Коли дивишся в безодню

Розділ 5

Коли я прокинулася, Владислава поруч не було. Настінний годинник показував восьму ранку — час, у який ми з чоловіком звикли вставати. Солодко позіхнувши, я перекинулася на бік, знову заплющила очі і ще кілька хвилин лежала нерухомо, краєм вуха дослухаючись до тихого шуму води у ванній — це Владислав приймав душ. Як я вже казала, раніше він був „совою“, але на догоду мені змінив свій ґрафік і тепер прокидався навіть раніше за мене. Хоча зазвичай не біг відразу під душ, а будив мене, і ми з ним, ще пойняті приємною соннотою… ну, щонайменше цілувалися. А коли ранок був вільний, як от сьогодні, то самими лише поцілунками не обмежувалися.

Шум води нарешті припинився, і незабаром з ванної вийшов Владислав, одягнений у довгий халат темно-червоного кольору. Помітивши, що я вже не сплю, він променисто всміхнувся мені.

— Доброго ранку, люба, — привітався зі мною, витираючи рушником волосся. — Як спалося?

— Дякую, добре, — відповіла я, потягнувшись. — А ти чого так підірвався? Не поцілував мене, не приголубив.

— Усі претензії адресуй дядечкові Ференцу. Це він мене розбудив. Сказав, щоб о пів на дев’яту я був у нього в кабінеті, мовляв, є термінова справа.

Дядечком Ференцом ми називали Ференца Кароя, великого інквізитора і реґента Імперії. Його „офіційні“ прізвизька — Залізний Франц і Головний — нам не подобалися, і ми придумали своє, для внутрішнього вжитку. На наш подив, нове прізвисько швидко прижилося серед придворної молоді, а невдовзі вийшло за межі палацу і стало гуляти по всьому місту.

— Він викликав тебе одного?

— Так. — Закінчивши витирати волосся, Владислав недбало жбурнув рушник у крісло. — Я питав, чи треба будити тебе, а він сказав, що ні.

— Може, отримав якусь звістку про Сандру? — припустила я.

У відповідь він лише знизав плечима, підійшов до трюмо із дзеркалом і взяв сушилку для волосся, котра, як і більшість пристроїв на Гранях, приводилася в дію маґією. Тим часом я вискочила з ліжка, швиденько збігала до ванної, а повернувшись, знову шаснула під теплу ковдру і двічі смикнула позолочений шнурок, що висів у головах ліжка, сповіщаючи чергових фрейлін, що вже прокинулася.

Владислав посміхнувся, дивлячись на мене в дзеркало, але промовчав. Він уже давно вичерпав усі свої шпильки з приводу мого ранкового церемоніалу, а повторюватися було не в його звичках. Хтось інший на його місці продовжував би дошкуляти мені заяложеними жартами, щиро вважаючи, що вони залишаються смішними і на десятий, і на двадцятий раз, проте Владислав був не такий. Якось порівнявши мене з Клеопатрою і зазначивши при тому, що вона погано скінчила, він не став розвивату цю тему далі, хоча, гадаю, спокуса була велика. Владилав, звичайно, не досконалий — але, поза сумнівом, близький до досконалості. Він наймиліший, найчуйніший, найдобріший хлопець у світі, і мені казково пощастило, що я зустріла його. Я маю чимало претензій до Метра за його втручання в мою долю, за спроби маніпулювати мною, хай навіть з найкращих спонукань; та водночас я щиро вдячна йому за те, що він знайшов мені такого чудового чоловіка.

І ще, звичайно, я вдячна Метрові за батьків. Питання про те, чи правильно він учинив, забравши мене в людей, рідних мені по крові, досі залишається спірним і неоднозначним, але разом з тим слід визнати, що до вибору моєї прийомної сім’ї Метр поставився надзвичайно відповідально. Я дуже сумувала за татом та мамою і шкодувала, що зараз їх немає зі мною. На відміну від Владових батьків, які мешкали тут-таки в палаці, мої залишилися на Основі, під пильною, хоч і невидимою, охороною Інквізиції. Вони не переїхали до мене через мого меншого брата Анджея, який ще навчався в школі, а після неї збирався в університет — і неодмінно в один із земних, бо він змалку був схиблений на комп’ютерах і мріяв стати програмістом. А на Гранях комп’ютерів немає — з тієї простої причини, що електроніка, з якої складається комп’ютерне „залізо“, тут не працює в принципі. Правда, Владислав та його друг, кадет Джозеф Арно, стверджують, що це не біда, адже закони математичної логіки, на яких ґрунтується кібернетика, залишаються чинними й на Гранях, а всі електронні блоки можна замінити маґічними пристроями. Але поки всі ідеї Владислава про „чарівний комп’ютер“ перебувають у статії теоретичної розробки, до їх практичного втілення ще дуже далеко, тож найближчими роками моєму братові нема чого робити на Гранях. Тому мої батьки вирішили залишитися з Анджеєм на Основі — зрештою, я вже доросла й сама можу про себе подбати, а він ще потребує їхнього догляду та турботи…

Не минуло й півхвилини, відколи я смикнула за шнурок, як двері, що вели до передпокою розчинилися, і в кімнату ввійшли дві шістнадцятирічні дівчини, блондинка та брюнетка, вдягнені в простенькі, але симпатичні сукні, що з однаковим успіхом могли бути як святковим вбранням покоївок, так і домашнім одягом знатних панночок. Согодні в моїх апартаментах чергували Сесиль та Ґрета, безтурботні юні створіння, колишні вихованки придворного пансіону для шляхетних дівиць, а нині мої фрейліни.

Разом з ними до спальні вдерся наш кіт Леопольд. З гучним криком „Приві-і-іт!“, більше схожим на бойвий клич індіанців, ніж на ранкове вітання, він кинувся до Владислава, енерґійно потерся об його ноги, потім заскочив на ліжко й лизнув мене в щоку.

— А от і я! Час уже вставати, спляча красуне.

— Зараз встану, — відповіла я, погладивши його. — От тільки поснідаю.

Дівчата, яких Леопольд своєю бурхливою появою тимчасово відтіснив на другий план, чемно побажали нам доброго ранку. Обоє говорили коруальською мовою, яка належала до десятки найпоширеніших у Священній Імперії. Ні для Сесилі, ні для Ґрети вона не була рідною, але вони володіли нею досконало — в освіті дітей з інквізиторських родин велику увагу приділяли вивченню основних мов Імперії, і ті, що не знали принаймні трьох з них, вважалася неуками. Коли по прибутті до Вічного Міста перед нами постало питання про вибір робочої мови для нашого багатонаціонального почту, ми думали недовго й зупинилися на коруальській, оскільки добре знали її і за час перебування на Ланс-Оелі здобули непогану практику в спілкуванні нею.

Відповівши на привітання дівчат, Владислав обдарував їх своєю приязною усмішкою, вибачився і швидко пройшов у прилеглу до спальні ґардеробну кімнату. Білява Сесиль провела його захопленим поглядом, а помітивши, що я дивлюся на неї, густо за шарілась і хутенько кинулася розсувати штори й розчиняти вікна. Спальню залило яскраве сонячне світло, повіяло приємною ранковою свіжістю, зовні чувся заливчастий спів пташок у двірському парку. На Грані Палатина, в її південній півкулі, де розташовувався королівський палац, зараз була пізня весна — моя улюблена пора року.

Я прибрала Леопольда зі своїх грудей, підтяглася й сіла в ліжку. Ґрета дбайливо поправила подушки, щоб я могла спертися на них спиною, а кіт усівся у мене в ногах і став розпитувати, що мені сьогодні снилося. Він захопився тлумаченням снів півроку тому, коли відвідував разом з нами лекції з класичної прекоґностики (коротше, з гадання), і перш ніж ми схаменулися, встиг поповнити свій словниковий запас хитромудрими термінами, які вживав геть не до ладу, орієнтуючись переважно на їхнє звучання, а не на значення. Попервах це було смішно, потім стало сумно, і ми заборонили Леопольдові брати участь у наших заняттях. Але запізно — шкоду вже було заподіяно…

У дальньому кутку кімнати пролунав мелодійний передзвін. Ґрета сходила туди, відчинила маленькі дверцята в стіні й дістала з заглиблення срібну тацю зі сніданком. Вранці подвійне смикання шнурка надсилало сиґнал також і на кухню, де для мене швиденько готували легкий сніданок, який по спеціальній системі вбудованих у стіну ліфтів, доправлялася в спальню. Що ж до Владислава, то йому зазвичай накривали стіл на терасі наших покоїв, і там він снідав у веселому товаристві молодих інквізиторів та придворних котів.

Повернувшись до ліжка, Ґрета поставила тацю мені на коліна і прибрала кришку з тарілки, де лежала вельми апетитна на вигляд підрум’янена булочка. Вона та ще кілька тонких скибочок сиру, чашка чаю і трохи вершкового масла, складали весь мій сніданок. Мій чоловік жартома називав це пташиним кормом — йому моєї ранкової булочки з сиром та маслом вистачило б хіба що на дин зуб.

Розрізавши булочку навпіл, я намастила її і взялася до їжі. А Сесиль запитала:

— Приготувати вашій високості ванну?

— Ні, золотко, не треба. Сьогодні я прийму душ.

Сесиль умостилася на стільці поруч з Ґретою, розправила на колінах сукню і крадькома зиркнула на двері ґардеробної. В її погляді виразно вчувалося нетерпляче очікування.

Я продовжувала снідати, вдаючи, ніби нічого не помічаю. У перші місяці нашого життя у Вічному Місті, коли в моїй пам’яті була ще свіжа мимовільна зрада Владилава, мене страшенно дратувала пильна увага до нього з боку молодих жінок і, зокрема, юних недосвідчених дівчат на зразок тієї ж Сесилі. Щонайменше два десятки з них були по самісінькі вуха закохані в нього; а тих, кому він просто подобався (але подобався як чоловік), я навіть не рахувала.

Своєю чергою, Владислав мало не казився від того, що при дворі в мене з’явилося чимало палких шанувальників, які жадібно ловили кожен мій погляд, кожне моє слово. Я, втім, віддавна звикла, що подобаюся чоловікам, мені були не в новину їхні упадання, а проте таке масове обожнювання неабияк спантеличувало мене.

Одначе тут ми нічого вдіяти не могли і мусили звикати до постійного перебування в центрі загальної уваги. Ми належали до вузького кола наймогутніших людей у всьому світі, а я, до того ж, була єдиною серед них жінкою. Ми були першим за півтора тисячоліття подружжям вищих маґів, нас вважали обранцями Метра, його спадкоємцями, останніми, кого торкнулося його благословення. Все це наділяло нас величезною владою — а влада, як відомо, нестримно вабить до себе людей. І з цим доводилося миритися.

Коли я доїдала булочку з чаєм, а Леопольд, що весь цей час не давав дівчатам і рота розтулити, завзято пояснював символічне значення слів про море, з ґардеробної повернувся Владислав, уже цілком одягнений. Він висловив жаль, що не може залишитися й потеревенити з нами, надіслам мені на ходу поцілунок і поспіхом вийшов зі спальні. Кіт, урвавши свої балачки, вибіг слідом за ним — він знав, що після сніданку я однаково його прожену, тому вирішив приєднатися до Владислава.

Сесиль миттю засумувала. У цих ранкових чергуваннях її найбільше приваблювала можливість провести якийсь час у товаристві мого чоловіка, поки для нього накриватимуть стіл на терасі. З наскрізь удаваною байдужістю дівчина поцікавилася:

— Хіба пан Владислав не чекатиме на сніданок?

— Ні, — відповіла я. — Зараз у нього важлива зустріч.

— З дядечком, — сказала Ґрета ствердним тоном.

Я запитливо глянула на неї:

— Тобі щось відомо?

— Нічого певного, пані. Просто перед тим, як ви покликали нас, я розмовляла з Олівером, і він розповів, що дядечко Ференц наказав подати до його кабінету сніданок для його високості.

Олівер був старшим Ґретиним братом і служив у почті великого інквізитора. Здавалося, він і години не міг прожити без того, щоб подумки не перемовитися кількома словами з коханою сестричкою. Від нього Ґрета мало не найперша дізнавалася про всі урядові новини.

— Дуже дивно, — замислено проказала я. — З чого б це такий поспіх? І чому він викликав лише Владислава?

Я зверталася до самої себе, але Ґрета вирішила, що питання адресоване їй.

— Олівер не знає, — відповіла вона. — Він щойно лише став до чергування.

— Може, — невпевнено припустила Сесиль, — дядечко врешті вирішив офіційно визнати вас Метровими спадкоємцями?

— Давно пора, — зауважила Ґрета. — Навіщо чекати ще цілий рік. Коли Метр складав свій заповіт, він не сумнівався, що всі ці три роки ви проведете на Ланс-Оелі. А раз ви вже тут, то чому б вас не коронувати.

Я лише мовчки всміхнулася. Всім моїм дівчатам дуже не терпілося перетворитися з фрейлін принцеси, що мала хоч і високий, але невизначений статус, на придворних верховної королеви. А от мене, правду кажучи, ця перспектива лякала. Проте вже не так сильно, як кілька місяців тому. Мабуть, за наступний рік я остаточно звикну до того, що мені з Владиславом належить посісти трон Великого, який упродовж трьох тисячоліть правив найбільшою державою Граней…

Коли я закінчила снідати, Ґрета забрала з моїх колін тацю й запитала, яку сукню я хочу сьогодні вдягти. На секунду задумавшись, я відповіла:

— Обери сама. Цілком покладаюся на твій смак.

Ґрета була неабияк улещена такою довірою. Аж заяснівши, вона швиденько віднесла посуд до стінного ліфта і зникла за дверима ґардеробної. А я вибралася з ліжка, дозволила Сесилі зняти з мене нічну сорочку, після чого ми вдвох пройшли до просторої ванної кімнати, підлогу та стіни якої було облицьовано мармуровою плиткою, а вся стеля являла собою великий прямокутний ельм-світильник, що рівномірно випромінював м’яке денне світло.

Поки я чистила зуби, Сесиль наклала на себе чари, що мали захистити її від бризок (всі мої фрейліни добре зналися на побутовій маґії), ввімкнула і відрегулювала душ. Я стала під теплої розсіяний струмінь і аж замружилася від задоволення. Через двійко хвилин, коли я добряче намокла, Сесиль перекрила воду і заходилася намилювати мене з ніг до голови.

Тільки не подумайте, що я зловживаю своїм становищем, примушуючи шляхетних дівиць виконувати роботу покоївок. Передовсім, їх ніхто не примушував: коли набирався штат моїх фрейлін, на кожну вакансію претендувало по кількасот панночок, ладних на все, лише б отримати цю посаду. Вони від самого початку знали, в чому полягатимуть їхні обов’язки, оскільки ще до нашого прибуття Державна Рада Священної Імперії ухвалила спеціальну постанову, згідно з якою ми з Владиславом, як сувененні правителі Грані Ланс-Оелі, офіційно визнавалися особами королівської крові — а за давнім імперським звичаєм, таким особам має прислуговувати винятково знать.

В усій Імперії цей привілей мали представники сорока родин, що зберегли за собою статус правлячих династій при входжені підпорядкованих їм Граней до складу об’єднаної держави, або ж одержали їх під свою оруду вже з Метрових рук. За своїм устроєм, Імперія була федерацією, і лише сім найдавніших Граней — Палатина, Авентина, Капітолія, Целія, Есквіліна, Квіринала и Вімінала (в чию честь, очевидячки, названо сім пагорбів, на яких виник стародавній Рим), — перебували в прямому підпорядкуванні центрального уряду. Вони були стовідсотково урбанізовані, поєднані тисячами трактів і утворювали один величезний меґаполіс, який зазвичай називали Вічним Містом, а в офіційних документах — Септимундіумом, тобто „Семисвіттям“. На чолі ж решти сорока Граней стояли імперські намісники, що мали титули королів, басилеїв, цісарів, падишахів, емірів, мікадо, магарадж, ханів тощо — залежно від місцевих традицій. Всі вони, певна річ, були чаклуни; я ще не до кінця розібралася, яке місце відводилося їм в ієрархії Інквізиції (оскільки формально вони перед сходженням на престол полишали в ній службу), проте думаю, що за своїм впливом на справи ордену вони поступалися тільки Ференцові Карою.

Саме ці сорок напівсуверенних правителів дружно проголосували на Державній Раді за надання нам усіх королівських привілеїв, включно з титулами принца та принцеси. Попервах ми були неабияк здивовані їхньою зворушливою одностайністю, але згодом збагнули, що вони вчинили так не із симпатії до нас, а назло реґентові, якого підозрювали в намірі узурпувати трон верховного короля. Самі вони на нього не претендували, хоча, може, й мріяли про це, але чудово розуміли, що допоки на світі залишається бодай один вищий маґ, простий народ і рядові інквізитори не захочуть бачити на чолі Імперії людину зі звичайним чаклунським даром.

Отак і склалося, що я стала принцесою, Владислав — принцом, а молоді хлопці й дівчата з інквізиторських родин прислуговували нам. Утім, Владислав не надто навантажував своїх придворних роботою. З одяганням і роздяганням, митям, голінням та іншими таким справами він порався сам — бо, по-перше, щоночі спав зі мною, мився й голився в моїй ванній, а його повсякденне вбрання зберігалося в моїй ґардеробній, куди дворяни з його почту не сміли й потикатися; ну, а по-друге, він аж жахався на одну думку про те, що який-небудь хлопець стягатиме з нього штани. Чоловіки взагалі надто переймаються такими речами; ми, жінки, ставимося до цього набагато спокійніше. Особисто я не маю нічого проти, щоб інші дівчата вдягали мене, допомагали мені митися, застеляли за мною постіль або розчісували моє волосся. Скажу відверто: мені це навіть подобається.

Певна річ, я звикла до цього не зразу, але звикнувши, почала отримувати величезне задоволення від свого титулу принцеси і всіх пов’язаних з ним привілеїв. Я люблю носити розкішне вбрання і з урочистих нагод надягати князівську корону; я просто обожнюю, коли до мене ставляться з пошаною й називають „ваша високосте“; я в цілковитому захваті від того, що маю в своєму розпорядженні численний штат фрейлін, що буквально зазирають мені до рота і прагнуть передбачити найменше моє побажання. Ще в Кер-Маґні, користаючись послугами Суальди, я почала пристосовуватись до способу життя знатної пані, а потрапивши до Вічного Міста, швидко призвичаїлася до нових умов і невдовзі стала почуватися в королівському палаці, як риба у воді…

Після душу Сесиль ретельно обтерла мене рушниками, потім надягла халат, і ми повернулися до спальні, де, крім Ґрети, на мене чекала ще одна фрейліна — Сара. Їй було двадцять п’ять років, вона вже мала досвід служби в інших королівських родинах і була неперевершеною візажисткою та перукаркою, тому я дозволяла їй (і тільки їй одній) трохи запізнюватися вранці.

Поки Сара займалася моєю зачіскою, Сесиль та Ґрета підрівняли нігті на моїх руках та ногах, стерли з них учорашній лак і вкрили їх новим — зрозуміло, все це робилося маґічним способом. Коли з манікюром, педикюром і вкладанням волосся було закінчено, дівчата зняли з мене халат, а натомість надягли тонку батистову сорочку без рукавів, панчохи з мереживними підв’язками і цілий ворох шовкових нижніх спідниць. Поширені тут корсети я ніколи не носила — моя гнучка, струнка талія та маленькі пружні груди ніякої особливої підтримки не потребували.

Далі настала черга макіяжу, а оскільки я нікуди не поспішала, Сара згаяла на це ніяк не менше ніж півгодини. За допомогою мінімуму косметики, пориправленої маґією, вона місцями пом’якшила мої риси, а подекуди навпаки, трохи підкреслила їх, надала моїм губам якравіший і соковитіший колір, ледь-ледь підрум’янила щічки, а брови підфарбувала, замінивши їхній рудуватий відтінок на платиновий, — і в кінцевому підсумку я з просто гарненької претворилася на блискучу красуню.

Коли я висловила задоволення побаченим у дзеркалі, Сара зафіксувала макіяж спеціальними чарами, щоб він ґарантовано протримався цілий день. Потім дівчата вдягли мене в сукню (принагідно я похвалила Ґрету за вдалий вибір), взули у вишукані туфельки, почепили на вуха сережки, а на шию — перлове намисто, наділи персні на пальці та браслети на зап’ястки і провели остаточне доведення зачіски. Відтак о пів на десяту, через півтори години після того, як прокинулася, я нарешті була готова вийти на люди.

У вітальні мене, як завжди, зустрів натовп придворних, проте наразі я була не в настрої спілкуватися з ними. Вже опівдні розпочиналася ціла низка урочистих і велелюдних заходів, що мали тривати аж до самісінького вечора, тому найближчі дві години я воліла провести в спокійній обстановці, бажано з Владиславом. На жаль, він досі розмовляв з реґентом, а на мій виклик коротко відповів, що має важливі новини, проте попросив зачекати з розпитуваннями, поки звільниться. Я, звичайно, погодилася, але не знаходила собі місця від нетерплячки — дуже не люблю отакі чекання, тим більше що в чоловікових думках я відчула схвильованість, а отже, новини справді були важливі. Однак із Сандрою вони не пов’язані, це точно. Трохи подумавши, я дійшла висновку, що в такому разі Ференц Карой неодмінно запросив би до себе нас обох. Він добре розумів, яка це дражлива для наших стосунків тема, тому не став би говорити з Владиславом про Сандру за моєї відсутності.

До речі, більшість утаємничених у нашу історію були переконані, що Сандрину втечу організував сам реґент, який вирішив десь сховати її дитину — так само, як свого часу Метр сховав мене. Проте він категорично заперечував свою причетність до цієї, за його власним висловом, безвідповідальної авантюри, і ми з Владиславом повірили йому. Ні, не з притаманої нам довірливості, а просто тому, що Ференц Карой не став би діяти так прямолінійно, накликаючи на себе підозру. Він цілком міг улаштувати все так, аби ніхто не сумнівався, що Сандра втекла сама. А всі обставини ясно вказували на те, що їй хтось допомагав — проте не реґент, а хтось інший, чиї можливості були значно скромніші.

У своєму прощальному листі Сандра просила вибачення за цей свій учинок і благала не шукати її — мовляв, вона й сама зуміє захистити свою дитину від Нижнього Світу і зробить це краще, ніж усі інквізитори разом узяті. Її, звісно, шукали і досі шукають, та поки без видимих успіхів, дарма що реґент кинув на її пошуки значні сили. Це викликає в мене суперечливі почуття: з одного боку, я дуже вболіваю за неї та дитину, а з іншого — втішаю себе тим, що раз такій могутній і всюдисущій організації, як Інквізиція, не вдалося натрапити на її слід, то й Веліалові слуги будуть безсилі.

Правду кажучи, я від самого початку вважала, що єдиний спосіб уберегти Сандриного сина від Нижнього Світу, це сховати його в якомусь безпечному місці, де він мав жити, як звичайний хлопчик і нічого не знати про своє походження. Як я тепер розумію, Сандра думала так само і змогла заручитися підтримкою досить впливових людей, які влаштували її втечу.

Не знаю — може, вона вчинила правильно. Зрештою, в моєму випадку це спрацювало, і я уникла долі, на яку прирік мене мій безпутний дід Олаф Ґабріель де Бресі. А от моїм меншим братам, Сіґурдові та Ґійомові, пощастило набагато менше. Рівал де Каерден, під чиєю опікою вони перебували, не спромігся вберегти їх від Женеса де Фарамона, який тримав їх у рабстві понад три роки, аж поки на Аґрісі з’явилися ми з Владиславом і втрутилися в ті події.

На згадку про братів, мене, як завжди, пойняло гостре почуття провини. Було цілком очевидно, що Метр офірував ними задля моєї безпеки; фактично, він віддав їх на заклання Веліалові, щоб у того не виникло жодних підозр із приводу моєї вдаваної смерті. Усвідомлення того, що за моє щасливе й безтурботне дитинство було заплачено їхніми юними життями, нестерпним тягарем лягало на моє сумління. А від думок про кровного батька, герцоґа Бокерського, мені ставало ще гірше. Якщо братам я вже нічим не могла допомогти, то герцоґ, якому я завдячувала своєю появою на світ, мав повне право сподіватися, що я хоч якоюсь мірою заміню йому втрачених синів, бодай частково компенсую ті двадцять років, упродовж яких він вважав мене мертвою.

Ще рік тому, під час видіння в Колодязі, я обіцяла Сіґурдові й Ґійому, що в моєму серці знайдеться місце й для нашого батька, але досі нічого не зробила, щоб наповнити ці гарні слова реальним змістом. Лише взяла собі ім’я, що належало мені від народження, й офіційно стала називатися Інґою Аліабелою де Бресі, а все інше, що випливало з цього кроку, відклала до кращих часів.

Певна річ, я не забувала про чоловіка, що дав мені життя і який в очах всього світу був моїм батьком. Я регулярно писала йому листи — але робила це понад силу, не з внутрішньої потреби, не за велінням серця, а лише з почуття обов’язку. Кілька разів я спілкувалася з ним наживо, по візуальному зв’язку, сеанси якого влаштовував для нас інквізитор (до речі, старший Сандрин брат), відкомандирований на Аґріс після тамтешнього Прориву. Проте наші розмови проходили важко, напружено, викликали в нас обох почуття ніяковості й залишали по собі гіркий осад, тому невдовзі ми відмовилися від них, вирішивши обмежитися листуванням.

Я вже кілька разів запрошувала герцоґа приїхати до Вічного Міста й погостювати в мене місяць або два. Він погоджувався, що це чудова ідея, але постійно відкладав свій приїзд, посилаючись на заклопотаність справами. Загалом це відповідало дійсності — Прорив, хоч і придушений нами в зародку, завдав чималої шкоди економіці всього Аґрісу, надто ж Бокерському Князівству, — а проте я чудово розуміла, що справжня причина його зволікань полягає в іншому. Він, звісно, бачив мою холодність під час розмов наживо і, безумовно, відчував її в моїх листах, а тому панічно боявся, що при нашій особистій зустрічі ця холодність уб’є в ньому найменшу надію на те, що колись я таки зможу подолати двадцятирічну стіну відчудження між нами і стану його дочкою по-справжньому, а не лише за ім’ям і по крові.

Не можна сказати, що я не намагалася цього зробити. Я аж ніяк не бездушна, ні — бо інакше не переймалася б так через своє ставлення до рідної мені людини, не мучилася б від того, що мені лише на превелику силу вдається називати його батьком. Я почувала до нього глибоку повагу та щиру симпатію, а також жаль до його нелегкої долі — все це збереглося ще від часу нашого знайомства, коли я не знала, що він мій батько. Проте виникненню глибших почуттів, продиктованих нашим родинним зв’язком, дуже заважала відстань між нами. Ні листи, ні навіть розмови наживо не могли замінити щоденного особистого контакту, коли ти бачиш людину в різних ситуаціях і сприймаєш її такою, яка вона є. Тільки так я могла пізнати батька, а пізнавши — полюбити.

Герцоґ, звичайно, любив мене й без цього. Але він любив у мені не дорослу двадцятирічну Інну, а маленьку дівчинку Інґу, яку любив ще до її народження. Він любив у мені мою матір Аліабелу, на яку, кажуть, я дуже схожа. Зрештою, він любив мене з потреби бодай когось любити; любив тому, що в його житті, розчавленому між жорнами Добра та Зла, більше не лишилося нікого, крім мене. Я виявилася єдиним промінцем світла в його похмурому царстві відчаю й безпросвітності, він полюбив мене просто за те, що я є, і зараз у цій любові бачив сенс свого подальшого існування. Йому також слід краще пізнати мене, щоб любити не як ідеал, а як живу людину з плоті та крові. Він сам хотів цього — і водночас боявся…

Ще у вересні, коли герцоґ учергове відклав свою поїздку до мене, я вирішила схитрувати й надіслала всім найближчим родичам на Аґрісі, як з батькового, так і з материного боку, запрошення приїхати до Вічного Міста на різдвяні та новорічні свята. Тут уже, думала я, він ніде не подінеться. На жаль, моя хитрість не спрацювала: наприкінці жовтня, якраз напередодні від’їзду, в герцоґа з’явилися вагомі причини ще на тиждень затриматися на Аґрісі, він переконав решту запрошених родичів не чекати його, а вирушати в дорогу, пообіцявши, що неодмінно наздожене їх, і залишився в Шато-Бокері разом із Сандриним братом Маркеджані, що мав повести його по Трактовій Рівнині.

Коли я отримала цю звістку, то відразу зрозуміла, що за тиждень виникне нова проблема, потім ще одна і ще — а тоді герцоґ напише, що вже ніяк не встигне до Різдва та Нового Року, й запропонує перенести візит на пізніший термін, скажімо, на Великдень. Так воно, власне, й сталося. В результаті на свята до мене понаїхало три десятки дядьків, тіток, кузин та кузенів різного ступеню кревності, зокрема й король Ліону Ґуннар, а от найближчого родича, батька, не було…

Переконавшись, що герцоґ може зволікати з поїздкою до скону, я врешті не витримала і на початку грудня запропонувала Владиславу самим з’їздити на Аґріс. Мій чоловік сприйняв цю ідею з великим ентузіазмом і заявив, що охоче відвідає місця нашої „бойової слави“. На відміну від мене, він досі не призвичаївся до придворного життя, і перспектива провести кілька місяців „на волі“ видалася йому надзвичайно заманливою.

Фернц Карой поставився до мого бажання відвідати батька з розумінням і не мав проти цього жодних заперечень. Він сказав, що й сам хотів запропонувати нам поїздку по Гранях — як для розширення нашого кругозору, так і для того, щоб чимбільше людей (і не лише імперських підданих) змогли побачити майбутніх правителів Священної Імперії. Реґент запевнив, що нашим планам погостювати місяць чи півтора в герцоґа це нітрохи не завадить, тільки й того, що після відвідин Аґріса ми не поїдемо прямісінько до Вічного Міста, а вирушимо в тривалу подорож звивистим маршрутом, що мав пройти через густонаселені райони. Ми, звичайно, погодилися, дату від’їзду було призначено на другу декаду січня, і в своєму останньому листі до герцоґа я вже повідомила, що орієнтовно на початку березня прибуду на Аґріс…

Швиденько відкараскавшись від придворних, я вирішила навідатися до короля Ґуннара та королеви Матильди, з якими вже встигла здружитися, і в їхньому приємному товаристві дочекатися, коли звільниться Владислав. Проте з’ясувалося, що ще годину тому вони вирушили на Грань Капітолію оглянути тамтешні історичні пам’ятки і мали повернутися лише по обіді. Коли я дізналася про це, то спересердя усамітнилася в своєму кабінеті і, порушивши власне ж правило не займатися на свята точними науками, стала читати розумну й цікаву книгу земних професорів Ріда та Саймона. Математика завжди зачаровувала мене своєю довершеністю та бездоганною логікою, і я навіть не зчулась, як цілком відключилася від довколишнього світу й понад годину захоплено блукала в хащах функціонального аналізу аж до самої появи Владилава.

Він нечутно ввійшов у кабінет, тихесенько підкрався до мене зі спини й ніжно поцілував у шию. Я здригнулася від несподіванки, але нітрохи не злякалась. Владиславу ще жодного разу не вдавалося налякати мене, хоча іноді він намагався це зробити — просто так, із чистісіньких пустощів. Вочевидь, на підсвідомому рівні я завжди відчувала його наближення, тому так спокійно реагувала, коли він зненацька з’являвся поруч.

Відклавши книжку, я повернулася в кріслі до чоловіка і сказала:

— Ну, нарешті! А я вже думала, що ми зустрінемося лише на прийомі.

Владислав присунув стілець і сів навпроти мене, поклавши на коліна грубеньку папку, яку приніс із собою. У правому горішньому її кутку я помітила ґриф Імперського Державного Архіву.

— Вибач, Інно, це не від мене залежало. Коли я довідався, в чому річ, то відразу запропонував покликати тебе, але дядечко сказав, що спершу хоче обговорити цю новину зі мною. Я навіть не думав, що наша розмова так затягнеться…

— Гаразд, проїхали. То що ж ви обговорювали ці три години?

Владислав трохи розгублено всміхнувся:

— Здається, знайшли мою рідню.

Правду кажучи, цією звісткою він заскочив мене зненацька. Я ніколи серйозно не вірила, що пошуки в архіві, які за реґентовим дорученням провадили три десятки досвідчених архіваріусів, дадуть якийсь результат. Ми практично нічого не знали про Владове походження і могли спиратися лише на ім’я, приблизну дату народження та ще на той факт, що він зник у двомісячному віці. А Державний Архів був не просто великий, він був велетенський, це був найжахливіший монстр з усіх урядових установ Імперії. Щодня він поповнювався десятками, а часом і сотнями тисяч повідомлень, листів, звітів, доповідей та інших документів, що надходили до Вічного Міста з усіх усюд, і буквально тонув у цьому паперовому морі. Численний штат архівних службовців ретельно аналізував і класифікував одержану інформацію; посилання на всі події, що становили бодай найменшу цінність, розміщалися в тематичних каталогах, а вихідні матеріали, належним чином пронумеровані, спрямовувалися до сховища, де сортувалися за архіпелаґами та Гранями, звідки надійшли. Попри всі намагання цілої армії архіваріусів, у їхньому відомстві панував цілковитий безлад, і пошуки будь-якої інформації більш ніж десятирічної давнини перетворювалися на тривалу й захопливу пригоду. Тому, вважала я, навіть якщо десь у сховищі й лежать такі жадані документи, що проливають світло на таємницю народження Владислава, то ми не мали ніяких реальних зачіпок, які б дозволили розшукати їх серед тисяч тонн накопиченої там макулатури.

Проте виявилося, що я помилилась у своїх песимістичних проґнозах. Зачіпка таки знайшлася. Чи просто пощастило. Або ж сталося чергове диво…

— Вітаю, Владе, — щиро мовила я. — Але ти сказав „здається“. Це вступне слово чи ознака невпевненості?

— Просто вступне слово. У цій справі, — він поплескав долонею по папці, — є одна обставина, яка особисто в мене не залишає жодних сумнівів, що пошуки завершено. — Владислав зітхнув. — Для мене це велика полегкість, Інночко. Увесь цей рік, відколи довідався, що мене всиновили, я почувався трохи неповноцінним. Не в тому сенсі, що я незадоволений своєю сім’єю, ти сама знаєш, як я люблю маму з татом. Але мене гнітила невідомість, мені дуже хотілося з’ясувати, якого я роду-племені, чия кров тече в моїх жилах… Ну, ти ж розумієш.

— Звичайно, розумію, — лагідно відповіла я, взявши його за руку. — Я ж бачила, як ти мучився весь цей час, хоч і намагався не показувати… Ну, то розповідай. Звідки ти, де твоя батьківщина?

— На Грані Істра. Це відсталий провінційний світ, розташований майже на на самій межі Забороненої Зони, віддалік Головної Міґістралі. Словом, справжнісінька Тмуторокань. Порівняно з нею, навіть твій Аґріс видається центром цивілізації.

Забороненою Зоною називався своєрідний санітарний кордон довкола Основи, де не дозволялося прокладати трактові шляхи і створювати людські поселення. Заборону було встановлено ще в сиву давнину, і впродовж багатьох тисяч років за її неухильним дотриманням стежили Великі, а протягом останніх двох тисячоліть ця функція, разом з багатьма іншими, поступово перейшла до повноважень Інквізиції — організації, яка саме й була створена для того, щоб замінити Великих після їхнього відходу в Безмежність.

Існування Забороненої Зони істотно полегшувало захист Основи в Нічиї Літа, бо за відсутності діючих трактових шляхів усі більш-менш значні збурення в локальній структурі Граней поширювалися по всій Зоні, як хвилі від падіння навіть найменшого камінця в спокійну воду. Це дозволяло інквізиторам вчасно запобігати спробам аґентів Нижнього Світу підвести до Основи Інфернальні Тунелі. Щоправда, траплялись і проколи, взяти хоча б сумнозвісний Чорнобильський Прорив, який вдалося зупинити лише останньої миті — ще трохи, і хвилі Хаосу накрили б усю Східну Європу. Та загалом, на мою думку, Інквізиція непогано виконувала свою роботу.

Розміри Забороненої Зони були чималенькі — її діаметр складав близько двох тижнів шляху Трактовою Рівниною для найдосвідченіших чаклунів. Але й за офіційно втановленими межами Зони ще не скоро можна було зустріти густонаселені райони — ближче Основи активність нечисті зростала, а люди воліли оселятися там, де спокійніше. До прикладу, якщо в радіусі тижня шляху від Вічного Міста, у так званому Золотому Колі Імперії, мешкало понад трильйон людей (уявіть лишень цю цифру!), то сукупна чисельність населення всіх Граней, що знаходилися на такій або меншій відстані від зовнішньої межі Забороненої Зони, не перевищувала двадцяти мільярдів, до того ж дев’яносто відсотків з них проживали поблизу Головної Маґістралі — єдиного на світі прямого тракту, що вів від Вічного Міста майже до самої Основи. Тож цей реґіон (за винятком, певна річ, околиць Маґістралі) можна було сміливо вважати цілковито диким та пустельним, і Владислав мав усі підстави порівнювати Істру із Тмутороканню.

— Істра, — замислено повторила я. — Знайома назва.

Владислав похитав головою:

— Не думаю, що ти чула про цю Грань. А назва знайома тобі ще з Основи, де є ціла низка схожих топонімів, зокрема півострів Істрія. Корінь „істр“ є загальнослов’янським, він походить від стародавнього племені істрів, що вважали себе дітьми Стрибога й жили на березі ріки Істр — нині Дунай. Що ж до назви Грані Істра та її мешканців, істрійців, то вона виникла від їхнього леґендарного вождя на ім’я Істрик, який півтори тисячі років тому привів свій народ на цю Грань — за переказами, із самої Основи. За даними перепису семирічної давнини, на Істрі мешкає близько сорока мільйонів людей, країна складається з кількох десятків князівств, які часом дружать, часом воюють між собою, а здебільшого перебувають у проміжному між війною та миром стані. Суспільний устрій — патрархально-феодальний, суто аґрарна економіка — землеробство і тваринництво, головні торгівельні партнери — кілька сусідніх, таких самих провінційних Граней. Мова — істрійська, за імперською класифікацією належить до ґрупи архослов’янських. Офіційна реліґія — несторіанське християнство[1]; є також християни інших конфесій, юдеї, зороастрійці та мусульмани, до яких панівна церква ставиться цілком толерантно. Це все, що сказано про Істру в „Реєстрі населених світів“.

— А в архівних матеріалах? — запитала я й виразно поглянула на принесену чоловіком папку.

Владислав відкрив її, із сумнівом подивився на купу паперів у ній, потім рішуче закрив.

— Тут інформації набагато більше, але переважно вона має загальний характер. Про людей, що, вочевидь, є моїми родичами, і про дитину… коротше, про мене малого, згадується лише в кількох місцях. У нас залишилося мало часу, тому буде краще, якщо я своїми словами розповім про найголовніше, а згодом ти вже сама ознайомишся з рештою матеріалів. Домовилися?

Оскільки часу справді лишалося небагато — до урочистого прийому на честь групи провінційних монархів, що прибули до Вічного Міста для зустрічі нового тисячоліття, залишалося менше години, а Владиславові ще слід було належно вдягтися перед церемонією, — я погодилася, і він почав розповідати:

— Одне з істрійських князівств, не найбільше, але й не найменше, називається Верховина. Назва говорить сама за себе — це гірський край, його мешканці займаються здебільшого вівчарством і лісовим господарством. Двадцять сім років тому правителем Верховини був князь Властимир, що мав двох синів і двох дочок. Найменшій з них, Мар’яні, на той час минуло чотирнадцять, і в такому юному віці вона вийшла заміж за свого двоюрідного брата Огнеслава, що був лише на рік старший від неї. Найпевніше, цей шлюб був вимушений — на Істрі не заведено так рано одружуватися, та й подружні стосунки між двоюрідними родичами там не схвалюють. Гадаю, що ніжна дружба двох молодих людей зайшла надто далеко, і князь, коли довідався про це, мусив їх негайно одружити, щоб запобігти скандалові. А може, все було інакше, та хоч там як, а наприкінці весни 1974 року Мар’яна та Огнеслав одружилися. Через кілька місяців, у ніч з двадцятого на двадцять перше грудня у них народився син, якого назвали Володиславом, на честь дуже шанованого на Істрі святого… Отже, якщо все підтвердиться, мені доведеться звикати до нового дня народження. А от ім’я змінювати не стану. Зрештою, Владислав і Володислав — одне й те саме. Це тобі не Інна та Інґа.

— Авжеж, — погодилась я. — І що було далі?

Владислав спохмурнів:

— Далі історія з романтичної стає сумною. Через два місяці після народження Володислава на Грані Істра стався локальний Прорив з епіцентром поблизу замку князя Верховинського. В результаті масованого нападу нечисті замок було зруйновано, майже всі його мешканці, включно з князем, княгинею, їхньою старшою дочкою та обома синами, загинули. Вціліло лише кілька людей з челяді, які на самому початку штурму встигли втекти з замку. Пощастило також Мар’яні з чоловіком — того дня вони гостювали в заміжньої сестри Огнеслава.

— А ти… тобто малий Володислав?

— Він залишився вдома. Після Прориву з-під руїн, разом з іншими тілами, витягли понівечене тіло немовляти. Оскільки решта дітей у замку були старші, жодних проблем з його ідентифікацією не виникло. Всі без вагань визнали його онуком князя Властимира, нікому навіть на думку не спало, що це могло бути інше немовля. У звіті інквізитора, який проводив розслідування цієї події, загибель Володислава розглядається як незаперечний факт.

— Там був інквізитор?

— Не під час Прориву, а пізніше. Річ у тім, що князь Властимир був чаклуном — слабеньким, утім, чаклуном, швидше, відуном, — але досить тренованим, щоб оцінити потенційну силу чаклунського дару свого онука. Після деяких роздумів він вирішив сповістити Інквізицію, що в його сім’ї, судячи з усього, народився вищий маґ. Від Істри до Грані Тебриз, де розташована прецепторія тамтешнього командорста, аж чотири місяці шляху трактами — от така там глушина. Звичайно, князь міг удатися до допомоги служби трактових шляхів, щоб вони переслали на найближчий пост Інквізиції повідомлення, але не бачив потреби в такому поспіхові. Тому написав ґрунтовного листа, адресованого безпосередньо прецепторові, і надіслав його звичайною поштою. Лист прибув на Тебриз лише на початку травня, на той час там уже знали, що в лютому на Істрі стався Прорив, але, ясна річ, нікого не надсилали для оцінки його наслідків — адже це був звичайний локальний Прорив. А от на листа від князя Верховинського таки відреагували і надіслали для перевірки одного з інквізиторів, що якраз патрулював Заборонену Зону й перебував найближче до Істри. По прибутті на місце йому залишалося тільки констатувати загибель Володислава, зібрати свідчення очевидців і доповісти про все керівництву. На цьому розслідування завершилося, і до офіційного звіту, звичайно ж, не потрапила інформація про те, що першого березня того ж року, через три дні після Прориву на Істрі, Метр зустрівся на Основі з бездітним подружжям і запропонував їм до всиновлення двомісячного хлопчика на ім’я Владислав, який згодом виявився вищим маґом.

Я повільно кивнула. Чоловікова розповідь справила на мене неабияке вреження. Та, якщо чесно, я ще не була переконана. За різними оцінками, чесельність усього людства наразі складає від 25 до 30 трильйонів осіб, а за такої запаморочливої кількості людей можливі й більш вражаючі збіги обставин.

Відчувши мої сумніви, Владислав силувано всміхнувся:

— Це ще не все, Інно. Найцікавіше міститься наприкінці звіту, в його останньому рядку.

— І що ж там?

— Підпис інквізитора, що збирав свідчення на Істрі. Це був… — він витримав ефектну паузу, а потім закінчив: — Рівал де Каерден.

Я приголомшено втупилась у Владислава.

— Та не може бути!

— А проте факт. Як тобі такий збіг?

Я розгублено похитала головою.

— Ні, це вже не збіг. Таких збігів просто не буває. Той малий Володислав точно… Хоча стривай! Тут щось не так. Адже з кінця сімдесят третього Рівал де Каерден перебував при герцоґові Бокерському. Як він міг навесні сімдесят п’ятого опинитися поблизу Істри, за тридев’ять Граней від Аґріса?

— Саме тієї весни міг, — відповів Владислав. — Хіба ти не знаєш, що з осені сімдесят четвертого до літа сімдесят шостого герцоґ мешкав на Лемосі?

— Та ні, знаю. В одному зі своїх листів він побіжно згадував про те, що два роки навчався в лемоській школі для шляхетних юнаків — це щось на зразок земного Ітона. Але я вважала, що й тоді Рівал залишався з ним.

— Не постійно. У січні сімдесят п’ятого Рівала де Каердена за Метровим наказом тимчасово було прикомандировано до Тебризького командорства — одного з тих, що відповідають за патрулювання Забороненої Зони. Оскільки Грань Тебриз розташована на протилежному боці Світового Кристалу від Лемоського архіпелаґу, Рівал скористався Колодязем, щоб скоротити шлях, і вже на початку лютого прибув до місця призначення. Там він прослужив до травня, а буквально через кілька днів після відрядження на Істру одержав наказ про повернення на Лемос. До речі, саме завдяки цьому епізодові з його кар’єри було знайдено мою рідну Грань.

— Як це?

— Дуже просто. Ти цілком слушно сумнівалася, що пошуки в архіві нам допоможуть. Насправді не ці документи привели нас до Рівала де Каердена — все було з точністю до навпаки. Власне, ідея про те, що він міг бути причетним не лише до твого викрадення, а й до мого, від самого початку носилася в повітрі, проте ніхто не розглядав її, бо всі були певні, що в той час Рівал не відлучався від герцоґа. А твій батько, єдиний, хто міг допомогти нам, донедавна й не здогадувався, що я також приймак… — Владислав з лагідним докором подивився на мене. — Ну, хіба ж так можна, Інночко? Герцоґ таки має вагомі причини боятися зустрічі з тобою. Нічого не розповідаючи про мене, ти фактично кажеш йому: а ось ця частина мого життя тебе не стосується, татусю, це не твоя справа. Гаразд якби йшлося про щось незначне, але ж я, сподіваюся, займаю важливе місце в твоєму житті. Невже ти не розумієш, якого болю завдаєш йому своєю нещирістю?

Я збентежено опустила очі. Мені стало дуже соромно — і не лише за свою черствість до герцоґа. Я раптом збагнула, що якби ще в перших листах розповіла йому про Владову проблему, то Істру було б знайдено набагато раніше — можливо, ще навесні.

— А від кого він дізнався про твоє всиновлення? — запитала я, не підводячи погляду.

— Від Маркеджані Торічеллі. Як я розумію, Сандрин брат обмовився про це як про щось загальновідоме, він навіть не підозрював, що тим самим зробив вирішальний крок у пошуках моєї рідні. Ну а герцоґ, перетравивши це, ввічливо поцікавився, чи не здається дивною відсутність у той самий час Рівала. Маркеджані негайно доповів про нові обставини батькові, а командор Торічеллі, звірившись із записами і переконавшись, що де Каерден справді перебував у відрядженні, вчора ввечері повідомив про все дядечка Ференца. Решта було справою техніки. Одержавши зачіпку, за ніч архіваріуси розшукали всю потрібну інформацію. І, до речі, ще один важливий факт: того дня, коли на Істрі стався Прорив, Рівал де Каерден перебував на патрулюванні в Забороненій Зоні. Вочевидь, він і врятував від нечисті малюка… тобто мене. Дядечко вважає, що так воно й було, оскільки Метр, подібно до інших Великих, волів робити все чужими руками. А згодом Рівал підлаштував усе так, щоб саме його відрядили на Істру для перевірки повідомлення князя Властимира. Таким чином, він мав можливість провести слідство у потрібному для себе напрямку і в разі потреби приховати деякі небажані для себе обставини.

Я збиралась була дещо додати, проте останньої миті передумала, вирішивши не псувати чоловікові свята. Коли його радощі трохи вщухнуть, він і сам здогадається, що Метр не просто передбачав можливість Прориву — він напевно знав, що Прорив станеться, а може, навіть точно знав, коли це трапиться. Однак не зробив нічого, щоб урятувати ні в чому не винних людей, а холоднокровно прирік їх на смерть задля досягнення своєї мети — переконати всіх у загибелі дитини, щодо якої мав далекоглядні плани. Поза будь-якими сумнівами, Рівал де Каерден отримав від Метра суворий наказ не втручатися в події, а лише скористатися нагодою й підмінити маленького Володислава іншим малюком — можливо, навіть живим…

Бідолашний Рівал! Як важко йому було жити з таким тягарем на совісті! Він бо ж не був байдужим і незворушним Великим, він був звичайною людиною, здатною мучитися й страждати. І коли через двадцять з гаком років за моїми братами, Сіґурдом та Ґійомом, прийшов Женес, а Метр відмовився допомогти їм, Рівал, мабуть, відразу збагнув, що їх віддано на заклання так само, як раніше було віддано князя Верховинського з ріднею…

— А що було потім? — запитала я. — Що тобі відомо про подальшу долю твоїх… ну, Мар’яни та Огнеслава?

— Після смерті Властимира й обох його синів Огнеслав, як найближчий родич за чоловічою лінією, став новим князем Верховинським, а Мар’яна, відповідно, княгинею. В них народилося ще два сини та три доньки; відомо імена лише двох найстарших — Світозар та Мирослава. Вісім років тому Огнеслав загинув у одному з міжусобних конфліктів із сусідами, і князівський титул успадкував п’ятнадцятирічний Світозар — зараз йому має бути двадцять три роки. У дев’яносто шостому він одружився, а за рік по тому віддав старшу із сестер, Мирославу, за свого шуряка, княжича Брамського, чий рід здавна контролює єдиний трактовий шлях на Істрі. Мар’яна так і не вийшла вдруге заміж — принаймні, до весни цього року. Це все, що знають у Тебризькому командорстві. Дядечко вже віддав наказ зняти з патрулювання найближчого до Істри інквізитора й відрядити його, так би мовити, на розвідку. Він буде на місці вже післязавтра, і тоді ми отримаємо детальнішу інформацію. — Владислав ненадовго задумався. — І знаєш, Інно, в цій справі є ще одна загадкова обставина.

— Яка?

— Пам’ятаєш найсвятішого Іларія, патріарха Вселенської Несторіанської Церкви, який у липні перебував з візитом в Імперії?

Я невизначено хитнула головою. Серед великої кількості найповажніших священнослужителів, що з ними ми мали справу впродовж останніх місяців, здається, був якийсь патріарх Іларій, але ні його зовнішнього вигляду, ні змісту розмови з ним, ні навіть обставин нашої зустрічі я пригадати на могла.

Правильно витлумачивши мій рух, Владилав не став чекати на відповідь і продовжив:

— А от я добре його пам’ятаю. За час його перебування у Вічному Місті ми зустрічалися разів п’ять або шість на прийомах у Палатинумі. Здебільшого розмовляли про реліґію та філософію, і мені дуже сподобалося, що він з повагою ставився до моїх переконань, не намагався нав’язати своїх поглядів. А загалом патріарх Іларій нічим не відрізнявся від інших високих церковних ієрархів, тому після його від’їзду на Бетику я швидко забув про нього. Тоді я не звернув уваги на одну дивину в його поведінці: на відміну від решти своїх колеґ, які більше цікавилися тобою, ніж мною, оскільки ти не лише обранниця Метра, а ще й єдина жінка серед вищих маґів, Іларій цілком зосередив свою увагу на мені. Через те ти й не запам’ятала його — ви з ним спілкувалися лише один раз, у суто офіційній обстановці, та й тоді обмінялися лише кількома ввічливими фразами. У подальшому зустрічей з тобою він не шукав, зате не втрачав жодної нагоди, щоб поговорити зі мною.

— Можливо, — припустила я, не зовсім розуміючи, до чого хилить чоловік, — він якимсь чином довідався про угоду мого діда Олафа з Женесом? Ну й вирішив, що я диявольське поріддя, від якого слід триматись якнайдалі.

Миттю вловивши гіркоту в моїх словах, Владислав співчутливо подивився на мене. Він знав, як мені боляче усвідомлювати, що ще до свого народження я була призначена Нижньому Світові, і якби обставини склалися інакше, зараз моє ім’я вимовляли б з такою ж ненавистю та відразою, як імена Веліала-Вельзевула, Люцифера, Локі, Калі й Арімана — п’яти відомих історії вищих маґів давнини, що стали на шлях служіння Пітьмі.

Задля уникнення будь-яких непорозумінь, Інквізиція засекретила ту частину моєї родинної історії, де йшлося про ігри з чорнокнижництвом мого тричі прадіда, чиї необережні досліди пов’язали наш рід з Нижнім Світом і дозволили Женесові не лише закабалити мого діда Олафа, а й здобути владу над душами його онуків. Офіційна версія оповідала лише про те, що ще тисячу років тому Женес де Фарамон поклався помститися нащадкам Бодуена де Бресі і з настанням поточних Нічиїх Літ почав здійснювати свої плани вендети, першою жертвою якої став герцоґ Олаф. Метр, за цією ж офіційною версією, почуваючись відповідальним перед родом Бодуена, чиєю допомогою колись скористався, приставив до юного герцоґа Ґарена охоронця — Рівала де Каердена, щоб той захищав його від Женесових підступів. Та через кілька років, коли в сім’ї герцоґа народилась дочка з унікальним чаклунським даром, Метр вирішив не ризикувати, залишаючи її на Аґрісі, й наказав Рівалові підмінити її мертвонародженим немовлям. Подальші події засвідчили, що це був дуже мудрий крок з боку Великого, оскільки де Каерден, дарма що мав Метрове благословення, не зміг уберегти від Женеса герцоґових синів. І лише згодом, коли я подорослішала й набралася досвіду, Метр дозволив мені повернутися на батьківщину, де я разом з чоловіком, також вищим маґом, знищила заклятого ворога мого роду, звільнила душі братів з пекельного полону, а принагідно врятувала весь Аґріс від загибелі.

Така відредагована й причесана історія влаштовувала всіх, вона навіть видавалася правдоподібнішою і викликала набагато менше питань, аніж те, що сталося насправді. Часом я й сама відчайдушно хотіла повірити в неї й забути про своє колишнє призначення, як про жахливий сон, раз і назавждий позбутися страху перед думкою, що воно (тобто призначення) може виявитися не таким уже й колишнім, а досі чинним, і одного аж ніяк не чудового дня заявить про себе в повен голос…

Владислав присунувся до мене ближче і ніжно сиснув мої руки в своїх. Від його доторку я відчула себе набагато впевненіше, напад панічного страху перед майбутнім минув. Я уявлення не мала, що готує мені прийдешнє, але твердо знала одне: хай там що чекає на мене попереду, мені немає чого боятися, поки зі мною Владислав — разом з ним, з його коханням, я подолаю будь-яке призначення!

Трохи помовчавши, Владислав знову заговорив:

— Ти не оригінальна в своєму припущенні. Так само подумав і дядечко Ференц, який, на відміну від мене, звернув увагу на дивну поведінку найсвятішого Іларія. Ще влітку він наказав зібрати детальну інформацію про нього і заслав на Бетику, де розташована патріархія Несторіанської Церкви, кількох шпигунів. Жодних результатів це розслідування не дало, і лише сьогодні стало зрозуміло, чому патріарх так цікавився мною.

Владислав зачекав, поки я запитаю, чому. І я запитала:

— Чому?

— Річ у тім, що двадцять шість років тому, коли народився я, теперішній патріарх Іларій мешкав на Істрі й був тамтешнім митрополитом.

Я не стрималася від враженого вигуку:

— Отакої! — А потім, уже спокійніше, додала: — То що ж це виходить, Владе? Він ще влітку знав, хто ти і звідки?

— Скидається на те, що знав. Мабуть, я дуже схожий на когось із своєї рідні — може, на батька, або на матір, або на діда, — і це, разом з моїм віком та іменем, навело патріарха на певні здогади. Пам’ятаю, під час нашої першої розмови він ненав’язливо розпитував про моє минуле, а я, не маючи підстав нічого приховувати, розповів йому про дивні обставини мого всиновлення. Гадаю, саме тоді він остаточно переконався, що я і є той самий княжич Володислав, якого на Істрі вважають загиблим.

— А чому він тобі нічого не сказав?

Владислав знизав плечима.

— Пояснення можуть бути різні. Можливо, він просто не захотів втручатися в те, що вважав не своєю справою. Або ж вирішив, що Метр мав вагомі підстави приховати моє походження навіть від реґента. А може, промовчав про своє відкриття з неприязні до Інквізиції: мовляв, раз ти, хлопче, став на їхній бік, то нехай вони покажуть тобі свою силу, нехай самі знайдуть твою рідню.

Я згідно кивнула. Переважна більшість несторіанських християн мешкали за межами Імперії та Золотого Кола, де до інквізиторів ставилися неоднозначно: з одного боку, їх поважали за боротьбу з нечистю, а з іншого — неполюбляли за прагнення нав’язати всьому світові свої порядки.

— Шкода, звичайно, що Іларій виявився таким потайливим, — вів далі Владислав. — Якби він був щирий зі мною, я б на півроку менше мучився… Та тут уже нічого не вдієш. Головне, що я врешті знайшов родичів, і серед них — уяви лишень, Інно! — є сестри. Аж три сестри!

Я з розумінням усміхнулася йому. Бувши єдиною дитиною в сім’ї, Владислав змалечку пристрасно мріяв про сестру. Втім, і від брата він не відмовився б, але з приводу сестри мав справжній пунктик. Іншим його пунктиком щодо жінок була мрія одружитися з синьоокою білявкою, і тут йому пощастило — він зустрів мене. А от у пошуках сестри — хай уже не рідної, бодай названої, — щоразу зазнавав невдачі. Остання претендентка, Сандра, в усьому була гарна, але вона утнула таке, після чого Владислав міг назвати її ким завгодно, тільки не сестрою. Відтоді він припинив приміряти кожну мою подругу на роль своєї сестри — та аж ніяк не тому, що історія з Сандрою відбила йому охоту до подальших пошуків, а з тієї причини, що дізнався про своє всиновлення, і в нього з’явився шанс віднайти справжню, рідну сестру.

— Ну й що тепер? — запитала я. — Які маєш плани?

— Поки ніяких. Це стосується нас обох, тому ми мусимо спільно вирішити, що робити далі. Але поїздку на Аґріс не відкладатимемо — тобі конче необхідно відвідати батька й налагодити з ним стосунки.

— А як же ти?

— Потерплю. Чекав майже рік, зачекаю ще трохи. А після Аґріса відразу вирушимо на Істру. Тут нам на руку та обставина, що симетрична Аґрісові Грань — або, за загальноприйнятою термінологією, Контр-Аґріс, — розташована за кілька днів шляху від Істри. Якщо скористатися Колодязем, вся дорога з твоєї батьківщини на мою відбере близько місяця. Певна річ, перспектива не надто приємна, але нічого страшного в цьому не бачу. Зрештою, ми з тобою не маємо алерґії до Колодязя.

— Ти не врахував того часу, що ми проведемо на Аґрісі, — зауважила я. — За кілька днів я не зможу налагодити стосунки з герцоґом, на це знадобляться тижні. А для тебе кожен день затримки буде справжньою каторгою — я ж бо знаю, який ти нетерплячий. Краще зробимо навпаки — спершу поїдемо на Істру, а вже звідти подамося Колодязем на Аґріс.

— Ми з дядечком розглядали й такий варіант. Його позитив у тому, що тоді не доведеться скасовувати нашу подорож по Гранях, ми лише відкладемо її на півтора або два місяці. Тільки в цьому разі вже я змушу тебе довго чекати, та й твої родичі, які розраховують їхати разом з тобою на Аґріс, будуть засмучені. Особливо Ґуннар з Матильдою.

— Нічого, вони все зрозуміють. А що ж до мене, то я на Істрі не нудитимуся. Мені й самій не терпиться познайомитись із твоєю ріднею. — Я всміхнулася. — А надто ж із сестрами.

Нашій подальшій розмові завадив делікатний стукіт у двері.

— Це по наші душі, — повідомив Владислав і поглянув на годинника. — Атож. Час уже готуватися до прийому. — І, підвищивши голос, сказав: — Заходьте.

Щойно двері відчинилися, до кабінету поперед усіх прошмигнув Леопольд, і лише потім на порозі з’явився святково вдягнений Шако, який виконував при Владиславові обов’язки зброєносця. Цієї посади домагалося чимало юнаків із найвпливовіших інквізиторських родин, але чоловік наполіг на кандидатурі Шако, і на початку літа хлопця привезли з Ланс-Оелі до Вічного Міста. Також ми хотіли забрати й Суальду, проте вона категорично відмовилася залишати Кер-Маґні, заявивши нашим посланцям, що сам Метр призначив її наглядати за маєтком, і тільки він може звільнити її від цих обов’язків.

Слідом за Шако ввійшла Ґрета з червоною оксамитовою подушкою в руках, на якій лежав тонкий золотий обруч, прикрашений коштовними каменями. Цей вінець був, звісно, не королівський, а лише князівський, він належав мені безвідносно до Метрового заповіту та рішення Державної Ради Імперії, а просто за правом народження — як князівні Бокерській і принцесі Ліонського королівського дому.

— Ваші високості, — промовив Шако, шанобливо вклонившись. — Дозвольте нагадати вам…

— Коротше, — урвав його безцеремонний кіт, — годі вам тут шушукатися. Владиславе, мерщій ходи перевдягатися, а тобі, Інно, треба поправити зачіску й надіти на свою голівку корону. — Він спритно скочив на мій письмовий стіл. — Я особисто за цим простежу.

Владислав підвівся зі стільця.

„То я піду, Інно,“ — сказав він подумки. — „А вже ввечері ми вирішимо, що нам робити.“

„Гаразд,“ — погодилась я. — „Хоча не бачу, що тут вирішувати. Інших варіантів просто немає.“

Про можливість поїздки нарізно — мені на Аґріс, а йому на Істру, — ми навіть не обмовилися. Для нас обох це було неприйнятно.