Ім’я вітру

Розділ сорок п’ятий Інтерлюдія: Якась байка з корчми

Квоут подав знак, і Хроніст витер кінчик пера та потрусив рукою. Баст потягнувся від душі, не встаючи з місця й вигнувши руки над спинкою стільця.

— Я вже майже забув, як швидко це все відбулося, — замислився Квоут. — Це були, мабуть, найперші історії, які про мене розповідали.

— Їх і досі розповідають в Університеті, — запевнив Хроніст. — Я чув три різні версії історії про заняття, яке ви провели. І про те, як вас відшмагали. Тоді вас і почали звати Квоутом Безкровним?

Квоут кивнув.

— Можливо.

— Якщо вже ми ставимо запитання, Реші, — боязко промовив Баст, — я тут думав: чому ви не пішли шукати Скарпі?

— Що б я міг зробити, Басте? Перемазати собі обличчя ламповою кіптявою й влаштувати сміливу рятувальну операцію опівночі? — Квоут коротко, безрадісно засміявся. — Його ж заарештували за єресь. Я міг лише сподіватися, що він і справді має друзів у церкві.

Квоут глибоко вдихнув і зітхнув.

— Але найпростіша причина, гадаю, є ще й найсумнішою. Річ у тому, що я жив не в казці.

— Здається, я вас не розумію, Реші, — спантеличено промовив Баст.

— Згадай усі історії, які чув, Басте. Є хлопчисько, герой. Його батьків убито. Він іде мститися. Що відбувається далі?

Баст завагався, явно розгубившись. Замість нього на запитання відповів Хроніст.

— Він знаходить помічників. Розумну балакучу білку. Старого п’яницю-мечника. Божевільного самітника в лісі. Щось таке.

Квоут кивнув.

— Саме так! Він знаходить у лісі божевільного самітника, показує, на що здатен, і вивчає імена всіх речей, достоту як Таборлін Великий. І що він робить тоді, опанувавши ці потужні чари?

Хроніст знизав плечима.

— Знаходить лиходіїв і вбиває їх.

— Звісно, — поважно відповів Квоут. — Вправно, швидко й легко — усе одно що бреше. Це ще й не починається, а ми вже знаємо, як воно закінчиться. Тому історії і приваблюють нас. Вони надають нам тієї ясності та простоти, якої бракує в нашому реальному житті.

Квоут нахилився вперед.

— Якби це була якась байка з корчми, повна напівправди та безглуздих пригод, я сказав би вам, що навчався в Університеті зі щирим завзяттям. Я дізнався б вічно мінливе ім’я вітру, прорвався б і помстився чандріянам. — Квоут різко клацнув пальцями. — От і все. Але хоча з цього, можливо, і вийшла б цікава історія, це б не було правдою. Правда ж така: я три роки горював через смерть батьків, і біль від цього горювання поступово ослаб.

Квоут заспокійливо махнув однією рукою й напружено всміхнувся.

— Я вам не брехатиму. Часом пізно вночі я лежав без сну сам-один на своєму вузькому ліжку в Гніздах, гостро відчуваючи самотність, і мене душила така нескінченна порожня скорбота, що я гадав, ніби вона мене задушить.

Часом я бачив матір, яка тримала свою дитину, чи батька, який сміявся разом із сином, і в мені розгорявся гнів, палкий і лютий від спогаду про кров і запах горілого волосся.

Квоут знизав плечима.

— Проте в моєму житті була не тільки помста. Невдовзі я мусив подолати цілком реальні перешкоди. Бідність. Просте походження. Вороги, яких я нажив в Університеті, були для мене небезпечнішими за будь-кого з чандріян.

Він жестом звелів Хроністові взятися за перо.

— Але ми все одно розуміємо, що навіть у найвигадливіших історіях є дрібка правди, оскільки я таки знайшов людину, дуже схожу на божевільного самітника в лісі. — Квоут усміхнувся. — І я був рішучо налаштований дізнатись ім’я вітру.