Ім’я вітру

Розділ шістдесят другий Дозволи

За наполегливою рекомендацією кількох осіб у наступному семестрі я обмежився трьома навчальними дисциплінами. Я продовжував вивчати вищу симпатію в Елкси Дала, відбував свою зміну в Медиці та не полишив учнівства в Манета. Я був приємно заклопотаний, але не переобтяжений, як попереднього семестру.

Рукотворство я вивчав із найбільшою впертістю. Оскільки мої пошуки покровителя зайшли в глухий кут, я знав, що найлегше мені буде досягти самодостатності, ставши рукотворцем. Тепер я працював на Кілвіна й мусив виконувати відносно чорну роботу за відносно невеликі гроші. Після закінчення учнівства ситуація покращилася б. Ба більше, я дістав би можливість займатися власними роботами, а тоді продавати їх замовникам, одержуючи прибуток.

Якщо. Якщо мені вдаватиметься не затримувати сплату боргу Деві. Якщо мені вдаватиметься якимось робом знаходити гроші на навчання. Якщо мені вдасться закінчити навчання в Манета, не вбившись і не покалічившись під час небезпечної роботи, якою в Промислі займалися щодня…

Нас зібралося в майстерні душ сорок чи п’ятдесят, і всім хотілося побачити новинку. Дехто сидів на кам’яних робочих столах, щоб добре все розгледіти, а з десяток інших студентів зібралися на залізних містках у кроквах серед підвішених Кілвінових ламп.

Там, угорі, я побачив Манета. Не помітити його було важко: він був утричі старший за будь-якого іншого студента, мав розпатлане волосся й сиву бороду. Я видерся вгору сходами й став поруч з ним. Він усміхнувся та плеснув мене по плечу.

— Що ти тут робиш? — запитав я. — Я гадав, що це лише для зелені, яка такого ще не бачила.

— Я вирішив, що сьогодні вдам із себе сумлінного наставника, — знизав плечима він. — До того ж конкретно цю демонстрацію варто побачити — хай хоч і тільки заради виразу облич усіх присутніх.

На одному з важких робочих столів у майстерні стояла масивна циліндрична ємність фути з чотири заввишки й фути зо два в поперечнику. Краї в неї були загерметизовані без неоковирних зварених швів, а її метал видавався якимось тьмяним, шліфованим, тож я здогадувався, що це — не звичайна сталь.

Безцільно оглядаючи приміщення, я з подивом побачив, що в натовпі стоїть Фела й чекає на початок демонстрації разом з іншими студентами.

— Я не знав, що Фела тут працює, — сказав я Манетові.

Манет кивнув.

— О, звісно. Уже, мабуть, семестри зо два.

— Мене дивує, що я цього не помічав, — задумливо промовив я, дивлячись, як вона розмовляє з іншою жінкою з юрби.

— Мене теж, — відповів Манет, стишено й багатозначно гигикнувши. — Але вона тут буває не надто часто. Вона ліпить і працює з різаним кахлем і склом. Її тут цікавить обладнання, а не сиґалдрія.

Дзвіниця надворі вибила нову годину, і Кілвін роззирнувся довкола, запам’ятовуючи обличчя всіх присутніх. Я ні на хвильку не засумнівався в тому, що він помітив, кого саме не було.

— Це стоятиме в нашій майстерні кілька витків, — просто сказав він, показавши на металеву ємність. — Майже десять галонів леткої речовини-переносника — Реґім Іґнаул Нератум.

— Так його називає тільки він, — тихенько зауважив Манет. — Це кістяний дьоготь.

— Кістяний дьоготь?

Він кивнув.

— Він їдкий. Як проллєш собі на руку, він роз’їсть її до кістки секунд за десять.

На очах у всіх Кілвін одягнув товсту шкіряну рукавицю й перелив близько унції темної рідини з металевої банки в скляний флакон.

— Перед переливанням флакон важливо охолодити, бо ця речовина кипить за кімнатної температури.

Він швидко загерметизував флакон і підняв, демонструючи всім.

— Також необхідною є герметична кришка, оскільки ця рідина вкрай летка. У газоподібному стані вона демонструє поверховий натяг і в’язкість, подібно до ртуті. Вона важча за повітря й не розсіюється. Їй властиве внутрішнє зчеплення.

Не сказавши більш нічого, Кілвін кинув флакон у найближчу вогняну камеру, і його скло розбилося з чітким, різким звуком. Із цієї висоти мені було видно, що вогняну камеру, судячи з усього, розчистили спеціально з цієї нагоди. Вона була порожньою; це була просто неглибока кругла яма з голого каменю.

— Шкода, що він так мало цінує видовищність, — тихо сказав мені Манет. — Елкса Дал міг би зробити це трохи ефектніше.

Приміщення наповнилося різким тріском і шипінням: темна рідина нагрілася від каменю вогняної камери й закипіла. Мені згори було видно, як дно камери поволі заповнює густий, масний дим. Він поводився зовсім не так, як туман або дим. Він не розпливався по краях. Він накопичувався й висів невеличкою суцільною темною хмаринкою.

Манет торкнувся мого плеча, і я поглянув на нього саме вчасно, щоб мене не засліпив перший, раптовий вогонь, коли хмаринка зайнялася. Довкола залунали розпачливі вигуки, і я здогадався, що більшість інших він заскочив зненацька. Манет усміхнувся мені на весь рот і по-змовницьки підморгнув.

— Дякую, — промовив я й повернувся, щоб дивитися далі. На поверхні туману танцювало нерівне полум’я яскравого натрієво-червоного кольору. Оскільки тепла стало більше, темний туман почав кипіти швидше, і він розрісся настільки, що полум’я почало торкатися краю вогняної камери, який був на рівні пояса людини. Хоч я й стояв угорі, на містку, воно злегка гріло мені обличчя.

— Як це, в біса, називається? — тихцем запитав його я. — Вогняний туман?

— Можна й так сказати, — відповів він. — Кілвін, мабуть, назвав би це займанням під дією атмосфери.

Раптом вогонь замерехтів і погас, а приміщення наповнилося різким запахом розпеченого каміння.

— Цей реактив не лише вкрай корозивний, — промовив Кілвін, — у газоподібному стані він також є займистим. Достатньо нагрівшись, він займається від контакту з повітрям. Тепло, що утворюється в результаті, може призвести до каскадної екзотермічної реакції.

— Каскадної величезної бісової пожежі, — зауважив Манет.

— Ти кращий за хор, — тихо відповів я, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя.

Кілвін змахнув рукою.

— Ця ємність призначена для зберігання речовини холодною й під тиском. Поки вона залишається в майстерні, будьте уважними. У безпосередній близькості від неї уникайте надміру тепла. — Тут Кілвін повернувся й попрямував до свого кабінету.

— Ось і все? — запитав я.

Манет знизав плечима.

— А що тут ще сказати? Кілвін не дозволяє працювати нікому, хто не поводиться обережно, а тепер усі знають, чого треба стерегтися.

— Чому він узагалі тут? — запитав я. — Навіщо він потрібен?

— Лякає першачків до дрижаків. — Він широко всміхнувся.

— А якесь практичніше застосування є?

— Страх сам по собі досить практичний, — сказав він. — Але його можна застосовувати у виготовленні випромінювачів іншого типу для симпатичних ламп. З ним світло виходить синюватим, а не червоним, як зазвичай. Так воно трохи менше подразнює очі. За це дають шалені гроші.

Я опустив погляд на майстерню, але посеред тамтешньої тисняви ніде не побачив Фели. Знову повернувся до Манета.

— Хочеш і далі погратись у сумлінного наставника й показати мені, як?

Він із відсутнім поглядом провів руками крізь розпатлане волосся й знизав плечима.

— Звісно.

Граючи того ж вечора в Анкера, я перехопив погляд гарної дівчини, яка сиділа за столиком у велелюдному віддаленому кінці зали. Вона була надзвичайно схожа на Денну, але я знав, що це мені лише ввижається. Я так сильно сподівався її побачити, що вже не один день раз у раз бачив її краєчком ока.

Другий швидкий погляд сказав мені правду…

Це була Денна, і вона співала «Доньки гуртоправа» разом із половиною відвідувачів «В Анкера». Вона побачила, що я дивлюся в її бік, і помахала рукою.

Її поява заскочила мене настільки зненацька, що я геть забув, чим займаються мої пальці, і моя пісня розлетілася на шматки. Усі засміялись, і я велично вклонився, щоб приховати своє зніяковіння. Десь із хвилину мене однаково завзято вітали й освистували, насолоджуючись моєю невдачею більше, ніж самою піснею. Така вже людська природа.

Я зачекав, поки на мене перестануть звертати увагу, а тоді подався туди, де сиділа Денна.

Вона підвелася, щоб привітатися зі мною.

— Я чула, що ти граєш на цьому боці річки, — пояснила вона. — Але я й гадки не маю, як тебе не женуть з роботи, якщо ти губишся щоразу, як тобі підморгує дівчина.

Я відчув, що трохи зашарівся.

— Це буває не так часто.

— Тобі не так часто підморгують чи ти не так часто губишся?

Не маючи змоги вигадати якусь відповідь, я відчув, як зашарівся ще яскравіше, і вона засміялася.

— Як довго ти сьогодні гратимеш? — запитала вона.

— Уже недовго, — збрехав я. Я мусив пограти в Анкера ще щонайменше годину.

Вона проясніла.

— Добре. Піди зі мною після цього, мені треба, щоб мене хтось провів.

Ледве вірячи, що мені так поталанило, я вклонився їй.

— Звісно, я до твоїх послуг. Дозволь мені піти й закінчити.

Я попрямував до шинквасу, за яким жваво розливали випивку Анкер і дві його служниці.

Не маючи змоги потрапити йому на очі, я вхопився за його фартух, коли він поквапився повз мене. Він різко зупинився й ледве не пролив цілу тацю напоїв на столик, за яким сиділи клієнти.

— Зуби Господні, хлопче. Шо з тобою таке?

— Анкере, я мушу йти. Я не можу сьогодні лишатися до закриття.

Його обличчя посмутнішало.

— Така юрба просто так не збираєцця. Без пісеньки, як їх нічим не розважатимуть, вони тутка не всидять.

— Я зіграю ще одну пісню. Довгу. Але опісля я мушу піти. — Я кинув на нього сповнений відчаю погляд. — Клянуся, що компенсую це тобі.

Він придивився до мене.

— Ти шо, встряв у якусь халепу? — Я хитнув головою. — Значить, це все якась дівка. — Почувши, як хтось гукає, просячи ще випивки, він повернув голову, а тоді хутко відмахнувся від мене. — Гаразд, іди собі. Але май на увазі: пісня мусить бути доброю й довгою. І ти будеш мені винний.

Я вийшов на передній бік зали й поплескав у долоні, привертаючи до себе увагу присутніх. Щойно в залі стало помірно тихо, я почав грати. Перш ніж я дійшов до третього акорду, усі здогадалися, що це за пісня — «Мідник-гарбар». Найстаріша пісня у світі. Я прибрав руки від лютні й почав плескати у долоні. Невдовзі всі вже відбивали ритм в унісон — ногами по підлозі й кухлями по столах.

Цей звук мало не приголомшував, але коли я заспівав перший куплет, він достатньо притихнув. Тоді я перейшов до приспіву, і вся зала мені підспівала — хтось своїми словами, хтось у своїй тональності. Закінчивши другий куплет, я пройшов до одного столика неподалік і знову заспівав приспів разом з усією залою.

Тоді я недвозначно показав однією рукою на столик, щоб відвідувачі за ним проспівали куплет самі. До них дійшло, чого я хочу, лише за якусь хвилю, але очікування всієї зали вистачило, щоб спонукати одного сильно сп’янілого студента прокричати власний куплет. За це його нагородили оглушливими оплесками та радісними вигуками. Тоді, коли всі знову заспівали приспів, я перейшов до іншого столика й зробив те саме.

Невдовзі люди вже самі зголошувалися співати куплети після приспіву. Я пробрався до того місця біля зовнішніх дверей, де чекала Денна, і ми разом вислизнули в ранні сутінки.

— Ловко в тебе вийшло, — сказала вона, коли ми неквапом пішли геть від корчми. — Як гадаєш, скільки вони ще співатимуть?

— Це залежатиме лише від того, наскільки швидко Анкер зуміє розливати для них випивку. — Я зупинився на краю провулка, який тягнувся між задвірками Анкерової корчми й сусідньою пекарнею. — Дай-но мені хвилиночку — мені треба зняти лютню.

— У провулку? — здивувалася вона.

— У мене в кімнаті. — Я легко й швидко видерся на будівлю. Праву ногу на дощову бочку, ліву ногу — на підвіконня, ліву руку — на залізну ринву, і я перескочив на краєчок даху першого поверху. Перестрибнув через провулок на дах пекарні й всміхнувся, коли вона приголомшено охнула. Звідти я трохи пройшов угору й знову перескочив на інший бік, на дах другого поверху «В Анкера». Підчепивши засув на своєму вікні, я потягнувся та з легкістю опустив свою лютню на ліжко, а тоді повернувся донизу тим шляхом, яким видерся.

— Анкер бере з тебе гріш щоразу, як ти користуєшся сходами? — запитала вона, коли я наблизився до землі.

Я зійшов із дощової бочки та обтер руки об штани.

— Я приходжу та йду в різний час, — невимушено пояснив я, пішовши в ногу з нею. — Чи правильно я думаю, що ти шукаєш джентльмена, який міг би прогулятися з тобою сьогодні?

Вона глянула на мене скоса, і її вуста скривилися в усмішці.

— Цілком.

— Шкода, — зітхнув я. — Я не джентльмен.

Її усмішка збільшилася.

— Я вважаю, що ти досить близький до цього.

— Я хотів би бути ближчим.

— Тоді піди прогуляйся зі мною.

— Я був би надзвичайно цьому радий. От тільки… — Я трохи сповільнив крок, а моя усмішка поступилася місцем більш серйозному виразу обличчя. — А як же Совой?

Її вуста міцно стиснулися.

— То він заявив права на мене?

— Ну, не зовсім. Але ж тут діють певні норми…

— Джентльменська угода? — ущипливо запитала вона.

— Швидше злодійська честь, якщо бажаєш.

Вона поглянула мені у вічі.

— Квоуте, — серйозно промовила вона. — Вкради мене.

Я вклонився та змахнув рукою, показуючи на весь світ водночас.

— Слухаю й корюся.

Ми пішли далі, серед будинків і крамниць, які в місячному сяйві здавалися вмитими й блідими.

— Як там узагалі Совой? Я вже давно його не бачив.

Вона махнула рукою, відганяючи думку про нього.

— Я теж. Не тому, що він не намагався зі мною зустрітися.

У мене трохи покращився настрій.

— Справді?

Вона закотила очі.

— Троянди! Присягаюся, ви, чоловіки, залицяєтеся за однією й тією ж заяложеною книжкою. Квіти — добрий, милий подарунок для дами. Але ж це завжди троянди, завжди червоні й завжди досконалі тепличні квіти, якщо є можливість їх роздобути. — Вона повернулася до мене. — Чи думаєш ти про троянди, коли бачиш мене?

Я знав достатньо, щоб з усмішкою хитнути головою.

— А що тоді? Що ти бачиш, якщо не троянду?

Попався. Я один раз оглянув її з голови до п’ят, ніби намагаючись визначитися.

— Ну… — протягнув я. — Доведеться тобі простити нам, чоловікам. Розумієш, нелегко підібрати гідну дівчини квітку, вибач за формулювання…

Вона скривилася.

— Підібрати квітку. Так, цього разу я прощу.

— Біда в тому, що, коли даруєш дівчині квіти, твій вибір можна витлумачити в безліч різних способів. Чоловік може подарувати тобі троянду, бо вважає тебе гарною або тому, що гадає, ніби вони нагадують твої губи відтінком, формою чи м’якістю. Троянди дорогі, і він, можливо, бажає показати цінним подарунком, що ти для нього цінна.

— Ти добре виправдовуєш троянди, — сказала вона. — От тільки я все одно їх не люблю. Відбери іншу квітку, яка б мені підійшла.

— Але яка квітка підходить? Коли якийсь чоловік дарує тобі троянду, те, що бачиш ти, може не збігатися з його намірами. Ти можеш подумати, ніби він вважає тебе тендітною або вразливою. Можливо, тобі не до вподоби залицяльники, які вважають тебе всього-на-всього премилою. Можливо, на стеблі троянди є шипи, і ти думаєш, ніби він вважає, що ти легко можеш завдати болю руці, яка надто швидко тебе торкнеться. Але якщо він прибере шипи, ти можеш подумати, що йому не подобається істота, нездатна захищатися чимось гострим. Існує безліч можливих способів щось витлумачити, — пояснив я. — Що ж робити обачному чоловікові?

Вона скоса поглянула на мене.

— Якщо цей чоловік — ти, то він, думаю, вигадав би якісь розумні слова та став би сподіватися на те, що питання забуто. — Вона схилила голову набік. — Але це не так. Яку квітку ти відібрав би для мене?

— Чудово, дай-но мені подумати. — Я повернувся до неї, а тоді відвернувся. — Розгляньмо їх по черзі. Можливо, добре підійде кульбаба — вона яскрава, а ти не позбавлена яскравості. Але кульбаби є повсюди, а такі, як ти, трапляються не повсюди. Троянди ми вже розглянули й відкинули. Беладона? Ні. Кропива?.. Можливо.

Вона скривилася в удаваному обуренні й показала мені язика.

Я торкнувся пальцем губ, ніби передумуючи.

— Ти маєш рацію, вона підходить хіба що твоєму язику.

Вона пирхнула та схрестила руки на грудях.

— Вівсюг! — вигукнув я так, що вона приголомшено засміялася. — Тобі пасує його дикість, але ця квіточка невелика й сором’язлива. Через це, а також з інших, — я прокашлявся, — більш очевидних причин, ми, гадаю, не зупинимося на вівсюгу.

— Шкода, — сказала вона.

— Маргаритка — добрий варіант, — нестримно просувався вперед я, не дозволяючи їй відвернути свою увагу. — Висока та струнка, охоче росте на узбіччях. Міцна квітка, не надто тендітна. Маргаритка самодостатня. Гадаю, вона може тобі підійти… Але продовжимо розглядати наш список. Ірис? Надто кричущий. Чортополох надто відсторонений. Фіалка надто лаконічна. Триліум? Гм-м-м, оце варіант. Прекрасна квітка. Не піддається культивації. Текстура його пелюсток… — Я зробив найсміливіший рух у своєму короткому житті й ніжно торкнувся її шиї збоку двома пальцями. — …досить гладенька, щоб дорівнятися до твоєї шкіри. Якраз. Але він надто близький до землі.

— Непоганий букет ти мені приніс, — лагідно сказала вона. Несвідомо підняла руку до шиї в тому місці, де я її торкнувся, потримала її там секунду, а тоді опустила.

Добрий знак чи поганий? Вона стирала мій дотик чи наближала до себе? Я як ніколи сильно засумнівався й вирішив просуватися вперед, більше не вдаючись до явного ризику. Я зупинився.

— Квітка селас.

Вона зупинилася й повернулася до мене.

— Стільки всього, а ти обираєш квітку, якої я не знаю? Що це за квітка селас? Чому?

— Це темно-червона квітка, що росте на міцній стеблині. Листя в неї темне й тендітне. Найкраще вони ростуть у тінистих місцях, але сама квітка цвіте завдяки тому, що знаходить випадкові промінчики сонця. — Я подивився на неї. — Це тобі підходить. У тобі є багато такого, що є і тінню, і світлом водночас. Вона росте в лісній глушині та є рідкісною, тому що доглядати таку квітку, не шкодячи їй, може лише вправна людина. Вона має чудовий запах, на неї багато полюють, але її рідко знаходять. — Я зупинився й демонстративно оглянув її. — Так, оскільки я змушений обирати, я б обрав селас.

Вона подивилася на мене. Відвела погляд.

— Ти надто високої думки про мене.

Я всміхнувся.

— Можливо, ти надто низької думки про себе.

Вона помітила мій усміх і зблиснула усміхом мені у відповідь.

— На початку списку ти був ближчим до істини. Маргаритки, прості й милі. Шлях до мого серця пролягає через маргаритки.

— Я це запам’ятаю. — Ми знову пішли. — А яку квітку ти принесла б мені? — подражнився я, бажаючи заскочити її зненацька.

— Вербовий цвіт, — сказала вона, не завагавшись ані на секунду.

Я замислився на цілу хвилину.

— Хіба у верб буває цвіт?

Замислившись, вона глянула вгору, а тоді вбік.

— Не думаю.

— Отже, він — рідкісний і приємний подарунок. — Я захихотів. — А чому вербовий цвіт?

— Ти нагадуєш мені вербу, — з легкістю пояснила вона. — Сильну, глибоко вкорінену й сховану. Ти легко починаєш рухатися, коли приходить буря, але ніколи не заходиш далі, ніж бажаєш.

Я підняв руки, ніби захищаючись від удару.

— Припини цей потік солодких слів, — запротестував я. — Ти бажаєш підкорити мене своїй волі, але це не спрацює. Для мене твої лестощі — це просто вітер!

Вона на мить подивилася на мене, ніби пересвідчуючись у тому, що я закінчив свою тираду.

— Верба більше за всі інші дерева, — промовила вона з кривим усміхом на витончених вустах, — кориться бажанням вітру.

Зорі підказали мені, що минуло вже п’ять годин. Але коли ми прийшли до «Дубового весла», де вона мешкала в Імрі, здавалося, ніби часу майже не спливло. Біля дверей я на мить, яка протривала цілу годину, замислився, чи не поцілувати її. Ця думка вже з десяток разів спокушала мене на дорозі, поки ми говорили; коли ми зупинилися на Кам’яному мості, щоб подивитися на річку у світлі місяця, під липою в одному з парків Імрі…

Тоді я відчував, як між нами зростає напруга, щось майже матеріальне. Коли вона скоса поглядала на мене зі своєю потайною усмішкою, нахиляла голову вбік, я, бачачи, як вона майже прямо дивиться на мене, мимоволі думав, що вона, певно, сподівається, що я зроблю… щось. Обійму її однією рукою? Поцілую? Звідки дізнатись? Як я можу бути впевненим?

Ніяк. Тож я опирався її привабливості. Я не хотів припускати надто багато, не хотів образити її чи зганьбитися сам. Ба більше, я сумнівався через Деохову пересторогу. Можливо, мої почуття викликані лише природним чаром Денни, її харизмою.

Як і всі хлопчаки мого віку, я був телепнем у всьому, що стосувалося жінок. Різниця між мною та іншими полягала в тому, що я болісно усвідомлював своє невігластво, тим часом як інші, приміром, Сіммон, постійно сідали маком, ганьблячи себе своїми незграбними залицяннями. Мені здавалося, що найгірше виявити симпатію до Денни так, що їй не сподобається, і почути, як вона сміється над незграбністю моєї спроби. Найбільше мені не подобається робити щось погано.

Тож я розпрощався з нею й провів її поглядом за бічні двері «Дубового весла». Глибоко вдихнув і ледве стримався, щоб не засміятися чи не затанцювати. Я був сповнений її, запаху вітру, що проходив крізь її волосся, звуку її голосу, тіней від місячного світла на її обличчі.

Далі я поволі спустився з небес на землю. Не встиг я зробити й шести кроків, як уже похнюпився, наче вітрило, коли вітер вщухає.

Поки я вертався крізь містечко, минаючи поснулі будинки й темні шинки, мій настрій за три короткі подихи переходив від піднесення до сумніву.

Я все зіпсував. Усе, що я сказав, що тоді видавалося таким розумним, насправді було найгіршим, що тільки міг сказати дурень. Тепер вона була в приміщенні й зітхала з полегшенням, бо нарешті мене позбулася.

Але вона всміхалася. Сміялася.

Нашої першої зустрічі дорогою з Тарбієна вона не пам’ятала. Я не міг справити на неї таке велике враження.

«Вкради мене», — сказала вона.

Я мав бути сміливішим і поцілувати її наприкінці. Я мав бути обережнішим. Я забагато говорив. Я замало сказав.