Коли дивишся в безодню

Розділ 11

Марк і Беариса давно втратили лік дням. Поспіхом залишаючи замок МакҐреґора, вони прихопили з собою лише Марків наручний годинник, який виявився несправним — вочевидь, механізм було пошкоджено чарами під час сутички на трактовому шляху. Марк намагався полагодити його, але нічого не виходило, і врешті він спересердя пожбурив годинника в річку, про що наступної ж миті пошкодівав — бо це був батьків подарунок на його тринадцятиріччя. Проте лізти у воду не став — сестра відмовила…

Подорожуючи по Гранях, не випадало покладатися на такі природні орієнтири часу, положення сонця вдень або вигляд зоряного неба вночі. За годину Марк з Беатрисою могли бачити дюжину світанків та смеркань, зі спекотного полудня вони потрапляли простісінько в холодну ніч, а вечірні сутінки миттю змінювалися сірою ранковою імлою. Незапаром вони опинились у якомусь суб’єктивному безчасів’ї, де єдиним мірилом подоланого за умовний день шляху було почуття втоми. Вони їхали, поки не падали з ніг, потім спали, поки не набиралися сил для наступного переходу, і знову їхали. За довжиною свого волосся, яке вже порядно натирало йому шию, Марк порахував, що вони подорожують близько трьох місяців. Беатриса не погоджувалася з ним і твердила, що набагато довше.

Попри їхні сподівання, за весь цей час їм не зустрілося жодної населеної Грані, де вони могли б залишити про себе звістку, а повторно надсилати листа Колодязем вважали за недоцільне. По-перше, перебували занадто далеко від рідних місць і на такій великій відстані не могли точно прицілитися. А по-друге, навіть у тому неймовірному випадку, якби їм вдалося правильно зорієнтувати Колодязь, лист надійшов би за призначенням через багато місяців. Це годилося б хіба що для прощального послання — а Марк та Беатриса не хотіли думати про таку можливість, вони й далі вірили в успіх свого задуму. Якийсь час брат із сестрою сподівалися, що з допомогою лев’ячої шкури, яка відчутно посилила вроджену маґію Марка, вони зуміють опанувати техніку міжпросторового зв’язку, але їм, незважаючи на всі зусилля, так і не вдалося докликатися ні до майстра Ільмарсона, ні до інших шкільних учителів, ні до батьків…

Рухаючись кріз Ребра, Марк і Беатриса дедалі більше відставали від викрадачки, що їхала по Трактовій Рівнині; про це свідчили дедалі старіші місця її стоянок, що зустрічалися на їхньому шляху. Втішало лише одне: слід тьмянів не так швидко, як боялася сестра, і по ньому ще можна було йти. Часом Марк шкодував, що піддався на Беатрисині вмовляння й погодився на цю погоню, замість шукати допомоги. Однак жодного разу не обмовився про це, оскільки розумів, що вже пізно міняти плани.

Безумовно, найважча частина подорожі припадала на долю Беатриси. Марк не бачив ніяких слідів, а отже, не знав, куди треба йти, тому в дорозі сестра керувала їхнім спільним тілом і лише на привалах передавала контроль над ним братові. Таким чином, Маркові доводилося потерпати від утоми якісь дві-три години на день, а решту часу страждала Беатриса. Проте не нарікала, дарма що в своєму власному тілі була вкрай вередлива і важко переносила інтенсивні фізичні навантаження. Розуміючи, що на карту поставлено саме її існування, як окремої особистості, сестра зібрала свою волю в кулак і терпляче переносила всі труднощі задля того, щоб повернути собі тіло.

Лише одного разу вона в розмові з Марком припустила можливість, що їм це не вдасться.

— Ну, що ж, — сказав він, — житимемо разом. Здається, ми гарно ладнаємо. Хіба ні?

— Так, звісно… Але тоді мені доведеться стати хлопцем, потім — чоловіком.

— Певна річ. А тобі це не подобається?

— Ну, взагалі, це непогано. Та дівчиною бути краще.

— І чим же?

— Твоє тіло не таке ніжне, не таке чутливе, як моє.

— Проте воно дуже й витривале. А ще в мене ніколи не буває місячних. Я ж пам’ятаю, як ти страждала в такі дні.

— Зате в інші мені було чудово, — заперечила сестра. — А в тебе завжди однаково — ні те, ні се. Крім того, коли ти подорослішаєш, то станеш великим, грубим і волохатим.

Марк, що в цей час контролював тіло, голосно розсміявся.

— То он чого ти боїшся!

— Атож, боюся, — зізналася Беатриса. — І це серйозно, без жартів… А от уяви собі таку ситуацію: ми трохи подорослішаємо, і я закохаюсь у якогось хлопця. Що тоді?

Марк здригнувся.

— Ні-ні, — квапливо мовив він. — Цього не станеться. За цей час мої гормони зроблять свою справу, ти станеш стовідсотковим хлопцем, і тебе приваблюватимуть лише дівчата.

— Ну, припустімо, — із сумнівом сказала сестра. — Нехай я покохаю дівчину. Ану ж вона тобі не сподобається? Якщо ти закохаєшся в іншу?

Марк важко зітхнув.

— Сподіваюся, ми покохаємо одну й ту саму дівчину. Адже в нас такі схожі смаки…

*

Монотонний перебіг їхньої подорожі було порушено, коли вони дісталися до місця, де викрадачка, судячи із залишених нею слідів, провела не одну ніч, а добрі три або чотири дні, вочевидь, на когось чекаючи. Після ретельнішого огляду стоянки, Марк і Беатриса переконалися, що тут справді була ще одна людина. Найпевніше, чоловік.

— Якщо він приєднався до неї, то це кепсько, — сказала сестра. — Тепер у нас буде двоє противників.

— А може, й більше, — зауважив Марк. — Якщо вони їдуть до якогось лігвища чорних чаклунів.

У кущах праворуч від них почулося якесь шарудіння. Він рвучко повернувся, готовий відбити раптовий напад, але побачив посеред листя лише котячу мордочку.

— Кіт! — радісно вигукнула Беатриса. — Отже, тут є люди. — Перехопивши в брата контроль над тілом, вона дагідно покликала: — Киць, киць! Ходи сюди, котику. Киць, киць, киць!

Кіт із жалісним нявчанням вибрався з кущів і сторожко підійшов до них. Він був рудий зі світлими смугами і страшенно худий, а його жовті очі дивилися з невимовно голодним виразом. Беатриса схопила його на руки.

— Це не кіт, а кішка. І зовсім не боїться людей. Вона домашня… Ми на населеній Грані, Марку!

— Спривай, Беа, не квапся з висновками. Дай я дещо зроблю.

— Гаразд. — Сестра поступилася йому тілом.

Марк поставив кішку на землю, відступив на кілька кроків і проказав стандартне замовляння, якого їх навчили в школі. Кішка тут-таки перетворилася на худющу гніду кобилу і, хвицнувши задніми ногами, голосно заіржала. Їй підголосив вороний жеребець Марка та Беатриси, що пасся неподалік; не знаючи його попереднього імені, вони назвали коня Вулканом.

— Кішка-перевертень! Справдешня! Як ти здогадався, Марку?

— Якщо чесно, то не здогадався, а просто вирішив перевірити.

— І що ж тоді виходить? Де господар кішки?

Марк подивився на кобилу, яка жадібно скубла траву, розмахуючи від задоволення хвостом.

— Не думаю, що вона місцева. Бачиш, яка худюща й голодна. Чи можеш ти уявити господаря, який би так погано дбав про свою кішку-перевертня?

— Ні, не можу.

— Я також. Та навіть коли припустити, що знайшовся такий бовдур, який не годував кішку, ще й прогнав її з дому, то як гадаєш, довго їй довелося б шукати собі нового господаря?

— Ні, звичайно. Претенденти відразу вишикувалися б у чергу.

— Атож. І так само було б у разі смерті господаря.

— Але кішка могла просто загубитися.

— До цього я й веду. На населеній Грані загубитись вона не могла — перевертні чудово орієнтуються на місцевості й відчувають людей за багато миль від себе. Тож залишається одне пояснення… вірніше, два. Перше: господар кішки сам подорожував Гранями і вмер тут або від ран, або від важкої хвороби. Друге: з якоїсь причини він кинув її й продовжив мандрівку пішки або на звичайному коні.

— Але чому?

— Не знаю, Беа… А втім, ні, маю один здогад. Судячи з її схудлості, останні два тижні вона жила надголодь. І саме два тижні тому на цій Грані зупинялася викрадачка, очікуючи, коли до неї приєднається супутник. Сумніваюся, що це простий збіг. Таких збігів не буває. Вочевидь, той чоловік прибув сюди на кішці, а тут кинув її й далі поїхав на другому коні викрадачки. Чорний чаклун цілком здатний на таку підлість.

— А навіщо він узагалі зв’язався з кішкою-перевертнем? Адже слуги Темряви бояться їх.

— Перевертнів бояться пекельні почвари, — уточнив Марк. — А слуги Нижнього Світу просто не люблять їх і воліють не зв’язуватися з ними. Проте іноді використовують для замилювання очей, щоб дурити забитих селян і наївних дівчат на заразок тебе.

— Облиш, брате! — образилася Беатриса.

— Гаразд, гаразд, я ж пожартував. А якщо серйозно, то викрадачка твого тіла і її супутник, мабуть, вирушили в таке місце, де перевертнів дуже не люблять. А може, сама викрадачка не захотіла подорожувати разом з кішкою, тому наказала залишити її тут.

— І що ж нам з нею робити?

Марк підступив до кобили й потріпав рукою її пишну гриву. Вона підняла голову й діткнулася носом до його плеча.

— Ми їй сподобалися, Беа. Схоже, вона визнає нас своїми новими господарями.

— Так, вона лагідна й довірлива. Та якщо ти маєш рацію і це кішка чорного чаклуна… Ні, навіть тоді не можна кидати її тут напризволяще. Вона ж геть не пристосована до життя на дикій природі.

— Певна річ, ми візьмемо її з собою, — погодився Марк. — Гадаю, ми нічим не ризикуємо. У школі нам казали, що справжні перевертні не піддаються інфернальному впливу.

— А що як вона несправжня?

— Навряд. Якщо ця кішка — фальшивий перевертень, то навіщо, питається, її тут залишили? Для нас? — Він похитав головою. — Ні, це надто притягнено за вуха. Якби викрадачка знала, що ми її переслідуємо, то нацькувала б на нас цілу армію нечисті. Та про всяк випадок перевіримо її.

Упродовж наступної години Марк провів над кішкою всі відомі йому тести, на які вона реагувала цілком нормально, як і годилося справжньому перевертню.

— Все гаразд, Беа, — підсумував він. — Кицька чиста. Можемо сміливо брати її з собою.

— А як ми її назвемо?

— Гм… Це складне питання. Його слід гарненько обдумати.

*

Зрештою вони вирішили назвати кішку Кариною. Перші дні везли її в сплетеному з ліан кошику, а потім, коли вона трохи від’їлася й набралася сил, перетворили на коня і далі їхали на ній, залишивши Вулканові нести поклажу. Беатриса на той час уже так натренувалася перетинати Ребра, що без проблем переносила з Грані на Грань обох коней, нітрохи не вповільнюючи їхньої ходи. Крім того, Карина виявилася не лише сильною та витривалою, а й дуже досвідченою кобилою. Вона мала м’який алюр, у її сідлі не так трусило, як на Вулкані, тож Марк і Беатриса могли їхати довше й швидше, а наприкінці денного переходу втомлювалися менше, ніж досі.

І ось, тижні за два після зустрічі з кішкою (а, може, й раніше — з орієнтацією в часі у них і далі були проблеми), вчергове перейшовши з Грані на Грань, Беатриса побачила, що сліди викрадачки виходили за межі латки й назад уже не поверталися. Цьому могло бути лише одне пояснення: мета її довгої подорожі була десь тут, на цій Грані…

— Не квапся з висновками, — трохи охолодив сестрин запал Марк. — Не виключено, що десь там, на узліссі, знаходиться інша Вуаль, якою вона й скористалася, щоб знову вийти на Рівнину.

— Але раніше вона так не робила, — заперечила Беатриса. — Коли зупинялася на ночівлю або для полування, то зажди поверталася на ту саму латку, де й полишила Рівнину.

— А цього разу взяла й не повернулася… Втім, нащо ми сперечаємося. Їдь по сліду, а там побачимо. Тільки будь обережна.

— Я завжди обережна.

Беатриса спрямувала Карину по вервечці слідів викрадачки. Вулкан слухняно затюпав поруч.

При наближенні до лісу кобила стала виказувати ознаки неспокою. Вона раз у раз форкала, легенько хвицала і знай поривалася вкусити жеребця, який був видимо спантеличений її несподіваної аґресивністю й невдовзі визнав за краще відступити.

Беатриса зупинила Карину, нахилилася до її шиї й лагідно потріпала гриву.

— Що з тобою, кицюню? Заспокойся.

У відповідь коняка голосно зафоркала й стала бити передніми ногами землю.

— Здається, — промовив Марк, — її щось стривожило.

— Але що? Я нічого не відчуваю.

— А вона, поза сумнівом, відчуває. Перевертні мають дуже гостре чуття на всіляку нечисть. Схоже, твоя правда, сестричко. Викрадачка їхала сюди. Може, вона й досі тут. Нам слід рухатися тихше.

— Але як це зробити? Якщо Карина вже зараз стурбована, то далі взагалі казитиметься.

— Так, справді. Досвідчені чаклуни вміють заспокоювати своїх котів-перевертнів, але я не знею, як їм вдається.

— Я теж не знаю. — З цими словами Беатриса спішилася. — Гадаю, нам краще їхати на Вулкані.

— А що з Кариною?

— Перетворимо на кішку. В цій іпостасі ми зможемо впоратися з її панікою.

Так вони і вчинили. Сестра перетворила Карину, забралася з нею на жеребця і рушила далі по сліду. Кішка продовжувала хвилюватись, а за якийсь час почала жалісливо нявчати. Беатрисі довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти її. Лише коли вона спересердя оголосила, що залишить вередливу кицьку саму посеред лісу, Карина, мовби зрозумівши ії слова, негайно замовкла.

— Мабуть, так і заспокоюють перевертнів, — зауважив Марк. — Коли вони починають сильно хвилюватися, їх просто лякають чимось жахливішим для них, ніж нечисть. Наприклад, самотністю. І вони миттю забувають про свої попередні страхи.

— Можливо, — погодилася сестра. — Але що нам робити з власним страхом? Мені аж жижки дрижать. І це при тому, що я ще не відчуваю ніякої небезпеки. А що буде, коли відчую?

— Боятимешся менше. Людина так улаштована, що невідоме лякає її дужче за будь-яку конкретну загрозу. Втім, ти завжди можеш повернути назад. Зрештою, тобі є де жити — в моєму тілі.

— Ну ні! Я хочу жити в своєму. І не відступлю, поки маю хоч найменший шанс.

Вони продовжували заглиблюватися в ліс.