Коли дивишся в безодню

Розділ 7

Потяг із десятка ваґонів жваво мчав по прокладеній уздовж Головної Маґістралі залізничній колії, наближаючи Кристину до кінцевої мети її півторатижневої подорожі — Грані Сельта. Вона скромно сиділа в кутку свого купе, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, і знудьговано спостерігала, як пропливають за вікном латки різних Граней. Їй, дівчині з інквізиторської родини, був змалку звичний краєвид безмежної Трактової Рівнини, вона сприймала його як належне і не вбачала в ньому нічого вражаючого. Подиву заслуговувала хіба що сама Маґістраль — єдиний у світі прямий трактовий шлях, що вів від Вічного Міста майже до самої Основи без жодного порталу перенаправлення. Це був досі нерозгаданий природний феномен, над яким століттями сушили голови багато поколінь філософів та теологів, проте всі їхні заплутані розумування зрештою зводилися до однієї банальної сентенції: шляхи Господні незбагненні.

Неймовірно довгий ланцюжок нерухомих латок, який згодом одержав назву Головної Маґістралі, було виявлено ще в сиву давнину, за кілька тисяч років до нашої ери. Саме цим ланцюжком у періоди Переселень Народів ішов головний потік міґрації людських племен з Землі, і з плином часу по всій його довжині постали населені Грані; виняток становив лише невеликий відтинок поблизу Основи, де Великі забороняли людям оселятися. А понад три тисячоліття тому на іншому його кінці виникло величезне місто на семи Гранях — Ептойфеліос або Септимундіум, за яким десь через тисячу років закріпилася неофіційна назва Вічне Місто. Відтоді цей ланцюжок латок, що починався лише за два-три дні шляху від прабатьківщини людства, Землі, і, прямою стрілою принизуючи найгустонаселеніші реґіони Граней, закінчувався в найвеличнішому місті світу, став називатися Головною Маґістраллю.

Маґістраль була єдиним трактом, яким охоче користалися не лише звичайні люди, але й усі без винятку чаклуни, навіть наймогутніші. Вона не звивалася, не кружляла, не переходила з площини в площину, а йшла прямо, подібно до шляху, прокладеного досвідченим чаклуном по Трактовій Рівнині. Проте, на відміну від Рівнини, мандрівникам не доводилося їхати дикою місцевістю, до їхніх послуг була широка рівна дорога, численні кінні станції, трактири та гостині двори з усіма вигодами — від смачної, добре приготованої іжі до м’яких і зручних ліжок з чистими простирадлами. Завдяки цьому, шлях від Вічного Міста до зовнішньої межі Забороненої Зони, на який звичайною Рівниною довелося б згаяти понад півроку, по Маґістралі займав удвічі менеше часу, а з появою кілька десятиліть тому залізниці взагалі скоротився до одного-двох місяців, залежно від швидкості потяга. І якщо Священну Імперію часто-густо називали серцем цивілізованих Граней, то Маґістраль, безумовно, була головною кровоносною артерією, що живила це серце…

Потяг трохи вповільнив ходу, і Кристина миттю насторожилася. Що це: вони вже наближаються до Сельти, чи попереду черговий патруль Інквізиції? Перевірки на Маґістралі почалися передучора, і найпершого разу Кристина не на жарт перелякалася, вирішивши, що шукають її. Двоє патрульних інквізиторів, які оглядали ваґон, відразу визнали в ній сильну чаклунку, але затримувати не стали, лише ввічливо поцікавилися, хто вона й куди прямує. Кристина назвала вигадане ім’я і сказала, що їде на Грань Б’юкен, де мешкають її дід та бабуся. Така відповідь цілком задовольнила патрульних, і вони побажали їй щасливої дороги.

Те ж саме з незначними варіаціями відбувалося й при подальших перевірках. Кристина усвідомлювала, що її напевно запам’ятають, і коли виявиться, що вона зникла, пошуки рано чи пізно приведуть на цей дводенний відтинок Маґістралі, де її бачили щонайменше три десятки інквізиторів, яким вона згодовувала казочку про родичів на далекому Б’юкені. Навряд чи цьому завадить те, що після від’їзду з Вічного Міста вона зробила своє волосся кучерявим і перефарбувала його в рудий колір. Залишалося сподіватися, що на той час, коли її почнуть шукати, вона буде вже далеко звідси, і залишений нею слід ні до чого не приведе.

На Кристинину радість, це була не чергова перевірка, а довгоочікувана зупинка на Сельті. Поїзд з’їхав з основого шляху на допоміжну колію і зупинився перед широкою площею, що займала всю сусідню латку. Провідник відчинив двері ваґону, щоб пасажири могли вийти, а для тих, хто збирався їхати далі, але вирішив трохи розім’яти ноги й розвіятися, повідомив, що потяг стоятиме півгодини.

Кристина вийшла однією з останніх, покликала носильника, щоб той узяв її баґаж, і в його супроводі подалася до стоянки місцевих екіпажів. Там вона найняла бричку, яка по короткому трактовому відгалудженню доправила її зі станції Сельта на власне Грань Сельту. Митний догляд виявився пустою формальністю — побачивши в бричці юну дівчину, що мала надто невинний вигляд для контрабандистки, митники навіть не стали ні про що її розпитувати, а просто наказали візнику швидше їхати далі й не затримувати черги.

У місті Вільяреал, столиці Сельти, був ранній вечір. Кристина винайняла номер у невеликому готелі з дещо претензійною назвою „Райські кущі“, і запитала в господаря, чи не зупинявся в нього цими днями чоловік на ім’я Жером Ласлан.

— Атож, панно, маю такого пожильця, — підтвердив господар. — Прибув учора вранці.

— Зараз він у готелі?

— Ні, панно. Години зо дві тому вийшов. Щось йому переказати, коли повернеться?

— Скажіть, що я вже приїхала.

Попросивши трохи згодом принести їй вечерю, дівчина піднялася до своєї кімнати, де метка й запопадлива покоївка вже наповнювала водою ванну. Для Кристини це було дуже до речі: хоча потяги на цьому відтинку Маґістралі ходили часто, вона, прагнучи чимшвидше дістатися до Сельти, лише двічі за ці одинадцять днів робила зупинки, щоб трохи відпочити й помитися, тому зараз почувалася геть утомленою, а ще надзвичайно брудною й неохайною. Певною мірою Кристина навіть зраділа, що Жером Ласлан відлучився і тим самим надав їй можливість привести себе до більш-менш пристойного вигляду перед їхньою зустріччю.

Наступні півгодини дівчина розкошувала в гарячій воді, проганяючи втому й ретельно обмиваючи своє тіло. З ванни вона вибралася збадьорена й посвіжіла, з неабияким апетитом з’їла всю вечерю до останньої крихти, потім надягла найошатнішу зі своїх суконь і, вмостившись перед дзеркалом біля ліжка, стала чепуритися.

За цим заняттям її й застала покоївка, яка прийшла повідомити, що до готелю повернувся Жером Ласлан і бажає засвідчити їй свою пошану. Кристина попросила ще хвильку зачекати, поспіхом закінчила розчісувати волосся, підвела тушшю брови та вії, трохи напомадила губи і, нарешті, запросила його ввійти.

Жером Ласлан виявився чоловіком років тридцяти, може, трохи старшим, середнього зросту, кремезної статури, з кородко підстриженим чорним волоссям і пронизливими карими очима. На ньому був скромний дорожній костюм напіввійськового крою і високі чоботи для верхової їзди, а на широкому шкіряному поясі висів короткий меч у простих, без прикрас, піхвах. Загалом його зовнішність була найзвичайнісінька — чого не можна сказати про сильну маґічну ауру, що свідчила про наявність домінантного (інакше кажучи, інквізиторського) чаклунського дару.

Ввійшовши до кімнати, чоловік уклонився:

— Моє шанування, панно.

— Вітаю вас, пане Ласлан, — відповіла Кристина. — Рада нашій зустрічі. Прошу, проходьте, сідайте. — А переконавшись, що за дверима їх ніхто не підслуховує, вона додала: — Я так розумію, що Жером Ласлан не є ваше справжнє ім’я.

— Авжеж ні, — відповів відвідувач, влаштувавшись на стільці за два кроки від крісла, де сиділа дівчина. — Насправді мене звати Едвін ван дер Мер.

— Отець Едвін?

Він здивовано зиркнув на неї.

— Як ви здогадалися?

— Почасти з вашого строгого одягу та військової виправки, — з усмішкою пояснила Кристина. — А ще у вас добре поставлений командний голос. Проте, коли ви сідали, меч заважав вам, і ви прибрали його трохи нервовим, незграбним рухом. Отже, до зброї ви незвичні. Тому я й вирішила, що ви священник.

Едвін ван дер Мер розгублено похитав головою:

— Невже це так очевидно?

— Аж ніяк. Сама я здогадалася про це лише тому, що знала, хто вас послав. А першим моїм припущенням було, що ви інквізитор — такий самий прибічник несторіанства, як і…

Священник жестом зупинив її.

— Прошу, панно, — сказав він, — не називайте жодних імен. Мені відомо, що один з наших братів по вірі обіймає високу посаду в Інквізиції, але знати, хто він, я не хочу. Це мене не стосується. І взагалі, нам не варто згадувати про деякі речі, поки існує бодай найменший ризик, що нас можуть підслухати.

— Ваша правда, — погодилася Кристина. — До того ж не виключено, що мій шлях простежать до цього готелю. — І вона коротко розповіла про перевірки на Маґістралі.

Едвін ван дер Мер кивнув:

— Атож, знаю. І боюся, що ця непередбачена обставина ускладнить нашу подорож. Наразі вам не можна ризикувати, з’являючись на Маґістралі, тому якийсь час нам доведеться їхати верхи дикою Рівниною, осторонь населених Граней.

— І довго?

— Як дуже пощастить, то тижні зо два, хоча гадаю, що не менше місяця. А коли ця метушня нарешті вщухне, ми повернемося на Маґістраль. Не думаю, що в пошуках зниклої фрейліни Інквізиція знову почне зупиняти й оглядати потяги. Головне, щоб вашій втечі не надали великого значення і не пов’язала її… ну, самі знаєте з чим.

— Не думаю, що пов’яжуть. Минуло вже досить часу, а крім того, я влаштувала все так, що мене відпустили без зайвих розпитувань. Принцеса радо погодилася на мій від’їзд — як я підозрюю, вона не дуже хотіла брати мене в свою подорож по Гранях, і моя відсутність вирішувала цю проблему. А в листі до батьків — я відправила його звичайною поштою, і він надійде не раніше ніж через тиждень, — я написала, що зустріла чоловіка, який обіцяє мені захопливе, сповнене пригод життя. От цьому вони точно повірять, я завжди мріяла про таке життя. — Тут Кристина лукаво всміхнулася. — І якщо мій шлях простежать до цього готелю, то виявлять, що тут на мене чекав привабливий чоловік, дуже схожий на шукача пригод. Це лише зміцнить моїх батьків на думці, що я втекла через усілякі романтичні дурниці.

Щоки отця Едвіна легенько зашарілися. Прокашлявшись у кулак, він сказав:

— Гм… Мабуть, це буде непогано. Але в такому разі нам краще не залишатися на ніч у готелі, бо… Ну, ви ж розумієте, що тоді наша поведінка не вписуватиметься в образ закоханої пари.

— А в чому проблема? — знизала плечима Кристина, яка аж знемагала від бажання бодай сьогодні поспати в комфортних умовах. — Можете заночувати в моїй кімнаті. Ліжко тут широке, ми вмістимося обоє, а посередині ви покладете свого меча — як у старих лицарських романах.

Едвін ван дер Мер ще дужче зніяковів, і Кристина збагнула, що надто захопилася. Гріх загравати зі священником — хай навіть його церква не вимагає від своїх служників обітниці цнотливості.

— Гаразд, — сказала вона після паузи. — Нам справді не варто залишатися тут на ніч. Що швидше ми заберемося з очей Інквізиції, то краще… До речі, ви не знаєте, чим викликані ці перевірки?

— Точно не знаю, але певні припущення маю. Те ж саме коїлося на Маґістралі навесні минулого року, коли принц Владислав та принцеса Інґа прямували з Основи до Вічного Міста.

— І що це означає? — запитала Кристина. — Що тепер вони їдуть на Основу? Але ж вони збиралися в інший бік, на Інжину батьківщину.

— Отже, їхні плани змінилися. Я здогадуюся, куди вони можуть їхати, але… — Едвін ван дер Мер зам’явся. — Розумієте, панно, мене просили нічого не розповідати вам. Я просто посланець, що має супроводжувати вас… до відомої вам особи. А вона вже сама розкаже вам про все.

— Я навіть не можу запитати, як у неї справи?

— З нею все гаразд, запевняю вас. І не тільки з нею — сподіваюсь, ви розумієте, кого я маю на увазі.

Очі Кристини рідісно зблиснули.

— Атож, розумію. Саме це я найбільше хотіла почути. — Вона трохи помовчала, потім сказала: — Ну що ж, треба збиратися в дорогу. У вас уже все готове?

— Я готовий ще з учорашнього дня, — відповів Едвін ван дер Мер. — Лишилось тільки осідлали коней і завантажити на них речі. — Він підвівся. — Зараз я про це подбаю.

— Добре, — кивнула дівчина. — А я тим часом перевдягнуся.

Коли священник вийшов з кімнати, Кристина встала з крісла й жалісливо подивилася на себе в дзеркало. Вона щойно вбралася в цю гарну сукню, а тепер їй доведеться надягти дорожній костюм і продовжити мандрівку — і вже не по Маґістралі, а верхи на коні, дикою Рівниною. Перспектива провести найближчий місяць у похідних умовах неабияк лякала її, проте відступати Кристина не збиралася. Одного разу, чотири місяці тому, вона вже спасувала, побоялася надто круто змінювати своє життя й залишилась у Вічному Місті, про що згодом гірко шкодувала. На щастя, їй дали шанс виправити помилку — і вона його не змарнує.