Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят шостий Покровителі, дівчата й метеґлін

Я замінив струну на лютні. Приємно було перемкнути увагу на це, поки Станчіон збирав думки відвідувачів. Мої руки виконували звичні рухи, прибираючи порвану струну, тим часом як я тихенько хвилювався. Тепер, коли оплески затихли, мене знову почали гризти сумніви. Чи досить однієї пісні, щоб довести мою вправність? Що, як слухачі так відреагували на силу пісні, а не на те, як я її зіграв? А що мій імпровізований фінал? Можливо, пісня лише здавалася мені цілісною…

Остаточно прибравши порвану струну, я знічев’я глянув на неї, і всі мої думки переплуталися й упали мені під ноги.

Усупереч моїм очікуванням, вона не була ні зношеною, ні бракованою. Кінець на місці розриву був акуратним, наче її розрізали ножем або чикнули ножицями.

Якийсь час я просто тупо витріщався на неї. Моїй лютні нашкодили? Бути такого не може. Вона не зникала з мого поля зору ні на мить. До того ж я перевіряв струни, перш ніж вийти з Університету, а тоді ще раз, перш ніж вийти на сцену. То як?

Знов і знов прокручуючи цю думку в голові, я помітив, що відвідувачі затихають. Піднявши голову, я побачив, як Станчіон долає останню сходинку й виходить на сцену. Я поспіхом звівся на ноги й повернувся до нього.

Вираз обличчя в нього був приємний, але геть незрозумілий. Коли він пішов до мене, у мене всередині все зав’язалося вузлом, а тоді обірвалося: він простягнув руку так само, як простягав її двом іншим музикантам, яких визнали негідними.

Я почепив на обличчя найкращу свою усмішку й потягнувся до його руки. Я був сином свого батька й мандрівним артистом. Я прийму відмову з високою гідністю едема ру. Швидше земля розверзнеться та поглине цей розцяцькований пафосний заклад, ніж я викажу бодай дрібку відчаю.

А десь серед відвідувачів, які це бачили, був Емброуз. Швидше вже земля поглине «Еоліян», Імрі та все Сентське море, ніж я принесу йому хоч дрібку задоволення в цій ситуації.

Тож я ясно всміхнувся й узяв Станчіонову руку у свою. Коли я її потис, у мою долоню втиснулося щось тверде. Опустивши погляд, я побачив, як зблиснуло срібло. Моя свиріль таланту.

Спостерігати за виразом мого обличчя, певно, було весело. Я знову поглянув на Станчіона. Його очі так і танцювали, і він підморгнув мені.

Я повернувся й підняв свою свиріль так, щоб її побачили всі. «Еоліян» знову заревів. Цього разу заревів у привітанні.

— Ти мусиш мені пообіцяти, — серйозно промовив Сіммон із червоними очима, — що більше ніколи не гратимеш цю пісню, не попередивши мене заздалегідь. Ніколи.

— Вона що, була настільки погана? — Я дурнувато йому всміхнувся.

— Ні! — мало не скрикнув Сіммон. — Вона… Я ніколи… — Він на мить затнувся через брак слів, а тоді схилив голову й розпачливо заплакав, сховавши лице в долонях.

Вілем турботливо обняв Сіммона однією рукою, а той без сорому притулився до його плеча.

— Наш Сіммон має ніжне серце, — лагідно промовив він. — Здається, він хотів сказати, що вона йому дуже сподобалася.

Я помітив, що у Вілема теж трохи почервоніли очі. Я поклав руку Сіммонові на спину.

— Вона й на мене сильно подіяла, коли я почув її вперше, — чесно зізнався йому я. — Мої батьки виконали її під час Маскараду Середзим’я, коли мені було дев’ять, і я дві години після цього перебував у жалюгідному стані. Їм довелося вирізати мою роль у «Свинопасі й соловейку», тому що я геть не міг виступати.

Сіммон кивнув і змахнув рукою, ніби показуючи, що з ним усе гаразд, але він не думає, що зможе говорити найближчим часом, а мені треба просто займатися своїми справами далі.

Я знову поглянув на Вілема.

— Я забув, що вона так на декого впливає, — безпорадно виправдався я.

— Рекомендую скатен, — безцеремонно заявив Вілем. — Якщо ви дуже бажаєте вульгарності, то вирви-хвіст. Але я, здається, пригадую, як ти казав, що наллєш нам сьогодні море випивки аж до дому, якщо здобудеш свиріль. Можливо, це лише на гірше, бо так уже сталося, що на мені сьогодні свинцеві черевики для пиятики.

Я почув у себе за спиною хихотіння Станчіона.

— Це, певно, твої друзі-некастрати, так? — Почувши, що його назвали некастратом, Сіммон так сильно здивувався, що трохи опанував себе й витер носа рукавом.

— Вілеме, Сіммоне, це — Станчіон. — Сіммон кивнув. Вілем неглибоко, напружено вклонився. — Станчіоне, ви б не могли пригостити нас чимось? Я обіцяв їх напоїти.

— С… — виправив Вілем. — Споїти.

— Вибач, споїти. — Я особливо виділив префікс. — Якби не вони, мене б тут не було.

— Ах, — промовив Станчіон, широко всміхнувшись. — Покровителі, я чудово розумію!

Переможний кухоль виявився таким само, як і втішний. Коли Станчіон нарешті спромігся провести нас крізь щільний натовп до наших нових місць біля шинквасу, він уже чекав на мене. Станчіон навіть наполіг на тому, щоб замовити скатен для Сіммона з Вілемом, сказавши, що покровителі теж мають певне право на здобич переможців. Я щиро подякував їм від усього гаманця, який тим часом стрімко тоншав.

Поки ми чекали, коли їм принесуть випивку, я з цікавості спробував зазирнути у свій кухоль і зрозумів, що для цього, якщо він залишатиметься на шинквасі, мені доведеться стати на табурет.

— Метеґлін, — пояснив мені Станчіон. — Скуштуй, потім мені подякуєш. Там, звідки я родом, кажуть, що заради нього можна й з того світу повернутися.

Я зняв перед ним уявний капелюх.

— До ваших послуг.

— Твоїх і твоєї родини, — ґречно озвався він.

Я надпив із високого кухля, щоб дати собі можливість зібратися з думками, і в моєму роті з’явилося щось неймовірне: холодний весняний мед, гвоздика, кардамон, кориця, пресований виноград, печене яблуко, солодка груша й чиста кринична вода. Ось усе, що я можу сказати про метеґлін. Якщо ви його не куштували, то вибачте, що я не можу описати його як годиться. Якщо ж куштували, то мені не потрібно нагадувати вам, який він.

Коли я побачив, що вирви-хвіст подають у келихах помірного розміру й ще один несуть Станчіонові, мені стало легше на серці. Якби моїм друзям принесли по кухлю чорного вина, мені б довелося везти їх на другий бік річки тачкою.

— За Сав’єна! — виголосив тост Вілем.

— Саме так! — підтакнув Станчіон і підняв власний келих.

— За Сав’єна… — вимовив Сіммон; його голос прозвучав як придушений схлип.

— …та Алойн, — докинув я та змахнув своїм величезним кухлем так, щоб торкнутися їхніх келихів.

Станчіон випив свій скатен так спокійно, що мені аж сльози на очі навернулися.

— Отже, — заговорив він. — Перш ніж я залишу тебе слухати лестощі товаришів, я мушу дещо в тебе спитати. Де ти цього навчився? Тобто грати без однієї струни.

Я на мить замислився.

— Вам як розповідати — коротко чи довго?

— Поки що досить буде коротко.

Я всміхнувся.

— Що ж, тоді я просто цього навчився. — Я невимушено змахнув рукою, наче викидаючи щось. — Залишок моєї згайнованої юності.

Станчіон з веселим виразом обличчя зміряв мене довгим поглядом.

— Гадаю, я на це заслужив. Наступного разу вислухаю довгу версію. — Він глибоко вдихнув й оглянув кімнату; його золота сережка гойднулася й відбила світло. — Піду-но я до інших відвідувачів. Подбаю про те, щоб вони не накинулися на тебе всі одразу.

Я всміхнувся з полегшенням.

— Дякую, пане.

Він хитнув головою й владно подав знак людині за шинквасом, а та хутко подала йому кухоль.

— Раніше панькати мені було якраз доречно. Але тепер я для тебе — Станчіон. — Він знову глянув на мене, і я всміхнувся та кивнув. — А як мені тебе називати?

— Квоут, — сказав я, — просто Квоут.

— Просто Квоут, — підняв келих Вілем за мною.

— Та Алойн, — додав Сіммон і тихенько заплакав у згин ліктя.

Одним з перших до мене прийшов граф Треп. Зблизька він здавався нижчим на зріст і старшим. Але він мав ясні очі й сміявся, говорячи про мою пісню.

— І тут вона порвалася! — промовив він, розмахуючи руками. — І я тільки й міг подумати, що: «Тільки не зараз! Тільки не перед фіналом!» Але я побачив кров у тебе на руці, і в мене всередині все так і зав’язалося вузлом. Ти поглянув на нас, тоді — на струни, а тим часом ставало все тихіше й тихіше. Тоді ти знову торкнувся лютні, і я тільки й подумав, що: «Оце так сміливий хлопчина. Надто сміливий. Він не знає, що не може врятувати кінець зіпсутої пісні з зіпсутою лютнею». Але ти це зробив! — Він засміявся так, наче я розіграв увесь світ, і швидко станцював кілька па із джиги.

Сіммон, який уже перестав плакати й активно напивався, засміявся разом із графом. Вілем, здавалося, не знав, що про нього думати, і стежив за ним серйозним поглядом.

— Ти мусиш якось зіграти в мене вдома, — заявив Треп, а тоді швидко підняв руку. — Зараз ми про це говорити не будемо, і я більше не крастиму в тебе вечір. — Він усміхнувся. — Але я, перш ніж піти, мушу поставити тобі ще одне, останнє запитання. Скільки років Сав’єн провів з амірами?

Я відповів, не замислюючись.

— Шість. Три роки показував себе, три роки навчався.

— Чи здається тобі шістка гарним числом?

Я не знав, до чого він хилить.

— Шість — число не те щоб щасливе, — викрутився я. — Шукаючи гарне число, я б дійшов до сімки. — Я знизав плечима. — Або до трійки.

Треп замислився над цим, стукаючи себе по підборіддю.

— Ти маєш рацію. Але те, що він провів з амірами шість років, означає, що він повернувся до Алойн на сьомий рік. — Він сягнув у кишеню й вийняв жменьку монет, які належали щонайменше до трьох різних валют. Дістав із цієї мішанини сім талантів і сунув їх мені в руку, поки я дивувався.

— Мій пане, — затинаючись, промовив я, — я не можу взяти у вас гроші.

Мене здивували не самі гроші, а їхня сума.

Треп неначе якось збентежився.

— Чому ж це?

Я трохи роззявив рота з подиву, і настала та рідкісна мить, коли мені забракло слів.

Треп захихотів та обгорнув монети моєю долонею.

— Це не винагорода за гру. Ну, тобто це винагорода, але більшою мірою це стимул для того, щоб ти вправлявся далі, удосконалювався далі. Це заради музики.

Він знизав плечима.

— Розумієш, лаврам, щоб рости, потрібен дощ. Тут я особливо нічого не вдію. Але ж я можу вберегти від дощу голови кількох музикантів, чи не так? — На його обличчі з’явилася лукава посмішка. — Тож Господь плекатиме лаври й забезпечуватиме їх вологою. А я плекатиму виконавців і дбатиму про те, щоб вони не намокли. Коли ж зводити їх докупи, вирішуватимуть мудріші за мене.

Я трохи помовчав.

— Гадаю, ви можете бути мудрішим, аніж вважаєте самі.

— Ну, — заговорив він, намагаючись не виказувати задоволення своїм виглядом. — Ну, не розпатякуй про це, бо інакше люди почнуть очікувати від мене чогось видатного. — Він повернувся, і його хутко поглинув натовп.

Я сховав сім талантів у кишеню й відчув, як мені з плеч упала гора. Це було все одно що відстрочка смертної кари. Можливо, у буквальному розумінні, тому що я поняття не мав, як Деві могла б заохотити мене до сплати боргу. Я вперше за два місяці вдихнув безтурботно. Це було приємно.

Після того, як Треп пішов, до мене підійшов із похвалами музикант із талантом. За ним — шалдійський лихвар, який потис мені руку й запропонував оплатити мені випивку.

Далі були дрібний шляхтич, іще один музикант і гарненька молода дама, в якій я підозрював свою Алойн, доки не почув її голос. Вона була донькою місцевого лихваря, і ми трохи поговорили про всілякі дрібниці, а тоді вона пішла далі. Я ледве встиг згадати про манери й поцілувати їй руку, перш ніж вона пішла.

За якийсь час усі вони злилися в єдине ціле. Вони один за одним підходили до мене з привітаннями, похвалами, рукостисканнями, порадами, заздрощами та обожнюванням. Хоча Станчіон був вірний своєму слову й таки не пустив до мене їх усіх одразу, невдовзі мені стало важко їх розрізняти. Докладався до цього й метеґлін.

Не знаю точно, скільки часу минуло, поки мені не спало на думку пошукати Емброуза. Оглянувши кімнату, я заходився штурхати Сіммона ліктем, поки він не відірвався від гри, в яку вони з Вілемом гралися шимами.

— Де наш найкращий друг? — запитав я.

Сіммон глянув на мене порожніми очима, і до мене дійшло, що він надто сп’янів, щоб розуміти сарказм.

— Емброуз, — уточнив я. — Де Емброуз?

— Накивав п’ятами, — оголосив Вілем з войовничою ноткою в голосі. — Щойно ти закінчив грати. Тобі ще навіть свиріль не дали.

— Він знав. Він знав, — захоплено проспівав Сіммон. — Він знав, що ти її одержиш, і не міг спокійно на це дивитися.

— Ішов він у кепському стані, — з тихою зловтіхою промовив Вілем. — Він побліднув і трусився. Наче довідався, що хтось увесь вечір сцяв йому в випивку.

— Може, так і було, — відповів Сіммон із нехарактерною для себе жорстокістю. — Я так би й зробив.

— Трусився? — перепитав я.

Вілем кивнув.

— Тремтів. Наче хтось врізав йому в живіт. Пішов, спираючись на Лінтенову руку.

Симптоми видавалися знайомими, схожими на озноб зв’язувача. У мене почала виникати підозра. Я уявив собі Емброуза: він слухає, як я невимушено виконую найпрекраснішу пісню, яку він коли-небудь чув, і усвідомлює, що я ось-ось здобуду свиріль.

Він не став би робити нічого добре помітного, але він, імовірно, міг знайти якусь обірвану нитку або довгу тріску від столу. Як те, так й інше забезпечило б йому вкрай нестійкий симпатичний зв’язок зі струною моєї лютні — у найкращому разі на один відсоток, а може, і лише десяту частину відсотка.

Я уявив собі, як Емброуз черпає тепло з власного тіла й зосереджується, тим часом як мороз повільно проникає йому в руки й ноги. Я уявив собі, як він тремтить, його дихання стає чимраз натужнішим, а тоді струна нарешті рветься…

…І я завершую пісню всупереч йому. Подумавши про це, я всміхнувся на весь рот. Звісно, це було чистісінькою гіпотезою, але щось таки порвало струну на моїй лютні, і я ні на секунду не засумнівався в тому, що Емброуз спробував би щось подібне. Я знову зосередився на Сіммоні.

— …йому і кажу: «Я аж ніяк не серджуся за той випадок у Тиглі, коли ти змішав мені солі та я мало не осліп на день. Ні. Справді ні, пий до дна!» Ха! — Сіммон розсміявся, загубившись у власній мстивій фантазії.

Потік доброзичливців дещо сповільнився: мій колега-лютніст, дудар із талантом, якого я бачив на сцені, місцевий купець. Сильно напахчений пан із довгим намащеним олією волоссям і вінтським акцентом плеснув мене по спині й передав мені гаманець із грішми — «на нові струни». Він мені не сподобався. Гаманець я залишив собі.

— Чому всі досі про це розводяться? — запитав мене Вілем.

— Про що?

— Половина тих, хто підходить потиснути тобі руку, белькочуть про те, якою красивою була пісня. Інша ж половина майже не згадує про пісню, а говорить лише про те, що ти грав із порваною струною. Вони наче майже не чули пісні.

— Перша половина нічого не петрає в музиці, — заявив Сіммон. — По-справжньому оцінити те, що зробив тут сьогодні наш маленький е’лір, можуть лише люди, які сприймають музику всерйоз.

Вілем задумливо буркнув.

— Отже, те, що ти зробив, важко?

— Я жодного разу не бачив, щоб хтось зіграв «Білку в стрісі» без повного набору струн, — сказав йому Сіммон.

— Ну, — заговорив він. — Ти поводився так, що це здавалося легким. Оскільки ти прийшов до тями, відмовившись від того іллійського фруктового напою, не дозволиш мені замовити тобі порцію темного скатену, напою шалдимських королів?

Я розпізнаю компліменти в мовленні, але приймати цю пропозицію мені не хотілося, бо в мене тільки-но починало роз’яснюватися в голові.

На щастя, мене врятувала від необхідності вигадати якесь виправдання Мареа, яка прийшла висловити свою повагу. Вона була тією вродливою золотоволосою арфісткою, яка марно пробувалася на талант. Якусь мить я думав, що вона може бути голосом Алойн, але послухавши її трохи, я усвідомив, що це неможливо.

Утім, вона була гарна з себе. Навіть гарніша, ніж видавалася на сцені, а так буває не завжди. Під час розмови я довідався, що вона — донька одного з райців Імрі. М’яка блакить її сукні контрастувала з водоспадом її темно-золотавого волосся й віддзеркалювала синь її очей.

Хоч яка вона була гарна, я не міг зосередитися на ній так, як вона на те заслуговувала. Мені страх як хотілося покинути шинквас, щоб знайти голос, який співав зі мною в ролі Алойн. Ми трохи поговорили, усміхнулись один одному й попрощалися теплими словами та обіцянками поговорити ще раз. Вона знову щезла серед натовпу, прекрасна завдяки своїм граційним вигинам.

— Що це була за ганьба? — поцікавився Вілем, після того як вона пішла.

— Що таке? — запитав я.

— «Що таке?» — перекривив він мій тон. — Та чи можна хоч прикинутися таким тупим? Якби така розкішна дівчина подивилася на мене одним оком так, як вона дивилася на тебе двома… М’яко кажучи, зараз ми вже були б у окремій кімнаті.

— Вона була привітною, — заперечив я. — І ми розмовляли. Вона запитала мене, чи не покажу я їй якісь аплікатури для арфи, але на арфі я вже давно не грав.

— І не гратимеш іще дуже довго, якщо й далі пропускатимеш такі можливості, — відверто сказав Вілем. — Їй залишалося хіба що розстебнути для тебе ще один ґудзик.

Сім перехилився й поклав руку мені на плече — справжнісінький взірець стурбованого друга.

— Квоуте, я хотів поговорити з тобою саме про цю проблему. Якщо ти справді не міг помітити, що вона тобою зацікавилася, можливо, тобі треба визнати, що ти можеш бути неймовірно дурним у всьому, що стосується жінок. Можливо, тобі слід замислитися про священицьку кар’єру.

— Ви обидва п’яні, — сказав я, аби приховати свій рум’янець. — Ви, бува, не помітили з нашої розмови, що вона — донька райці?

— А ти не помітив, — відповів Вілем таким само тоном, — як вона на тебе дивилася?

Я знав, що мені катастрофічно бракує досвіду з жінками, але не мусив у цьому зізнаватися. Тож я відмахнувся від його зауваження та встав із табурета.

— Чомусь я сумніваюся, що вона воліла швиденько пововтузитися за шинквасом. — Я випив води й розгладив на собі плащ. — Тепер я мушу знайти свою Алойн і висловити їй свою щиру подяку. Який у мене вигляд?

— А яке це має значення? — спитав Вілем.

Сіммон торкнувся Вілемового ліктя.

— А ти не розумієш? Він полює на небезпечнішу здобич, аніж якась донька райці з глибоким викотом.

Я відвернувся від них, висловивши жестом свою відразу, і попрямував геть, у велелюдну залу.

Насправді я поняття не мав про те, як її знайду. Щось дурне, романтичне в мені гадало, що я впізнаю її, щойно побачу. Якщо вона хоч наполовину така осяйна, як її голос, вона сяятиме, наче свічка в темній кімнаті.

Але поки я думав про це, мені в друге вухо шепотіла мудріша частина мого «я». «Не сподівайся, — казала вона. — Не смій плекати надію на те, що якась жінка могла б палати так яскраво, як голос, який проспівав партію Алойн». І я знав, що цей голос мудрий, хоч і невтішний. Я навчився слухати його на вулицях Тарбієна, де він зберіг мені життя.

Я обійшов перший рівень «Еоліяна» в пошуках, не знаючи, кого саме я шукаю. Час від часу мені хто-небудь усміхався або махав рукою. П’ять хвилин по тому я вже побачив усі обличчя, які там можна було побачити, і перейшов на другий рівень.

Насправді це був перероблений балкон, але замість ярусів із місцями для сидіння там здіймалися ряди столів, з-за яких було видно нижчий рівень. Поки я петляв між столами в пошуках своєї Алойн, моя мудріша половина без угаву бурчала мені у вухо: «Не сподівайся. Ти не здобудеш нічого, крім розчарування. Вона виявиться не такою гарною, як ти собі уявляєш, а тоді ти впадеш у відчай».

Коли я закінчив обшук другого рівня, у мені почав здійматися новий страх. Можливо, вона пішла, коли я ще сидів біля шинквасу, впиваючись метеґліном і хвалою. Я мав піти до неї одразу, впасти на одне коліно й подякувати їй від усього серця. Що, як її вже нема? Що, як ніхто не знає, хто вона й куди пішла? Коли я пішов сходами до найвищого рівня «Еоліяна», у животі в мене залягла тривога.

«Тепер поглянь, що тобі дала твоя надія, — промовив голос. — Вона зникла, а тобі залишається тільки мучити себе яскравими дурнуватими вимрійками».

Останній рівень був найменшим із трьох, усього-на-всього тоненьким півмісяцем, який огинав три стіни високо над сценою. Тут столи та лави були ширше розставлені й менш заповнені. Я помітив, що на цьому рівні перебували здебільшого пари, і, проходячи від столика до столика, відчув себе якимось підглядайком.

Намагаючись видаватися спокійним, я дивився в обличчя тим, хто сидів, розмовляв і пив. Що ближче я підходив до останнього столика, то сильніше я тривожився. Дійти до нього невимушено я аж ніяк не міг, оскільки він стояв у кутку. Там сиділа до мене спинами якась парочка — один відвідувач зі світлим волоссям й один із темним.

Коли я підійшов ближче, світловолоса людина розсміялась, і я мигцем побачив горде обличчя з тонкими рисами. Чоловік. Я звернув увагу на жінку з довгим темним волоссям. Моя остання надія. Я знав, що це вже точно моя Алойн.

Обійшовши кут столу, я побачив її обличчя. Тобто його обличчя. Вони обидва були чоловіками. Моя Алойн пішла. Я втратив її, і, усвідомивши це, відчув себе так, ніби моє серце виштовхнули з моїх грудей, і воно впало мені мало не у п’яти.

Вони підняли очі, і світловолосий мені усміхнувся.

— Дивись, Тріє, шестиструнний хлопака прийшов висловити нам свою повагу. — Він змірив мене поглядом. — А ти красунчик. Не проти випити з нами?

— Ні, — зніяковівши, промимрив я. — Я просто декого шукав.

— Ну, ти декого й знайшов, — невимушено відказав він і торкнувся моєї руки. — Мене звати Фаллон, а це — Трія. Підійди, випий. Я обіцяю, що не дам Трії навіть спробувати відвести тебе додому. Він страх який небайдужий до музикантів. — Він чарівно мені всміхнувся.

Я промимрив якесь виправдання й пішов, надто засмучений, щоб перейматися тим, чи не виставив я себе ослом.

Поки я вертав у своєму горі до сходів, моє мудре «я» скористалося можливістю мене пошпетити. «Ось що виходить із надії, — сказало воно. — Нічого доброго. Утім, те, що ти її впустив, на краще. Вона б ніколи не змогла дорівнятися до свого голосу. Того голосу, прекрасного й жахливого, наче підпалене срібло, наче місячне світло на річковому камінні, наче пір’їна на губах».

Я попрямував до сходів, втупивши очі в підлогу, щоб ніхто не спробував зав’язати зі мною розмову.

Тоді я почув голос, голос, схожий на підпалене срібло, голос, який торкався моїх вух поцілунком. Коли я підняв очі, моє серце зраділо, і я зрозумів: це моя Алойн. Піднявши очі, я побачив її й спромігся лише на одну думку: прекрасно.

Прекрасно.