Коли дивишся в безодню

Розділ 18

— Ну от, ми майже на місці, — сказав Едвін ван дер Мер, коли вони виїхали на вкриту золотавим піском латку й опинилися під пронизливо-блакитним вечірнім небом, по якому повільно пливлі білі баранці хмар.

Кристинине обличчя обдало різким поривом вітру. З-поза меж латки долинали гучні крики чайок і шум морського прибою. У повітрі пахло сіллю, йодом та водоростями.

— Ми вже в Буферному Поясі? — запитала вона, зупинившись.

— Так, панно. Останні чотири години ми їхали Поясними Гранями. А це, — священник указав на землю під ногами їхніх коней, — потрібна нам Грань. І майже потрібна місцевість. Тепер ще дві милі у звичайному просторі, і наша подорож завершиться.

Недбалим помахом руки він створив перед собою райдужну арку і проїхав під нею. Кристина рушила слідом за ним.

Коли вони проминули райдугу, латаний килим Трактової Рівнини довкола них змінився краєвидом морського узбережжя, а досі пласке небо вигнулося півсферою й зімкнулось із землею, утворивши лінію горизонту. Кроків за двісті від Кристини починалося море; високі хвилі з пінистими гребенями одна за одною набігали на берег і, розбившись об нього, відкочувались назад. Піщаний пляж, що тягся вздовж вигнутої берегової лінії, був геть пустельним, ніде не було помітно ні найменших слідів людської присутності. Далі від моря починалася пагориста місцевість, що поступово переходила в невисокі гори зі схилами, порослими густим тропічним лісом.

Зорієнтувавшись на місці, Едвін ван дер Мер розвернув свого коня і скерував його в протилежний від берега бік, до розташованого віддалік пальмого гаю.

Кристина поїхала за ним, допитливо роззираючись довкола. Підсвідомо дівчина очікувала побачити тут щось незвичайне, що відрізняло б цю Грань від інших, де вона була; але її оточував найзвичайнісінький тропічний пейзаж, на який вона вдосталь надивилася за час своєї тривалої подорожі по Рівнині.

„А що ж ти думала?“ — насмішкувато запитала сама в себе. — „Грань як Грань, тільки й того, що Поясна.“

Напівдорозі Кристина нарешті відчула присутність у районі гаю Вуалі — якоїсь дивної Вуалі, лише кілька метрів завширшки і не зовсім прозорої. Вона не стала ні про що питати свого супутника, бо й сама здогадалася, що це таке. Зі шкільних уроків їй було відомо, що кожна Поясна Грань дотикається до Основи лише в одному-єдиному місці, яке називається Завісою Землі. Завіси ніколи не суміщалися з Вуалями, тому їх пошук був найскладнішою частиною подорожі на Основу — якщо, зичайно, не знати заздалегідь про розташування бодай однієї з них. Чимало охочих нелеґально відвідати прабатьківщину людства так і застрягали в Буферному Поясі, не маючи досить досвіду, щоб самостійно знайти Завісу, і не володіючи стійкими орієнтирами, щоб пробити на Землю Колодязь. Зате потрапити з Основи на Грані для будь-якого більш-менш умілого чаклуна не становило жодних труднощів, оскільки в кожній своїй точці вона межувала с нескінченною кількістю Поясних Граней.

Наблизившись до гаю, Кристина роздивилася поміж деревами невеликий цегляний будиночок, що стояв саме на тому місці, де була Завіса.

— Сандра мешкає тут? — запитала вона, сподіваючись, що з таємничістю нарешті закінчено.

— Не знаю, панно, — обернувшись до неї, відповів Едвін ван дер Мер. — Мені просто наказали супроводити вас сюди, що я й зробив. Досі я ніколи тут не був і отримав координати цієї місцевості на нашому останньому привалі. Пані Сандру я востаннє бачив на Мескені, коли вона в супроводі наших братів та сестер вирушила на Істру, а я залишився в почті Його Святості.

— На Істру? — перепитала Кристина. За весь час їхнього знайомства її супутник уперше назвав Сандру на ім’я, замість конспіраційного „відома вам особа“, і згадав щось конкретне про неї. — Де це?

— Майже біля самого пограниччя Забороненої Зони. Це батьківщина принца Владислава.

— Ага… — Тепер Кристина зрозуміла, куди їхали Інґа та Владислав по Головній Маґістралі. — І що ж Сандра робила на його батьківщині?

— Про це вона сама розповість. Гадаю, зараз ви зустрінетеся.

Коли вони під’їхали до будинку, звідти вийшло двоє людей — рудоволоса жінка років сорока та дівчина не старша двадцяти, темна шатенка з розкішним довгим волоссям, вдягненна в легку літню сукню, крізь тонку тканину якої просвічувалася струнка фігура. Її вродливе обличчя промінилося щирою радістю.

— Сандро! — захоплено пискнула Кристина.

Її охопило нестримне бажання зістрибнути на землю і мерщій побігти до подруги, але вона стримала свій порив і, доїхавши до ґанку, неквапно зійшла з коня. Едвін ван дер Мер також спішився і вклонився.

— Вітаю вас, пані. Я виконав ваше доручення.

У першу мить Кристина подумала, що він сказав це рудоволосій жінці, та потім збагнула, що звертався він до Сандри, причому слово „пані“ вимовив явно з великої літери.

Сандра приязно всміхнулася йому:

— Дякую, отче Едвіне. Дуже рада вас бачити.

Молодий священник поцілував її руку — але не як чоловік жінці, а радше як підданий своїй королеві.

„Чудасія та й годі!“ — розгублено подумала Кристина, спостерігаючи за цією сценою.

Потім Сандра підійшла до неї й міцно обняла її.

— Ну, Кристі, нарешті ти тут. Я вже зачекалася тебе.

— Я теж сумувала за тобою, — відповіла Кристина, розцілувавши подругу в обидві щоки. — Я так шкодую, що залишилась тоді у Вічному Місті. Я вчинила, як безсовісне, еґоїстичне дівчисько. Ти колись пробачиш мене?

— Звичайно. Я вже пробачила.

Кристина трохи відступила від Сандри і зміряла її захопленим поглядом.

— Ти ще погарнішала, ти зовсім… — Раптом вона замовкла, звернувши врешті увагу, що Сандрина маґічна аура, яка раніше була пригнічена дією персня Бодуена, тепер узагалі зникла, а самого персня більше не було на середньому пальці її руки.

Сандра сумно всміхнулася:

— Ну що, помітила?

— Ой, дорогенька! — промовила Кристина, дивлячись на неї із щирим співчуттям. — Над тобою провели екзорцизм?

— Не зовсім.

— Як це?

— Ну… двома словами всієї історії не розповісти. Потерпи трохи, гаразд? Скоро про все дізнаєшся.

— Гаразд, — неохоче погодилася заінтриґована Кристина.

— Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги? — запиала Сандра.

— Ще б пак. Не відмовлюся.

— Тоді можеш прийняти душ. Або скупатися разом зі мною в озері. Це недалечко, лише п’ять хвилин ходу.

Кристину більше приваблював гарячий душ, за час подорожі їй добряче набридло миття у природних водоймах, проте вона розуміла, що Сандра чекає іншої відповіді, тому сказала:

— Добре. Скупаємося в озері.

— От і чудово. Зараз підемо, я лише візьму рушники і все таке інше.

Сандра квапливо познайомила її з рудоволосою жінкою на ім’я Ельвіра, яку чи то жартома, чи то серйозно назвала своєю дуеньєю, і забігла до будинку. Кристина обмінялася з Ельвірою кількома ввічливими фразами, а Едвін ван дер Мер тим часом познімав з обох коней поклажу. За хвилину повернулася Сандра з перекинутою через плече сумкою, звідки визирав краєчок ворсяного рушника. В іншій руці вона тримала конверт із щільного паперу сіруватого кольору.

— Я прихопила для тебе чистий одяг і взуття. Гадаю, ти захочеш перевдягтися.

— Авжеж. — Кристина швидко поглянула вниз, на свій запилюжений дорожній костюм. — Знала б ти, як мені набридли ці штани та чобітки.

— Знаю, — розсміялася Сандра. — Ти ж у нас теплична квіточка. — Відтак подивилася на Ельвіру. — Будь ласка, подбайте про Кристинині речі. І не треба йти за мною — тепер я не сама.

Ельвіра незадоволено стисла губи, та все ж згідно кивнула:

— Так, пані.

Сандра з прикрістю зітхнула:

— Сільки разів я повинна просити вас, щоб ви не називали мене… Та ну вас! — Вона запхала конверт до бічної кишені сумки і повернулася до подруги. — Ходімо, Кристі. На щастя, ти вже тут. Тепер принаймні одна людина звертатиметься до мене на ім’я, а не називатиме пані.

— А чому тебе так називають? — поцікавилася Кристина, коли Елівіра повела навантаженого речами отця Едвіна до будинку.

— Це частина тієї ж довгої історії. Коли скупаємося, розповім… Ну, ходімо вже.

Взявшись за руки, дівчата рушили вузькою стежиною вглиб гаю. Якись час ішли мовчки, просто обмінюючись усмішками і не в змозі добрати слів, щоб у повній мірі висловити свою радість від зустрічі. Нарешті Кристина спитала:

— То ти тут живеш?

— Якщо маєш на увазі цю Грань і цю хатину, то ні. Я мешкаю по той бік Завіси, на Основі.

— Ага, я так і думала.

— Але часто буваю тут. По кілька годин на день. Із міркувань безпеки я не виходжу за межі нашої земної садиби, а на цій Грані можу гуляти де завгодно і скільки завгодно. Для мене навіть побудували хатину, щоб я з дитиною могла перечекати тут день-другий, якщо раптом доведеться залишити садибу. Як ти, мабуть, знаєш, у кожній своїй точці Основа межує з нескінченною кількістю Поясних Греней, тому цілком виключено, що переслідувачі вийдуть саме на цю Грань. Буферний Пояс — ідеальний сховок.

Кристина мовчки кивнула. Такі випадкові збіги, малоймовірні в інших місцевостях, на Поясних Гранях були взагалі неймовірними — і не лише в буденному розумінні цього слова, а й у строго математичному.

— Щоправда, раніше мені було нудно самій або в товаристві моїх дуеній, — вела далі Сандра. — Вони, загалом, гарні жінки, але надміру серйозні і ставляться до мене аж надто… шанобливо. Та тепер зі мною будеш ти, і я… Ти навіть не уявляєш, Кристі, яка я рада!

— Я також рада, Сандро. Тільки після твого від’їзду я збагнула, що більше ніколи не матиму такої близкої подруги. Відчувала себе самотньою, нікому не потрібною. Вже перестала сподіватися, що ти пробачиш мою легкодухість, що захочеш бачити мене. Аж тут отримую від тебе звістку! Я мало не збожеваліла від щастя. Не могла чекати ні секунди й відразу поїхала до тебе.

— Так, — кивнула Сандра. — Мені казали, що ти залишила палац посеред ночі.

Кристина зітхнула.

— Але це не допомогло мені приїхати до тебе раніше. Хто б міг подумати, що на поїздку з Вічного Міста до Основи доведеться згаяти понад три місяці! Добру чверть довжини Маґістралі нам довелося їхати по дикій Рівнині… А все через ці дурні перевірки!

— Ти знаєш, чим вони були викликані?

Дерева перед ними зненацька розступилися, і дівчата вийшли на галявину перед озером, у яке з невисокої скелі падали потоки води.

— Так, уже знаю. Отець Едвін розповів.

— Отже, я виграла! Ельвіра наполягала, що він нічого тобі не скаже, а я заперечувала, що не можна провести з людиною так багато часу і жодним словом ні про що не обмовитися.

Кристина знизала плечима.

— Ну, не знаю. Схоже, що ти все-таки програла. Отець Едвін згадав про батьківщину Владислава лише за хвилину до того, як ми під’їхали до твого будиночка. Це не можна назвати „обмовився“ — просто він вирішив, що наша подорож завершилася. А до того навіть не називав твого імені.

Сандра зупинилася неподалік берега і поставила на землю сумку.

— Тоді я програла. Отець Едвін дивна людина. — Вона видобула із сумки ковдру, розстелила її на траві й кинула поверх неї два великі рушники. — То ти зовсім не в курсі останніх подій?

— Яких?

— Два місяці тому Інґа кинула Владислава і втекла світ поза очі. Її досі не знайшли.

Кристина приголомшено втупилася в неї.

— Та що ти кажеш?!

— А от уяви собі! Відтоді всі Інквізиція стоїть на рогах, землю риє в пошуках Інґи — та все безрезультатно. До речі, саме тому на останньому відрізку Маґістралі вам довелося знову повернутися на Рівнину. Наші люди вчасно пепередили отця Едвіна, що от-от відновляться перевірки.

Кристина розгублено труснула головою.

— Ні, це неймовірно! Інґа з Владиславом були такою чудовою парою. Вона, звичайно, стерво — але ж не до такої міри!

Сандра сумно всміхнулася:

— Інґа кинула Владислава не тому, що знайшла іншого. Я підозрюю, що вона втекла від нього з тієї ж причини, що і я.

— Як це? Вона що — теж чекає дитину?

— Ні-ні, тут зовсім інше. Тоді я не сказала тобі всієї правди, не могла сказати. Певна річ, я втекла передовсім для того, щоб сховати дитину від Веліала, але це була не єдина причина моєї втечі. Якби найсвятіший Іларій просто пообіцяв мені захист своєї церкви, я б не погодилася з його планами і залишилася під крильцем Інквізиції. Але він дещо розповів мені про Владислава, і я… Гаразд, Кристі, спершу давай скупаємося, а вже потім продовжимо нашу розмову.

Кристина згідно кивнула і почала роздягатися. А Сандра швидко скинула сукню та білизну і з трохи жалісливою усмішкою подивилася на подругу.

— Ой, дорогенька, ти зовсім як тростинка! Довга мандрівка тебе геть виснажила. Та це нічого, в нас відгодуєшся.

— А от ти маєш чудовий вигляд, — скзала Кристина без тіні заздрощів. — Можна подумати, ніколи не народжувала… До речі, як твій син?

Сандрине обличчя просяяло.

— Чудово! Він такий дивовижний. Завтра з ним познайомишся.

— А чому завтра?

— Бо там, де ми мешкаємо, зараз пізній вечір, і Маріо вже спить.

— Ти назвала його Маріо?

— Так, Маріо Феліче. Сподіваюсь, друге ім’я принесе йому щастя[5]… Ну все, Кристі, ходімо купатися. Не бійся за свої ноги — дно біля берега піщане.

Сандра взяла із сумки шматок мила і з веселим вищанням забігла в озеро. Кристина квапливо закінчила роздягатись і подалася слідом за нею. Свіжа, прохолодна вода приємно обпалила їй шкіру.

— Попливли до водоспаду, — гукнула їй Сандра. — Там дуже здорово.

Наступні чверть години дівчата мились і грались у воді, а потім повернулися на берег, насухо обтерлися рушниками й розляглися на ковдрі, ніжачись у лагідному промінні вечірнього сонця.

— Тепер розповідай, — озвалася Кристина. — Я хочу знати все.

Сандра ліниво простягла руку до сумки, витягла з її бічної кишені сірий конверт і віддала подрузі.

— Передовсім прочитай це. Тут два листа найсвятішого Іларія, коли він ще був митрополитом Істрійським, адресовані тодішньому предстоятелю Несторіанської Церкви патріархові Нікодиму. Мою історію краще почати з них.

Кристина лягла долілиць, видобула з конверта дюжину списаних дрібним почерком аркушів і, поклавши їх перед собою на ковдру, стала читати. Почерк у теперішнього патріарха був не дуже гарний, тож частенько їй доводилося вгадувати слова, написані надто нерозбірливо або змазані чиєюсь необережною рукою. Добре хоч текст був грецькою мовою, якою Кристина володіла досконало.

У першому листі йшлося про гучний скандал у родині князя Верховинського, чия менша донька, чотирнадцятирічна Мар’яна, несподівано завагітніла. Розгніваний князь вимагав від неї назвати ім’я батька небажаної дитини, але дівчини клялася й божилася, що вона незаймана. Певна річ, їй ніхто не повірив, та й придворний лікар авторитетно стверджував, що це не так.

Утім, князь Властимир і без доччиного зізнання здогадувався, хто батько її дитини. Всі підозри падали на його небожа Огнеслава, що зростав разом з Мар’яною і був її кращим другом. Підозри князя переросли у впевненість, коли Огнеслав, навіть не намагаючись виправдатися, втік від дядькового гніву і сховався в родовому замку своєї матері.

Оскаженілий Властимир поспіхом зібрав військо з наміром узяти штурмом замок невістки і суворо покарати Огнеслава, але тут у родинну сварку, що грозила закінчитися кровопролиттям, утрутився митрополит Істрійський. Йому вдалося примирити обидві сторони конфлікту, Огнеслав офіційно визнав себе батьком дитини, а невдовзі відбулося його весілля з князівною — що, загалом, відповідало бажанню обох молодих людей. Щоправда, у вузькому сімейному колі він і далі наполягав на своїй невинності, а Мар’яна — на своїй незайманості, проте їхні заяви сприймалися родичами, як прояв звичайної дитячої впертості.

Єдиний, хто повірив Мар’яні та Огнеславу, був митрополит Іларій. У своєму листі до патріарха владика навів цілу низку знамень, що мали місце на Грані за пару місяців до скандалу, приблизно в той самий час, коли було зачато дитину, і підкріпив їх розлогими цитатами з Біблії та філософських книжок. Його арґументи справили на Кристину двоїсте враження. Більшість явищ, на які він посилався, були радше курйозними, ніж знаменними, одначе серед них було й кілька таких, що змушували задуматись. Передовсім це була поява в істрійському небі трьох нових зірок під час параду планет. Навіть окремі спалахи таких зір стаються нечасто, та якщо на небі спалахує відразу три нові зорі, до того ж розташовані в кутах рівнобічного трикутника, і відбувається це в той час, коли всі планети місцевої сонячної системи вишикувалися в одну лінію, — тут мимоволі задумаєшся про знамення й утримаєшся від того, щоб поміщати це слово в лапки. Вочевидь, владика Іларій довго шукав, на що ж це знамення вказує, а коли стався скандал у родині князя Верховинського, він запідозрив, що тут ідеться про непорочне зачаття, і поквапився доповісти своєму начальству.

У другому листі владика Іларій повідомляв, що о 4 годині 52 хвилини ранку 21 грудня 1974 року князівна народила сина, якому дали ім’я Володислав. Ця подія також супроводжувалася багатьма загадковими явищами, та цього разу митрополит згадав про них побіжно, зосередившись лише на поведінці трьох зірок, що з’явилися в ніч на 17 березня — тобто рівно за сорок тижнів до народження дитини. У своєму попередньому листі Іларій не згадав про ще одну дивовижну властивість цих зір, окрім їх раптової появи та симетричного розташування; не згадав, бо тоді ще не помітив, що вони повільно рухалися відносно решти зірок істрійського неба. Ці три зорі впродовж усього терміну вагітності князівни поступово зближувалися і в ніч перед Святвечором зійшлися в одній точці, утворивши одну надзвичайно яскраву зорю.

Далі в листі мовилося, що під час хрещення на долонях лобі та лівому боці грудей Володислава з’явилися невеликі кровоточиві ранки — так звані стиґматичні мітки, сліди Христових ран, які під кінець церемонії негайно й безслідно зникли. Коли ж хлопчика занурили в купіль зі святою водою, над його головою виникло золотаве сяйво у формі німбу, а до співу церковного хору долучилась якась тиха музика — майже нечутна, але така красива, що чимало присутніх у храмі навіть розплакалися від захвату та замилування.

Іларій особисто хрестив новонародженого і був уражений цим до самої глибини душі. У своєму листі, написаному того ж таки вечора, він відкинув властиву священнослужителям стриманість та обережність і висловив глибоке переконання, що дитина, яку він допіру тримав на руках, є Спаситель, новий месія, надісланий Небесами багатостраждальному людству. За додатковий арґумент митрополит наводив розрахунки, що в момент народження Володислава на Основі у Вифлеємі якраз була північ з 21 на 22 грудня — а Ісус, що вже вважається науково доведеним фактом, народився саме опівночі зимового сонцестояння.

Насамкінець Іларій запевнив патріарха, що до отримання відповідних інструкцій він не робитиме жодних публічних або приватних заяв стосовно божественної природи княжича Володислава. Більше ніхто на Істрі не звернув особливої уваги на знамення, якими супроводжувалися ці події, а якщо й звернув, то ніяк не пов’язав їх з народженням у князя Верховинського внука. Стиґматичні знаки на тілі та золотаве сяйво над головою, звичайно, помітили всі присутні на церемонії, а більшість із них також чули й тиху неземну музику, проте князь Властимир, що був хоча й слабким, але добре навченим чаклуном, відразу пояснив ці явища великою маґічною силою Володислава. Він дуже пишався тим, що в його роду з’явився такий могутній чаклун…

— О Боже! — прошепотіла Кристина і ще раз, уже не так квапливо, перечитала обидва листи.

Відтак акуратно склала аркуші, повернула їх у конверт і запитливо поглянула на Сандру:

— Слухай, це все серйозно?

— Цілком серйозно, — відповіла та, продовжуючи лежати горілиць із заплющеними очима.

— О Боже! — повторила Кристина. — А що було далі?

Сандра розплющила очі й повернула до неї голову.

— Як ти сама розумієш, другий лист, на відміну від першого, налаштував патріарха на серйозний лад. Він зрозумів, що на Істрі справді сталося щось знаменне, і негайно надіслав туди комісію. Певна річ, ця негайність була дуже умовною: від Істри до Головної Маґістралі майже п’ять місяців шляху трактами, а потім гінцю довелося ще дев’ять тижнів добиратися залізницею до Бетики — у той час поїзди ходили набагато повільніше, отож лист митрополита надійшов з більш ніж піврічною затримкою. Комісію вів досвідчений чаклун, тому на дорогу до Істри вони згаяли втроє менше часу, ніж гонець, і прибули на місце наприкінці вересня. Проте там виявили, що запізнилися щонайменше на сім місяців. Їм залишалося тільки зібрати нечисленні свідчення трагедії й повернутися на Бетику.

— А що сталося?

Сандра розповіла Кристині про Прорив, що забрав життя всіх членів родини князя Верховинського за винятком Мар’яни та Огнеслава.

— Вивчивши всі обставини справи, — вела далі вона, — члени комісії дійшли висновку, що княжич Володислав, у чиїй смерті вони не сумнівалися, справді був імовірним месією або, в крайньому разі, пророком, якому Вишній Світ не зміг забезпечити надійного захисту. А от патріарх Нікодим, ознайомившись зі звітом, відмовився вірити в смерть Володислава — він був певен, що хлопця просто викрали і, загалом, здогадувався про особу викрадача.

— Невже Метр?

— Атож, саме він. — Сандра лягла на бік, обличчям до Кристини, і підперла голову рукою. — Тут от яка ситуація. Виявляється, засновник несторіанської гілки християнства, константинопольський патріарх Несторій, залишив для своїх послідовників таємне послання, в якому передрікав, що наприкінці другого тисячоліття в світ зений прийде новий Син Божий, але певні сили, не конче ворожі людству — Несторій це особливо підкреслював, — вирішать використати його в своїх цілях і намагатимуться перешкодити здійсненю його вищого призначення. Патріарха Нікодима дуже насторожила та обставина, що розслідуванням подій на Істрі займався мій хрещений, Рівал де Каерден, відомий своєю наближеністю до Метра. А остаточно він переконався, що тут не все чисто, коли ознайомився зі звітом дядька Рівала. Там не згадувалося дуже важливе свідчення одного з уцілілих слуг, який стверджував, буцімто ще на самому початку Прориву замок залишив якийсь чоловік, що тримав у руках невеликий згорток, схожий на сповите немовля. Йому, втім, ніхто не повірив — після тих подій він збожеволів, та й у замку було знайдено розтерзане тіло двомісячної дитини. Проте дядько Рівал мусив долучити це свідчення до свого звіту — якщо тільки не хотів щось приховати. Коротше, найсвятіший Нікодим ствердився на думці, що княжич Володислав вижив, але його десь ховають, щоб перешкодити його призначенню. У міру скромних сил своєї Церкви він організував пошуки, які ні до чого не призвели. А через сім років, коли Нікодим умер, Священний Синод виконав його останню волю й обрав новим патріархом Іларія, який, ознайомившись із пророцтвом Несторія та таємним заповітом свого попередника, продовжив шукати Володислава — проте марно…

— Стривай, Сандро, — зупинила її Кристина. — Я, звичайно, зрозуміла, що княжич Володислав — це принц Владислав. Та якщо він новий месія… о Бже, це просто в голові не вкладається!… Якщо він новий Спаситель, то як можна перешкодити його призначенню? Адже він уже прийшов у наш світ.

— Не знаю, Кристі. Я намагалась узгодити це з тим, у що мене змалку привчали вірити, але нічого не вийшло. Часом я шкодую, що не стала, як дядько Рівал або мій брат Маркеджані, прибічницею ґностицизма — це дуже гнучка доктрина, здадна включити в себе все, що не суперечить дуалізмові Добра та Зла. А для несторіанців ніякого парадоксу тут немає, бо за їхнім ученням Ісус народився людиною і лише згодом прийняв божественну природу. Для них Син Божий і Спаситель — аж ніяк не одне й те саме.

— Отже, вони вважають, що Метр якимсь чином завадив Владиславу оволодіти божественною сутністю свого небесного Отця?

— Саме так.

Сандра підвелася й стала вдягатися. Кристина продовжувала лежати, лише перекинулася горілиць і, заклавши за голову руки, спрямувала погляд у небо.Тепер вона розуміла, щó змусило Сандру втекти з-під опіки Інквізиції. Насправді вона ховалася від Владислава. Так само вчинила й Інґа, коли довідалася про його походження. Вона просто злякалася — злякалася того, що її чоловік дійсно Син Божий…

— Неймовірна історія, — задумливо мовила Кристина. — І якщо це правда, то що буде з Владиславом? Він таки стане Спасителем?

Сандра надягла сукню й зав’язала на талії пасок. Потім видобула із сумки блузку з короткою спідницею, білизну та легкі туфельки й поклала їх біля Кристини.

— Несторіанці вважають, що ні, — відповіла вона, присівши на ковдру. — Вони переконані, що Метр добився свого, і тепер Владислав став його інструментом у досягненні якоїсь невідомої нам мети. У своєму пророцтві Несторій передбачав такий розвиток подій. І напророчив, що в такому разі Син Божий породить Сина Людського, який успадкує божественну природу свого батька і стане істинним Спасителем. — Сандра несподівано схлипнула і вся знітилася. — Тільки уяви собі: мій син, мій малюк…

Кристина підвелася, сіла поруч із подругою й обняла її за плечі. Вона хотіла якось утішити її, але не могла дібрати потрібних слів, тому просто обіймала й гладила трохи вологе волосся.

Нарешті Сандра відсунулася й рішуче розпростала плечі.

— Усе гаразд, Кристі. Це хвилинна слабкість. Я мала вдосталь часу, щоб змиритися з цим, і вже змирилася… майже змирилася. Щодня я молю Бога — того Бога, в якого продовжую вірити, — щоб мій Маріо виявився звичайним хлопчиком. Та якщо він таки стане тим, кого вже зараз бачать у ньому несторіанці, я все одно любитиму його — не як месію, не як Спасителя, а як свого сина.

Якийсь час по тому вони мовчали. Кристина неквапно вдяглася, ретельно розчесала волосся, а тоді промовила:

— У всьому цьому є один позитивний момент. Тепер ти можеш не боятися претензій темних сил на Маріо. Він не на їхні зуби.

— Атож. Найсвятіший Іларій пояснив мені, що Веліал блефував. Йому потрібна була не душа, а життя мого сина. Під час Прориву на Аґрісі він здогадався, хто такий Владислав, і зрозумів, що не зможе знищити його, поки в ньому є небесна сутність. Тому й наказав мені зачати дитину, яка перебере на себе цю сутність і зробить Владислава вразливішим.

— А потім збирався знищити тебе з малюком?

— Принаймні так вважає патріарх. Він переконаний, що Веліал сам себе перехитрив, намагаючись убити відразу двох зайців — одночасно впоратися і з сином, і з батьком. Але до народження дитини чіпати Владислава не було сенсу. На щастя, його підвела жадібність. От якби він наказав мені втекти і десь сховатися, щоб дочекатись пологів… — Сандра здригнулася всім тілом. — Це й стало головною причиною, чому я погодилася на пропозицію патріарха. Я ще могла довірити Інквізиції вберігати мого сина від його призначення Нижньому Світові, така задача їй під силу. Але захистити від замахів… Ні, це неможливо! Серед інквізиторів є аґенти темних сил, і деякі з них обіймають досить високі посади. Той же Віштванатан Сідх майже тридцять років перебував у лавах Інквізиції, дослужився до віце-прецептора і був викритий лише випадково. А ось зовсім свіжий приклад: лейтенант Ларсон, що вже після моєї втечі отримав призначення в почет Владислава та Інґи, виявився зрадником.

— Свен Ларсон? — промовила приголомшена Кристина. — Ларсон зрадник?!

— Ти його знаєш?

— Певна річ! Були навіть розмови, що згодом дядечко Ференц збирався поставити його на місце Дай Чженя.

— Ну от бачиш! Виходить, він був поза підозрами… та що там — ні в кого не викликав ні найменших сумнівів, і якби я залишилась у палаці, йому б не склало труднощів убити мого сина.

Кристина розгублено похитала головою:

— Я просто не можу повірити! Ларсон здавався таким надійний, таким правильним… А він точно зрадник?

— Наскільки мені відомо, так. Коли на Істрі виявили мої сліди, Ларсон, мабуть, надто поквапився доповісти про знахідку своєму господареві і на цьому спалився.

— Його вже стратили?

— За моєю інформацією, йому вдалося втекти. Хоч, може, його і вбили, але приховали це. Керівництво ордену намагається зам’яти цю історію, тож чимало в ній залишилося нез’ясованим. Скажімо, мені хотілося б знати, як вони виявили мої сліди на Істрі. Ми ж провели там лише кілька днів і були вкрай обережні. Щоправда, я утнула одну дурницю — викинула в озеро перстень Бодуена. Проте мені важко повірити, що його могли там знайти, такі амулети не дають ніякого характерного випромінення.

— А що ти робила на Істрі?

— Народжувала. Це була патріархова ідея: він вважав, що мій син конче має з’явитися на світ на рідній землі свого батька. Його арґументи не здались мені переконливими, проте я не стала заперечувати.

— І там, на Істрі, над тобою провели екзорцизм?

— Збирались, але не встигли. Його провів сам Маріо.

— Як це?

Сандра знизала плечима.

— Це сталося під час пологів, а як саме і в який точно момент — невідомо. Коли я народжувала, ніхто з присутніх не звертав уваги на мою маґічну ауру, їм було не до того. А потім з’ясувалося, що ніякої потреби в екзорцизмі немає. Для підстраховки несторіанці піддали мене різноманітним тестам, а коли переконалися, що при пологах я позбулась одержимості… — Вона на секунду замовкла. — Краще не згадувати, що було потім. Тоді вони остаточно повірили, що їхній патріарх не помилився в тлумаченні пророцтва, і почали ставитися до мене, як… як до Діви Марії. — Сандра поглянула на свій наручний годинник і звелася на ноги. — Гаразд, Кристі, нам час повертатися. Зараз повечеряємо, потім заберемося в ліжко і будемо базікати, аж поки заснемо.

Зібравши речі, вони рушили назад до будинку.

— Ти не шкодуєш про втрату своєї сили? — запитала Кристина.

— Звісно, шкодую, ще й як. До останньої миті я в глибині душі сподівалася, що вже владнається і я збережу свій чаклунський хист… Та що вже про це говорити! Мені й так пощастило, що я уникла долі інших одержими, урятувалася сама і врятувала мого малюка. Зараз я вільна людина, живу й насолоджуюся життям, маю сина, задля якого хочу жити. А моя сила… Так, я звикла до неї змалечку і тепер почуваюся такою вразливою, такою безпорадною. Та, зрештою, живе ж більшість людей без неї. А тут, на Основі, взагалі не знають про маґію. І нічого — якось обходяться без неї.

— До речі, це ти обрала Основу чи несторіанці?

— Запропонував патріарх, а я погодилася. Його міркування очевидні — він хоче, щоб майбутній месія зростав і виховувався на найголовнішій Грані світу. А для мене найголовніше безпека сина.

— По-твоєму, тут безпечно?

— Певна річ. Тут безпечніше, ніж на будь-якій іншій населеній Грані. Це єдине місце, де інквізитори не діють відкрито, а доступ для нечисті вкрай ускладнено. До того ж, ніде більше немає такої високої щільності населення, як на Землі. Тут можна загубитися в будь-якому великому місті, і навіть твої сусіди не стануть допитуватися, хто ти і звідки. І вже тим більше не напишуть донос до найближчого посту Інквізиції: мовляв, так і так, дорогі захисники, тут у нас оселилися підозрілі чужинці, тож прийдіть і розберіться, чи не служать вони дияволу. Звичайно, найбезпечнішим місцем була б ненаселена Грань, на зразок цієї; проте Маріо, як і кожна нормальна дитина, має зростати в оточенні багатьох людей, а не в маленькому товаристві відлюдників.

— А як щодо тебе? Судячи з твоїх слів, ти живеш справжньою відлюдницею. Якщо не виходиш за межі своєї садиби, то можна вважати, що вона розташована тут — на цій дикій Грані. Зі скількома людьми ти спілкуєшся?

— Мене та Маріо охороняють п’ятеро — от із ними я й спілкуюся. Але, по-перше, я вже доросла, тож мені не загрожує перетоворитися на дикунку. По-друге, це тимчасово. За рік-півтора, коли пристрасті довкола мого зникнення вщухнуть, ми переселимося в інше місце, і там я зможу з’являтися на людях. У принципі, я й зараз можу це робити — адже Основа велика, а інквізиторів та чорних чаклунів на ній мало. Проте я волію не ризикувати.

Дівчата дійшли до будинку, піднялися на ґанок і пройшли до середини. Проминувши крихітний передпокій, вони опинилися в кімнаті, де сиділа з книжкою в руках чорноволоса жінка років двадцяти п’яти зі смаглявим, східного типу обличчям.

— Знайомся, Кристі, це Фатима, моя друга дуенья, — відрекомендувала її Сандра. — Вони з Ельвірою на пару наглядають за мною.

Фатима виявилася не такою холодною та бундючною, як її старша колеґа. На відміну від Ельвіри, вона не обмежилася кивком та коротким вітанням, а обняла Кристину і приязно мовила:

— Ласкаво просимо до нашого кола. Пані дуже бракувало вашого товариства. Сподіваюсь, тепер вона менше сумуватиме.

— А я сподіваюся, що ви станете добрими подругами, — сказала Сандра. — На жаль, зі мною Фатима дружити не хоче, вона мені служить. Як Ельвіра, як отець Едвін, як усі решта… З Маріо все гаразд?

— Певна річ, пані. Зараз із ним Лючія. Якби малюк прокинувся, вона б мене повідомила.

А Кристині Сандра пояснила:

— Лючія хрещена мого Маріо і, за сумісництвом, нянька. Вона та її чоловік П’єтро — офіційні власники садиби. Також із нами мешкає Рахім, батько Фатими, він у нас головний. Ходімо, я тебе з ним познайомлю. — Вона повернулася до Фатими. — Будь ласка, відкрий для нас Завісу.

Молода жінка мовчки пройшла в куток кімнати і, піднівши руки на рівень обличчя, стала творити чари. Через кілька секунд у повітрі затанцювали червоні, сині та жовті жаринки. Кристина схилилася до Сандриного вуха й прошепотіла:

— А вона дуже сильна чаклунка. Сильніша за більшість інквізиторів.

— Ти ще не бачила Рахіма, — так само пошепки відповіла Сандра. — Кажуть, що за силою та майстерністю він не поступається нашим маґістрам — якщо, звісно, не рахувати дядечка Ференца. Іларій приставив до мене найвправніших чаклунів зі свого оточення.

Фатима відкрила Завісу, і Сандра з Кристиною, проминувши рій жарин, опинились у просторому, розкішно обставленому холі, де на них чекала Ельвіра.

— Речі панни Кристини вже розібрано, — доповіла вона Сандрі. — П’єтро та Рахім зараз допомагають облаштовуватись Едвінові, а хлопчик спить. За ним наглядає Лючія.

— Добре, — кивнула Сандра. — Зараз підемо познайомимо Кристі з нашими чоловіками, а потім… Утім, ні. Ти давно навідувалася до нашої сплячої красуні?

— Щойно, пані.

— І як вона?

— Усе так само.

— Про кого ви? — поцікавилася Кристина.

— Зараз покажу.

Сандра взяла її за руку й повела сходами на другий поверх, а звідти — до невеликої кімнати, обставленої досить скромно, але акуратно і не без претензій на вишуканість. Її меблювання складалося зі столу, шафи для одягу, двох стільців, м’якого крісла та широкого ліжка, на якому хтось лежав, укритий по груди ковдрою. Хто саме, Кристина роздивитися не могла, бо в кімнаті горів лише слабкий нічник.

— Це одна з трьох гостьових спалень у будинку, — сказала Сандра, не стишуючи голосу. — А оскільки ми живемо відлюдниками й гостей не приймаємо, то всі вони донедавна були порожні. Але півтора тижні тому в нас з’явилася гостя, яку не звали і якої не можемо позбутися.

Краєм вуха слухаючи її пояснення, Кристина наблизилася до ліжка і нарешті змогла роздивитися вродливе обличчя дівчинки, вже майже дівчини, років тринадцяти або чотирнадцяти. Вона лежала в ліжку нерухомо і, здавалося, не дихала. Проте, вдавшись до маґії, Кристина з’ясувала, що вона таки дихає — але вкрай слабко й повільно.

— Ходити навшпиньки не обов’язково, — зауважила Сандра. — Якщо ти розбудиш її, ми тільки зрадіємо.

З цими словами вона плеснула в долоні, й кімнату залило яскраве електричне світло. Кристина побачила, що дівчинка навіть ще гарніша, ніж їй здалося спочатку. Її шовковисте темно-каштанове волосся створювало надзвичайно приємний контраст із блідим личком, що мало бездоганно правильні, ніби виточені різцем талановитого сульптора риси, а вкрите тонким простирадлом тіло, попри властиву такому юному віку щуплявість, вражало ідеальністю своїх пропорцій. Це була досконала, незалежна від віянь моди краса, яка в усі часи спонукала чоловіків всіх націй та рас на різні шаленства. Саме така краса примусила невгамовного Париса приректи на загибель рідну Трою, а Генріха IV на схилі віку втягти своє королівство у війну…

— Хто це? — чомусь пошепки запитала Кристина, зачаровано дивлячись на дівчинку.

— Не знаю, — відповіла Сандра. — І ніхто з нас не знає. Ми називаємо її сплячою красунею або просто гостею. Одинадцять днів тому П’єтро знайшов її в саду — вона лежала під деревом і міцно спала. Отак і досі спить. Лючія, наш медичний авторитет, каже, що це класичний випадок летарґії. Вона намагалася повернути її до тями, але все марно. Це вреднюче дівчисько ніяк не хоче прокидатися.

— І що ви про це думаєте.

Сандра невизначено знизала плечима.

— Навіть не знаємо, що й думати. Жодних документів при ній не знайшлося, вона була вдягнена в звичне для тутешніх підлітків вбрання — динсові штани, сорочку та кросівки, без будь-яких нашивок з ініціалами. Ми регулярно переглядаємо випуски кримінальних новин, читаємо оголошення про зниклих безвісти — але нікого схожого на нашу сплячу красуню там немає.

— Вона чаклунка, — сказала Кристина, ледь-ледь роздивившись ауру дівчинки, яка в умовах Основи була помітна лише в безпосередній близькості. — Має типовий проміжний дар.

— Так, знаю. І це ще більше нас спантеличує. Вона цілком може бути з Основи і не знати про свій хист до чарів, але з таким самим успіхом могла прибути з Граней — і тоді наші справи кепські.

Кристина ще пильніше придивилася до дівчинки. Її чаклунська сила перебувала в прихованому, латентному стані, однак це ще нічого не означало. Сила могла просто спати, як спала й сама дівчинка.

— А чи не надто небезпечно тримати її тут, поблизу твого сина?

— Так, небезпечно. Але що нам залишалося робити? Не могли ж ми вбити її й викинути в море. П’єтро й Рахім провели перевірку на предмет одержимості — з нею все гаразд. А щоб вона була повноцінною чорною відьмою… ні, для цього надто юна. До того ж незаймана — а обряд Чорного Причастя, як відомо, супроводжується втратою невинності. Попервах ми мали намір переправити її в якийсь інший кінець Землі й залишити там біля однієї з лікарень, де про неї подбають. Але потім відмовилися від цієї ідеї: прокинувшись, дівчинка могла згадати, що знепритомніла в нашій садибі, а тоді почалися б усілякі розслідування, неприємні розмови з поліцією. А нам це геть ні до чого.

— Та все одно, краще її тримати в іншому місці, якнайдалі від тебе та Маріо.

— З цим ніхто не сперечається. Проте зараз на всій Основі лише п’ятеро осіб посвячені в мою таємницю, і всі вони мешкають зі мною. Ми вирішили, що розділятися ще ризикованіше, ніж залишаи дівчинку тут. Незабаром сюди прибуде ще семоро втаємничених, і хтось із них подбає про нашу гостю. А поки ми мусимо тримати її біля себе і стежити, щоб вона, опритомнівши, не втекла.

Сандра поправила на дівчинці простирадло й ніжно погладила її по голові. Ніби у відповідь на цей дотик, дівчинка ворухнулась, її вії здригнулись, вуста трохи розтислися, вона судомно вдихнула повітря, немов плавець після глибокого пірнання, і закашлялася.

— Вона отямлюється! — напружено вигукнула Сандра. — Кристі, мерщій клич Фатиму та Ельвіру!

Кристина кинулася до дверей, визирнула в коридор і жестом покликала обох жінок, що стояли біля сходів і тихо між собою розмовляли. Коли вона повернулася до ліжка, дівчинка вже рівно дихала, а на її досі блідих щоках з’явився слабкий рум’янець. Схоже, летарґія перейшла в нормальний сон.

Через кілька секунд до спальні забігли схвильовані Ельвіра й Фатима. Не озираючись на них, Сандра сказала:

— Спляча красуня прокидається. Сповістіть П’єтро та Рахіма. А Лючія нехай бере Маріо і негайно йде до нашої хатини на Гранях. Так, для підстраховки.

— Ви теж маєте піти, пані, — промовила Ельвіра, взявши її за руку. — Зараз я відкрию Завісу.

— І не подумаю, — вперто хитнула головою Сандра. — Поки явної загрози немає. А мені не терпиться дізнатися, хто наша гостя і чому до нас прийшла. Навіть якщо вона ворог, ви легко з нею впораєтеся.

— Тоді хоч відійдіть від неї. — Жінка безцеремонно відтіснила Сандру від ліжка і прикрила її собою.

Незабаром до кімнати ввійшов Рахім — високий смаглявий чоловік років п’ятдесяти. Він повідомив, що Лючія з дитиною вже залишили Основу в супроводі П’єтро та отця Едвіна, коротко поганив Сандру за впертість і наказав Фатимі про всяк випадок тримати відкритою Завісу.

Тим часом дівчинка опритомніла. Вона засовалась у ліжку, тихо схлипнула і трохи підняла повіки, мружачись від яскравого світла. Кристина помітила, що Рахім наготував до удару потужні руйнівні чари, спроможні за мить обернути ліжко з дівчинкою на порох. Ельвіра тримала перед собою силовий щит, цілком затуляючи ним Сандру, а Фатима стояла біля щойно відкритої Завіси, готова будь-якої миті схопити свою підопічну й силоміць затягти її на Грані.

Проте дівчинка не виказувала жодних ворожих намірів. Радше навпаки — затуманений погляд її сірих очей промінився страхом і благанням. Вона підняла тремтливі руки, затуливши в безсилому жесті обличчя, і щось жалібно проказала незнайомою Кристині мовою.

— Ану, ану! — Сандра рішуче відсунула вбік Ельвіру, підступила до ліжка і звернулася до дівчинки тією самою (так, принаймні, здалося Кристині) мовою.

Дівчинка прибрала від обличчя руки й відповіла вже не таким наляканим тоном. Сандра зосереджено насупилася, вслухаючись у слова співрозмовниці, відтак сказала грецькою:

— Це мова слов’янської групи. Я погано розумію, що вона каже, але, здається, вважає нас слугами диявола.

— Спитайте, хто вона така, — порадив Рахім.

Сандра повільно й виразно промовила кілька слів. Дівчинка спантеличено моргнула й перепитала. Сандра повторила ще повільніше. На вродливому обличчі дівчинки промайнула усмішка, і вона щось промовила — уже геть без страху.

Сандра подивилася на Рахіма.

— Якщо не помиляюсь, вона сказала, що я розмовляю так само кумедно, як її старша братанка. Не знаю, що таке „братанка“. Можливо, це похідна від слова „брат“.

Здогадавшись, про що йдеться, дівчинка ствердно кивнула:

— Моя старша братанка. Інна. Жонка Володиславова.

Сагндра приголомшено втупилась у неї.

— Інна?! Дружина Владислава?!… Вона знає Інґу!

— Хто тут мене знає? — зненацька пролунав від дверей знайомий голос.

Кристина рвучко обернулася, задіявши охоронні чари, а вже наступної миті завмерла, роззявивши від подиву рота. Решта вчинили так само — тобто, повернулися до дверей, привели в дію захист і аж сторопіли, побачивши на порозі принцесу Інґу. Вона була в пом’ятому й пропиленому дорожному костюмі, її хвилясте біляве волосся було скуйовджене, обличчя виказувало втому, а у великих синіх очах мерехтіли вогники допитливості. На руках у неї сидів кіт Леопольд.

— Що тут сказати, гарно ви охороняєте Сандру, — промовила принцеса глузливо й докірливо. — А якби на моєму місці був ворог?

Дівчинка кволо підвелася на лікті, визирнула з-за Сандриної спини й радісно вигукнула:

— Інно! Леопольдику!

Кіт спритно зістрибнув на підлогу, за кілька стрибків перетнув кімнату й забрався на ліжко. Дівчинка міцно обняла його, зарилась обличчям у м’яку шерсть і щось ласкаво заговорила.

— О Боже! — прошепотіла принцеса Інґа. — Мені це мариться чи…

— Нічого не мариться, — повернувши до неї мордочку, оголосив Леопольд. — Це ж Цвітанка. Хіба не бачиш?