Коли дивишся в безодню

Розділ 19

Шестирукі волохаті вартові з кривими рогами на потворних головах розчахнули важкі стулки кованих залізом дверей. Величезна мантикора влетіла до просторої зали, здійнялася під високу склепінчасту стелю, відтак склала перепончасті крила і каменем упала на базальтову підлогу біля підніжжя трону, на якому гордовито сидів високий смаглявий чоловік у довгих багряних шатах.

— О, великий Володарю Потойбіччя! — прокаркала мантикора. — Я припадаю до твоїх ніг.

Веліал зміряв її довгим, пронизливим поглядом.

— Ну, Віші, — холодно мовив він, — вітаю тебе з блискучим провалом місії.

Віштванатан Сідх, утілений у люте чудовисько — мантикору, покірно схилив усіяну шипами голову.

— Я винен, мій пане. Я заслуговую на найсуворішу кару. Я…

— Це мені вирішувати, на що ти заслуговуєш, — урвав його Веліал. — А ти маєш смиренно прийняти будь-який мій вирок. На тебе ще чекає покарання за твою дурну самовпевненість, через яку ти зазнав невдачі лише за крок до успіху. Встановивши місцеперебування дівчини, ти мусив негайно доповісти мені й чекати на подальші розпорядження. Я не віддавав тобі наказу наближатися до неї.

— Пробач, великий і могутній, — з каяттям мовив Сідх. — Я не думав, що там буде засідка. Я був дуже обережний і… далебі, не розумію, як це сталося! Я зовсім не відчув небезпеки, мені просто запаморочилось у голові, я втратив свідомість і отямився вже тут… А що сталося, мій пане?

— Я й сам хотів би знати. Щойно ти потрапив до Нижнього Світу, твою пам’ять просканували, і отримана інформація цілком підтверджує твої слова про відсутність маґічної атаки. Ти ніби з власної волі впав у летарґічний стан і протягом одинадцяти днів був цілком ізольований від зовнішнього світу, поки хтось не викинув тебе з тіла.

— То я був непритомний аж одинадцять днів?

— Так, Віші. Лише два дні тому з твоїх спогадів я довідався де ховається… вірніше, ховалася Сандра. Негайно надіслав туди своїх слуг, але запізно — вона вже втекла.

Кілька секунд Сідх напружено обдумував почуте.

— А Чойбалсан? Він теж був у летарґії? Чи його досі не знайшли?

— Він тут уже давно, але пуття від нього ніякого. Його дух цілком божевільний, а в пам’яті не збереглося нічого корисного для нас, крім того відрізку шляху, коли ти визначив, що Сандра перебуває десь на Корсиці. Всі подальші спогади було знищено, причому так ретельно, що відновити їх не вдалося. Боюся, що до цього доклав руку Вишній Світ.

— Вишній Світ? — перепитав Сідх, водночас наляканий і спантеличений. — Але як? Він же не втручається в справи земні. Хіба що через Великих — а їх більше немає…

Веліал недбало відмахнувся.

— Дурниці! Він втручається, ще й як, просто робить це непомітно. Казочки про його невтручання нам вигідні, тому ми не намагаємося їх спростувати, а навпаки — всіляко підтримуємо. Думка про те, що світ земний залишено сам-на-сам з Нижнім Світом, деморалізує багатьох людей, вселяє в них почуття приреченості, робить їх вразливішими. Якби ти знав, скільки жалюгідних людців служить нам на Гранях через те, що ми, на відміну від тих снобів Вишніх ґарантуємо їм захист та опіку, дозволяємо з упевненістю дивитися в прийдешнє. А що ж до Великих, то це зовсім інша історія. Всупереч загальному переконанню, вони не були посланцями Вишнього Світу й ніколи йому не служили. Вони мали до нього такий самий стосунок, як і ми… Гм. Ну, може, трохи більший, бо між ними ніколи не було ворожнечі, зазвичай вони співпрацювали. Проте й нам, і нашим супротивникам присутність Великих заважала, вони важко вписувалися в таку зручну для всіх біполярну картину світобудови. Тому їхній відхід було сприйнято Вишніми з не меншим полегшенням, аніж нами.

Сідх уражено мовчав, і лише його довгий хвіст з отруйним жалом тремтів від страху та напруження. Така відвертість з боку Господаря могла бути як і дуже добрим, так і вкрай поганим знаком. Можливо, Веліал не дуже гнівається на нього за провал місії, і все обмежиться суто символічним покаранням; але також може бути, що він уже прирік Сідха на щось жахливе, скажімо, на вічне перебування в Безодні Забуття, і тепер розмовляв з ним, як з неживим предметом, просто обговорюючи вголос свої власні думки.

У кожнім разі, втрачати було нічого, тому Сідх, набравшись сміливості, запитав:

— Отже, Вишній Світ був непричетний до викрадення малої Інґи?

— Абсолютно. Останній з Великих діяв у власних інтересах — і в інтересах того, хто надіслав його в світ земний.

— Але тоді, мій пане, я тим більше не розумію, навіщо Вишнім захищати Сандру та її дитинча, яке від самого початку призначалося тобі.

Сідхові здалося, що Веліал зітхнув.

— Ти міркуєш дуже логічно, Віші, і в цьому твоя біда. Ти погорів саме тому, що забагато думав і аналізував, замість просто коритися моїм наказам. — Він зробив коротку паузу. — Втім, я не знімаю з себе своєї частки відповідальності за твій провал. Мені слід було відразу розповісти тобі правду про це дитя, тоді б ти не ризикнув наближатися до Сандри.

— І що ж воно таке, мій пане?

Веліал похитав головою.

— Тепер уж немає сенсу втаємничувати тебе в деталі. Цією справою ти більше не займатимешся. Скажу лише, що байку про його призначення Нижньому Світові я вигадав для замилювання очей, щоб приховати свої справжні плани. Я примусив Сандру зачати від Владислава дитя з однією-єдиною метою — щоб до нього перейшла від батька та частина сили, яка мала… ну, скажемо так — вельми специфічну природу. Якби ти знав, щó це за сила, то не поводився б так необачно.

Уздовж Сідхового хребта, від шиї до самого хвоста, пробіг моторошний холодок. Він починав здогадуватися, про яку силу говорив Веліал. У певному сенсі, ця сила була страшніша за Вселенський Дух, що ним володіли Великі.

— Я у відчаї, мій пане! Я припустився непрощеної помилки, і мене не виправдовує те, що я не знав усіх обставин справи. Я мусив би неухильно дотримуватися всіх твоїх указівок. — Сідх помовчав, чекаючи на реакцію Веліала, а не дочекавшись, обережно промовив: — Ти, мабуть, пошлеш на Грані іншого слугу, щоб він продовжив пошуки Сандри?

По міцно стиснених Веліалових вустах промайнула бліда подоба усмішки.

— А ти пропонуєш свою кандидатуру? Хочеш спокутати попередні помилки? Ні, Віші, не вийде. Ти провалив завдання, нехай тепер спробує хтось інший. До того ж я сумніваюся, що ми зможемо знайти Сандру за відбитком персня — вона його вже позбулася. Або позбудеться найближчим часом.

— Так гадаєш, мій пане?

— Я майже певен цього. Свен Ларсон зараз перебуває в руках принцеси Інґи, а він знає про відбиток і, безумовно, розповість про нього на допиті — або вже розповів. Ну, а Інґа знайде спосіб попередити Сандру.

Спантеличений Сідх забив крилами по підлозі.

— Інґа схопила Ларсона? Але як так? Ти ж говорив, що вона вирушила Колодязем на Аґріс.

— Вона мене перехитрила, хай їй грець! Три дні тому раптом з’явилася на Контр-Аґрісі, до того ж у вкрай невдалий момент — якраз тоді, коли відьма Руслана взялася до втілення одного мого слуги в меншу сестру Владислава. Інґа врятувала дівчину, вбила Руслану і разом зі своїми супутниками переправилася на Основу, де зненацька заскочила Ларсона й захопила його в полон. Потім, поки він був непритомний, провела над ним екзорцизм — Локі, як його безпосередній господар, це відчув, — після чого підпалила дім Наглядача й пішла, прихопивши із собою бранця. Коли надіслані мною слуги прибули на місце подій, вони застали там лише свіже згарище.

„Цікаво,“ — думав Сідх, слухаючи Веліала, — „навіщо він це розповідає? Або це має стосунок до мого наступного завдання, або він просто вирішив виговоритися переді мною, перш ніш відправити туди, де я нікому не зможу розповісти про нашу бесіду…“

— Отакі справи, Віші, — вів далі Веліал. — Кепські справи, мушу визнати. Я вважав своїм великим тактичним успіхом, що зумів розлучити Інґу з чоловіком, а в результаті вийшло навпаки — випавши з поля мого зору, вона вхитрилася завдати мені масу клопотів. А проте, вона припустилася кількох помилок, якими я маю намір скористатися… — Веліал пильно подивився на Сідха. — До речі, ти не задумувався, чому я втілив тебе в мантикору?

— Мабуть, це частина покарання, — невпевнено мовив Сідх.

— Помиляєшся. Покарання буде згодом, а зараз на тебе чекає нове завдання. За кілька годин на Аґрісі розпочнеться ґлобальний Прорив, і ти очолиш його ударний фронт.

Сідх негайно піднісся духом. Якщо йому доручено таке відповідальне завдання, то навряд чи після цього він потрапить до Безодні Забуття. Ґлобальні Прориви, що їх організовував Веліал, завжди очолювали його найдовіреніші слуги.

— Дякую за високу честь, мій пане! Обіцяю, що не підведу тебе… — Тут він зам’явся в нерішучості. — Даруй мою зухвалість, наймилостивіший, але ж Контр-Аґріс — незаселена Грань. Проти кого буде скеровано Прорив?

— Проти принца Владислава. Невдовзі він, разом із загоном інквізиторів, прибуде на Контр-Аґріс, щоб визволити свою сестру Цвітанку. Попервах я планував підсунути йому в подобі сестри свого слугу, проте Інжине втручання сплутало мені всі карти. Тож я вирішив далі не спокушати долю, а негайно скористатися ситуацією і спробувати знищити Владислава. Певна річ, було б непогано зачекати ще кілька місяців, щоб його зв’язок з Інґою ще більше ослаб у розлуці, але після всіх недавніх подій я не хочу ризикувати. У будь-який час Інґа може повернутися до нього — і тоді все пропало, вдруге мені вже не вдасться їх розлучити… Чому дриґаєш хвостом, Віші? Тобі щось незрозуміло?

— Не гнівайся, мій пане, дозволь ще питання. Щойно ти казав, що принцеса Інґа врятувала сестру Владислава. Чому ж тоді він їде на Контр-Аґріс? Хіба не знає, що її там нема?

— У тім-то й річ, що не знає. Інґа ще не зв’язалася ні з ним, ні з кервіництвом Інквізиції — це її перша помилка. Мій слуга з оточення Владислава повідомляє, що він і далі прямує до лігва Руслани, сповнений рішучості врятувати Цвітанку. А друга помилка Інґи полягає в тому, що через поспіх вона забула зруйнувати Інфернальний Тунель — пожежа, як ти сам розумієш, йому нітрохи не зашкодила. За останні два дні через нього переправилося майже дві сотні моїх слуг з Основи. Руслана добряче розхитала цю Грань, тому роботи в них було небагато, вони вже закінчили останні приготування до ґлобального Прориву і зараз роззосередилися в довколишньому лісі, готові в належний час завдати удару з тилу. Коли загін Владислава наблизиться до хатини, почнеться розвага.

— Гм… А ти певен, мій пане, що план спрацює? — несміливо спитався Сідх. — Авжеж, я розумію, що без Інґи Владислав не такий сильний, але що завадить йому покинути Контр-Аґріс за найперших ознак Прориву? Грань безлюдна, захищати там нема кого, а розраховувати на те, що його зупинить небезпека, на яку наражаються поранені в Колодязі, не доводиться. З ним будуть не прості смертні, на зразок загірських воїнів, а досвідчені чаклуни, загартовані бійці, чий сильний маґічний дар убереже їхні рани від згубного впливу Колодязя.

Веліал згідно кивнув:

— Твоя правда, це не зупинить Владислава. Зате зупинить інше — надія врятувати сестру. Він не піде, поки не переконається, що в хатині немає Цвітанки. Ну, а потім стане пізно — Прорив набере силу й перекриє доступ до Колодязя, а всі найближчі Вуалі буде знищено. Єдина людина в загоні, яка може переконати Владислава вчасно відступити, командор Дай Чжень, загине на самому початку — про це подбає мій слуга. Отож я все передбачив.

Сідх розправив свої крила й затряс ними в повітрі.

— Ти мудрий і далекоглядний, мій пане! Я щасливий служити тобі, найвеличніший з князів, царю царів, Володар Пітьми…

— Годі! — відмахнувся Веліал. — Зараз не час співати мені дифірамби. Вирушай до Пекельної Брами, там уже формуються Орди Вторгнення. Очолюй їх і чекай на сиґнал. І молися Споконвічному Хаосові, пристрасно молися, щоб за ці кілька годин Інґа не надумала переговорити з Владиславом…