Коли дивишся в безодню

Розділ 2

Коли карета наблизилась до краю латки, Беатриса висунулася по груди з вікна правих дверцят і подивилася назад, де за аркою порталу стояли її рідні. Вона помахала їм рукою, батько у відповідь махнув своїм капелюхом, а мати послала дітям услід останній поцілунок.

За кілька секунд карета переїхала на сусідню латку і зникла з очей барона та баронеси фон Гаршвіц. Беатриса підняла скло на вікні, залишивши вузьку щілину згори для доступу свіжого повітря, і присіла на своє місце поруч із братом. Марк стиснув її руку й підбадьорливо всміхнувся. За останні чотири роки вони вже звикли жити окремо від батьків, а проте щоразу їм було дуже сумно залишати рідну домівку на Грані Нолан і на довгі дев’ять місяців їхати на чужину.

А от їхня менша сестра, дев’ятирічна Ребека, вперша розлучалася з татом і мамою. Забравшись із ногами на сидіння, вона досі визирала в заднє віконце і продовжувала махати хустинкою постатям батьків, хоча й розуміла, що вони вже не можуть бачити її. Лише коли карета, проминувши ще кілька латок, виїхала на основний тракт, Ребека нарешті відвернулася від вікна, спустила ноги на підлогу й розправила на колінах сукню. Вигляд вона мала пригнічений, а в очах стояли сльози.

Наступні кілька хвилин у кареті панувала ніякова мовчанка. Марк і Беатриса боялися необережним словом ще дужче засмутити сестру, а Ребека відчайдушно боролася з бажанням припасти обличчям до м’якої спинки сидіння або до міцного братового плеча і гірко заплакати від туги за татком та мамою, за рідними місцями, за близькими друзями й подругами, яких вона ще не скоро побачить…

Та саме думка про друзів і подруг трохи заспокоїла дівчинку. Вони ж їй так заздрять! Тепер вона, як і Марк з Беатрисою, вчитиметься в школі для справжніх чаклунів, де навчають справжнім чарам, а не якимсь там простеньким штучкам, що ними так полюбляють хизуватися відуни. Після шести років навчання вона стане справжньою чаклункою — хоч і не такою сильною, як інквізитори, та вже напевно набагато сильнішою за тих, кого на Нолані звикли називати чаклунами. Протягом кількох поколінь барони фон Грашвіц поступово нагромаджували чаклунські здібності в своєму роді, правильно добираючи собі дружин (батько називав це якось по-науковому, страшенно хитромудрим словом, але Ребека не могла його згадати), і з кожним наступним поколінням їхня сила чимраз зростала. Зрештою, в Ріхарда фон Гаршвіца народилися діти, чий дар виявився досить сильним, щоб вони могли навчатися в дуже престижній школі на Грані Торнін — у самого майстра Ільмарсона, чи не наймогутнішого чаклуна у всенькому світі. Шкода тільки, що ця школа розташована так далеко від Нолана — їхати до неї аж два з гаком тижні по трактовому шляху. А ще шкода, що навчання там починається в такий незручний час — невдовзі після Нового Року. Ребека дуже полюбляла новорічні та різдвяні свята, але цього разу і в наступні п’ять років їй доведеться зустрічати їх у дорозі, бо інакше вона просто не встигне до початку занятть. А втім, якраз із цього приводу Ребека не дуже сумувала. Задля того, щоб стати справжньою чаклункою, дівчинка була ладна відмовитися від усіх свят без винятку.

— Марку, — звернулася вона до брата, — а ми коли-небудь зможемо подорожувати Трактовою Рівниною? Самі, без чужої допомоги.

Марк мав велику спокусу сказати „так“, щоб трохи поліпшити сестричкин настрій, але він дуже не любив брехати. Тому відповів чесно:

— Не знаю. Нам у школі цього не обіцяють. Кажуть, що одні зможуть, а інші — ні. Але проходити через Ребра, — поквапився він утішити Ребеку, — вміють усі випускники. Ми з Беа почнемо навчатися цього з наступного триместру. Проникнення крізь Ребра — обов’язкова навичка в школі Ільмарсона, без цього не можна одержати диплом.

— А хіба це не те ж саме, що подорожувати Рівниною? — здивувалася Ребека.

— Не зовсім. Коли ти перетинаєш Ребра, то просто переходиш з однієї Грані на іншу через місця їх щільного дотику — тобто, через Вуалі. А при подорожі Рівниною ти рухаєшся між Гранями — не крізь них, а всередині них.

— Фактично, — вирішила похизуватися своєю вченістю Беатриса, — Трактова Рівнина є звуженням простору Ребер на підмножину їх локальної прозорості.

— Зрозуміло, — не дуже впевнено сказала Ребека, збита з пантелику мудрагельським поясненням старшої сестри. — Отже, перетинаючи Ребра, ти мовби „прострибуєш“ повз Рівнину?

— Атож, — підтвердив Марк, подумки осмикнувши Беатрису, яка знову збиралася зробити уточнення. — Проникнення крізь Ребра можна зобразити таким чином: перебуваючи на краю латки, ти на якусь мить потрапляєш на Рівнину, швидко переходиш на сусідню латку й тут-таки повертаєшся в звичайний простір, але вже на іншій Грані.

— Або на тій самій Грані, але в якомусь іншому місці, — сказала Беатриса. — Подорож крізь Ребра складається з таких от стрибків з Грані на Грань. Іти Трактовою Рівниною, звичайно, зручніше, а головне — набагато швидше.

Ребека ненадовго задумалася.

— А якщо, — припустила вона, — перетинати Ребра не скраю латки, а десь посередині?

— Тоді ти просто повернешся назад, — відповів Марк. — Хоча розумію, що ти маєш на увазі. В принципі, затриматись на Рівнині, „зачепитися“ за неї, не дуже складно, але від цього не буде пуття. Потрапити на Рівнину може будь-хто — через вхідний портал трактового шляху. Проте для подорожі нею треба вміти переходити з однієї площини в іншу — а це найскладніше. Без такого вміння ти зможеш роками добиратися до потрібної Грані, а швидше за все, втратиш орієнтацію і блукатимеш довіку.

— Тоді краще користуватися Колодязем, — зауважила Ребека.

— Ті, хто не вміє подорожувати Рівниною чи, принаймні, проходити крізь Ребра, так і роблять, але за найменшої можливості воліють обходитися без цього і вдовольняються трактовими шляхами, — сказав Марк. — Навіть листи, відправлені по Колодязю, у переважній більшості випадків доходять до адресата не набагато швидше, ніж звичайною поштою. Відкривати його ти навчишся вже через три роки, але можеш мені повірити, що після пробних подорожей, передбачених шкільною програмою, великого бажання знову лізти в Колодязь у тебе не виникне. Це справді дуже неприємна річ.

— Утім, є ще неприємніші, — додала Беатриса. — І не просто неприємні, а смертельні. Наприклад, метод згортання простору, який частіше називають „поштовим кур’єром“, бо чаклуни застосовують його для швидкої передачі листів та невеликих предметів на значні відстані. На жаль, людей таким чином переправляти не можна — при згортанні простору вони гинуть. З усіх відомих способів переміщення матеріальних об’єктів між Гранями людина може витримати лише три — Колодязь, Трактову Рівнину й перетин Ребер.

— Чотири, — уточнив Марк. — Ти забула про Інфернальний Тунель.

— Не забула. Просто не рахувала його. Інфернальний Тунель можна прокласти лише з допомогою Нижнього Світу, а ми зараз говоримо… ну, скажімо, про земні способи. До того ж, його ніяк не назвеш безпечним.

— Але в принципі там можна вижити. Адже скільки відомо історій про людей, що випадково потрапляли до Інфернального Тунелю і вибиралися з нього цілі та неушкоджені за тридев’ять Граней від батьківщини.

— А скільки не вибиралися, — парирувала Беатриса. — І, певна річ, не могли розповісти про свої пригоди.

— Я ж кажу: в принципі, — наполягав Марк.

Брат і сестра продовжили суперечку, а Ребека, втративши інтерес до їхньої розмови, присунулася до бічного вікна і подивилась уперед. Їхня карета якраз наближалася до порталу перенаправлення, який переводив трактовий шлях у іншу площину Рівнини. Не бажаючи проґавити цей момент, Ребека знову забралася з ногами на сидіння і притулилася обличчям до заднього віконця.

Широка дорога, що звивистою стрічкою тяглася вдалину і миль за шість від них зникала під аркою такого ж порталу, була заповнена каретами та возами, важкими фурґонами й легкими бричками, вершниками на конях і просто пішими подорожніми, що рухалися в обох напрямках. Обабіч простяглася безкрая Трактова Рівнина, зіткана, мов ковдра, з великих шматків земної поверхні, що належали різним Граням. Поблизу дороги це були здебільшо пустельні, кам’янисті ділянки, без найменших ознак життя на них, але далі виднілися порослі зеленою травою пагорби, фраґменти лісів і розкидані там і тут шматки річок, озер та морів.

Вже само по собі це вражало уяву новачка, проте Ребека, яка щороку здійснювала короткі подорожі трактом, щоб відвідати разом з батьками дідуся та бабусю, що мешкали на сусідній Грані, була звична до такої картини. Вона чекала на захопливіше видовище — стрибок Рівнини при повороті трактового шляху.

Коли карета в’їхала під арку, краєвид Рівнини миттю перемінився: всі попередні латки пощезали, а на їхньому місці негайно виникли нові — але зовсім інші. Щоразу, коли Ребека спостерігала за цією стрімкою метаморфозою, у неї складалося враження, що хтось рвучко крутнув калейдоскоп, і його різнобарвні скалки-латки миттєво склалися в новий візерунок. Від батька вона знала, що насправді при зміні напрямку тракту Рівнина не стрибає, а пливе, однак через те, що вигляд мінливої Рівнини викликає в багатьох людей та тварин паніку, портали сконструйовано таким чином, щоб повертати шлях дуже різко, і око просто не встигає помічати цього.

Разом з попередніми латками знакла і майже вся дорога позаду них; лишився тільки короткий її відтинок, що починався від краю латки, на якій стояв портал, а далі тяглися ділянки диких, безлюдних Граней. На цю латку нізвідки в’їздили карети, вози, фурґони, вступали вершники та пішоходи, а ті, хто рухався у протилежному напрямку, ніби розчинялись у повітрі, щойно залишивши межі латки. Як завжди в таких випадках, Ребека трохи злякалася, хоча й чудово розуміла, що дорога нікуди не зникла, просто зараз вона бачить Рівнину під іншим, так би мовити, кутом зору.

Дівчинка зітхнула. Їй набагато більше подобалося те, що стається під час стрибка Рівнини попереду — коли нізвідки виникає відрізок шляху до наступного порталу. Під час коротких подорожей до маминих батьків Ребека зазвичай дивилася вперед, бо вони, як правило, їздили у відкритій бричці. А тут уперед не дуже й подивишся; ну, хіба що висунувшись по пояс із бічного вікна карети, та й то буде видно лише частину дороги…

Трохи розчарована, Ребека відвернулася від заднього вікна й побачила, що брат та сестра з розумінням всміхаються їй. При цьому вони були надзвичайно схожі одне на одного. Втім, вони були схожі за будь-яких обставин — ще б пак, близнюки, — але усмішки робили їхні обличчя майже однаковісінькими. Хіба що Маркові риси були різкіші й суворіші, а Беатрисині — м’якші та лагідніші.

— Не засмучуйся, сестричко, — сказала Беатриса, прибравши з лоба непокірливе пасмо темно-каштановго волосся. — Наступного разу дивитимешся звідти, — вона вказала на люк на даху карети. — Марк триматиме тебе. Правда ж, братику?

Марк згідно кивнув:

— Звичайно. І взагалі, Бекі, не переживай. Ти ще встигнеш надивитися. Можеш мені повірити, тобі скоро це набридне.

— Порталів так багато?

— Через кожні кілька миль, — відповів їй брат. — А на під’їзді до Торніна вони зустрічаються мало не щомилі. Тракт там дуже сильно звивається.

— Через ці портали?

— Так.

Подумавши, Ребека рішуче похитала головою:

— Але ж це неправильно! Краще було б прокласти прямий трактовий шлях, а від нього відводити відгалудження до Граней, повз які він проходить. А ще краще було б заселяти найближчі до тракту Грані. — Вона вказала у вікно. — Погляньте-но, там не лише шматки пустелі. Є ж латки і з лісами, і з лугами. На тих Гранях також можна жити. А вони ж отутечки, поруч із трактом.

Марк і Беатриса швидко перезирнулися. У Ребечинім віці вони не замислювалися над такими речами. Що трактовий шлях іде зиґзаґами від порталу до порталу і через це дорога по ньому виходить разів у десять, а то й п’ятнадцять довшою, ніж навпростець по Рівнині, було відомо їм змалку і здавалося цілком природним. Лише в школі, на уроках з ґеоґрафії вони дізналися, в чому причина такої звивистості трактів.

— Розумієш, Бекі, — заходився пояснювати Марк. — Трактові шляхи так сильно звиваються не через невдале розташування населених Граней. Уздовж цього відтинку тракту все робилося так, як ти вважаєш правильним: спершу було прокладено шлях, а вже потім люди заселяли прилеглі до нього Грані.

— То чому ж він вигинається щокілька миль? — нетерпляче запитала Ребека.

— Просто тому, що інакше йти не може. От подумай: які саме латки годяться для трактового шляху?

— Ну, вони мають бути твердими, рівними, — відповіла Ребека. — Їхні краї мають перебувати на одній висоті із сусідніми, щоб не було „сходинок“, по яких важко їхати. А ще на латках не повинно бути ні надто спекотно, ні надто холодно.

— Так, це теж важливо. Проте найголовніше — вони мусять бути постійними, незмінними, нерухомими. Тобто Вуалі, що охоплюють ці латки, не повинні дрейфувати — ні по Гранях, ні по Рівнині, бо інакше за кілька років тракт просто розпадеться на частини, і по ньому вже не можна буде проїхати. Тепер розумієш, як важко прокласти правильний трактовий шлях?

Ребека повільно кивнула:

— Тепер розумію. Для трактів годиться не кожна латка.

— Атож. Тому дорога від порталу до порталу йде не прямою лінією, а звивається, тому шлях так часто переходить з однієї площини в іншу і складається із суцільних зиґзаґів. Винятком є лише Головна Маґістраль — але це не зовсім трактовий шлях, якщо під цим розуміти штучне утворення. Головна Маґістраль — незбагненний природний феномен… або чудо Боже. А люди, на відміну від природи чи Бога, неспроможні зробити Вуалі стабільними в зручних для себе місцях; отож доводиться прокладати тракти звивинами та зиґзаґами, вишукуючи більш-менш довгі ланцюжки нерухомих латок. А такі латки здебільшого зустрічаються на дуже старих Гранях, що виникли першими при Створенні світу і вже давно перетворилися на суцільну пустелю. Тому вздовж дороги такий одноманітний краєвид, повітря сухе і майже позбавлене запаху, а… До речі, ти помітила, що на трактовому шляху завжди світло?

Перш ніж відповісти, Ребека визирнула у вікно. На латці, яку вони зараз проминали був пізній ранок — або ранній вечір. Коли ж їхня карета переїхала на сусідню латку трохи посутеніло, але світла залишалося вдосталь, щоб рух трактом не вповільнявся.

— Ні, Марку, — нарешті сказала Ребека. — Якось не звертала на це уваги. Мені завжди здавалося, що так і має бути.

„Воно й зрозуміло,“ — подумала Беатриса. Чотири роки тому вони з Марком також не звертали уваги на цей факт, який тепер видавався їм дуже визначним. І, можливо, досі сприймали б його, як щось самоочевидне, якби не навчання в Торнінській школі, де з дітей, що мали так званий проміжний дар — набагато сильнійший за відунський, але значно слабший, ніж інквізиторський, — намагалися зробити повноцінних чаклунів. Метод майстра Ільмарсона та ретельно підібраного ним колективу викладачів, полягав у тому, щоб компенсувати брак маґічних здібностей учнів великим обсягом знань і високою майстерністю в керуванні доступними їм силами, тому навчальний процес у школі був надзвичайно інтенсивним, а програма — дуже складною й насиченою.

Беатрисі здавалося, що за ці чотири роки вони з Марком подорослішали щонайменше років на шість, а може, й на всі вісім. Особливо важким був їхній перший рік, і Беатриса не заздрила меншій сестрі, якій ще належало пройти через цю каторгу. На щастя, батьки виховали Ребеку серйозною, відповдальною й самостійною дівчинкою, а саме цих рис Беатрисі з Марком дуже бракувало на початку навчання в школі. Зате їх було двоє, їм допомагав тісний емоційний зв’язок, властивий багатьом чаклунам-близнюкам, у найважчі моменти вони підтримували одне одного і ніколи не почувалися самотніми. Зокрема завдяки цьому (а ще, звичайно, через їхню обдарованість), навчання давалося їм легше, ніж більшості школярів, вони незмінно були серед найкращих учнів і мали всі шанси після закінчення школи вступити до вельми престижної Мерадорської академії — найкращого на всіх Гранях вищого учбового закладу для юнаків та дівчат з проміжним чаклунським даром. Дехто з випускників школи Ільмарсона навіть продовжував своє навчання в інквізиторських академіях, але ні Марк, ні Беатриса туди не прагнули. У свої тринадцять років вони вже цілком усвідомлювали, що, незважаючи на весь свій розум, попри всі свої безсумнівні таланти, завжди залишатимуться білими воронами в середовищі учнів, яким пощастило успадкувати від батьків сильний, інквізиторський дар. (Цей дар по-науковому ще називали домінантним, а слабкий, відунський — рецесивним, хоча обидва терміни були невдалі, бо, за великим рахунком, усі чаклунські здібності є рецесивною спадковою ознакою…)

— Річ у тім, Бекі, — тим часом пояснював меншій сестрі Марк, — що всі основні тракти прокладено не просто по старих Гранях, а по дуже старих, які більше не обертаються довкола осі і завжди повернені до сонця одним своїм боком. На таких Гранях усі Вуалі давно припинили дрейфувати і змінювати форму, а якщо над латкою день, то так буде завжди, і погодні умови, як правило, залишаються незмінними. Саме тому такі Грані найкраще підходять для трактових шляхів.

Беатриса хотіла була додати, що крім цих, є ще ціла низка інших критеріїв, за якими обирають маршрут при прокладанні трактів, але потім передумала. Сестра вже й так отримала чимало нової інформації для роздумів, і не варто було зайве веревантажувати її подробицями.

І справді, Ребека більше не розпитувала про трактові шляхи, а знову заговорила про школу. Щоправда, час від часу вона відволікалася, щоб з братовою допомогою визирнути з карети й подивитись, як тракт змінює свій напрям, а потім знову поверталася до розмови про шкільні порядки, про те, як знайти підхід до різних учителів, про найпоширеніші злі жарти та розіграші, що ними старші учні зустрічають новачків і називають це посвяченням до шкільного братства або сестринства. За останні два місяці, поки тривали літні канікули (у північній півкулі Торніна літо припадало на кінець календарного року), Ребека багато дізналася про свою майбутню школу, і Марк з Беатрисою сподівалися, що це знання бодай трохи полегшить її перші кроки в новому, вже майже дорослому житті.

Так минули наступні чотири години подорожі. Марк, Беатриса та Ребека саме обговорювали, чи робити їм зупинку на обід в одному з придорожних трактирів, чи сьогодні обійтися взятими з дому харчами, коли карета вповільнила свій хід, потім стала рухатися ривками, а врешті-решт зовсім зупинилася. Спершу вони не надали цьому значення, бо короткі затримки на трактах були не рідкістю, і, видобувши з-під сидіння кошик з їжею, стали викладати з нього пакунки.

Тим часом карета продовжувала стояти, навіть не намагаючись зрушити з місця, а зовні лунали дедалі роздратованіші голоси. Трохи занепокоєний Марк вирішив з’ясувати, в чому річ, скочив на сидіння, висунув голову крізь люк на даху карети і подивився вперед, де приблизно за чверть милі від них височів черговий портал.

Саме там, за всіма ознаками, і стався затор. Колона нерухомого транспорту вишикувалася до самого порталу, а вершники та пішоходи, лавіюючи між каретами, фурґонами та возами, ще продовжували рухатися до арки, проте, наскільки міг бачити Марк, зупинялися перед нею й далі не проходили.

Рух зустрічною смугою також припинився. Щоправда, повз них ще проїздили повільні важкі фургони і проходили піші подорожні, але з-під арки вже ніхто не з’являвся.

Поруч з Марком на сидіння стала Беатриса. Сестрина голова ледве сягала люка, тому він обхопив її за талію і без особливих зусиль підняв на цілий фут.

— Ого! — промовила Беатриса, оцінивши ситуацію. — Здається, справа серйозна.

— Що там? — озвалася з карети Ребека, яка вирішила не гаяти часу і вже взялася до їжі.

— Хтозна, — відповів Марк, опустивши Беатрису. — Спробую з’ясувати.

Він зіскочив на підлогу карети, відчинив бічні дверцята й покликав Ганса — одного з трьох слуг, що верхи супроводжували їх у дорозі.

— Знаєш, що сталося? — запитав у нього Марк.

— Ні, паничу, — відповів слуга. — Одне ясно: через портал зараз нікого не пропускають. Вітольд уже поїхав туди, щоб розібратися в ситуації.

— А де Бруно?

— На тому боці, — Ганс вказав на зустрічну смугу. — Вирішив розпитати тих, що останніми проминули портал.

— Правильно, — схвалила дії слуг Беатриса. — Коли Вітольд або Бруно повернуться, дай нам знати.

— Неодмінно, панночко.

Марк зачинив дверцята карети й сів поруч із Беатрисою. Ребека запитала:

— Як гадаєте, щось трапилося з порталом?

— Будемо сподіватися, що ні, — відповів Марк. — Може, просто зіштовхнулися два зустрічні фурґони і перегородили дорогу.

— А що, як зламався портал? — наполягала Ребека. — Таке ж буває?

— Рідко, але буває, — визнав Марк.

— І що тоді?

— Нічого страшного, — заспокоїв він меншу сестру. — Якщо портал виходить з ладу, його наглядач передає сиґнал на контрольний пост, що обслуговує цю ділянку шляху. Звідти по Трактовій Рівнині прибуває майстер і все виправляє.

— А хіба наглядач не може сам упоратися?

— Якщо поломка серйозна, то ні. Наглядачі є звичайними відунами, бо чаклунів на кожен портал просто не вистачить. Та й мало який чаклун погодився б працювати наглядачем. — З цими словами Марк узяв шматок пирога з м’ясом і став його їсти. — Добре, що портали нечасто виходять з ладу, — продовжив він після паузи. — Інакше б трактові шляхи були такою самою рідкістю, як і парові потяги.

На останні слова Ребекині очі засяяли.

— Тато казав, що на Торніні є паротяги. Ви з Беа бачили їх?

Марк ствердно кивнув і поклав до рота наступний шматок пирога.

— Не тільки бачили, а й їздили. Ти теж зможеш покататися.

— Ой, здорово!… А вони справді швидко їздять? Так швидко, як летить стріла?

— Ні, сестричко, за стрілою вони не вженуться. Та й прудкий кінь, якщо пустити його чвалом, випередить будь-який потяг. Зате потяги, на відміну від коней, ніколи не втомлюються й можуть їхати і вдень, і вночі. Це дуже зручний вид транспорту, от тільки біда в тому, що парові двигуни занадто примхливі й вимагають постійного нагляду. Їхню роботу забезпечує складна система чарів, які потребують тонкого регулювання, бо інакше тиск у паровику різко зросте, і він вибухне. От чому парові потяги така рідкість — звичайні відуни з ними не впораються, тут потрібні справжні чаклуни.

— Такі, як ми?

— Такі, якими ми станемо після школи, — уточнила Беатриса. — Ну, може, трохи слабші. Та навіть таких чаклунів дуже мало.

— А я, коли вивчуся, зможу керувати паротягом? — запитала Ребека.

Брат з сестрою всміхнулися.

— Звичайно, зможеш, — сказав Марк. — Але, думаю, ти знайдеш і цікавіші заняття.

Хвилин через десять з’явився Бруно, який розпитував подорожніх на зустрічній смузі. Нічого конкретного він не дізнався, крім того, що двоє людей в уніформі служби трактових шляхів перекрили шлаґбаумами в’їзд під арку порталу. А оскільки ті подорожні вже проминули портал, то вони не поверталися, щоб з’ясувати, чим викликані такі заходи.

Щойно Бруно закінчив свою розповідь, як повернувся Вітольд з детальнішою інформацією. Виявляється, ще кілька годин тому наглядач помітив якісь порушення в роботі порталу й доповів про це на найближчий контрольний пост. Нещодавно звідти прибули два майстри і, вивчивши неполадку, вирішили закрити портал на ремонт.

— І коли його відремонтують? — запитав Марк.

— Кажуть, що для цього знадобиться кілька днів.

— І весь цей час нам доведеться чекати? — невдоволено запитала Ребека, пропхавшись між братом та сестрою, які розмовляли зі слугою через опущене вікно карети.

— Звісно ж, ні, панночко, — випередивши Марка, відповів Вітольд. — Такі важливі тракти, як оцей, завжди мають об’їздні шляхи. Майстри збираються завернути нас назад, як тільки звільниться зустрічна смуга. Вони вже віддали розпорядження наглядачам сусідніх порталів встановити знаки об’їзду.

— Це дуже подовжить наш шлях? — спитала Беатриса.

— Схоже, що так, панночко. Кажуть, дні на чотири, не менше. Миль за п’ятнадцять звідси є бічне відгалудження, воно називається Ґеренським трактом. А вже на самому Ґерені можна перейти на Ерендальський тракт, який перетинається з Торнінським. — Слуга підвівся на стременах і подивився вперед. — Здається, вже почалося.

Марк знову став на сидіння, визирнув з люка і побачив, що голова їхньої колони розвертається. Збагнувши, в чім річ, стали виїздити на зустрічну смугу й подорожні, що перебували віддалік порталу.

— Треба поспішити, щоб не опинитись у самому хвості, — промовив Марк і вже збирався був віддати належні розпорядження кучерові, але Вітольд з хитрою усмішкою зупинив його.

— Стривайте, паничу, нам можна не квапитися. Я вже домовився з майстрами, щоб нас пропустили. Портал-бо працює, просто він трохи розладнався. А якщо нас поверне не туди, майстри нам допоможуть.

Марк та обидві його сестри розгублено втупилися в слугу.

— Це правда? — недовірливо перепитала Беатриса. — Ти домовився з майстрами?

Вітольд поважно кивнув:

— Атож, панночко.

— Але як? — поцікавився Марк. — Пообіцяв їм велику винагороду?

— Ні, паничу, я не мав від вас таких повноважень. Просто сказав одному з майстрів, що супроводжую трьох юних чаклунів, які їдуть на навчання до Торнінської школи і дуже не хочуть запізнитися на початок занять. — Слуга широко посміхнувся. — І уявіть собі: з’ясувалося, що цей майстер також навчався у вашій школі!

Ребека радісно заплескала в долоні. А Марк і Беатриса обмінялися швидкими поглядами й такими ж швидкими думками:

„Оце сюрприз!“

„А головне, приємний сюрприз!“

— Як звати того майстра? — запитав Марк.

— Чи то МакҐеорґ, чи то МакҐреґор. На вигляд йому років сорок, тож він давно закінчив вашу школу. Але запевнив мене, що досі шанує традиції шкільного братерства і охоче допоможе учням своєї альма-матер. Тільки попередив, щоб ми не рушали з місця, поки між нами та порталом залишатиметься інший транспорт.

— Так, звичайно, — погодилася Беатриса. — Це розумна вимога.

Попри Маркові побоювання, чекати довелося не більше ніж півгодини. Коли дорога попереду звільнилася, він віддав наказ кучеру і той неквапно скерував карету до порталу. Піші подорожні, які ще йшли зустрічною смугою, здивовано озиралися на них, але повертати не збирались. Вочевидь, вони вирішили, що якийсь бундючний вельможа надумав виторгувати в майстрів дозвіл на проїзд, і про себе лише кепкували з його наївності — адже всім було відомо про непідкупність служників тракту, які за свою роботу одержували чималу платню і не стали б ризикувати її втратою задля одноразової, хай і значної, винагороди.

Незабаром карета наблизилася до порталу. Наглядач уже прибрав з дороги шлаґбаум і жестом звелів їхати під арку. Цього разу Ребека навіть не стала визирати з карети. Брат мав рацію: після кількох порталів поспіль стрибки Рівнини вже перестали справляти на неї таке сильне враження, як на початку.

По інший бік арки вся дорога до наступного порталу була вже порожня — схоже, тут транспорт і пішоходів завернули трохи раніше. Двоє чоловіків у сіро-блакитній уніформі служби трактових шляхів зустрічали карету при виїзді з-під арки. Один з них, високий шатен років сорока, наказав кучерові зупинитися і з приязною усмішкою на вилицюватому обличчі рушив до правих дверцят.

Марк не став чекати, поки він підійде, а відразу розчахнув дверцята і вибрався з карети. Слідом за ним повиходили й сестри.

— Добридень, пане… — почав був він, але запнувся, бо не знав. Як правильно назвати майстра — МакҐреґором чи МакҐеорґом.

— Анґус МакҐреґор до ваших послуг, — сказав чоловік мідґардською мовою, найпоширенішою в Торнінському архіпелазі, яку тут знали всі освічені люди. Марк і Беатриса взагалі володіли нею досконало, бо викладання в школі велося саме мідґардською; Ребека теж вивчала її змалку. — Отже, ви і є ті самі юні чаклуни?

— Так, пане МакҐреґоре, — відповів Марк, потім назвався сам і представив своїх сестер.

— Дуже мило, дуже мило, — промовив МакҐреґор, і його усмішка стала ще ширшою. — Я досі з теплотою та вдячністю згадую нашу школу. Без неї я б залишився звичайним відуном.

— І вас там навчили ходити Рівниною? — запитала Ребека.

— Авжеж, моя дівчинко. — МакҐреґор підійшов до неї й опустився навпочіпки. — А ти, як я розумію, лише їдеш туди навчатися?

— Так, — кивнула Ребека. — А Марк з Беатрисою вже перейшли до п’ятого класу. За два роки вони стануть справжніми чаклунами.

— Неодмінно стануть, — погодився з нею МакҐреґор. — І ти також станеш. — Він випростався і лагідно погладив її по голівці.

Це ніби стало сиґналом для всіх подальших подій. І навіть не „ніби“ — це точно був сиґнал, оскільки від МакҐреґорового доторку Ребека здригнулася, наче її вжалили, і ноги їй підкосилися. Тієї ж секунди Вітольд, що саме забрався на передок карети і щось говорив кучерові, встромив йому в груди кинджал. Наглядач і другий майстер так само блискавично впоралися з Гансом та Бруно, які, мабуть, і не збагнули, що сталося. А ще двоє чоловіків, що їх ні Марк, ні Беатриса доти не помічали, спритно вигулькнули з-за карети й міцхо схопили обох близнюків за плечі.

На той час МакҐреґор уже тримав Ребеку на руках; дівчинка не опиралася, бо була непритомна. Марк відчув, як усе його тіло дерев’яніє від чарів, насланих чоловіком, що тримав його за плечі. Миттю зреагувавши на це, він ударив по своєму супротивникові потужним больовим закляттям — той дико завив і послабив хватку. Марк негайно нейтралізував дію паралізувальних чарів, як його вчили в школі, потім вирвався з ослаблих обіймів розбійника і завдав йому ще одного удару, від якого той остаточно знепритомнів.

На все це Марк згаяв лише кілька секунд, але й супротивники діяли шкидко. Розбійник, якому без проблем вдалося знерухомити Беатрису, недбало турнув її під ноги МакҐреґорові й кинувся до Марка. З іншого боку до нього підбігав наглядач порталу… А втім, хлопець уже второпав, що це був такий самий наглядач, як МакҐреґор — майстер трактів. Поза будь-яким сумнівом, портал захопила якась злочинна ґрупа — і навряд чи звичайних грабіжників. Усі вони були чаклунами, а словосполучення „розбійник-чаклун“ звучало дуже лиховісно і наводило на тривожні роздуми…

Проте Маркові було не до роздумів. У нього залишався один-єдиний шлях, і він не забарився скористатися ним. Ударивши найближчого розбійника (того, хто паралізував Беатрису) ще одним больовим закляттям, Марк тут-таки пірнув під карету, кілька разів перекотився через бік, вискочив з іншого боку і побіг до порталу, сахаючись то вправо, то вліво. Ці зиґзаґи добре прислужилися йому — двічі вслід Маркові летіли паралізувальні імпульси, але обидва рази він ухилився від них.

Добігши до підніжжя арки, Марк притулився спиною до кам’яної стіни і встановив перед собою силовий бар’єр. Тепер він не боявся удару ззаду — такий товстий шар ґраніту захистить його від будь-якої маґії, а лицем до лиця з ворогом він зможе за себе постояти. Звісно, Марк цілком усвідомлював усю безнадійність свого становища — сили були надто нерівними, щоб сподіватися на перемогу. А втікати… Навіть якщо забути про сестер (хоча він не міг про них не думати), спроба втечі все одно ні до чого не призведе, бо щонайменше двоє його ворогів уміли ходити Рівниною, а обидва найближчі портали, мабуть, також перебували під контролем розбійників. Та в кожному разі, вирішив Марк, живим він до їхніх рук не потрапить.

А вони явно хотіли захопити його живцем. Розбійники не бомбардували його потужними смертоносними чарами, перед якими встановлений ним силовий бар’єр довго не протримався б. Натомість вони намагалися приникнути крізь захист і знерухомити Марка, проте він вправно відбивав їхні атаки і навіть час від часу завдавав удари у відповідь. А коли „наглядач“ кинувся до нього з очевидним наміром зітнутися з ним у рукопашній сутичці, Марк влучним закляттям збив його з ніг. Нарешті подолавши свою юнацьку упередженість перед убивством, він намірився був порішити негідника, однак решта розбійників вчасно зреагували і встигли прикрити свого товариша маґічним щитом.

Тоді з-за карети вийшов їхній ватажок, Анґус МакҐреґор. Однією рукою він притискав до себе непритомну Беатрису, а в іншій тримав кинджал, приставивши його вістря до шиї дівчини.

— Ти гідний супротивник, Марку фон Гаршвіце, — сказав ватажок. — Я поважаю тебе за це. Але зараз ти маєш здатися, бо інакше вб’ю твою сестру. Я так і зроблю, не сумнівайся, вона нам не потрібна. А якщо й далі чинитимеш спротив, то вб’ю й меншу. Зрозумій, що опиратися марно.

„Отже, їм потрібен саме я,“ — подумав Марк. Це ще дужче злякало його і водночас утішило — тепер у нього з’явилася надія, що сестер просто вб’ють, не змусивши їх довго страждати. І хай краще вони помруть у нестямі, так і не збагнувши, що відбувається.

„Пробач, Беа,“ — промайнуло в Марковій голові. — „І прощавай, люба сестричко…“

Він задіяв слабеньке, але дуже хитре закляття. Права рука МакҐреґора сіпнулася, і гостре лезо кинджала мало не встромилося в Беатрисине горло. Лише останньої миті ватажок розбійників схаменувся і рвучко жбурнув кинджал на землю.

— Ага! — сказав він. — То ти хочеш, щоб вона вмерла? Ну, гаразд! Тоді я запропоную тобі дещо інше. Те, що, на твоє переконання, буде для неї гірше за смерть.

Він поклав Беатрису додолу, задер її сукню та спідниці й покликав свого помічника — довготелесого чорношкірого чоловіка з подзьобаним віспинами обличчям. Той, пожадливо дивлячись на оголені стегна дівчини і гидко посміхаючись, став розстебати свій пояс.

Марк до крові закусив губу й голосно застогнав від безсильної люті. Він зрозумів, що проти цього задуму МакҐреґора вже нічого не зможе вдіяти. І те, що він зробив наступної секунди, було продиктоване не тверезим розрахунком, а глибоким, безмежним відчаєм. Сама лише думка, що зараз на його очах ґвалтуватимуть Беатрису, була йому така нестерпна, що Марк наслав на себе найсмертельніші чари з усіх, на які лишень він спромігся після чотирьох років навчання в школі. І вже падаючи на землю, рештками своєї потьмареної свідомості збагнув, що цим своїм учинком все одно не врятує сестру від наруги…

МакҐреґор лайнувся і прожогом кинувся до Марка. Слідом за ним, притримуючи штани, побіг його чорношкірий помічник. Вони схилились над Марковим тілом і обережно перекинули його на спину. Хлопцеве обличчя було бліде, без кровинки, і застиглим, як маска. Осклянілі очі дивились у порожнечу…

— Він живий, Чінуа? — запитав МакҐреґор у дзюбатого, який, очевидячки, був серед розбійників медичним авторитетом.

— Та живий, живий, — відповів Чінуа, вдавшись до чаклунського зору. — Чари були досить потужні, але останньої миті у хлопчиська рефлекторно спрацювали всі механізми самозахисту. Таки недарма всі вихваляють школу Ільмарсона. Мав би я дітей, неодмінно віддав би їх туди.

— То що з ним? — нетерпляче мовив МакҐреґор.

— Глибока кома, спричинена сильним больовим шоком. Наскільки я можу судити, жодного життєво важливого органу не пошкоджено.

— Коли він отямиться?

— Хтозна. Може, й через кілька годин. А швидше, ще тиждень пробуде в повній відключці — у нього геть виснажена нервова система.

МакҐреґор у задумі гмикнув.

— Ну, тоді все гаразд. Однаково найближчими днями я буду зайнятий.

Чінуа відвів погляд від Марка й пильно подивився на свого ватажка.

— Що, накинув оком на хлопчиська? Тепер зрозуміло, чому ти так хотів узяти його живцем. Гм… А він справді гарненький — майже як дівчинка. Мало який підор не спокусться на такого красунчика…

— Затули пельку! — гостро наказав йому МакҐреґор. — Краще берись до справи — наклади на хлоця закляття й неси в карету. А свої припущення тримай при собі.

— Гаразд, гаразд, — осміхнувся Чінуа, нітрохи не наляканий його гнівним тоном. — Твої смаки — твій особистий клопіт. Я ж дотримуюсь традиційних цінностей, і хлопчики, навіть такі ласенькі, мене не приваблюють… До речі, Анґусе, як щодо її близнючки? Ти серйозно пропонував розважитися з нею?

— Авжеж ні, — відповів МакҐреґор, підвівшись. — Я лише хотів налякати хлопця. До наших рук не дуже часто потрапляють незаймані дівиці з таким сильним чаклунським даром. Це надто цінний матеріал, щоб змарнувати його на догоду хтивому неґрові.

Чінуа знов осміхнувся, вищиривши свої жовтуваті зуби.

— На щастя для твоєї білої пики, незайманість хлопців-чаклунів так високо не цінується.

МакҐреґор нічого не відповів на цю репліку. Полишивши Чінуа займатися бранцем, він повернувся до карети, де на нього шанобливо чекали решта троє розбійників, що вже оговталися після Маркової контратаки, і слуга-зрадник Вітольд. Передовсім МакҐреґор звернувся до своїх підлеглих:

— Ну, чого роти пороззявляли? Петере, Антоне, хутко беріть дівчат і несіть у карету. А ти, Манемане, дай сиґнал нашим хлопцям, щоб вони забиралися геть.

Останнє розпорядження стосувалося ще двох розбійників, котрі (як правильно здогадався Марк) захопили обидва сусідні портали. Відтак МакҐреґор звернувся до слуги-зрадника:

— Молодець, Вітольде, чудово впорався із завданням. Наш пан бере тебе на постійну службу.

Улещений Вітольд низько вклонився.

— Радий служити Господареві Веліалу!

МакҐреґор недбало вдарив по ньому закляттям зупинки серця. З глухим стогоном зрадник гепнувся додолу.

— Ти служитимеш, — сказав МакҐреґор. — Але не на Гранях.