Два таланти надавали впевненості своєю вагою, яка не мала нічого спільного з їхньою масою. Що я маю на увазі, зрозуміє кожен, у кого тривалий час не було грошей. Першим моїм вкладенням став добрий шкіряний гаманець. Я сховав його під одягом, міцно притуливши до себе.
Далі був справжній сніданок. Ціла тарілка гарячої яєчні та шмат шинки. Свіжий і м’який хліб, удосталь меду й масла, щоб присмачити їжу, та склянка коров’ячого молока, надоєного менш ніж два дні тому. Обійшовся він мені в п’ять залізних грошів. Можливо, це була найкраща трапеза в моєму житті.
Дивно було сидіти за столом, їсти ножем і виделкою. Дивно було перебувати поруч із людьми. Дивно було, що хтось приносить мені їжу.
Підібравши залишки сніданку окрайцем хліба, я усвідомив, що в мене є проблема.
Навіть у цьому трохи зачуханому шинку в Надбережжі я привертав до себе увагу. За сорочку мені правив звичайнісінький старий полотняний мішок з дірками для рук і голови. Штани в мене були парусинові й відверто завеликі. Від них тхнуло димом, жиром і застояною водою з провулка. Трималися вони на мені завдяки мотузці, яку я випорпав із якогось сміття. Я був брудний, босий і смердів.
Мені купити одягу чи спробувати знайти лазню? Якщо я спершу помиюся, то опісля доведеться вдягти старий одяг. Однак якщо я у своєму теперішньому вигляді спробую купити одяг, мене, можливо, і в крамницю не пустять. А ще я сумнівався, що хтось захоче обміряти мене, аби щось пошити.
По мою тарілку прийшов шинкар, і я вирішив спершу помитися, головно тому, що мені до смерті обридло тхнути, наче пацюк, який уже тиждень як здох. Я всміхнувся йому.
— Де в цих місцях можна помитися?
— Тут, якщо маєш пару грошів. — Він оглянув мене. — Або ж попрацюєш на мене годинку, добре так, важко. Камін не завадило б почистити.
— Мені знадобиться дуже багато води та мило.
— Тоді дві години. У мене ще й тарілки є. Спершу камін, тоді купання, потім тарілки. Згода?
Десь за годину мені боліли плечі, а камін був чистий. Шинкар провів мене до підсобки з великими дерев’яними ночвами та решіткою на підлозі. На стінах були кілочки для одягу, а лист бляхи, прибитий до стіни цвяхами, правив за неоковирне дзеркало.
Шинкар приніс мені щітку, відро води, що аж парувала, та брусок лужного мила. Я мився, доки не розтер себе до болю та не порожевів. Шинкар приніс мені ще одне відро гарячої води, а тоді — ще одне. Я подумки проказав вдячну молитву за те, що вошей у мене начебто не було. Можливо, я був надто брудний, щоб на мені поселилася хоч одна воша, яка себе поважає.
Обмившись востаннє, я поглянув на свій старий одяг. Я вже кілька років не був таким чистим, а тому не хотів не те що в нього вдягатись, а й навіть торкатися. Якби я спробував його випрати, він би просто розпався.
Я витерся насухо і розчесав грубою щіткою ковтуни у волоссі. Воно було довшим, ніж видавалося, коли було брудним. Я стер крапельки, що осіли на імпровізованому дзеркалі, і здивувався. Я видавався старим — ну, принаймні старшим. Та ще й скидався на якогось юного шляхетського сина. Обличчя в мене було худорляве і світле. Волосся треба було трохи обрізати, але воно доходило до пліч і було прямим, як тоді було модно. Не вистачало тільки одягу як у шляхтича.
І тут у мене з’явилася ідея.
Досі не вдягнувшись, я загорнувся в рушник і пішов через задні двері. Узяв гаманець, але сховав його від чужих очей. Майже настав полудень, і люди були повсюди. Звичайно ж, чимало очей були звернені до мене. Я проігнорував їх і хутко побіг, не намагаючись сховатися. Скривив обличчя в байдужу гнівну гримасу без сліду ніяковості.
Я зупинився біля батька з сином, які вантажили на віз полотняні мішки. Син був роки на чотири старший за мене і набагато вищий.
— Хлопче, — грубо звернувся я. — Де тут можна купити одягу? — демонстративно поглянув на його сорочку. — Пристойного одягу, — виправився я.
Він поглянув на мене з виразом чи то спантеличення, чи то гніву на обличчі. Його батько квапливо зняв капелюха та став перед своїм сином.
— Ваша світлість може звернутися до крамниці Бентлі. Товар там простий, але вона всього за вулицю чи дві звідси.
Я насупився.
— Більш ніяких закладів тут немає?
Він роззявив рота.
— Ну… може… є один…
Я нетерпляче махнув йому рукою, щоб замовк.
— Де це? Просто покажи, бо клепки в голові ти позбувся.
Він показав, і я попрямував геть. Дорогою я згадав одну з ролей юних пажів, які грав у трупі. Того пажа звали Дансті, і він був нестерпно свавільним маленьким хлопчиком із високопоставленим батьком. Він підходив ідеально. Я владно схилив голову набік, трохи змінив положення пліч і трохи налаштував розум.
Я розчахнув двері та увірвався всередину. Там був чоловік у шкіряному фартусі; я можу лише припускати, що то був Бентлі. Йому було років сорок, він був худий і лисуватий. Коли двері грюкнули об стіну, він підскочив. Повернувся до мене і, судячи з виразу обличчя, не повірив власним очам.
— Принеси-но мені одіж, недоумку. Мені остогидло, що ти та всі інші довбні, які вирішили сьогодні побазарювати, на мене витріщаються. — Я зігнувся, сівши в крісло, і надувся. Коли він і не поворухнувся, я гнівно на нього подивився. — Я що, затинався? Можливо, мої потреби не очевидні? — Я потягнув за краєчок свого рушника для демонстрації.
А він стояв із роззявленим ротом.
Я загрозливо притишив голос:
— Якщо ти не принесеш мені якогось одягу… — Я підвівся й закричав: — Я рознесу цей заклад! Я попрошу твої яйця у свого батька в подарунок на Середзим’я. Його собаки залазитимуть на твій здохлий труп. ТИ ВЗАГАЛІ ЗНАЄШ, ХТО Я ТАКИЙ?
Бентлі щез, і я звалився назад у крісло. Клієнтка, яку я досі не помічав, квапливо вийшла — тільки ненадовго зупинилася для реверансу переді мною, перш ніж піти.
Я ледве втримався від сміху.
Далі було напрочуд легко. Він бігав туди-сюди за моїми наказами десь із півгодини, приносячи один предмет одягу за іншим. Я насміхався з матерії, крою та якості пошиття всього, що він виносив. Словом, я був ідеальним маленьким гадом.
Насправді ж я був цілком задоволений. Одяг був простий, але добре зроблений. Ба більше, порівняно з тим, що було на мені за годину до цього, чистий полотняний мішок уже був би величезним покращенням.
Якщо ви не провели багато часу при дворі чи у великих містах, то не зрозумієте, чому мені було так легко цього досягти. Дозвольте це пояснити.
Шляхетські сини — це одна з великих руйнівних сил природи, на кшталт повеней або торнадо. Зіткнувшись із однією з цих катастроф, пересічна людина може лише зціпити зуби і спробувати звести шкоду до мінімуму.
Бентлі знав це. Він залишив позначки на сорочці та штанях і допоміг мені їх зняти. Я знову вбрався в халат, який він мені дав, і він заходився шити так, ніби йому в потилицю дихав сам диявол.
Я кинувся назад у крісло.
— А міг би й запитати. Я ж бачу, що ти вмираєш від цікавості.
Він ненадовго підняв погляд від стібків.
— Прошу?
— Я про обставини, пов’язані з моєю поточною оголеністю.
— А, так. — Він обрізав нитку та взявся за штани. — Зізнаюся, що відчуваю певну цікавість. Не більшу, ніж годиться. Я не з тих, хто пхає носа в чиїсь справи.
— А, — кивнув я, вдаючи розчарування. — Гідний похвали принцип.
Якийсь час після цього було тільки й чутно, як проходить нитка крізь тканину. Я завовтузився. Врешті-решт я повів далі так, ніби він мене запитав:
— У мене вкрала одяг повія.
— Справді, пане?
— Так, вона спробувала змусити мене обміняти його на гаманець. Сучка.
Бентлі ненадовго підняв очі; на його обличчі відобразилася щира цікавість.
— Невже ваш гаманець лежав окремо від одягу, пане?
Я вдав шок.
— Звісно, що так! «Рука джентльмена ніколи не віддаляється від гаманця». Так каже мій батько. — На доказ я помахав йому гаманцем.
Я помітив, як він спробував придушити смішок, і від цього мені стало трохи краще. Я майже годину промучив цього чолов’ягу, і я принаймні міг би поділитися з ним історією, яку можна розповісти друзям.
— Вона мені сказала, що я, якщо хочу зберегти гідність, мушу віддати їй гаманець і піти додому в одязі. — Я насмішкувато захитав головою. — «Розпуснице, — сказав їй, — джентльменська гідність не в одязі. Якби я віддав свій гаманець, просто щоб урятуватися від сорому, то віддав би й свою гідність».
Я на мить зобразив задуму, а тоді тихо заговорив, ніби думаючи вголос.
— Отже, цілком закономірно, що джентльменська гідність у гаманці. — Я поглянув на гаманець, який тримав у руках, і зробив тривалу паузу. — Здається, я нещодавно чув, як мій батько сказав щось таке.
Бентлі засміявся та обернув цей сміх на кашель, а тоді підвівся та обтрусив сорочку й штани.
— Ось, пане, тепер сидітимуть на вас як влиті. — На його губах, коли він передав мені одяг, заграло щось схоже на усмішку.
Я вислизнув із халата й натягнув на себе штани.
— Гадаю, додому я в них дійду. Скільки з мене за твій клопіт, Бентлі? — запитав я.
Він замислився на мить.
— Один і два.
Я заходився шнурувати сорочку, нічого не говорячи.
— Вибачте, пане, — швидко промовив він. — Забувся, з ким маю справу. — Він ковтнув. — Рівно одного цілком вистачить.
Діставши гаманець, я поклав йому в руку срібний талант і зазирнув йому в очі.
— Мені знадобиться трохи дріб’язку.
Його вуста стиснулись у тонку риску, але він кивнув і віддав мені два йоти.
Я заховав монети й міцно прив’язав гаманець під сорочкою, а тоді багатозначно глянув на Бентлі та погладив гаманець.
Я побачив, як його вуст знову торкнулася усмішка.
— На все добре, пане!
Я взяв свій рушник, вийшов із крамниці й пішов назад, тепер уже значно непримітніше, до шинку, в якому знайшов сніданок і купіль.
— Що вам принести, паничу? — запитав шинкар, коли я підійшов до шинквасу. Він усміхнувся та обтер руки об фартух.
— Стос брудних тарілок і ганчірку.
Він примружено глянув на мене, а тоді всміхнувся та розсміявся.
— Я думав, що ти втік голим на вулицю.
— Не зовсім голим. — Я поклав на шинквас його рушник.
— До цього бруду в тобі було більше, ніж хлопчака. І я б цілком побився об заклад на марку, що волосся в тебе чорне. Ти справді змінився зовні. — На мить він мовчки зачудувався. — Не хочеш узяти свій старий одяг?
Я хитнув головою.
— Викинь його — ні, взагалі спали, і подбай про те, щоб ніхто випадково не вдихнув дим. — Він розсміявся знову. — Утім, у мене було й дещо інше, — нагадав я йому.
Він кинув і постукав себе по носі збоку.
— Саме так. Секундочку. — Він повернувся і зник за дверима поза шинквасом.
Я дозволив собі розслабитись, оглянувши залу. Тепер, коли я не приваблював ворожі погляди, вона здавалася інакшою. Бутовий камін, у якому повільно закипав чорний чайник. Кислуваті запахи лакованого дерева та розлитого пива. Стишене гудіння розмов…
Мені завжди були до вподоби корчми. Гадаю, так буває, коли виростаєш у дорозі. Корчма — це безпечне місце, свого роду прихисток. Тієї миті я почувався дуже затишно, і мені спало на думку, що було б непогано жити, володіючи таким закладом.
— Ну, то ось. — Шинкар розклав три пера, каламар із чорнилом і мою розписку з книгарні. — Над ними я поламав голову майже стільки ж, як над тим, чому ти втік без одягу.
— Я їду до Університету, — пояснив я.
Він підняв брову.
— Ти ж трохи замалий, хіба ні?
Почувши його слова, я відчув бентежний холодок, але проігнорував його.
— Туди приймають усяких.
Він ґречно кивнув, ніби це пояснювало, чому я прийшов босим і від мене смерділо глухими провулками. Трохи почекавши, щоб побачити, чи не розповім я більше, шинкар налив собі випити.
— Не ображайся, але вигляд у тебе все ж такий, що мити тарілки тобі вже не варто.
Я відкрив рота, щоб заперечити: я сумнівався, що варто відмовлятися від такої пропозиції, як залізний гріш за годину роботи. Два гроші — це все одно що буханець хліба, а я б і полічити не зміг, скільки разів голодував за останній рік.
Тоді побачив свої руки, що лежали на шинквасі. Вони були рожеві й чисті — я ледь допетрав, що вони мої.
Тут до мене дійшло, що я не хочу мити посуд. У мене є важливіші справи. Я відійшов від шинквасу й дістав із гаманця гріш.
— Де найлегше знайти валку, що їде на північ? — запитав я.
— На Гуртоправській площі, на Узвишші. За чверть милі від млина, на Зеленій вулиці.
Почувши про Узвишшя, я нервово здригнувся. Я проігнорував це як зумів і кивнув.
— Гарний у вас тут шинок. Вирісши, я вважав би себе щасливчиком, якби мав такий гарний шинок. — Я віддав йому гріш.
Він усміхнувся на весь рот і повернув гріш мені.
— З такими гарними похвалами вертайся коли завгодно.