Ім’я вітру

Розділ шістдесят дев’ятий Вітер і прихильність жінки

Протягом наступних двох витків новий плащ зігрівав мене під час періодичних походів до Імрі, де мені вперто не щастило знайти Денну. У мене завше була якась причина перейти річку: узяти в Деві книжку, пообідати з Трепом, пограти в «Еоліяні». Але справжньою причиною була Денна.

Кілвін продав решту моїх випромінювачів, мої опіки гоїлись, а мій настрій покращувався. У мене з’явилися гроші на такі розкоші, як мило та друга сорочка на заміну тій, яку я втратив. Того дня я пішов до Імрі по басалові ошурки, яких потребував для поточної роботи — великої симпатичної лампи з двома випромінювачами, які я залишив собі. Я сподівався виручити за неї чималі гроші.

Те, що я постійно купував матеріали для рукотворства за річкою, може видатися дивним, але річ була в тому, що купці біля Університету частенько користалися з лінощів студентів і підвищували ціни. Я вважав, що заради можливості заощадити пару гріш-другий можна й пройтися.

Покінчивши зі своєю справою, я попрямував до «Еоліяна». Деох стояв на своєму звичному місці, притулившись спиною до дверей.

— Я виглядав твою дівчину, — сказав він.

Роздратований тим, наскільки передбачуваним я маю видаватись, я пробурчав:

— Вона не моя дівчина.

Деох закотив очі.

— Гаразд. Ту дівчину. Денну, Даянн, Даяне… чи як там вона себе тепер називає. Я її не чув і не бачив. Навіть порозпитував про неї трохи — і її вже цілий виток ніхто не бачив. Це означає, що вона, напевно, пішла з міста. Це для неї нормально. Вона так робить, коли тільки заманеться.

Я постарався нічим не виказати свого розчарування.

— Не варто було так себе обтяжувати, — сказав я. — Але все одно дякую.

— Я це робив не тільки для тебе, — зізнався Деох. — Я й сам до неї небайдужий.

— Та невже? — якомога нейтральніше промовив я.

— Не дивися на мене так. Я тобі зовсім не конкурент. — Він криво посміхнувся. — Принаймні не в цьому випадку. Може, я й не з вашої університетської братії, але бачу місяць ясної ночі. Мені вистачає розуму не пхати руку в один вогонь двічі.

Сильно зніяковівши, я відчайдушно постарався знов узяти під контроль вираз свого обличчя. Зазвичай я не допускаю, щоб на моєму лиці вільно відображались емоції.

— Отже, ви з Денною…

— Станчіон і досі збиткується з мене через те, що я упадав за дівчиною, удвічі молодшою за себе. — Він ніяково знизав широкими плечима. — Незважаючи на все це, я досі до неї небайдужий. Зараз вона передусім нагадує мені мою найменшу сестричку.

— Як давно ти її знаєш? — спитав я, зацікавившись.

— Я б не сказав, що дійсно її знаю, хлопче. Але зустрів я її… два роки тому чи що? Ні, не так давно, може, рік із хвостиком тому… — Деох провів обома руками крізь біляве волосся й вигнув спину, від душі потягуючись, а під тканиною його сорочки напружилися м’язи рук. Тоді він розслабився, гучно зітхнувши, і поглянув на порожній двір неподалік. — До цих дверей ще кілька годин не заходитиме багато людей. Зайди-но, дай старому привід посидіти й випити. — Він смикнув головою в бік шинквасу.

Я поглянув на Деоха — високого, м’язистого й засмаглого.

— Старому? У тебе ж досі при собі все волосся й усі зуби, хіба ні? Скільки тобі — тридцять?

— Ніщо не змушує чоловіка почуватися таким старим, як молода дівчина. — Він поклав руку мені на плече. — Ну ж бо, випий зі мною.

Ми пройшли до довгого шинквасу з червоного дерева, і він забурмотів, оглядаючи пляшки.

— Пиво спогад притлумить, а бранд — розпалить, але вино найкраще розрадить. — Він замовк і повернувся до мене, наморщивши лоба. — Як там далі, не пам’ятаю. А ти?

— Вперше таке чую, — сказав я. — Але Теккам стверджує, що з усіх алкогольних напоїв до спогадів пасує лише вино. Він говорив, що добре вино забезпечує ясність і зосередженість, але при цьому все ж дозволяє трохи втішатися спогадами.

— Згоден, — промовив він і, перебравши полиці, дістав пляшку, а тоді подивився крізь неї, піднісши її до лампи. — Поглянемо на неї в рожевому світлі?

Він узяв два келихи й відвів мене до усамітненої кабінки в кутку зали.

— Отже, ти вже досить давно знаєшся з Денною, — підказав я, тим часом як він налив собі й мені по келиху блідо-червоного вина.

Він притулився до стіни.

— Періодично. Чесно кажучи, досить рідко.

— Яка вона була тоді?

Деох роздумував над відповіддю кілька довгих секунд, сприйнявши моє запитання серйозніше, ніж я очікував. Він випив трохи вина.

— Така ж, — нарешті сказав він. — Гадаю, вона була молодшою, але не можу сказати, що зараз вона старша на вигляд. Вона завжди видавалася мені старшою за свій вік. — Він насупився. — Та ні, не старшою, а швидше…

— Зрілою? — підказав я.

Він хитнув головою.

— Ні. Не знаю, яке слово тут пасує. Це все одно що дивитися на великий дуб. Ним захоплюються не через те, що він старший чи вищий за інші дерева. У ньому просто є щось таке, чого немає в інших, молодших деревах. Складність, надійність, значущість. — Деох роздратовано насупився. — Трясця, це ж, певно, найгірше порівняння в моєму житті.

Я мимоволі всміхнувся.

— Приємно бачити, що не лише мені складно чітко описати її словами.

— З нею великої чіткості не доб’єшся, — погодився Деох і допив вино. Узяв пляшку й злегка торкнувся її шийкою мого келиха. Я випив його повністю, і він налив ще нам обом.

Деох повів далі.

— Тоді вона була такою ж невгамовною й дикою. І такою ж гарненькою, так само легко вабила око і вражала серце. — Він знизав плечима ще раз. — Як я вже сказав, вона в цілому не змінилася. З чудовим голосом, легконога, швидка на язик. Її з майже однаковим завзяттям обожнювали чоловіки й зневажали жінки.

— Зневажали? — перепитав я.

Деох подивився на мене так, ніби не зрозумів, про що я питаю.

— Жінки ненавидять Денну, — просто сказав він, ніби повторюючи те, що ми обидва вже знали.

— Ненавидять її? — Ця думка мене спантеличила. — Чому?

Деох вражено поглянув на мене, а тоді вибухнув реготом.

— Боже милостивий, ти таки нічогісінько не знаєш про жінок! — У звичайній ситуації я б наїжачився, почувши таке зауваження, але в Деохові не було ні краплі злоби. — Подумай-но. Вона гарненька й чарівна. Чоловіки юрмляться довкола неї, як олені під час гону. — Він легко змахнув рукою. — Жінкам це просто не може подобатися.

Я згадав, що Сім казав про Деоха менш ніж один виток тому: «Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. Його можна зненавидіти вже за це».

— Мені завжди здавалося, що вона зовсім самотня, — висловився я. — Можливо, річ саме в цьому.

Деох серйозно кивнув.

— Це цілком можливо. Я зовсім не бачу її в товаристві інших жінок, а з чоловіками їй щастить, як… — Він зупинився, силкуючись додуматися до якогось порівняння. — Як… трясця. — Він змучено зітхнув.

— Ну, сам знаєш, як кажуть: знайти правильну аналогію так само важко, як і… — Я зобразив обличчям задуму. — Так само важко, як і… — Я зробив невизначений жест рукою, наче хапаючись за щось.

Деох засміявся й налив ще вина нам обом. Я почав розслаблятися. Є такі товариські стосунки, які часто виникають хіба що між чоловіками, які билися з одними й тими ж ворогами й знали одних і тих же жінок.

— Тоді вона теж часто зникала? — спитав я.

Він кивнув.

— Без попередження, просто раптово зникала. Часом на один виток. Часом на кілька місяців.

— «Нема мінливіших речей за вітер і прихильність жінки», — процитував я. Я хотів, щоб слова прозвучали задумливо, але вони прозвучали гірко. — Є в тебе якісь здогади щодо цього?

— Я про це замислювався, — філософськи промовив Деох. — Почасти, думаю, річ у її природі. Можливо, в її жилах просто тече бродяча кров.

Я був роздратувався, але, почувши його слова, трохи охолов. Наша трупа час від часу за наказом батька здіймалася з місця й залишала місто попри гостинний прийом і чималу кількість глядачів. Згодом він часто пояснював мені свої мотиви: злий погляд констебля, забагато ніжних зітхань місцевих молодиць…

Але часом у нього не було ніякої причини. «Ми, ру, створені для мандрів, синку. Коли кров наказує мені повештатись, я розумію, що їй слід довіритися».

— Передусім у цьому, мабуть, винні її життєві обставини, — продовжив Деох.

— Життєві обставини? — зацікавлено перепитав я. Вона ніколи не говорила про своє минуле, коли ми були разом, а я завжди старався її не розпитувати. Я знав, як воно — не мати бажання розводитися про своє минуле.

— Ну, у неї ж жодних родичів і жодних засобів до існування. Жодних давніх друзів, здатних витягнути її за потреби зі скрути.

— Я теж цього не маю, — буркнув я, дещо спохмурнівши від вина.

— Тут між вами є чимала різниця, — трохи докірливо відповів Деох. — Чоловік має безліч можливостей пробити собі дорогу в житті. Ти знайшов собі місце в Університеті, а якби й не знайшов, то все одно мав би вибір. — Він багатозначно поглянув на мене. — А який вибір має молода гарненька дівчина без рідних? Без посагу? Без домівки?

Він заходився розгинати пальці.

— Можна піти в жебрачки чи повії. Або стати коханкою якого-небудь лорда, а це — інший шматок тієї ж хлібини. А ми знаємо, що наша Денна не могла б стати утриманкою чи чиєюсь дівкою.

— Є ж і інша робота, — сказав я й почав розгинати пальці сам. — Швачка, ткаля, служниця…

Деох пирхнув і поглянув на мене з відразою.

— Тю на тебе, хлопче, ти ж не настільки дурний. Ти знаєш, як воно там. І ти знаєш, що рано чи пізно з гарненької дівчини без рідних починають користатися так само часто, як і з повії, а платять їй при цьому менше.

Я трохи зашарівся від його докору, сильніше, ніж зашарівся б за звичайних обставин, оскільки на мене діяло вино. Від нього в мене злегка терпнули губи та кінчики пальців.

Деох знову наповнив наші келихи.

— Її не слід зневажати за те, що вона йде туди, куди її жене вітер. Вона мусить користатися з будь-яких можливостей, які знаходить. Якщо їй випадає нагода помандрувати з якимись людьми, яким подобається її спів, або з купцем, який сподівається, що краще продаватиме крам завдяки її милому личку, то хто засудить її за те, що вона знімається з місця і їде?

А якщо вона й торгуватиме трохи своєю харизмою, то я її за це не зневажатиму. Паничі залицяються до неї, купують їй подарунки, сукні, прикраси. — Він знизав широкими плечима. — Якщо вона живе з продажу цих речей, то в цьому немає нічого поганого. Їй же дарують це з власної волі, і вона може розпоряджатися цим на власний розсуд.

Деох прип’яв мене поглядом.

— Але що їй робити, якщо якийсь панич перейде межі? Або розгнівається через відмову в тому, що він вважає купленим та оплаченим? На що вона може покластися? Без рідних, без друзів, без становища. Без вибору. Хіба що віддатися йому, аж ніяк не з власної волі… — Деохове обличчя спохмурніло. — Або піти. Піти швидко й знайти кращу долю. То чи дивно, що спіймати її важче, ніж листок на вітрі?

Він захитав головою, дивлячись на стіл.

— Ні, я її життю не заздрю. І не засуджую її. — Після цієї своєї тиради він неначе повністю виснажився й трохи знітився. Повів далі, не підіймаючи на мене очей. — Попри все це я б допоміг їй, якби вона мені дозволила. — Він позирнув на мене й журливо всміхнувся. — Але вона не може бути комусь винною. Ніскілечки. Анітрішечки. — Він зітхнув і порівну розділив між нашими келихами останні краплі вина з пляшки.

— Ти показав її мені в новому світлі, — чесно сказав я. — Мені соромно, що я не бачив цього сам.

— Ну, у мене перед тобою фора, — невимушено промовив він. — Я довше її знав.

— І все ж дякую тобі, — сказав я, піднявши свій келих.

Він підняв свій.

— За Даяне, — промовив він. — Надзвичайно прекрасну.

— За Денну, сповнену радості.

— Юну та нескориму.

— Ясну та прекрасну.

— Завше жадану, завше самотню.

— Таку мудру й таку дурну, — вимовив я. — Таку веселу й таку сумну.

— Боги моїх батьків, — шанобливо проказав Деох, — зробіть так, щоб вона була такою вічно: незрозумілою для мене й невразливою для біди.

Ми обидва випили й поставили келихи.

— Дозволь мені оплатити наступну пляшку, — сказав я. Це повністю вичерпало б мій кредит на випивку, який я довго накопичував, але Деох подобався мені дедалі більше, і думка про те, щоб нічого йому не оплатити, була мені осоружною.

— Потік, камінь і небо, — вилаявся він, потерши собі обличчя. — Я не насмілюся. Ще одна пляшка — і ми б порізали собі вени в річці ще до заходу сонця.

Я підкликав жестом служницю.

— Дурниці, — сказав я. — Ми просто перейдемо на щось менш сопливе за вино.

Повертаючись до Університету, я не помітив, що за мною йдуть. Можливо, моя голова була настільки зайнята Денною, що в ній майже не лишалося місця для чогось іншого. Можливо, я так довго прожив цивілізовано, що рефлекси, яких я дорогою ціною набув у Тарбієні, уже почали притуплюватися.

Мабуть, доклався до цього й ожиновий бранд. Ми з Деохом довго говорили й випили півпляшки цього напою на двох. Решту пляшки я поніс із собою, бо знав, що Сіммону він до вподоби.

Гадаю, те, чому я їх не помітив, не має значення. На результат це не вплинуло. Я чимчикував погано освітленою частиною Новозального провулка, аж раптом мене вдарили по голові чимось тупим і відтягнули напівпритомного в завулок неподалік.

Оглушили мене всього на мить, але коли я повернувся до тями, мені вже затискала рота чиясь важка рука.

— Ну, добре, йолопе, — промовив мені у вухо здоровань, який стояв за мною. — Я наставив на тебе ніж. Як пручатимешся, проштрикну. Ось і все. — Я відчув, як мене злегка тицьнули в ребра під лівою пахвою. — Поглянь на шукач, — сказав він своєму спільникові.

У тьмяному світлі завулка мені було видно тільки його високу постать. Він схилив голову, поглянувши на свою руку.

— Незрозуміло.

— То запали сірник. Нам треба знати напевне.

Моя тривога почала переростати в повноцінний жах. Це було не просто якесь там пограбування в підворітні. Вони навіть не шукали грошей у моїх кишенях. Це було щось інше.

— Ми знаємо, що це він, — нетерпляче промовив високий. — Просто зробімо це, та й по всьому. Мені холодно.

— Дідька лисого. Поглянь зараз, поки він близько. Ми вже двічі його губили. Ще одного провалу, як в Аніліні, я не потерплю.

— Ненавиджу це діло, — сказав високий, обмацуючи свої кишені — либонь, у пошуках сірника.

— Ти — ідіот, — відповів той, що стояв за мною. — Так чистіше. Простіше. Жодних суперечливих описів. Жодних імен. Жодних турбот через маскування. Ідеш за голкою, знаходиш того, хто нам треба, і кінчаєш діло.

Байдужість у їхніх голосах мене жахала. Ці люди були професіоналами. Я несподівано чітко усвідомив, що Емброуз нарешті подбав про те, щоб я назавжди припинив йому докучати.

Мені на мить закрутилося в голові, і я зробив єдине, що спало мені на думку: зронив наполовину повну пляшку бранду. Вона розбилась об бруківку, і нічне повітря раптом наповнилося запахом ожини.

— Шикарно, — прошипів високий. — Може, ще й у дзвоник йому подзвонити даси?

Чолов’яга за мною міцніше стиснув мою шию та сильно трусонув мене — один-єдиний раз. Так, як трусять збитошне цуценя.

— Не смій, — роздратовано промовив він.

Я обм’як, сподіваючись його приспати, а тоді зосередився й пробурмотів слова зв’язування в його товсту руку.

— От бідося, — відповів він. — Якщо ти, придурку, наступив на скло, то сам ви-и-и-и-и-и… — Він перелякано скрикнув: калюжа з бранду довкола нас зайнялася.

Я скористався його нетривалим сум’яттям і випручався з його рук. Але швидкості мені не вистачило. Коли я видерся й дременув провулком, його ніж черкнув мене по ребрах, залишивши по собі яскраву риску болю.

Утім, тікав я недовго. Провулок заходив у глухий кут, завершуючись прямовисною цегляною стіною. Жодних дверей, жодних вікон, жодної схованки чи виступу, щоб видертися на стіну. Я був у пастці.

Повернувшись, я побачив, як двоє чоловіків закрили собою вхід у провулок. Здоровань несамовито тупав ногою, намагаючись її загасити.

У мене самого горіла ліва нога, але я про неї геть не думав. Якби я хутко щось не вдіяв, то невеличкий опік став би найменшою з моїх неприємностей. Я знову роззирнувся довкола, але в провулку було до болю чисто. Не було навіть пристойного сміття, яке могло б правити за імпровізовану зброю. Я гарячково перебрав вміст кишень свого плаща, відчайдушно намагаючись виснувати якийсь план. Від відрізків мідного дроту не було жодної користі. Сіль… може, сипонути нею їм у вічі? Ні. Сушене яблуко, перо й чорнило, скляна кулька, шпагат, віск…

Нарешті здоровань збив полум’я, і вони удвох неквапливо пішли провулком. На лезах їхніх ножів мерехтіло світло від кола підпаленого бранду.

Ще не перебравши до кінця свої незліченні кишені, я знайшов якусь грудку, яку спершу не впізнав. А тоді згадав: це ж торбинка з басаловими ошурками, які я купив для своєї симпатичної лампи.

Басал — це легкий сріблястий метал, необхідний для певних сплавів, які я мав використати у створенні своєї лампи. Манет, який завжди навчав обережно, сумлінно розповів про небезпеки всіх матеріалів, якими ми користувалися. Достатньо розігрівшись, басал спалахує насиченим, дуже жарким полум’ям.

Я поспіхом розв’язав торбинку. Та от біда: я не знав, чи зможу цим скористатися. Такі речі, як свічковий ґніт або спирт, запалити легко. Їм для цього потрібен лише сфокусований спалах тепла. З басалом було інакше. Йому для займання було потрібно чимало тепла, і саме тому я без страху носив його з собою в кишені.

Вони повільно наблизилися ще на кілька кроків, і я викинув широкою дугою пригорщу басалових ошурків. Я постарався докинути ошурки ближче до їхніх облич, але не плекав особливої надії. Ошурки були зовсім не важкими, і це було все одно що кидати пригорщу розсипчастого снігу.

Сягнувши однією рукою до полум’я, що лизало мені ногу, я зосередив свій алар. Широка калюжа підпаленого бранду за спинами парочки згасла, і провулок поринув у непроглядну темряву. Але тепла все одно не вистачало. Забувши з відчаю про обачність, я торкнувся свого скривавленого боку, зосередився й відчув, як мене прошив жахливий холод: я витягнув ще тепла з власної крові.

Вибухнуло біле світло, що засліплювало в темряві провулка. Я вже заплющив очі, але від яскравого полум’я басалу очі боліли навіть під повіками. Один із напасників закричав високим і наляканим голосом. Розплющивши очі, я не побачив нічого, крім синіх примар, які витанцьовували в моїх очах.

Крик затих, обернувшись на приглушений стогін, і я почув глухий удар — наче один з них заточився і впав. Високий забелькотів нажаханим плаксивим голосом.

— О Господи. Теме, мої очі. Я осліп.

Доки я слухав, у мене достатньо розвиднилося в очах, щоб я побачив нечіткі обриси провулка. Я побачив темні постаті обох чоловіків. Один стояв навколішки, затуливши лице руками, а другий розтягнувся на землі трохи далі в провулку й не рухався. Ймовірно, він врізався лобом об якусь перешкоду на вході до провулка та впав непритомний. Розкидані по бруківці залишки басалу потроху згасали, наче крихітні синьо-білі зірочки.

Чолов’яга на колінах просто тимчасово осліп від спалаху, але ця сліпота мала зберігатися ще кілька хвилин; цього мені мало вистачити, щоб далеченько втекти звідси. Я повільно обійшов його, намагаючись ступати тихо. Коли він подав голос знову, серце в мене мало не вискочило з грудей.

— Теме! — голос у нього був високий і наляканий. — Клянуся, Теме, я осліп. Цей малий наслав на мене блискавку. — На моїх очах він став навкарачки й заходився мацати руками все довкола. — Правильно ти казав, не тра було сюди приходити. Знаючись із таким людом, добра не наживеш.

Блискавка. Ну звісно. Він нічогісінько не знав про справжню магію. Це навело мене на думку.

Я глибоко вдихнув, заспокоюючи нерви.

— Хто вас підіслав? — поцікавився я, старанно імітуючи голосом Таборліна Великого. Вийшло не так добре, як у мого батька, та все одно добре.

Здоровань жалісно застогнав і припинив обмацувати все довкола руками.

— Ох, пане. Не робіть нічого такого, що…

— Я двічі не питаю, — гнівно урвав його я. — Скажи мені, хто вас підіслав. А якщо збрешеш мені, я здогадаюся.

— Імені я не знаю, — швидко промовив він. — Нам просто дають половину грошей і волосину. Імен ми не знаємо. Ми навіть не зустрічаємося. Клянуся…

Волосина. Те, що вони називали «шукачем», мабуть, було якимось пошуковим компасом. Я, хоч і не міг виготовити нічого настільки досконалого, знав, які принципи там задіяні. З моєю волосиною він показував би на мене, хоч куди я побіг би.

— Якщо ще хоч раз побачу когось із вас, то прикличу дещо гірше за вогонь і блискавку, — лиховісно сказав я, просуваючись до виходу з провулка. Маючи змогу заволодіти їхнім шукачем, я б не мусив боятися, що вони відстежать мене знову. Було темно, а в мене на голові був каптур плаща. Може, вони взагалі не знали, який я з себе.

— Дякую, пане, — пробелькотів він. — Клянуся, після цього ви нас більше ніде не побачите. Дякую…

Я опустив погляд на чолов’ягу, який упав. Я бачив одну його бліду руку на бруківці, але вона була порожньою. Я роззирнувся довкола, роздумуючи, чи він, бува, не впустив компаса. Ймовірно, він його сховав. Я підійшов ще ближче, затамувавши подих. Запхав руку йому в плащ, намацуючи кишені, але він навалився на плащ усім тілом. Я обережно взяв його за плече, повільно його пересунув…

Тут він приглушено застогнав й остаточно перекотився на спину сам по собі. Його рука безвільно плюхнулася на бруківку, стукнувши мене по нозі.

Мені б хотілося сказати, що я просто відступив на крок, знаючи, що високий чоловік погано володіє тілом і досі напівсліпий. Мені б хотілося сказати вам, що я зберіг спокій і з усіх сил постарався залякати їх ще більше чи принаймні сказав щось ефектне чи дотепне, перш ніж піти.

Але це було б неправдою. Насправді ж я побіг, як наляканий олень. Я пробіг майже чверть милі, а тоді мене зрадили темрява й власне засліплення — Я врізався в припін і боляче повалився на землю мішком. Я полежав там, весь у синцях, скривавлений і напівсліпий. Лише згодом до мене дійшло, що за мною ніхто не женеться.

Я сяк-так зіп’явся на ноги, лаючи себе за дурість. Якби я зберіг здоровий глузд, то, можливо, забрав би в них пошуковий компас і подбав про свою безпеку. Тепер же я мусив вжити інших заходів.

Я повернувся до Анкера, але коли я прийшов, у шинку було темно в усіх вікнах, а двері були зачинені. Тож я, напівп’яний і поранений, видерся до свого вікна, підчепив засув і потягнув… але воно не відчинилося.

Я не повертався до шинку так пізно, щоб доводилося лізти через вікно, уже щонайменше один виток. Невже петлі заіржавіли?

Упершись у стіну, я витягнув свою переносну лампу і ввімкнув на ній найтьмяніше світло. Лише тоді я побачив, що в шпарині у віконній рамі міцно щось засіло. Невже Анкер заклинив моє вікно?

Але торкнувшись цього предмета, я зрозумів, що він не дерев’яний. Це був складений багато разів папірець. Я витягнув його, і вікно з легкістю відчинилось. Я заліз усередину.

Моїй сорочці настав гаплик, але коли я зняв її й побачив, що під нею, мені стало легше на душі. Поріз був не надто глибокий — болючий і негарний, але не такий серйозний, як ті рани, коли мене відшмагали. Фелин плащ теж був розірваний, і це дратувало. Але підлатати його все одно було б легше, ніж мою нирку. Я подумки пообіцяв собі подякувати Фелі за те, що вона обрала добру товсту тканину.

Зашити його можна було й потім. Як я здогадувався, ті двоє відійшли від невеличкого переляку, який я їм забезпечив, і вже шукали мене знову.

Я вийшов у вікно, залишивши плащ у кімнаті, щоб не заляпати його кров’ю. Я сподівався, що в таку пізню годину, тим більше з моєю природною спритністю, мене не помітять. Я навіть не уявляв собі, які чутки почали б ширитись, якби хтось побачив, як я глупої ночі біжу дахами, скривавлений і голий по пояс.

Діставшись даху стайні, що виходила на подвір’я з флагштоком біля Архівів, я набрав листя в жменю.

У тьмяному світлі місяця я бачив, як над сірою бруківкою внизу кружляють темні безформні тіні листків. Я грубо провів рукою крізь волосся, так, що аж вилізло кілька пасом. Тоді виколупав нігтями трохи дьогтю на даху та приклеїв ним видерте волосся до листка. Повторив це з десяток разів, скидаючи листя з даху та дивлячись, як вітер жене його подвір’ям туди-сюди в шаленому танці.

Я всміхнувся, уявивши собі, як хтось намагатиметься відстежити мене з компасом тепер, намагаючись дати раду десяткам суперечливих сигналів, поки листя кружлятиме й крутитиметься в десятку різних напрямків.

Я прийшов саме на це подвір’я, тому що вітер тут рухався дивно. Я помітив це лише після початку осіннього листопаду. Листя падало на бруківку в складному хаотичному танці. Спершу в один бік, потім в інший, і шлях його падіння не піддавався передбаченню.

Помітивши дивне кружляння вітру, його вже було неможливо ігнорувати. Власне, якщо дивитися на нього отак, з даху, то воно майже зачаровувало. Саме так надовго приваблює око потік води або горіння ватри.

Коли я дивився на нього тепер, натомлений і поранений, воно непогано розслабляло. Що більше я на нього дивився, то менш хаотичним воно здавалося. Власне, я почав здогадуватися, що вітер рухається на подвір’ї за якоюсь масштабнішою траєкторією. Хаотичною вона здавалася лише через свою надзвичайну, дивовижну складність. Ба більше, вона ніби постійно змінювалася. Ця траєкторія складалася з мінливих траєкторій. Вона була…

— Оце ти засидівся за своєю наукою — уже страх як пізно, — промовив тихий голос у мене за спиною.

Я різко вийшов із задуми, і моє тіло напружилося, готове кинутися геть. Як це хтось примудрився вилізти сюди непомітно для мене?

Це був Елодін. Майстер Елодін. Він був одягнений у полатані штани та вільну сорочку. Він безтурботно помахав мені рукою й сів, схрестивши ноги, на краю даху так невимушено, ніби ми прийшли випити до корчми.

Він поглянув на подвір’я.

— Сьогодні надзвичайно добре, чи не так?

Я склав руки, марно намагаючись прикрити оголені, скривавлені груди. Лише тоді я помітив, що кров у мене на руках засохла. Скільки я просидів там нерухомо, стежачи за вітром?

— Майстре Елодін, — промовив я, а тоді замовк. Я поняття не мав, що можна сказати в такій ситуації.

— Я тебе благаю, ми ж тут усі свої. Спокійно клич мене на ім’я — Майстром.

Він ліниво всміхнувся й знову опустив погляд на подвір’я.

Він що, не помітив, у якому я стані? Це він так проявляв ввічливість? Можливо… Я захитав головою. З ним гадати було марно. Я як ніхто добре знав, що в нього не всі вдома й чекати, поки там усі зберуться, не варто.

— Колись давно, — спокійно промовив Елодін, не зводячи очей із двору внизу, — коли люди розмовляли інакше, це місце називалося Квоян Гаєль. Згодом його стали називати Залою Запитань, а студенти вигадали гру — писали запитання на папірцях і пускали їх за вітром. За чутками, відповідь можна було вгадати за тим, яким шляхом папірець вилітав із площі. — Він показав на дороги, що утворювали проміжки між сірими будівлями. — Так. Ні. Можливо. Деінде. Скоро.

Він знизав плечима.

— Утім, усе це було помилкою. Невдалим перекладом. Вони гадали, що «Квоян» — це давній корінь слова «кветентан» — «запитання». Але це не так. «Квоян» означає «вітер». Це місце по праву називають «Дім Вітру».

Я зачекав секунду, щоб побачити, чи не бажає він сказати щось іще. Коли він не сказав більше нічого, я повільно здійнявся на ноги.

— Це цікаво, Майстре… — Я завагався, не знаючи, наскільки серйозно він говорив перед цим. — Але мені треба йти.

Елодін байдужо кивнув і помахав мені рукою — чи то на прощання, чи то відмахуючись від мене. Він так і не відвів очей від двору внизу — усе стежив за вічно мінливим вітром.

Повернувшись до своєї кімнати у «В Анкера», я досить довго просидів на своєму ліжку в темряві, намагаючись вирішити, що мені робити. Думки в мене переплутались. Я був стомлений, поранений і досі трохи п’яний. Адреналін, на якому я тримався до цього, поволі скисав, а ще мені пекло й кололо в боці.

Я глибоко вдихнув і спробував зосередити думки. Поки що я діяв інтуїтивно, але тепер мені треба було обережно все продумати.

Чи можна звернутися по допомогу до майстрів? Надія зросла в мені на мить, а тоді зникла. Ні. У мене не було жодних доказів провини Емброуза. Ба більше, якби я розповів їм усю історію, мені б довелося визнати, що я засліпив та обпік своїх напасників за допомогою симпатії. Те, що я зробив, заради самозахисту чи ні, однозначно було зловживанням. Студентів, бувало, відраховували й за менше, щоб тільки зберегти репутацію Університету.

Ні. Я не міг ризикувати відрахуванням через це. А якби я пішов до Медики, там виникло б забагато запитань. А ще, якби я пішов туди, щоб мене підлатали, розійшлася б новина про моє ушкодження. Так Емброуз дізнався б, наскільки він був близький до успіху. Краще було б повернути все так, ніби я залишився неушкодженим.

Я поняття не мав, як довго найняті Емброузом убивці мене переслідували. Один з них сказав: «Ми вже двічі його губили». Отже, вони могли знати, що в мене є кімната тут, в Анкера. Можливо, тут я був у небезпеці.

Я замкнув вікно й закрив його фіранкою, а тоді ввімкнув свою переносну лампу. У світлі стало видно забутий папірець, який засунули мені у вікно. Я розгорнув його й прочитав:

Сьогодні було 28 число. Лист не мав дати, але, вочевидь, пробув на вікні щонайменше півтора витка. Судячи з усього, вона залишила його за якихось кілька днів після пожежі в Промислі.

Я ненадовго замислився над тим, що про це думаю. Мені лестить те, що вона спробувала мене знайти? Мене розлютило те, що я знайшов записку лише зараз? Що ж до того «хлопця», якого вона зустріла…

Думати про це для мене поки що було занадто: я був стомлений, поранений і досі не звільнився остаточно від впливу алкоголю.

Натомість я швидко, як умів, очистив неглибокий поріз водою з умивального таза. Я б підлатав його власноруч, але не міг влаштуватися під добрим кутом. З нього знову засочилася кров, і я відрізав від своєї сорочки відносно чисті клапті, щоб справити сяку-таку пов’язку.

Кров. У тих, хто спробував мене вбити, досі був пошуковий компас, а я, без сумніву, залишив трохи своєї крові на ножі одного з них. Кров діє в пошуковому компасі незмірно ефективніше за просту волосину; це означало, що, навіть якщо вони ще не знали, де я живу, вони, ймовірно, мали змогу знайти мене попри вжиті заходи безпеки.

Я швидко обійшов кімнату, запхавши всі цінні речі в дорожню торбу, бо не знав, коли можна буде спокійно повернутися. Під стосом паперів я знайшов маленький складаний ножик, про який уже забув після того, як виграв його в кутики в Сіма. У бійці з нього не було б майже жодної користі, але це було краще, ніж геть нічого.

Тоді я підхопив свою лютню та плащ і прокрався вниз, на кухню, де мені пощастило знайти порожній глек від велеґенського вина з широкою шийкою. Не бозна-яке щастя, але поки що я радів усьому, що міг дістати.

Я попрямував на схід і перейшов річку, але не дійшов аж до самого Імрі. Натомість я трохи звернув на південь, де на березі широкої річки Ометі стояли кілька доків, сумнівний шинок і жменька будинків. Це був невеличкий порт, який обслуговував потреби Імрі, замалий, щоб мати власне ім’я.

Я запхав свою закривавлену сорочку в глек для вина й запечатав його шматком симпатичного воску, щоб туди не потрапила вода. Тоді кинув його в річку Ометі й подивився, як він неквапом поплив за течією. Якщо вони шукатимуть мене за кров’ю, то їм здасться, ніби я тікаю на південь. Якби ж то вони тільки пішли за ним.