Ім’я вітру

Розділ сімдесятий Знаки

Наступного дня я раптово прокинувся рано-вранці. Я не знав точно, де я, — знав лише, що я не там, де маю бути, і що щось не так. Я переховуюся. Хтось мене переслідує.

Я скрутився калачиком у кутку маленької кімнатки. Лежав на ковдрі, закутавшись у свій плащ. Це було в якомусь шинку… я повільно згадав усе. Я винайняв кімнату в шинку біля доків Імрі.

Я зіп’явся на ноги та обережно потягнувся, щоб не роз’ятрити рани. До єдиних дверей у кімнаті я підсунув шафу, а вікно зачинив, перев’язавши мотузком, хоча воно було надто мале, щоб у нього проліз дорослий чоловік.

Оглянувши свої заходи безпеки в прохолодному блакитному ранньому світлі, я трохи знітився. Я не міг згадати, чому спав на підлозі: це мене вбивці так налякали чи клопи? Хай там як, було очевидно, що ближче до кінця ночі я мислив не надто чітко.

Я підібрав дорожню торбу й лютню та пішов униз. Мені треба було дещо спланувати, але перед цим потрібно було поснідати та скупатися.

Попри насичену ніч, я прокинувся практично на світанку, тож потрапити до лазні мені було легко. Вичистившись і заново перебинтувавши бік, я відчув себе майже людиною. З’ївши тарілку яєчні, дві ковбаски і трохи смаженої картоплі, я вирішив, що можу спокійно обдумати своє становище. Просто неймовірно, наскільки легше мислити продуктивно на повний шлунок.

Я сидів у віддаленому кутку маленького портового шинку й потроху пив із кухля свіжий яблучний сидр. Я вже не боявся, що от-от вискочать наймані вбивці й нападуть на мене. Але я все одно сидів спиною до стіни так, щоб було добре видно двері.

Учора я перелякався здебільшого через те, що це заскочило мене геть непідготовленим. Живучи в Тарбієні, я щодня очікував, що хтось спробує мене вбити. Цивілізована атмосфера Університету навіяла мені хибне відчуття безпеки. Рік тому мене б ні за що не заскочили зненацька. Сам напад мене б точно не здивував.

Здобуте дорогою ціною в Тарбієні чуття наказувало мені тікати. Йти звідси. Залишити Емброуза та його кревну помсту далеко позаду. Але ця дика частина мого «я» переймалася лише безпекою. Планів у неї не було.

Я не міг піти. Надто багато вже пов’язувало мене з цим місцем. Моє навчання. Мої марні надії знайти собі покровителя та ще сильніші надії потрапити до Архівів. Мої нечисленні друзі. Денна…

До шинку почали заходити на сніданок моряки та портові робітники, і зала повільно наповнилася негучним гудінням розмов.

Я неясно почув подзвін на віддалі, і мені спало на думку, що за годину розпочнеться моя зміна в Медиці. Арвіл помітить мою відсутність, а він такого не пробачає. Я ледве придушив у собі бажання побігти назад до Університету. Було добре відомо, що студентів, які не приходили на заняття, наступного семестру карали підвищенням плати за навчання.

Щоб зайняти себе чимось на час міркувань про своє становище, я дістав свій плащ, а також голку з ниткою. Від учорашнього ножа на ньому залишився прямий розріз десь у дві п’яді. Я почав зашивати його крихітними стібками, аби шов не впадав у вічі.

Поки мої руки працювали, мої думки перескакували з одного на інше. Чи можу я протистояти Емброузові? Погрожувати йому? Сумнівно. Він знає, що я не можу успішно висунути проти нього звинувачення. Але, можливо, мені вдасться довести кільком майстрам, що сталося насправді. Кілвін розлютиться, коли почує про найманих убивць із пошуковим компасом, і Арвіл, можливо, теж…

— …вогонь синій-пресиній. Вони всі мертві, розкидані довкола, як ганчір’яні ляльки, а будинок довкола них розвалюється. Я був радий, шо побачив його кінець. Повірте.

Коли мої уважні вуха виловили цю розмову з гамору загальної зали, я вколов собі палець голкою. За кілька столиків від мене пили пиво двоє чоловіків. Один був високий і лисуватий, а другий був рудобородим товстуном.

— Та ти як стара баба, — зареготав товстун. — Готовий слухати любі плітки.

Високий похмуро хитнув головою.

— Я був у корчмі, коли вони зайшли туди з новиною. Вони збирали люд із фургонами, шоб поїхати по тіла. Усі, хто був на весіллі, мертві-мертвісінькі. Тридцятьом із лишком людям випустили кишки, наче свиням, а хату спалили синім полум’ям. І це ше було не найбільшою дивовижею, як… — Він притишив голос, і я не розчув його подальші слова за шумом, який стояв у залі.

Я ковтнув: у горлі в мене раптово пересохло. Повільно завершив останній стібок на плащі та відклав його. Помітив, що в мене з пальця точиться кров, і, не замислюючись, запхав його до рота. Глибоко вдихнув. Трохи випив.

Тоді підійшов до столика, за яким сиділи й розмовляли ті двоє.

— Ви, панове, звідки — часом, не припливли сюди за течією?

Вони підняли очі, явно роздратувавшись через те, що їх урвали. «З “панами” я помилився. Треба було казати “хлопці”, “хлопи”». Лисий кивнув.

— Ви не з Марров прибули? — запитав я, назвавши перше північне місто, яке згадав.

— Ні, — відповів товстун. — Ми з Требона.

— О, добре, — сказав я, гарячково намагаючись вигадати достовірну побрехеньку. — У мене в тій місцевості рідні, яких я хотів провідати. — Я спробував вигадати, як розпитати його про підслухану історію, але моя голова спорожніла.

У мене спітніли долоні.

— Там готуються до свята врожаю чи я його вже пропустив? — дурнувато завершив я.

— Ше готуються, — відповів лисий і демонстративно повернувся до мене плечем.

— Я чув, десь там була якась халепа з весіллям…

Лисий знову повернувся до мене обличчям.

— Ну, не знаю, як ти то почув. Учора ввечері це ше була свіжа новина, а ми сюди пристали тільки десять хвилин тому. — Він пильно на мене поглянув. — Не знаю, нашо ти мені це кажеш, хлопче. Але я на то не поведуся. Паняй звідси, бо задам перцю.

Я повернувся на своє місце, розуміючи, що непоправно все зіпсував. Я сидів, міцно притиснувши долоні до столика, щоб руки не трусилися. Жорстоке вбивство групи людей. Синій вогонь. Дивовижа…

Чандріяни.

Менш ніж за добу до цього чандріяни були в Требоні.

Я майже машинально допив свій сидр, а тоді підвівся й попростував до шинквасу.

Я швидко звикав до реальності цієї ситуації. Стільки років минуло — і ось нарешті в мене з’явилася можливість дізнатися дещо про чандріян. І це не просто згадка про них, затиснута між сторінками книжки в Архівах. Мені випала нагода побачити їхні діла на власні очі. Такої можливості може не випасти більше ніколи.

Але я мав дістатися Требона швидко, поки люди ще добре все пам’ятали. Поки допитливі чи забобонні міщани не знищили ті докази, що залишилися. Я не знав, що сподіваюся знайти, але мої знання про чандріян мали збільшитися в будь-якому разі. А якщо мені випадає нагода зробити щось корисне, то мені треба опинитися там якнайшвидше. Сьогодні ж.

Шинкарка була постійно зайнята вранішніми клієнтами, тож мені довелося покласти на шинквас залізний драб ще до того, як вона звернула на мене хоч якусь увагу. Напередодні ввечері я оплатив особисту кімнату, а цього ранку — купання, тож драб становив чималу частку мого земного багатства, і тому я тримав на ньому палець.

— Що будеш? — запитала вона, підійшовши до мене.

— Як далеко звідси до Требона? — спитав я.

— Угору річкою? Пару днів шляху.

— Я не спитав, як довго туди їхати. Мене цікавить, як далеко… — промовив я, зробивши наголос на останньому слові.

— Не треба гороїжитися, — сказала вона, витерши руки об брудний фартух. — Річкою — миль із сорок. Пливти туди можна й більше двох днів, залежно від того, баржею пливти чи великим човном, і від того, яка погода.

— А дорогою як далеко? — запитав я.

— Та щоб я згоріла, якщо знаю, — пробурчала вона, а тоді гукнула на інший кінець шинквасу. — Рудде, як далеко до Требона дорогою?

— Дні три-чотири, — відповів обвітрений чолов’яга, не відриваючи погляду від свого кухля.

— Я спитала, як далеко, — гарикнула вона на нього. — Далі, ніж річкою?

— Довше, хай йому біс. Ліг із двадцять п’ять дорогою. Та ще й дорога важка, під гору.

Тіло Господнє, та хто ж у наші часи вимірює щось лігами? Залежно від того, де виріс цей хлоп, в одній лізі могло бути від двох до трьох із половиною миль. Мій батько завжди стверджував, що насправді ліга — це взагалі не одиниця вимірювання й вона просто дозволяє фермерам якось виражати свої грубі здогади чисельно.

Але так я все ж дізнався, що до Требона десь від п’ятдесяти до вісімдесяти миль на північ. Мабуть, найкраще було сподіватися на найгірший варіант — щонайменше сімдесят миль.

Жінка за шинквасом знову повернулася до мене.

— Ось, маєш. Тепер можна тобі щось дати?

— Мені потрібен бурдюк для води, якщо він у вас є, або пляшка води, якщо його немає. І трохи їжі, яка не зіпсується в дорозі. Твердої ковбаси, сиру, коржів…

— Яблук? — запитала вона. — Я сьогодні вранці розжилася гарнюніми «Червоними Дженні». У дорозі — те, що треба.

Я кивнув.

— І ще щось дешеве, таке, щоб витримало дорогу.

— На один драб не дуже розгуляєшся… — сказала вона, позирнувши на шинквас. Я витрусив свій гаманець і з подивом побачив чотири драби й мідний півгріш, яких ще не помітив. Я був практично багатієм.

Вона зібрала мої гроші й попрямувала назад до кухні. Я поборов у собі різкий біль, який відчув, знову ставши справжнім злидарем, і хутко перерахував подумки все, що лежало в моїй дорожній торбі.

Вона повернулася з двома коржами, товстою твердою ковбасою, що пахла часником, невеликим сиром у восковій оболонці, пляшкою води, шістьма чудовими яскраво-червоними яблуками та невеликою торбинкою моркви й картоплі. Я люб’язно їй подякував і запхав усе це в торбу.

Сімдесят миль. Із добрим конем я міг би дістатися туди того ж дня. Але добрий кінь коштує грошей…

Постукавши у двері Деві, я вдихнув запах згірклого жиру. Я простояв там хвилину, борючись із сильним бажанням закрутитися від нетерплячки. Я й гадки не мав, чи не спатиме Деві в таку ранню годину, але не міг обійтися без цього ризику.

Деві відчинила двері і, побачивши мене, усміхнулася.

— О, приємний сюрприз. — Вона відчинила двері ширше. — Заходь. Сідай.

Я нагородив її найкращою своєю усмішкою.

— Деві, я просто…

Вона насупилася.

— Заходь, — сказала вона вже твердіше. — Я не розмовляю про справи на сходах.

Я зайшов, і вона зачинила за мною двері.

— Сідай. Якщо не волієш прилягти. — Вона грайливо кивнула на величезне ліжко під запоною, що стояло в кутку кімнати. — Ти не повіриш, що я почула сьогодні вранці, — промовила вона, стримуючи сміх.

Попри бажання швидко вирішити свою справу я змусив себе розслабитися. Квапити Деві було не можна: якби я спробував це зробити, вона б лише роздратувалася.

— Що ти почула?

Вона сіла зі свого боку письмового столу й склала руки.

— Судячи з усього, учора вночі парочка зарізяк спробувала відібрати гаманець в юного студента. На превеликий жаль для них, він виявився майбутнім новим Таборліном. Він прикликав вогонь і блискавку. Одного засліпив, а другого так добре вдарив по голові, що він і досі не оклигав.

Якусь мить я сидів тихо, засвоюючи почуте. Годину тому це було б найкращою новиною, яку я міг би почути. Тепер це хіба що трохи розважало. І все ж, попри невідкладність іншого мого завдання, я не зміг знехтувати можливістю роздобути трохи відомостей про ближчу до себе кризу.

— Вони не просто намагалися мене пограбувати, — зауважив я.

Деві засміялася.

— Я знала, що це ти! Вони нічого про нього не знали — тільки те, що він рудоволосий. Але мені цього вистачило.

— Я що, справді осліпив одного? — запитав я. — А другий і досі непритомний?

— Чесно кажучи, не знаю, — зізналася Деві. — Серед нас, лихих людей, новини розходяться швидко, але вони здебільшого складаються з пліток.

Тепер мій розум швидко висновував новий план.

— Ти б не могла поширити трохи пліток сама? — запитав я.

— Залежно від того, яких. — Вона лукаво всміхнулася. — Вони страшенно захопливі?

— Назви моє ім’я, — сказав я. — Хай вони знатимуть, хто це був. Хай вони знатимуть, що я страшенно лютий і що тих, хто нападе на мене наступними, я вб’ю. Я вб’ю їх самих і того, хто їх найняв, посередників, їхніх рідних, їхніх собак — усе їхнє кодло.

Захват на Девіному обличчі стух, і йому на зміну прийшло щось ближче до відрази.

— Якось похмуро, не думаєш? Мене дуже тішить, що тобі дорогий твій гаманець, — вона грайливо поглянула на мене, — і я сама особисто в цьому зацікавлена. Але не…

— Це були не злодії, — пояснив я. — Їх найняли мене вбити.

Деві скептично поглянула на мене. Я задер кут своєї сорочки, демонструючи пов’язку.

— Серйозно. Я можу показати тобі, де один з них мене різонув, перш ніж я втік.

Насупившись, вона підвелася та перейшла на інший бік столу.

— Гаразд, показуй.

Я завагався, а тоді вирішив, що краще мені її послухатись, оскільки я все одно маю дещо в неї попросити. Я зняв сорочку й поклав її на стіл.

— Ця пов’язка брудна, — сказала вона так, наче це було особистою образою. — Зривай її.

Вона пішла до шафки у віддаленому кінці кімнати й повернулася з чорним набором зцілювача та умивальним тазом. Помила руки, а тоді глянула на мій бік.

— Ти його навіть не зашивав? — спитала вона з недовірою в голосі.

— Я був доволі заклопотаний, — відповів я. — Біг як обпечений і переховувався всю ніч.

Не звернувши на мене уваги, вона заходилася чистити мені бік із холодною вправністю, з якої я здогадався, що вона навчалася в Медиці.

— Вона брудна, але неглибока, — зауважила Деві. — Подекуди навіть шкіра не повністю розірвана. — Вона підвелася й дістала кілька предметів зі своєї сумки. — Але зашивати тебе все одно доведеться.

— Я б і сам це зробив, — відповів я. — Але…

— …але ти — ідіот, нездатний навіть очистити її як слід, — договорила вона. — Якщо сюди потрапить інфекція, то мало не буде.

Вона закінчила чистити мені бік і сполоснула руки в тазу.

— Хочу, щоб ти знав: я роблю це, тому що небайдужа до гарненьких хлопчаків, психічно нездорових людей і тих, хто винен мені гроші. Я вважаю це захистом своїх капіталовкладень.

— Так, пані. — Коли вона нанесла антисептик, я засичав.

— Я гадала, що з тебе не має сочитися кров, — спокійно промовила вона. — Отже, ще одна легенда виявилася хибною.

— До речі… — Намагаючись рухатися якнайменше, я потягнувся й дістав зі своєї дорожньої торби книжку, а тоді поклав її на стіл Деві. — Я приніс твої «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Ти мала рацію: з гравюрами вони набагато кращі.

— Я знала, що тобі сподобається. — Вона почала зашивати мене, і на мить запала тиша. Коли вона заговорила знову, з її голосу майже зникла грайливість. — Цих хлопців дійсно було найнято, щоб убити тебе, Квоуте?

Я кивнув.

— У них був пошуковий компас і трохи мого волосся. Так вони дізналися, що я рудий.

— Пане й пані, Кілвіна це просто збісило б. — Вона хитнула головою. — Ти впевнений, що їх не було найнято просто для того, аби тебе налякати? Дати тобі невеличкого прочухана, щоб навчити зважати на вищих за себе? — Вона відірвалася від зашивання й глянула на мене. — Тобі, бува, не вистачило дурості позичити грошей у Геффрона та його хлопців?

Я хитнув головою.

— Ти — мій єдиний яструб, Деві. — Я всміхнувся. — Власне, тому я й зайшов сьогодні…

— А я тут подумала, що тобі просто до вподоби моє товариство, — сказала вона, повернувшись до шиття. В її голосі мені вчувалася роздратована нотка. — Дай-но мені спершу доробити оце.

Я добряче замислився над її словами. Високий чолов’яга сказав «займімося ним», але це могло означати що завгодно.

— Можливо, вони не намагалися мене вбити, — повільно визнав я. — Однак у нього був ніж. Щоб побити людину, ніж не потрібен.

Деві пирхнула.

— А мені не потрібна кров, щоб змушувати людей сплачувати борги. Але вона однозначно допомагає.

Я задумався над цим, а вона тим часом завершила останній стібок і почала обгортати мене чистим бинтом. Можливо, це мало бути простим побиттям. Анонімним посланням від Емброуза з рекомендацією зважати на вищих за себе. Можливо, це було простою спробою мене відлякати. Я зітхнув, постаравшись при цьому не заворушитися надто сильно.

— Мені б хотілося вірити, що це так, але я насправді так не думаю. Я вважаю, що вони дійсно хотіли крові. Це мені чуття підказує.

Її обличчя посерйознішало.

— Тоді я розповім про це декому, — сказала вона. — Не знаю, як щодо вбивства їхніх собак, але я закину до млина чуток дещицю, щоб люди побоювалися братися за таку роботу. — Вона тихенько, здушено захихотіла. — Власне, після минулої ночі вони вже побоюються. Так вони будуть не побоюватись, а боятись.

— Я дуже за це вдячний.

— Немає за що, — скромно промовила вона, підвівшись та обтрусивши коліна. — Це невеличка допомога другові. — Вона помила руки в тазу, а тоді недбало обтерла їх об сорочку. — Тепер послухаймо, — сказала вона, сівши за стіл, із несподівано діловитим виразом обличчя.

— Мені потрібні гроші на швидкого коня, — заявив я.

— Їдеш з міста? — Вона вигнула бліду брову. — Я ніколи не думала, що ти можеш утекти.

— Я не тікаю, — відповів я. — Але мені потрібно подолати певну відстань. Сімдесят миль, і так, щоб невдовзі після полудня вже бути на місці.

У Деві трохи округлились очі.

— Кінь, здатний на таку подорож, обійдеться в чималу суму, — сказала вона. — Може, тобі слід просто купити поштовий ордер і пересідати всю дорогу на свіжих коней? Так і швидше, і дешевше.

— Там, куди я їду, немає поштових станцій, — пояснив я. — Угору річкою, а тоді — у пагорби. До маленького містечка, воно зветься Требон.

— Гаразд, — відповіла вона. — Скільки ти хочеш?

— Мені знадобляться гроші, щоб купити швидкого коня, не торгуючись. А ще — на житло, їжу, можливо, хабарі… Двадцять талантів.

Вона розреготалася, а тоді опанувала себе й прикрила рота.

— Ні. Вибач, але ні. Я справді небайдужа до таких чарівних юнаків, як ти, але не занадто.

— У мене є лютня, — нагадав я, висунувши чохол уперед ногою. — Її можна заставити. І на додачу — що завгодно з того, що є тут. — Я поставив на стіл свою дорожню торбу.

Вона вдихнула, наче збираючись одразу мені відмовити, а тоді знизала плечима, зазирнула в торбу й попорпалася в ній. Дістала мій примірник «Риторики і логіки», а за мить — мою переносну симпатичну лампу.

— Отакої, — зацікавлено промовила вона, пересунула вимикач і навела світло на стіну. — Це цікаво.

Я скривився.

— Що завгодно, крім цього, — зауважив я. — Я обіцяв Кілвіну, що ніколи не випускатиму її з рук. Я дав слово.

Вона відверто поглянула на мене.

— Чув коли-небудь вираз: жебраки не обирають?

— Я дав слово, — повторив я. Зняв із плаща свою срібну свиріль таланту й пересунув її по столу до «Риторики і логіки». — Знаєш, здобути таку штуку нелегко.

Деві подивилася на лютню, на книжку й на свиріль, а тоді протяжно, повільно вдихнула.

— Квоуте, я бачу, що це для тебе важливо, але баланс тут просто не сходиться. Ти не зможеш віддати таку силу грошей. Ти й ті чотири таланти, які мені винен, ледве здатен віддати.

Тут мені стало неприємно — головно тому, що я знав: це — правда.

Деві подумала про це ще одну секунду, а тоді твердо хитнула головою.

— Ні, самі тільки відсотки… За два місяці ти будеш мені винен тридцять п’ять талантів.

— Або якісь блага на таку ж суму, — промовив я.

Вона лагідно мені всміхнулася.

— А що ти маєш такого, що коштує тридцять п’ять талантів?

— Доступ до Архівів.

Деві сіла. На її обличчі застигла дещо зверхня усмішка.

— Брешеш.

Я хитнув головою.

— Я знаю, що там є ще один вхід. Я його ще не знайшов, але знайду.

— Це дуже сумнівно. — Деві говорила скептичним тоном. Але в її очах було добре видно щось більше за просте бажання. Щось ближче до голоду чи жаги. Я бачив, що їй хочеться в Архіви так само сильно, як і мені. Може, навіть сильніше.

— Ось що я пропоную, — заговорив я. — Якщо я зможу тобі відплатити, то відплачу. Якщо ні, то розповім тобі про шлях до Архівів, коли його знайду.

Деві звела очі до стелі, неначе подумки прикидаючи ймовірність.

— Узявши ці речі в заставу й розраховуючи на доступ до Архівів, я можу позичити тобі дванадцять талантів.

Я підвівся й закинув дорожню торбу на плече.

— Боюся, тут торгуватися не можна, — сказав я. — Я просто повідомляю тебе про умови позики. — Я винувато їй усміхнувся. — Або двадцять талантів, або нічого. Вибач, що не сказав про це чітко одразу.