Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят третій Повільні кола

Саме в «Еоліяні» чекає за лаштунками наша довгождана артистка.

Я не забув, що підходжу саме до неї. Якщо здається, ніби я повільно кружляю довкола теми, не торкаючись її, то так і треба, оскільки ми з нею завжди наближались одне до одного повільними колами.

На щастя, в «Еоліяні» бували й Вілем, і Сіммон. Вони разом розповіли мені ту дещицю, якої я ще не знав.

В Імрі можна було послухати музику в безлічі закладів. Власне, майже в кожному шинку, корчмі та пансіоні на задньому плані бринькав, співав або дудів який-небудь музикант. Але «Еоліян» був не таким. У ньому були найкращі музиканти в місті. Кожен, хто міг відрізнити добру музику від поганої, знав: в «Еоліяні» вона найкраща.

Вхід у парадні двері «Еоліяна» коштував цілий мідний йот. Усередині можна було залишатись як завгодно довго й слухати музику скільки заманеться.

Але музикант, заплативши біля дверей, не здобував права грати в «Еоліяні». Музикант, охочий вийти на сцену «Еоліяна», мав заплатити за цей привілей один срібний талант. Так-так, в «Еоліяні» платили за право грати, а не навпаки.

Навіщо платити такі шалені гроші за просте музикування? Ну, часом серед тих, хто віддавав своє срібло, траплялися звичайні розбещені багатії. Для них один талант був невеликою ціною за те, щоб так пафосно себе показати.

Але платили й серйозні музиканти. Тому, чий виступ справляв достатньо сильне враження на слухачів і власників, давали знак — крихітну срібну свиріль, яку можна було чіпляти на одяг як брошку або на шию як кулон. Свиріль таланту вважалася очевидною відзнакою в більшості великих шинків у радіусі двохсот миль довкола Імрі.

Той, хто мав при собі свиріль таланту, заходив до «Еоліяна» безкоштовно та міг грати, коли тільки заманеться.

Зі свиріллю таланту був пов’язаний лише один обов’язок — виступати. Якщо людина заробляла свиріль, її могли викликати пограти. Зазвичай це був неважкий тягар, оскільки шляхта, що вчащала до «Еоліяна», як правило, наділяла виконавців, які їй подобалися, грішми або подарунками. Це було все одно що замовляти випивку для скрипаля, але по-багатому.

Деякі музиканти грали, мало сподіваючись дійсно здобути свиріль. Вони платили, щоб грати, тому що не можна було вгадати, хто може прийти послухати музику до «Еоліяна» цієї ночі. Гарно виконавши одну-єдину пісню, можна було й не здобути свирілі, але замість неї можна було здобути багатого покровителя.

Покровителя.

— Ні за що не вгадаєш, що я почув, — сказав Сіммон якось увечері, коли ми сиділи на нашій звичній лаві на площі з флагштоком. Ми були самі, оскільки Вілем пішов до Анкера фліртувати з тамтешньою служницею. — Студенти ночами чують з Основи всілякі дивні звуки.

— Отакої, — я вдав, ніби мені не цікаво.

Сіммон не вгавав.

— Так. Дехто каже, що це привид студента, який загубився в будівлі й помер від голоду. — Він постукав пальцем по носі збоку, наче бувалий чолов’яга, що розповідав якусь байку. — Кажуть, він і досі блукає коридорами, не маючи змоги знайти шлях надвір.

— Еге ж.

— Інші версії вказують на те, що це — гнівний дух. Кажуть, він катує тварин, особливо котів. Ось який звук чують студенти пізно ввечері — як із нутрощів кота, якого катують. Як я розумію, звук доволі жаский.

Я подивився на нього. Здавалося, він майже готовий розсміятись.

— Та розказуй уже, — сказав я йому з удаваною суворістю. — Продовжуй. Ти ж страх який розумний, а отже, заслужив це. Щоправда, у наші часи струнами з кишок не користується ніхто.

Він радісно захихотів собі під ніс. Я взяв у нього одне тістечко й заходився його їсти, сподіваючись навчити його скромності.

— Отже, ти все ж таки спробуєш?

Я кивнув.

Сіммонові, судячи з його вигляду, полегшало на серці.

— Я гадав, що ти, можливо, змінив плани. Останнім часом я не бачив, щоб ти носив із собою лютню.

— Це не обов’язково, — пояснив я. — Тепер, коли в мене є час на вправи, у мене немає нагальної потреби виділяти на них кілька зайвих хвилин за будь-якої нагоди.

Повз нас пройшла компанія студентів, один з них помахав рукою Сіммонові.

— Коли ти збираєшся це зробити?

— Цього жалобка, — сказав я.

— Так скоро? — перепитав Сіммон. — Ти ж якихось два витки тому переймався через те, що заіржавів. Невже все повернулося так швидко?

— Не все, — зізнався я. — На те, щоб до мене повернулося все, знадобиться кілька років. — Я знизав плечима і вкинув до рота залишки тістечка. — Але мені знову легко. Музика вже не спиняється в мене в руках, вона просто… — Я спробував сяк-так це пояснити, а тоді знизав плечима: — Я готовий.

Чесно кажучи, я був би радий повправлятися ще місяць, ще рік, перш ніж програти цілий талант. Але часу в мене не було. Семестр майже закінчився. Мені були потрібні гроші, щоб відстрочити сплату боргу Деві та оплатити навчання найближчим часом. Я не міг чекати далі.

— Ти впевнений? — запитав Сім. — Я чував людей, які пробувалися, сплативши талант, і грали дуже добре. На початку цього семестру один старий заспівав пісню про… про жінку, в якої чоловік пішов на війну.

— «У сільській кузні», — підказав я.

— Байдуже, — відмахнувся Сіммон. — Я маю на увазі, що він співав дуже добре. Я і сміявся, і плакав, і просто мучився. — Він кинув на мене тривожний погляд. — Але свирілі він не здобув.

Я приховав власну тривогу усмішкою.

— Ти досі не чув, як я граю, чи не так?

— Трясця, ти ж прекрасно знаєш, що ні, — пробурчав він.

Я всміхнувся. Раніше я відмовлявся грати для Вілема з Сіммоном без практики. Їхня думка була майже такою ж важливою, як і думка «Еоліяна».

— Ну, така можливість випаде тобі цього жалобка, — подражнився я. — Прийдеш?

Сіммон кивнув.

— І Вілем теж. Якщо не буде ні землетрусу, ні кривавого дощу.

Я поглянув на захід сонця.

— Мушу йти, — промовив я, спинаючись на ноги. — Без учіння нема майстерності.

Сім помахав мені рукою, і я попрямував до Їдальні, де відсидів рівно стільки, скільки мені знадобилося, щоб з’їсти свою квасолю й прожувати плаский шматок жорсткого сірого м’яса. Невеличку хлібину я взяв із собою, через що кілька студентів неподалік якось дивно на мене подивилися.

Я пішов до свого ліжка й дістав лютню зі скрині в нього в ногах. Тоді, зважаючи на чутки, про які говорив Сім, я доволі хитромудрим шляхом заліз на дах Основи, видершись угору кількома стічними трубами в затишному глухому провулку. Мені не хотілося привернути до своїх тамтешніх нічних походеньок ще більше уваги.

Коли я дістався ізольованого подвір’я з яблунею, уже остаточно стемніло. Усі вікна були темні. Я глянув униз із краю даху та побачив самі лише тіні.

— Арі, — покликав я. — Ти тут?

— Ти спізнився, — озвалася вона з ноткою докору в голосі.

— Вибач, — відповів я. — Хочеш сьогодні вилізти вгору?

Невелика пауза.

— Ні. Злізай.

— Сьогодні місяця небагато, — сказав я якомога бадьорішим тоном. — Точно не хочеш вилізти вгору?

Я почув якийсь шурхіт у живоплотах унизу, а тоді побачив, як Арі білкою видерлася на дерево. Вона пробігла краєм даху, а тоді різко зупинилася за кількадесят футів від мене.

Наскільки я здогадувався, Арі була всього на кілька років старшою за мене, точно не старшою за двадцять років. Вона носила пошарпаний одяг, який не прикривав їй руки й ноги, і була нижча за мене майже на фут. Вона була худа. Частково — просто через власну мініатюрність, але не лише через неї. Щоки в неї були запалі, а оголені руки були неприродно кощавими. Її довге волосся було таким тонким, що тягнулося за нею, пливучи в повітрі, наче хмаринка.

Я виманив її зі схованки далеко не одразу. Я здогадувався, що хтось підслуховує мої вправи на подвір’ї, але перш ніж я її помітив, минуло майже два витки. Побачивши, що вона напівжива від голоду, я почав приходити з усіма харчами, які тільки міг поцупити з Їдальні, і залишати їй. І все одно вона долучилася до мене на даху, поки я вправлявся в грі на лютні, аж за виток після цього.

В останні кілька днів вона навіть почала розмовляти. Я очікував, що вона буде похмурою й підозрілою, але це було максимально далеко від істини. Вона була ясноокою і завзятою. Хоча я, бачачи її, мимоволі згадував самого себе в Тарбієні, між нами було мало справжньої схожості. Арі була бездоганно чиста й сповнена радості.

Вона не любила ні відкритого неба, ні яскравого освітлення, ні людей. Гадаю, вона була студенткою, яка з’їхала з глузду і втекла під землю, поки її не запроторили до Гавані. Я дізнався про неї небагато, бо вона досі була сором’язливою й норовливою. Коли я запитав, як її звати, вона дременула назад, під землю, і повернулася лише за кілька днів.

Тож я обрав їй ім’я — Арі. Хоча в глибині душі вважав її своєю маленькою місячною фейрі.

Арі підійшла ще на кілька кроків, зупинилася, зачекала, а тоді знову кинулася вперед. Вона зробила так кілька разів, поки не опинилася переді мною. Сама застигла на місці, а її волосся здійнялося в повітря, оточивши її німбом. Обидві руки вона тримала перед собою, під самісіньким підборіддям. Простягнула одну руку й потягнула мене за рукав, а тоді прибрала її.

— Що ти мені приніс? — схвильовано запитала вона.

Я всміхнувся.

— А що ти мені принесла? — лагідно подражнився я.

Вона всміхнулася й викинула руку вперед. У місячному сяйві щось зблиснуло.

— Ключ, — гордо заявила вона й тицьнула його мені.

Я його взяв. Відчув його приємну важкість у руці.

— Він дуже гарний, — сказав я. — Що він відмикає?

— Місяць, — відповіла вона цілком серйозно.

— Це, певно, корисно, — промовив я, оглядаючи його.

— Я так і подумала, — сказала вона. — Тоді, якщо в місяці є двері, ти зможеш їх відчинити. — Вона сіла на даху, схрестивши ноги, і всміхнулася мені на весь рот. — Щоправда, я б не заохочувала таку необачну поведінку.

Я сів навпочіпки й відкрив свій футляр із лютнею.

— Я приніс тобі хліба. — Я простягнув їй темну ячмінну хлібину, загорнуту в шматок тканини. — І пляшку води.

— Це теж дуже мило, — люб’язно визнала вона. В її руках пляшка здавалася дуже великою. — Що у воді? — запитала вона, витягнувши корок і зазирнувши всередину.

— Квіти, — відповів я. — І та частина місяця, якої сьогодні немає в небі. Я й її туди закинув.

Вона підняла очі.

— Я вже казала про місяць, — нагадала вона з ноткою докору.

— Тоді просто квіти. І сяйво зі спини бабки. Я хотів узяти шматочок місяця, але зміг роздобути лише сяйво синьої бабки.

Вона підняла денце пляшки й трохи надпила.

— Чудово, — промовила вона, прибравши кілька пасом волосся, що зависли в неї перед обличчям.

Арі розклала тканину й почала їсти. Вона відривала від хлібини невеличкі шматочки й делікатно їх жувала, так, що все це чомусь здавалося вишуканим.

— Я люблю білий хліб, — невимушено зізналася вона, коли її рот тимчасово звільнився.

— Я теж, — відповів я, опустившись і сівши. — Коли можу його роздобути.

Вона кивнула й оглянула зоряне нічне небо та півмісяць у ньому.

— А ще люблю, коли хмарно. Але зараз теж нічого. Затишно. Як у Піднизі.

— У Піднизі? — перепитав я. Вона рідко бувала такою багатослівною.

— Я живу в Піднизі, — спокійно промовила Арі. — Він повсюди.

— Тобі там подобається?

Аріні очі запалали.

— Святий Боже, так, там чудово. Ним можна довіку милуватися. — Вона повернулася до мене. — У мене новина, — грайливо повідомила Арі.

— Яка саме? — запитав я.

Вона відкусила ще й заговорила, лише закінчивши жувати.

— Минулої ночі я виходила, — лукава усмішка. — Нагору.

— Справді? — промовив я, не намагаючись приховати здивування. — Як тобі? Сподобалося?

— Це було прекрасно. Я позаглядала всюди, — розповіла вона, явно задоволена собою. — Бачила Елодіна.

— Майстра Елодіна? — перепитав я. Вона кивнула. — Він теж був нагорі?

Вона знову кивнула, жуючи.

— Він тебе бачив?

На її обличчі знову розквітла усмішка, з якою вона здавалася радше восьмирічною, ніж вісімнадцятирічною.

— Мене ніхто не бачить. До того ж він був зайнятий — слухав вітер. — Вона склала руки ківшиком біля рота й загукала. — Минулої ночі вітер був добрий, було що послухати, — впевнено додала вона.

Поки я намагався зрозуміти, що вона сказала, Арі доїла хліб і завзято плеснула в долоні.

— А тепер грай! — задихано попросила вона. — Грай! Грай!

Усміхаючись на весь рот, я дістав лютню з футляра. Мені годі було сподіватися на слухачів, охочіших за Арі.