Коли дивишся в безодню

Розділ 17

Буферним Поясом Землі, або просто Поясом, назавалася сукупність Граней, що безпосередньо межували з Основою. Їх було нескінченно багато, і в цьому полягала ще одна визначна особливість Основи, яка вражала непристосований до абстрактного мислення розум своєю позірною абсурдністю.

Марк і Беатриса ще в другому класі змирилися з цим неймовірним, парадоксальним фактом, сприйняли його, як об’єктивну реальність, проте їхня уява була перед ним безпорадна — вони ніяк не могли уявити, що одну-єдину Грань, нехай і особливу, виняткову, відмінну від решти, оточує така кількість Граней, яка виявляється більшою за будь-яке скінченне число. Свого часу Марк дуже мучився через це, вважав себе цілковитим йолопом; лише згодом він зрозумів, що ніхто не в змозі наглядно уявити нескінченність, і більшість людей, задля власного ж спокою, просто іґнорують її існування. Лише незначна меншість з них, до якої належали й Марк із сестрою, не бажали визнавати обмеженість людського розуму і вперто намагалися збагнути незбагненне, осягнути неосяжне.

Нескінченна кількість безпосередніх сусідів істотно ускладнювала охорону Землі від зовнішнього вторгнення, та разом з тим надавала їй додаткової стійкості. Основу не можна було знищити чи бодай ослабити обхідним шляхом — через захоплення та руйнування прилеглих Граней. Можливо Нижній Світ, як космічна стихія, і був здатний здійснити одночасно нескінченну кількість Проривів, однак для цього всі Поясні Грані мали бути попередньо розхитані — але розхитати їх могли лише люди, яких на світі було багато, та аж ніяк не нескінченно багато. Захоплення ж будь-якої скінченної кількості суміжних Граней нітрохи не впливало на її стійкість, бо якщо від нескінченності відняти скінченне, хай і довільно велике число, в підсумку все одно залишиться нескінченність. Така парадоксальна, але цілком логічна арифметика дозволяла Основі безболісно жертвувати пошкодженими Гранями Буферного Поясу для збереження своєї цілісності. Головна задача інквізиторів, що несли вахту на Землі, полягала у своєчасному запуску природного механізму відторгнення Поясних Граней, який самостійно чомусь не спрацьовував, і в спостереженні за його дією. Саме так було зупинено найпотужніший Прорив поточних Нічиїх Літ — Чорнобильський, і тоді Буферний Пояс збіднів відразу на кілька тисяч Граней…

Вони їхали Поясними Гранями вже третю годину. Після такого довгого й багатого на події дня Марк ледве тримався в сідлі від утоми, але відчайдушно намагався не виказувати своєї слабкості перед супутниками, розуміючи, що зараз не час робити привал.

Беатриса, що їхала на Лаурі поруч із принцесою, мала набагато свіжіший вигляд. Своє нове тіло сестра отримала лише кілька годин тому, і, попри диявольську процедуру, якій піддала його стара відьма, воно було досить відпочилим, сповненим сил та наснаги. А принцеса Інґа та її кузен Ґуннар узагалі здавалися викутими із заліза і не виказували ні найменших ознак утоми, хоча, судячи з їхньої розповіді, до своєї появи біля відьминої хатини їхали вже понад п’ять годин.

Тричі слід, по якому йшов їхній загін, полишав Трактову Рівнину, а потім повертався назад. Принцеса пояснила, що викрадачка добиралася до найближчої Завіси — так називалися Ребра між Поясними Гранями та Основою, — щоб точніше встановити пеленґ і провести тріанґуляцію. Ці терміни були незнайомі Маркові, проте з принцесиних слів він зрозумів, що йдеться про орієнтування на місцевості з допомогою навіґаційних засобів. У Торнінській школі це починали вивчати у п’ятому класі.

Коли слід учетверте покинув Рівнину і Беатриса, дослідивши увесь периметр латки, не знайшла, де б він повертався назад, стало зрозуміло, що їхня подорож добігає кінця. Принцеса Інґа зауважила:

— Звісно, не можна виключати, що викрадачка просто влаштувала тут короткий перепочинок, а потім продовжила шлях, скориставшись якоюсь іншою Вуаллю, але я в цьому сумніваюсь. Думаю, ми вже близько.

Вона створила райдужну арку, проїхала під нею й уважно роздивилася довкола.

— Все гаразд, друзі, шлях чистий.

Марк, Беатриса та Ґуннар без зволікання приєдналися до неї й опинились посеред неозорого степу, суціль порослого високою травою. Цей густий трав’яний килим брався хвилями під сильними поривами вітру, ніби море в неспокійну погоду. У глибокому вечірньому небі з пронизливими криками кружляли птахи.

— Викрадачка пішла туди, — Беатриса вказала напрямок, трохи правіше від завислого над обрієм сонця.

Вони рушили далі по сліду, і лише милі через три принцеса, пильно вдивившись удалечінь, промовила:

— Схоже, попереду Завіса. Хоча напевне стверджувати не наважусь. Може, це просто Вуаль. До неї досить далеко, а я ще кепсько знаюся на таких тонкощах, як різниця між Завісою та Вуаллю.

За кілька хвилин Марк роздивився на обрії дві темні цятки. Він загострив свій чаклунський зір і невпевнено сказав:

— Здається, це коні.

— Так, — підтвердив Леопольд. — Але звичайні коні, не коти.

— І пасуться зовсім поруч із Завісою, — додала принцеса. — Тепер я певна, що це Завіса. Вона надто мала для Вуалі.

— Цих коней, — припустила Беатриса, — залишила викрадачка та її супутник, Чойбалсан.

— Атож. На Основі коні вже давно не використовуються, як особистий транспорт, і будь-який вершник там приверне до себе пильну увагу.

— От тільки цікаво, де вони взяли коней, — задумливо мовив Ґуннар. — Бо ж крізь Завісу вони пройшли в будинку. Невже затягували її до тієї маленької вітальні?

Принцеса з усмішкою озирнулася на нього.

— Боюся, кузене, тобі час завести окуляри. І слуховий апарат також. Ти що, не помітив сараю неподалік від Завіси, коли ми лише перейшли з Основи? А я ще сказала, що тут, вочевидь, тримали коней для поїздок по Гранях.

Ґуннар зніяковів.

— А… так, згадав. Сарай справді бачив, а от на твої слова геть не звернув уваги. Тоді мої думки цілком займала Сандра… Знаєш, якось я зустрічався з нею.

— Правда? І де?

— У Шато-Бокері, десь чотири роки тому, коли вона приїздила із своїм батьком, а я саме там гостював. Їй минало п’ятнадцятий, вона була дуже милою дівчинкою. Мабуть, відтоді ще погарнішала.

Принцеса підібгала губи.

— У цьому можеш не сумніватися, — сухо сказала вона. — Погарнішала.

При наближенні загону коні, що паслися біля Завіси, занепокоїлись і стали носитися туди-сюди, сповнюючи околиці гучним, наляканим іржанням. Першої миті Марк здивувався, чому вони не втікають, але потім, придивившись, збагнув, у чому річ. А принцеса Інґа скрушно зітхнула:

— Бідолахи! Господарі залишили їх під силовим куполом, а самі зникли. Мабуть, останнім часом тут часто йшли дощі, бо інакше нещасні тварини поздихали б від спраги.

Одним потужним ударом вона зруйнувала купол, і здичавілі коні негайно дременули геть від людей.

— Покликати їх? — запитав Леопольд. — Мене вони послухаються.

Принцеса заперечно похитала головою:

— Не треба, котику. Нехай доживають свій вік тут. Однаково ми їм нічим не допоможемо.

— А Вулкан залишився біля відьминої хатини, — запізніло схаменулася Беатриса. — Ми навіть не відв’язали його.

— Захоче пити, сам відв’яжеться, — заспокоїв її Марк. — Я прив’язав його не дуже міцно. Не переживай за Вулкана, він не дасть себе скривдити.

— Певна річ, — підтвердила принцесса. — До того ж на днях туди приїдуть інквізитори і неодмінно подбають про вашого коня.

— Інквізитори? — запитала Беатриса. — А чому вони приїдуть.

— По тебе… тобто, по Цвітанку. Це лише мій здогад, але я певна, що він правильний. Ларсон розповів, що через два дні відьма в тілі Цвітанка мала повернутися по тунелю на Контр-Аґріс, а отже… — Вона замовкла, бо вони вже під’їхали до краю Завіси. — Гараз, поговоримо про це згодом. А зараз подивимося, що робила далі викрадачка.

Спішившись і уважно оглянувши околиці, Беатриса оголосила, що слідів тут натоптано багато, але всі вони залишаються в межах Завіси і прилеглої до неї невеличкої ділянки, де стояв захисний купол. Вочевидь, викрадачка та її супутник зробили тут привал, попоїли й вирушили на Основу.

На місці їхньої стоянки було знайдено залишки багаття, а поруч під кущем лежала кінська збруя, меч, аралет, два кинджали й сідельна сумка, у якій, серед різного непотребу, знайшлися компас, секстант, креслярські інструменти і детальний атлас Землі. Принцеса похапцем погортала його і знайшла сторінку з Корсикою.

— От бачите, — сказала вона, тицьнувши пальцем у карту. — Я не помилилася щодо тріанґуляції. Гадаю, першого разу викрадачка порівняла напрям сиґналу з тим, який відчувала, перебуваючи в будинку Наглядача, і приблизно визначила, що Сандра десь у районі Корсики. А вдруге і втретє, вже перебуваючи тут, на острові, обчислила її точне розташування.

Марк подивився через принцесине плече. На карті було зображено подовгий острів, над яким червоним олівцем накреслили дві лінії, що перетинались у його північній частині. Якраз на точку їх перетину і вказувала принцеса.

— Без сумніву, ми тут, — говорила вона, маючи на увазі місцевіть Основи по той бік Завіси. — Не знаю, наскільки це точно, але судячи з того, що викрадачка не повернулася назад, Сандра недалеко звідси.

— Або, — припустив Ґуннар, — відразу при виході на Основу вони вскочили в якусь халепу.

— Так, можливо. — Принцеса поглянула на свій наручний годинник, у задумі наморщила лоба і порахувала вголос: — Коли ми залишили Ларсона, там у нього йшла третя по півночі. Східний Сибір та Західну Європу, якщо не помиляюся, розділяє шість часових поясів… чи навіть сім, точно не знаю. Треба подивитися в атлас… Та ну його, вважатимемо, що шість. На дорогу сюди ми згаяли майже три години, отож виходить, що зараз на Корсиці одинадцята вечора. Ну, може, пів на дванадцяту… — Вона подивилася на своїх супутників. — То що робитимемо, друзі? Нам бажано з’явитися на Основі пізно ввечері, як от зараз, або ж рано вранці. У світлий час доби наше не зовсім звичайне для Землі вбрання привертатиме зайву увагу. Особливо, це стосується твоєї лев’ячої шкури, Марку. Я вже не кажу про те, що посеред дня ми ризикуємо потрапити на очі людям у момент нашого прибуття. А глупої ночі видаватимемося підозрілими просто тому, що в цей час усі нормальні люди сплять. Зараз ми втомилися, тому я пропоную зачекати до ранку, а поки трохи відпочити.

Беатриса нерішуче похитала головою, скоса позираючи на брата. Марк збагнув, що принцесині слова про втому передовсім адресовано йому, і сказав:

— Я не хочу відпочивати, пані… Ну, взагалі, хочу, але не зможу заснути, це точно. Краще піти просто зараз.

— Приєднуюсь, — сказав Ґуннар.

— Я теж, — тут-таки озвалася Беатриса.

— А я хочу їсти, — вердливо оголосив Леопольд, уже перетворений на кота. — І кицьки зголодніли.

Принцеса Інґа присіла навпочіпки й розкрила сумку з харчами.

— Твоя правда, котику, нам усім не завадить підкріпитися.

— Я буду лише фрукти, — сказав Марк, не бажаючи куштувати їжу з дому ворога.

У результаті вийшло, що все м’ясо дісталося котам, а люди задовольнилися бананами, апельсинами та іншими тропічними фруктами, зірваними по дорозі. Поївши, вони нашвидкуруч причепурилися, щоб не виглядати геть розтріпаними, а Ґуннарові та Маркові принцеса порадила залишити тут зброю — меч та кинджал.

— Клинки на Основі ще більший анахронізм, ніж верхові коні, — пояснила вона. — А що ж до захисту, то ми маємо вірніший засіб — маґію.

Марк без найменшого жалю розлучився з кинджалом, що його, як і меч, залишений біля відьминої хатини, запозичив з арсеналу Мак Ґреґора. А от Ґуннар намагався був протестувати, але принцеса твердо сказала, що не пустить крізь Завісу з мечем, тож він мусив підкоритися.

На Основу вони перейшли без будь-яких пригод. Місцевість, куди потрапили, була безлюдною; з одного боку починався пологий схил, з іншого розкинулася широка долина, у протилежному кінці якої палахкотіли жовтувати вогники.

— Замало для міста, — сказала принцеса, дивлячись у бік вогнів. — Швидше, там невелике селище. Слід веде туди, Беатрисо?

— Так, пані, в тому напрямку. Але я бачу недалеко, кроків на десять, не більше.

— Що ж, веди нас.

Слід і справді йшов до вогнів. Вони перетнули долину без небажаних зустрічей з допитливими місцевими мешканцями, якщо не враховувати двох молодих людей, хлопця та дівчину, що були цілком зосереджені один на одному і не виказали ні найменшої зацікавленості до групи дивних перехожих з котами на руках.

Джерелом вогнів виявилися кілька ошатних дво- та триповерхових будинків з просторими садибами, розташованими на березі невеличкого озера.

— Так я й думала, — тихо мовила принцеса. — Судячи з усього, це заміські помешкання місцевого істеблішменту.

Марк досі не чув слова „істеблішмент“, проте вирішив, що воно означає шляхту або є синонімом вислову „найповажніші громадяни міста“. У будинку, схожому на ці, але з набагато більшою садибою, мешкала на Грані Нолан родина Марка та Беатриси.

Леопольд явно збирався був висловити з цього приводу свою авторитетну думку, та щойно він подав голос, принцеса безцеремонно затулила йому рота рукою й суворо мовила:

— Ще слово, і я тебе присплю. Без попередження. Так і знай.

Кіт зрозумів, що вона не жартує, і затих.

Зрештою слід викрадачки привів їх до садиби, обгородженої кам’яним муром заввишки майже два людські зрости. Беатриса підступила до муру впритул, торкнулася долонею до шорствого каменя й пошеки сказала:

— Ось тут вона пройшла. Я відчуваю слід потойбіч. Дуже-дуже слабко, але відчуваю.

Принцеса пильно вдивилася в кам’яну стіну перед собою. Марк відчув, що вона діє на неї якимись скрадними чарами.

— Там щось на зразок саду або парку. Людей ніби немає… Заждіть мене тут, друзі.

Вона міцніше притисла до себе Леопольда, зробила крок уперед і зникла в стіні. За кілька секунд до них долинули її думки:

„Можете проходити, я тримаю стіну відкритою.“

Беатриса пішла першою, за нею — Ґуннар, а Марк був останнім. Він інстинктивно примружив очі і внутрішньо аж стиснувся в побоюванні, що зараз розіб’є об мур лоба, але натомість відчув лише слабкий, майже непомітний опір і вже наступної секунди опинився по інший бік кам’яної стіни, перед рівним рядом невисоких дерев, всипаних, ніби грудками снігу, пишним білим цвітом.

„Будемо говорити подумки,“ — сказала принцеса. — „Ви добре мене чуєте?“

„Так,“ — хором відповіли Марк із сестрою, а Ґуннар мовчки кивнув.

„От і чудово. Беатрисо, куди пішла викрадачка?“

„Між цими деревами,“ — вона вказала пальцем. — „Углиб саду.“

„Гаразд, ходімо.“

Сад був великий і займав більше половини всієї садиби. Крізь нього в різних напрямках було прокладено кілька вузьких жорств’яних доріжок, які сходилися в центрі, де стояла невеличка альтанка. Як свідчили сліди, викрадачка вийшла на діаґональну доріжку й рушила до краю саду.

„А в цьому місці,“ — розповідала Беатриса, коли вони дісталися до ґратчастої огорожі, що відокремлювала сад від решти садиби, — „вона звернула під дерева і стала стежити за будинком. Була тут довго, може, кілька годин, а потім…“

Раптом Беатриса замовкла й доторкнулася долонею до лоба. Марк занепокоєно подивився на сестру. Навіть у примарному місячному світлі було видно, що вона сильно зблідла.

„Що з тобою, Беа?“ — запитав він стурбовано. — „Тобі зле?“

„Ні, нічого… просто в голові запаморочилося…“

Принцеса Інґа випустила з рук Леопольда, притримала Беатрису й допомогла їй сісти на землю.

„Як ти, дівчинко?“

„Все гаразд, пані. Я… Мабуть, це від утоми. Зараз мине… Уже минає.“

Принцеса погладила її по голові.

„Ми вчинили нерозумно. Нам слід було дочекатися ранку і бодай трохи відпочити.“

„А якщо це не від утоми?“ — запитав Ґуннар, сторожко роззирнувшись. — „Може, спрацював якийсь хитрий маґічний захист.“

„Заспокойся, кузене, ніякої маґії тут немає. Я б її неодмінно відчула.“

Беатриса підвела голову й кволо всміхнулася.

„Уже минуло. Можемо йти далі. “

„Ні, посиди ще трохи. Нам нема куди квапитися.“

Тут Леопольд, який весь цей час зосереджено дивився на Беатрису, ні з того ні з сього вкусив принцесу за пальця — щоправда не сильно, а лише для того, щоб привернути її увагу. Вона спантеличено втупилася в нього і пошепки запитала:

— Що таке?

— Мені можна сказати?

— Гаразд, кажи.

Леопольд тицьнув лапою в Беатрису.

— Це не Цвітанка. Більше не Цвітанка.

Принцеса сумно кивнула:

— Я знаю, котику.

Він енерґійно чмихнув:

— Дідька лисого ти знаєш! Ти казала, що її немає, коли вона ще була. А от щойно Цвітанка щезла… Не вся, дещо від неї залишилося, але це вже не можна назвати Цвітанкою. Тепер тут інша дівчинка, також гарна — та не Цвітанка.

Принцеса розгублено похитала головою:

— Я не розумію тебе, Леопольде. Геть не розумію.

— Я теж не розумію, Інно, — зізнався кіт. — Тут коїться щось дивне.

— А що саме тут коїться?

— У тім-то й річ, що не знаю.

Принцеса на хвилину задумалася.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Будемо з цим розбиратися.