Коли дивишся в безодню

Розділ 14

Проїхавши лісом близько години, Марк з Беатрисою почали відчувати слабку присутність якихось сил. Ці сили були явно ворожої природи, вони тиснули на розум, породжуючи несвідоме відчуття страху та тривоги. Довкола немов згущалися грозові хмари. День і далі залишався ясним та сонячним, але в повітрі зависла неясна загроза, яка ставала дедалі відчутнішою. Тепер уже занепокоївся й Вулкан — та поки Беатрисі вдавалося стримувати його.

На їхньому шляху чимраз частіше траплялися цілком позбавлені листя дерева з чорними, неживими стовбурами і покорченими гілками, що страх як нагадували наготовлених до смертельного нападу змій. Невдовзі таких дерев стало чи не більше, ніж нормальних, живих. У цьому напівмертвому лісі панувала зловісна тиша — не чулося ні криків птахів, ні шуму вітру в листі, навіть хрускіт сухих гілок під копитами Вулкана здавався якимось боязким, приглушеним.

Урешті вони побачили поміж деревами широку прогалину, посеред якої стояла перекошена хатина з потемнілою від часу солом’яною стріхою. Саме там, як миттю зорієнтувалися Марк та Беатриса, й було джерело похмурої сили, що хвилями накривала весь довколишній ліс. Над прогалиною з гучним карканням кружляла зграя круків, а перед хатиною паслась величезна, завбільшки з теля, чорна коза.

— Обережніше, Беа, — попередив Марк, побоюючись, що сестра відразу кинеться в атаку. — Мерщій сховайся, поки нас не помітили. Спершу треба розвідати обстановку.

— Все гаразд, братику, — відповіла вона. — Я не збираюся йти напролом. Не май мене за нерозсудливу дурепу.

Залишаючись під захистом дерев, сестра обережно зійшла з коня і сховалася за найближчим чагарником. Карина знову захвилювалась, але вже не так сильно, як раніше. Схоже, явна присутність джерела загрози не викликала в неї такого панічного страху, як невидима небезпека. Беатриса розсунула гілля й пильно оглянула прогалину.

— Це тут, — констатувала вона. — Сліди викрадачки ведуть до хатини, а назад уже не повертаються.

— Може, з іншого боку є ще один вихід? — припустив Марк. — Важко повірити, що вже два тижні вона сидить там сиднем. До того ж ніде поблизу не видно коней.

— Вони могли втекти. Поглянь на Вулкана — так і поривається дати драпака. А може, їх забрав її супутник. Вони приїхали разом, він погостював тут трохи, а потім забрався геть. Чи взагалі сюди не приїздив — вони розійшлися біля Вуалі, а далі вона рушила пішки.

— Не квапся з висновками, Беа. Давай усе розвідаємо, а вже потім будемо гадати.

— Гаразд, — сказала Беатриса.

Вона прив’язала Вулкана до дерева, міцніше пригорнула до себе Карину й обережно рушила в обхід прогалини, ховаючись за кущами й широкими стовбурами дерев. Зробивши майже повне коло і зусібіч оглянувши галявину біля хатини, повідомила:

— Слідів ніде немає. Викрадачка має бути всередині. Мабуть, вона мешкала тут і в своєму попередньому тілі. Це типове лігвище чорної відьми.

— Якщо так, то чому за весь цей час вона жодного разу не вийшла назовні? Погодься, це дивно.

— Так, дивно, — погодилася сестра. — Але ж ти чув розповіді про лихих чаклунок. Вони мають хіба ж такі дивацтва. Може, вона досі відпочиває після довгої дороги, а годується молоком кози, яка на її виклик заходить до хати.

— Гаразд, нехай так. І що робитимемо далі?

— Треба піти туди і… А втім, ні, так не годиться. Краще виманити викрадачку на відкрите місце й одним точним ударом паралізувати її. Треба влаштувати все так, щоб вона не встигла зреагувати і не стала опиратися, бо тоді моє тіло може постраждати в сутичці. — Беатриса зітхнула. — Тільки не уявляю, як це зробити. А чекати, поки вона сама вийде…

— Це також не годиться, — сказав Марк. — Нас раніше помітять круки або почує коза. А вона вже точно служить відьмі… До речі, ідея! Ми можемо використати козу.

— Як?

— Нехай вона здіймає тривогу. Викрадачка вибіжить із хатини…

— І буде готова до нападу, — заперечила Беатриса. — Це кепська ідея.

— Стривай, Беа, ти не дослухала мене. Я не пропоную нам відкритися. Ми перетворимо Карину на коня і надішлемо до хатини. Відьма вийде розібратися, в чім річ, відволічеться на неї — і тоді ми вдаримо.

— Це небезпечно. Кицька може загинути.

— Так, може. Але я не бачу інших варіантів. Відволікти відьму може лише Карина.

— Гм… А якщо надіслати Вулкана?

— Ми не зможемо керувати ним так добре, як Кариною. А в нас лише одна спроба.

Врешті Беатриса визнала братову слушність і швидкими перебіжками від дерева до дерева повернулася на те місце, де було прив’язано Вулкана. Видобувши з припасованих до сідла піхов меч, вона поклала його на землю біля своїх ніг і заходилася гладити Карину, приказуючи:

— Ти маєш це зробити, кицюню. Допоможеш нам, а ми тебе захистимо. Нічого не бійся, я буду з тобою.

— Беа, — запитав Марк, — ти зможеш керувати кішкою, якщо я контролюватиму тіло? Тоді тобі не доведеться розпорошувати увагу: вестимеш Карину, а я захищатиму її.

— Давай спробуємо.

Сестра поцілувала Карину, опустила її на траву і поступилася тілом братові. Втомлений від бездіяльності, Марк з насолодою розпростав плечі й глибоко вдихнув.

— Ну як, сестричко, виходить?

— Зараз спробую.

Карина пощулилася й жалібно нявкнула, та все ж почимчикувала до сусіднього дерева, куди її скерувала Беатриса. Марк чув сестрині думки, що їх вона надсилала кішці:

— Не бійся, люба, я з тобою. Іди, йди, будь слухняною кицею. — Відтак звернулася до брата: — Все гаразд, Марку. Виходить не так добре, як при контролі над тілом, але згодиться. Що тепер робити?

— Відведи її далі від нас, а потім випускай на галявину. І пригодуйся обернути на коня.

Скоряючись Беатрисиній волі, Карина відбігла десь на два десятки людських кроків убік, після чого вистрибнула з кущів на відкритий простір.

— Перетворюй! — скомандував Марк.

Беатриса подумки проказала замовляння. Перетворена на кобилу Карина чвалом помчала до хатини. Тут-таки на неї стрімко полетів один з круків, але промахнулась і щосили врізався в землю. Другий крук цілився ретельніше, взявши в розрахунок швидкість кобили, проте це йому не допомогло — Марк зумів підбити її паралізувальними чарами. Карина на ходу втоплатала збитого крука в землю і продовжила бігти вперед.

— Їй уже не страшно, Марку! Вона більше не опирається моїм наказам.

— Чудово… А тепер мерщій назад!

Якраз тоді чорна коза, що досі мирно поскубувала зів’ялу траву перед хатиною, мовби прокинулася і з гучним меканням, більше схожим на ревіння розлюченого бугая, кинулася назустріч Карині. Беатриса негайно розвернула кобилу й погнала її назад до лісу. При цьому їй довелося докласти певних зусиль, щоб примусити до покори Карину, яка, геть забувши про свої недавні страхи, рвалася в бій з козою.

Марк підбив ще одного крука і тут краєм ока помітив, як двері хатини розчахнулись і надвір вибігла гладка стара баба в засмальцьованій сірій сукні та з розтріпаним сивим волоссям. Він чекав цього моменту і негайно вдарив супротивницю приголомшливим закляттям. Стара пронизливо скрикнула, похитнулась і впала навколішки, випроставши руки в жесті запізнілого захисту. Проте частину імпульсу вона таки встигла відбити і не знепритомніла.

— А де ж викрадачка? — розчаровано мовила Беатриса, на секунду відволікшись від Карини.

Марк уже й сам збагнув, що ця гладка баба ніяк не може бути викрадачкою сестриного тіла, а тому без найменших побоювань вдарив її ще одним закляттям, вклавши в нього всю свою злість та досаду. Як і в попередньому випадку, відьма частково відбила його і, вже ледве втримуючи рівновагу, завдала удару у відповідь.

Маркове обличчя обдала хвиля жару, його одяг затлів, і радше інстинктивно, ніж усвідомлено він подіяв на себе охолоджувальними чарами. Жар миттю змінився пронизливим холодом. Марк зрозумів, що й цього разу трохи перестарався, проте часу зігріватися не мав. Він знову атакував відьму, наславши на неї цілий каскад смертоносних чарів. Вона прикрилися силовим щитом, але той лише кілька секунд протримався під несамовитим натиском з боку Марка, а вже наступної миті тіло старої гепнулося додолу й запалало яскраво-зеленим полум’ям.

Коза негайно припинила гонитву за кобилою й побігла до своєї охопленої вогнем господині, жалібно мекаючи на ходу.

— Повертай Карину, — промовив Марк, пильно стежачи за хатиною. — Свою задачу вона виконала.

Беатриса перекинула кобилу на кішку й наказала їй повертатися.

— І що тепер? — запитала вона.

Марк мерзлякувато пощулився — не від страху, а від холоду, що його він сам на себе нагнав, нейтралізуючи тепловий удар відьми.

— Не знаю, Беа, — розгублено відповів він. — Якби в хатині був хтось іще, він би напевно атакував нас, поки ми розбиралися зі старою. Ти точно ніде не бачила слідів?

— Точно.

— Гм, цікаво… — Марк поринув у глибоку задуму. — А якщо викрадачка скористалася Колодязем?

— Тоді кепські наші справи, — похмуро мовила сестра. — Не думаю, що зможу побачити, куди вона його проклала.

На цей час повернулася Карина і, підбігши до Марка, стала тертися об його ногу. Він узяв її на руки й притиснувся щокою до м’якої пухнастої шерсті. Кішка задоволено замуркотіла.

— От що, сестричко, ходімо туди. Нічого розумнішого я не придумаю.

— Твоя правда, Марку, — погодилася Беатриса. — Ходімо.

Він посадовив Карину на траву і сказав їй:

— Зачекай нас тут, гаразд? Нікуди не йди. Стережи Вулкана.

Збагнувши, що її збираються залишити, Карина жалібно занявчала.

— Ми ненадовго, — переконував Марк. — Зараз лише подивимося, що там усередині, й зараз же повернемося.

Кішка начебто повірила йому, згорнулась у траві клубочком і заплющила очі. Мар узяв до рук меча й випростався.

— Ну, ходімо.

Тримаючи меч напереважки і прикриваючи спину силовим щитом, він вийшов на відкриту місцевість і рушив до хатини, готовий до будь-яких несподіванок.

Чорна коза з тужливим меканням стрибала довкола зітлілих рештків своєї господині й не звертала на Марка ні найменшої уваги. Зате круки, ледь забачивши його, негайно кинулися в атаку. Щоб не розбиратися з кожним окремо, Марк скерував у гущу злобних птахів хвилю крижаного холоду. Близько дюжини круків, миттю перетворившись на шматки льоду, попадали на землю. А стільки ж уцілілих визнали за краще відлетіти на безпечну відстань.

До хатини Марк дістався без пригод і вже там зазнав нападу кози, яка, схоже, вирішила помститися за загиблу відьму. Він зустрів її ударом меча поміж рогів і розкраяв їй череп. Проте тварюка виявилася живучою і, попри смертельне поранення, змогла провести ще одну атаку, ледве не збивши Марка з ніг. Лише останньої миті йому вдалося відстрибнути вбік і вдарити в неї закляттям зупинки серця. Коза повалилася набік і, дриґнувши наостанок ногами, здохла.

— Знаєш що, — озвалася Беатриса. — Кинь-но цей меч і не спокушай долю. Маґія набагато надійніша. З відьмою ти впорався запросто, а з козою вирішив погратись і мало не догрався.

— Не в тім річ, Беа, — заперечив він, хоч і розумів слушність сестриних докорів. — Відьму я заскочив зненацька, і мій перший удар став вирішальним у всьому поєдинку. Вона просто не встигла зреагувати.

— Про це я й кажу. А якби ти кинувся на неї, махаючи мечем, вона б миттю тебе закатрупила. Тому, братику, кинь зброю й цілком покладися на маґію. Ну ж бо!

Зітхнувши, Марк устромив меча лезом у землю.

— Гаразд, умовила.

Він обійшов купу ще гарячого попелу, на яку перетворилося тіло вбитої ним відьми, обережно підступив до розчахнутих настіж дверей і зазирнув до середини. Хатина складалася з однієї великої кімнати, що слугувала її мешканці і за спальню, і за кухню, і за комірку. В кімнаті панував цілковитий безлад: великий дерев’яний стіл було захаращено немитим посудом, над яким із дзижчанням роїлися великі зелені мухи, на гнилій дощатій підлозі там і тут було розкидане козяче лайно, на ліжкові лежали зібгані простирадла, що либонь уже кілька років не знали прання. До всього іншого, з хати нестерпно смерділо гниллю, потом і нечистотами.

— Фу! — гидливо мовила Беатриса. — Як можна тут жити!

Долаючи відразу, Марк увійшов до хатини й роззирнувся. Його увагу негайно привернув відчинений люк у підлозі між стіною та пічкою, якого він з порогу не помітив. Очевидячки, в той самий час, коли коза здійняла ґвалт, господиня хатини перебувала в підвалі.

— Там, біля пічки! — сказала сестра.

— Так, бачу.

Він сторожко наблизився до люка й подивився вниз. Підвал був не менше трьох метрів завглибшки, туди вела полога дерев’яна драбина, нижні сходинки якої губились у темряві.

— Мені щось не хочеться туди потикатись, — сказав він.

— Мені також, — відповіла сестра. — Та якщо сліди ведуть униз… Ану, дай погляну.

Марк дозволив Беатрисі перебрати контроль над тілом. Вона швидко озирнулася довкола, відтак подивилась у підвал і повідомила:

— Викрадачка була там.

— А нагору поверталася?

— Не знаю. Не впевнена. По всій кімнаті забагато слідів, а на драбині вони дуже розмазані. Треба спуститись униз.

— Треба, то треба, — неохоче погодився Марк. — Тільки поверни мені тіло. Я звичніший до нього, та й реакція в мене краща, а зараз це найголовніше. Хтозна, що там унизу.

— Про реакцію ще можна посперечатися, — задля годиться зуважила Беатриса. — Та загалом, маєш рацію. Зрештою, це твоє тіло.

Повернувши собі керування тілом, Марк підійшов до столу, взяв свічку і запалив її від кресала. Коли полум’я розгорілося, він повернувся до люка, подумки проказав коротку молитву, до якої приєдналася й сестра, і повільно почав спускатися.

Досягнувши дна, вони опинились у невеликому підвальному приміщенні, стіни й підлогу якого було викладено каменями й обштукатурено. Уздовж однієї зі стін тяглися полиці, заставлені всілякими банками та пляшками, на підлозі стояли вкриті пліснявою ящики, а в дальному куті виднілося двійко діжок. Біля них Марк побачив ледь відчинені залізні двері, з-під яких вибивалося слабке світло.

— Як гадаєш, що там? — запитала Беатриса.

— Цікаве питання. Хотів би я взнати відповідь, не рушаючи з місця.

— До речі, дай-но я погляну, чи ведуть назад сліди.

— Згодом, сестричко. Ми все одно мусимо піти й подивитися, куди ходила викрадачка. А зараз нам не варто відволікатися.

Намагаючись рухатися безшумно, Марк підступив до дверей і обережно зазирнув у щілину. Сусіднє приміщення, просторіше за це, було освітлене тьмяним полум’ям десятка свічок, що стояли на підвищенні, яке віддалено нагадувала церковний вівтар. На підлозі перед „вівтарем“ було накреслено жирними лініями велику пентаграму, всередині якої, розкинувши руки та ноги вздовж її променів, непорушно лежало оголене тіло…

— Це я!… вона… моє… — вигукнула Беатриса.

Марк рвучко розчахнув двері, увірвався до середини й швидко роззирнувся навсібіч, у пошуках ворогів. І лише переконавшись, що в приміщенні більше нікого немає, дозволив собі зосередитись на пентаграмі.

— Це не я, — розчаровано протягла сестра. — Це інша бідолаха.

Тіло на підлозі належало дівчинці років дев’яти чи десяти. Вона була невисока, струнка, з довгими худенькими ногами та щуплявою фігуркою. Її не можна було назвати красунею, проте вона була досить гарненькою, а в майбутньому обіцяла стати привабливою дівчиною… Якщо, звісно, в неї ще було майбутнє.

Марк підійшов до дічинки, опустився навколішки і взяв її за зап’ясток у намаганні намацати пульс. Це вдалося йому не відразу, а коли він урешті відчув биття жилки, то воно виявилося дуже слабким і повільним — не більше двадцяти ударів на хвилину. А може, й менше.

— Жива, — повідомив він Беатрисі. — Ледь-ледь, на межі смерті. В медицині це називають летарґією.

— Мабуть, з нею хотіли зробити те саме, що й зі мною, — припустила сестра. — А втім, хтозна. Може, та відьма просто збиралася принести її в жертву.

Марк похитав головою:

— Навряд. Навіщо тоді вона так міцно приспала її. Як мені відомо, чорні чаклуни та відьми воліють, щоб їхні жертви до найостаннішої миті залишалися притомними. Їм подобається слухати їхні передсмертні крики… — Він здригнувся. — Що будемо робити, Беа?

— Гадаю, спершу треба винести її звідси. А далі — за обставинами.

— А я зможу? — засумнівався Марк. — Не впаду з драбини?

— Звичайно, зможеш, ти ж такий сильний. А драбина не дуже крута, ти зможеш іти нею, не тримаючись за поруччя. Та якщо боїшся, я сама це зроблю.

— Ні, краще я.

Дівчинка виявилася досить легкою, та все ж Марк порядно спітнів, поки підіймався з нею по драбині — і не так від ваги тіла, що його він тримав на руках, як від страху спіткнутися на нерівних східцях і гепнутися додолу.

На щастя, все минулося без неприємних пригод. Марк вибрався з підвалу, квапливо вийшов з хатини, віддавши перевагу свіжому повітрю перед сумнівними вигодами відьминого житла, і дбайливо опустив свою ношу на землю. Круки, геть забувши про недавній прочухан, намірилися були знову напасти на нього, тож йому довелося згаяти кілька хвилин на те, щоб позбутись огидних птахів.

Коли останній крук каменем упав додолу, Марк полегшено зітхнув і витер з лоба холодний піт. Відтак перевірив стан дівчинки і переконався, що все залишилося без змін — вона й далі перебувала між житям та смертю.

— От що, Беа, — сказав він. — Повернімося до нашого укриття. Тут я почуваюся надто незатишно й не можу зосередитись.

— Але сліди…

— З ними розберемося згодом. За цей час вони ніде не подінуться. А зараз головне — дівчинка. Згодна?

— Ну… гаразд.

— От і домовились, — Марк знову підхопив непритомне тіло на руки й рушив до лісу.

Коли вони наблизилися до чагарнику, звідти вистрибнула Карина і з радісним муркотінням стала тертись об його ноги.

— Ну, кицюню, вгамуйся, — втомлено пробурчав він. — Так я ще спіткнуся.

Опинившись під прикриттям кущів, Марк поклав дівчинку на траву, опустився поруч із нею навколішки і в нерішучості спрямував погляд на її бліде нерухоме личко, оточене розтріпаним темним волоссям.

— Чого зволікаєш! — нетерпляче мовила Беатриса. — Вона може вмерти.

Марк почесав потилицю.

— Тут така справа, Беа. Якщо тіло дівчинки призначалося для вселення чийогось безплотного духу, то можливі три варіанти. Перший: ми завадили відьмі на самому початку, коли вона лишень приспала її. Другий: відьма вже вигнала душу з тіла, але в нього ще ніхто не вселився. І третій: ми втрутилися на завершальному етапі, коли втілення вже відбулось, і відьмі залишалося тільки вивести тіло з глибокого сну. В першому випадку все ясно — ми маємо врятувати дівчинку. У другому — вже нічим їй не допоможемо. А в третьому… От із цим проблема, сестричко. Якщо нам вдасться оживити дівчинку, як ми зможемо визначити, що це вона, а не хтось інший?

— Ого… — Беатриса розгубилася. — Мені це й на думку не спадало.

— А мені спадало. І тепер не знаю, що робити. Ми не можемо кинути її вмирати, це було б рівнозначно вбивству. Але, з іншого боку, й оживляти страшно.

Сестра глибоко замислилася. Марк тримав дівчинку за зап’ясток, уважно дослухався до її слабкого пульсу і одночасно ввивчав маґічну ауру. За силою вона поступалась йому та Беатрисі, але не дуже. Якщо в тіло дівчинки вселився безплотний дух якоїсь чорної відьми, що має зв’язок з Нижнім Світом, то її природна маґія багаторазово посилиться невичерпними енерґетичними джерелами з Потойбіччя, і тоді вона стане грізною супротивницею… А втім, вони з сестрою також не беззахисні, бо мають лев’ячу шкуру.

— Ні, Марку, — нарешті мовила Беатриса. — Я певна, що ми завадили відьмі на самому початку. Сам подумай: вона вибігла з хатини геть не готова до нападу — а це означає, що вона просто хотіла дізнатися, через що біснується коза, й заспокоїти її. А якби процес дійшов до втілення, чи стала б вона, питається, відриватись від такої відповідальної справи на крики кози? Ясно, що ні.

Марк згідно кивнув:

— Твоя правда. Проте ми мусимо бути готові до всього. Зокрема й до того, що в дівчинку вселився нечистий дух.

— Тоді влаштуємо їй перевірку.

— Яку?

— Спробуємо заскочити її зненацька. Розбудимо — якщо, звісно, в нас вийде, — і відразу скажемо, що втілення пройшло успішно.

— Гадаєш, спрацює?

— Має спрацювати. Її перша реакція не може бути награною. Якщо після пробудження в очах дівчинки не буде страху — дикого, панічного страху, — негайно оглуши її.

— А потім?

— Потім будемо розбиратися. Спершу треба розбудити її.

— Ну що ж, — зважився Марк. — До справи.

Він постарався згадати все, що знав про летарґію. Згідно з однією з теорій, якої дотримувався їхній шкільний викладач чаклунської медицини, це був глибокий сон розуму, викликаний порушенням його триєдиного зв’язку з тілом та душею. Щоб вивести хворого з летарґійного стану, замало простої стимуляції життєвих функцій організму; тут потрібен комплексний вплив на всі три складові людського єства — духовну, тілесну та розумову, — для відновлення їх втраченої єдності.

Марк поклав одну долоню на холодний лоб дівчинки, іншу — на її черевне сплетіння, і почав повільно промовляти слова стандартного діаґностичного закляття, уважно дослухаючись до характерного відгуку, обертони якого несли в собі інформацію про стан тих або інших органів. Наскільки він міг судити з позицій свого небагатого досвіду, у фізичному плані дівчинка була цілком здорова, хіба що всі процеси в її організмі були гранично вповільнені. Це радше нагадувало не летарґію, а глибоку гібернацію — стан, схожий на зимову сплячку деяких тварин.

— Ану, спробуймо просто розбудити її, — промимрив Марк і дуже обережно, ледь-ледь, стимулював вироблення адреналіну.

Досі перебуваючи під залишковою дією діаґностичних чарів, він майже фізично відчув, як у дівчинки підвищився тиск, прискорилося серцебиття, почастішало дихання. У крові зріс уміст кисню, це підштовхнуло процеси обміну речовин в організмі, мозок отримав додаткове живлення і почав пробуджуватися…

Зненацька Маркові запаморочилося в голові. Перед його очима попливли різнобарвні плями, він похитнувся, стоячи навколішки, і мало не впав на дівчинку. Лише вольовим зусиллям йому вдалося зберегти рівновагу, він сперся руками об землю й повільно сів.

— Здається, я перестарався, Беа. Мені треба відпочити. Зовсім трохи.

Сестра не відповіла. Мало того, Марк раптом виявив, що не відчуває її присутності, до якої в останні місяці так звик, що почав уже сприймати Беатрисину особистість, як продовження власного „еґо“. А тепер у тому місці його внутрішнього простору, що ним він поступився сестрі, зяяла моторошна пустка…

— Беа, де ти? — панічно вигукнув Марк. — Відгукнись, люба, повернись! Не залишай мене, сестричко!

— Я тут, Марку, — почув він тиху відповідь і замалим не зомлів від полегшення. — Що сталося? Ти знепритомнів?

— Та начебто ні. Не схоже.

— А я, здається, знепритомніла. Щойно отямилась. Мене довго не було?

— Лише кілька секунд. Але я й зараз не…

Договорити Марк не встиг. Цієї миті дівчинка поворухнулась, її вії затремтіли, а щоки трохи порожевіли.

— Вона прокидається, Беа! — насторожено мовив він і про всяк випадок наготувався вдарити паралізувальними чарами.

Повіки дівчини повільно піднялися. Погляд її сіро-блактиних очей насилу сфокусувався на Маркові. Нараз вони сповнилися переляку й розгубеності. Пересохлі вуста ледь чутно прошепотіли:

— Ма… Марку… — І одночасно до нього прийшла зачудована думка сестри: — Я бачу твоє обличчя!…

— О, Господи! — приголомшено вигукнув він і схопив дівчинку за руку. — Це ти, Беа?

Нарешті в її погляді з’явилося розуміння. Вірніше, слабка тінь розуміння.

— Марку, це… — почала вона вголос, а закінчила вже подумки. — Це не сон? Ти повернув моє тіло?… Але як? Де знайшов його?

Упоравшись із першим шоком, Марк заперечно похитав головою:

— Ні, Беа, це не твоє тіло.

— А… а чиє ж то… — Вона осіклася; її обличчя спотворила грмаса жаху. — Боже мій! Тільки не кажи, що я… що ти вселив мене в тіло тієї дівчинки…

— Я нічого такого не робив, це сталося само по собі. Схоже, ми з тобою втрутилися запізно, коли відьма вже вбила дівчинку, а її тіло приготувала для вселення іншого духу — можливо, свого власного. І щойно я дав поштовх до його пробудження, воно тут-таки поєдналося з найближчою вільною душею — а нею виявилася ти. Думаю, так усе й сталося.

Беатриса спробувала встати. Марк допоміг їй набути сидячого положення й обняв за плечі.

— Як почуваєшся?

— Та так, поганенько. Голова паморочиться, слабкість у всьому тілі… в чужому тілі… Ой, Марку! Тепер я також викрадачка! Як і та, що вкрала моє тіло.

— Не кажи так, сестричко, ти нічого не вкрала. Ти зайняла тіло, що виявилося вільним і мало вмерти… А може, якби не ти, його б захопив нечистий дух, якому воно від самого початку призначалося. Можливо, він зараз кружляє поблизу нас і скаженіє з люті, що ти завадила йому втілитися. Гадаю, та дівчинка, хоч би хто вона була, задоволена, що її тіло дісталося тобі.

— Ти справді так думаєш? — з надією запитала Беатриса.

— Я цього певен. Постав себе на її місце й скажи: кого б ти обрала?

Сестра опустила погляд і прискіпливо оглянула свої нові руки, ноги, живіт.

— Все одно це неправильно. Мені не потрібне чуже тіло. Я маю власне, просто його вкрали. Я повинна знайти його й повернути собі.

— А якщо не вийде? Ми мусимо врахувати й таку можливість. Тоді, думаю, тобі буде краще жити в окремому тілі, хай і не твоєму. Хіба ні?

Беатриса невпевнено кивнула:

— Може, й так… — Вона знову подивилася на свої руки та ноги. — Але я знову стала маленькою дівчинкою. Мені це геть не подобається. До того ж раніше я була вродливою, а тепер…

— Ти й зараз вродлива, — запевнив її Марк. — Просто трохи брудна і тому здаєшся страшненькою. А вік не біда, з часом це минеться. Головне, що ти маєш своє тіло, я можу торкатися до тебе, дивитися в твої очі, говорити з тобою, чути твій голос.

— Це не мій голос, Марку. І дивишся ти не в мої очі. Й обіймаєш не мене.

— Ні, Беа, тебе. Хай ти в іншому тілі, але ти — це ти, моя сестра. І тіло, в якому живеш, не чуже мені.

Беатриса міцніше притислася до Марка.

— Але ми й далі шукатимемо моє тіло, правда ж? Ми зробимо все, щоб повернуто його мені… — Вона трохи відсунулася. — Марку, допоможи мені. Я хочу перевірити, чи бачу слід викрадачки.

Він допоміг їй зіпнутися на ноги й розсунув гілля чагарнику. Кілька секунд сестра уважно оглядала галявину, потім кинула:

— Так бачу. Хоч і гірше, ніж раніше. У цього тіла слабка маґія.

Марк насилу притлумив скрушне зітхання. У глибині душі він сподівався, що після втілення Беатриса перестане бачити сліди, тож їм доведеться припинити погоню. За великим рахунком, йому було байдуже, яке в сестри тіло, головне, що воно було, а все інше не мало значення. Маркові дуже не хотілося ризикувати синицею в руках — симпатичною дівчинкою, що її він зараз бачив перед собою, задля журавля в небі — юної красуні Беатриси, чиє тіло було викрадене чорними чаклунами.

— Ні, Беа, — сказав він. — Маґія в тебе нормальна. Слабша, ніж була раніш, але тут радше справа в тренуванні, а не в природному хисті. А слід ти бачиш гірше, бо не маєш лев’ячої шкури.

— І справді, — погодилась вона. — На мені взагалі нічого немає — ні шкури, ні сукні, ні бодай білизни. А я вже мерзну. Трепа піти пошукати одяг і взуття, що були на дівчинці.

— Тільки не зараз, — рішуче мовив Марк, миттю збагнувши, що під цим приводом сестра хоче повернутися до хатини й подивитися, куди ведут сліди викрадачки. — Ти ще надто слабка. Зачекаймо трохи. А з одягом я щось придумаю.

— Гаразд, — поступилася Беатриса, знову сівши на траву. — І дай що-небудь поїсти. У дівчинки… у мене в животі геть порожньо.

Марк зняв з крупа Вулкана велику шкіряну сумку, видобув звідти згорток із рештками сьогоднішнього сніданку і передав сестрі разом з торбинкою, де лежали зібрані в дорозі фрукти. Беатриса негайно допалася до їжі, а Марк тим часом виклав із сумки свої запасні черевики, сорочку, довгополий каптан і пояс зі срібною пряжкою.

— Боюся, мої штани завеликі для тебе. Але це зійде за сукню.

— Умгу, — нерозбірливо промимрила Беатриса з повним ротом.

Утамувавши голод і трохи збадьорившись, вона надягла на себе братову сорочку та його каптан, що доходив їй аж до колін, оперезалася поясом і вступила в черевики, у кожному з яких любісінько вмістилися б обидві її ноги. У цьому вбранні сестра мала доволі кумедний вигляд, і Марк, дивлячись на неї, не міг стриматися від усмішки. Беатриса примхливо надула губи.

— Ну, чого вишкірився? Подивилася б я на тебе, коли б ти надягнув мою сукню.

— Я просто не вліз би в неї. — Він підійшов до сестри й міцно обняв її. — Я такий радий, що знову можу бачити тебе. І байдуже, в якому тілі.

— А я рада бачити тебе, — сказала вно, притулившись до нього. — Нам було непогано вдвох в одному тілі, та все ж краще, коли коли кожен має своє.

— Отже, ти не проти цього тіла? — з надією запитав він.

— Певно ж, не проти. Жити в ньому можна. Та й узагалі, зараз я не в тому становищі, щоб обирати. Мене втелющили в нього, не спитавши згоди.

— А якби спершу спитали? І пояснили, що твоя відмова не повернула б його колишню власницю до життя. Тоді як?

— Гадаю, погодилася б. Без сумніву, погодилася б. Я ж від самого початку розуміла, як мало шансів повернути моє справжнє тіло… — Вона зітхнула. — Але спробувати треба. Якщо ж не вийде — то вбити викрадачку. Я не зможу спокійно спати в своєму новому тілі, поки не буду цілковито певною, що моє попереднє ніхто не споганює.

На більше Марк не розраховував. Він добре знав невгамовну натуру сестри і був певен, що вона нізащо не відмовиться від подальших пошуків. Однак її слова свідчили про те, що вона тверезо оцінює ситуацію і не стане піддавати себе марному ризику. А це було головне.

— От що я думаю, — заговорив Марк. — Ми обоє втомились, а ти, до того ж, іще не призвичаїлася до нового тіла. Сьогодні нам краще не повертатися до хатини. Пропоную від’їхати подалі, а то й узагалі перейти на іншу Грань і там заночувати. А вже зранку, свіжі й відпочілі, продовжимо огляд.

Беатрисі братова пропозиція не сподобалася, але вона не могла не визнати слушності його арґументів, тож трохи посперечавшись, зрештою поступилася. Марк поскладав усі зайві речі в сумку, знову припасував її до сідла Вулкана і вже збирався був перетворити Карину на кобилу, аж раптом із глибини лісу долинуло кінське іржання. Кішка тут-таки нявкнула, а Вулкан голосно форкнув, збираючись заіржати у відповідь, проте Марк миттю зреагував і примусив його мовчати.

— Сюди хтось їде, — пошепки мовила Беатриса. — Ховаймося!

Марк схопив Вулкана за вуздечку й потяг його вглиб чагарнику. Беатриса з Кариною на руках подалася слідом за ними.

— Хто це може бути? — схвильовано запитала вона, коли вони опинились у хащах.

— Хотів би я знати, — похмуро відповів Марк, трохи розсунувши гілля і напружено вдивляючись у лісові нетрі. — Боюсь, на появу друзів нам не варто розраховувати. Порядні люди в таких місцинах велика рідкість.

Нарешті між деревами забовваніли постаті трьох коней, на двох із яких їхали вершники — чоловік та жінка. На такій відстані Марк не міг розгледіти їхні обличчя, але обоє, безумовно, були молоді, надто ж жінка, яку радше слід було назвати дівчиною. Вдавшись до свого чаклунського зору, Марк виявив, що дівчина прикриває себе та свого супутника надзвичайно потужним силовим щитом.

— Вони їдуть точнісінько слідами викрадачки, — сказала Беатриса. — Або ж нашими слідами… Та поглянь, Марку: вони ніби крадуться, раз по раз роззираються, а дівчина ще й тримає силового щита. Тоді виходить, що вони не заодно з відьмою.

— Це мене трохи обнадіює. Але не дуже. Навіть якщо вони вороги відьми, це ще не означає…

Марк не договорив, бо цієї миті Карина вислизнула із сестриних рук, продряпалася крізь чагарник і притьмом помчала назустріч прибульцям. Беатриса подумки гукала їй услід, вимагала повернутись, але кішка не слухалася її й бігла далі.

Кінь, на якому сиділа дівчина, заіржав, легенько збрикнув, а слідом за тим пролунав гучний голос, що говорив коруальською мовою з характерним кінським акцентом:

— Овва! Це ж Фріда, кицька лейтенанта Ларсона. Як вона тут опинилася?

Дівчина щось сказала, але надто тихо, щоб можна було розібрати її слова, подивилася на Карину, яка вже підбігла до них і тепер терлася об ноги її коня, а потім скерувала погляд прямісінько на чагарник, за яким ховалися Марк із Беатрисою.

— Ну все, нам гаплик, — понуро констатував Марк. — Вони знають попереднього господаря кішки, а отже, з ним заодно.

— Не конче, — заперечила Беатриса. — Ти ж сам казав, що Карину використовували для маскування, тому її можуть занти й люди, ніяк не пов’язані з чорною маґією. А ще зваж, що в дівчини кіт-перевертень, самець. Я дуже сумніваюся, щоб слуги Нижнього Світу ризикували заводити дружбу із самцями.

Тим часом дівчина та її супутник після короткої наради рушили далі; тепер вони прямували просто до схованки Марка та Беатриси. Карина плуталася під ногами в жеребця, але той був обережний і на неї не наступав.

— Що ж робити, Марку? — запитала Беатриса, яку мало не тіпало від страху. — Що робити, коли вони все-таки виявляться ворогами?

— Боюсь, залишається тільки молитися, — відповів Марк безпорадно. — Судячи із сили щита, проти цієї дівчини ми не маємо жодного шансу. Вона здатна вбити нас одним своїм поглядом…

Коли прибульці над’їхали ближче, Беатриса міцно стисла братове плече, а з її грудей вихопився полегшений стогін.

— Марку, ми врятовані! Вони не вороги!

— Це чому? Бо дівчина така вродлива? Але ж і лихі відьми бувають…

— Та ні! Вона не може бути лихою. Її надіслали, щоб допомогти нам. Пам’ятаєш, я розповідала про чоловіка та двох хлопців зі свого видіння?

— Так. І що?

— Менший з них дуже схожий на цю дівчину. Вони напевно родичі. Можливо, брат і сестра. А хіба може сестра янгола служити темним силам?…

Геть проіґнорувавши Маркові застереження, Беатриса з піднятими догори руками вийшла із заростей і сказала ламаною коруальською:

— Будь ласка, не чіпайте нас. Ми не вороги.

Дівчина рвучко зупинила свого коня — чи, може, той сам зупинився, з власної ініціативи. Обоє приголомшено втупились у Беатрису і хором вигукнули:

— Цвітанко?!