Розділ 6

Марк і Беатриса. Сила лева

— Прокинься, Марку, прокинься, любий. Мені так самотньо без тебе… Ну, прошу тебе, братику! Я ж знаю — ти можеш…

Марк поволі виринав із мороку забуття. Його розум ще блукав у пітьмі, але він уже почав усвідомлювати себе людиню — істотою, здатною мислити й пам’ятати. Поступово, крок за кроком, він став збирати з розрізнених фраґментів спогадів цілісну картину минулого, поки нарешті дістався до останнього епізоду на трактовому шляху. Пережитий тоді жах знову пойняв Марка; у паніці він хотів був повернутися назад, у рятівне забуття, проте його зупинив заклик Беатриси:

— Не втікай, Марку. Не лишай мене саму. Ти мені дуже потрібен.

— Беа? — Присутність сестриних думок[2] зігріла Марка, вгамувала його страх, повернула йому здатність тверезо мислити. — Беа, рідненька, ти жива?

— Так, братику. Я тут, я з тобою.

— А я… я живий? Хіба я не вмер?

— Ні, Марку, ти не вмер. Ти довго хворів, та вже видужав.

Якийсь час він обдумував цю інформацію.

— Якщо я живий, то чому не можу ворухнутися? Чому я нічого не бачу?

— Ой, даруй! Я зараз.

Наступної секунди Марк відчув соє тіло і зміг розплющити очі. Він виявив, що лежить у густій траві в тіні розлогого дерева, чия густа крона прикривала його від спекотного проміння полудневого сонця. Над силу підвівшись, Марк сів і роззирнувся довкола.

Він перебував у незнайомій лісистій місцевості, неподалік похмурого громаддя напівзруйнованого замку, єдина вціліла вежа якого височіла над околицями, немов казковий велет. Поруч із собою Марк побачив лук з дюжиною стріл у сагайдаку, довгий кинджал у піхвах, містку флягу й відкриту шкіряну сумку, де лежали якісь паперові згортки — очевидячки, з їжею. Беатриси ніде видно не було, проте він виразно відчував її присутність.

— Де ти, сестричко? Що це зе замок? Як ми сюди потрапили?… І де Бекі?

— Забагато питань, Марку, — стримано мовила Беатриса. — Навіть не знаю, з чого почати.

— Почни з того, що покажись мені. Чому ти ховаєшся, Беа? Бекі з тобою?

— Ні, вона не зі мною, — відповіла сестра з невимовною тугою. — Її вже ніколи не буде з нами, Марку. Вона… вона вмерла.

Гострий біль пронизав Маркове серце, подих йому перехопило, а в грудях утворилася моторошна порожнеча.

— Ні! — вигукнув він уголос. — Ні, це неправда. Ти… ти помлилилася.

— Я б так хотіла помилитися, братику! Але я сама знайшла її… мертву. І поховала… вчора… Вона була… Господи, вона була така понівечена! Її катували… замучили…

Марк відчув, як по його щоках котяться сльози. Не в змозі далі стримуватися, він упав долілиць на траву й голосно заридав. Плакав довго та гірко; плакав і ніяк не міг зупинитися, аж поки не виплакав усі сльози. Звістка про смерть меншої сестри, яку він любив майже так само сильно, як старшу, стала для нього таким болісним ударом, що решта проблем тимчасово відійшли на другий план. Наразі Марк не міг думати ні про що інше, крім того, що більше ніколи не побачить малу Бекі, ніколи не почує її життєрадісного сміху, не зможе обняти її й пригорнути до себе, ніколи вона не погляне на нього своїми ясними, сповненими допитливості очима і не запитає: „Марку, а чому…“

Беатриса не заважала йому горювати. Вона лише підтримувала брата своєю присутністю й терпляче чекала, поки його біль трохи вгамується. Марк відчував сестрину любов разом із сумною ніжністю, і ця її любов та ніжність не дозволяли його ще кволому розумові знову пірнути у вир забуття, сховатися від жорстокої дійсності в мороці нестями. Якби ще він міг обняти Беатрису, заритися обличчям у її волосся, почути биття її серця…

— Де ти, Беа? — поклакав Марк, витираючи мокре від сліз лице. — Прийди до мене. — Він хотів був оглянути околиці чаклунським зором, у сподіванні побачити десь неподалік сестрину ауру, аж раптом наштовхнувся на неподоланну перепону: його маґія не працювала!… — Що зі мною, сестричко?

— Твою маґію заблоковано, — пояснила Беатриса. — Викрадачі не лише паралізували нас, а й наклали ще якісь могутні темні чари. Отямившись у підземеллі, я не могла привести в дію жодного закляття…

— То ти досі в підземеллі?!

— Ні, Марку. Я вже не там. Я тут, із тобою.

— Де „тут“? Я ж не бачу те… — Він зненацька замовк на півслові, вражений раптовим здогадом. — Якщо мою маґію заблоковано, то як я можу чути твої думки? — Марк аж похолов від жаху. — Ти мені тільки маришся, Беа? Насправді тебе немає? Я з’їхав з глузду?

— Заспокойся, братику, ти не з’їхав з глузду. Я справді є, я розмовляю з тобою. Просто тепер для цього нам не потрібна ніяка маґія.

— Чому?

Беатриса подумки зітхнула.

— Бо ми живемо в одному тілі.

— Як це? — розгублено запитав Марк.

— Саме так, як я сказала. Мій розум, моя душа вселилися в тебе. От глянь.

Тут Марк помітив, що його права рука піднімається. Він не збирався нею рухати, а проте вона піднімалася. Мало того — він перестав відчувати її!…

Не на жарт перелякавшись, Марк спробував поновити контроль над неслухняною рукою, і йому це без особливих зусиль вдалося. Тепер рука знову скорялася його волі.

— Переконався? — озвалася Беатриса. — Якщо хочеш, можу показати, як я цілком контролюю твоє тіло. Тільки розслабся, будь ласка. І не лякайся.

Геть приголомшений Марк без жодних заперечень виконав сестрине прохання й розслабився. Спершу йому відняло ноги, потім руки, невдовзі він перестав відчувати все своє тіло і, врешті, позбувся слуху, зору, нюху. Він знов опинився в кромішній пітьмі, проте цього разу не злякався, бо був уже готовий до втрати відчуттів. Звичайно, йому стало трохи моторошно, але поруч з ним була сестра, він торкався до її думок, сприймав її емоції і завдяки цьому не почувався цілком відрізаним від світу.

— А зараз присунься ближче, — сказала Беатриса. — З’єднайся зі мною — так само, як ми робили це раніше. Дивись через мене, слухай через мене, відчувай тіло через мене.

Марк учинив, як радила сестра, й обережно ввійшов у її розум. Він робив це не вперше — останніми роками вони часто встановлювали між собою такий тісний контакт. Маркові надзвичайно подобалися такі моменти їхнього єднання.

В усіх попередніх випадках йому доводилося долати значний спротив, щоб об’єднатися з розумом Беатриси, проте зараз це вдалося без найменших зусиль. Уже за кілька секунд до нього повернулись зір, слух, нюх, він знову відчув своє тіло — але сприймав його через сестру. Це було дуже незвично, бо раніше, коли вони поєднувался розумами, по той бік Беатрисиної свідомості Марк відчував її тіло, а тепер — своє власне…

Сестра звелася на ноги і зробила кілька кроків, демонструючи Маркові, що цілком володіє тілом. Потім сіла на траву і поступилася контролем братові.

На той час Марк уже встиг трохи зібратися на думках. Безліч питань, що ненадовго були відступили під натиском горя, тепер опосіли його з новою силою і наввипередки вимагали відповідей. Цих питань стало ще більше, а перспектива почути відповіді на них сповнювала його панікою. Йому знову захотілося разплакатись — і від туги за втраченою Ребекою, і від страху дізнатися щось жахливе про Беатрису. А в тому, що й зі старшою з його сестер сталося лихо, він уже не мав сумніву…

— Заспокойся, братику, — лагідно мовила Беатриса, миттю відчувший його страх. — Адже я тут, з тобою. Я жива. Згадай, чого нас навчали на уроках філософії: „Думаю, отже, існую.“ А я думаю, це точно.

— То що ж трапилося, Беа? — набравшись сміливості, запитав Марк.

— Я… в мене… — Сестра розгубилася. — Ох, Марку, навіть не знаю, з чого почати! Ти що-небудь пам’ятаєш після того, як нас захопили на тракті?

— Ні, — відповів Марк. Він вирішив поки не розповідати про те, що не відразу був паралізований, а ще якийсь час чинив опір і зрештою здійснив невдалу спробу самогубства. — А ти коли отямилася?

— Вже досить давно. Може, тиждень тому, може, й більше. Точно не знаю. Я прочумалася ще в дорозі, а ви з Бекі так залишалися непритомними. Коли ми прибули сюди, розбійники віднесли вас до вежі, а мене кинули до підземної комірчини з крихітним віконцем під самою стелею, і відтоді я геть втратила почуття часу. Була якась сонна, байдужа до всього, мабуть, мені щодня підсипали до їжі спеціальне зілля, щоб утримувати в такому стані. Гадаю, якби не це, я б точно наклала на себе руки. А потім… — Беатриса замовкла в розпачі, і під тиском її емоцій з Маркових грудей вихопився схлип. — Це сталося позавчора. Мене відвели ще глибше в підземелля, до великої зали з жертовником, поклали в центрі накресленої на підлозі пентаграми і навели якісь чари, від яких я цілком втратила здатність рухатись, і говорити. Старший з них, який назвався на тракті МакҐреґором, довго читав наді мною вголос страшні чорні закляття, а тим часом його помічник, той дзюбатий чорношкірий, приносив у жертву маленьке дитятко… Це було так жахливо, Марку! Я мало не збожеволіла. Та врешті мені вдалося заплющити очі, я стала подумки молитися, щоб не чути гидких заклять МакҐреґора і криків бідолашного малюка… А потім заснула.

Марк мерзлякувато пощулився.

— Беа, люба! Тебе вони також принесли в жертву?

— Ні, не зовсім. Мене… Словом, поки я спала, мені був дивний сон. Я ніби пливла серед золотого сяйва, почувалася так спокійно й безтурботно, як ще ніколи в житті. Я тоді подумала, що вмерла, але нітрохи не злякалася, навпаки — лише зраділа. Бо ж кажуть, що душі жертв потрапляють до Нижнього Світу, а той осяйний простір був аж ніяк не схожий на пекло. Трохи згодом переді мною з’явилося троє людей… три примарні постаті — дорослого чоловіка і двох хлопців, один з яких був нашого віку, а інший десь на два або три роки старший. Вони всміхалися мені, їхні усмішки були сумними та добрими. Чоловік сказав, що я прийшла зарано і маю повернутися. Я хотіла була запитати, куди прийшла зарано, але не змогла вимовити ані слова. Сяйво довкола мене почало тьмяніти, я знову стала засинати… чи, радше, прокидатися, і останнє, що я почула, були слова старшого хлопця — він просив мене довіритися силі лева.

— Якого лева?

— Не маю уявлення. Він сказав: „Довірся силі лева, Беатрисо.“ Може, йшлося не про тварину, а про людину на ім’я Лев… Не знаю, що й думати, Марку.

— Гм… А що було далі?

— Я прокинулась у твоєму тілі. Правда, не зразу збагнула, що це твоє тіло. Я лежала в ліжку в темній спальні, штори на обох вікнах було запнено, крізь них слабко пробивалося денне світло. Раптом у сусідній кімнаті залунали голоси. Розмовляли двоє — чоловік та дівчина. Голос дівчини був владним, а чоловіка — улесливим, запопадливим. Вони говорили якоюсь незнайомою мовою, і я нічого не зрозуміла — хіба що розібрала наші з Бекі імена. Потім голоси змовкли, а незабаром почувся плюскіт води. Наважившись, я обережно вибралася з ліжка, підкралася до дверей і зазирнула в замкову шпарину. Я побачила… Ох, Марку, подумай лишень: там я побачила себе! Друга „я“ сиділа у великих ночвах з водою, а поруч на підлозі була розкидана моя брудна одіж. Я не закричала тільки тому, що мене паралізувало від страху. Весь той час, поки вона милася, а потім надягала чисте вбрання з моєї скрині, я непорушно стояла навколішки, ніби прилипла до дверей. Лише коли вона вийшла з кімнати, я трохи оговталася і от тоді помітила, що перебуваю не в своєму тілі…

Марк у цілковитій розгубленості труснув головою.

— Що ж це означає, Беа? Хтось захопив твоє тіло? Але як?

— Не знаю, Марку. Нічогісінько не знаю. Я й зараз мало що розумію, а тоді взагалі очманіла. Може, це й урятувало мені… нам обом життя. Якби я почала щось мудрувати, спробувала втекти, мене б напевно впіймали. А так я просто сховалася під ліжком і сиділа там тихесенько, як мишка. Десь за півгодини викрадачка мого тіла знову з’явилась і цього разу зазирнула до спальні — я бачила лише її ноги, в тих червоних чобітках, що їх подарував мені перед від’їздом тато. Кілька секунд вона простояла на порозі, мабуть, оглянула спальню, але нахилятися не стала й мене під ліжком не помітила. Потім повернулася до сусідньої кімнати, довго щось там робила, певно, збирала речі, й нарешті пішла. Тоді я…

— Стривай, Беа, — урвав сестру Марк, завваживши в її розповіді очевидну невідповідність. — Ти кажеш, вона зазирнула до спальні, побачила порожнє ліжко і спокінісінько вийшла? Чому не здійняла тривогу, не кинулася шукати мене?

— Я вже думала про це. І маю лише одне розумне пояснення: вона нічого не знала про тебе. З якоїсь причини МакҐреґор не розповів їй, що ти в замку.

— Невже вона не помітила, що недавно в кімнаті хтось був?

— Гадаю, помітила. Та, мабуть, вирішила, що в ліжку спав МакҐреґор або один з його помічників. На щастя, скриня з твоїми речами стояла в темному кутку, і викрадачка не звернула на неї уваги. Хоч там як, а під ліжко вона не зазирнула і пішла, залишивши двері відчиненими. Я ще зачекала під ліжком, аж нарешті набралася сміливості втекти. Вибираючись із замку, я нікого не зустріла… Нікого живого, маю на увазі, бо в обідній залі побачила МакҐреґора, що лежав на підлозі в калюжі крові.

— Його вбили? Хто?

— Без сумніву, викрадачка. Вона вбила не тільки його, а й решту розбійників — я знайшла їхні мертві тіла в підземеллі. Та то було згодом, а тоді я нічого не шукала, ні про що не думала. Хотіла лише одного — мершій тікати звідти. Слава Богу, мені вистачило обережності затриматися біля виходу з вежі й спершу оглянути двір. Саме в той час викрадачка вивела зі стайні двох коней і подалася геть від замку. Вона створила перед собою райдужну арку, проминула її, а через сотню кроків зникла — очевидячки, виїхала на Трактову Рівнину. Ну, а я чкурнула до лісу, і вже там помітила, що на мені… на тобі… словом, на нас із тобою нічого, крім білизни, немає. Проте повертатися не ризикнула — я ж не знала, що в замку всі мертві. Півдня, цілісіньку ніч і весь учорашній ранок я провела в лісі, змерзла до кісток, зголодніла… Тим більше, що була голодна від самого початку. Поки ти лежав непритомний, тебе, звичайно, годували, бо інакше ти б умер від голоду, але позавчора розбійники займалися тим пекельним ритуалом і про тебе, мабуть, забули. А вчора по півдні мені стало несила терпіти, і я наважилася повернутись до замку. На той час я вже почала підозрювати, що там не лишилося нікого живого, бо твоєї відсутності так і не хопилися, тебе ніхто не шукав, і взагалі за весь цей час я не помітила ні у вікнах, ні на подвір’ї жодного руху. Тому я прокралась у вежу, розшукала твій одяг, прихопила з собою такий-сякий харч і швиденько побігла назад до лісу. Надвечір я осміліла настільки, що вже ретельно обстежила весь замок. Коні у стайні аж скаженіли від голоду та спраги, і я випустила їх на волю. Он бачиш, двоє з них пасуться біля муру. А потім я знайшла Бекі… нашу бідолашну сестричку… Я поховала її разом з малюком, якого принесли в жертву, коли відбирали в мене тіло. Боже, він був такий… Ой, ні, Марку, я не можу розповідати. Мені боляче про це згадувати.

— І не треба, Беа, — сказав Марк, насилу проковтнувши клубок, що підступив був до його горла. Слухаючи про сестрині прикрощі, він на якусь хвилю забув про Ребеку. А тепер згадав про неї, і його знову пойняла туга… — Отже, в замку всі мертві?

— Геть усі. Але я однаково боялася там залишатись. Сьогодні теж ночувала тут. Заснула лише вдосвіта, мені було страшно спати в темному лісі… А ще страшніше в замку. Мені всюди страшно, братику!

Марк, як міг, заспокоїв сестру, хоча його й самого поймав панічний страх. Але він, принаймні, не був свідком усіх цих жахіть, а ховався від них у нестямі й опритомнів у власному тілі…

— Знаєш, Беа, — нерішуче мовив Марк, — я ніколи не чув, щоб одна людина вселялася в тіло іншої.

— Я теж не чула, — сказала сестра. — Проте зараз перебуваю в твоєму тілі. А моє… Його захопила нечиста сила!

— Ну, чому відразу нечиста сила, — не дуже впевнено заперечив Марк. — Якщо ти змогла вселитися в моє тіло, то, може, якась інша людина вселилась у твоє.

— Тоді б я знайшла попереднє тіло викрадачки. А крім МакҐреґора та його помічників, у замку нікого немає.

— А що, як це був один з розбійників? Звідки ти знаєш, що твоє тіло викрала саме жінка?

— Я не кажу, що це конче була жінка. Проте це не міг бути й жоден з розбійників, бо вони знали про тебе. Отже, моє тіло викрав безплотний дух… пекельний вилупок…

Марка аж затіпало від жаху — як свого власного, так і того, що відчувала сестра.

— Ми мусимо щось робити, Беа. Нам не можна тут залишатися. Рано чи пізно сюди прийдуть — і точно не наші друзі.

— Я розумію, Марку. Чудово розумію. Я мала час про все подумати. Нам треба забратись якнайдалі від замку, сховатися десь і зачекати, поки розсіються чари, що блокують твою маґію. Тоді ми зможемо скористатись Колодязем і вирушити на Торнін…

— А чому не на Нолан?

— Бо тато з мамою нічим не зарадять нашій біді. І ніхто з ноланців не зарадить. А на Торніні є майстер Ільмарсон, він мудрий і могутній, він неодмінно щось придумає.

— Так, правильно, — погодився Марк. — Передовсім нам потрібен майстер Ільмарсон. Він і наших батьків сповістить, і залучить до пошуків викрадачки інквізиторів з Вінланда, і взагалі… — Тут хлопець урвався й гірко зітхнув. — От тільки хтозна, коли відновиться моя маґія. Тоді може бути запізно…

Марк безпорадно подивився на замок, який навіть у ясний сонячний день мав похмурий та зловісний вигляд. Та й уся ця Грань була лихою, ворожою, вони з Беатрисою стали її бранцями, їм нізвідки чекати допомоги. Хіба що…

— Як гадаєш, Беа, — запитав він, — те твоє видіння, коли в тебе відбирали тіло, воно не було просто видінням?

— Я певна, що ні. Мої відчуття тоді були аж надто реальні, такі… такі пронизливі. Той чоловік і обидва хлопці не витвір моєї уяви, вони існують насправді. Інша річ — хто вони й звідки. Навряд чи з земного світу. І вже тим більше не з Нижнього. Залишається тільки Вишній… Проте нам казали, що Вишні не втручаються в справи людські.

Безпосередньо не втручаються, — уточнив Марк. — От якби вони врятували нас від розбійників… урятували малу Бекі… А так просто завернули тебе назад і сказали щось незрозуміле про лева. Це не можна назвати безпосереднім втручанням.

Сестра трохи подумала, потім сказала:

— Мабуть, твоя правда. Вони просто не пустили мене до свого світу, змусили повернутися, а оскільки моє тіло вже захопила викрадачка, я вселилася в твоє. Можливо, це сталося само по собі, через наш тісний зв’язок. Нам дали шанс урятуватися, і тепер… — На секунду Беатриса розгублено замовкла. — Ну чому, чому той хлопець не висловився ясніше? Чому не сказав прямо: чи шукати нам чарівного лева, чи чекати на появу чаклуна, якого звати Лев? А може, тут щось інше…


*

Надвечір Марк сходив на могилу, де було поховано Ребеку разом з принесеним у жертву немовлям. Невеликий пагорок свіжої землі знаходився неподалік замку, в довгому ряду інших, старіших пагорків, під якими, вочевидь, лежали рештки попередніх жертв зграї МакҐреґора. За словами Беатриси, спершу вона хотіла поховати сестру на узліссі, але потім побачила біля фортечного муру вже готову могилу — поза сумнівом, призначену для Ребеки, немовляти, а може, й для Марка, — і відмовилася від попереднього наміру. Тверезо оцінивши свої сили, вона збагнула, що не здолає самотужки викопати досить глибоку яму, тому вирішила скористатися тією, яку напередодні приготували розбійники.

Марк майже годину просидів біля пагорка, з тугою та сумом думав про Ребеку і знай заливався сльозами. Раніше він ніколи так багато не плакав — але ж раніше він не втрачав близьких йому людей, а крім того, раніше в його тілі не жила Беатриса, яка, бувши дівчиною, не звикла стримувати сльози…

Коли нижній край сонця торкнувся маківок дерев, Марк попрощався з могилою меншої сестри і рушив до замку. Вони з Беатрисою таки вирішили переховуватися в лісі, допоки в Марка відновляться чаклунські здібності, але спершу слід було підготуватися до тривалого перебування серед дикої природи — взяти з собою якомога більше харчів, теплі речі, міцну тканину для спорудження намету, різне кухонне начиння тощо.

Тримаючи напоготові кинджал, Марк сторожко ввійшов до вежі й повільно піднявся кам’яними сходами на другий поверх, у простору обідню залу. Раптом Беатриса перехопила контроль над його вільною лівою рукою і вказала на темну пляму на підлозі біля столу.

— Ой, глянь! — злякано озвалася вона. — МакҐреґор зник!…

На ці слова Марк відреагував миттєво — негайно кинувся до найближчої стіни, притиснувся до неї спиною і, виставивши перед собою кинджал, обвів швидким поглядом усе приміщення. Зала була порожня — в тому сенсі, що ніде в іншому місці тіло не лежало. Маркове серце загупало в грудях, на лобі виступив холодний піт, а внизу живота неприємно залоскотало. Першим його поривом, продиктованим панікою, було стрімголов побігти до сходів, а ними — вниз, до виходу, проте він стримав себе, вчасно збагнувши, що повсталий з метрвих МакҐреґор цілком міг зачаїтися на нижньому поверсі вежі, де розташовувалися комори та інші господарські приміщення… А також вхід до підземелля, де лежали тіла ще шести розбійників!

— Він точно був там, Беа? — з останньою надією запитав Марк. — Ти не помилилася?

— Ні, Марку, я точно пам’ятаю. Він лежав біля столу, там лишилася пляма від крові, ти ж сам бачиш… — У сестриних думках виразно вчувалися жах і каяття. — Боже, яка я дурна! Як могла забути шкільні уроки! Нас бо ж навчали, що тіла чорних чаклунів і одержимих треба знищувати, щоб вони не перетворилися на зомбі. Найменше, що я мусила зробити, це відтягти тіло МакҐреґора в підземелля, до решти розбійників, і там їх замкнути. А я навіть не подумала про це, я…

— Вгамуйся, Беа, — різко урвав Марк сестру, відчуваючи, як її відчай передається йому. — Не карайся так, цим ти нічого не зміниш. Зрештою, кожен може помилитися. Я, до речі, теж гарний — мені й на думку не спало запитати, чи подбала ти про тіла розбійників.

— То що ж нам робити? Втікати?

— Боюся, вже запізно. Внизу нас напевно чекає засада.

— Але… Чому вони не накинулись, коли ти ввійшов?

— Бо тоді я ще міг утекти, адже зомбі — істоти незграбні. До того ж, вони не могли влаштувати засаду біля самих дверей, бо від них сильно тхне кладовищем, і цей сморід виказав би їх. Та тепер вони вже точно вибралися зі своєї схованки, перекрили вихід і чекають, що я, виявивши зникнення МакҐреґора, запанікую, дам драпака і потраплю в пастку. Коли ж вони зрозуміють… тобто, коли той, хто віддає їм накази, зрозуміє, що я не поспішаю повертатися, він надішле кількох зомбі прочісувати вежу.

— То що ж нам робити? — знову запитала сестра.

— Я думаю, Беа, — відповів Марк, гарячково пригадуючи все, що він знав про зомбі.

У школі їх навчали прийомам боротьби з цими інфернальними істотами, але зараз, позбавлений своєї чаклунської сили, він не міг удатися до жодного з доброї дюжини заклять, що послужливо спливли в його пам’яті. Що ж до немаґічних засобів, то вони були традиційні — вогонь та срібло, а за відсутності того й іншого, годилася зброя і зі звичайної сталі, якою рекомендувалося порубати нежить на шматки. З величезним полегшенням Марк згадав, що зомбі не володіють ні крихтою маґії — навіть якщо їхні тіла належали чаклунам.

— Беа, — запитав він, — ти… я маю сірники?

— Так. Здається, в лівій кишені.

Марк сунув руку в ліву кишеню куртки й видобув невеличкий металевий циліндр з коліщатком. Переконавшись, що кресало працює, він швидко перебіг до іншої стіни й зупинився поруч зі встромленим в іржаве кільце смолоскипом.

— До речі, Беа, — промовив Марк, взявши до рук смолоскипа, — де ти взяла кинджал?

— В одній з кімнат нагорі. Не на третьому поверсі, де спальні, а на четвертому.

— Де саме?

— Отут, — Беатриса показала в думках схематичну картинку горішнього поверху вежі, позначивши на ній найближчі до сходів двері. — Гадаю, це кабінет МакҐреґора.

Марк стиснув колінами держалко смолоскипа й переклав кинджал у ліву руку.

— А там не було срібного меча? — спитав він, запалюючи від кресала смоляне клоччя.

— Срібного меча? — здивувалася сетра. — У чорного чаклуна?!

— А що тут такого? Він же був людиною — хай і людиною, що продала душу дияволу, — а отже, срібло не могло завдати йому шкоди… За життя, певна річ. Зараз воно для нього так само небезпечне, як і для будь-якого іншого зомбі. Чимало чорних чаклунів носять із собою срібні мечі. По-перше, вони також не ґарантовані від нападу нечисті, яка часто-густо не розбирає, свій це чи чужий; а по-друге, срібло слугує їм гарним маскуванням — адже більшість людей щиро переконані, що такою зброєю не можуть володіти ті, хто пов’язаний з Нижнім Світом. Навіть ти так вважаєш.

— Я так не вважаю, — заперечила Беатриса. — Просто… просто я розгубилась і бовкнула, не подумавши… Я дуже боюся, Марку… А якийсь меч у кабінеті є, висить на стіні. Тільки не знаю, чи срібний. Він здався мені надто великим і важким, тому я його не чіпала.

— Що ж, подивимося, — сказав Марк.

Нарешті клоччя розгорілося. Він узяв смолоскипа в праву руку і, тримаючи його перед собою, рушив до сходів.

Знизу долинув якись шум. Марк затремтів.

— Беа, дорогенька, — попросив він. — Прошу, не лякайся так. Ти мені заважаєш.

— Вибач, братику. Я зараз… я постараюся…

Тремтіння припинилося.

— Це вже краще, — схвально мовив Марк і став підніматися сходами.

На горішній поверх він дістався безперешкодно, але за цей час аж упрів від напруженого чекання, що попереду вигулькнуть зомбі й перекриють йому шлях.

Важкі дубові двері МакҐреґорового кабінету знаходилися саме там, де й зобразила їх на своїй схемі Беатриса. Вони щільно прилягали до одвірка, лише над підлогою була вузенька шапарина, і звідти тягло вогкістю та різким цвинтарним запахом.

— Там хтось є, — сказала сестра.

— Знаю, — відповів Марк. Відчувши близьку загрозу, він зненацька заспокоївся, став міркувати тверезо й логічно. — Отже, там справді є щось небезпечне для них, якщо вони виставили охорону. Будемо сподіватися, що в кабінеті лише одна люд… істота.

Він притиснувся до стіни біля самого одвірка і легенько смикнув за іржаве кільце, що слугувало за дверну ручку.

У відповідь з кабінету почулося тихе скрипіння дерев’яних дощок підлоги, ніби хтось обережно переступив з ноги на ногу, потім знову запала тиша. Тоді Марк сильніше потягнув за кільце, а коли двері трохи піддалися, негайно прибрав руку. І вчасно — наступної секунди двері розчахнулися з такою силою, що якби Марк стояв перед ними, його б відкинуло до протилежної стіни.

З кімнати в цілковитій мовчанці вивалився чорношкірий здоровань — той самий, що хотів зґвалтувати Беатрису. Цей спогад додав Маркові злості, і він рвучким рухом ткнув запалений смолоскип у вкрите трупними плямами дзюбате обличчя.

Голову зомбі вмить охопило полум’я. Марк хутко відскочив. А зомбі мовчки кидався з боку в бік, натикаючись на стіни, вогонь стрімко поглинав мертву плоть, і за кілька секунд уже палала вся верхня половина його тулуба. Нарешті він опинився біля сходів і, спіткнувшись, покотився вниз. Тільки тоді з його горла вихопилося тужливе, пронизливе завивання, від якого Маркові стало моторошно.

Знизу долинуло виття інших зомбі, і вкрадливий шурхіт на сходах змінився важким тупотінням ніг.

— От і все, — сказав Марк. — Вони зрозуміли, що їхню присутність виявлено, і тепер пішли в наступ.

— На цьому поверсі не чулося виття, — зауважила Беатриса.

— Атож. Схоже, нам пощастило. Тут був лише один зомбі.

Проте Марк не втрачав пильності і, розмахуючи перед собою смолоскипом, обережно зазирнув до кабінету. Другого зомбі там не було.

Марк увійшов до середини й уважно роззирнувся. Умеблювання кімнати складалося з широкого столу з брудними колбами, мензурками й іншим алхімічним приладдям, крісла, двох стільців, шафи поруч зі столом, обитої залізом скрині в кутку і кількох книжкових полиць. На стіні біля шафи висів чималих розмірів меч у шкіряних піхвах.

Оскільки існувала хоч і мізерна, та все ж ненульова ймовірність, що в шафі міг ховатися ще один зомбі, Марк передовсім розчахнув її дверцята, тримаючи напоготові смолоскип.

Ніяких зомбі там не виявилося. Полиці шафи було заставлено різноманітними амулетами, якимись мінералами, пляшками з алхімічними реактивами та чаклунським зіллям і багатьма іншими предметами, про чиє призначення Марк не мав ані найменшого уявлення.

Тим часом виття лунало вже зовсім близько, але кроків чути не було — вочевидь, тіло чорношкірого зомбі ще продовжувало горіти на сходах і перекривало його товаришам дорогу. Марк кинувся до меча, зірвав його зі стіни й видобув з піхов. Начищене до дзеркального блиску лезо засяяло в промінні надвечірнього сонця, що зазирало в розчинене вікно кабінету.

— Срібний! — радісно вигукнув він. — Тепер маємо зброю, Беа!

— Авжеж, маємо, — без особливого ентузіазму погодилася сестра. — Тільки меч такий великий…

— Не біда. — Вирішивши не гасити смолоскипа, Марк устромив його в спеціальне кілце на стіні, відтак міцно обхопив держалко меча обома руками і зробив пробний замах. — Таки важкуватий, — визнав він. — Та нічого, впораюся.

— Будемо сподіватися, — сказала Беатриса. Марк із задоволенням відзначив, що після перемоги над одним зомбі сестра змогла вгамувати свій страх. — А знаєш, я не думаю, що неґр охороняв цей меч. Якби проблема була лише в ньому, зомбі загорнули б його в якусь щільну тканину і сховали б деінде, скажімо, в підземеллі. Отже, тут є щось інше. Щось таке, до чого вони не змогли навіть наблизитися. Це „щось“ так відволікло їхню увагу, що вони проґавили меча.

— Гм… А й справді, — промовив Марк. — Але що могло налякати нежить у кабінеті чорного чаклуна? — Його погляд упав на скриню в глухому кутку кімнати. — Може, тут?…

Він квапливо підійшов до скрині і з прикрістю переконався, що так просто її не відкрити. Масивний замкнений замок висів на двох міцних вушках, що були частиною залізної обшивки кришки та стінок.

— Тут потрібен лом, — сказала Беатриса. — Або сокира. Ще можна спробувати мечем…

— Тільки не мечем, — категорично оголосив Марк. — Його побережемо для зомбі. Поки це наша єдина зброя, а що в тій скрині, ми не знаємо.

Він гарячково оглянув кімнату в пошуках якого-небудь інструменту, що допоміг би зламати замок. Проте нічого придатного для таких цілей у кімнаті не було.

Між тим виття на сходах стихло, і знову почулися важкі кроки. Не гаючи ні секунди, Марк прожогом підбіг до дверей, захряснув їх і замкнув на важкий залізний засув.

— Нехай попрацють, виламуючи двері, — пояснив він свій вчинок Беатрисі. — Хоч вони й нежить, але істоти з плоті. Може, бодай трохи втомляться, а як пощастить — котресь із них скалічиться.

С цими словами Марк підступив до відчиненої шафи й замислено задивився на шеренги різної форми пляшок з рідинами та порошками. Більшість надписів на них були для нього та Беатриси справжнісінькою китайською грамотою — вони лише минулого року, з другого триместру, почали вивчати алхімію і ще дуже мало знали.

— Щось шукаєш? — запитала сестра.

— Кислоту. Замок зламати немає чим, але його дугу можна пропалити кислотою.

— Це небезпечно. Чого доброго, ще отруїмося випарами.

Марк знизав плечима.

— А ти маєш кращу ідею?

Тим часом зомбі вже дісталися до тверей і почали тягти за кільце. Марк завмер і судомно стиснув держалко меча, зі страхом очікуючи, що двері от-от піддадуться… Але ні — і завіси, і засув було зроблено на славу, а міцний, добре оброблений дуб міг витримати й не таке навантаження. По той бік зомбі продовжували осатаніло смикати за кільце, а двері лише трохи здригалися.

Марк знову зосередив увагу на вмісті шафи і врешті знайшов те, що шукав.

— Азотна кислота є, — сказав він обережно взявши закорковану пляшку з написом „HNO3“, наполовину заповнену густою безбарвною рідиною. — Тепер ще б соляну, і зможему приготувати „царську воду“. Беа, ти не пам’ятаєш, у якій пропорції їх треба змішувати?

— Здається, один до трьох, — невпевнено відповіла сестра. — Але стривай, Марку, не поспішай з кислотами. Думаю, є інш…

Цієї миті за дверима пронизливо заскреготів метал, а відтак почувся глугий звук від падіння тіл. Від переляку Марк мало не впустив пляшку.

Двері, як і перше, стояли на місці. Засув — а саме за нього злякався Марк, зачувши скреготіння, — нітрохи не постраждав. Зате смикання з коридору припинилося.

— Вони вирвали кільце, — першою второпала Беатриса. — Тепер їм буде важче… Прошу, Марку, постав кислоту на місце. Спершу спробуймо відімкнути скриню традиційним способом. Навіть якщо в ній МакҐреґор зберігав цінні речі, це ще не означає, що він носив ключа від неї з собою. Зрештою, двері кабінету мають свій замок, а тому…

— От чорт! — вголос вилаявся Марк, повернув повернув пляшку з кислотою до шафи і, не гаючи ні секунди, заходився висувати численні шухляди стола.

А зомбі поновили спроби вдертися до кабінету. Тепер вони стали гупати в двері чимось важким — найпевніше, власними тілами.

За відомим законом підлості, Маркові довелося перерити всі шухляди, і лише на дні останньої він знайшов в’язку з п’яти ключів. За тим самим законом, до замка на скрині підійшов саме той ключ, що його Марк перевірив найостаннішим. На щастя, двері кабінету виявилися нівроку міцними й поки успішно протистояли всім намаганням зомбі виламати їх.

Після третього повороту ключа дужка вискочила з гнізда, Марк зняв замок і підняв важку кришку. Всередині скриня була до країв напхана різним мотлохом: там лежав якийсь посуд, чоловіче вбрання, двійко потворних статуеток, на які неможливо було дивитися без огиди, кілька амулетів з кабалістичними знаками, книга, написана невідомою Маркові й Беатрисі мовою, а також три шкури вбитих хижаків — ведмедя, лева та тигра.

Марк вивернув увесь вміст скрині на підлогу і спантеличено оглянув цю безладну колекцію.

— І що далі? — запитав він чи то в себе, чи то в сестри.

— Атож, — промовила Беатриса. — Чудернацький набір. Це більше скидається на здобич крадія-надомника. Одіж, посуд, шкури… Ой, Марку, лев!

Він здригнувся і швидко роззирнувся.

— Що? Де?

— Та ось же, в тебе під ногами. Лев’яча шкура.

— А-а… — Марк нахилився, підняв шкуру й розправив її. — Гм. Шкура як шкура, нічого особливого. Схоже, досить стара, але гарно збереглася.

Він посмикав жорстку гриву — волосся трималося міцно. Понюхав — пахло звичайною чиненою шкірою. Відразу було видно роботу справжнього майстра. Інша лев’яча шкура, з якою Маркові доводилося мати справу, належала хижакові, вбитому його батьком. Вичинили її поганенько, і через кілька років вона стала смердіти так, що довелося її позбутись, бо вже жодні чари не давали ради… Тут Марк нарешті збагнув, що мала на увазі сестра.

— Гадаєш, — запитав він у неї, — той хлопець з твого видіння говорив про цю шкуру?

— Ой, Марку, не знаю. Їй-Богу не знаю. Але сам подумай: у цій кімнаті явно є щось небезпечне для зомбі, і ми знаходимо тут лев’ячу шкуру. А старший хлопець сказав, щоб я довірилася силі лева. Зваж — не самому левові, а його силі.

— Тобто, ця шкура має якісь маґічні властивості?

— Можливо…

Раптом позаду почувся шум. Марк рвучко обернувся й побачив, що в розчинене вікно залазить чоловік у коричневих штанях і куртці, на лівому боці якої виднілася велика темна пляма. Чоловік мав роздуте й набрякле обличчя, з бридким зеленкуватим відтінком. Його тулуб було обмотано товстою мотузкою, яка тяглася вгору.

— МакҐреґор!!! — нажахано скрикнула Беатриса.

Марк тут-таки пожбурив у зомбі лев’ячу шкуру, щоб звільнити свої руки для меча. Шкура не долетіла до вікна і впала на підлогу, але цього виявилося досить, щоб МакҐреґор зіскочив з підвіконня — проте не в кімнату, а назовні. За якусь секунду за вікном промайнув кінець мотузки, а слідом пролетів другий зомбі, що страхував свого ватажка на верхній терасі вежі і від різкого ривка не втримав рівноваги.

Стискаючи в руках меч, Марк сторожко підступив до вікна і подивився вниз. Біля підніжжя вежі, серед руїн якогось примурку, ворушилися, намагаючись підвестися, дві постаті. Одному з зомбі врешті вдалося встати на ноги, проте, зробивши два невпевнені кроки, він знову впав.

— Мабуть, переломали собі всі кістки, — задоволено відзначив Марк. — Здорово я налякав покидька!

— Навряд чи зомбі здатні лякатися, — сказала Беатриса. — Думаю, його відштовхнула шкура.

Відвернувшись від вікна, Марк підняв з підлоги шкуру.

— І то правда, — погодився він. — Зомбі не люди, вони не знають страху… Гаразд, зараз перевіримо.

Марк кинув шкуру до дверей. Гупання миттю припинилося.

— Зомбі справді не можуть наблизитися до неї, — констатував він, зачекавши зо пів хвилини. — Отакої! Де ж це МакҐреґор запопав таку чудову річ? І навіщо вона йому знадобилася?

Марк підступив до шкури й опустився перед нею навпочіпки.

— Безумовно, це якийсь могутній маґічний артефакт… Ага, ось! — Він розпростав шкуру на підлозі і вказав на прикріплені до її передніх лап два міцні золоті ланцюжки із застібками. — Виходить, її слід надягати на себе, як плащ… Хоча я не певен, чи варто це робити. Те, що шкура небезпечна для зомбі, аж ніяк не означає, що вона безпечна для людей.

— Але ж мені ясно сказали довіритися силі лева, — заперечила сестра.

Марк узяв шкуру до рук, випростався й відійшов углиб кімнати. Невдовзі по цьому гупання в двері поновилося. Били вже не тілами, а чимось твердішим і гострішим, на зразок сокири. Посередині дверей утворилася ледь помітна подовжна розколина, яка з кожним ударом збільшувалася.

— Отже, так, — заговорив Марк. — За інших обставин ми могли б покласти цю шкуру перед дверима й зачекати, поки зомбі самі ґиґнуть. Оскільки їхні тіла вмерли ще передучора, то для цього знадобиться щонайбільше п’ять днів.

— Так довго ми не протримаємося, — зауважила Беатриса. — Не маємо ні їжі, ні води, а крім того, тут є ще вікно, яке треба постійно пильнувати — і вдень і вночі.

— До цього я й веду. Чекати ми не можемо ще й з тієї причини, що ризикуємо дочекатися ворогів, значно небезпечніших за зомбі. У кожному разі, що швидше ми впораємося з цією нежиттю, то краще. — Марк зітхнув. — І взагалі, ми не маємо вибору. Так чи інакше, нам доведеться скористатися шкурою.

— Це точно, — підтвердила сестра. — Не бійся, братику, надягай. Я вірю своєму видінню.

Марк знову зітхнув і поквапцем, щоб не передумати, накинув шкуру на свої плечі. Зачекав трохи, а переконавшись, що нічого страшного не сталося, закріпив її на собі за допомогою застібок. Шкура належала невеликому левові, радше навіть левеняті, і її задні лапи лише ледь-ледь волочилися по підлозі.

— От і все, — промовила Беатриса. — Тепер ми надійно захищені шкурою, маємо великий срібний меч, тож нехай зомбі начуваються.

— Твоя правда, сестричко. Дарма я боявся надягати її. В ній я почуваюся впевненіше, мені мовби додалося сил, а ще… — Марк осікся, не закінчивши своєї думки. Приплив сил, який він відчув, прибравши на себе лев’ячу шкуру, зненацька обернувся потужним потоком енерґії, що пронизав його тіло з голови до п’яти. Він голосно скрикнув від переляку — втім, від радісного переляку. — Беа, люба! Моя маґія повертається!

— Так, Марку, я відчуваю. От бачиш, я ж каза… Ні, стривай! Це не зовсім твоя маґія. Тобто, здебільшого вона твоя, але в ній є щось нове, чого досі ти не мав.

— Атож, — погодився він, трохи оговтавшись від шоку, викликаного поверненням чаклунських здібностей. — От цього я точно не мав… Цього також… І цього… А це було таке слабке, що я не міг ним скористатися… Ну й дивина!

Марк розстебнув застібки і скинув з себе шкуру. На кілька секунд йому запаморочилося в голові, а коли ясність думок та почуттів повернулася, він виявив, що став попереднім Марком — з усією тією маґією, що її мав від природи. Якимсь чином шкура зняла з нього закляття, що блокувало всі його чаклунські здібності.

— От і чудово! — полегшено зітхнув Марк. — Тепер я в нормі. Добре, що дослухався твоєї поради, Беа.

Він зв’язав задні лапи одна з одною, щоб вони не торкалися підлоги, і вже без побоювання надяг на себе шкуру. На його вроджену маґію знову наклалася сила лева — та сама сила, довіритись якій закликав Беатрису старший хлопець із її видіння…

— Отже, — бадьоро мовив Марк, узявши до рук меча, — настав час привітати непрошених гостей. Від їхнього гупання мені вже в голові гуде.

— Тільки не розслабляйся, Марку, — попередила його сестра. — Хоч до тебе й повернулася маґія, зомбі все одно залишаються небезпечними.

— Не турбуйся Беа. Я буду обачним.

Марк став за три кроки від дверей і для перевірки своєї чаклунської сили спробував прибрати на відстані засув. Товста залізна планка легко вислизнула з гнізда в одвірку й гучно брязнула, дійшовши до підпорки.

По той бік виникла коротка пауза. Зомбі почули металевий брязкіт, але потягти на себе двері не зметикували і через кілька секунд продовжили рубати її сокирою.

— А тепер невеличкий сюрприз, — сказав Марк і надіслав у бік дверей потужний кінетичний імпульс.

Результат перевершив усі сподівання. Двері не просто розчахнулись, як розраховував Марк, а з гучним скреготінням зірвалась із завіс і щосили втелющилася в протилежну стіну разом з двома зомбі, що стояли перед нею. За тріском деревини виразно почувся хрускіт їхніх кісток. Марк аж похитнувся від сильної віддачі, проте зумів утриматися на ногах.

— Оце так шкура! — вражено мовив він.

— Обережніше, братику, — озвалася Беатриса. — Так ти ще можеш завалити на нас увесь замок.

Двоє інших зомбі, яких не зачепили виламані двері, вдерлися до кімнати і тут-таки завмерли, не в змозі наблизитися до лев’ячої шкури. Один з них тримав у руках важку палицю з гострими залізними шипами. Він замахнувся нею з наміром кинути в Марка, але хлопець випередив його — миттю створив у повітрі вгоняну кулю й жбурнув її в супротивника.

І цього разу Марк не розрахував своєї сили. Охоплений вогнем зомбі вилетів з кімнати, мов корок із пляшки, вдарився об стіну і, розсипаючи довкола себе снопи іскор, бебехнувся на своїх скалічених товаришів, що мляво ворушилися під уламками дверей. Полум’я негайно перекинулося й на них, а потім загорілося й дерево.

— От чорт! — вилаявся Марк. — Нам тільки пожежі бракувало.

Позаяк останній зомбі був озброєний лише кинджалом, він вирішив не застосовувати проти нього маґію, а зробив стрімкий випад і встромив йому в груди вістря меча. Зомбі миттєво спалахнув зеленим полум’ям, від нього повалив густий ядучий дим. Марк висмикнув меч і поспіхом відступив до вікна.

— І чого вони всі горять! — невдоволено пробурчав він, витираючи тильним боком долоні сльози з очей.

На той час уламки дверей розгорілися в повну силу. Будь-якої миті вогонь міг увірватися до кабінету.

— Однієї загрози ми позбулися, — занепокоєно мовила Беатриса. — Проте загинути від пожежі нічим не краще, ніж від рук зомбі. Ти встигнеш відкрити Колодязь?

— Відкрити встигну. Та щоб правильно зорієнтувати його, потрібен час — шкура додала мені сили, але не вміння. Краще зачекаймо з цим. А вогонь я зможу загасити холодильними чарами.

— Гаразд. Тільки не лупи що є сили, бо з цією шкурою й себе обернеш на крижину.

Цього разу Марк діяв обережно, насилав холод невеликими порціями, хвиля за хвилею, і зрештою загасив полум’я. Недогорілі рештки чотирьох зомбі розтеклися по підлозі гидотним смердючим слизом.

— Забираймося звідси, Марку, — сказала Беатриса. — А то мене знудить… Вірніше, знудить тебе.

— Авжеж, — погодився він, відчуваючи спазми в животі. — Як же вони паскудно смердять!…

Перш ніж вийти з кімнати, Марк вдався до свого чаклунського зору, в кілька разів посиленого лев’ячою шкурою, і перевірив, чи не ховаються поблизу інші зомбі. Переконавшись, що шлях вільний, він кинув поверх слизу тигрову та ведмежу шкури і таким чином зумів дістатися до сходів, не забруднивши взуття.

— Між іншим, — зауважила сестра. — Тобі не спадало на думку, що й ці шкури можуть мати якісь маґічні властивості?

— А ти хочеш перевірити? — втомлено запитав Марк. — Мені досить і лев’ячої.

— Мабуть, мені також. Той хлопець нічого не казав про силу тигра чи ведмедя.

Попри Маркові побоювання, на сходах слизу не було. Чорношкірий згорів цілком, і після нього лишився тільки попіл, розтоптаний ногами інших зомбі.

— П’ятеро готові, — сказала Беатриса. — Тепер треба порішити тих, що впали з вежі. Сподіваюся, з ними проблем не виникне.

— А ти певна, що розбійників було лише сім?

— Інших тіл я ніде не знайшла. Та про всяк випадок будь насторожі.

На долішній поверх Марк спустився без будь-яких пригод. Лише біля самого виходу з вежі він надибав МакҐреґора, який, незважаючи на численні переломи, вперто повз назустріч свої долі. З несподіваною для самого себе холоднокровністю Марк відтіснив розбійника на подвір’я і там зарубав його мечем.

Знищити останнього зомбі виявилося ще легше. На відміну від МакҐреґора, він при падінні так сильно скалічився, що не міг ні йти, ні навіть позти. А проте, не припиняв спроб підвестися, дарма що раз по раз падав на каміння, не просунувшись ні на крок.

Прикінчивши його, Марк відійшов до найближчого острівця зелені й ретельно витер об траву лезо меча. Потім рвучко відкинув його вбік, упав долілиць на землю й гірко заридав.

— Я більше не можу, Беа, — пожалівся він. — Для мне це занадто… Я не витримаю, сестричко… Ну, чому це сталося з нами?!

— Заспокойся, братику, заспокойся, рідненький, — втішала його Беатриса. — Ти зможеш, ти витримаєш. Ти вже дорослий, ти чоловік, тобі не можна плакати.

Зробивши над собою зусилля, Марк угамував сльози, встав і підняв з землі меч.

— Ну то що? — промовив він стримано. — Відкривати Колодязь?

— Мабуть, так, — погодилася сестра. — Але не тут. Краще ходімо до лісу, там спокійніше.

— Гаразд…

— І якщо не заперечуєш, — вела далі Беатриса, — до лісу йтиму я. Ну, в тому сенсі, що керуватиму твоїм тілом. Я дуже втомилася від бездіяльності, хочу трохи розім’ятися.

Марк заперечувати не став, передав контроль над своїм тілом сестрі, а сам нарешті дозволив собі розслабитися і лише частиною своєї свідомості спостерігав за тим, як сестра з мечем напереваги рушила до брами замку.

Та раптом вона зупинилася.

— Марку! Ти бачиш?

— Що? — миттю насторожився він.

— Сліди.

— Які?

— Та ось же! Я на них дивлюся… Ага, ми маємо помінятися місцями. Поки ти керував тілом, я нічого не помічала.

Марк знов опанував своє тіло і, вдавшись до чаклунського зору, оглянув двір. Проте жодних слідів — ні звичайних, ні маґічних, — не виявив.

— Ні, Беа. Я нічого, крім побитої бруківки, не бачу.

— Як же так? — розгубилася вона. — Сліди ж такі чіткі.

— І куди вони ведуть?

— Спершу від вежі до стайні, а звідти до брами. Далі я не бачила — на відстані вони ніби згасають, тьмяніють.

— То подивися, — сказав Марк, заінтриґований цим феноменом, і надав можливість діяти сестрі.

Беатриса дійшла до брами й зупинилася біля підйомного мосту.

— Далі сліди ведуть трохи правіше від того великого кругляка, а потім знову згасають… О Боже! Марку, це ж мої сліди! Тобто, сліди мого тіла… Я бачу, куди їхала викрадачка! — Вона впустила меч на землю й бігцем кинулась уперед.

— Стривай, Беа, стривай, — став умовляти її Марк. — Не квапся. Це треба гарненько обдумати.

Проте Беатриса не слухала його. Вона проминула кругляк і пробігла ще добру сотню кроків, майже до узлісся, аж тут рвучко зупинилася.

— От і все, — засмучено мовила сестра. — Сліди зникли. Саме тут викрадачка перейшла на іншу Грань. А я так сподівалася, що… Ні, я бачу їх! Бачу! Вони ведуть он туди.

Беатриса зробила крок. На мить в очах Маркові потьмарилося, відтак його обличчя обвіяло колючим морозним повітрям, і він побачив перед собою безкраю засніжену рівнину, яка простяглась аж ген до самого обрію без єдиного деревця чи бодай кущика. У тьмяному небі світило холодне зимове сонце.

— Вдалося, Марку! — раділа Беатриса. — Вдалося! Я можу йти за слідами мого тіла!

— Ти пройшла крізь Ребро Грані?

— Так. За допомогою шкури. — Вона пощулилася від холоду і щільніше закуталася в лев’ячу шкуру. — Це дуже просто. Треба лише знати, куди йти. А я знаю — я бачу слід. Ходімо швидше, Марку, тут дуже холодно.

Беатриса збиралась була рушити далі, але Марк вчасно зреагував і перехопив контроль над тілом.

— Що ти робиш, Беа? Не гарячкуй. Це надто серйозно, щоб отак стрімголов мчати невідь куди. Треба все гарненько обдумати.

— Але слід…

— Ніде він не подінеться. Протримався два дні, не зникне й за годину. Якщо ми вирішимо вистежувати викрадачку, нам знадобляться їжа, одіж, зброя, дорожнє спорядження, та й кінь не завадить. А зараз у нас, крім шкури та мого костюму, більше нічого немає. Ти навіть меч викинула. Хіба ж так можна, сестричко?

Беатриса вмить охолола.

— Твоя правда, Марку, вибач. Коли я збагнула, чиї це сліди, геть утратила голову. Звичайно, ми маємо все обдумати.

— Ти можеш повернути нас назад?

— Мабуть, зможу.

— То зроби це, — сказав Марк, поступившись їй своїм тілом.

Сестра повернулася в протилежний бік і, зосередившись, зробила два кроки. Вони знов опинилися серед весняної зелені, неподалік від похмурого громаддя напівзруйнованого замку. А поблизу, ніби на замовлення, поскубував травичку вороний кінь — один з тих, що їх Беатриса випустила зі стайні МакҐреґора.

— На щастя, не заблукали, — полегшено мовив Марк; він повернув собі контроль над тілом і обтрусив своє взуття від снігу, поки той не почав танути. — От тепер можемо спокійно обговорити ситуацію.

— А тут нема чого обговорювати? Треба збиратися і йти за слідом. Ми мусимо наздогнати викрадачку.

— І що далі? Допіру ти аж жахалася на думку про зустріч з нею.

— Тоді твоя маґія була заблокована. Тоді ми не мали шкури. І взагалі, були безпорадні. А тепер усе інакше. Тепер ми сильні, ми наздоженемо викрадачку, здолаємо її й заберемо в неї моє тіло.

— І як же ми це зробимо?

— Захопимо її в полон і відведемо до майстра Ільмарсона. А він неодмінно щось придумає.

— А чи не краще спершу вирушити на Торнін? — запропонував Марк. — Я певен, що майстер Ільмарсон особисто допоможе нам у пошуках викрадачки. З ним ми точно вистежимо її.

— Якщо тільки сліди залишаться, — слушно заперечила Беатриса. — А на це годі й сподіватися. Поки ми доберемося Колодязем до Торніна, поки повернемося з підмогою сюди, вони вже зникнуть. І тоді навіть майсер Ільмарсон нічим не зарадить… — Сестрині думки стали благальними. — Марку, дорогенький, зрозумій нарешті, що це мій єдиний шанс повернути своє тіло. Ми мусимо чимшвидше йти за викрадачкою. А звістку про себе надішлемо Колодязем — додому, на Нолан. Напишемо листа, в якому все розповімо і попросимо тата з мамою негайно сповістити й майстра Ільмарсона, й Інквізицію… Ну, прошу тебе, братику!

Марк зітхнув і, створивши нехитрі чари, приманив до себе коня. Той слухняно підійшов і нахилив голову. Хлопець погладив його густу гриву й запитав у сестри:

— Як гадаєш, він годиться для тривалої подорожі?

— То ти згоден? — зраділа Беатриса.

— Згоден, сестричко. Твій план небезпечніший за мій, але він справді дає тобі більше шансів. А заради цього я ладен ризикнути.

— Отже, ходімо збиратися?

— Так, — відповів Марк і взяв за вуздечку коня. — Але спершу я хочу зробити одну річ.

— Яку?

— Змайструвати хреста на Бекину могилку.


Загрузка...