Коли дивишся в безодню

Розділ 8

Чорний Емісар з’явився ввечері на тринадцятий день подорожі, коли Сідх зробив привал на нічліг і взявся обскубувати гладку куріпку, яку вполював годиною раніше, минаючи ліс, що аж кишів різноманітною дичиною.

Оскільки захисного купола довкола місця ночівлі ще не було встановлено, пекельна істота виникла за кілька кроків від Сідха і тієї ж таки миті мало не закінчила своє коротке земне існування на багатті, розпаленому для приготування барбек’ю. Емісар у подобі мандрівного монаха квапливо відсахнувся від вогню, загасив край свого сірого вбрання, що вже був затлів від жарин, яке розкидало багаття, і пробурчав:

— От лихо! Який же я незграбний! Трохи правіше — і мав би ти на вечерю смаженого Емісара.

Збагнувши, хто до нього завітав, Сідх миттю схопився на ноги і, крадькома витираючи об штани брудні долоні, відважив низький уклін.

— Вітаю тебе, мій пане!

Веліал — а вірніше, Чорний Емісар, у якого втілився Господар Потойбіччя, — опустився на траву і схрестив ноги.

— Дурень ти, Віші, — сказав він. — Тобто дурепа. Хіба жінки так уклоняються! Навіть у чоловічих костюмах вони не б’ють чолом об землю, а присідають у кніксені.

— Перепрошую, мій пане, — промимрив збентежений Сідх. — Я ще не звик…

— Гм. А я гадав, що ти звикав до цього ще чоловіком… Утім, годі про це. Сідай-но, в ногах правди немає. Не змушуй мене дерти голову.

У намаганні чимшвидше позбавити Господаря необхідності дивитися на нього знизу вгору, Сідх навіть не сів, а гепнувся додолу, відчутно забивши своє м’яке місце.

Веліал осміхнувся.

— А знаєш, Віші, в твоїй поведінці з’явилася якась дитяча безпосередність. Це чарівне юне тіло молодить твою душу та розум. Ти ще не сповна усвідомлюєш, який скарб тобі дістався. От, приміром, я прийшов, щоб задати тобі прочухана, але зараз мені просто язик не повертається для докорів.

— Для докорів, мій пане? — запитав Сідх, всередині аж похоловши від страху. М’який, майже лагідний тон Веліала нітрохи не ввів його в оману: Господар був злий і роздратований. — Я зробив щось не так?

— Атож. Залишив живого свідка твого втілення.

Сідх затремтів.

— Кого, мій пане? МакҐреґора? Одного з його помічників?… Але ж я був певен, що вони мертві.

— Ті не помлився. Всі семеро вмерли, тут ти не схибив. Проте в полоні в МакҐреґора був ще й брат-близнюк Беатриси фон Гаршвіц, якого за планом він мав убити й залишити тіло на якійсь безлюдній Грані. Я не сумнівався, що він так і вчинив, а насправді з’ясувалося, що цей йолоп накинув оком на хлопчиська, тому вирішив зберегти йому життя і згодом гарненько розважитися з ним. Ви, гомики, якісь ненормальні, чесне слово! Повсякчас змішуєте роботу з задоволенням.

— Як же так вийшло? — розгублено мовив Сідх. — Я ж оглянув усю вежу. І підземеллля також… Чи він був десь в іншому місці?

— Ні, він був у вежі. До того ж, у сусідній кімнаті з тією, де ти мився і перевдягався.

— У сусідній кімнаті? Це неможливо, мій пане. Я перевіряв її, там нікого не було. Щоправда, постіль було розстелено, але МакҐреґор говорив, що тримав там меншу сестру, Ребеку.

— І ще її брата Марка. Вочевидь, хлопчисько незадовго до того очуняв і сховався від тебе — або в шафі, або за шторою, а може, під ліжком.

— Я б неодмінно відчув його присутність…

— Не стверджуй так категорично, Віші. Тоді ти щойно перевтілився, ще не цілком опанував нове тіло, твої чуття були послаблені… Утім, це жодною мірою не знімає з тебе відповідальності. Ти питав у МакҐреґора, чи хтось чинив наругу над твоїм тілом, а от про те, чи залишився ще хтось у замку, спитати забув.

— Я винен, мій пане, — сказав Сідх з покорою. — Я заслуговую на суворе покарання.

— Тебе буде покарано, — пообіцяв Веліал. — Але після того, як ти виконаєш завдання.

Сідх мерзлякувато пощулився — він знав, що Господар слів на вітер не кидає.

— Сподіваюся, проблему вже вирішено?

— На жаль, ні. Я мав багато справ, тому не відразу прикликав до себе МакҐреґорів дух. Про брата Беатриси я довідався лише через два дні після твого від’їзду. Попервах збирався був завернути тебе назад, та потім передумав — МакҐреґор запевнив мене, що хлопець позбавлений доступу до своєї чаклунської сили й великих клопотів не завдасть. Тому я обмежився тим, що оживив тіла всіх семи мертвих слуг, наказав їм розшукати хлопця і знищити його. Справа видавалася мені цілком певною, адже я й гадки не мав, що в МакҐреґора зберігалася лев’яча шкура короля Івейна, а він нічого про неї не розповів — як пояснив потім, просто не надав цьому значення. Ти, до речі, щось чув про цю шкуру?

— Ні, мій пане. А що це таке?

— Загалом, нічого надзвичайного. Стародавній маґічний артефакт, який істотно посилює маґічні здібності слабеньких чаклунів та відунів. Для тих, хто народився з домінантним даром або має доступ до ресурсів Нижнього Світу, Івейнова шкура не становить ніякої практичної цінності. Донедавна вона належала королям Ліону з Грані Аґріс, потім Женес викрав її, а після його загибелі шкура перейшла у власність МакҐреґора. Він був чи не найпершим, хто відвідав Женесове лігво в Лемоському архіпелазі, щоб прихопити сувеніри на згадку про свого кумира. Забрав із собою повну скриню різного мотлоху, серед якого була й лев’яча шкура, і зберігав у своєму кабінеті. А хлопець знайшов її, надягнув на себе, і можеш собі уявити — вона визнала його своїм господарем! Цей телепень МакҐреґор з-поміж багатьох тисяч чаклунів, що мешкають у Торнінському архіпелазі, примудрився обрати далеких родичів королівської сім’ї Леону. Ну, просто містика якась!… Словом, шкура стала слухатися хлопця, відновила його маґію, та ще й значно посилила її — десь до рівня пересічного домінантного дару. На той час я вже перебував там у подобі Чорного Емісара, але вдіяти нічого не міг, мені залишалось тільки спостерігати, як він хвацько впорався з зомбі, а потім, виявивши, що може перетинати Ребра, зібрав речі в дорогу й покинув Грань. Певна річ, коли я побачив, що ситуація вийшла з-під контролю, то негайно віддав наказ готувати локальний Прорив. Та було вже запізно, хоча хлопець і затримався біля замку, аби встановити на могилі меншої сестри хреста. А найгірше те, що йому вистачило розуму не взяти з собою жодної речі, яка б дозволила вистежити його.

Веліал замовк і пронизав Сідха гострим поглядом. Добре хоч очі в нього були не бездонні, як зазвичай, а нормальні, людські… Ну, майже людські.

— Неприємна історія, мій пане, — обережно мовив Сідх. — А хлопець уже повернувся додому?

— У тім-то й річ, що ні. Я негайно підняв на ноги всіх своїх слуг у Торнінському архіпелазі, доручив їм тримати під наглядом дім барона фон Гаршвіца на Нолані та школу Ільмарсона на Торніні, а також пильнувати кожен пост Інквізиції в тому районі. Проте в жодному з цих місць хлопець досі не з’явився, хоча до Нолана, якщо йти крізь Ребра, щонайбільше три дні шляху.

— То, може, він заблукав? — припустив Сідх. — Хоча тоді б він скористався Колодязем.

Веліал кивнув:

— Я теж так подумав, тому наказав відстежувати всі такі переходи, скеровані на Нолан, Торнін та довколишні Грані. Сам розумієш, це було нелегко, бо чимало відунів і слабеньких чаклунів, які не в змозі опанувати „поштовий кур’єр“, надсилають по Колодязю одне одному листи. Проте я не обмежив стеження умовою, що в Колодязі конче має перебувати людина, і, як з’ясувалося, вчинив вельми слушно. Чотири дні тому було виявлено невеликий предмет, що рухався до Нолана з однієї Грані, розташованої неподалік від МакҐреґорового замку. Подальші розрахунки засвідчили, що він мав вийти з Колодязя точнісінько в домі фон Гаршвіців. А вчора так і сталося.

— Хлопець надіслав батькам листа?

— Гадаю, що то був лист. Але напевне стверджувати не можу, бо моїм слугам не вдалося перехопити його. Незадовго до прибуття листа вони влаштували пожежу, щоб виманити всіх мешканців, однак перестаралися, і будинок згорів дощенту разом з очікуваним листом. — Веліал скривився. — А цей лист міг багато що прояснити. Втішає хіба те, що він не дістався й батькам хлопця, які б хутенько передали його Інквізиції. Тож поки ніхто не знає, що сталося з Марком фон Гаршвіцом та його сестрами, але невідомо, чи довго це триватиме. А той факт, що хлопець надіслав листа, замість повернутися самому, видається мені дуже лихим знаком. Схоже, він таки бачив тебе після втілення, може, навіть чув нашу з тобою розмову, і зрозумів, що справа надзвичайно серйозна. Така серйозна, що ми кинемо всі сили на його пошуки, а отже, йому небезпечно з’являтися в Торнінському архіпелазі. Вочевидь, він вирушив до Маґістралі, де сподівається знайти інквізиторів раніше, ніж ми знайдемо його. І, безперечно, так воно й станеться. Тому, Віші… До речі, тепер мені якось не з руки називати тебе чоловічим ім’ям. Ти вже обрав собі жіноче?

Сідх мав удосталь часу обдумати це питання. Попервах він мав спокусу взяти ім’я Беатриса — воно гарно звучало й добре пасувало до його нової зовнішності. Та потім відкинув цю ідею і вирішив не залишати своєму тілові ім’я його попередньої власниці.

— Так, мій пане, обрав, — відповів Сідх. — Віднині я буду Мірандою.

— Що ж, непогано, — схвалив Веліал. — Отож, Мірандо, твій маршрут доведеться переглянути. Ми не знаємо, як багато відомо хлопцеві, бачив він тебе чи ні, але в будь-якому разі він не знайшов тіла старшої сестри і цілком міг вирішити, що вона стала одержимою. Як тільки він зв’яжеться з Інквізицією (а це, боюся, лише питання часу), пошуки Беатриси фон Гаршвіц поширяться й на Головну Маґістраль. Звичайно, серед такої великої кількості людей легко загубитися, і якби ти був… була дорослою, я б погодився ризикнути. Але тринадцятирічна дівчинка, до того ж така вродлива, неодмінно привертатиме увагу, тому тобі не слід з’являтися на Маґістралі.

— Це значно подовжить мій шлях, — зауважив Сідх. — Місяців до трьох, а може, й більше.

— Не біда. Сандра з дитиною ніде не подінуться, а от тобі в жодному разі не можна потрапити до рук Інквізиції. Отож не потикайся на Маґістраль і по можливості уникай населених Граней. Зрозуміло?

— Цілком, мій пане. Я буду обережним… вірніше, обережною. Мабуть, я взагалі утримаюся від появи на населених Гранях — крім тієї, звісно, де переховують Сандру.

— Це не на Основі?

— Ні. Я ще слабко відчуваю перстень, щоб більш-менш точно вказати місце його перебування, проте мені вже ясно, що не на Основі.

— А де? — запитав Веліал. — Бодай орієнтовно?

— Десь у районі, прилеглому до Забороненої Зони.

Господар ненадовго задумався.

— Гм, цікаво, — промовив він. — Такий варіант мені якось на думку не спадав.

— Ти здогадуєшся, де вона може бути? — шанобливо спитав Сідх.

— Тепер здогадуюсь. Але не квапитимуся з висновками. Краще зачекаю, поки ти зможеш точніше вказати це місце.

Сідх зрозумів, що Веліал не має наміру ділитися з ним своїми припущеннями. Втім, можна не сумніватися, що найближчим часом він перевірить їх — або надішле туди слуг, що перебувають неподалік, або з’явиться сам у подобі Чорного Емісара, — і, можливо, пошуки завершаться швидше, ніж це планувалося.

— А знаєш, мій пане, — набравшись хоробрості, заговорив Сідх. — До сьогодні я навіть не підозрював, що ти можеш бувати на Гранях.

У відповідь Веліал скорчив гидливу ґримасу.

— Я б не назвав це бувати. Від такого бування в шкурі Чорного Емісара задоволення мало. От справжнє земне тіло — це вже інша річ, але така розкіш, на жаль, не для мене. — Він пильно подивився на Сідха. — А ти, либонь, хочеш запитати, чи не я був тим монахом, що про нього тобі розповідали Інґа та Владислав?

Сідх несміливо кивнув:

— Так, мій пане. Щойно в мене виникла ця думка.

— Що ж, задовольню твою цікавість. То був я, власною персоною. Тоді мені здавалося, що я без особливих зусиль упораюся з двома ненавченими вищими маґами, нацькувавши на них загірських воїнів. А в результаті… Та що й казати! Того разу ми всі дали маху — і ти, і я, і Женес.