, звичайно,

А от дев’ятирічна Цвітанка, найменша із Владових сестер, вмостилася поруч з ним і жадібно ловила кожне його слово, дарма що він розмовляв з Арно англійською. Для Цвітанки не мало значення, що вона нічогісінько не розуміє, їй просто подобалося слухати свого старшого брата. За цей короткий час Владиславу вдалося налагодити теплі та приязні стосунки з усіма трьома своїми сестрами, але Цвітанку він буквально приворожив. Дівчинка ходила за ним хвостиком, дивилася на нього закоханими очима і просто мліла від щастя, коли він обіймав її і гладив по голівці. Якби вона не була його рідною сестрою, я б, мабуть, приревнувала. Поза будь яким сумнівом, Владилав захоче забрати її з собою до Вічного Міста, а мати та брат навряд чи наважаться заперечувати. Що ж до самої Цвітанки, то вона буде в цілковитому захваті…

Залишивши чоловіка та Джозефа Арно мріяти про світле майбутнє, що настане на Гранях після появи комп’ютерів, а Цвітанку — слухати їхню бесіду, я підійшла до своїх фрейлін, які невимушено базікали зі Штепаном, Йожефом, Шако та Ґуннаром… Ага! Захоплена собою, я геть забула розповісти про ще одного члена нашого маленького (якщо не рахувати цілого натовпу інквізиторів) товариства.

Його величність Ґуннар VII, король Ліону, вирішив, що його монарша особа надто втомилася від важкої праці на добро вітчизни, і не захотів повертатися на Аґріс разом з рештою родичів. Він відрядив увесь свій почет додому, заявивши, що не потребує його послуг, а сам зголосився супроводжувати нас на Істру. Звертаючись до мене з цим проханням, Ґуннар без найменшого лукавства пояснив, що йому осточортіли королівські обвов’язки, які він виконував уже впродовж сімнадцяти років, відколи чотирнадцятирічним підлітком успадкував корону від свого діда. Причому, слід зазначити, успадкував одну лише корону, практично без владних повноважень. Незадовго до своєї смерті Ґуннарів дід, начитавшись ліберальних книжок про Основу, передав усю законодавчу владу виборному парламентові, Народній Асамблеї, виконавчу — призначеній парламентом Раді Міністрів, а судову — Сенатові, залишивши за монархом лише командування військом та ще роль символа нації. Ґуннар, людина суто мирної вдачі, не одержував великого задоволення від заняття військовими справами, а бувши скромним і навіть сором’язливим, терпіти не міг тих помпезних церемоній, що ними супроводжувалася його поява перед підданими як символа нації.

Заповітною мрією Ґуннора було здійснити тривалу подорож, відвідати далекі краї, побачити світ, проте королівський обов’язок утримував його на Аґрісі, і лише лічені рази він залишав рідну Грань, щоб відвідати з офіційним візитом сусідів. Тож моє запрошення приїхати на Різдво до Вічного Міста стало для нього справжнім подарунком долі. Рада Міністрів не стала заперечувати проти цієї поїздки, що обіцяла принести чималий зиск державі, відпустила короля в „дипломатичне турне“, як було сформульовано в спеціальній постанові з цього приводу, а Народна Асамблея на період його відсутності запровадила тичасове реґентство.

По завершенні свят Ґуннар, відчувши смак свободи, вирішив подовжити свою відпустку і попросив нас посприяти йому. Нам з Владиславом подобалося його товариство, тому ми охоче допомогли. Також ми були не проти взяти з собою й королеву Матильду, але з’ясувалося, що вона вагітна, і хоча дитина мала народитися лише в серпні, їй усе ж було не варто піддавати себе зайвим навантаженням. Ґуннар хотів був переглянути свої плани, проте дружина, знаючи, як він прагне цієї подорожі, переконала його їхати з нами — адже ми збиралися прибути на Аґріс у травні, ще задовго до пологів.

(Принагідно зазначу, що мені поки не вдавалося завагітніти. Утім, спеціально я цього не прагнула, але після тієї історії з Сандрою припинила вживати протизаплідні засоби, вирішивши покластися на випадок — коли станеться, тоді й станеться. І якщо раніше я панічно боялася випадково „залетіти“, бо вважала себе не готовою до материнства, то тепер, з настанням чергового місячного, мимоволі почувала розчарування, а віднедавна мене навіть почали опосідати тривожні думки про безпліддя. У одній з медичних книжок я знайшла рецепт чарів, які, застосовані в належний час, давали майже стовідсоткову ґарантію зачаття. Проте скористатися ними не наважувалася — і не тому, що вони могли зашкодити, а зі страху перед невдачею…)

Приєднавшись до компанії трьох дівчат та чотирьох молодих людей, я не стала втручатися в їхню розмову, а лише мовчки слухала, як Ґрета кокетує з Шако, Сара — зі Штепаном, а Сесиль — з усіма поспіль, явно прагнучи привернути до себе увагу мого чоловіка. Та всі її намагання були марні: коли Владислав починав говорити про комп’ютери, весь довколишній світ переставав для нього існувати.

Через кілька хвилин я торкнулася до Ґуннарового ліктя і кивком запропонувала відійти вбік. Він згідно кивнув у відповідь, ґалантно запропонував мені руку, і ми разом залишили веселе товариство. Сесиль, що ніколи не відзначалася особливою тямущістю, збиралась була піти з нами, але я поглядом наказала їй залишатися на місці.

Ми присіли на розкладні стільці, що їх миттю встановили для нас запопадливі княжі слуги. Ґуннар з мого дозволу закурив і запитливо глянув на мене.

— Прошу, кузино? Ти про щось хотіла поговорити?

Насправді я доводилася йому небогою, оскільки моя мати, Аліабела Марґарет д’Івейн, була його рідною сестрою. Проте різниця в нашому віці складала лише десять років, ми належали до одного покоління, тому воліли називати одне одного кузеном та кузиною — не зовсім точно, зате просто і зручно.

— Останніми днями ти чимось заклопотаний, — сказала я. — І не просто заклопотаний, а дуже занепокоєний, хоч і намагаєшся це приховати. Вибач, звичайно, якщо я лізу не в свою справу — та, може, ти хочеш поділитися зі мною своїми проблемами?

Ґуннар повільно й нерішуче похитав головою.

— Я б не назвав це проблемами. Це радше… ну, щось на зразок передчуття. Передчуття проблем.

— А саме?

Ґуннар відповів не відразу, а спершу покликав слугу, що розносив прохолоджувальні напої, і взяв у нього чашку квасу. Відпивши ковток, він запитав:

— Ти віриш у сни, Інґо?

Я невизначено знизала плечима.

— Важко сказати. І так, і ні. Я не належу до людей, які щоранку аналізують усе, що їм наснилося, відшуковуючи пророцтва та знамення. Разом з тим, я не заперечую існування пророчих снів, бо з одним із них мала справу. Хоча вважаю, що більшість снів, які називають пророчими, допускають таку велику кількість різних суперечливих тлумачень, що їх так званими передбаченнями можна постфактум пояснити будь-які події.

— Тут я згоден з тобою, — сказав кузен. — Та маю на увазі дещо інше. Не пророчі сни, а… навіть не знаю, як їх назвати. Сни не про майбутнє, а про терерішнє. Про події, що відбуваються в іншому місці з іншими людьми. Це можливо?

— Цілком можливо, — відповіла я. — Інша річ, як переконатися, що твої сни відображають об’єктивну реальність, а не страхи, приховані в підсвідомості.

— У цьому й проблема, — з зітханням мовив Ґуннар. Він трохи помовчав, замислено дивлячись удалечінь. — Але мої сни такі переконливі, такі правдоподібні… До речі, що ти знаєш про шкуру нашого предка, короля Івейна?

— Про шкуру? — В моїй уяві тут-таки постала не надто приваблива картина. — А що сталося з його шкурою?

Ґуннар силувано посміхнувся й пояснив:

— Ідеться не про шкуру самого короля, а про нашу фамільну реліквію, лев’ячу шкуру, яку Івейн носив замість плаща. Наприкінці позаминулого року її викрав Женес. Ти нічого не чула про це?

— Ні, — відповіла я. — Але про короля Івейна читала в „Історії Аґріса“, яку знайшла в Імперській бібліотеці. Я знаю, що він жив у восьмому сторіччі, був першим королем Ліону й засновником нашої династії, а сучасники називали його Івейном-левом… Ага! То це прізвисько виникло не через його відвагу, а завдяки лев’ячій шкурі?

— Загалом так. Утім, наші родинні хроніки стверджують, що Івейн був хоробрий, як лев, і мав таку ж люту вдачу. Проте левом його назвали через те, що він ні вдень, ні вночі не розлучався зі своєю шкурою. А коли на схилі віку він об’єднав під своєю владою шість сусідніх ґрафств, новоутворену державу стали називати Королівством Ліон[3]. Донедавна лев’яча шкура Івейна зберігалася разом з іншими королівськими реґаліями в кафедральному соборі Руана, де за традицією відбувається коронація всіх королів Ліону. — Ґуннар зробив коротку, але виразну паузу і значуще подивився на мене. — Однак цінність цієї шкури полягає не лише в тому, що від неї пішла назва королівства. Це могутній маґічний інструмент, що дозволяє слабким чаклунам, на зразок мене, значно збільшити свою силу і навіть реалізувати ті здібності, що мають латентний характер і за звичайних умов недоступні.

— Звучить дуже заманливо, — сказала я, коли Ґуннар замовк в очікуванні моєї реакції. — Та схоже, що в цій бочці меду не обійшлося без ложки дьогтю.

— На жаль, так. Біда в тому, що шкура, надаючи людині могутність, водночас здобуває над нею величезну владу. Досить лише один раз вдатися до її допомоги, щоб потім до скону опинитися в цілковитій залежності від неї. Король Івейн повсякчас носив шкуру аж ніяк не з власної волі — він просто не міг без неї обходитися. У своєму заповіті він попереджав, що хоча шкура не губить душу і не шкодить здоров’ю, вдаватися до її допомоги слід лише в крайньому разі, коли над країною нависне смертельна загроза. Лев’яча шкура Івейна стала символом нашого роду, і за весь цей час лише один король Ліону, Ґавейн Третій, що жив дев’ять сторіч тому, зважився надягти її. Добром це не закінчилося, і трагічна долі короля Ґавейна стала суворою пересторогою для всій його нащадків.

— У такому разі, — обережно мовила я, — може, воно й на краще, що Женес викрав шкуру. Тепер ні в тебе, ні твоїх дітей, ні в онуків не виникне спокуси скористатися нею.

Ґуннар енерґійно скуйовдив своє коротко підстрижене солом’яне волосся.

— Мабуть, твоя правда. Адже я таки піддався спокусі — мене врятувало лише те, що шкура не потрапила до моїх рук. Ґвардійський загін, який за моїм наказом перевозив шкуру з Руана до Альбіни, зазнав по дорозі нападу Женесової зграї. Всіх ґвардійців, за винятком одного, було вбито, а той, що дивом уцілів, стратився розуму, спостерігаючи зі свого сховку, як розбійники патрали тіла його товаришів…

— Стривай! — урвала я кузенову розповідь. — Ти, часом, говориш не про той напад, що стався неподалік від Шато-Бокеру за кілька днів до нашого прибуття на Аґріс?

— Саме про нього, — підтвердив Ґуннар. — До речі, якраз із цієї причини Женес не напав на вас іще зранку. Розбійники, які вціліли після штурму замку, на допиті розповіли, що він повернувся лише надвечір і відразу наказав іти приступом на Шато-Бокер. А до того Женеса не було на Аґрісі, він відвозив лев’ячу шкуру в своє лігво, розташоване десь на безлюдній Грані. Серед бранців знайшлося двоє, що кілька разів супроводжували його туди, проте вони не були чаклунами, тому не змогли вказати дорогу.

— Це лігво так і не знайшли?

— Ні. От якби я бодай раз надягав шкуру, навіть не користаючись її силою, тоді інша річ — я б міг відчувати її й за допомогою сильнішого чаклуна знайти до неї дорогу.

— То ти шкодуєш про втрату? — пильно подивившись на нього, запитала я.

Ґуннар збентежено відвів очі.

— Не знаю, Інґо. Хай там як, а це сила. Могутність. Доступ на Трактову Рівнину… Тобі важко зрозуміти мене — все те, про що я лише мрію, ти маєш від самого народження.

Що я могла на це сказати? Хіба поспівчувати йому. Ґуннар належав до категорії слабких чаклунів з проміжним даром, що їх інквізитори відносили до так званої „ґрупи ризику“. Понад дев’яносто відсотків усіх чорних чаклунів були вихідцями з цього середовища — на відміну від звичайних відунів, вони мали досить розвинені здібності, щоб повною мірою опанувати інфернальні сили. І в нагороду за вірну службу Нижній Світ давав їм те, на що поскупилася природа — зокрема, можливість подорожувати Трактовою Рівниною. А коли до цього додати тривале життя, практично повну відсутність хвороб, швидке загоювання ран, то стає зрозумілим, чому так багато людей погоджуються служити стихії, що ставить собі за мету знищення світу земного.

— І який же стусунок має ця історія до твоїх снів? — запитала я.

Ґуннар закурив другу сигарету поспіль і, зробивши затяжку, відповів:

— Мені сниться ця шкура. Не якась схожа на неї, а саме Івейнова — я впізнав її за особливими золотими застібками на передніх лапах. Вперше вона мені наснилася ще у Вічному Місті, за кілька днів до нашого від’їзду. Я бачив юнака… ні, навіть не юнака, а хлопчака років тринадцяти чи чотирнадцяти, що стояв посеред якоїсь кімнати — чи то кабінету, что то алхімічної лабораторії. На ньому була Івейнова шкура, в руках він тримав важкий срібний меч і дивився на двері, які з іншого боку хтось намагався виламати. Проте хлопець не став цього чекати, а сам вибив їх… не руками й не ногами — маґією. Принаймні, мені так здалося, бо двері раптом зірвалися з завіс і вилетіли в коридор, придавивши до протилежної стіни двох… — Ґуннар зам’явся. — Язик не повертається назвати їх людьми. Гадаю, то були демони в тілах мерців. Тобто зомбі… Коротше, двох із них розчавило дверима, а двоє вціліли і відразу вдерлися до кімнати. Одного з них хлопець знищив вогнем, іншого — мечем. Потім загасив пожежу, вийшов з кімнати і ґвинтовими сходами спустився на замкове подвір’я, де…

— То він був у замку?

— Так. У єдиній уцілілій вежі старого напівзруйнованого замку.

— Зрозуміло. І що далі?

— На виході з вежі хлопець натрапив на ще одного зомбі, дуже незграбного, схоже, покаліченого. Він легко впорався з ним, потім обійшов вежу і вбив шостого зомбі — як з’ясувалося, останнього. Тут хлопцеві нерви не витримали, він упав на землю й заплакав.

— До речі, можеш показати його картинку?

— Спробую.

Хоча Ґуннар був слабким чаклуном, передане ним зображення виявилося дуже чітким і детальним — він мав неабиякий художній хист, який з надлишком компенсував брак його маґічних здібностей. З картинки на мене зосереджено дивився надзвичайно вродливий, мов дівчина, хлопець років чотирнадцяти, темноволосий, сіроокий, міцної, хоч і не атлетичної, статури. У правій руці він стискав руків’я меча зі срібним лезом, щонайменше метр завдовжки. Одягнений був у світло-коричневий дорожній костюм, поверх якого було накинуто плямисту лев’ячу шкуру. Передні лапи навхрест охоплювали його груди і кріпилися до пояса за допомогою золотих ланцюжків із застібками. За хлопцевими плечима виднілася пишна руда грива. Він стояв на тлі обваленого фортечного муру, за яким протікала невеличка річка, а далі починався ліс.

Записавши про всяк випадок зображення на маґічний камінь у моїй сережці, я попросила Ґуннара продовжувати.

— Отож, — знову заговорив він, — хлопець трохи полежав на траві, тоді підвівся й рушив до брами. На півдорозі зупинився, якусь хвилю постояв, оглядаючи подвір’я, потім пішов далі. А проминувши браму, раптом випустив з рук меча, притьмом кинувся до узлісся і біг доти, доки світ довкола нього не змінився — із весняного лісу він потрапив у засніжений степ.

— Перейшов на іншу Грань?

— Атож. Як я розумію, перетнув Ребро в місці Вуалі. Він кутався в шкуру, роззирався навкруги, поривався піти вперед, та зрештою повернувся назад, прикликав до себе коня, що пасся неподалік, і пішов з ним до замку. Отут-то на сцені з’явилася ще одна дійова особа — людина в сірій чернечій сутані… Хоча я не певен, що монах з’явився саме цієї миті. Можливо, він був там і раніше, просто я його не помічав.

— І що ж він робив?

— Ховався серед руїн і нишком стежив за хлопцем. А коли той ввійшов у двір, монах рушив був йому на зустріч, та потім передумав і знову сховався. Здається, він збагнув, що в такому знервованому стані хлопець спершу вколошкає його, а вже потім почне розбиратися, хто він і що тут робить. Можливо, згодом він таки відкрився йому — я цього не знаю, бо сам незабаром прокинувся.

— Покажи мені того монаха? — попросила я, охоплена недобрим передчуттям.

І воно не зрадило мене — на отриманій від Ґуннара картинці я побачила того ж самозваного монаха, який понад рік тому намагався нацькувати на нас із Владиславом загорян. Вочевидь, для створення обох Емісарів було використано ту ж саму тілесну матрицю, а це означало, що господар у них один…

— Чорт! — сказала я, і це була не лайка, а констатація факту. — Можеш не сумніватися, кузене: те, що тобі наснилося, не було породженням твоєї уяви. Цей сон відображав об’єктивну реальність — якщо не цілком, то принаймні частково.

— То ти знаєш цього монаха?

— Мала нагоду познайомитися, — ухильно відповіла я, вирішивши зачекати з подробицями. — Але продовжуй. Що було далі?

— Цей сон справив на мене велике враження, проте серйозно я до нього не поставився. Сама розумієш: мало що може наснитися людині, тим більше що весь минулий рік я часто думав про шкуру, сушив собі голову, як її повернути. А незадовго до прибуття на Істру я знову бачив уві сні того хлопця — і знову на ньому була лев’яча шкура. Так само й позавчора вночі. Обидва рази він їхав верхи на коні через Грані, час від часу розмовляв сам із собю незнайомою мовою, іноді співав пісні.

— Він їхав по Трактовій Рівнині?

— Ні, просто переходив з Грані на Грань крізь Ребра. І це, до речі, мене здивувало. Наскільки мені відомо, Івейнова шкура дає досить маґічної сили, щоб подорожувати Рівниною.

— Сила ще не все, — зауважила я. — Потрібні також і знання. Мабуть, хлопцеві їх забракло, щоб вийти на Рівнину.

— Може й так, — невпевнено мовив Ґуннар. — Хоча тоді я не розумію, як він міг упоратися зі шкурою. На ній були особливі чари, які не дозволяли користуватися нею нікому, крім нащадків Івейна. Щоб зняти їх, хлопець мав бути дуже сильним і вправним чаклуном… Гм, таким сильним, що йому ця шкура взагалі не знадобилася б.

— Чари міг зняти Женес, — припустила я. — А може, цей хлопець є Івейновим нащадком, нашим далеким родичем. За тринадцять сторіч змінилося чимало поколінь, а рід д’Івейнів завжди славився своєю плодючістю.

— Це правда, — погодився Ґуннар. — Мені навіть важко назвати бодай одну королівську родину в Лемоському архіпелазі, з якою ми не мали б кровних зв’язків. Якось я про це не подумав… А втім, це не так і важливо. Куди більше мене займає інше: що означають мої сни, чому вони мені сняться?

— Гадаю, вони означають саме те, що ти бачив, — сказала я. — Якийсь хлопець, імовірно, наш родич, заволодів лев’ячою шкурою, перебив купу зомбі, а зараз кудись прямує. Залишається з’ясувати суто технічні деталі: хто цей хлопець, де він узяв шкуру, як опинився в товаристві повсталих мерців і, нарешті, куди їде. Ну, а щодо того, чому тобі сняться ці сни, питання складніше. Одне з можливих пояснень полягає в спадковості. Ти — старший нащадок Івейна по чоловічій лінії і вже завдяки цьому маєш тісний зв’язок зі шкурою. А через неї — з хлопцем, який наразі носить цю шкуру.

Ґуннар у задумі потер підборіддя.

— Цікава думка. Але це швидше відповідь на питання „як“. А от „чому“ — в сенсі „навіщо“, „для чого“, „з якою метою“, — залишається незрозумілим.

— Я б теж хотіла це знати. І маю велику підозру, що ці твої сни стосуються не тебе одного, а й нас з Владиславом… До речі, як ти ставишся до того, щоб розповісти про них і йому?

— Жодних заперечень, — кивнув Ґуннар.

Я подумки покликала чоловіка, пояснивши, що йдеться про важливу справу. Владислав негайно вибачився перед Арно, підвівся з трави й підійшов до нас. Та щойно я почала розповідати йому, в чому річ, аж раптом у нашу розмову втрутився Баз, який у своїй котячій подобі скидався на мініатюрного барса.

— Гляньте-но! — пискляво крикнув він, вказавши передньою лапою в бік озера. — Мій таточко з глузду з’їхав.

По озеру плив Леопольд. Нас це не здивувало — на відміну від більшості котів, води він не боявся і плавав, як левіафан. Разом з тим, він цілком поділяв нелюбов своїх одномплемінників до всього надто мокрого, і лише крайні обставини могли змусити його добровільно полізти у воду.

— А що сталося? — запитала я у База.

— Не знаю. Тато сидів-сидів на березі, дивився-дивився в озеро, а потім шубовсть — і поплив. Здурів, словом.

Тим часом Леопольд доплив майже до середини озера, пірнув, за якийсь час виринув і швидко погріб назад до берега. Придивившись уважніше, я побачила, що в роті він тримає якийсь невеликий предмет.

Вибравшись на берег, Леопольд енерґійно обтрусився від води і потюпав до нас. Коли він наблизився, Владислав приголомшено прошепотів:

— Боже мій! Невже…

Я цілком поділяла його почуття — адже предмет, що його Леопольд стискав у зубах, був добре знайомий нам перстень з зеленкувато-жовтим каменем, схожим на хризоліт. Точнісьнько такий перстень понад рік тому я наділа на Сандрин палець, захистивши її від впливу Нижнього Світу. Тоді гадалося, що вона носитиме його недовго і при першій-ліпшій нагоді пройде процедуру екзорцизму, яка звільнить її від інфернальної залежності, а заразом знищить чаклунський дар, безнадійно зіпсований чорною маґією Женеса. Та коли з’ясувалося, що Сандра вагітна, було вирішено відкласти екзорцизм до пологів, щоб не зашкодити її дитині. Тому вона й далі носила перстень, ні на мить не знімаючи його, а на початку вересня зникла разом з ним. І от тепер він знайшовся — якщо не той самий перстень Бодуена, то його брат-близнюк, — і не десь-інде, а на Істрі, в озері неподалік родового замку князів Верховинських, звідки двадцять шість років тому Рівал де Каерден, на виконання Метрової вказівки, викрав двомісячного хлопчика, який згодом став моїм чоловіком…

Аж палаючи з нетерплячки, Владислав мало не силоміць вирвав з Леопольдового рота перстань і став оглядати його. Я простягла руку і торкнулася пальцем до гладкого камінця.

— Це він. Без сумніву, він. Бачиш цю подряпину?

— Так, бачу… Оце сюрприз!

— Я знав, що це вас зацікавить, — ображено мовив Леопольд, який, либонь, чекав, що ми на радощах кинемось обнімати його й гойдати на руках.

— Де ти… — почав був Владислав, але осікся. Ми на власні очі бачили, що кіт дістав перстень з озера. — Як ти його знайшов?

— Дуже просто. Пішов попити води й побачив на дні Сандрину каблучку. Ну й вирішив узяти її.

— Побачив? — недовірливо перепитала я. — Хіба перстень лежав біля берега?

— Звісно, ні. Майже посередині. А то якого б дідька я став туди плисти.

— Але як ти міг побачити його? Це ж далеко. Та й глибоко, мабуть.

— Авжеж, глибоко, — підтвердив Леопольд. — П’ять котячих довжин з хвостами, не менше. Проте ми, коти, дуже зрячі. А я особливо зрячий. — І він самовдоволено набундючився.

— Ти такий крутий, тату! — озвався Баз чи то захоплено, чи то іронічно, я так і не збагнула.

Леопольд грізно засичав на сина, і той, підібгавши хвоста, утік до свого господаря, Шако.

— Слухай-но, котику, — обережно почав Владислав. — Там, на дні, ти більше нічого не бачив? Маю на увазі, нічого особливого?

— Якщо питаєш, чи бачив я там Сандру, то заспокойся, її там немає, — відповів Леопольд. — Там була тільки її каблучка.

Владислав полегшено зітхнув і витер з лоба краплі холодного поту, які виступили в нього на думку про те, що на дні озера міг лежати не лише перстень, а й сама Сандра — до того ж, із його сином. Він розгублено подивився на мене й подумки запитав:

„Ти щось розумієш, Інно?“

„Не більше, ніж ти,“ — відповіла я. — „Проте не думаю, що з Сандрою сталося щось лихе. Найпевніше, після пологів над нею провели екзорцизм, і перстень став їй непотрібен. А оскільки з ним були пов’язані неприємні спогади, то вона просто пожбурила його в озеро.“

„Тут? На Істрі? Біля замку, де я народився?“

„Виходить, що так. Це неймовірно, але факт — а з фактами не сперечаються. Сандра була тут, і не виключено, що саме тут народила дитину.“

„Але чому? Навіщо?“ — Владислав мав геть приголомшений вигляд. — „І головне: невже вона знала, що тут моя батьківщина?“

„Схоже, знала. Інакше довелося б припустити, що вона потрапила сюди цілком випадково. А це не просто неймовірно — це неможливо.“

Чоловік сів на траву, дістав сиґарету й жадібно закурив.

— Здуріти можна! — вголос промовив він.

— Що сталося, Інґо? — тихо запитав у мене Ґуннар.

Це ж саме хотів знати й заступник Дай Чженя, лейтенант Ларсон, який щойно підійшов до нас, зацікавившись нашою бурхливою реакцією на Леопольдову знахідку.

Я коротко розповіла їм, що за перстень приніс нам кіт, і які висновки з цього випливають. Як мені здалося, Ларсона не дуже здивувала звістка, що Сандра була на Істрі. Зате його вразило інше:

— Вона зняла перстень? Пройшла екзорцизм?

— Вочевидь, так, — сказала я.

Лейтенант глибоко замислився.

— А може, й ні, — врешті мовив він. — Можливо, Сандра просто змінила його на якийсь надійніший амулет.

На той час Владислав трохи зібрався на думках і рішуче оголосив:

— Треба оглянути озеро. І взагалі — все довкола.

Невдовзі за викликом Ларсона із замку повернувся командор Дай Чжень і, вислухавши нашу розповідь про перстень, відразу розгорнув бурхливу діяльність. Він обрав з-поміж своїх підлеглих дюжину найкращих водолазів і доручив їм ретельно обстежити дно озера, а решта заповзялися прочісувати околиці, не пропускаючи жодної травинки, жодної нірки в землі. Також командор підняв по тривозі три десятки інквізиторів, що перебували у княжій резиденції, відпочиваючи після нічного чергування. За півгодини вони прибули в долину і долучилися до пошуків.

Трохи згодом з найближчого селища привезли двох вівчарів, які наприкінці листопада, розшукуючи кількох овець, що відбилися від отари, бачили поблизу замку вогні. Втім, користі від них було мало — в долину вони не спускалися, тож нічого, крім самих вогнів, не помітили. Єдина конкретна інформація, яку вдалося з них витягди, полягала в тому, що це відбулося в ніч з 27-го на 28-е листопада. Дату вони пам’ятали точно, бо саме цієї ночі, за місцевим повір’ям, відбувався щорічний шабаш чорних відьом. Можна лише уявити переляк забобонних селян, коли вони побачили, що в долині, яку всі вважали проклятою, хтось є.

Таємничі відвідувачі були дуже обережні й старанно прибрали за собою. Проте люди командора Дай Чженя були досвідчені слідопити, вони винишпорили всеньке дно озера, обстежили кожен клапоть земної поверхні й назбирали вдосталь свідчень того, що на початку весни тут провела кілька днів невелика група людей, від п’яти до десяти осіб. Не залишалося жодних сумнівів, що серед них була й Сандра — крім знайденого котом персня, інквізитори виявили неподалік від озера зігнуту і втоптану в землю золоту шпильку з бурштиновою голівкою, цілком ідентичну тим, що були в мене. Невелику партію таких шпильок виготовили на моє замовлення в королівській ювелірній майстерні, і ще на початку літа я поділилася ними із Сандрою.

— Чудасія та й годі, — висловив свою думку Владислав, спантеличено оглядаючи розкладені на брезенті „трофеї“ інквізиторів: кілька брудних ганчірок, пару ґудзиків, обривки ниток, клапті паперу, дерев’яні стружки, вуглини, шматки мідного дроту, блешню з гачком, скалки битого скла та інше сміття. — Що Сандрі знадобилося на Істрі? З якого дива вона їхала в таку далечінь?

— Можливо, — припустив Ґуннар, скоса зиркнувши на мене, — вона хотіла народити свого сина там, де народився його батько?

— Схоже на те, — незворушно сказала я. — І схоже, вона ледве встигла.

— У тім-то й річ, — підхопив Владислав. — Коли Сандра втекла, до пологів їй залишалося тижнів одинадцять, максимум дванадцять. Ми згаяли на дорогу вісім тижнів — і це при тому, що їхали експресом до самого кінця Маґістралі. А Сандра могла доїхати лише до Забороненої Зони, а потім ще майже місяць добиралася Рівниною до Істри. Зважаючи на те, що жоден звичайний поїзд не йде по такому довгому маршруту і їй довелося зробити щонайменше п’ять чи шість пересадок, то взагалі виходить, що її шанси потрапити сюди вчасно були мізерні.

— Не конче, — флеґматично зауважив Джозеф Арно. — Вона також могла їхати експресом. З огляду на обставини її втечі — а саме, відсутність слідів і свідків, так воно, найпевніше, й було. Високопоставлені спільники Сандри мали досить влади та ресурсів, щоб улаштувати їй комфортну й швидку подорож не лише до границі Зони, а до самого кінця Маґістралі.

Кажучи про високопоставлених спільників, Арно явно натякав на Ференца Кароя та його довірених помічників. Він поділяв поширену думку, що Сандрине зникнення було спланованою акцією найвищого керівництва Інквізиції, а ми не збиралися переконувати його у протилежному.

— Слушна ідея, — сказав Владислав. — Обов’язково треба зробити запит про всі експреси, що їхали по Маґістралі в напрямку Основи у вересні та жовтні минулого року.

— Мені вже спадало це на думку, — кивнув Арно. — Ще годину тому я зв’язався з одним моїм знайомим з міністерства транспорту і попросив його переглянути записи. А нещодавно отримав відповідь.

— Ну і?

— Різних експресів було понад два десятки. Проте більшість були місцеві і лише три з них ішли з кінця в кінець Маґістралі. По-перше, два інквізиторські кур’єри, що доправляли на Основу чергову зміну патрульних. По-друге, приватний потяг, що прямував з Бетики на Мескену — одну незначну Грань біля самої границі Зони. На ньому їхав патріарх Несторіанської Церкви Іларій для участі в церемонії беатифікації якогось там місцевого подвижника… — Він замовк, здивований виразом наших облич. — А що тут такого?

— Та ні, нічого, — сказала я, опанувавши себе. — Нічого особливого… То коли відбулася поїздка патріарха?

— Його експрес вирушив з Бетики одинадцятого вересня і прибув на Мескену тринадцятого жовтня. — Арно, звичайно, зрозумів, що нам щось відомо, проте стримав свою цікавість і не став вимагати пояснень. — А з Вічного Міста до Бетики можна доїхати менш ніж за тиждень — на цьому відтинку Маґістралі потяги ходять швидко й часто. Тож Сандра без проблем встигала на патріарший експрес. А по прибутті на Мескену мала вдосталь часу, щоб дістатися до Істри.

Владислав подякував йому за інформацію, потім узяв мене за руку і відвів убік.

— Ну, що думаєш, Інно? — тихо спитав він.

— Навряд чи це простий збіг. Ми мусили відразу здогадатися, що тут не обійшлося без найсвятішого Іларія — від кого ж іще Сандра могла довідатися про твою батьківщину.

— І справді, — погодився Владислав. — Все вказує на те, що патріарх по самісінькі вуха замішаний у цій історії. Можливо, він навіть був ініціатором Сандриної втечі. — Чоловік похитав головою. — Оце так сюрприз!…

Однак сюрпризи на цьому не закінчилися. У другій половині дня, коли інквізитори вже закінчували прочісування долини, виявилося, що зник лейтенант Свен Ларсон. Востаннє його бачили десь опівдні, коли він прямував до перевалу, де була розташована найближча Вуаль. Дай Чжень категорично заперечував, що давав йому якесь доручення. Весь цей час командор був певен, що його заступник з десятком підлеглих обшукує чагарники на протилежному березі озера.

Коли до вечора лейтенант не повернувся і ніяк не дав про себе знати, стало зрозуміло, що він дезертував. Саме тоді з’ясувалася ще одна прикра обставина: знайдений Леопольдом перстень було підмінено майстерним муляжем. Ретельне вивчення цього муляжу засвідчило, що його виготовили із застосуванням чорної маґії. І зробив це, безперечно, Свен Ларсон…

*

Украй схвильовані подіями минулого дня, ми з Владиславом лягли спати лише після півночі, та попри втому нам ніяк не вдавалося заснути. Ми лежали поруч у широкому ліжку, час від часу перемовлялися, а в думках нас опосідало безліч дражливих „як“, „навіщо“ і „чому“.

Зокрема, дуже непокоїло питання, яку ж цінність становив для наших ворогів перстень Бодуена, що задля його викрадення було викрито такого глибоко законспірованого аґента, як Ларсон, чия вірність та надійність досі досі не підлягала жодним сумнівам. Реґент особисто комплектував нашу охорону, він добирав тільки тих людей, яких добре знав і яким безмежно довіряв. А проте, серед них виявився зрадник — і це наводило на тривожні роздуми про те, чи був Свен Ларсон єдиним зрадником у нашому оточенні…

— Знаєш, Інночно, — промовив у темряві Владислав. — Мені починає здаватися, що ми досі живі тільки тому, що Нижній Світ ще не полишив сподівань перетягти нас на свій бік. Адже Ларсон мав чимало можливостей убити нас — і у Вічному Місті, і, особливо, під час подорожі на Істру. Його самовикриття нітрохи не втішає мене, радше навпаки, лякає. Раз його господарі з такою легкістю пожертвували ним, отже, мають ще не одного такого аґента — якщо не в нашому загоні, то в палаці напевно. Я дуже боюся, що тієї миті, коли Веліал або інший з ватажків Нижнього Світу вирішить, що ми не підлягаємо подальшому вербуванню, нас можна сміливо записати в небіжчики.

— Я теж цього боюсь, — сказала я, пригорнувшись до чоловіка. — Інквізиція, безумовно, могутня організація, вона більш-менш успішно захищає світ людський, але ґарантувати безпеку окремих людей їй не до снаги — для цього вона надто численна й неповоротка.

Владислав зітхнув.

— Гадаю, Сандра правильно вчинила, вирішивши пошукати собі інший, скромніший прихисток. Раніше я вважав її втечу безглуздою авантюрою, але тепер починаю розуміти, чому вона відмовилася від захисту Інквізиції. Це все одно, що жити під дамокловим мечем. Набагато надійніше зникнути, сховатися, загубитися. От вона й сховалася, вдавшись до допомоги Несторіанської Церкви. У масштабах Граней це доволі незначна конфесія, але саме в цій скромності, непомітності полягає її головна перевага як сховку. — Владислав підвівся й сів у ліжку. — А ми, виходить, викрили цей сховок! Навіть якщо припустити (а це дуже сумнівно), що більше ніякого витоку інформації не станеться, наші вороги вже знають про Сандрине перебування на Істрі, то їм не складе проблем вирахувати, скільки буде два по два. Вони неодмінно звернуть увагу на ту підозрілу обставину, що один з трьох експресів, на яких могла їхати Сандра, призначався для патріарха Іларія. І тоді… Тоді все може статися. Навіть найгірше. — Він стукнув кулаком по коліну. — Хай йому чорт! Нам не варто було здіймати ґвалт, коли Леопольд приніс персня. Ми мусили зачекати, гарненько все обдумати, зважити і тільки потім вирішувати, як правильно вчинити, чи слід взагалі повідомляти про знахідку.

— Ну-ну! — сказала я. — Згадай-но, що ми робили в першу годину пошуків. Щось обдумували? Зважували? Вирішували? Дідька лисого! Ми просто божеволіли на одну думку про те, що от-от з води витягнуть мертву Сандру. І лише після того, як інквізитори обшукали все дно озера і нічого, крім сміття, там не знайшли, ми трохи заспокоїлися й почали тверезо міркувати. Тож не треба казати, що ми втнули дурницю. Ми все зробили правильно, Владе. Ми не могли вчинити інакше.

Владислав знову ліг і обійняв мене.

— Твоя правда, Інно. Що сталося, те сталося. Пізно шкодувати про минуле, треба думати про майбутнє. — Він у відчаї застогнав. — Що ж нам робити? Як попередити несторіанців про небезпеку?

— Може, знову поговорити з дядечком Ференцом? — запропонувала я. — Давай просто зараз зв’яжемося з ним, викладемо наше бачення ситуації…

— Ха! Так він нас і послухається. Ти ж сама чула, які в нього плани: заслати на Бетику нових шпигунів, встановити стеження за всіма наближеними патріарха і чекати, коли вони виведуть нас на Сандрин слід. А де ґарантія, що ми першими знайдемо Сандру? Нема такої ґарантії!… Та дядечка не переконаєш. Він щиро вірить у чистоту лав Інквізиції, зраду Ларсона вважає прикрою випадковістю і навіть думки не припускає, що серед його найближчого оточення може бути ще один зрадник.

Якийсь час ми обоє мовчали. Моя занадто бурхлива уява вже малювала картини різних варіантів майбутнього — і всі вони були в похмурих тонах.

— Шкода, що ми не маємо знайомих поблизу Бетики, — нарешті мовила я. — Так би зв’язалися з ним і попросили попередити патріарха… До речі, а найсввятіший Іларій часом не чаклун?

— Ні. Сам він не чаклун, — відповів Владислав і тут-таки пожвавішав. — Але ти подала чудову ідею. Патріархів секретар, превелебний Адріан, має чаклунський хист на рівні інквізитора. Я непогано запам’ятав його ауру… От тільки не певен, чи зможу дотягтися до нього. Бетика далеко звідси, а я лише приблизно знаю її розташування. Коли ми їхали по Маґістралі, Дай Чжень показував мені відгалудження, що веде до неї…

— Він нам обом показував, — уточнила я. — Ми там робили зупинку. Здається, я запам’ятала ту місцевість. Спробуймо разом дотягтися.

— Гаразд. — Владислав зручніше вмостився в ліжку і вже подумки запитав: — „Ти готова?“

„Так.“

З моєю допомогою він надіслав телепатичний промінь через несчисленну кількість Граней до далекої Бетики. Вірніше — в напрямку Бетики, оскільки на ній самій ми ніколи не були і наш чаклунський дар не мав інформації про її точні просторові характеристики. Якби на нашому місці був звичайний чаклун, навіть найдосвідченіший, його спроби встановити зв’язок з людиною на незнайомій Грані були б наперед приречені на невдачу. Зате наша сила вищих маґів дозволяла створювати не лише точковий промінь, але й трохи розфокусований, що охоплював цілу групу Граней, і водночас досить потужний, щоб його міг сприйняти адресат.

Ми вже хвилин зо п’ять надсилали виклик, але відповіді не надходило. Можливо, ми були надто далеко, або ж превелебний Адріан перебував десь у іншому місці, а може, Владислав погано запам’ятав його ауру і не міг увійти в резонанс із ритмами його мозку. Ми вже збирались були припинити спроби, щоб поновити їх зранку, на свіжу голову, аж раптом до нас долинув слабкий, схожий на тихий-тихесенький шепіт, відгук грецькою мовою:

„Слухаю.“

Владислав негайно сфокусував промінь.

„Отче Адріане?“

„Так.“ — Думки у відповідь стали чіткі й виразні. — „Хто це?“

„Принц Владислав. Ви маєте пам’ятати мене — цього літа ми кілька разів зустрічалися в Палатинумі.“

„Ваша високосте?“ — Превелебний отець був видимо спантеличений. — „Звичайно, я пам’ятаю вас. Чим можу прислужити?“

„Маю термінове повідомлення для його святості. Зможете його передати?“

„Певна річ. Уважно вас слухаю.“

„Буде краще, якщо запишете.“

„Зараз, ваша високосте, заждіть хвильку… Все, я готовий.“

„Диктую. На Істрі виявлено сліди С. Невдовзі про вашу причетність довідаються вороги. Прошу негайно вжити заходів. Записали?“

„О Боже!“ — сказав превелебний Адріан. Судячи з його вигуку, він належав до втаємничених. — „Це точно?“

„На жаль, так. Тому бажано, щоб усі, кому відомо, де перебуває С., зникли. І чимшвидше — лік іде на дні, а то й на години.“

„Розумію, розумію… Я просто зараз доповім про все його святості.“

„От і добре, покваптеся. І майте на увазі, що за вами стежать. Ще два місяці тому керівництво Інквізиції відрядило на Бетику своїх аґентів.“

„Нам відомо про це.“

„Ви маєте перехитрити їх. Самі вони не вороги, але цілком можуть вивести на вас ворогів. Пильнуйте. Годин за вісім я знову зв’яжуся з вами, щоб дізнатись, як ідуть справи.“

„Гаразд… А втім, ні, не вийде. Найпевніше, на той час мене вже не буде на Бетиці. Я один з тих, хто мусить зникнути. Краще я сам з вами зв’яжуся. Ви ж зараз на Істрі, я не помиляюся?“

„Так.“

„Тоді чекайте, ваша високосте. І не турбуйтеся — ми про все подбаємо. Дякую за попередження.“

Превелебний квапливо розірвав зв’язок, вочевидь, щоб уникнути запитань про Сандру. Владислав полегшено зітхнув і зарився обличчям у моє волосся.

— Слава Богу! Сподіваюсь, вони діятимуть швидко й ефективно.

— Отець Адріан справляє враження рішучої людини, — сказала я. — А ще він дуже переймається Сандриною долею. Цікаво, чому вони так дбають про неї? Навряд чи з простого альтруїзму. Можливо, патріарх вважає себе відповідальним за те, що сталося двадцять шість років тому, і тепер хоче допомогти твоїй дитині.

Владислав нічого не відповів. Його дихання стало рівним і спокійним. Доклавши чимало сил на встановлення контакту з превелебним Адріаном і отримавши від нього запевнення, що все буде гаразд, він дозволив собі розслабитись і миттю поринув у сон.

Наступні півгодини я теж намагалася заснути, проте марно. Зазвичай я не маю проблем зі сном, засинаю швидко і сплю, мов убита, але зрідка, після сильного стресу, в мене трапляються напади безсоння. А сьогодні (тобто вже вчора) я пережила неслабенький стрес.

Зрештою мені набридло безцільно вертітися в ліжку, я встала, надягла халат і тихенько вийшла зі спальні. Четверо вартових, що чергували у світлиці, мовчки відсалютували мені. Я кивнула їм у відповідь і зазирнула до суміжної кімнати, яку займали мої фрейліни. Всі три дівчини міцно спали, а на пухнастому килимі лежали, згорнувшись у клубочки, кішки Ґрети й Сесилі, Сарин кіт Моше і наші Леопольд з Лаурою. Вирішивши нікого не будити, я пройшла в коридор, де стояло на варті ще шестеро інквізиторів, а звідти — до замкової бібліотеки, що її Світозар надав у наше цілковите розпорядження.

Це було просторе приміщення з численними шафами, пхом напханими книжками, чимало яких були старовинними рукописними раритетами. Прадід Владислава, батько матері його батька, якому раніше належав цей замок, що тепер став княжою резиденцією, був затятим бібліофілом і витратив половину свого статку на придбання рідкісних і дуже цінних книжок.

Безсумнівною перлиною його колекції був авторських оригінал дванадцятитомної „Історії Септимундіума: від найдавніших часів до днів теперішніх“ (під теперішніми днями розумівся початок XIII століття, коли й було написано цю працю). Імперська бібліотека мала в своєму розпорядженні лише пізнішу копію „Історії“, і головний бібліотекар якось жартома (а може, й не жартома) зізнався мені, що заради оригіналу ладен піти на злочин — от тільки не знає, кого треба вбити або пограбувати. Коли я повідомила діверові, яким скарбом він володіє, то Світозар — що б ви думали! — без найменших вагань віддав мені всі дванадцять томів, сказавши, що прадідова колекція, рівно ж як і саме Верховинське князівство, за правом належить його старшому братові — моєму чоловікові.

Я запалила в бібліотеці світло, дістала з полиці третій том „Історії“, присвячений утворенню Імперії, і, вмостившись у м’якому кріслі біля невисокого столика, взялася до читання. Зубодовбальна середньовічна латина подіяла на мене заспокійливо, і хвилин через двадцять текст перед моїми очима почав потроху розпливатися.

Я вже збиралась була поставити книжку на місце й повернутися до спальні, аж раптом з прилеглого до бібліотеки кабінету долинуло тихе скрипіння, ніби там пересували меблі. Я швидко схопилася на ноги, але кликати нікого не стала, щоб дарма не здіймати тривоги. Моє маґічне чуття не надсилало сиґналів про небеспеку, лише підказувало мені, що в сусідній кімнаті хтось є. Цей „хтось“ цілком міг виявитися слугою, що випадково заснув у княжому кабінеті.

Навшпиньки підійшовши до дверей, я трохи прочинила їх і обережно зазирнула досередини. Там слабко горів настільний ельм-світильник, у чиєму тьмяному світлі я побачила біля вмонтованої в стуну шафи худорлявого чоловіка років шістдесяти, вбраного в сіру чернечу сутану з відкинутим за спину каптуром. Мені добре запам’ятався той „монах“: допіру я бачила його на ментальній картинці, показаній Ґуннаром, а ще раніше, наприкінці позаминулого року, ми з Владиславом мали з ним розмову в невеличкому придорожному трактирі на Аґрісі. Тоді Штепан хвацьким ударом меча зітнув йому голову, проте він, як видно, не дуже від цього постраждав.

— Проходь, Інґо, — сказав Чорний Емісар, подивившись у мій бік. — Нам краще поговорити тут. Якщо вірити Ларсонові, звідси в коридор нічого чутно не буде.

Я ввійшла до кабінету й зачинила за собою двері — але не тому, що збиралася вступати з Емісаром у тривалі переговори. Просто я могла сама з ним упоратись і не хотіла через такі дрібниці будити весь замок.

— Бесіди в нас не вийде, — промовилаа твердо. — Скажи, як сюди потрапив, і я зроблю так, щоб ти не дуже страждав перед смертю.

— У цій оболонці помирати не боляче, — незворушно відповів він. — Але в тому, як я сюди потрапив, великої таємниці немає. Ось, поглянь.

Емісар натиснув якусь приховану кнопку в стіні, і шафа з уже знайомим мені тихим скрипінням відійшла вбік, відкривши отвір заввишки з людину.

— Таємний хід?

— Так. Він сполучає кабінет із княжими покоями та підземеллям. Раніше був ще тунель, який вів за межі замку, але років сімдесят тому стався обвал, і тепер він засипаний тоннами землі. Світозар показав цей хід Ларсонові, а мій слуга не став доповідати про нього командорові Дай Чженю, розваживши, що він ще може знадобитися. — Емісар пильно подивився на мене. Його погляд хоч і не був порожнім, безживним, здався мені дуже знайомим.

— Веліал?… — прошепотіла я, похолонувши від цього здогаду. — Ти?…

— Це я, можеш не сумніватися. — Він повернув шафу на місце і всівся в крісло за письмовим столом. — Коли Ларсон доповів про сьогоднішні події, я вирішив завітати до тебе — ану ж, думаю, тобі не спиться. Матеріалізувався віддалік, біля самого завалу, де мене ваші цербери не відчули, піднявся нагору — і от ми знову зустрілися.

Я вдала, що вірю йому, хоча й розуміла, що він прийшов не навмання, а твердо знаючи про те, що наразі я перебуваю в бібліотеці. А це означало, що один з десяти інквізиторів, які чергували в світлиці та коридорі, був зрадником… Матінко Божа! Що ж тоді виходить — Інквізиція аж кишить аґентами Нижнього Світу?

— Гаразд, ти зустрівся зі мною, — сказала я, приміряючись, як краще вколошкати Емісара, щоб не здійняти зайвого шуму й не зіпсувати меблів у кабінеті. — А тепер забирайся геть, поки я добра.

Веліал похитав головою:

— Нікуди я не піду. Звичайно, будь-якої миті ти можеш знищити мою жалюгідну земну оболонку, проте не думаю, що це дасть тобі велику втіху. До того ж ти не дізнаєшся, про що я хотів з тобою поговорити.

— Мене це не цікавить! — жорстко відрізала я, наготувавшись задіяти потужне закляття, здатне перетворити Емісара на хмаринку попелу, нітрохи не зашкотивши кріслу, в якому він сидів. — Я знати нічого не хочу.

— Правда? — вкрадливо спитався Веліал. — Навіть те, чому ви з Владиславом досі живі, хоча мої люди мали не одну нагоду вбити вас? Навіть те, чому ти ніяк не можеш завагітніти?

Я зупинилася за мить до удару.

— Про що ти?

Він задоволено кивнув.

— Нарешті я заволодів твоєю увагою. Сідай, Інґо, побалакаємо.

Я присіла на найближчий стілець — але не тому, що послухалася Веліалової поради, а через те, що відчула раптову слабкість у ногах.

— Про що ти кажеш? — вимогливо запитала я.

— Ти знаєш, про що. Ви ж намагалися зачати дитину, хіба ні? Я певен, що намагалися. Але у вас нічого не вийшло — та й вийти не могло. Ти ніколи не матимеш дітей від Владислава.

Всередині мене все стислося. Слова Веліала були такі співзвучні моїм власним страхам, що на якусь секунду я беззастережно повірила йому.

— Я… безплідна?

— Щодо цього не потерпай. Я ж не казав, що в тебе взагалі не буде дітей. Лише сказав, що їх не буде від Владислава.

— Брешеш, нечистий! Ти просто хочеш деморалізувати мене. З Владиславом усе гаразд, це факт. Від нього вже народилась одна дитина — у Сандри.

— А я не стверджую, що він безплідний. Проте твій шлюб із ним був від самого початку приречений на бесплідність, і навіть Метр не міг нічого з цим удіяти. Хочеш ти того чи ні, але ти — дитя Потойбіччя, ще до народження ти була призначена мені, і Владислав чужий тобі за своєю природою. Такий чужий, що ви з ним біологічно несумісні.

— Але ж Сандра… — почала була я.

— Не порівнюй себе з Сандрою. На відміну від тебе, вона народилася звичайною земною дівчинкою, і лише згодом Женес зробив її моєю рабинею. Її зв’язок із Нижнім Світом, хоч і здавася на позір сильним, за суттю своєю був поверхневим і тривав надто короткий час, щоб вона стала однією з нас. А з тобою інша ситуація. Ти пов’язана з Нихнім Світом від самого свого народження, і дарма що цей зв’язок невідчутний, він однак є — і в цьому причина того, що ти не можеш завагітніти від Владислава.

Він замовк і вп’явся в мене незмигним поглядом. Я не витримала й відвела очі. Мені відчайдушно хотілося заплакати, але я не могла дозволити собі такої слабкості в присутності Веліала — це означало б визнати свою поразку, генебно капітулювати перед ним. А я не хотіла здаватися на його ласку і вперто переконувала себе, що він бреше, що ніякого зв’язку між ним та мною не існує, що я така ж звичайна земна дівчинка, як Сандра…

— Дурниці! — вперто мовила я, вхопившись, як за рятівну соломинку, за один відомий мені факт. — От, наприклад, Ларсон — він міцно пов’язаний з Нижнім Світом, цього ти не заперечуватимеш. А проте, він має сина! Може, станеш стверджувати, що і його дружина служить тобі? Чи дитина не від нього? Ні в те, ні в інше не повірю. Я кілька разів бачила хлопчика — він дуже схожий на батька.

— Так, юний Ейнар народився від нього, — підтвердив Веліал. — І Ларсонова жінка не служить мені. Я й не кажу, що всі, хто пов’язаний з Нижнім Світом, можуть мати дітей тільки від собі подібних. Це була б брехня — а я не хочу брехати тобі. Ти можеш народити купу дітлахів від будь-якого земного чоловіка. Та на твоє нещастя, Владислав до них не належить.

— То хто ж він?

— Спитай про це в княгині Мар’яни. Мені ти не повіриш, а їй — так. Нехай вона розповість тобі, хто батько твого чоловіка. І тоді ти збагнеш усе. Тобі стане зрозуміло, що я обманював Владислава, пропонуючи йому піти до мене на службу. Це так само неможливо, як тобі народити від нього дитину. Мені потрібна лише ти — а його я прагну знищити.

Я хотіла запитати, чому ж тоді він не наказав своїм всюдисущим слугам убити Владислава, але вчасно прикусила язика. Проте мій швидкоплинний порив не пройшов повз Веліалову увагу. Він гидко посміхнувся і сказав:

— Ти, мабуть, хочеш знати, чому Владислав досі живий. Охоче відповім. Суть його природи така, що його мало вбити, його треба занапастити. І в цьому я покладаю великі надії на тебе. Певною мірою ти вже служиш мені, всупереч своїй волі допомагаючи знищити Владислава. Самою своєю присутністю, тим, що живеш із ним, ти послаблюєш його, невідворотно наближаєш до загибелі. І коли зведеш його зі світу, в тебе залишатиметься один-єдиний шлях — служити мені, служити свідомо й добровільно, здійснити давнє призначення й посісти гідне місце як у земному світі, так і в Потойбіччі. Ось чому я не наказую вбити тебе. Ти не ворог мені — а мій вороже налаштований союзник. Дуже цінний союзник: навіть у протистоянні мені ти служиш моїм інтересам. — Веліал повільно підвівся. — Шкода, що ти така вперта, Інґо. Якби ми діяли спільно, нашому тандемові не було б рівних. Ми підім’яли б під себе решту Господарів і поклали б край шкідливому багатовладдю в Нижньому Світі. А згодом ти перевершила б навіть мене, свого творця. Ти мій найбільший успіх і моя найприкріша невдача. Адже це я створив тебе такою, яка ти є; я більшою мірою твій батько, ніж Ґарен де Бресі, й більшою мірою твоя матір, ніж Аліабела д’Івейн. Проте ваш Метр, чума на його голову, втрутився в мої плани і заледве не зруйнував їх… — Із цими словами Веліал підійшов до шафи й відкрив таємний хід. Я не стала перешкоджати йому, бо просто не мала на це сил. А він після паузи продовжив: — Заледве — та не до кінця. Ми ще маємо шанс порозумітися. Гарний шанс. Тому я не прощаюся з тобою, а лише кажу „до побачення“.

Веліал недбало махнув рукою і зник у темному отворі в стіні. А шафа повернулася на своє місце.

Я й далі сиділа на стільці, тупо дивлячись у порожнечу перед собою. Понад усе мені зараз хотілося вмерти — поринути в морок небуття та бездумності, так і не довідавшись, хто є батьком Владислава, чому ми з ним несумісні, як я можу самою лише своєю присутністю занапастити його. Я щосили переконувала себе, що Веліал збрехав, що своєю брехнею він прагнув викликати в мене почуття безнадії, приреченості, безвиході, примусити мене змирися з моїм призначенням, скоритися йому… І водночас я дуже боялася, що він сказав правду. А ще боялася, що смерть не подарує мені такого жаданого полегшення, що після життя не буде небуття, а буде інше життя, вічне та жахливе, позбавлене надії на порятунок. Не виключено, що саме до самогубства, як найвірнішого способу заволодіти моєю душею, й підштовхував мене Веліал своїми словами…

За моєю спиною пролунав якийсь шурхіт. Я рвучко повернулась і тієї ж таки миті почула злякане шепотіння:

— Все гаразд, Інґо, це я…

У дверях кабінету стояв Ґуннар, блідий мов мрець. Погляд його осклілих очей зацьковано блукав по кімнаті.

— Не бійся, кузене, — сказала я втомлено. — Тут більше нікого немає.

— Він пішов?

— Так. Ти багато почув?

— Майже все, — відповів він, з осторогою проходячи до кімнати. — Коли я ввійшов у бібліотеку, ти саме питала в нього, як він сюди потрапив.

Я понуро кивнула:

— Отже, нічого важливого ти не пропустив.

— Це… це справді був Веліал? Той самий?

— Так, той самий. Тобі не страшно бути зі мною в одній кімнаті?

Ґуннар нервово смикнувся, ніби хотів відсахнутись, та потім опанував себе і з удаваною сміливістю підступив до мене.

— Страшно, — визнав він. — Аж до дрижаків. Коли я збагнув, з ким ти розмовляєш, то мало не чкурнув звідси.

— Проте залишився.

— Так, залишився. — Ґуннар опустився переді мною навпочіпки. Його сині очі промінилися страхом та жалістю. — Ти ж дочка моєї сестри, Інґо, і в твоїх жилах тече половина моєї крові. Я не міг просто втекти й забути про все. Після цього б перестав поважати себе… Чим я можу допомогти тобі?

Я гірко зітхнула:

— Боюся, що нічим, Ґуннаре. Метр намагався, та в нього, схоже, нічого не вийшло.

— Так гадаєш? Віриш тому, що сказав Веліал?

— Не знаю. Я не хочу в це вірити, але не все залежить від мого бажання.

Я підвелась, обійшла Ґуннара й зупинилася біля шафи, за якою починався таємний хід. Здається, Веліал казав, що він веде до княжих покоїв — а їх і досі займала Владова мати. Тож є шанс, що я зможу зустрітися з нею без свідків…

— Маю дещо зробити, — сказала я, повернувшись до кузена. — Зачекаєш мене з півгодини? Не втечеш?

Ґуннар рішуче кивнув:

— Не втечу. — Він секунду помовчав, пильно дивлячись на мене, потім знову заговорив: — Знаєш, Інґо, мені здається, що зараз чую голос Аліабели. Вона просить, щоб я не залишав тебе в біді. Хіба я можу не послухатися сестри…