Коли дивишся в безодню

Розділ 10

Коли Свен Ларсон прибув у вказане місце, там щойно лише займався світанок. Ще раз перевіривши своє розташування й остаточно переконавшись, що це потрібна йому Грань і відповідна латка на ній, Ларсон залишив Рівнину й оглянув околиці. Він перебував у долині, неподалік широкої спокійної ріки, над якою повільно плив ранковий туман. Кроків за двісті вище за течією, де в річку вливався струмок, стояв невеликий намет, а поруч паслося двоє коней.

Ларсон без роздумів рушив до струмка. Він був цілком упевнений, що попри присутність двох коней, у наметі перебуває лише одна людина — відьма на ім’я Міранда; а інший кінь, вочевидь, перевозив поклажу. Випадкові зустрічі на диких Гранях були великою рідкістю навіть на найпожвавленіших маршрутах, якими користувались мандрівники по Трактовій Рівнині, а тут, осторонь населених районів, це взагалі видавалося неймовірним. Важко було припустити, що з величезної кількості годящих для привалу Граней якийсь подорожній обрав саме цю Грань і саме ту місцевість на ній, де Свен Ларсон мав зустрітися зі своїм майбутнім напарником, а точніше, з напарницею.

Кроків за десять від намету Ларсон зупинився, виявивши перед собою те, що й чекав виявити, — захисний силовий купол. Це був розумний застережний захід, до якого вдавалися всі мандрівники, що зупинялися на ночівлю на дикій, недослідженій Грані. Він спішився, проте остерігся підходити до купола впритул, побоюючись, що той може бути налаштованим на больовий шок або смертельний удар. Натомість відступив на двійко кроків і голосно гукнув:

— Агов, хазяйко! Прокидайся, гості прийшли!

Зачекавши зо хвилю, Ларсон прокричав ці слова ще гучніше. Полог намету заворушився, відтак трохи відсунувся і назовні визирнула жіноча голова зі скуйовдженим темним волоссям.

— Та годі вже горлати, — сказала вона. — Зачекай трохи, я зараз, — і знову сховалася в наметі.

Через відстань та туман він не роздивився рис її обличчя, проте голос — дзвінкий, свіжий, з хлопчачими нотками, — непомильно вказував на молодий вік. Ларсон відчув певне полегшення: відколи він дізнався, що має працювати в парі з жінкою, то дуже боявся, що нею виявиться стара бридка карга з паскудною вдачею й огидними, навіть за мірками чорних чаклунів, звичками. Певна річ, молоді відьми теж не ягнята, але з ними таки можна мати справу.

За хвилю захисний купол зник. Ларсон розцінив це як запрошення і рушив до намету. Назустріч йому вийшла Міранда, закутана в довгий червоний халат, з невеликим казанком, рушником та мильним приладдям у руках. Вона зупинилася перед ним і зміряла його з ніг до голови пильним, прискіпливим поглядом.

Очманілий від подиву Ларсон витріщався на неї, не в змозі промовити ані слова. Ще по голосу він здогадався, що Міранда молода, але навіть подумати не міг, що вона зовсім юна дівчина, майже дівчинка — підліток років тринадцяти чи чотирнадцяти. Вона була невисока, струнка, в її ще по-дитячому щуплявій постаті вже потроху проглядалася приємна округлість форм. Обличчя дівчини вражало своєю досконалою, витонченою красою і бездоганною правильністю всіх рис; його не псував навіть занадто серйозний, вдумливий вираз, геть не властивий для такого юного віку.

— Ти Свен Ларсон, — сказала вона не запитливим, а ствердним тоном.

— А ти Міранда, — опанувавши себе, промовив він. — Вибач, але мені повідомили лише твоє ім’я.

— Цього досить. Якщо ми працюватимемо разом, то нам ні до чого зайві формальності. Сподіваюсь, ти не проти, щоб я називала тебе просто Свеном?

— Авжеж ні.

— Отже, домовилися, — кивнула Міранда. — А тепер, Свене, будь такий ласкавий, зачекай зо чверть годинки. Мені треба вмитися, причепуриись і вдягтися. А потім продовжимо наше знайомство. Домовились?

— Так, звісно.

— От і гаразд. За твоїм годинником зараз ранок, день чи вечір?

— День. Саме обідній час.

— То вмощуйся тут і обідай. А згодом я приєднаюсь до тебе, щоб поснідати.

Із цими словами Міранда розвернулася й енерґійною, по-чоловічому твердою, та все ж не позбавленою певної ґрації ходою рушила до струмка.

Ларсон провів її струнку постать довгим поглядом, поки вона не зникла за чагарником, потім покликав свого коня й перетворив його на кішку, попередньо відчепивши від сідла шкіряну сумку. Відтак розстелив на траві поруч із палаткою скатертину й виклав із сумки всі свої їстивні припаси — кілька сухарів, невеликий шмат солонини та гроно бананів, зірваних пару годин тому на одній тропічній Грані.

Від самого вигляду цих продуктів у Ларсона миттю пропав апетит. Проте почуття голоду залишилося, тож він із покірливим зітханням узявся до їжі. А щоб відволіктися від думок про осоружні банани та обридлу за останній час солонину, він став аналізувати свої перші враження від Міранди, з якою йому належало провести найближчі кілька тижнів.

Понад усе інше вражав її вік. Не можна було сказати, що Ларсон досі не зустрічав таких юних чорних відьом, з двійком із них йому таки доводилося мати справу — але то були просто малолітні хвойди, що зарано стали на шлях служіння Пітьмі; загалом, їх і відьмами не можна було назвати в повному розумінні цього слова. Вони ще не мали доступу до глибинних джерел енерґії Нижнього Світу, могли керувати лише найпримітивнішими інфернальними силами, а в ієрархії Темних Братств стояли лише трохи вище за одержимих. За великим рахунком, ці дівчата (рівно ж як і хлоці такого самого віку) були просто безправними рабами — зокрема й сексуальними — своїх старших товаришів. Лише років у шістнадцять ті з них, чий юний, ще незміцнілий розум усе-таки витримував інтенсивний вплив Хаосу Потойбіччя, переходили в ранґ молодший послушників, а решта поповнювали лави одержимих.

Міранда ж явно не належала до цих неповноцінних відьмочок. Вона вільно мандрувала по Гранях, що вже само по собі свідчило про її чималий досвід у поводженні з силами, а деякі особливості будови захисного купола довкола намету вказували на зрілу майстерність і навіть певний артистизм, властивий лише лише досвідченим чаклунам. Та й трималася вона з ним на рівних, із непохитним почуттям власної гідності й упевненістю людини, яка вже здобула собі місце під сонцем і має повне право розраховувати на те, щоб її поважали, як особистість.

До того ж, отриманий Ларсоном наказ ясно й недвозначно стверджував, що в їхній парі головна роль відводиться саме Міранді, а він має супроводжувати її й усіляко сприяти їй у місії. А оскільки цей наказ було віддано самим Веліалом, то виходило, що ця дівчина не просто з молодих та ранніх і не просто корчить із себе велике цабе, а насправді є важливою персоною, може, навіть важливішою за деяких адептів.

А ще Ларсон не міг позбутися враження, що десь уже бачив Міранду. Її обличчя здавалось йому туманно знайомим, та хоч як він напружував свою пам’ять, нічого пригадати не міг.

Міранда повернулася від струмка вмита й посвіжіла. Поставивши перед Ларсоном казанець з водою, вона сказала:

— Це для чаю. — Відтак зміряла оцінливим поглядом бідненький асортимент харчів, що їх він розклав на скатертині, і додала: — Мої припаси також вичерпуються. Поки не доберемося до найближчої населеної Грані, доведеться полювати. — Вона підійшла до навісу біля намету й повернулася з невеликою каструлею. — Тут рештки вчорашнього рагу з кролика. Розігрій, з’їмо разом. Тарілки та ложки знайдеш під навісом. Також там є хліб, чай, цукор, сіль і все інше.

Перш ніж він устиг подякувати за частування, Міранда поставила каструлю на траву і сховалася в наметі. Невдовзі звідти долинули шурхіт та совання, характерні для людини, що намагається вдягнутися сидячи. Ларсон знизав плечима і, прибравши кришку, зазирнув до каструлі. Вчорашнє рагу мало дуже апетитний вигляд і здавалося зовсім свіжим — на нього було накладено дуже майстерні чари, що вберігали їжу від псування.

„Цікаво, “ — думав Ларсон. — „Де ж я її бачив? А що бачив, це точно. Може, якось мигцем, випадково, не знаючи, хто вона насправді, а вважаючи її звичайною дівчиною?… Мабуть, що так.“

До нього підбігла кицька Фріда і стала тертись об його ноги. Він почухав її за вухами і пригостив шматком солонини. Не поділяючи господаревої неприязні до цього продукту, кішка завзято допалася до їжі. А Ларсон сумно дивився на неї, розуміючи, що далі вона з ним не поїде. Члени Темних Братств не любили котів-перевертнів і використовували їх лише вряди-годи, винятково для маскування — переважна більність простих людей навіть у думках не припускали, що господарі таких котів можуть виявитися чорними чаклунами. Ларсон не поділяв неґативного ставлення своїх товаришів до перевертнів, а до Фріди, яка чотири роки тому потрапила до нього ще малим кошеням, навіть устиг прив’язатися. Він хотів залишити її на Істрі, та, на жаль, у мить його втечі всі звичайні коні перебували під наглядом, і намагатися поцупити одного з них видавалося ризикованим. Отож довелося їхати на кішці. А тепер його нова супутниця напевно вимагатиме, щоб він позбувся тварини. Тільки б не наполягала на вбивстві…

Коли хвилин за десять Міранда вийшла з немету, рагу вже було розігріте, а в казанці з щойно скип’яченою водою заварювався чай. На дівчині був темно-синій костюм, що щільно облягав її струнку постать, і короткі черевики з м’якої коричневої шкіри. Каштанове волосся було зачісане незад і зібране на потилиці у вузол, скріплений простенькою заколкою, а в її вухах виблискували маленькі сережки. Більше ніяких прикрас на ній не було — так само, як і косметики на обличчі.

Міранда вмостилася на траві перед скатертиною й поклала в свою тарілку трохи рагу.

— Решта твоя, — сказала вона. — Зранку я багато не їм. А в тебе дуже голодний вигляд.

Ларсон подякував і відмовлятися не став, бо справді зголоднів. Вірніше, не так зголоднів, як знудьгувався за нормальним харчем — адже протягом всіх тринадцяти днів подорожі Рівниною мусив задовольнятися сухарями та солониною, єдиним, що встиг прихопити із собою, коли похапцем залишав Істру, а також фруктами й овочами, які збирав дорогою. Він не мав часу, щоб полювати, патрати дичину та готувати собі їжу, оскільки квапився на зустріч з Мірандою і змушений був проводити в сідлі по чотирнадцять годин на добу. Після таких інтенсивних переходів йому заледве вистачало сил, щоб нашвидкуруч перекусити, встановити захисний купол і відразу ж завалитися спати.

Якийсь час вони їли мовчки. Ларсон знай ловив на собі її погляд — допитливий, вивчальний, оцінливий. Вона дивилася на нього зовсім не як тринадцятирічна дівчина-підліток; це був погляд дорослої жінки, що бачила перед собою чоловіка і зважувала в думках, чи варто з ним зв’язуватися. За тридцять чотири роки свого життя Ларсон звик до таких поглядів з боку жінок; проте зараз перед ним була не жінка, а ще майже дівчинка, і від її дорослого погляду йому робилося ніяково…

— Ти давно тут? — нарешті запитав він.

— Уже третій день, — відповіла Міранда, відсунувши від себе порожню тарілку й наливаючи до своєї чашки чаю. — Взагалі, я думала, що приїду після тебе, а вийшло навпаки.

— Я поспішав щодуху, — запевнив її Ларсон. — Сумніваюся, що зміг би їхати швидше.

— Я ні в чому тебе не звинувачую, — заспокоїла його дівчина. — Схоже, Господар обрав місце для нашої зустрічі з таким розрахунком, щоб дати мені двійко днів для відпочинку — я вже довгенько в дорозі. До речі, я відчуваю, що перстень при тобі. Дай мені його.

Ларсон мовчки видобув з потайної кишені куртки нічим не примітний перстень із зеленкувато-жовтим каменем і передав Міранді. Вона пильно оглянула його зусібіч, а потім поклала перед собою на скатертину.

— От і добре. Доп’ю чай і розберуся з ним.

— Гадаєш, він допоможе знайти Сандру?

— Ні. Якраз навпаки: наразі він заважає мені в пошуках. На ньому є один характерний відбиток, який я виразно відчуваю. А оскільки Сандра тривалий час носила перстень, на ній мав залишитися слабкий слід цього відбитка. На жаль, я не можу його відчути через наявність набагато сильнішого джерела. — Вона поглянула на перстень. — Зараз я заблокую його випромінення, щоб воно не перешкоджало мені. І тоді, можливо, зумію виявити розташування нашої втікачки.

— Тепер зрозуміло, — кивнув Ларсон. — Отже, Господар Веліал не дарма офірував моїм становищем в ордені.

— Він нічого не робить дарма, — вагомо сказала Міранда. — Хоча, треба сказати, ти непогано влаштувався. У Господаря на так багато слуг серед офіцерського складу. До того ж ти явно був на гарному рахунку в Залізного Франца, коли вже він довірив тобі охороняти принца з принцесою.

Ларсону дивно було чути це суто „домашнє“ прізвисько реґента Імперії від тринадцятирічного дівчиська, чий природний маґічний дар буд надто слабкий, щоб вона могла належать до інквізиторського стану. Втім, не виключено, що її батько все ж був інквізитором, а матір — або просто відункою, або взагалі звичайною жінкою; такі подружжя, хоч і були рідкістю, вряди-годи зустрічалися. Тоді стає зрозуміло, чому Міранда так рано пішла служити Нижньому Світові: змалечку вона дуже потерпала від почуття власної неповноцінності, її мучила заздрість до дітей з інших інквізиторських родин, чиї батько та мати були однаково мильними чаклунами, можливо навіть, деякі ровесники відверто глузували з її недолугості — і зрештою це призвело до того, що вона втекла від батьків і прибилася до одного з Темних Братств, де й здобула таку жадану могутність…

— Ти давно в Інквізиції? — після короткої паузи запитала Міранда.

— Фактично з дев’яти років, — відповів Ларсон. — Спершу була інквізиторська школа, потім академія, далі служба в кадетському корпусі, після посвячення на лицаря три роки служив на Основі, у двадцять сім став лейтенантом, до сорока сподівався отримати нашивки лейтенанта-командора… — Він насилу притлумив гірке зітхання. — Та, видно, не судилося.

— Отже, ти стовбовий інквізитор?

— Аж ніяк. Моя родина править Гранню Нордкап — сумніваюся, що ти колись чула про неї.

Дівчина похитала головою:

— Твоя правда. Ця назва мені нічого не говорить. А де це?

— В Архіпелазі Енуґу. Норкап — четверта за значенням тамтешня Грань, порівняно цивілізована й густонаселена. Як і всі мої старші брати, я навчався в школі при Енуґському командорстві, а після її закінчення вирішив не повертатися додому — я був сьомим сином у сім’ї, тож на батьківщині мені нічого не світило.

— Ясно. А коли ти почав служити Господареві?

— Досить давно, ще в двадцять років. Тільки не Господареві Веліалу, а Господареві Локі.

— То ти слуга Локі? — У Мірандинім голосі почулося чи то розчарування, чи то зневага. Ларсон збагнув, що відразу впав у її очах. Слуги Веліала, найвпливовішого з Князів Нижнього Світу, з відвертою погордою ставилися до слуг решти Господарів і вважали їх мало не за ницих істот. — Дивно. Господар нічого про це не говорив. При нашій останній зустрічі він сказав, що ти служиш йому.

„При зустрічі?“ — про себе здивувався Ларсон, а вголос сказав:

— Зараз я служу Господареві Веліалу. В жовтні минулого року, коли я потрапив до почту принца та принцеси, Господар Локі тимчасово передав мене в підпорядкування твого Господаря.

— А в загоні більше немає наших людей?

— Безумовно, є, але хто — не знаю. Господар Веліал волів, щоб ми діяли незалежно один від одного.

— Мудре рішення, — промовила Міранда з таким благоговінням у голосі, ніби їй відкрилися найглибші таємниці буття. Перебільшений пієтет слуг Веліала щодо будь-яких, навіть незначних рішень та вчинків їхнього Господаря неабияк дратували Ларсона. — То ти не знаєш, що думають в Інквізиції про твоє зникнення?

— Дещо знаю. Я підтримую зв’язок з одним нашим братом, що працює в Центральній Канцелярії. Але зараз там не до моєї скромної персони — всю увагу прикуто до іншого, набагато гучнішого зникнення.

— А саме?

— Наступного дня після мене втекла принцеса Інґа.

Мірандині брови злетіли вгору.

— Як це „втекла“?

— Дуже просто: зранку вона була ще в замку, а опівдні десь щезла. Разом з нею зник її дядько, король Ліону Ґуннар, а також троє котів-перевертнів — дві самки та самець Леопольд. Принцеса залишила записку, в якій просила не турбуватися за неї, не шукати її й обіцяла, що за місяць-другий дасть про себе знати.

Міранда долила до своєї чашки ще трохи чаю.

— Розкажи про це детальніше. Все, що тобі відомо.

— Ну, я знаю небагато. Уночі принцеса майже не спала — якщо спала взагалі. Від другої по півночі до п’ятої просиділа в замковій бібліотеці — спершу сама, потім у товаристві короля Ґуннара. Коли поверталася до своїх покоїв, мала дуже засмучений вигляд. На ранок, під приводом поганого самопочуття, принцеса відмовилася від участі в запланованому на той день полюванні, відпустила фрейлін розважатись, а сама усамітнилася в своїй спальні. Останньої миті вирішив приєднатися до племінниці й Ґуннар — вочевидь, це було домовлено між ними наперед. Що ж до кота Леопольда, то він, судячи з усього, потрапив до їхнього товариства випадково: того ранку був у кепському гуморі, вередував і врешті оголосив, що не хоче на полювання. Принц Владислав поїхав на коті Базиліо, якого взяв у свого зброєносця Шако Оріарса, а принцеса, як засвідчили охоронці, що тоді чергували біля її покоїв, увесь ранок марно намагалась позбутися присутності кота. А на початку одинадцятої до неї прийшов король Ґуннар зі своєю кішкою Белою. Принцеса востаннє спробувала прогнати Леопольда, та потім здалась і дозволила йому залишитись, а варту попросила не турбувати її до обіду і нікого не впускати. Тоді її бачили востаннє. Щоб утекти, вона скористалася Колодязем — у спальні було виявлено його залишковий слід.

— І варта нічого не відчула?

— Принцеса встановила загороджувальні чари. Охоронці їх, звичайно, помітили, але нічого не запідозрили. Вона й раніше так робила, коли не хотіла, щоб хтось навмисно або випадково підслухав її розмову. — Ларсон відсунув порожню тарілку вбік і взявся до чаю. — Оце й усі відомі мені факти. Кажуть, принц Владислав у глибокій депресії. Та й Головний аж казиться. Кілька місяців тому без сліду зникла Сандра, а тепер — принцеса Інґа. Отримавши звістку про її втечу, він кинув усі справи в столиці і зараз щодуху мчить на Аґріс — чомусь упевнений, що принцеса вирушила саме туди, до свого батька.

Міранда зосереджено насупилася. Ларсон аж очманів від того, як різко змінилося її обличчя — воно стало на добрі два десятки років старшим, його правильні риси загострилися, набули якоїсь нежіночої жорсткості. Ні, їй у жодному разі не може бути тринадцять. І чотирнадцять також. Забагато в ній усього дорослого. А дитячого — катма.

— Гм. Дивна історія, — задумливо мовила Міранда. — А є якісь здогади з цього приводу?

— Здогадів та припущень не бракує. Особливо популярна в колі втаємничених версія, що принцеса більше не змогла опиратися своєму призначенню і втекла, щоб служити Нижньому Світові. Однак це не пояснює, чому вона взяла із собою короля Ґуннара. Та й коти-перевертні не дуже вписуються в таку схему. Гаразд іще кішки, але Леопольд з його феноменальним чуттям… — Ларсон похитав головою.

Міранда поставила порожню чашку на скатертину й підвелася.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Піду займуся перснем. А ти, коли закінчиш обідати, помий посуд.

— Неодмінно.

Міранда відійшла в інший кінець галявини, присіла на траву і стала чаклувати над перснем, а Ларсон, неквапно попивав чай, нишком позирав у її бік і гадав про те, чи може вона бути дорослою жінкою в тілі дівчини-підлітка, а коли так, то скільки ж їй насправді років. Слуги Господарів жили довше звичайних людей (якщо, звісно, їх не вбивали), часом надзвичайно довго — узяти, наприклад, леґендарного Женеса, який народився ще за єгипетських фараонів. Зв’язок з Нижнім Світом дозволяв уповільнити, а в ідеалі — взагалі зупинити старіння, проте Ларсон ніколи не чув, щоб кому-небудь вдавалося обернути процес і омолодити свій організм. Обізнані люди стверджували, що для земних тіл це взагалі неможливо; інша річ — тіла астральні та інфернальні, але на Гранях вони нестабільні, до того ж їх легко розпізнати. А тіло Міранди було цілком земним. Залишалося хіба припустити, що ще в ранньому дитинстві вона зуміла опанувати ресурси Нижнього Світу, а до тринадцяти років набралася досить досвіду, щоб зупинити подальше зростання. Утім, Ларсон не вбачав у цьому жодного сенсу: можливо, доросла жінка й захотіла б якийсь час пожити в незрілому тілі, проте важко уявити, що тринадцятирічна дівчинка відмовилася дорослішати, погодившись рік у рік терпіти всі незручності, пов’язані зі своєї жіночістю, і практично не мати змоги скористатися її вигодами.

„І все ж вона старша, ніж здається на вигляд,“ — вирішив він. — „Набагато старша. Можливо, старша за мене…“

На той час, коли Ларсон помив та висушив посуд, Міранда закінчила розбиратися з перснем і повернулася до намету. Задоволений вираз її обличчя свідчив про те, що вона успішно впоралася з задачею.

— Ну як? — запитав Ларсон. — Вийшло?

— Так. Тепер я знаю, де Сандра з дитиною.

— І де, якщо не секрет?

Міранда загадково всміхнулася:

— Поки це секрет. Будь ласка, повідом Господареві, що маю для нього гарні новини. Зроби це просто зараз і запитай, коли ми зможемо поговорити. А я поки почну збиратися.

Дівчина забралась у намет і заходилася викладати з нього свої речі, а Ларсон тим часом встановив зв’язок з Нижнім Світом і надіслав Веліалові повідомлення з позначкою „терміново“. На негайну відповідь він не розраховував, тому відразу послабив контакт і наготувався чекати. На його подив, за якісь кілька секунд надійшов відгук, зв’язок миттю посилився, і в його мозку пролунав сухий, безбарвний, позбавлений будь-яких емоцій голос:

„Потіснися, Свене Ларсоне. Я хочу особисто поговорити з Мірандою.“

Наступної миті він відчув, як у його свідомість проникає чужа могутня воля. Вона захопила контроль над усіма його моторними функціями, включно з мовою. Ларсон, що досі ніколи не виступав у ролі медіума, був заскочений зненацька, його розум заметушився в паніці, а всю істоту пройняло глибокою огидою, проте опиратися цьому нахабному й безцеремонному вторгненню він не осмілився. Найжахливіше в його становищі було те, що він, втративши владу над своїм тілом, залишався цілком притомним і продовжував з усією виразністю сприймати довколишнє.

— То де ж ти, Мірандо? — промовив хтось інший його власними вустами. — Покликала мене, а сама сховалася.

Дівчина прожогом вибігла з намету і схилилася в глибокому реверансі.

— Перепрошую, мій пане. Я не думала, що ти так швидко відгукнешся.

— Гаразд, сідай. Що там у тебе?

Міранда опустилася на траву й сказала:

— Сандра на Основі, мій пане.

— Ти цього певна?

— Так, цілком. Перстень залишив на ній досить сильний відбиток. Я виразно його відчуваю.

— Чудова звістка. Сподіваюся, цього разу не буде жодних сюрпризів і тижні за два дівчисько зі своїм покручем потрапить до моїх рук.

— Трохи пізніше, мій пане, — шанобливо заперечила Міранда. — До Основи добиратися не менше трьох тижнів.

— Помиляєшся, менше. За десять днів шляху від тебе розташовано законсервований Інфернальний Тунель, що веде прямісінько на Основу. Рушай туди і заощадиш час. Його охороняє стара відьма на ім’я Руслана, але до твого прибуття її там, найпевніше, не буде. Я дав їй завдання, про яке тобі не варто знати. — Ларсон відчув, як його губи розтягуються в посмішці. — Я кажу це на той випадок, якщо вона таки встигне повернутися — що, втім, малоймовірно. Тоді намагайся не звертати уваги на деякі речі, а надто ж на дівчинку, що її вона приведе із собою. Для твого здоров’я буде краще, якщо ти взагалі її не побачиш.

— Розумію, мій пане, — серйозно відповіла Міранда. — А як я знайду тунель? Даси мені координати?

— Цього не знадобиться. Тунель знаходиться на Контр-Аґрісі — Грані, симетричній Аґрісу, в місцевості, що відповідає розташуванню замку Шато-Бокер. Ще на початку Нічиїх Літ його проклав Женес, він задумував резонансний Прорив на Аґрісі з віддачею на Основу.

— О! — вражено сказала Міранда. — Непогано задумано.

— Атож, непогано. На жаль, Інґа та Владислав завадили його планам. Вони зупинили Прорив ще до того, як розпочався резонанс із протилежною Гранню. Деякі сліди ти там побачиш, але їх небагато. Правду кажучи, я був певен, що після того невдалого Прориву тунель буде виявлено Інквізицією, проте за минулі півтора року ніхто з цих розумників не додумався відвідати Контр-Аґріс і дослідити його. А нещодавно там могла побувати Інґа зі своїм дядьком Ґуннаром, однак вона обрала інший маршрут — спершу по Колодязю вздовж осі симетрії Кристалу, а вже потім Рівниною на Аґріс. Тож тунель поки не викрито, і ти можеш сміливо скористатися ним.

Після деяких вагань Міранда нерішуче мовила:

— Якщо вже ти сам про це заговорив, мій пане, дозволь одне питання.

— Дозволяю.

— Ларсон уже розповів мені, що Інґа кинула Владислава. Це не завадить твоїм планам?

— Навпаки, це входило до моїх планів. Хоча я більше схилявся до думки, що вона обере Основу, де мешкають її названі батьки, а натомість вона вирушила на Аґріс. Та, зрештою, це не має значення. Головне, що тепер Інґа та Владислав нарізно… Втім, це не повинно тебе обходити. Роби свою справу, а про решту я сам подбаю.

На Мірандинім обличчі відбився переляк.

— Вибач за недоречну цікавість, мій пане.

— Вибачаю, — поблажливо кивнув Веліал. — Загалом, допитливість корисна риса, надто ж для тих, хто прагне звеличитися. Люди, позбавлені допитливості, приречені до скону залишатися сліпими виконавцями… Та годі вжу воду в ступі товкти. Ти зрозуміла, куди маєш вирушити?

— Так, мій пане.

— З відновленням нашого зв’язку досі немає проґресу?

— На жаль, ні найменшого. Усі ці дні я намагалася докликатися тебе, але марно.

Веліал розчаровано кивнув:

— Боюся, це наслідок того, що ти отримала надто доросле тіло. Добре хоч маєш доступ до джерел сили.

— А може, — припустила Міранда, — хай Ларсон проведе наді мною Чорне Причастя? Втратимо день або півтора, зате тоді відновиться наш прямий зв’язок.

— Ні, це ризиковано. Причастя може стерти імплантований тобі відбиток аури, і тоді ти не знайдеш Сандри. Краще зачекаємо з цим, поки виконаєш своє завдання. А зв’язуватимемось або через Чорних Емісарів, або як зараз — не дуже зручно, зате надійно.

— Ларсон і далі буде моїм зв’язковим?

— По дорозі до Основи, так. А потім побачимо — найпевніше, отримаєш іншого помічника. Ларсонові я ніколи не довіряв — адже він не мій слуга, а Господаря Локі. Єдина його цінність полягала в тому, що він обіймав відповідальну посаду й перебував у почті Інґи та Владислава. А тепер від нього нема користі.

— І що з ним робити?

— За великим рахунком, його слід було б убити, він забагато знає. Проте Локі це точно не сподобається. Зараз у нього мало слуг на Гранях, не те що раніше, і він дуже цінує кожного з них. Доберетеся разом до Основи, а там Ларсон одержить нове завдання. Чи взагалі повернеться під оруду Локі. — Веліал зробив коротку паузу. — На сьогодні все. Тепер зітри з Ларсонової пам’яті нашу розмову — я залишу його розум відкритим для втручання. А тоді вирушайте в дорогу.

Дівчина схопилася на ноги і знову присіла в глибокому реверансі, торкнувшись одним коліном до землі.

— Слухаюся, мій пане!

— Тоді до зустрічі, Мірандо. Щасти тобі.

Ларсон відчув, як чужа воля звільняє його свідомість від своїх залізних обіймів. Однак рухатися він і далі не міг, а прододовжував сидіти, мов бовван. Міранда простягла над його головою обидві руки і без поспіху створила всі належні для стирання пам’яті чари. Наступної миті перед очима Ларсона промайнув сліпучий спалах, і його розум поглинула темрява…

А потім він отямився, подивився на дівчину, що стояла перед ним, і розгублено мовив:

— Здається, Господар Веліал хотів поговорити з тобою, але щось зірвалося.

— Все гаразд, — усміхнулась вона. — Ми вже поговорили. А тепер допоможи мені чимшвидше зібратися. Господар наказав нам вирушати на Основу.