Ім’я вітру

Розділ шістнадцятий Надія

Наступні кілька місяців мої батьки докладали всіх зусиль, аби заповнити порожнечу, що залишилася від Бена, залучаючи інших артистів для того, щоб заповнити мій час чимось корисним і щоб я не киснув.

Розумієте, у трупі вік майже ні на що не впливав. Якщо людині вистачало сил на сідлання коней, то вона сідлала коней. Хто мав достатньо спритні руки, той жонглював. Хто був гладенько поголений і влізав у сукню, той грав леді Рейтієль у «Свинопасі й соловейку». Отак просто все загалом було.

Отже, Тріп навчив мене блазнювання й акробатики. Шанді показала мені придворні танці півдесятка країн. Терен виміряв мене руків’ям меча й вирішив, що я достатньо виріс, щоб узятися за основи фехтування. Не в достатньому обсязі, щоб битися насправжки, підкреслив він. Але в достатньому, щоб добре зображати це на сцені.

О цій порі року дороги були добрі, тож ми їхали Союзом на північ, шукаючи містечок, в яких ще не виступали, в чудовому темпі — долаючи по п’ятнадцять-двадцять миль на день. Тепер, коли Бена вже не було, я частіше їздив з батьком, і він почав офіційно готувати мене до сцени.

Звісно, я вже знав чимало. Але те, чого я на той час навчився, було безладною мішаниною. Батько ж крок за кроком показував мені справжню механіку акторського ремесла. Як, трохи змінивши акцент або позу, видатися грубим, хитрим або дурним.

А мати почала вчити мене поводитись у пристойному товаристві. Я знав дещицю завдяки нашим нечастим гостинам у барона Ґрейфоллов і гадав, що вже достатньо вихований, щоб не мати потреби запам’ятовувати форми звертання, правила поводження за столом і розлогу, заплутану ієрархію знаті. Врешті-решт я так і сказав матері.

— Кого цікавить, чи вищий модеґанський віконт за вінтського спара-тана? — обурився я. — І кого цікавить, чи треба до одного звертатися «ваша світлосте», а до іншого — «мій пане»?

— Їх цікавить, — твердо відповіла мати. — Виступаючи для них, ти маєш поводитися з гідністю й уміти не лізти ліктями в суп.

— Батька не обходить, якою виделкою користуватись і хто кого вищий, — пробурчав я.

Мати насупилася, примруживши очі.

— Хто за кого вищий, — з неохотою виправився я.

— Твій батько знає більше, ніж показує, — сказала мати. — А якщо він чогось не знає, то це сходить йому з рук завдяки чималій харизмі. Отак він і тримається на плаву. — Вона взяла мене за підборіддя й повернула моє обличчя до свого. Очі в неї були зелені, з золотистими обідками довкола зіниць. — Ти хочеш просто триматися на плаву? Чи хочеш, щоб я тобою пишалася?

Відповідь була тільки одна. Варто мені було лише як слід взятися за вивчення цього, як це стало просто ще одним різновидом акторської майстерності. Черговим сценарієм. Мати складала віршики, щоб допомогти мені запам’ятати найбезглуздіші компоненти етикету. А ще ми разом написали досить непристойну пісеньку під назвою «Понтифік завжди нижчий за королеву». Ми сміялися над нею щонайменше місяць, і мати суворо заборонила мені співати її перед батьком, щоб він, бува, не зіграв її якось перед тими, хто не мав її почути, і не довів нас усіх до серйозної біди.

— Дерево! — пронісся стишений крик валкою. — Триваговий дуб!

Мій батько зупинився посеред монологу, який декламував мені, і роздратовано зітхнув.

— Тоді ми сьогодні далі не проїдемо, — буркнув він, звівши очі до неба.

— Ми зупиняємося? — гукнула моя мати зсередини фургона.

— Знову дерево поперек дороги, — пояснив я.

— На Бога, — промовив батько, вивівши фургон на порожнє місце край дороги. — Це королівська дорога чи як?! Можна подумати, ніби нею, крім нас, більш ніхто не їздить. Скільки часу минуло від тієї бурі? Два витки?

— Менше, — сказав я. — Шістнадцять днів.

— А дорогу й досі перегороджують дерева! Я думаю, чи не надіслати консульству рахунок за всі дерева, які нам довелося порубати й відтягнути з дороги. Тепер ми відстанемо від графіка ще на три години. — Фургон зупинився, і батько зіскочив на землю.

— Як на мене, це непогано, — заявила мати, обійшовши фургон ззаду. — Хоч якась надія на дещо гаряче, — вона багатозначно поглянула на батька, — на вечерю. Аж зло бере, як задовольняєшся абичим наприкінці дня. Тіло бажає більшого.

Батьків настрій, здається, серйозно поліпшився.

— А й справді, — промовив він.

— Сонечко, — звернулася до мене мати. — Не можеш знайти мені трохи шавлії?

— Я не знаю, чи росте вона тут, — сказав я з належною невпевненістю в голосі.

— Можна й подивитися, — розсудливо зауважила вона. Поглянула краєчком ока на батька. — Якщо зможеш знайти достатньо, принеси цілий оберемок. Засушимо її про запас.

Зазвичай те, вдавалося мені знайти те, чого я шукав, чи ні, не мало великого значення.

Увечері я часто відходив від трупи. Зазвичай я мусив виконувати якесь доручення, поки мої батьки готувалися до вечері. Але це було лише приводом для нас відпочити одне від одного. У дорозі з особистим простором сутужно, а їм він був потрібен не менше, ніж мені. Тож вони не дратувались, якщо я цілу годину збирав оберемок хмизу. А якщо, коли я повертався, виявлялося, що вони ще не бралися за вечерю, то це було тільки справедливо, чи не так?

Сподіваюся, що ті останні кілька годин вони провели добре. Сподіваюся, що вони не згаяли їх на всілякі дурниці — на розпалювання вечірнього багаття та різання овочів на вечерю. Сподіваюся, вони поспівали разом, як це дуже часто бувало. Сподіваюся, вони пішли до нашого фургона й побували в обіймах одне одного. Сподіваюся, вони опісля полежали поруч і тихенько поговорили про які-небудь дрібнички. Сподіваюся, вони були разом, зайняті любов’ю одне до одного, поки не настав кінець.

Надія невелика, та й насправді безглузда. Вони ж усе одно мертві, як не крути.

Однак я сподіваюся.

Пропустімо час, який я провів сам у лісах того вечора, граючи в такі ігри, які діти вигадують задля власної розваги. Останні безтурботні години мого життя. Останні миттєвості мого дитинства.

Пропустімо моє повернення до табору тоді, коли сонце тільки почало сідати. Видиво, що являли собою тіла, розкидані довкола, наче поламані ляльки. Запах крові та горілого волосся. Те, як я безцільно валандався туди-сюди, надто розгублений для повноцінної паніки, отетерілий від потрясіння й жаху.

Власне, я пропустив би весь той вечір. Я зовсім не став би обтяжувати вас ним, якби одна його часточка не була необхідною для історії. Вона вкрай необхідна. Це петля, на якій історія повертається, наче двері, коли їх відчиняють. У певному розумінні історія починається саме тут.

Тож покінчімо з цим.

У нерухомому вечірньому повітрі зависли окремі латки диму. Було тихо, неначе вся трупа до чогось прислухалася. Неначе вся трупа затримала дихання. Лінивий вітерець поворушив листя на деревах і повіяв на мене латкою диму, схожою на низьку хмаринку. Я вийшов з лісу та пройшов крізь дим, попрямувавши до табору.

Я вийшов з димової хмари та потер очі, які від цього стало менше пощипувати. Роззирнувшись довкола, я побачив, що намет Тріпа лежить, наполовину розвалившись, у його багатті та тліє. Оброблене полотно уривчасто горіло, а їдкий сірий дим у тихому вечірньому повітрі низько повиснув над землею.

Я побачив, що труп Терена лежить біля його фургона, а в руці в нього — зламаний меч. Його звична зелено-сіра одіж була мокрою та червоною від крові. Одна нога в нього була неприродно зігнута, а з-під шкіри визирала розколота кістка — дуже-дуже біла.

Я стояв і не міг відвести погляд від Терена, від сірої сорочки, від червоної крові, від білої кістки. Я витріщився так, наче це була схема в книжці, яку я намагався зрозуміти. У мене застигло все тіло. Думки неначе пробивалися до мене.

Якась маленька розважлива частинка мого «я» усвідомила, що я глибоко вражений. Вона нагадувала мені про це знов і знов. Мені ледь вистачило всього, чого навчив мене Бен, щоб перестати про неї думати. Я не хотів думати про побачене. Я не хотів знати, що тут сталося. Я не хотів знати, що це означає.

Не знаю, скільки часу минуло, але зрештою в мене просто перед очима протягнулася цівка диму. Я, ошелешений, сів біля найближчого багаття. Воно належало Шанді, і над ним висів, киплячи, невеличкий казанок, в якому варилася картопля; посеред цього хаосу він здавався дивовижно знайомим.

Я зосередився на казані. Хоч щось нормальне. Потицяв паличкою в його вміст і побачив, що картопля вже зварилася. Нормально. Я зняв казан з вогню та поставив його на землю поруч із трупом Шанді. Одяг висів на ній клаптями. Я спробував прибрати волосся з її обличчя, і моя рука стала липкою від крові. У її скляних порожніх очах відбивалося світло від багаття.

Я стояв і безцільно дивився навсібіч. Тепер Тріпів намет уже був повністю охоплений полум’ям, а фургон Шанді одним колесом стояв у Маріоновій ватрі. Усе полум’я мало синюватий відтінок, через що пейзаж видавався фантастичним, наче уві сні.

Я почув голоси. Зазирнувши за ріг фургона Шанді, я побачив кількох незнайомих чоловіків і жінок, які сиділи довкола багаття. Багаття моїх батьків. Мені запаморочилося в голові, і я потягнувся до колеса фургона, щоб не впасти. Коли я схопився за нього, залізні смуги, що надавали колесу міцності, покришилися від мого дотику, відпадаючи жорсткими шматками брунатної іржі. Коли я прибрав руку, колесо зарипіло й почало тріскатися. Я відступив, а воно тим часом не витримало, і фургон розколовся так, неначе дерево, з якого він був зроблений, було гнилим, як старий пень.

Тепер мені було чудово видно багаття. Один із чоловіків перекинувся назад і підвівся з оголеним мечем. Дивлячись, як він рухається, я згадав, як ртуть викочується з банки на стільницю — невимушено та м’яко. Обличчя в нього було напружене, а тіло, навпаки, розслаблене, ніби він щойно підвівся й потягнувся.

Меч у нього був світлий і вишуканий. Рухаючись, він розсікав повітря з різким звуком. Я мимоволі згадав тишу, яка западає в найхолодніші дні зими, коли дихати боляче і все завмирає.

Він стояв за два десятки футів від мене, але мені чудово було його видно в дедалі тьмянішому світлі призахідного сонця. Я пам’ятаю його не менш чітко, ніж рідну матір, а часом навіть краще. Обличчя в нього було вузьке й гостре, відзначалося бездоганною порцеляновою красою. Волосся сягало його пліч та обрамляло лице вільними кучерями кольору інію. Він був блідий, як зима. Усе в ньому було холодним, гострим і білим.

Окрім очей. Вони були чорні, як у козла, але без райдужних оболонок. Його очі були схожими на його меч, і ні вони, ні меч не відбивали світла призахідного сонця.

Побачивши мене, він розслабився. Опустив кінець меча й усміхнувся, показавши бездоганні зуби кольору слонової кістки. Це було обличчя нічного кошмару. Я відчув, як крізь розгубленість, в яку я загорнувся, наче в товсту ковдру для захисту, проникло гостре відчуття. Щось глибоко занурило обидві руки мені в груди і вчепилося. Можливо, тоді я вперше в житті по-справжньому злякався.

Біля багаття захихотів лисий чолов’яга з сивою бородою.

— Здається, ми впустили кроленятко. Обережно, Попеле, у нього можуть бути гострі зубки.

Чоловік, який звався Попелом, повернув меч у піхви зі звуком, з яким тріскається дерево під вагою зимового льоду. Тримаючись на відстані, він став на коліна. Мені знову згадалось, як рухається ртуть. Тепер, коли він дивився мені просто у вічі, у його матово-чорних очах з’явилася тривога.

— Як тебе звати, хлопче?

Я стояв і нічого не казав. Застиг, як наполохана олениця.

Попіл зітхнув і на мить опустив погляд на землю. Коли він поглянув на мене знову, я побачив, як на мене порожніми очима пильно дивиться жаль.

— Юначе, — промовив він, — де ваші батьки? — Якусь мить він дивився мені у вічі, а тоді озирнувся за плече на багаття, коло якого сиділи інші.

— Хтось знає, де його батьки?

Дехто з них усміхнувся, жорстоко й холодно, ніби втішившись особливо добрим жартом. Один чи двоє розсміялися вголос. Попіл знову повернувся до мене, і жаль спав із його обличчя, наче тріснута маска, залишивши по собі тільки кошмарну усмішку.

— Це багаття твоїх батьків? — запитав він із жахливою насолодою в голосі.

Я отетеріло кивнув.

Його усмішка поволі стухла. Він незворушно зазирнув углиб мене. Голос у нього був тихий, холодний і різкий.

— Чиїсь батьки, — промовив він, — співали дуже поганих пісень.

— Попеле, — долинув спокійний голос від багаття.

Він роздратовано примружив чорні очі.

— Що? — прошипів він.

— Ти ось-ось спровокуєш моє невдоволення. Цей не зробив нічого. Накрий його м’якою, безболісною ковдрою сну. — На останньому слові спокійний голос трохи здригнувся, неначе його важко було вимовити.

Цей голос належав чоловікові, який сидів осторонь від решти, оповитий тінню, край багаття. Хоча небо ще осявав захід сонця й між багаттям і місцем, де сидів він, не було нічого, тінь зібралася довкола нього густою олією. Вогонь тріщав і танцював, жвавий і теплий, трохи синюватий, але жоден спалах його світла не наближався до цього чоловіка. Біля його голови тінь була густішою. Мені було трохи видно глибокий каптур, як у деяких священнослужителів, але під ним тіні були настільки густими, що вдивлятись у них було все одно що зазирати до криниці опівночі.

Попіл глянув на затіненого, а тоді відвернувся.

— А ти, можна сказати, спостерігач, Галіаксе, — огризнувся він.

— А ти, здається, забуваєш нашу мету, — сказав темний; його спокійний голос набув різкості. — Чи твоя мета просто не збігається з моєю? — Останні слова він вимовив обережно, неначе вони були особливо значущими.

Нахабство Попела негайно зникло, як вилита з відра вода.

— Ні, — заперечив він, знову повернувшись до вогню. — Ні, звісно, що ні.

— Це добре. Мені дуже не хочеться думати, що наше тривале знайомство добігло кінця.

— Мені теж.

— Нагадай-но мені ще раз, який характер мають наші стосунки, Попеле, — мовив затінений; у його терплячому голосі пролунала відчутна нотка гніву.

— Я… я служу вам… — Попіл зробив заспокійливий жест.

— Ти — знаряддя в моїй руці, — лагідно урвав його затінений. — Не більше.

На Попеловому обличчі відобразилося щось схоже на непокору. Він замовк.

— Я не…

М’який голос став твердим, наче прут з рамстонської сталі.

— Ферула.

Попелова ртутна грація зникла. Він заточився, його тіло раптово задерев’яніло від болю.

— Ти — знаряддя в моїй руці, — повторив спокійний голос. — Скажи це.

Попіл на мить гнівно зціпив зуби, а тоді його зсудомило, і він закричав, швидше як поранена тварина, ніж як людина.

— Я — знаряддя у вашій руці, — видихнув він.

— Пане Галіаксе.

— Я — знаряддя у вашій руці, пане Галіаксе, — виправився Попіл і повалився, тремтячи, на коліна.

— Хто знає твоє ім’я зсередини, Попеле? — Ці слова він вимовляв із неспішною терплячістю, наче шкільний учитель, який читає забутий школярем урок.

Попіл обхопив себе за стан тремтливими руками і скоцюбився, заплющивши очі.

— Ви, пане Галіаксе.

— Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів? Від усіх на світі, хто готовий тобі нашкодити? — Галіакс питав зі спокійною ґречністю, неначе йому й справді було цікаво, якою може бути відповідь.

— Ви, пане Галіаксе, — Попелів голос був тихим, змученим і зболеним.

— А чиїм цілям ти служиш?

— Вашим цілям, пане Галіаксе. — Ці слова він видушив із себе. — Вашим. І більше нічиїм, — напруга в повітрі зникла, і Попелове тіло раптом обм’якло. Він повалився вперед, на руки, і з його обличчя на землю дощем закрапав піт. Біле волосся мляво повисло довкола його обличчя. — Дякую, пане, — задихаючись, щиро промовив він. — Я більше не забуду.

— Забудеш. Тобі надто милі твої маленькі жорстокості. Слухайте всі, — Галіаксове обличчя, приховане каптуром, рвучко роззирнулося довкола, подивившись на кожну з постатей, які сиділи довкола багаття. Вони ніяково заворушилися. — Я радий, що вирішив піти з вами сьогодні. Ви збиваєтеся зі шляху, потураєте своїм примхам. Дехто з вас неначе забув, чого саме ми шукаємо, чого бажаємо досягти. — Інші постаті, що сиділи довкола багаття, тривожно заворушилися.

Каптур знову повернувся до Попела.

— Проте я тобі прощаю. Можливо, якби не ці нагадування, я забувся б сам. — Останні слова він вимовив якось різко. — А тепер закінчи те… — Його спокійний голос затих, а затінений каптур повільно нахилився: він поглянув на небо. Запала вичікувальна тиша.

Ті, хто сиділи круг багаття, заціпеніли з напруженими обличчями.

Усі одночасно схилили голови набік, ніби дивлячись в одну точку на присмерковому небі. Вони ніби силкувалися занюхати щось на вітрі.

Я раптом усвідомив, що почуваюся так, ніби за мною стежать. Відчув якусь напруженість, ледь помітну зміну в повітрі. Зосередився на ній, радіючи можливості переключити увагу, радіючи будь-якій можливості не думати чітко ще якихось кілька секунд.

— Вони йдуть, — тихо промовив Галіакс. Він підвівся, і від нього наче розійшлася темною імлою кипуча тінь. — Хутко. До мене.

Інші підвелися зі своїх місць довкола багаття. Попіл незграбно звівся на ноги та зробив півдесятка непевних кроків до вогню.

Галіакс розкинув руки, і тінь довкола нього розпустилася, наче квітка, що розкривається. Потім кожен з інших повернувся з вишуканою невимушеністю й наблизився на крок до Галіакса, входячи в тіні довкола нього. Але коли їхні стопи опускалися на землю, вони сповільнювались і мало-помалу розпливалися, неначе були зроблені з піску, а на них віяв вітер. Озирнувся тільки Попіл, у кошмарних очах якого можна було помітити гнів.

Тоді вони зникли.

Не буду обтяжувати вас подальшими подіями. Не буду розповідати, як я бігав від трупа до трупа, гарячково шукаючи ознак життя, як навчив мене Бен. Про свою марну спробу викопати могилу. Про те, як я рився в землі, доки не роздер собі пальці до крові. Про те, як я знайшов батьків…

Наш фургон я знайшов у найтемніші години ночі. Наш кінь протягнув його дорогою майже сто ярдів, а тоді помер. Усередині все здавалося цілком звичним, було дуже чисто і спокійно. Мене вразило, наскільки сильно в задній частині фургона пахло батьками.

Я запалив усі лампи та свічки у фургоні. Світло мене не втішало, але воно палало чесним золотом справжнього життя, без синяви. Я зняв батьків футляр із лютнею. Ліг у батьківське ліжко, поклавши лютню біля себе. Материна подушка пахла її волоссям, обіймами. Я не збирався спати, але мене зборов сон.

Прокинувся я з кашлем; усе довкола мене горіло. Звісно, винні були свічки. Досі отетерілий від потрясіння, я закинув у торбу кілька речей. Діючи повільно й безцільно, без страху витягнув Бенову книжку з-під свого матраца, хоч він і палав. Чим мене тепер міг налякати простий вогонь?

Батькову лютню я поклав у футляр. Здавалося, ніби я краду, але я не знав, що ще могло б мені про них нагадувати. Вони обоє торкалися її дерева тисячу тисяч разів.

Тоді я пішов. Зайшов до лісу й пішов, не зупиняючись, доки на східному краю неба не зажеврів світанок. Коли заспівали птахи, я зупинився та поклав торбу. Дістав батькову лютню та притиснув її до себе. Потім заграв.

Пальці мені боліли, але я все одно грав. Грав, доки з моїх пальців не потекла на струни кров. Грав, доки крізь дерева не пробилося сонячне світло. Грав, доки мені не заболіли руки. Я грав, намагаючись нічого не згадувати, доки не заснув.