Коли дивишся в безодню

Розділ 13

Того дня ми вполювали на вечерю звірятко, зовні схоже на дикого кабана, але завбільшки з угодованого кролика. Ґуннар, як уже повелося, оббілував і випатрав тушку, а я приготувала з неї печеню, яку ми — я з кузеном та троє наших котів — з великим задоволенням з’їли. Своїм звичаєм, Ґуннар похвалив мій кулінарний хист і вже вкотре висловив щирий захват від того, що я, принцеса, онука короля, вмію так смачно готувати.

Я не стала казати йому, що лише два роки тому була звичайною земною студенткою і власноручне приготування їжі становило частину мого звичного способу життя. Він чудово це знав, просто йому подобалося хвалити мене, а мені було приємно чути на свою адресу похвали. Надто ж зараз, коли я наочно продемонструвала всю свою недосвідченість — і як чаклунки, і як мандрівниці по Гранях…

— Завтра ми будемо на місці, — сказала я, збираючи брудний посуд. — Це вже точно.

— Авжеж, — скептично мовив Леопольд, розлігшись на траві після смачної вечері. — Увесь останній тиждень ти торочиш про це „завтра“. А воно ніяк не настане.

— Тепер настане, присягаюся. — Я зробила коротку паузу, а потім роздратовано додала: — І годі вже нарікати. Я не просила тебе їхати з нами. Сам винен, що причепився до нас, як той реп’ях.

— Мені довелося. Метр призначив тебе моєю пані, а отже, я маю дбати про тебе.

У відповідь я лише безпорадно стенула плечима. Логіка в кота була якась вивернута, але геть непохитна. Він навідсіч відмовлявся зрозуміти, що це господар має піклуватися про свого годованця, а не навпаки.

Склавши тарілки, виделки та чашки до порожнього казанця з-під печені, я рушила до струмка. Ґуннар пішов зі мною, а коти лишилися лежати біля багаття, зав’язуючи жирок.

— Незбагненно, — тихо мовив кузен, коли ми трохи відійшли. — І як він лишень здогадався, що ти збиралася втекти?

Певна річ, питання було суто риторичним. Ми неодноразово питали про це в Леопольда, а він незмінно відповідав, що просто відчув і край. Це було схоже на правду. Попервах я підозрювала, що кіт підслухав нашу з Ґуннаром розмову в бібліотеці, але згодом дійшла висновку, що в такому разі він давно б себе виказав. Леопольд не з тих, хто вміє довго тримати язика за зубами.

Так чи інак, а мені довелося взяти його з собою, щоб він не виказав моїх планів. Спершу ми перенеслися по Колодязю з княжої резиденції в долину, де стояв зруйнований під час Прориву замок князів Верховинських. Такий Колодязь у межах однієї Грані не перетинав Внутрішнього Континнуму, тому в Нижньому Світі його помітити не могли, а спеціально для Веліала, щоб збити його зі сліду, я відправила на протилежно до Істри Грань „обманку“ — пару кубометрів повітря. Реґент особисто навчив нас із Владиславом деяких прийомів, доступних лише вишим маґам, зокрема, як захищатися в „колодязі“ від допитливості Нижнього Світу. Я поставила цей захист на „обманку“ і надіслала її в подорож уздовж осі симетрії — нехай Веліал думає, що я їду на Аґріс. Десь через два тижні, коли обман розкрився, він напевне дійшов висновку, що я вирушила на Основу. І тут я знову ошукала його, бо все-таки вирішила їхати на Аґріс, щоправда, іншим шляхом — спершу Трактовою Рівниною до симетричної Аґрісові Грані, а вже потім по Колодязю.

І отут я побачила, чого варта сама лише могутність, не підкріплена досвідом. Від Істри до Контр-Аґріса не більше десяти днів шляху для кожного, хто більш-менш уміло орієнтується на Рівнині. Я ж орієнтувалася геть кепсько, у мене ще не спрацьовувало притамане всім досвідченим чаклунам чуття, що дозволяло їм без будь-яких розрахунків визначати своє положення на Гранях, тому наша подорож дуже нагадувала знаменитий будейовицький анабасис бравого вояка Швейка, коли він колами, петлями та зиґзаґами добирався з Табора, де його зсадовили з поїзда, до місця дислокації свого полку в Чеських Будейовицях. Отож Леопольд нарікав недарма — ми вже кілька днів кружляли поблизу потрібної нам Грані, але ніяк не могли на неї потрапити.

А Ґуннара весь цей час діймали сни про хлопчину в лев’ячій шкурі короля Івейна. За його словами, вони ставали чимраз яскравішими й переконливішими. Хлопець продовжував свою мандрівку по Гранях до невідомої мети і час від часу розважав Ґуннара піснями — переважно незнайомою мовою, але часом співав латиною або вельми своєрідним, хоча загалом зрозумілим різновидом ґаллійської. Трохи більше тижня тому в нього з’явилася супутниця — руда кішка-перевертень. Обставини їхньої зустрічі залишилися нез’ясованими, оскільки це трапилося тоді, коли Ґуннар не спав. Ми вже й перестали гадати, щó означають ці сни і чому вони йому сняться. Однаково нічого путнього на думку не спадало…

Ґуннар неквапно закурив, співчутливо зазирнув мені в очі й запитав:

— Знову засумувала?

Я тихо зітхнула:

— А що ж ти думав! Скоро вже місяць, як я пішла від Владислава. За два роки, що їх ми прожили разом, я ніколи не розлучалася з ним більш ніж на три дні. А тепер… Мені так сумно, так самотньо. — Я насилу проковтнула клубок, що застряг у мене в горлі. — Постійно думаю про нього: як він зараз, що з ним. Часом мені здається, що я відчуваю його біль. Бувають моменти, коли коли мені так кортить начхати на всі Веліалові погрози й повернутися.

— Може, це було б правильно, — задумливо сказав Ґуннар.

— Ні! — рішуче мовила я. — Це було б жорстоко, еґоїстично. Я не маю права піддавати Владислава такій небезпеці. Якщо я люблю його, то мушу забути про нього, знехтувати своїми почуттями задля його порятунку. Це лише в книжках смерть в ім’я кохання видається такою красивою та величною. Ромео і Джульєта, Трістан та Ізольда — вони, мовляв, умерли молодими, але щасливими. А насправді смерть — це кінець усього, це капітуляція, це останній прихисток легкодухості. Гаразд, я ще розумію, що за виняткових обставин, коли не залишається іншого виходу, можна офірувати собою ради коханої людини. Але жертвувати коханим заради себе самого… Ні, це негідно. Це підлість, це зрада.

Подумки я повторювала ці слова багато разів на день. Повторювала як молитву, як закляття, прагнучи бодай чимось заповнити пустку в своїй душі, знайти бодай якийсь сенс свого подальшого існування, переконати себе в тому, що все роблю правильно, що інакше я вчинити не могла.

Ґуннар повльно похитав головою:

— Навіть не знаю, Інґо. Щиро кажучи, я взагалі не розумію, як ти можеш згубити Владислава, перебуваючи біля нього. — Він жестом зупинив мене, коли я збиралася відповісти. — Атож, я чув: ти ще до свого народженя була обіцяна темним силам, Веліал не хоче відмовлятися від претензій на тебе, і все таке інше. Але це не арґумент. Дотримуючись такої логіки, ти мала б утекти від усіх, сховатися на якійсь незаселеній Грані й жити там відлюдницею. А проте, ти їдеш на Аґріс, до свого батька, не боїшся згубити його. Ти взяла в подорож мене та Леопольда без страху зашкодити нам… А втім, ні, ти таки попереджала, що шлях буде важкий, може, навіть небезпечний, радила мені залишитися — але страху, що самою лише присутністю загубиш мене, в тебе не було. Крім того, коли тієї ночі ти міркувала, куди податися, то першим твоїм бажанням було поїхати на Основу, до своїх названих батьків та брата. Ти відмовилася від цієї ідеї не тому, що боялася накликати на них лихо. Просто вирішила, що на Аґрісі ти потрібніша, адже в твоїх прийомних батька та матері, крім тебе, є ще й син, а в герцоґа Ґарена — більше нікого. Тож твоє пояснення мене зовсім не влаштовує.

— Досі ти ним задовольнявся, — зауважила я. — І погодився їхати зі мною, не вимагаючи додаткових пояснень.

— Бо бачив, що твоє рішення кинути Владислава остаточне, тому не став тиснути на тебе, щоб ти не передумала брати мене з собою. А в дорозі вирішив не торкатися цієї теми — попервах ти дуже втомлювалася, до того ж постійно нервувала, дратувалася через дрібниці. Словом, до пори до часу заводитися з тобою було небезпечно — ти могла любісінько запхати мене до Колодязя й надіслати назад на Істру.

Я кволо посмухнулася:

— Міг би й не боятися. Адже так я виказала б себе Нижньому Світові, та й Інквізиція довідалася б від тебе, куди я прямую. Я вже казала, що не розраховую довго приховувати своє перебування на Аґрісі, рано чи пізно всі про це дізнаються. Але на той час я вже хочу бути на місці.

— Атож, — кивнув Ґуннар. — І диктувати звідти свої вимоги: мовляв, якщо Владислав надумає приїхати до тебе, ти втечеш і сховаєшся там, де тебе ніколи не знайдуть. І це змушує мене думати, що ти боїшся його. І не лише боїшся погубити, а боїшся його самого. Ти довідалася про нього щось таке, що налякало тебе і підштовхнуло до втечі.

Я відчула, як моє обличчя нестримно червоніє.

— Помиляєшся, Ґуннаре, я… А втім, твоя правда, я справді боюсь. Боюся, що коли побачу Владислава, коли він попросить мене повернутись, я не зможу йому відмовити. У цьому сенсі я справді боюся його.

— Та це ще не все, — наполягав кузен. — Адже тієї ночі ти розмовляла з княгинею Мар’яною. Я знаю, що розмовляла, я ж не дурний. Я чув, як Веліал радив тобі поговорити з матір’ю Владислава, спитати в неї, хто його батько. І коли ти пішла таємним ходом, а повернулася лише через годину, я відразу збагнув, куди ти ходила. Якщо пам’ятаєш, тоді я спитав, де ти була, але ти ухилилася від відповіді, а я більше не наполягав. Саме після цієї розмови ти вирішила втекти. — Він узяв мене за руку. — Що ти взнала від Мар’яни, Інґо? Поділися зі мною. Я ж бачу, як це тебе мучить. Яку загрозу ти становиш для Владислава? Чому ти не можеш мати від нього дітей? І хто, зрештою, його батько?

Я м’яко звільнила свою руку.

— Вибач, Ґуннаре. Я обіцяла Мар’яні, що це залишиться між нами. Можу сказати лише одне: її розповідь остаточно переконала мене в тому, що Веліал не брехав. Я справді небезпечна для Владислава.

Ґуннар ненадовго задумався.

— Але чому тоді він розкрив свої карти? З його боку було б розумніше промовчати і дочекатися, поки ти погубиш Владислава. Адже так?

Я ствердно кивнула:

— Тут ти влучив у яблучко. Я довго думала про це й мучилася сумнівами, та врешті дійшла висновку, що Веліал просто бовкнув зайве, намагаючись переконати мене в тому, що моє покликання — служити Нижньому Світові. Він і раніше припускався безглуздих помилок, дозволяючи нам зруйнувати його плани. Я не бачу, яку користь може дати йому моя втеча. Запевняю тебе, йому справді було на руку, щоб я й далі залишалася з Владиславом.

— Гм… — Ґуннар жбурнув недопалок у струмок. — А якщо подивитися на це інакше: він хотів не тебе віддалити від Владислава, а навпаки — його від тебе. Може, поруч із чоловіком ти була невразлива для Нижнього Світу, а тепер, розлучившись із ним, перетворилася на легку здобич. Ти розглядала таку можливість?

— Розглядала. Та це вже мої проблеми, і з ними я якось упораюся. Призначення — це не приреченість, з ним можна боротися. Я вірю в свободу волі й переконана, що жодна сила у Всесвіті не спроможна скасувати її. Я до останнього протистоятиму долі, на яку прирекли мене мої предки, проте не хочу, щоб у цій боротьбі без вини постраждав Владислав.

Ґуннар знову похитав головою:

— І все-таки, Інґо, я певен, що ти вітікаєш від Владислава не так через страх за нього, як через страх перед ним. А ще з почуття провини. Якщо в розмові з княгинею ти отримала підтвердження, що у вас не може бути дітей… — Він не договорив і спрямував свій погляд удалину, за межі захисного купола.

— Ну, припустімо, — не витримала я. — Припустімо, що так і є. Хіба це не вагома причина, щоб розійтися? Хіба я маю право прирікати Владислава на бездітність? Якщо я буду далеко від нього, він зрештою покохає іншу. Я знаю, він зможе. У нього надто багато любові, щоб він міг тримати її в собі. Зміг же переспати із Сандрою, хоч і проти своєї волі — отже, зможе зробити це й усвідомлено, за своїм власним бажанням.

Ґуннар повернувся до мене.

— А як щодо тебе самої? Чи зможеш ти забути Владислава й покохати іншого? Ну, якщо не покохати, то бодай лягти з ним у ліжко? Дуже в цьому сумніваюся. Я знаю тебе лише чотири місяці, але за цей чес устиг переконатися, що ти не просто кохаєш Владислава, ти по-справжньому одержима ним, як чорні чаклуни одержимі дияволом, а праведники — Богом. Увесь твій світ зійшовся на ньому клином. От і зараз, ти сидиш поруч зі мною, проте я розумію, що ти тут не вся. Твоє серце, твоя душа, всі твої думки та почуття далеко звідси, вони з тим єдиним чоловіком, якого ти здатна кохати. А водночас ти втікаєш від нього. Як тобі жити далі з такою роздвоєнністю?

Я підвелася й узяла казанець з помитим посудом.

— Якось проживу. Мушу прожити… І все, годі балачок. Ходімо вже спати. Завтра буде важкий день.

„Господи,“ — думала я, повертаючись до нашого табору, — „якщо Ти є, на що я дуже сподіваюся, дай мені знак. Надішли яке-небудь знамення, щоб я зрозуміла, хто такий Владислав, чи варто мені боятися, що я погублю його. Натякни, що робити, бо я розгублена, бо я втрачаю віру в Тебе…“

На Основі я була побожною дівчиною, на вихідні та свята ходила до костелу, регулярно сповідалася, через що чоловік, який у душі був запеклим аґностиком, часом кепкував з мене — втім, робив це незлобливо і зовсім не аґресивно. Проте в останні півтора року, відколи я потрапила на Грані, моя реліґійність потроху стала танути. На перший погляд, це здавалося дивним — адже тут, де надприродне зустрічається чи не на кожнім кроці, а сили Світла й Темряви ведуть відкриту боротьбу за владу на світом земним, — тут моя віра, здавалося б, мала зміцніти. Але вийшло якраз навпаки — я втратила ґрунт під ногами й мене пойняли сумніви. Мої уявлення про Бога, як про найвищу істоту, що стоїть над безмежним Усесвітом, похитнулися. Я виявила, що переважна більшість реліґій на Гранях явно або приховано сповідують дуалізм. Навіть традиційні християнські конфесії, що на словах засуджують дуалістичні єресі, насправді загрузли в маніхействі[4], ототожнюючи Бога з Вишнім Світом, який був лише однією з двох протиборчих світових стихій. Такого Бога я сприйняти не могла — це був штучний, оперетковий божок, не Творець, не Батько всього сущого, а просто антипод диявола, що веде з ним суперництво за душі людей. Я втратила Бога в своєму серці — і це було найстрашніше…

*

Наступного ранку я провела додаткові розрахунки, і ми знову рушили в дорогу. На щастя, похмурі пророцтва Леопольда не здійснилися. Я обрала правильну орієнтацію на Трактовій Рівнині, і вже через три години нам зустрілася нічна латка з Контр-Аґріса.

Ретельно дослідивши зоряне небо й переконавшись, що не помилилася, я перейшла із супутниками в іншу площину Рівнини, яка містила всі латки даної Грані (таку площину називали паралельною), і пояснила Ґуннарові й Леопольду:

— Загалом, ми можемо поринути в Колодязь і звідси, та краще пошукати місцевість, що відповідає розташуванню Шато-Бокеру на Аґрісі. Тоді наш шлях пролягатиме точнісьнько вздовж осі симетрії, і ми заощадимо день-другий перебування в Колодязі.

Ґуннар погодився зі мною, а от Леопольд, що ненадовго був угамувався коли я знайшла потрібну нам Грань, знову затягнув свою пісеньку й оголосив, що на пошуки цієї місцевості ми згаємо не менше тижня, тож у моїй пропозиції він не бачить нічого схожого на економію часу. Я наказала йому стулити писок, пригрозивши пригостити батогом, відтак уважно зорієнтувалася за зорями і скерувала вже сумирного Леопольда в тому напрямку, який вважала правильним.

Чи то сьогодні мені випав щасливий день, чи то я потроху почала набиратися досвіду, але й цього разу швидко знайшла потрібну латку. Тішачись із успішного завершення першого етапу нашої багатостраждальної подорожі по Гранях, я повернула свій маленький загін у звичайний простір. Попереду на нас іще чекав Колодязь, але то вже не рахувалося — решта шляху до Аґріса займе в нашому суб’єктивному сприйнятті лише кілька хвилин.

— Отак, друзяко! — трохи зловтішно сказала я Леопольдові. — Не вважай мене цілковитою нездарою.

— А я й не вважаю тебе цілквоитою, — відповів кіт. — Лише на три чверті.

Тим часом Ґуннар спішився й уважно роззирнувся довкола. Ми перебували в невеликій улоговині, до якої з двох боків підступав ліс із золотавим листям. У небі над нами ясно сяяло сонце, був погідний осінній день.

— Дивина та й годі, — промовив кузен. — Це місцина нітрохи не схожа на околиці Шато-Бокеру. Крім того, тут рання осінь, а в нас зараз зима. А я читав, що протилежні Грані цілком ідентичні.

Я спритно зіскочила з Леопольда, зняла з його крупу сумки і перетворила його на кота.

— Строго кажучи, це не так, — відповіла Ґуннарові. — Протилежні Грані не ідентичні, а лише подібні. Ступінь їхньої подібності визначається порядком осі симетрії, що їх сполучає. Наприклад, Основа і Ланс-Оелі, через які проходить Головна вісь, схожі дуже сильно, хоча в деталях не ідентичні. Між Гранями, розташованими на осях симетрії першого порядку схожості менше, але умовно їх можна назвати близнюками. А от вісь, на якій „сидять“ Аґріс і ця Грант, має симетрію лише третього порядку, тому їх подібність виявляється лише в найзагальніших рисах. Коли кажуть про ідентичність протилежних Граней, то мають на увазі космічні масштаби, де всі наявні розбіжності нівелюються велетенськими відстанями. Саме тому зоряне небо тут точнісінько таке, як і над Аґрісом. Розбіжності, звісно, є, але їх не годні виявити навіть найточніші астрономічні прилади.

— Ага, ясно, — кивнув Ґуннар і заходився розвантажувати Лауру, яка везла більшу частину нашого вантажу. — Бо правду кажучи, я трохи злякався, що ти не туди нас завела.

— Туди, туди, не сумнівайся, — запевнив його Леопольд. — Ця місцина під стать Аґрісові.

— У якому сенсі? — запитала я, відразу насторожившись.

— У найпрямішому. Тут так само паскудно, як було раніше в замку герцоґа Бокерського. А он там, — він указав лапою в бік лісу, — ховається щось лихе.

Моя реакція на його слова була суто рефлекторною — я тут-таки встановила довкруг нас силовий бар’єр, а вже тоді скористалася своїм чаклунським сприйняттям і обережно стала „промацувати“ чарами узлісся. Жодних ознак небезпеки в межах своєї досяжності не виявила.

— І що ж лихе там ховається? — запитала я в Леопольда.

— Не знаю. Але воно дуже лихе, я це відчуваю. Слабко відчуваю, воно досить далеко звідси… — Кіт вигнувся дугою й засичав. — Забираймося звідси, поки живі-здорові. Щось мені не хочеться знову лізти в бійку.

— І справді, кузино, — підтримав його стривожений Ґуннар. — Швидше відкривай Колодязь — і в дорогу. А пообідаємо вже на Аґрісі.

Я заперечно похитала головою, продовжуючи вдивлятися в ліс.

— Ні, все не так просто. Якщо чуття не зраджує Леопольда…

— Будь певна, не зраджує, — оголосив кіт, неабияк ображений моїм припущенням. — Я маю гарне чуття.

— А коли так, — вела далі я, — то тут явно щось затівається. І це напевно пов’язане з нами. Схоже, Веліала не надурила моя хитрість з „обманкою“, він розгадав наші плани й приготував для нас якийсь сюрприз. Або… — Я на секунду замовкла. — Або й гірше: це спрямовано не проти нас, а проти Аґріса.

— Чому ти так думаєш? — запитав Ґуннар.

— Бо не вірю у випадкові збіги. Навряд чи щось лихе, чию присутність відчуває Леопольд, суто випадково обрало Грань, симетричну Аґрісові. Не виключено, що тут готується якесь нове паскудство. Ми не можемо просто так забратися звідси, лишивши в себе за спиною нез’ясовану загрозу.

Ґуннар у задумі пошкріб пальцями своє неголене підборіддя.

— А знаєш, Інґо, останні дні мене долало передчуття, що наша подорож спокійно не закінчиться. Бачу, воно було не марним.

— Ще б пак! — невдоволено чмихнув Леопольд. — Хіба може Інна обійтися без того, щоб не вклепатися в якусь історію.