Коли дивишся в безодню

Розділ 1

У темно-фіолетовім небі над Вельзевуловою Твердинею палахкотіли лиховісні блискавиці. Їхні багряні відблиски падали на фортечні мури та вежі похмурої оселі Господаря Потойбіччя, і від цього складалося враження, ніби весь замок купається в крові.

Чоловік у просторому вбранні з червоного та синього шовку, з великим зеленим тюрбаном на голові, енерґійно крокував широкою стежкою в напрямку Твердині. Втім, вислів „у напрямку“ означав лише, що стежка вела туди, але при цьому раз по раз звивалася, часом повертаючи геть у протилежний бік, а темне громаддя Твердині безперервно змінювало своє розташування — то опинялося зовсім поруч, то віддалялося на багато миль, аж до самого обрію.

Проте чоловік у зеленому тюрбані продовжував іти стежкою, не намагаючись скоротити шлях. Він розумів, що з ґеоґрафією Нижнього Світу краще не жартувати, бо пряма тут далеко не завжди є найкоротшим шляхом між двома точками. До того ж, околиці Твердині були всіяні хитромудрими пастками, призначеними для необережних відвідувачів, і чоловік у тюрбані не збирався випробувати долю. Він надто цінував дароване йому право жити у плоті й не хотів наражати своє тіло на марний ризик, оскільки не був певен, чи отримає натомість нове, чи до скону віків муситиме блукати Потойбіччям у подобі безплотного духу. Тому він ішов стежкою, нікуди не звертав з неї, і з кожним його кроком у темно-фіолетовім небі чимраз яскравіше спалахували блискавиці.

Нарешті чоловік у тюрбані опинився перед величезною залізною брамою, обабіч якої тягнувся високий, у кілька людських зростів, кам’яний мур. Праворуч від воріт на стовпі з поперечиною було прикріплено мідну тарілку, подекуди вкриту товстим шаром окису, а біля неї висів на іржавому ланцюгу дерев’яний молоток з видимо стертим від частих ударів бойком. Після коротких вагань чоловік узяв до рук молотка і вдарив по тарілці. Почувся лункий мідний дзвін, а слідом за тим з темних небес прогримів голос:

— Скажи своє ім’я, прохачу!

Чоловік у зеленому тюрбані швидко глянув угору, хоча й знав, що нічого, крім багряних спалахів, там не побачить.

— Я Віштванатан Сідх, — назвався він, — вірний слуга Господаря Вельзевула.

У нього мало не вихопилося „Веліала“, та, на щастя, він вчасно збагнув, що наразі належить уживати офіційне ім’я. Веліала так рідко називали Вельзевулом, що більшість мешканців Нижнього Світу, не кажучи вже про людей на Гранях, навіть не підозрювали, що обидва ці імені належали одній тій самій особі.

— Навіщо ти прийшов, Віштванатане Сідх? — спитався невидимий сторож.

— За викликом Господаря.

— Чекай, — сказав голос. — І лихо тобі, нещасний, якщо ти збрехав!

Чоловік, що назвався Віштванатаном Сідхом, сперся на стовп і став чекати. Зовні він мав незворушний вигляд, але всередині його долали сумніви. Відколи Сідх отримав наказ прибути сюди, він знай перебирав у думках всі свої вчинки за останній час і занепокоєно гадав про причини свого виклику до Веліала. Цей візит міг бути прелюдією до суворого покарання за невідомі Сідхові гріхи, але так само міг виявитися початком його майбутнього сходження вгору по ієрархічній драбині Нижнього Світу…

За кілька хвилин брама почала повільно відчинятися, сповнивши околиці таким пронизливим скреготінням, що проймало аж до кісток. Голос невидимого сторожа промовив:

— Проходь. Господар Вельзевул прийме тебе.

Сідх зачекав, поки брама розчинеться настіж, потім упевнено рушив через широке безлюдне подвір’я до найвищої з-поміж усіх будівель замку вежі з чорного базальту, яка мовби підпирала собою низьке похмуре небо.

Біля входу до вежі, на невеликому підвищенні, стояв чоловік у довгій, аж до самої землі, багряній мантії. Схрестивши на грудях руки, він байдуже дивився на Сідха. Його нерухоме, мов маска, обличчя не виказувало жодних емоцій, крім хіба що легкого натяку на зневажливість, спрямованої на не щось конкретне, а швидше на весь довколишній світ.

Сідх зупинився перед підвищенням, низько вклонився чоловікові в багряному й мовив:

— Вітаю тебе, славний Женесе! Хай буде з тобою на віки вічні милість Господарів.

У відповідь на привітання Женес коротко кивнув.

— Іди за мною, — сказав він. — Господар бажає бачити тебе.

З цими словами Женес розвернувся, ввійшов до вежі й став підніматися по крутих кам’яних сходах нагору. Сідх мовчки йшов слідом за ним і навіть не намагався завести розмову. За рік свого перебування в Нижньому Світі він кілька разів мав справу з довіреним слугою Веліала, і від цих зустрічей у нього залишилися найнеприємніші враження. Особливо дратували Сідха пихатість і зарозумілість Женеса, його презирливе ставлення до всіх, хто стояв нижче за нього, з чим різко контрастувало відверте підлабузництво до всіх Господарів, а надто ж до Веліала.

А проте, за всієї своєї антипатії, Сідх почував до Женеса щось схоже на благоговіння. Утім, не лише він один — чимало мешканців Потойбіччя поділяли його суперечливі почуття. Женес був леґендарною постаттю в Нижньому Світі, він прожив на Гранях довше за багатьох Господарів (а дехто стверджував, що довше за всіх), брав участь у трьох Сторічних Війнах, а в період між ними активно готував ґрунт для настання наступних Нічиїх Літ. Його заслуги були безсумнівні, і тому всі сприйняли як належне, коли Веліал спеціально для Женеса запровадив посаду коад’ютора, цебто першого помічника, поставивши його не лише над усіма своїми слугами, але й над слугами решти Господарів.

Бувши ще юним послушником у Вельзевуловім Братстві, Віштванатан Сідх багато чув про Женесові діяння, захоплювався ним і мріяв повторити його земний шлях. До пори до часу Сідхові справи йшли найкращим чином, на його рахунку було чимало успішних місій, кілька разів з ним особисто спілкувався Веліал, доручав йому надзвичайно важливі та складні завдання і завжди був задоволений результатами. Здавалося, на Сідха чекало блискуче майбутнє… Аж тут трапилася катастрофа!

Сідх цілком слушно вважав, що в цьому винний Женес, який за Веліаловим дорученням здійснював оперативний контроль над Сандрою. Новоспечений коад’ютор не встежив за дівчиною і дозволив їй викрити себе, що призвело до цілковитого провалу їхнього плану. У безнадійній спробі врятувати ситуацію Веліал наказав Сідхові негайно проникнути під захисний купол і знищити Сандру, поки вона не наговорила зайвого. Як і слід було чекати, нічого путнього з цього задуму не вийшло. Позбавлений своєї чаклунської сили, Сідх не зміг протистояти двом недосвідченим, але надзвичайно могутнім вищим маґам. Він загинув від смертельного закляття, так і не виконавши свого останнього в земному житті завдання.

Женесова вина була очевидна, проте він дуже спритно викрутився, переклавши всю відповідальність на Сідха. На жаль, Веліал повірив йому — а певніше, вдав, що повірив. Веліалові було невигідно визнавати за Женесом помилку, бо з цього автоматично випливало, що він також схибив, надто поклавшись на свого наближеного. Сідх швидко зорієнтувався в ситуації і не став спростовувати висунуті Женесом звинувачення. Він розумів, що будь-які спроби виправдатися лише погіршать його становище — і без того дуже хистке й непевне, тому покірливо змирився з нав’язаною йому роллю цапа-відбувайла.

Але найбільше Сідха обурювало те, що Женес і сам повірив у свою брехню. Він був щиро переконаний у власній правоті й не почував ані крихти вдячності до людини, що взяла на себе більшу частину його провини. Якщо попервах Сідх іще сподівався, що Женес, у компенсацію за моральні збитки, посприяє його швидкій кар’єрі, то незабаром ці ілюзії розвіялися. Женес не знав докорів сумління, він не збирався допомагати Сідхові, а навпаки — за найменшої можливості підкреслював свою зневагу до нього. А коли Нижнім Світом стали поширюватися чутки, що Сідх звів нанівець ґеніальний задум Веліала, здійснення якого могло б кардинально змінити весь перебіг Столітньої Війни, у колишнього інквізитора не виникло жодних сумнівів, від кого виходили ці чутки…

Врешті Сідх та Женес піднялися на горішню терасу вежі, оточену зубчастим парапетом. Багряні блискавиці палахкотіли просто над головою, деякі сполохи були такі яскраві, що аж сліпили очі. Сідх машинально відзначив, що звідси, мов на долоні, видно звивисту стежку, якою він ішов до Твердині.

Посередині тераси сидів у широкому кріслі Веліал, одягнений у коротку криваво-червону мантію поверх чорного, без жодних прикрас костюму. Перед ним завис у повітрі, не торкаючись ніжками підлоги, невисокий стіл з більш ніж скромним сервуванням — на начищеній до блиску мідній таці стояла лише середніх розмірів порцелянова амфора, з вузької шийки якої струменіла пара, а також містка золота чаша, вкрита зовні простим карбованим візерунком.

Коли Веліал подивився в їхній бік, Женес відважив йому доземний уклін, а Сідх упав ницьма.

— О, великий Господарю Потойбіччя, княже князів, царю царів, Володарю Пітьми! — набундючено проказав Женес. — Я привів до тебе слугу твого, Віштванатана Сідха, якого ти зволив викликати перед очі свої.

— Гаразд, Женесе, — холодно мовив Веліал. — Ти вільний. Повертайся до своїх справ.

Не припиняючи бити поклони, Женес позадкував до виходу з тераси. Коли він зник за залізними дверима, Веліал звернувся до Сідха, що досі лежав долілиць, розпластавшись на базальтових плитах:

— Встань і підійди до мене.

Сідх звівся на ноги, але не розігнувся цілком, і несміливо підступив до крісла Господаря. За помахом Веліалової руки біля столика з’явився стілець з м’яким сидінням.

— Влаштовуйся, Віші. Поговоримо.

— О, мій пане! — про всяк випадок запротестував Сідх, не бажаючи з необережності втрапити до пастки. — Я не смію в твоїй присутності…

— Сідай! — урвав його Веліал. — Це наказ.

Наказ Князя Нижнього Світу вимагав негайного виконання, тож Сідх обережно примостився на краєчку стільця, ладний будь-якої миті підхопитися. Тим часом Веліал наповнив до вінця чашу густою червоною рідиною з амфори і простягнув її Сідхові:

— Ось, випий.

Від несподіванки Сідх аж сторопів. Небагато Веліалових слуг могли похвалитися тим, що куштували людську кров за столом Господаря, і лише ліченим одиницям випадала честь прийняти частування з його рук. Це вважалося знаком особливої прихильності. І йому, Віштванатанові Сідху, цей знак було виявлено! Йому — одному з молодших слуг, яких у Нижньому Світі багато мільярдів…

— Ну ж бо! — трохи підвищивши голос, нетерпляче сказав Веліал. — Чого чекаєш?

Від його слів Сідх нарешті оговтався й опанував себе.

— Дякую, мій пане, — трепетно мовив він, узяв чашу й підніс її до вуст.

— Пий до дна, — наказав Веліал.

Кров була свіжа, ще тепла, а судячи з її яскравого кольору і ніжного смаку, належала юній незайманій дівиці. Сідх одним духом осушив чашу, потім поставив її на стіл і тильним боком долоні витер свої пишні вуса. Він миттю відчув приплив бадьорості, його тіло наче помолодішало на добрий десяток років, а думки стали напрочут чіткими та ясними. Кров живих істот з Граней, надто ж людська, містила чимало вітальної енерґії, конче необхідної всім мешканцям Нижнього Світу. Самі вони не могли виробляти її в достатній кількості, а тому потребували періодичного поповнення своїх запасів життєвої сили ззовні. Таке поповнення відбувалося різними шляхами, не конче матеріальними, проте серед вищих слуг Господарів вважалося справою престижу бодай частково задовольняти свої потреби за рахунок людської крові. Наприклад, подейкували, що Женес щодня приймає ванну з крові немовлят, та, найпевніше, ці чутки були перебільшені й поширювалися самим Женесом. Що ж до Сідха, то він займав у Нижньому Світі аж надто скромне місце і за рік свого перебування тут лише кілька разів пив справжню людську кров — та й то не першої свіжості…

— Смачнюща кровина, хіба ні? — спитав Веліал і, не чекаючи на відповідь, вже іншим тоном додав: — Женес нічого не говорив тобі про дівчину?

Сідх відразу збагнув, про кого йдеться. Вони з Женесом лише одного разу працювали разом, і єдина дівчина, про яку той міг з ним говорити, була Сандра.

— Ні, мій пане, нічого, — відповів Сідх. — А що з нею?

— Її переховують від мене. Починаючи з травня, Сандра мешкала разом з Інґою та Владиславом у королівському палаці на Грані Палатина, але чотири місяці тому зникла. Відтоді про неї нічого не відомо.

— А її дитина? — запитав Сідх. — Якщо не помиляюся, саме тоді Сандра мала народити.

— Помиляєшся. Ти не врахував, що понад два місяці вона провела в Колодязі, спершу на шляху до Ланс-Оелі, а потім — до Основи. Мій майбутній слуга народився десь наприкінці листопада. А я досі не знаю, де він і що з ним!

— До цього причетна Інквізиція?

— Поза будь-яким сумнівом. Ференц Карой запевняє всіх, що дівчина втекла сама, але мене не надуриш. — Веліал трохи помовчав. — Та навіть коли припустити, що вона діяла самостійно і зараз переховується як від нас, так і від Інквізиції, це не покращує ситуації. Не слід недооцінювати Сандру, вона дуже розумна й хитра. Минулого разу їй вдалося пошити в дурні Женеса і, попри його пильність, викликати в Інґи підозри. Чим це скінчилося, сам знаєш.

Своїми словами Господар фактично визнав за Женесом вину, хоч і виправдовував його недбалість Сандриною хитрістю. Сідх розкрив був рота, але тут-таки закрив його і подумки вилаяв себе за надмірну імпульсивність. Якщо маєш з якогось питання власну думку, це аж ніяк не означає, що слід висловлювати її начальству.

Хай яким швидкоплинним був Сідхів порив, він, однак, не пройшов повз увагу Веліала.

— Ти щось хотів сказати, Віші?

— Так, мій пане, — обережно відповів Сідх, зрозумівши, що заперечувати вже пізно. — На мою думку, ми самі дали можливість Сандрі викрити себе. Мені здається, що після зачаття дитини її подальші нічні пригоди з Владиславом не мали ніякого сенсу. Їх слід було негайно припинити — і тоді б нічого цього не сталося.

Веліал відкинувся на спинку крісла і спрямував на Сідха пронизливий погляд. Колишній інквізитор приречено чекав, чим обернеться його зухвалість. Одне він знав точно — ні вибачення, ні благання не допоможуть, лише дужче розгнівають Господаря.

Цілу хвилину Веліал пильно дивився на свого слугу, нарешті промовив:

— Женес також вважає, що з дівчиною я схибив, але тримає свою думку при собі, не наважується навіть натякнути на це. А якби він запитав, я б пояснив йому, що ці, як ти висловився, нічні пригоди були покликані не лише зачати мого майбутнього слугу. Також вони потроху віддаляли Владислава від Інґи, хоч сам він цього не помічав. А в останню ніч перед Проривом Інґа мала прокинутись і застати свого чоловіка із Сандрою. Тієї ночі я збирався сам контролювати дівчину і влаштував би все так, щоб Інжин гнів звернувся б передовсім не на Сандру, а на Владислава. Це на якийсь час посварило б їх, а помиритися вони б уже не встигли. На жаль, у дійсності події розвивалися інакше, і пророчий сон їхнього супутника все зіпсував… Гм. Хоча й тоді ще можна було виправити ситуацію, якби Женес вчасно покликав мене. Проте він вирішив, що сам упорається.

Це вже було прямим і відвертим визнанням Женесової провини, що неабияк потішило Сідха. А ще він збагнув, що Веліал не просто так завів з ним розмову про Сандру, Владислава та Інґу. Вочевидь, його наступне завдання буде безпосереднім чином пов’язане з ними — а отже, він повертається у велику гру!…

Набравшись сміливості, Сідх промовив:

— Дозволь ще запитати, мій пане…

— Дозволяю.

— З твоїх слів я зрозумів, що сварка між Владиславом та Інґою була важливою частиною твого задуму…

— Надзвичайно важливою, — підтвердив Веліал. — Коли ти прибув до Шато-Бокеру, і я твоїми очима побачив, як швидко вони оклигали, то в мене виникла підозра, що навіть нового Прориву буде недостатньо для їх підкорення. Тому я і вніс доповнення до запропонованого тобою плану. Сандра мала бодай частково віддалити Владислава від Інґи, послабити їхній зв’язок. Це б дозволило підкорити їх, а потім — убити.

— Отже, ти не збирався робити їх своїми слугами?

— Владислава — в жодному разі, він чужий нам. З Інґою не так однозначно. Вона від народження належала мені, і хоча наші вороги намагалися змінити її призначення, своєї сили воно не втратило. Тож із нею ще можна попрацювати, шкода марнувати такий якісний і цінний матеріал. А от її чоловік для цього не годиться. Мало того — він украй небезпечний.

— Тоді я не розумію, мій пане, — після деяких вагань сказав Сідх. — Якщо ти не потребував Владислава і не надто прагнув повернути собі Інґу, то чому наказав Сандрі чимшвидше їхати на Аґріс і там убити їх обох, поки вони були непритомні? Та й у дорозі ми мали безліч нагод це зробити.

Веліал заперечно похитав головою:

— Помиляєшся. Сандра не змогла б їх убити. І ти не зміг би. Заподіяти їм смерть можна лише двома шляхами — або роз’єднавши їх, розірвавши їхній зв’язок, або підкоривши Нижньому Світові. Під час Прориву на Аґрісі я виявив, що вони вдвох мають дивовижну силу. Саме вдвох — ця сила належить їм обом, а не кожному з них окремо. І якраз вона не дозволяє вбити їх.

— Вселенський Дух? — з тремтінням у голосі мовив Сідх. Його пойняв жах на одну думку про те, що він міг тісно спілкуватися з носіями Духу.

— У тім-то й річ, що ні. Ця їхня сила не походить з Космосу, вона є надбанням світу земного. Досі я нічого схожого не зустрічав. Інші Господарі також.

— А я не помічав у них ніякої особливої сили. Певна річ, крім тієї, що має бути у вищих маґів.

— Ти й не міг помітити, бо не був присутній при Прориві. Їхня особлива сила виявляє себе лише в разі необхідності, а коли в ній немає потреби, зникає без сліду, ніби її ніколи не було. Одна з визначних властивостей цієї сили полягає в абсолютній неаґресивності, її дія спрямована винятково на Інґу та Владислава, а точніше, Інґа може застосувати цю силу лише до свого чоловіка, а він — лише до неї. Під час Прориву Владислав гинув три рази, але Інґа, вдавшись до їхньої спільної сили, повертала його до життя. Сама ж вона отримала дев’ять смертельних ударів, проте Владислав щоразу рятував її від загибелі. А вбити їх одномоментно не вдавалося — з тієї простої причини, що одномоментності в природі не існує. Хоч який короткий був часовий проміжок між двома смертями, його вистачало, щоб Владислав та Інґа встигли допомогти одне одному. Це відбувалося суто рефлекторно і так блискавично, що вони самі, схоже, нічого не помічали.

— Схоже на те, мій пане, — погодився приголомшений Сідх. — Інакше б я знав. Свого часу вони цілком довіряли мені.

— А тому, — вів далі Веліал, — їх не можна вбити навіть уві сні і в нестямі. Ця сила працює майже безвідмовно, проте мені вдалося віднайти в ній слабкі місця. По-перше, вона активізується лише в разі безпосередньої загрози їхнім життям, а отже, не стала б реагувати на спроби підкорення. По-друге, її ефективність залежить від міцності емоційного зв’язку між Інґою та Владиславом. Сандра якраз і була покликана послабити цей зв’язок, щоб вони якнайдужче виснажилися під час майбутнього Прориву і їхній чаклунський дар не зміг опиратися підкоренню. А після цього вони б позбулися своєї особливої сили і стали просто вищими магами, одержимими Нижнім Світом. Владислава я б відразу вбив, а от з Інґою ще б попрацював, спробував би схилити її до добровільної служби. Вона стала б для нас дуже цінним надбанням.

Веліал замовк, налив у чашу трохи крові й неквапно випив її. Цього разу Сідха він не пригостив.

— Від своїх планів я не відмовився, — повернувши чашу на стіл, знову заговорив Господар. — Владислав з Інґою мають надзвичайно великий потенціал, щоб дозволити їм залишатися в таборі наших ворогів. У цьому напрямку я здійснюю певні кроки, про які тобі знати не треба. А ти матимеш інше завдання — розшукати Сандру та її дитину.

Сідх запитливо глянув на Веліала:

— Але як, мій пане?

— Повернешся на Грані. Такі слуги, як ти, зараз потрібні мені там, а не тут.

— Я стану Чорним Емісаром?

— Ні. У цій подобі ти не впораєшся з завданням. Емісар не може переходити з Грані на Грані, він не здатний власноруч битися з супротивниками, його легко викрити і знищити. Це спостерігач і провокатор, а ти маєш бути бійцем. Я дам тобі справжнє людське тіло, ти знову станеш смертною земною людиною і продовжиш свою службу на Гранях.

Від хвилювання Сідхові перехопило подих.

— Як так?… О, мій пане! Хіба це можливо?

— Атож, Віші, можливо. Це наша новітня розробка. Про неї знають лише Господарі, кілька вищих слуг, включно з Женесом, а також дванадцятеро нижчих, які вже здійснили таке втілення. Ти будеш тринадцятим — щасливе число. У пошуках дівчини тобі допоможе та обставина, що вона досі захищена перснем Бодуена — якби над нею провели екзорцизм, то Женес, її колишній ляльковод, неодмінно відчув би це. Я так розумію, що під час вагітності Сандра не наважувалася на такий крок зі страху зашкодити дитині, а тепер, коли її переховують від мене, екзорцизм не проводять, бо бояться виказати її місцеперебування. Це істотно полегшить твоє завдання — адже до того перснем володів Женес, і на ньому лишився його відбиток. На жаль, цей відбиток дуже слабкий, щоб відчути його звідси, з Нижнього Світу. Женес розшукав би її вмить, але спроба повернути його в земне тіло зазнала невдачі. За свою тривалу кар’єру він вичерпав усі ресурси земного буття, тож шлях на Грані для нього закритий. Тому я вирішив надіслати тебе, оскільки ти знайомий з дівчиною. Перед утіленням тобі буде імплантовано частку Женесової аури, яка допоможе знайти перстень — а отже, й Сандру. Що скажеш?

— Я готовий, мій пане!

— І ти не маєш ніяких побажань щодо нового тіла? — лукаво спитався Веліал. — Рік тому, одержуючи своє теперішнє, ти не наважився звернутися до мене з проханням і погодився на те, яке тобі запропонували. А дарма… Ну, гаразд, цього разу я не чекатиму, поки ти сам попросиш. Я зроблю тобі подарунок — як нагороду за вірну службу.