Ім’я вітру

Розділ шістдесятий Талан

Наступного дня я пішов на жеребкування перед прийомом у стані першого в житті похмілля. Відчуваючи втому й щось схоже на нудоту, я встав у найкоротшу чергу й спробував пропустити повз вуха гамір сотень студентів, які тупцялися довкола, продавали, купували, обмінювалися й просто скаржилися на час іспитів, який їм дістався.

— Квоут, син Арлідена, — промовив я, нарешті опинившись у голові черги. Знуджена на вигляд жінка позначила моє ім’я, і я дістав жетон із чорної оксамитової торбинки. На ньому був напис: «Гептен: полудень». До цього було ще п’ять днів, часу на підготовку вистачало.

Але коли я повернувся до Гнізд, у мене з’явилася думка. Скільки ж мені треба готуватися насправді? А ще важливіше ось що: як багато я можу насправді досягнути, не маючи доступу до Архівів?

Роздумуючи над цим, я підняв руку над головою, відставивши середній і великий пальці на знак того, що в мене призначення за п’ять днів, яке я готовий продати.

Невдовзі до мене підійшла незнайома студентка.

— Четвертий день, — сказала вона, продемонструвавши власний жетон. — Якщо обміняємося, дам тобі один йот.

Я хитнув головою. Вона знизала плечима й подалася геть.

До мене наблизився Ґалвен, ре’лар із Медики. Він підняв вказівний палець, показуючи, що йому призначено на цей же день по обіді. З кіл у нього під очима та тривожного виразу його обличчя я здогадався, що він не надто бажає так швидко складати іспити.

— Візьмеш п’ять йотів?

— Мені б цілий талант…

Він кивнув, перевернувши свій жетон між пальцями. Ціна була справедливою. Нікому не хотілося складати вступний іспит першого ж дня.

— Може, згодом. Я спершу трохи роззирнуся.

Проводжаючи його поглядом, я зачудувався тому, яке велике значення може мати один-єдиний день. Учора п’ять йотів видавалися б шаленою сумою. Але сьогодні мій гаманець був добре наповнений…

Я поринув у неясні роздуми про те, скільки грошей я насправді заробив минулої ночі, аж раптом побачив, що до мене наближаються Вілем і Сіммон. Віл неначе трохи зблід попри шалдійську смаглявість. Я здогадувався, що він теж відчував на собі наслідки нашого нічного гультяйства.

Сім же, навпаки, був як завжди світлим і сонячним.

— Вгадай, кому випало призначення сьогодні по обіді? — Він кивнув мені за плече. — Емброузу та кільком його друзям. Цього досить, щоб змусити мене повірити у справедливу світобудову.

Повернувшись, щоб оглянути натовп, я спершу почув Емброузів голос, а вже тоді побачив його самого.

— …з того ж мішка, а отже, змішали вони їх хрін зна як. Хай починають усю цю безладну дуристику заново й…

Емброуз ішов разом із кількома гарно вбраними приятелями; вони оглядали весь натовп у пошуках піднятих рук. Лише опинившись за десяток футів від мене, Емброуз таки опустив погляд і усвідомив, що рука, до якої він простує, моя.

Він різко зупинився, насупившись, а тоді несподівано та грубо розсміявся.

— Оце так бідося — купа часу, а витратити його нема на що. Хіба Лоррен ще не пустив тебе назад?

— Молот і ріг, — натомлено промовив Віл у мене за спиною.

Емброуз усміхнувся мені.

— Ось що я тобі скажу. За твоє призначення я дам тобі півгріш й одну свою стару сорочку. Так у тебе буде якась одежина на той час, поки ти пратимеш у річці цю. — Кілька його друзів захихотіли в нього за спиною, міряючи мене поглядами.

Я зберігав безтурботний вираз обличчя, не бажаючи нічим його радувати. Насправді ж я надто вже добре усвідомлював, що маю лише дві сорочки, а позаяк я постійно носив їх два семестри, вони зношувалися. Неухильно зношувалися. До того ж я таки прав їх у річці, бо ніколи не мав грошей на пральню.

— Я не погоджуся, — спокійно промовив я. — У твоїх сорочок надто барвисті поли як на мій смак. — Щоб донести свою думку, я потягнув себе за сорочку спереду. Кілька студентів, які стояли неподалік, засміялися.

— Я не розумію, — тихо сказав Вілові Сім.

— Він натякає, що в Емброуза… — Віл зупинився. — «Едамете тасс», така хвороба, якою заражаються від повій. Це коли виділення…

— Добре, добре, — швидко промовив Сім. — Розумію. Фе. До того ж Емброуз зараз у зеленому.

Тим часом Емброуз вимушено захихикав з мого жарту разом із натовпом.

— Гадаю, я на це заслуговую, — сказав він. — Чудово, дріб’язок для бідних. — Він дістав гаманець і потрусив ним. — Скільки ти хочеш?

— П’ять талантів, — заявив я.

Він саме відкривав гаманець, але тут завмер, витріщившись на мене. Ціна була обурливою. Декілька глядачів поштурхали одне одного ліктями, явно сподіваючись, що я якимось робом обведу Емброуза круг пальця й він заплатить у кілька разів більше, ніж моє призначення коштує насправді.

— Вибач, але чи не перевести тобі цю суму? — запитав я. Було добре відомо, що минулого семестру Емброуз завалив арифметичну частину свого вступного іспиту.

— П’ять — це просто смішно, — заявив він. — Якби ти в таку пізню годину одержав один, тобі б уже поталанило.

Я змусив себе безтурботно знизати плечима.

— Я був би згоден і на чотири.

— Згодишся на один, — наполіг Емброуз. — Я не ідіот.

Я глибоко вдихнув і смиренно видихнув ще раз.

— А я б, певно, не вмовив тебе підняти ціну до… одного й чотирьох? — поцікавився я, і мені стало гидко від того, як жалісно прозвучав мій голос.

Емброуз по-акулячому всміхнувся.

— Ось що я тобі скажу, — великодушно промовив він. — Дам тобі один і три. Я не проти час від часу потроху займатися благодійністю.

— Дякую, пане, — покірно відповів я. — Надзвичайно вам вдячний.

Я відчув, як розчарувався натовп, коли я встав на задні лапки, як песик, заради Емброузових грошей.

— Не дякуй, — самовдоволено промовив Емброуз. — Допомагати нужденним завжди приємно.

— У вінтській валюті це б становило два ноблі, шість бітів, два гроші та чотири шими.

— Я й сам умію переводити валюту, — огризнувся він. — Я з дитинства подорожував світом разом з батьковим почтом. Я знаю, як витрачають гроші.

— Звісно, що знаєш. — Я схилив голову. — Це я дурість сказав. — Я зацікавлено підняв очі. — Отже, ти й у Модеґу був?

— Звісно, — байдуже промовив він, заходившись прочісувати гаманець, і витягнув жменьку різних монет. — Я навіть був при високому дворі в Кершаені. Двічі.

— Чи правда, що модеґанська шляхта вважає торг ганебним для будь-якої високородної людини? — безневинно запитав я. — Я чув, що серед неї він вважається певною ознакою того, що ця людина або низької крові, або опинилася в справді безнадійному становищі…

Емброуз подивився на мене й завмер, не встигнувши дістати з гаманця нові монети. Його очі примружилися.

— Бо якщо це правда, то з твого боку страшенно люб’язно опуститися до мого рівня, просто щоб повеселитися, трохи поторгувавшись. — Я всміхнувся йому на весь рот. — Ми, ру, обожнюємо торгуватися через дрібниці. — Натовп довкола нас неголосно засміявся. Він уже виріс до кількох десятків душ.

— Річ зовсім не в цьому, — промовив Емброуз.

Моє обличчя стало стурбованим.

— Ох, вибачте, мосьпане. Я й гадки не мав, що у вас настали скрутні часи… — Я наблизився до нього на кілька кроків, простягнувши свій жетон для вступного іспиту. — Ось, можете його взяти всього за півгріш. Я й сам не проти потроху займатися благодійністю. — Я стояв просто перед ним, тримаючи жетон у витягнутій руці. — Будь ласка, я наполягаю, допомагати нужденним завжди приємно.

Емброуз нагородив мене лютим поглядом.

— Залиш собі й удавися ним, — стишено прошипів він мені. — І пам’ятай про це, як їстимеш квасолю й пратимеш у річці. Коли ти підеш звідси з самими тільки руками в кишенях, я ще лишатимуся тут.

Він повернувся й пішов, просто-таки уособлюючи ображену гідність.

Натовп довкола мене мляво зааплодував. Я театрально розкланявся навсібіч.

— Як би ти це оцінив? — запитав Сіма Віл.

— Емброуза — на два бали. Квоута — на три. — Сім поглянув на мене. — У принципі, не найкраща твоя робота.

— Я мало спав уночі, — визнав я.

— Щоразу, коли ти мало спиш, тобі врешті-решт дістається значно сильніше, — зауважив Віл.

— Ми тільки й можемо, що огризатись один на одного, — відповів я. — Майстри про це подбали. Якби ми вдалися до якихось крайнощів, нас би відрахували за поведінку, не гідну членів Аркануму. Чому я, на твою думку, не перетворив його життя на пекло?

— Тобі ліньки? — припустив Віл.

— Лінь — одна з найкращих моїх рис, — спокійно промовив я. — Якби я не був лінивим, я б, можливо, завдав собі клопоту перекласти вислів «Едамете тасс» і страшенно образився, довідавшись, що це означає «едемова сопля». — Я знову підняв руку, витягнувши великий і середній пальці. — Натомість я вважатиму, що це — прямий переклад назви хвороби, «немсерія», тим самим уникнувши будь-якої напруженості в нашій дружбі.

Врешті-решт я продав свій час зневіреному ре’лару з Промислу на ім’я Джаксім. Я погодився на невигідні для себе умови, передавши йому свій час за шість йотів і послугу, яку назву згодом.

Вступний іспит минув так добре, як тільки можна було очікувати, зважаючи на те, що я не міг підготуватися. Гемм і досі був ображений. Лоррен був холодний. Елодін поклав голову на стіл і неначе заснув. Мені призначили плату за навчання аж у шість талантів, що поставило мене в цікаве становище…

Довга дорога до Імрі була здебільшого безлюдною. Сонце проникало крізь крони дерев, а вітер ніс крихітну часточку того холоду, який невдовзі мала принести осінь. Спершу я попрямував до «Еоліяна», щоб забрати свою лютню. Станчіон минулої ночі наполіг на тому, щоб я залишив її там, бо інакше міг би розбити її, долаючи напідпитку довгий шлях додому.

Наблизившись до «Еоліяна», я побачив Деоха, який ліниво притулився спиною до одвірка й проводив монетою по кісточках пальців. Побачивши мене, він усміхнувся.

— Здоров! Ти й твої приятелі так петляли, коли пішли минулої ночі, — я аж подумав, що ви звалитесь у річку.

— Ми хиталися в різні боки, — пояснив я. — Так і врівноважилися.

Деох засміявся.

— У нас там твоя дама сидить.

Я змусив себе не шарітись і замислився, звідки він дізнався, що я сподіваюся знайти тут Денну.

— Не зовсім упевнений, що назвав би її своєю дамою.

Совой усе ж таки був мені другом.

Він знизав плечима.

— Зви її як хочеш. Станчіон її за шинквасом сховав. Я пішов би по неї, доки він не розперезався остаточно й не дав волю рукам.

Я відчув сильний приплив гніву й ледве спромігся проковтнути цілий потік необачних слів. «Моя лютня. Він говорив про мою лютню». Я хутенько, пригнувшись, забіг усередину, здогадуючись: що менше Деох бачитиме моє обличчя, то краще.

Я без поспіху обійшов усі три рівні «Еоліяна», але Денни ніде не було видно. Утім, я натрапив на графа Трепа, який енергійно запросив мене з ним посидіти.

— А я ніяк не вмовлю тебе якось навідатися до мого будинку? — сором’язливо запитав Треп. — Думаю, чи не влаштувати невеличку вечерю, і я знаю кількох людей, які були б дуже раді з тобою зустрітися. — Він підморгнув. — Чутка про твій виступ уже шириться.

Я дещо стривожився, але знав, що спілкування зі шляхтою — це своєрідне необхідне зло.

— Це було б для мене честю, мій пане.

Треп скривився.

— Тобі конче треба звати мене «моїм паном»?

Дипломатія дуже важлива для мандрівного артиста, а в дипломатії дуже важливо не забувати про титули й звання.

— Етикет, мій пане, — з жалем у голосі відповів я.

— До біса етикет, — зухвало промовив Треп. — Етикет — це набір правил, який застосовують для того, щоб прилюдно обмінюватися грубощами. Я все життя був передусім Деннаїсом, потім — Трепом, а тоді вже графом. — Він благально подивився на мене. — А скорочено — Денн?

Я завагався.

— Ну хоч тут, — заблагав він. — Коли мені тут хтось починає панькати, я почуваюся бур’яном на клумбі.

Я розслабився.

— Якщо вам так приємно, Денне.

Він зашарівся так, ніби я йому полестив.

— Тоді розкажи мені трохи про себе. Де ти мешкаєш?

— На другому боці річки, — ухилився я від прямої відповіді. Ліжка в Гніздах були не надто престижним житлом. Коли Треп спантеличено на мене глянув, я продовжив: — Я навчаюся в Університеті.

— В Університеті? — перепитав він, явно спантеличившись. — Там тепер музики навчають?

Уявивши це собі, я мало не розсміявся.

— Ні, ні. Я в Арканумі.

Я негайно пошкодував про сказане. Він відкинувся назад і зміряв мене неприємним поглядом.

— Ти що, чаклун?

— Та ні, — зневажливо сказав я. — Я просто навчаюся. Ну, знаєте, граматика там, математика… — Я обрав дві більш-менш безневинні дисципліни, які спали мені на думку, і він неначе трохи розслабився.

— Мабуть, я просто подумав, що ти… — Він поступово замовк і стрепенувся. — Чому ти там навчаєшся?

Це запитання заскочило мене зненацька.

— Я… Я завжди цього хотів. Там же стільки всього можна навчитися.

— Але тобі все це не потрібно. Тобто… — Він спробував знайти доречні слова. — Ти ж так граєш. Звісно, твій покровитель заохочує тебе зосереджуватися на музиці…

— Я не маю покровителя, Денне, — промовив я з ніяковою усмішкою. — Утім, майте на увазі, що думка про нього мені не осоружна.

Його реакція була для мене неочікуваною.

— Хай буде проклята моя почорніла удача. — Він сильно ляснув рукою по столу. — Я ж гадав, що хтось хитрує, приховуючи тебе. — Він загупав кулаком по столу. — Трясця. Трясця. Трясця.

Він трохи опанував себе й поглянув на мене.

— Вибач. Просто… — Він махнув рукою з досади й зітхнув. — Чув коли-небудь прислів’я? Одна дружина — щастя, дві дружини втомлюють…

Я кивнув.

— …три зненавидять одна одну…

— …а чотири зненавидять тебе, — закінчив Треп. — Що ж, те саме подвійною мірою стосується покровителів та їхніх музикантів. Я щойно обрав для себе третього, злиденного флейтиста. — Він зітхнув і хитнув головою. — Вони чубляться, мов коти в мішку, побоюючись, що їм дістається недостатньо уваги. Якби я тільки знав, що скоро з’явишся ти, я б зачекав.

— Ви мені лестите, Денне.

— Я картаю себе — ось що я роблю. — Він зітхнув, прибравши винуватого вигляду. — Це несправедливо. Сефран добре робить свою справу. Усі вони — добрі музиканти й надто сильно опікуються мною, достоту як справжні дружини. — Він глянув на мене, ніби вибачаючись. — Якщо я спробую долучити до них тебе, буде щось страшне. Мені вже довелося збрехати про той маленький подаруночок, який я зробив тобі минулої ночі.

— То я — ваша коханка? — широко всміхнувся я.

Треп захихотів.

— Не заходьмо надто далеко з цією аналогією. Натомість я побуду твоєю свахою. Допоможу тобі знайти годящого покровителя. Я знаю всіх, хто має шляхетну кров або гроші, у радіусі п’ятдесяти миль, тож це, напевно, буде не так складно.

— Ви б мені цим дуже допомогли, — серйозно промовив я. — Світські кола по цей бік річки для мене — таємниця. — Тут мені дещо спало на думку. — До речі, про них: минулої ночі я зустрів одну молоду даму й мало що про неї дізнався. Якщо ви добре знаєте це місто… — Я поступово замовк із надією в серці.

Він кинув на мене багатозначний погляд.

— А-а-а-а, розумію.

— Ні, ні, ні, — запротестував я. — Це та дівчина, яка заспівала разом зі мною. Моя Алойн. Я просто сподівався знайти її й висловити їй свою пошану.

Треп, здавалося, мені не повірив, але не збирався робити з цього проблеми.

— Розумно, а як її звати?

— Даянн. — Треп неначе чекав на більше. — Це все, що я знаю.

Треп пирхнув.

— Яка вона була на вигляд? Як треба, то заспівай про це.

Я відчув, як у мене почали червоніти щоки.

— Вона мала темне волосся десь такої довжини. — Я показав однією рукою трохи нижче свого плеча. — Молода, світлошкіра. — Треп вичікувально дивився на мене. — Гарненька.

— Ясно, — задумливо озвався Треп, потираючи губи. — Вона мала свиріль таланту?

— Не знаю. Можливо.

— Вона живе в місті?

Я знову знизав плечима, засвідчуючи своє невігластво й почуваючись при цьому дедалі дурнуватіше.

Треп засміявся.

— Доведеться тобі розповісти мені більше. — Він зазирнув мені за плече. — Зачекай, отам Деох. Уже хто-хто, а він точно міг би знайти для тебе дівчину. — Він підняв руку. — Деоху!

— Насправді це не так уже й важливо, — поспіхом зауважив я. Треп проігнорував мене й жестом підкликав плечистого чолов’ягу до нашого столика.

Деох спокійно підійшов і сперся на столик.

— Чим я можу вам прислужитися?

— Нашому юному співцеві потрібно трохи відомостей про даму, яку він зустрів минулої ночі.

— Не можу сказати, що я здивований: тоді тут було чимало красунечок. Одна чи дві цікавилися тобою. — Він підморгнув мені. — Яка впала тобі в око?

— Річ не в цьому, — заперечив я. — Це вона підспівала мені минулої ночі. Вона мала чудовий голос, і я сподівався знайти її, щоб ми змогли трохи поспівати.

— Здається, я знаю, про яку мелодію ти говориш. — Він нагородив мене широкою багатозначною усмішкою.

Я відчув, що страшенно шаріюся, і знову почав усе заперечувати.

— Ох, та охолонь, я триматиму це при собі. Я навіть не стану розповідати Станчіонові, бо це все одно що розповісти всьому місту. Напідпитку він пліткує, як школярка. — Він вичікувально поглянув на мене.

— Вона була стрункою, мала глибокі очі кавового кольору, — промовив я, а тоді вже подумав про те, як це звучить. Поки ні Треп, ні Деох не встиг пожартувати на цю тему, я хутко повів далі. — Її звали Даянн.

— А-а-а-а. — Деох повільно кивнув самому собі; його усмішка стала дещо іронічною. — Гадаю, я мав би здогадатися.

— Вона живе тут? — запитав Треп. — Я не думаю, що її знаю.

— Ви б її пам’ятали, — сказав Деох. — Але ні, я не думаю, що вона живе в місті. Я бачу її вряди-годи. Вона подорожує, ніде ніколи надовго не затримується. — Він почухав потилицю й тривожно мені всміхнувся. — Не знаю, де б ти зміг її знайти. Обережно, хлопче, вона вкраде в тебе серце. Чоловіки перед нею падають, як пшениця перед серпом.

Я знизав плечима так, ніби мені це й на думку не спадало, і зрадів, коли Треп перевів розмову на плітку про одного місцевого райцю. Я хихотів з їхньої суперечки, поки не допив свою випивку, а тоді попрощався й залишив їх.

Півгодини по тому я стояв на сходах під дверима в Деві, намагаючись не звертати уваги на згірклий запах різниці внизу. Я втретє порахував гроші й замислився про свої варіанти. Я міг повністю погасити свій борг і все ж дозволити собі оплатити навчання, але так я б залишився геть без грошей. Я мусив віддавати й інші борги, і хоч як мені хотілося звільнитися з-під влади Деві, мене не радувала перспектива розпочати семестр без жодної монетки в кишені.

Двері відчинилися раптово — я аж перелякався. Девіне личко підозріло визирнуло з вузької шпарини, а тоді, коли Деві мене впізнала, засяяло усмішкою.

— Чого причаївся? — спитала вона. — Джентльмени зазвичай стукають.

Вона широко відчинила двері, пускаючи мене всередину.

— Просто оцінюю свої варіанти, — сказав я, тим часом як вона зачинила за мною. Її кімната загалом лишилася такою ж, як і раніше — хіба що сьогодні в ній пахло корицею, а не лавандою. — Сподіваюся, я тебе не обтяжу, якщо цього семестру сплачу лише відсотки?

— Аж ніяк, — ласкаво відповіла вона. — Мені подобається вважати, що я таким чином вклала гроші. — Вона жестом запросила мене сісти на стілець. — До того ж це означає, що я знову тебе побачу. Ти здивувався б, якби дізнався, як мало в мене відвідувачів.

— Можливо, річ швидше у твоєму місцезнаходженні, ніж у твоєму товаристві, — зауважив я.

Вона зморщила носика.

— Знаю. Попервах я оселилася тут через дешевизну. Тепер мені здається, що я зобов’язана лишатися, бо мої клієнти звикли, що я тут.

Я поклав на письмовий стіл два таланти й підсунув їх до неї.

— Не відповіси на одне запитання?

Вона поглянула на мене з пустотливим захватом.

— Воно непристойне?

— Трохи, — визнав я. — Хтось пробував на тебе заявити?

— Ну… — Вона посунулася вперед на стільці. — Це можна сприймати дуже по-різному. — Вона підняла одну брову над світло-блакитним оком. — Ти зараз погрожуєш чи цікавишся?

— Цікавлюся, — швидко промовив я.

— Ось що я тобі скажу. — Вона кивнула на мою лютню. — Зіграй мені пісеньку, і я скажу тобі правду.

Я всміхнувся й відімкнув футляр, а тоді дістав лютню.

— Що б ти хотіла почути?

Вона замислилася на хвильку.

— Можеш зіграти «Іди з міста, міднику»?

Я зіграв цю пісню, швидко й легко. Вона завзято підспівала мені на приспіві, а наприкінці всміхалася й плескала в долоні, як маленька.

Згадуючи це тепер, я підозрюю, що такою вона й була. У ті часи вона була немолодою жінкою, досвідченою і впевненою в собі. Мені ж тоді ще не минуло й шістнадцяти.

— Один раз, — відповіла вона, коли я відклав лютню. — Два роки тому молодий джентльмен з е’лірів вирішив, що краще повідомити констебля, ніж погасити свій борг.

Я поглянув на неї.

— І?

— І все. — Вона безтурботно знизала плечима. — До мене прийшли, поставили кілька запитань, обшукали помешкання. Звісно, не знайшли нічого кримінального.

— Звісно.

— Наступного дня молодий джентльмен розповів констеблеві правду. Він вигадав усю ту історію, тому що я згордувала ним як залицяльником. — Вона всміхнулася на весь рот. — Констебль цьому не зрадів, а джентльмена оштрафували за наклеп на містянку.

Я мимоволі всміхнувся.

— Не можу сказати, тому що я страшенно… — Я затих, уперше помітивши дещо. Показав на її книжкову полицю. — Це що, Малкафова «Основа всієї матерії»?

— О, так, — з гордістю підтвердила вона. — Новенька. Це мені так частково сплатили борг. — Вона показала на полицю. — Дивись на здоров’я.

Я підійшов і витягнув книжку.

— Якби я міг за нею вчитися, то сьогодні не пропустив би одне запитання на вступному іспиті.

— А я гадала, що тобі вистачає книжок в Архівах, — сказала вона з явною заздрістю в голосі.

Я хитнув головою.

— Мені заборонили туди вхід, — пояснив я. — В Архівах я загалом провів дві години, і половину цього часу мене звідти витурювали.

Деві повільно кивнула.

— Я про це чула, але ж неможливо здогадатися, які чутки правдиві. Отже, ми певною мірою в одному човні.

— Я сказав би, що тобі трохи краще, — відповів я, оглядаючи її полиці. — У тебе тут Теккам і «Героборика». — Я проглянув усі назви книжок, шукаючи якусь таку, де могли б бути відомості про амірів або чандріян, але дуже перспективним не видавалося ніщо. — У тебе ще й «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Коли мене витурили, я саме її читав.

— Це останнє видання, — з гордістю промовила вона. — Там нові гравюри й розділ про Фейн-Мойте.

Я провів пальцями по корінцю книжки, а тоді відступив на крок.

— Гарне зібрання.

— Ну, — грайливо сказала вона, — як обіцяєш не бруднити руки, то можеш час від часу приходити до мене почитати. Якщо приноситимеш із собою лютню й гратимеш для мене, я, можливо, навіть позичу тобі книжку чи дві за умови, якщо ти вчасно їх повертатимеш. — Вона чарівливо мені всміхнулася. — Ми, вигнанці, маємо триматися разом.

Усю довгу дорогу назад до Університету я роздумував про те, кокетувала тоді Деві чи поводилася по-дружньому. Подолавши ті три милі, я так і не спромігся щось вирішити. Про це я згадую, щоб чітко вказати на одну річ. Я був розумником, майже героєм з аларом, схожим на штабу рамстонської сталі. Та передусім я був п’ятнадцятирічним хлопчиком. У всьому, що стосувалося жінок, я був безпорадний, мов ягнятко в лісі.

Я знайшов Кілвіна в його кабінеті, де він вирізьблював руни в скляній півкулі для чергової підвісної лампи. Я тихенько постукав у відчинені двері.

Він позирнув на мене.

— Е’ліре Квоуте, ти вже маєш кращий вигляд.

Лише за мить я зрозумів: він має на увазі, що три тижні тому відсторонив мене від роботи в Промислі через втручання Вілема.

— Дякую, пане. Я й почуваюся краще.

Він ледь помітно схилив голову набік.

Я опустив одну руку до гаманця.

— Мені б хотілося погасити свій борг перед вами.

Кілвін рикнув.

— Ти нічого мені не завинив.

Він знову опустив погляд на стіл і на роботу, яку тримав у руках.

— Тоді свій борг перед майстернею, — не вгавав я. — Я вже давненько користаюся з вашої доброї вдачі. Скільки я винен за матеріали, які використав під час навчання в Манета?

Кілвін продовжив працювати.

— Один талант, сім йотів і три.

Точність цифри мене приголомшила, оскільки він і не глянув у облікову книгу з комори. Мені й подумати було лячно про все те, що зберігає в себе в голові цей схожий на ведмедя чолов’яга. Я дістав потрібну суму з гаманця й поклав монети на відносно вільний кут столу.

Кілвін поглянув на них.

— Е’ліре Квоуте, я сподіваюся, що ти здобув ці гроші чесним шляхом.

Він говорив таким серйозним тоном, що я мимоволі всміхнувся.

— Я заробив їх, зігравши в Імрі минулої ночі.

— По той бік річки так добре платять за музику?

Не припиняючи всміхатись, я безтурботно знизав плечима.

— Я не знаю, чи таланитиме мені так кожної ночі. Це ж усе-таки був лише мій перший раз.

Кілвін чи то пирхнув, чи то важко видихнув, і знову спрямував погляд на свою роботу.

— Тобі передається пиха Елкси Дала. — Він обережно провів на склі лінію. — Чи правильно я вважаю, що ти більше не працюватимеш у мене вечорами?

Я був шокований і відновив дихання лише за мить.

— Я… я б не… я прийшов сюди, щоб обговорити з вами… — «…моє повернення до роботи у майстерні». Мені й на думку не спадало не працювати на Кілвіна.

— Вочевидь, музика дає тобі більші прибутки, ніж робота тут. — Кілвін багатозначно поглянув на монети на столі.

— Але я хочу тут працювати! — жалісно промовив я.

Кілвін білозубо всміхнувся від вуха до вуха.

— Добре. Я б не хотів, щоб другий бік річки відібрав тебе в мене. Музика — це чудово, але метал довговічний. — Він стукнув по столу двома величезними пальцями, наголошуючи на своїх словах. Тоді він відмахнувся від мене рукою, яка тримала незакінчену лампу. — Іди. Не спізнюйся на роботу, бо інакше ти в мене ще семестр начищатимеш пляшки й молотимеш руду.

Ідучи геть, я замислився над Кілвіновими словами. Він уперше сказав мені щось таке, з чим я не погоджувався повністю. «Метал іржавіє, — подумав я, — а музика живе вічно».

Врешті-решт час доведе, що один з нас мав рацію.

Пішовши з Промислу, я попростував до «Коня й четвірки» — чи не найкращого шинку на цьому боці річки. Шинкарем там був лисий підтоптаний хлоп, який звався Кеверін. Я показав йому свою свиріль таланту й домовився про п’ятнадцять приємних хвилин гри.

Врешті-решт вийшло так, що я одержав безкоштовну кімнату та утримання в обмін на три вечори гри щовитка. Кухня в «Четвірці» була надзвичайна, а моя кімната насправді була невеличкими апартаментами: спальня, гардеробна й вітальня. Величезний прогрес порівняно з моїм вузьким ліжком у Гніздах.

Але найкращим було те, що я зароблятиму по два срібні таланти на місяць. Для людини, яка так довго була бідною, як я, ця сума була майже абсурдною. І це — на додачу до подарунків або чайових від заможних клієнтів.

Граючи там, працюючи в Промислі, а в перспективі — запопавши заможного покровителя, я більше не муситиму жити, як жебрак. Я зможу купити те, чого страшенно потребував: ще один набір одягу, трохи пристойних пер і паперу, нове взуття…

Якщо ви ніколи не були безнадійно бідними, то я сумніваюся, що ви зможете зрозуміти, яке полегшення я відчув. Я місяцями очікував чергового лиха, знаючи, що мене може знищити будь-яка маленька катастрофа. Але тепер я більше не мусив жити зо дня в день, бентежачись через плату за навчання в наступному семестрі чи відсотки за позикою Деві. Я більше не мав боятися, що мене виженуть з Університету.

Я чудово повечеряв шматком оленини з зеленим салатом і мискою вишукано приправленого томатного супу. Були й свіжі персики, і сливи, і білий хліб із маслом із солодких вершків. Хоч я й не просив про це, мені подали кілька келихів чудового темного вінтського вина.

Тоді я пішов у свої апартаменти, де й заснув як убитий, загубившись на обширі своєї нової перини.