Ім’я вітру

Розділ тридцять дев’ятий Досить довга мотузка

Наступного дня я прийшов на заняття до Гемма за десять хвилин до його початку й сів у передньому ряду. Я сподівався впіймати майстра до початку заняття й врятуватися від необхідності висидіти ще одну його лекцію.

На жаль, він не прийшов завчасно. Коли Гемм зайшов крізь нижні двері в залу та подолав три сходинки до дерев’яної сцени на помості, лекційна зала вже була повною. Він оглянув аудиторію, шукаючи поглядом мене.

— Ах, звісно, наш диво-хлопчик. Прошу, підведися.

Не знаючи напевне, що відбувається, я встав.

— У мене є для всіх приємні новини, — оголосив він. — Пан Квоут, який стоїть тут, запевнив мене, що він цілком обізнаний з основами симпатії. Тим самим він зголосився провести сьогоднішню лекцію.

Він театрально змахнув рукою, запрошуючи мене долучитися до нього на сцені. Всміхнувся мені, хоча очі в нього були жорстокі.

— Пане Квоуте.

Звісно, він з мене кепкував, сподівався, що я звалюся на своє місце, наляканий і присоромлений.

Але в моєму житті було вдосталь задирак. Тож я виліз на сцену й потис йому руку. Звернувся до студентів добре поставленим сценічним голосом:

— Дякую майстрові Гемму за цю можливість. Я лише сподіваюся, що зможу допомогти йому пролити трохи світла на цю надзвичайно важливу тему.

Розпочавши цю маленьку гру, Гемм уже не міг припинити її, не виставивши себе дурнем. Потиснувши руку, він глянув на мене так, як собака дивиться на загнаного на дерево кота. Усміхаючись самому собі, він пішов зі сцени й зайняв місце в передньому ряду, яке я нещодавно звільнив. Упевнений у моєму невігластві, він не хотів зупиняти цього фарсу.

Я б нізащо не вибрався тоді сухим з води, якби не два з численних недоліків Гемма. По-перше, те, що він узагалі був дурним і не повірив у сказане мною напередодні. По-друге, його бажання побачити, як я осоромлюся, і що серйозніше, то краще.

Простіше кажучи, він надав мені досить довгу мотузку, щоб я міг на ній повіситися. Очевидно, він не розумів, що зашморг із неї однаково добре підійде й моїй, і його шиї.

Я повернувся обличчям до студентів.

— Сьогодні я представлю ілюстрацію до законів симпатії. Але, оскільки наш час обмежений, мені знадобиться допомога в приготуваннях. — Я показав на обраного навмання студента. — Дуже прошу, принеси мені одну волосину майстра Гемма.

Гемм із демонстративною люб’язністю віддав одну волосину. Коли студент приніс її мені, Гемм усміхнувся зі щирої втіхи. Він був певен: чим помпезніші мої приготування, тим більшою буде моя ганьба наприкінці.

Я скористався з цієї невеликої затримки, щоб побачити, з яким обладнанням я мушу працювати. Біля сцени стояла жаровня, а швидкий обшук шухляд робочого столу виявив крейду, призму, сірчані сірники, збільшувальне скло, кілька свічок і кілька металевих заготовок дивної форми. Я взяв три свічки й залишив решту.

Я взяв волосину майстра Гемма в студента і впізнав у ньому Безіла, хлопчину, якого Гемм напередодні залякав.

— Дякую, Безіле. Принеси, будь ласка, сюди оту жаровню та розпали її якнайшвидше.

Коли він підніс її, я з радістю побачив, що жаровня обладнана невеличкими міхами.

Поки він лив на вугілля спирт і підпалював його, я звернувся до інших студентів.

— Осягнути поняття симпатії не зовсім легко. Але в основі всього завжди лежать три прості закони.

Перший — Догмат Співвідносності, який твердить: «подібність посилює симпатію». Другий — Принцип Спорідненості, який твердить: «частина предмета може представляти весь предмет». Третій — Закон Схоронності, який твердить: «енергію не можна ні знищувати, ні створювати». Співвідносність, спорідненість і схоронність. Три «с».

Я замовк і послухав, як півсотні пер, шкрябаючи, записують мої слова. Поряд зі мною завзято надимав міхи Безіл. Я зрозумів, що це може припасти мені до душі.

— Якщо це ще не зрозуміло, не турбуйтеся. Після демонстрації все має стати цілком очевидним. — Глянувши вниз, я побачив, що жаровня добре нагрівається. Подякувавши Безілові, я підвісив над вугіллям неглибоку металеву посудину й поклав туди топитися дві свічки.

Третю свічку я поставив у підсвічник на столі й підпалив сірчаним сірником із шухляди. Далі зняв посудину з вогню та обережно вилив її вміст, який уже розтопився, на стіл, утворивши грудку м’якого воску завбільшки з кулак. Поглянув на студентів ще раз.

— Більша частина роботи в симпатії припадає на перенаправлення енергії. Енергія пересувається за допомогою симпатичних зв’язків. — Я витягнув ґніт і заходився місити віск, ліплячи ляльку, трохи схожу за формою на людину. — Перший закон, який я згадав, «Подібність посилює симпатію», просто означає: що подібніші предмети один до одного, то сильнішим буде симпатичний зв’язок між ними.

Я підняв неоковирну ляльку, щоб студенти оглянули її.

— Це, — промовив я, — майстер Гемм.

Залою прокотився негучний сміх.

— Насправді це моя симпатична модель майстра Гемма. Ніхто не бажає висловити припущення щодо того, чому вона не дуже добра?

На мить запала тиша. Я дозволив цьому трохи затягнутися — хай глядачі тихенько посидять. Гемм учора їх травмував, і реакція в них була сповільнена. Врешті-решт якийсь студент із віддаленого кінця зали спитав:

— Розмір не той?

Я кивнув і заходився оглядати залу далі.

— А ще майстер Гемм не з воску.

Я кивнув.

— Справді, вона відзначається певною невеликою подібністю до нього за формою в цілому та пропорціями. Однак це дуже погана симпатична модель. Тому будь-який симпатичний зв’язок на її основі буде доволі слабким. Ефективність становитиме відсотки зо два. Як її можна було б покращити?

Знову запала тиша, цього разу не така тривала.

— Її можна було б зробити більшою, — запропонував хтось.

Я кивнув і зачекав. Загукали інші голоси.

— На ній можна вирізьбити обличчя майстра Гемма.

— Пофарбувати її.

— Одягнути її в маленьку мантію.

Усі засміялись.

Я підняв руку, закликаючи до тиші, і здивувався тому, як швидко вона запала.

— Якщо відкинути питання практичності, уявімо собі, що ви зробили все це. Біля мене стоїть майстерно вирізьблений майстер Гемм, шість футів заввишки, повністю вдягнений. — Я змахнув рукою. — Навіть з усіма цими зусиллями найкраще, на що можна сподіватися, — це симпатичний зв’язок із міцністю десять-п’ятнадцять відсотків. Не блискуче, аж ніяк не блискуче.

Тут я підходжу до другого закону, спорідненості. Його можна просто визначити таким чином: «те, що колись було разом, разом і залишається». Завдяки щедрості майстра Гемма я маю одну його волосину. — Я продемонстрував її й урочисто приліпив до голови ляльки. — І отак просто в нас з’являється симпатичний зв’язок, що працюватиме з силою від тридцяти до тридцяти п’яти відсотків.

Я вже стежив за Геммом. Попервах він здавався дещо настороженим, але згодом до нього повернувся самовдоволений усміх. Він знав: без потрібного зв’язування та зосередженого алару користі не буде навіть від усього воску й волосся на світі.

Не сумніваючись, що він вважає мене дурнем, я показав на свічку й запитав його:

— Дозволите, майстре?

Він великодушно змахнув рукою на знак згоди й сів назад на свій стілець, склавши руки перед собою. У своїй безпеці він не сумнівався.

Звісно, я знав потрібне зв’язування. Я казав йому про це. А Бен розповів мені про алар, віру в батіг, ще коли мені було дванадцять.

Але я не переймався ні тим, ні іншим. Я встромив одну стопу ляльки в полум’я свічки, а воно згасло й задиміло.

Запала напружена тиша — усі аж затамували подих і повитягувалися, щоб поглянути на майстра Гемма.

Гемм знизав плечима, удаючи щире здивування. Але з його очей було видно: капкан ось-ось закриється. Він посміхнувся, піднявши один кутик рота, і почав вставати з місця.

— Я нічого не відчуваю. Щ…

— Саме так, — промовив я різким, як удар батога, голосом. Так я заскочив студентів зненацька й знову привернув їхню увагу. — А чому? — Я вичікувально поглянув на лекційну залу.

— Через третій закон, який я згадав, — закон схоронності: «Енергію не можна ні знищувати, ні створювати — її можна лише губити чи знаходити». Якби я тримав свічку під стопою нашого шановного вчителя, не відбулося б майже нічого. А позаяк до нього доходить лише близько тридцяти відсотків тепла, ми не маємо навіть цього скромного результату.

Я зупинився, щоб дати їм мить на роздуми.

— Це основна проблема симпатії. Звідки брати енергію? Щоправда, тут відповідь проста.

Я задмухав свічку й запалив її знову від жаровні. Пробурмотів собі під носа кілька потрібних слів.

— Додавши ще один симпатичний зв’язок, між свічкою та полум’ям значнішого розміру… — Я розділив свій розум на дві частини: одна зв’язувала Гемма з лялькою, а друга з’єднувала свічку та жаровню. — Ми матимемо бажаний ефект.

Я невимушено пересунув стопу воскової ляльки так, що вона опинилася десь за дюйм над ґнотом свічки, де полум’я насправді найгарячіше.

З того місця, де сидів Гемм, пролунав здивований зойк.

Не дивлячись у його бік, я продовжив говорити до студентів якнайсухішим тоном.

— І цього разу ми, вочевидь, досягли успіху.

Студенти засміялися.

Я задмухав свічку.

— Також це добрий приклад сили, якою володіє кмітливий симпатик. Уявіть собі, що сталося б, якби я кинув цю ляльку в сам вогонь? — Я підняв її над жаровнею.

Гемм, наче за командою, кинувся на сцену. Можливо, це мені лише привиділось, але мені здалося, що він трохи шкутильгав на ліву ногу.

— Вочевидь, майстер Гемм бажає зараз продовжити ваше навчання, — залою прокотився сміх, цього разу гучніший. — Тут моїй лекції кінець. А хто послухав — молодець.

Тут я скористався одним сценічним трюком. За допомогою певної інтонації та мови тіла глядачів можна змусити зааплодувати. Я не можу пояснити, як саме воно виходить, але це таки дало потрібний ефект. Я кивнув їм, а тоді повернувся до Гемма серед оплесків. Вони були аж ніяк не оглушливими, але він, мабуть, ніколи не діставав навіть таких.

Коли він зробив останні кілька кроків до мене, я мало не позадкував. Його обличчя страхітливо розчервонілося, а одна судина в нього на вилиці пульсувала так, ніби ось-ось вибухне.

Мені ж допомогла зберегти спокій сценічна підготовка. Я спокійно зазирнув йому в очі та простягнув руку для потиску. Побачивши, як він хутко глянув на студентів, які досі аплодували, ковтнув і потис мені руку, я відчув чимале задоволення.

Руку він мені потис до болю міцно. Можливо, стало б гірше, якби я не змахнув трохи над жаровнею восковою лялькою. Його обличчя з яскраво-червоного стало попелясто-білим швидше, ніж я міг собі уявити. Хватка Гемма зазнала аналогічного перетворення, і я висмикнув руку.

Ще раз кивнувши студентам, які досі сиділи, я не озираючись покинув лекційну залу.