Коли дивишся в безодню

Розділ 4

Розплющивши очі, Сідх побачив над собою сіру, подекуди вкриту пліснявою стелю, на якій танцювали багряні відблиски від запалених десь поблизу смолоскипів. Він лежав навзнак на нерівній кам’яній підлозі, розкинувши в боки руки і широко розсунувши ноги. Повітря було вогке й затхле, від чого його вернуло на кашель, а тіло задубіло від холоду, що проймав аж до самих кісток.

З деяким зусиллям Сідх набув сидячого положення, машинально прибрав з обличчя довге пасмо волосся й обвів мутним поглядом просторе напівтемне приміщення. Судячи з вогкості та відсутності вікон, це було якесь підземелля, можливо, дуже глибоке. На тому місці, де він щойно лежав, була накреслена пентаграма, зовні обведена колом; в усіх п’яти її кінцях стояли кам’яні чаші, в яких палало багряне полум’я. Коли в Сідхових очах трохи проясніло, він розгледів віддалік жертовник з випатраним тільцем немовляти; а біля жертовника розпласталися ницьма на підлозі сім постатей у чорних балахонах. Проте вклонялися вони не жертовнику, а пентаграмі — точніше, людині, що сиділа в її центрі…

„Вдалося!“ — промайнула в Сідховому мозку все ще квола, лінива, але радісна думка. — „Я знову на Гранях!“

Вір рвучкого руху голови на його лице знову впало волосся — довге, темне, пряме. Він підвів руку, щоб прибрати їх, і лише тоді помітив, що вона в нього не велика й груба, як було раніше, а маленька, тендітна, з ніжною долонею та тонкими пальчиками.

Сідх опустив очі й побачив на своїх грудях два невеличкі горбики, вкриті зеленою тканиною одягу. Сковзнувши поглядом донизу, вздовж гнучкого стану, він виявив, що вдягнений не в костюм зі штанями, в довгу сукню з пишними спідницями. Його вбрання, загалом розкішне, мало брудний і пошарпаний вигляд: вочевидь, попередня власниця цього тіла провела останні кілька днів не в найкомфортніших умовах.

Сідх закотив спідниці, відкривши своєму поглядові худенькі ніжки в подертих панчохах і черевичках на низьких підборах. Підіткнувши спідниці аж до самої талії, він оголив порослу темним пушком нижню частину живота. Головна ознака, що свідчила про його належність до чоловічої половини роду людського, була геть відсутня; зате мала місце інша ознака — і її незайманий вигляд, разом з худорлявістю ніг, нерозвиненістю тазу й малими грудьми, свідчив про те, що ця ознака належить зовсім юному дівочому тілу.

У прагненні остаточно переконатися в реальності побаченого, Сідх опустив руку й легенько провів пальцем між ногами. Відчуття від цього було дивним, незвичним, але дуже приємним.

„Атож,“ — подумав Сідх, чиї думки врешті набули ясності та чіткості. — „Тепер я жінка.“

Постаті в чорних балахонах і далі лежали долілиць, не наважуючись підвести голови. Сідх повільно звівся на ноги, розправив сукню і зробив кілька обережних кроків, уважно дослуховуючись до свого нового тіла. Воно було сильним, здоровим і, що важливо, мало вроджений чаклунський дар. Щоправда, цей дар був значно слабший за інквізиторський, так званий проміжний, але в поєднанні із Сідховою майстерністю та його необмеженим доступом до енерґетичних ресурсів Нижнього Світу він становив собою грізну силу.

Переконавшись, що тіло підкоряється йому, а чаклунські здібності перебувають під контролем, Сідх відклав з’ясування всіх менш важливих деталей на потім і звернувся до розпластаних на підлозі постатей:

— Встаньте! — Його голос виявився несподівано тонким, мало не писклявим, і пролунав аж надто пронизливо. Вже значно стриманіше Сідх додав: — Встаньте, вірні слуги.

Постаті заворшилися й несміливо підвелися з підлоги. Проте цілком випросталася тільки одна з них, а решта шестеро стояли згорблені, низько схиливши голови й молитовно склавши на грудях руки. Всі вони були чоловіками, від тридцяти до сорока років на вигляд, хоча могли бути й старшими. Інфернальні сили дозволяли істотно вповільнювати процеси старіння, а в окремих випадках — навіть зупиняти їх. Сам Сідх у своєму попередньому земному тілі прожив шістдесят чотири роки і виглядав на свій вік лише тому, що служив у лавах Інквізиції. Впродовж останніх двох десятиліть він мусив удаватися до спеціальних засобів, що робили його зовнішність старішою, ніж насправді, бо звичайні чаклуни інквізиторського рівня, дарма що тривалий час зберігали гарну фізичну форму, загалом жили не набагато довше за простих смертних.

— Вітаємо тебе на Гранях, милостива пані! — урочисто мовив той з чорних чаклунів, що стояв прямо, вочевидь, їхній ватажок. Це був міцної статури шатен з типово кельтськими рисами обличчя; він дивився на Сідха із захватом та благоговінням. — Ми всі до твоїх послуг.

— Ви добре попрацювали, — схвально сказав Сідх. — Господар оцінить це.

Чорні чаклуни низько вклонилися, мало не вдаривши чолом об землю. Ватажок позадкував до жертовника, взяв велику фарфорову чашу, що стояла пруч із випатраним тілом немовляти, і шанобливо підступив до Сідха.

— Чи не зробить милостива пані нам ласку, скуштувавши свіжої крові?

Сідх ствердно кивнув, але брати чашу не поспішав. Він оцінливо дивився на чоловіка і вражався тому, який той здоровенний — нависає над ним, наче скеля. Та й усі його товариші один в один велетні… Лише з деяким запізненням Сідх збагнув, що це не вони великі, а він маленький, і його нові органи зору сприймають світ в інших масштабах, ніж ті, до яких він звик.

„От чорт!“ — невдоволено подумав Сідх. — „Невже так важко було знайти високу жінку?…“

Утім, висловлювати свої претензії вголос він не став, а натомість запитав у ватажка:

— Якщо не помиляюся, ти Анґус МакҐреґор?

— Саме так, моя пані, — знову вклонившись, відповів чоловік.

Сідх узяв з його рук чашу й сказав:

— Твоє здоров’я, Анґусе МакҐреґоре.

Випивши половину свіжої, ще теплої крові, Сідх витер тильним боком долоні губи й повернув чашу МакҐреґорові.

— Випий і ти, вірний слуга. І братів своїх пригости.

Чорний чаклун підніс чашу до вуст, зробив кілька ковтків, потім відкрив вічко свого персня й висипав у решту крові жовтуватий порошок, який з тихим шипінням швидко розчинився. Його підлеглі не бачили цих маніпіляцій, оскільки МакҐреґор стояв до них спиною і затуляв чашу плечима. Нічого не підозрюючи, вони випили по ковтку крові й доземно вклонилися Сідхові в подяку за виказану їм честь.

МакҐреґор повернув порожню чашу на жертовник і привів у дію закляття, що активізувало підсипану в кров отруту. Всі шестеро, мов підкошені, гугнули додолу й задриґалися в передсмертних корчах. Сідх незворушно спостерігав, як стихають їхні конвульсії, а коли все було закінчено, перевів погляд на МакҐреґора.

— Господар винагородить їх за вірну службу, — стримано сказав він. — Більше ніхто про це не знав?

— Ніхто, пані. Тільки ці шестеро були втаємничені. — МакҐреґор кинув побіжний погляд на нерухомі тіла біля жертовника. — А розповісти нікому не могли. Вирушаючи за тілом для тебе, вони вважали, що я просто хочу принести в жертву юну незайману чаклунку. Про те, що мало статися насправді, я розповів їм лише перед початком ритуалу. Власне, я міг провести його самостійно, а їх на цей час кудись відіслати, проте Господар сказав, що не варто ризикувати.

— Господар вирішив мудро, — безапеляційно мовив Сідх. — Вони брали участь у викраденні тіла, а отже, забагато знали. Їх не можна було залишати на Гранях. Тільки таким видатним слугам, як ти, можна довірити зберігання цієї великої таємниці. Твої мертві брати одержать гідну винагороду в Потойбіччі, а тобі Господар надішле нових братів.

— Хвала Господареві! — шанобливо проказав МакҐреґор.

— На віки вічні, — як годиться, підхопив Сідх. А по короткій паузі запитав: — До речі, хто я?

У МакҐреґорових очах промайнула тривога.

— Не можу знати, пані. Господар не назвав твого імені, лише повідомив, що ти — одна з його найвищих наближених… — Поряд із тривогою, в погляді чорного чаклуна з’явився переляк. — Запевняю тебе, милостива пані, я все зробив правильно. Чітко дотримувався інструкцій Господаря…

— Усе гаразд, — з легкою усмішкою заспокоїв його Сідх. — Я пам’ятаю, хто я така. — Він мало не сказав „такий“, але вчасно схаменувся і вирішив надалі стежити за своїми словами. — Втілення пройшло бездоганно, і тобі це запишеться. А я мала на увазі інше — як звати моє нове тіло?

МакҐреґор не стримався від полегшеного зітхання.

— Беатриса фон Гаршвіц, пані. Дочка барона фон Гаршвіца з Грані Нолан.

— Беатриса, — повторив Сідх. — Що ж, звучить непогано. Можливо, я збережу це ім’я… Але з цим розберуся згодом. Десь тут для мене знайдеться чисте вбрання?

— Неодмінно знайдеться, пані. Воно у вежі нагорі. Там-таки ти зможеш помитись і причепуритися.

— То ходімо.

Кинувши прощальний погляд на тіла своїх товаришів, чорний чаклун запросив Сідха йти за ним.

Склеп, що його ґрупа МакҐреґора використовувала для відправлення своїх обрядів, був розташований у підземеллі недобудованого й давно покинутого замку, який поступово руйнувався під впливом часу. Таких руїн — своєрідних пам’яток невдалим спробам колонізувати нові території, — на Гранях була сила-силенна. На відміну від жорстко замкненої Основи, де кожен клапоть суші становив самодостатню цінність, в умовах Граней, де землі було вдосталь, її цінність визначалася передовсім доступністю до трактових шляхів, які зв’язували місцевих мешканців з рештою людства і сприяли розвиткові торгівлі. З цієї причини переважна більшість населених Граней (за винятком найцивілізованіших, буквально обплутаних трактами) не були заселені цілком. Людська діяльність зоререджувалася в радіусі від кількох сотень до двох-трьох тисяч миль від найближчого виходу на трактовий шлях, а за межами цих районів присутність цивілізації майже не відчувалася.

Упродовж останніх п’яти-шести сторіч освоєння нових земель відбувалося за принципом „спершу тракт, потім заселення“, проте завжди знаходилися диваки, які бажали випробувати зворотний метод — спочатку оселитися на дикій Грані, обжити її, а згодом добитися підведення до неї тракту. Іноді їм це вдавалося, а здебільшого — ні. В цьому конкретному випадку один вельможа-чаклун, що надумав був заснувати на новому місці власне королівство, зазнав невдачі. Він привів сюди близько двох тисяч своїх підданих, організував кілька селищ, почав будувати замок і майже закінчив його, проте не зміг переконати потенційних інвесторів викласти кругленьку суму для проведення і подальшого обслуговування короткої гілки від найближчого трактового шляху. Зрештою він відмовився від свого задуму і разом з підданими повернувся на рідну Грань.

Історію цього замку розповів Сідхові Анґус МакҐреґор, поки вони підіймалися ґвинтовими кам’яними сходами на поверхню. Він був позашлюбним сином праправнука безталанного вельможі і з родинних переказів знав про існування недобудованого замку на ненаселеній Грані. Ставши на шлях служіння Нижньому Світові, він розшукав згаданий у переказах замок й облаштував у ньому свою резиденцію.

Сідх слухав МакҐреґора краєм вуха, а подумки намагався покликати Веліала. Відповіді не було — втім, Господар попереджав, що попервах прямий зв’язок із Потойбіччям буде відсутній, тому Сідх не дуже непокоївся. Його розум та дух мають цілком опанувати нове тіло, а на це може піти кілька днів. Головне, що він контролював чаклунські здібності тіла і мав доступ (правда, ще не повний) до джерел енерґії Нижнього Світу.

Вони вийшли з підземелля й піднялися на третій поверх уцілілої вежі, де розташовувалися житлові приміщення. МакҐреґор провів Сідха до невеликої кімнати, скромне вмеблювання якої складалося зі старої горбатої канапи, розхитаного крісла з продавленим сидінням, двох скринь і перекособоченого трюмо з тріснутим дзеркалом. Посеред приміщення стояли дерев’яні ночви з водою, на трюмо, разом із щіткою для волосся, лежав шматок рожевого мила, а на спинці крісла висів широкий ворсяний рушник.

— Твоє вбрання тут, пані, — промовив чорний чаклун, указавши на одну зі скринь. — Знайдеш собі одіж на всі випадки, від розкішної до простенької, є також два дорожні костюми. Наважуся припустити, що саме вони найбільше згодяться тобі в майбутній мандрівці.

Сідх нічого не відповів і взагалі ніяк не відреагував на його слова. Він стояв перед трюмо і приголомшено дивився в мутне дзеркало на відображення худорлявої дівчинки-підлітка років тринадцяти, щонайбільше чотирнадцяти, зі сплутаним каштановим волоссям і блідим обличчям, на якому зоріли ясно-сірі очі. Попри свій неохайний вигляд, дівчинка була навдивовижу гарна, а якщо її вмити, вдягнути в чисте вбрання і розчесати їй волосся, то вона мала стати справжньою красунею.

Проте Сідха вразила не врода дівчинки, а той факт, що це була саме дівчинка. Ще на початку, оглянувши свої руки, ноги та живіт, він дійшов висновку, що вселився в дуже юне тіло; але навіть уявити не міг, що тіло виявиться аж таким юним!

Рвучко повернувшись до МакҐреґора, Сідх роздратовано спитав:

— Ти що, не міг знайти старшу дівицю?

Зачувши в його голосі гнівні нотки, чорний чаклун гепнувся на коліна.

— Не сердься, милостива пані! Я лише виконував наказ Господаря.

Сідх миттю охолов.

— Отже, це тіло обрав він?

— Не зовсім так, пані, — відповів Сідх, продовжуючи стояти навколішки. — Я одержав наказ роздобути для твого втілення незайману чаклунку, в якої ще не почалися місячні цикли. Я запропонував кандидатуру меншої доньки барона фон Гаршвіца, дев’ятирічної Ребеки. Господар схвалив мій вибір, ми викрали дівчисько, а її сестру Беатрису прихопили за компанію — щоб принести її в жертву під час обряду твого втілення…

— Тобто, — урвав його Сідх, — спершу Господар хотів дати мені ще молодше тіло?

— Атож, пані.

— Але потім передумав?

— Ні, просто змінилися обставини. Незадовго до призначеного втілення сталося нещастя… це цілком моя провина. Я тримав Ребеку тут, — МакҐреґор кивнув на невеликі дверцята, що, вочевидь, вели до суміжної з цією кімнатою спальні, — у чистоті та комфорті, пильнував, щоб вона не завдала собі шкоди, примушував її добре їсти і щодня митися, адже це тіло призначалося тобі, і я не хотів, щоб воно скніло в підземній в’язниці, куди ми кинули її старшу сестру…

— Розумію. Тепер ясно, чому в мене такий кепський вигляд. Але що трапилося з Ребекою?

— Якраз до цього я й веду, милостива пані. Майже весь час я тримав Ребеку під дією сонних чарів, а коли ненадовго будив, то накладав на неї чари покори. Досі це спрацьовувало бездоганно, проте сьогодні вранці щось пішло не так. Я збирався віднести її в підземелля, де вже все було готове до твого втілення, та спершу вирішив, що їй слід востаннє помитися й перевдягтися в усе чисте, щоб ти від самого початку мала найкращий вигляд. А паскудне дівча відшукало якусь шпаринку в моїх чарах… просто не збагну, як це їй вдалося… Словом, вона на якусь секунду звільнилася, кинулась до вікна і стрибнула вниз. — МакҐреґор з каяттям зітхнув. — Ну й, звісно, розбилася на смерть.

— Ага, — сказав Сідх. — І тоді, як я розумію, Господар наказав вселити мене в тіло старшої, Беатриси?

— Саме так, пані. Правда, я пропонував викрасти іншу дівчину, мав ще одну на прикметі, але Господар заявив, що згодиться й Беатриса. Він квапив мене, тому ти отримала тіло в такому неохайному вигляді. Однак запевняю тебе, милостива пані, що воно чудове. Ти сама в цьому переконаєшся, коли помиєш його й причепуриш.

Сідх неуважно кивнув і замислився. Веліал нічого не казав про вік його нового тіла, а він не насмілився запитати. Вірніше, йому навіть на думку це не спадало. Видавалося очевидним, що воно буде молоде — але до міри молоде, не молодше шістнадцяти років. Сідх і в гадці не мав, що його можуть утілити в тринадцятирічну дівчинку, а поготів — у дев’ятирічну. Який у цьому сенс? Навряд чи це була просто Господарева примха. Може, в дитяче тіло легше вселитися? Чи тут щось інше?…

— Гаразд, — мовив Сідх. — Встань, Анґусе МакҐреґоре.

Лише зараз чорний чаклун підвівся з колін.

— Поки я займатимуся собою, — вів далі Сідх, — ти збери для мене дорожнє спорядження й осідлай свого найкращого коня. Я не маю наміру довго тут затримуватися.

— Все, що знадобиться тобі в дорозі, я вже приготував, — відповів МакҐреґор. — Усе, крім одежі. Її тут багацько, і я подумав, пані, що ти сама захочеш обрати потрібну тобі.

— Правильно подумав, — кивнув Сідх.

— А щодо коней, то ліпше тобі взяти двох, — додав чорний чаклун. — Щоб на одній їхала ти, а інша везли поклажу.

— Гарна думка. То йди споряджати коней у дорогу.

МакҐреґор мовчки вклонився і вийшов з кінати, зачинивши за собою двері.

Зоставшись на самоті, Сідх передовсім нагрів воду в ночвах, на що витратив не більше хвилини. Потім скинув із себе брудну одіж, старанно вимився, принагідно вивчаючи своє нове тіло, після чого насухо обтерся рушником і підійшов до двох однакових скринь, що відрізнялися лише виґравіюваними на кришках ґотичними літерами — „B.v.H.“ і „R.v.H.“

Він не пам’ятав, на яку з них указував МакҐреґор, тому відкрив обидві й виявив, що і та, й інша ущерть напхані дівочим вбранням. З деяким запізненням Сідх збахнув, що ті літери на кришках є ні що інше як ініціали їхніх власниць — Rebekka von Harschwitz і Beatrix von Harschwitz, — а отже, йому потрібен одяг зі скрині, позначеної „B.v.H.“

Щоб не марнувати час на порпання в скрині, він просто вигріб увесь її вміст на канапу й переконався, що тут справді є одяг на всі випадки, включно з обіцяними МакҐреґором дорожніми костюмами. Судячи з усього, сестер викрали не з дому і не на прогулянці, а під час подорожі — і, мабуть, тривалої, позаяк вони прихопили із собою чимало вбрання.

Подолавши спокусу вирядитися в чистеньку розкішну сукню, Сідх одягнув костюм зі щільної, але м’якої темно-синьої тканини, взув чобітки для верхової їзди, потім зібрав на потилиці волосся і після кількох невдалих спроб нарешті стягнув його у вузол і скріпив шпилькою. Відтак надів малиновий берет і, підступивши до дзеркала, пильно оглянув себе.

Тепер Сідх був більше схожий не на дівчинку-підлітка, а на чарівного хлопчика-пажа — якраз такі найдужче подобалися йому. Навіть зараз, дивлячись на своє відображення в дзеркалі, він відчув, як у ньому здіймається хвиля збудження. Він відчував це не так, як тоді, коли був чоловіком. Його теперішні відчуття були не кращі й не гірші, просто вони були інакші. Жіночі.

„От ти і став жінкою,“ — сказав собі Сідх. — „Задоволений?“

Він не знав, чи задоволений. І взагалі, він не знав, чи правильно вчинив, погодившись на жіноче тіло. Він був не трансвеститом, а стовідсотковим чоловіком-гомосексуалістом. Сідха приваблювали лише чоловіки — але приваблювали саме по-чоловічому. А його нав’язливе бажання стати жінкою не мало прямого стосунку до сексуальної орієнтації. Просто за складом розуму він був набагато ближчий до жінок, ніж до чоловіків, з ними він легше вступав у дружній контакт і в їхньому товаристві почувався вільніше й розкутіше. Проте його чоловіча сутність не дозволяла йому стати повноцінним членом жіночого світу, переважна більшість жінок сприймала його не як друга, а як представника протилежної статі, і саме ця обставина спонукала Сідха мріяти про жіноче тіло. Тепер, коли його мрія здійснилася, він почував певну розгубленість і навіть збентеження. Правду кажучи, Сідх ніколи не замислювався над тим, що буде з його сексуальним життям, коли він стане жінкою.

„Ну що ж,“ — вирішив Сідх, — „буду з цим розбиратися. Може, воно й на краще, що я отримав незріле тіло. Змінюватимуся разом з ним, поступово формуватимусь як жінка. Гормони мають зробити свою справу…“

З такими думками Сідх залишив кімнату, спустився на другий поверх вежі, де розшукав харч і добре попоїв. У його нового тіла виявився вовчий апетит — очевидячки, протягом останніх кількох днів дівчину тримали на голодному пайку.

Він саме закінчував трапезу, коли повернувся МакҐреґор. На ньому був уже не чорний ритуальний балахон, а коричневі штани та куртка, подекуди забруднені свіжою землею та сіном.

— Насмілюсь сказати, милостива пані, що ти напрочуд гарна, — трохи фамільярно і водночас шанобливо промовив чорний чаклун. — Сподіваюсь, ти не маєш претензій до свого нового тіла?

— Жодних претензій, — прихильно відповів Сідх. — Тіло справді чудове. До речі, вибач, що я тут хазяйнувала без тебе. Просто мені аж живіт судомило з голоду. Ти вже спорядив коней?

— Так, пані.

— От і добре. А зараз мені потрібна твоя допомога, Анґусе МакҐреґоре. Я маю поговорити з Господарем, але після втілення мій зв’язок з Нижнім Світом ще не до кінця відновився. Тому я хочу скористатися твоїм зв’язком.

— Я до твоїх послуг, пані. Господар попереджав, що тобі це знадобиться. Він чекає на розмову з тобою.

— Тоді до справи. Сідай.

МакҐреґор улаштувався за столом навпроти Сідха, заплющив очі й став занурюватися в транс, звільняючись від сторонніх думок. За якусь хвилину його тіло обм’якло, голова безвільно впала на груди, але вже наступної секунди знову піднялася з такою неприродною механічністю, немов хтось потягнув її вгору на невидимих нитках. Очі чорного чаклуна розплющились і вп’ялися в Сідха жорским, пронизливим поглядом.

— Радий тебе бачити в доброму здоров’ї, Віші, — рівним, безбарвним голосом мовив він. — Між іншим, ти маєш чарівний вигляд.

Сідх тут-таки скочив, скинув берет і низько вклонився.

— Вітаю тебе, мій пане!

Веліал, що тимчасово опанував свідомість МакҐреґора, недбало махнув рукою.

— Сідай, Віші, не стій. Як почуваєшся?

— Дуже добре, мій пане, — вмостившись на краєчку стільця, відповів Сідх. — За всіма ознаками, втілення відбулося успішно.

Веліал кивнув:

— На щастя, все обійшлося. Щоправда, тіло трохи застаре, але твій дух виявився досить сильним, щоб узяти його під контроль.

— Застаре тіло, мій пане? — перепитав здивований Сідх. — Ти хочеш сказати, що для цього придатні лише дитячі тіла?

— Атож. Наші перші спроби зазнали невдачі саме через те, що ми використовували тіла дорослих чоловіків та жінок. Згодом ми встановили, що для успішного втілення потрібні зовсім юні тіла, які ще не досягли пори статевого дозрівання. Таким було тіло меншої дочки барона фон Гаршвіца. А зі старшими тілами, на зразок твого теперішнього, що якраз перебуває в процесі дозрівання, існує велика ймовірність відторгнення. Та коли цей йолоп МакҐреґор дозволив Ребеці вистрибнути у вікно, я вирішив піти на ризик. У разі невдачі просто відрядив би його за новим тілом, і єдине, що ми втратили б, це кілька годин, згаяних на проведення ритуалу. А так ми виграли кілька днів, необхідних для пошуків тіла, і чотири роки різниці у віці. Гадаю, остання обставина для тебе важить чимало.

— Твоя правда, мій пане, — визнав Сідх. — Я оце думав, що, зрештою, воно й непогано — почати нове життя у ще незрілому тілі. Але дев’ятирічне було б занадто… Проте, — поквапився додати він, — я призвичаївся б і до нього.

— А що з твоєю маґією?

— Ніби все гаразд. Внутрішні ресурси під контролем, до зовнішніх також маю доступ, хоча й неповний.

— З часом це має владнатися. Як свідчить досвід попередніх утілень, цілковите відновлення зв’язку з Нижнім Світом відбувається протягом тижня. У твоєму випадку через старший вік тіла процес може затягтися, та це не біда. Якщо знадобиться, вдруге пройдеш Чорне Причастя — але тільки після того, як знайдеш дівчину… До речі, ти вже відчуваєш її перстень?

— Слабко, але відчуваю. Він дуже далеко, так далеко, що не можу визначити точний напрямок. Знаю лише, що перстень знаходиться десь у районі Основи.

— Ага, — сказав Веліал. — Так я й думав. Я від самого початку припускав, що Сандру можуть перееховувати на Основі.

— В такому разі, — обережно мовив Сідх, — чому ти обрав для мого втілення Торнінський архіпелаґ? Якщо я правильно зорієнтувався, звідси до Маґістралі близько півмісяця шляху, а потім іще три тижні добиратися до Основи. Чи тут поблизу є Інфернальний Тунель?

— Тунель є, — відповів Веліал. — Він веде до знайомого тобі Нуйона, але ним ти не підеш з міркувань безпеки. Обираючи місце для твого втілення, я виходив з того, що Сандру можуть переховувати або на Основі, або в межах Золотого Кола, або на одній з Маґістральних Граней — тобто там, де через велику кількість населення легко сховатися. Тому я зупинився на Торнінському архіпелазі, що розташований на півдорозі між Імперією та Основою і не надто далеко від Маґістралі. — Тут Господар підняв пальця догори. — Але не на самій Маґістралі. Ти потребував тіла з досить сильними чаклунськими здібностями, щоб міг повною мірою залучити доступні тобі ресурси Нижнього Світу. Звичайна дівчина-відунка для цих цілей не годилася, а зникнення неповнолітніх чаклунів з проміжним даром, не кажучи вже про домінантний, завжди викликає великий переполох. Зараз дітей барона фон Гаршвіца активно шукають по всьому Торнінському архіпелаґу, а якби викрадення сталося поблизу Маґістралі, то пошуки велися б і там. А це нам геть не потрібно. Тому я вирішив не заощаджувати час, наражаючи тебе на зайвий ризик. З цієї ж причини тобі не можна користуватися тутешнім тунелем, бо його вхід знаходиться на густонаселеній Грані Ерендаль, в середмісті Бльомстада — другого за величиною її міста. Та й до Ерендаля звідси тиждень шляху, а отже, ти виграєш щонайбільше днів вісім. Це того не варте.

— Авжеж, мій пане, — погодився Сідх. — Ти мудро все вирішив.

— Коли ти будеш готовий до подорожі?

— Я вже готовий, мій пане. Ти подарував мені міцне та здорове тіло, дякую тобі уклінно. Правда, воно трохи охляло в підземеллі, сьогодні я зможу проїхати лише кілька годин, але вже завтра, після нічного відпочинку, остаточно повернуся до норми.

— От і добре. Йди на поклик персня, і він приведе тебе до Сандри. Сподіваюся, незабаром зв’язок цілком відновиться. А доки цього не сталося, на місці кожної ночівлі відкривай інфернальний канал третього рівня. Тоді я знатиму, де ти перебуваєш, і в разі потреби зможу надіслати до тебе Чорного Емісара.

— А чи не краще взяти з собою МакҐреґора? — запропонував Сідх. — Він може стати у пригоді, коли пошуки Сандри приведуть мене на населену Грань. Скажімо, на ту ж Основу.

— Ні, Віші, це невдала ідея. Він забагато знає, йому не місце на Гранях. Якщо тобі знадобиться помічник, я надішлю іншого, який вважатиме тебе просто дуже юною відьмою. Все ясно?

— Так, мій пане.

— Тоді вирушай, Віші. Щасти тобі.

Сідх не встиг схопитися на ноги, щоб відважити прощальний уклін, як Веліал уже полишив свідомість МакҐреґора. Позбувшись контролю, тіло чорного мага почало було сповзати зі стільця. Сідх хутко підступив до нього, притримав за плече й наклав чари покори. Потім запитав:

— Ти чуєш мене, МакҐреґоре?

— Так, милостива пані.

— Тепер говори правду і лише правду. Ти або твої товариші чинили наругу над моїм тілом?

— Ми поводилися з ним недбало, — слухняно відповів чорний чаклун. — Кинули до підземелля, годували раз на день… Але якщо ти питаєш, чи хтось ґвалтував дівчину, то ні. Її незайманість багато важила для жертвопринесення.

— Раз так, то ти помреш легкою смертю, — промовив Сідх і взяв зі столу ніж із довгим гострим лезом. — Ти добре прислужився нашому Господареві, і він винагородить тебе за це. Але ніхто на Гранях не повинен знати, хто я і звідки.

З цими словами він устромив ножа в серце МакҐреґора. Той з тихим стогоном упав на підлогу, дриґнувся кілька разів і завмер. Сідх ще хвилину зачекав, відтак схилився над ним і перевірив його життєві функції. Переконавшись, що МакҐреґор мертвий, він відчепив від його пояса в’язку ключів і подався нагору збирати свої речі в дорогу.