Ім’я вітру

Розділ сороковий На рогах

Після того як Гемм відпустив своїх студентів, новина про те, що я зробив, поширилась Університетом, наче лісова пожежа. З реакцій студентів я здогадувався, що майстра Гемма ніхто особливо не любив. Поки я сидів на кам’яній лаві біля Гнізд, мені всміхалися прохожі студенти. Інші махали рукою чи, сміючись, показували великий палець.

Хоч я й насолоджувався скандальною славою, усередині мене повільно наростала холодна тривога. Я нажив собі ворога в особі одного з дев’яти майстрів. Я мусив знати, у наскільки великій халепі опинився.

На вечерю в Їдальні був темний хліб з маслом, печеня та квасоля. Манет був у Їдальні й через розпатлане волосся скидався на великого білого вовка. Сіммон і Совой ліниво скаржилися на їжу, похмуро міркуючи про те, що за м’ясо додали в печеню. Для мене ж, оскільки я менше витка тому покинув вулиці Тарбієна, це була справді прекрасна трапеза.

Однак я стрімко втрачав апетит через те, що чув від друзів.

— Не зрозумій мене неправильно, — промовив Совой. — У тебе таки шикарні міцні горішки. У цьому я б не засумнівався ніколи. Але все ж таки… — Він змахнув ложкою. — Тебе за це повісять.

— Якщо йому пощастить, — докинув Сіммон. — Ми ж зараз про зловживання говоримо, так?

— Це дрібниці, — промовив я впевненіше, ніж почувався. — Я трохи підсмалив йому ноги, та й усе.

— Під визначення зловживання підпадає будь-яка шкідлива симпатія. — Манет тицьнув у мій бік шматочком хліба; його кошлаті сиві брови серйозно вигнулися над носом. — Треба розуміти, з ким можна конфліктувати, хлопче. Не підіймай голови, коли поруч майстри. Якщо опинишся в них у немилості, вони можуть обернути твоє життя на справжнє пекло.

— Він перший почав, — похмуро відказав я з повним ротом квасолі.

До столу підбіг задиханий маленький хлопчик.

— Це ти Квоут? — запитав він, розглядаючи мене.

Я кивнув. Раптом у мене перевернувся шлунок.

— Тебе хочуть бачити в Залі Майстрів.

— Де вона? — запитав я. — Я тут усього кілька днів.

— Хтось із вас може йому показати? — запитав хлопчина, оглядаючи стіл. — Я мушу піти сказати Джемісонові, що знайшов його.

— Я цим займуся, — відповів Сіммон, відсунувши від себе миску. — Я все одно не голодний.

Джемісонів гонець побіг геть, а Сіммон почав підводитися.

— Зачекай, — промовив я й показав ложкою на свою тацю. — Я ще тут не закінчив.

Сіммонове обличчя виражало тривогу.

— Мені аж не віриться, що ти їси, — сказав він. — Я їсти не можу. Як це ти можеш їсти?

— Я голодний, — відповів я. — Я не знаю, що чекає на мене в Залі Майстрів, але гадаю, що з цим краще зустрітися на повний шлунок.

— Ти йдеш на роги, — пояснив Манет. — Тебе б не стали викликати в таку пізню годину з якоїсь іншої причини.

Я не знав, що він має на увазі, але не хотів показувати своє невігластво всій залі.

— Хай почекають, доки я впораюся. — Я взяв до рота ще печені.

Сіммон сів назад і почав безцільно колупатися в їжі. Правду кажучи, я вже насправді не був голодний, але мене злило, що я стільки разів голодував у Тарбієні, а тепер мене відривають від їжі.

Коли ми з Сіммоном нарешті звелися на ноги, звичний гамір в Їдальні стих, і всі провели нас поглядами. Вони знали, куди я прямую.

Надворі Сіммон засунув руки в кишені й пішов приблизно в бік Порожнини.

— Знаєш, якщо без жартів, то ти встряв у добрячу халепу.

— Я сподівався, що Гемм засоромиться й мовчатиме про це, — зізнався я. — А тут багато студентів відраховують? — Я постарався сказати це жартівливим тоном.

— Цього семестру ще не відрахували нікого, — відповів Сім із сором’язливою усмішкою. — Але ж сьогодні лише другий день занять. Можливо, ти встановиш своєрідний рекорд.

— Не смішно, — сказав я, але все одно зрозумів, що всміхаюся на весь рот. Сіммон завжди міг викликати в мене усмішку, незалежно від того, що відбувалося.

Сім ішов попереду, і ми, як на мене, дісталися Порожнини надто швидко. Сіммон підняв руку, невпевнено прощаючись, а я відчинив двері та пройшов усередину.

Зустрів мене Джемісон. Він наглядав за всім, що не перебувало під безпосереднім контролем майстрів: кухнями, пральнею, стайнями, коморами. Він був нервовий і скидався на птаха. Людина з тілом горобця та очима яструба.

Джемісон провів мене до великої зали без вікон, де стояв знайомий мені стіл у формі півмісяця. Посередині, як і під час вступу, сидів Ректор. Єдиною справжньою відмінністю було те, що цей стіл не стояв на помості, а майстри, сидячи, дивилися мені у вічі майже прямо.

Очі, в які я зазирнув, не були привітними. Джемісон провів мене до столу-півмісяця. Побачивши його з цього ракурсу, я зрозумів, звідки взявся вираз «бути на рогах». Джемісон пішов до власного, меншого столика та вмочив перо.

Ректор склав пальці докупи та одразу заговорив про суть справи.

— Четвертого кейтеліна Гемм скликав майстрів. — Джемісонове перо зашкрябало по папірцю, вряди-годи знову опиняючись у каламарі на столі. Ректор офіційно продовжив: — Чи всі майстри присутні?

— Майстер-Зцілювач, — промовив Арвіл.

— Майстер-Архівіст, — озвався Лоррен із байдужим, як завжди, обличчям.

— Майстер-Арифметик, — промовив Брандер, з відсутнім виглядом захрустівши кісточками пальців.

— Майстер-Рукотворець, — пробурчав Кілвін, не відриваючи погляду від поверхні столу.

— Майстер-Алхімік, — озвався Мандраґ.

— Майстер-Ритор. — Обличчя в Гемма було люте й червоне.

— Майстер-Симпатик, — промовив Елкса Дал.

— Майстер-Іменувач. — Елодін навіть усміхнувся мені. Не просто підняв кутики губ для годиться, а тепло всміхнувся, показавши всі зуби. Я зробив неглибокий судомний вдих, відчувши полегшення через те, що принаймні один із присутніх, вочевидь, не бажав підвісити мене за великі пальці.

— І Майстер-Лінгвіст, — промовив Ректор. — Усі восьмеро… — Він насупився. — Вибачте. Закресліть це. Усі дев’ятеро майстрів присутні. Представте свою скаргу, майстре Гемм.

Гемм не вагався.

— Сьогодні студент першого семестру Квоут, не член Аркануму, застосував до мене симпатичні зв’язування з лихим наміром.

— Майстер Гемм подає дві скарги на Квоута, — суворо промовив Ректор, не відриваючи від мене погляду. — Перша — на несанкціоноване застосування симпатії. Яким є належне покарання за це, Майстре-Архівісте?

— За несанкціоноване застосування симпатії, що призвело до тілесного ушкодження, студента-порушника зв’язують і завдають не менше двох і не більше десяти ударів одинарним батогом по спині, — виголосив Лоррен, ніби зачитуючи вказівки з рецепта.

— Бажана кількість ударів? — Ректор поглянув на Гемма.

Гемм помовчав, замислившись.

— П’ять.

Я відчув, як пополотнів на виду, і змусив себе повільно та глибоко вдихнути крізь ніс, щоб заспокоїтися.

— Чи заперечує хтось із майстрів? — Ректор оглянув стіл, але всі вуста мовчали, а всі очі дивилися суворо. — Друга скарга — на зловживання. Майстре-Архівісте.

— Від чотирьох до п’ятнадцяти ударів одинарним батогом і відрахування з Університету, — проказав рівним голосом Лоррен.

— Бажана кількість ударів?

Гемм витріщився просто на мене.

— Вісім.

Тринадцять ударів батогом і відрахування. Мене кинуло в холодний піт і почало нудити. Я вже знав, що таке страх. У Тарбієні він завжди був поблизу. Страх зберігав життя. Але я ще ніколи не відчував настільки відчайдушної безпорадності. Страху не лише перед тілесним болем, а й перед тим, що мені зіпсують усе життя. Мені почало макітритися в голові.

— Чи розумієте ви сутність цих скарг на вас? — суворо запитав Ректор.

Я глибоко вдихнув.

— Не зовсім, пане. — Мені було гидко від звучання власного голосу, тремтливого й слабкого.

Ректор підняв руку, і Джемісон прибрав перо з паперу.

— Закони Університету забороняють студентам, які не є членами Аркануму, застосовувати симпатію без дозволу одного з майстрів.

Його обличчя спохмурніло.

— Також у всіх, у всіх випадках прямо заборонено завдавати шкоди за допомогою симпатії, особливо одному з майстрів. Кілька сотень років тому арканістів за таке переслідували та спалювали. У нас такої поведінки не терплять.

Я помітив у Ректоровому голосі жорсткі нотки, і лише тоді до мене дійшло, наскільки ж він насправді розгнівався. Він зробив глибокий вдих.

— Отже, ви розумієте?

Я непевно кивнув.

Він подав ще один знак Джемісонові, і той знову приклав перо до паперу.

— Квоуте, ви розумієте сутність цих скарг на вас?

— Так, пане, — промовив я якомога впевненіше. Усе здавалося надто яскравим, а ноги в мене злегка тремтіли. Я спробував їх зупинити, але від цього вони, здається, тільки затрусилися ще сильніше.

— Чи є вам що сказати на свій захист? — коротко запитав Ректор.

Мені просто хотілося піти. Я відчував, як на мене тиснуть погляди майстрів. Руки в мене були мокрі й холодні. Я б, мабуть, хитнув головою й утік із зали, якби Ректор не заговорив знову.

— То що? — роздратовано поцікавився Ректор. — Жодного захисту?

Ці слова зачепили в мені якусь струну. Бен вживав ті ж самі слова сто разів, нескінченно муштруючи мене в полеміці. Знову пролунали його слова, що докоряли мені: «Що? Жодного захисту? Будь-який мій учень має бути здатен захищати свої ідеї від нападу. Хоч як ти проживеш життя, розум захищатиме тебе частіше, ніж меч. Пильнуй, щоб він був гострим!»

Я глибоко вдихнув ще раз, заплющив очі й зосередився. Минула довга мить, і я відчув, як мене огорнула холодна байдужість Кам’яного Серця. Я перестав тремтіти.

Я розплющив очі й почув власний голос:

— Я мав дозвіл на застосування симпатії, пане.

Ректор зміряв мене довгим суворим поглядом, а тоді перепитав:

— Що?

Я утримував Кам’яне Серце довкола себе, наче заспокійливу мантію.

— Я мав дозвіл від майстра Гемма, як прямий, так і непрямий.

Майстри, спантеличившись, засовалися в кріслах.

Ректор, судячи з його вигляду, аж ніяк не зрадів.

— Надайте пояснення.

— Я підійшов до майстра Гемма після його першої лекції та сказав йому, що вже знайомий із поняттями, які він роз’яснив. Він сказав мені, що ми обговоримо це наступного дня.

Прийшовши на заняття наступного дня, він оголосив, що я читатиму лекцію з метою демонстрації основ симпатії. Оглянувши наявні матеріали, я влаштував для студентів першу демонстрацію, яку для мене влаштовував мій учитель.

Звичайно ж, це було не так. Як я вже казав, на першому моєму уроці фігурувала жменя залізних драбів. Це була брехня, але брехня правдоподібна.

Судячи з виразу облич майстрів, це було для них новиною. Я розслабився десь у глибині Кам’яного Серця, радіючи, що майстра так роздратувала скорочена в гніві версія правдивих подій від Гемма.

— Ви влаштували демонстрацію перед студентами? — перепитав Ректор, перш ніж я встиг продовжити. Він поглянув на Гемма, а тоді знову на мене.

Я зобразив невинність.

— Лише простеньку. А це незвично?

— Це трохи дивно, — промовив він, дивлячись на Гемма. Я знову відчув його гнів, але цього разу гнів, здається, був спрямований не на мене.

— Я подумав, що так, можливо, доводять знання матеріалу та переходять до складнішого курсу, — безневинно сказав я. Знову брехня, але теж вірогідна.

Заговорив Елкса Дал:

— Що було застосовано під час демонстрації?

— Воскову ляльку, волосину з голови Гемма та свічку. Я б обрав інший приклад, але був обмежений у матеріалах. Я подумав, що обійтися тим, що тобі дали, — це теж частина іспиту. — Я ще раз знизав плечима. — Я не вигадав жодного іншого способу продемонструвати всі три закони за допомогою наявних матеріалів.

Ректор поглянув на Гемма.

— Те, що каже хлопчисько, правда?

Гемм відкрив рота так, ніби вирішив це заперечити, а тоді згадав, що свідками нашого діалогу стала повна зала студентів. Він не сказав нічого.

— Трясця, Гемме, — спалахнув Елкса Дал. — Ти дозволив цьому хлопчиськові зробити свою фігурку, а тоді тягнеш його сюди через зловживання? — Він сплюнув. — Тобі ще мало дісталося.

— Е’лір Квоут не міг нашкодити йому самою тільки свічкою, — пробурмотів Кілвін. Спантеличено поглянув на свої пальці, неначе обмірковуючи щось. — Волоссям і воском. От кров’ю та глиною — можливо…

— Порядок. — Ректорів голос був надто тихим, щоб це можна було назвати криком, але ваги в ньому було стільки ж. Він зиркнув на Елксу Дала та на Кілвіна. — Квоуте, відповідайте на запитання майстра Кілвіна.

— Я виконав друге зв’язування між свічкою та жаровнею, щоб наочно показати Закон Схоронності.

Кілвін продовжив розглядати руки.

— Віск і волосся? — пробурчав він так, ніби моє пояснення його не зовсім задовольнило.

Я наполовину спантеличено, наполовину знічено поглянув на нього і сказав:

— Я й сам не розумію, що це було, пане. У мене мало передатися щонайбільше десять відсотків. Цього не мало вистачити для того, щоб у майстра Гемма залишилися пухирі, не кажучи вже про опіки.

Я повернувся до Гемма.

— Я справді не хотів заподіяти жодної шкоди, пане, — сказав я своїм найкращим розгубленим голосом. — Вам просто мало трохи припекти ноги, щоб ви підскочили. Вогонь палав щонайбільше п’ять хвилин, а я не думаю, що вам міг би заподіяти шкоду новий вогонь на рівні десяти відсотків. — Я навіть трохи позаламував руки, старанно зображаючи розгубленого студента. Грав я добре. Батько мною б пишався.

— Але він заподіяв мені шкоду, — ущипливо відказав Гемм. — Та й де, власне, та клята лялька? Поверни її негайно!

— Боюся, що це неможливо, пане. Я її знищив. Вона була надто небезпечна, щоб лишати її абиде.

Гемм уп’явся в мене поглядом.

— Це насправді не має значення, — пробурчав він.

Ректор знову став до керма.

— Це суттєво змінює справу. Гемме, ви все одно подаєте скаргу на Квоута?

Гемм зло зиркнув і нічого не сказав.

— Пропоную викреслити обидві скарги, — заговорив Арвіл. Старечий голос зцілювача залунав дещо несподівано. — Якщо Гемм виставив його перед студентами, то він надав дозвіл. А якщо йому дають своє волосся й дивляться, як він чіпляє його до голови ляльки, то це не зловживання.

— Я сподівався, що він краще контролюватиме свої дії, — заявив Гемм, кинувши на мене отруйний погляд.

— Це не зловживання, — уперто повторив Арвіл, зло глянувши на Гемма з-за окулярів; приємні старечі зморшки на його обличчі перетворилися на люту гримасу.

— Це підпало б під визначення необережного застосування симпатії, — байдуже вставив Лоррен.

— Це пропозиція викреслити попередні дві скарги та замінити їх необережним застосуванням симпатії? — запитав Ректор, намагаючись повернути хоч якусь подобу офіційності.

— Так, — підтвердив Арвіл, який і досі міряв Гемма жаским поглядом крізь окуляри.

— Усі за пропозицію? — спитав Ректор.

Усі хором промовили «так» — окрім Гемма.

— Проти?

Гемм так і не заговорив.

— Майстре-Архівісте, яким є покарання за необережне застосування симпатії?

— Якщо внаслідок необережного застосування симпатії хтось отримує травму, студент-порушник дістає щонайбільше сім ударів одинарним батогом по спині. — Я замислився про те, яку книгу цитує майстер Лоррен.

— Бажана кількість ударів?

Гемм поглянув на обличчя інших майстрів і усвідомив, що ситуація змінилася не на його користь.

— У мене вкриті пухирями стопа й півгомілки, — процідив він. — Три удари.

Ректор прокашлявся.

— Чи виступає хтось із майстрів проти цього заходу?

— Так, — промовили разом Елкса Дал і Кілвін.

— Хто бажає призупинити виконання покарання? Підніміть руки.

Елкса Дал, Кілвін й Арвіл негайно підняли руки, а за ними підняв руку Ректор. Мандраґ руку так і не підняв, як не підняли Лоррен, Брандер і Гемм. Елодін бадьоро мені всміхнувся, але руку не підняв. Я подумки вилаяв себе за недавній похід до Архівів і погане враження, яке він справив на Лоррена. Якби не це, він би, можливо, змінив ситуацію на мою користь.

— Чотири з половиною за призупинення виконання покарання, — вимовив Ректор після нетривалого мовчання. — Покарання таке: три удари батогом завтра, третього еквіса, опівдні.

Оскільки я заглибився в Кам’яне Серце, то відчув лише легке спокійне зацікавлення тим, як воно — витерпіти публічне шмагання. Усі майстри начебто почали готуватися до того, щоб підвестись і піти, але перш ніж усе закінчилося, я подав голос:

— Ректоре.

Він глибоко вдихнув і різко видихнув.

— Так?

— Під час мого вступу ви сказали, що мені гарантовано прийом до Аркануму в разі доведення опанування основних принципів симпатії. — Я процитував його майже дослівно. — Це є доказом?

І Гемм, і Ректор відкрили роти, щоб щось сказати. Гемм заговорив гучніше.

— От же ж малий гівнюк!

— Гемме! — гарикнув Ректор. Тоді повернувся до мене: — Боюся, що для доведення володіння ними простого симпатичного зв’язування недостатньо.

— Подвійного зв’язування, — безцеремонно виправив Кілвін.

Заговорив Елодін, який, здається, приголомшив цим усіх за столом.

— Мені згадуються студенти, які зараз належать до Аркануму й ледве спромоглися б на подвійне зв’язування, а тим паче на те, щоб зібрати достатньо тепла і «укрити людині ногу до коліна пухирями». — Я вже й забув, як глибоко проникав у груди легкий голос Елодіна, коли він говорив. Він знову радісно мені всміхнувся.

На мить усі мовчки замислилися.

— А й справді, — визнав Елкса Дал і придивився до мене.

Ректор на хвилину опустив погляд на порожній стіл. Тоді знизав плечима, підняв очі й навдивовижу весело всміхнувся.

— Усіх, хто за те, щоб визнати необережне застосування симпатії студентом першого семестру Квоутом доказом оволодіння основними принципами симпатії, прошу підняти руки.

Кілвін і Елкса Дал підняли руки разом. За мить підняв руку й Арвіл. Елодін помахав рукою. Після паузи Ректор підняв руку й собі, а тоді сказав:

— П’ять із половиною за прийняття Квоута до Аркануму. Пропозицію прийнято. Збори закрито. Хай боронить нас Тейлу, бо всі ми — дурні й діти. — Останнє він промовив дуже тихо, поклавши чоло на тильний бік долоні.

Гемм прожогом вибіг із зали, а Брандер — за ним. Щойно вони вийшли за двері, я почув запитання Брандера:

— На тобі що, не було ґрама?

— Ні, не було, — гарикнув Гемм. — І не розмовляй зі мною таким тоном, ніби в цьому винен я. Це все одно що винуватити того, кого зарізали в провулку, бо на ньому не було броні.

— Ми всі маємо вживати заходів безпеки, — примирливо відповів Брандер. — Ти ж знаєш… — їхні голоси заглушив звук дверей, що зачинилися.

Кілвін підвівся і, потягуючись, знизав плечима. Глянувши на те місце, де стояв я, він із задумливим виразом обличчя почухав обома руками свою кудлату бороду, а тоді підійшов до мене.

— Уже знайомий із сиґалдрією, е’ліре Квоуте?

Я невиразно витріщився на нього.

— Ви про руни, пане? Боюся, що ні.

Кілвін задумливо провів руками крізь бороду.

— Не мороч собі голову курсом основ рукотворства, на який записався. Натомість приходь до моєї майстерні завтра. Опівдні.

— Боюся, опівдні в мене інші справи, майстре Кілвін.

— Г-м-м-м. Так. — Він насупився. — Тоді після першого дзвону.

— Боюся, хлопчисько невдовзі після шмагання опиниться на прийомі в моїх, Кілвіне, — промовив Арвіл із веселим блиском в очах. — Хай хтось приведе тебе опісля до Медики, синку. Залатаємо тебе.

— Дякую, пане.

Арвіл кивнув і вийшов із зали.

Кілвін провів його поглядом, а тоді повернувся до мене.

— У моїй майстерні. Післязавтра. Опівдні. — Тон його голосу вказував на те, що насправді це не запитання.

— Вважатиму за честь, майстре Кілвін.

Він буркнув у відповідь і пішов разом із Елкса Далом.

Так я залишився сам-на-сам з Ректором, який досі сидів. Ми пильно дивились один на одного, поки в коридорі затихали кроки. Я вийшов із Кам’яного Серця, і все, що тільки-но сталося, викликало в мене передчуття, змішане зі страхом.

— Вибачте, що я так швидко спровокував такі проблеми, пане, — невпевнено заговорив я.

— Отакої! — озвався він. Тепер, коли ми були самі, вираз його обличчя вже був значно менш суворим. — Скільки часу ти планував зачекати?

— Щонайменше один виток, пане. — Я заледве уникнув катастрофи, і тепер мені аж макітрилося в голові з полегшення. Я відчув, як на моєму обличчі народжується нестримна й широка усмішка.

— Щонайменше один виток, — пробурмотів він. Ректор опустив лице на руки й потер, а тоді підняв очі й здивував мене кривим усміхом. Я усвідомив, що, коли його обличчя не замикалося в суворості, він був не надто старим. Можливо, йому ще й п’ятдесяти не було. — А ти не схожий на людину, яка знає, що її завтра відшмагають, — зауважив він.

Я відкинув цю думку.

— Гадаю, я видужаю, пане. — Він якось дивно поглянув на мене, і лише за якийсь час я згадав, що звик до таких поглядів у трупі. Він відкрив рота, щоб заговорити, але я вхопився за ці слова, поки їх не промовив він. — Я не такий юний, як здається, пане. Я це знаю. Просто хотілося б, щоб це знали й інші люди.

— Гадаю, доволі скоро вони це знатимуть. — Він нагородив мене довгим поглядом, а тоді підвівся, відштовхнувшись від столу. Простягнув руку. — Вітаю в Арканумі.

Я урочисто потис йому руку, і ми розійшлися. Вийшовши надвір, я з подивом побачив, що вже остаточно настала ніч. Вдихнув повні легені солодкого весняного повітря й відчув, як повертається моя широка усмішка.

Враз хтось торкнувся мого плеча. Я підскочив у повітря на цілих два фути й мало не впав на Сіммона, шалено виючи, дряпаючись і кусаючись, бо тільки так я й захищався в Тарбієні.

Він відступив на крок, приголомшений виразом мого обличчя.

Я спробував загальмувати удари свого серця.

— Сіммоне, вибач. Я просто… постарайся трохи шуміти, як опиняєшся біля мене. Я легко лякаюся.

— Я теж, — тремтливим голосом промимрив він, витерши рукою чоло. — Утім, я на тебе насправді не злюся. Побувавши на рогах, такими стають і найкращі з нас. Як усе минуло?

— Мене мають відшмагати й прийняти до Аркануму.

Він зацікавлено поглянув на мене, намагаючись зрозуміти, чи я, бува, не жартую.

— Співчуваю? Вітаю? — Він хитро мені всміхнувся. — З мене що — пов’язка чи пиво?

Я теж усміхнувся.

— І те, і те.

Коли я дістався четвертого поверху Гнізд, мене вже випередила чутка про моє не-відрахування та прийняття до Аркануму. Товариші по кімнаті привітали мене енергійними оплесками. Гемма недолюблювали. Дехто з товаришів захоплено вітав мене, а Безіл демонстративно вийшов уперед, щоб потиснути мені руку.

Я щойно всівся в себе на ліжку й заходився пояснювати Безілові відмінність між одинарним батогом і шестихвостим, аж тут по мене прийшов стюард третього поверху. Він наказав мені спакувати речі й пояснив, що студенти з Аркануму живуть у західному крилі.

Уся моя власність досі легко вміщалася в дорожню торбу, тож великою морокою це не було. Поки стюард вів мене геть, зі мною хором прощались інші студенти першого семестру.

Спальні місця в західному крилі були схожі на ті, які я покинув. Тут теж стояли рядами вузькі ліжка, але не у два яруси. Біля кожного ліжка на додачу до скрині була невелика шафка для одягу й письмовий стіл. Ніяких витребеньок, але вже однозначно краще.

Найбільша відмінність полягала у ставленні моїх сусідів. Дехто з них супився й кидав злі погляди, хоча здебільшого мене демонстративно ігнорували. Прийом вийшов холодним, особливо в порівнянні з зовсім недавніми вітаннями моїх товаришів не з Аркануму.

Зрозуміти це було легко. Більшість студентів приймають до Аркануму лише за кілька семестрів навчання в Університеті. Усі, хто там був, просунулися вгору завдяки важкій праці. Я — ні.

Зайнято було лише зо три чверті ліжок. Я вибрав ліжко у віддаленому кутку, окремо від інших. Повісив єдину свою запасну сорочку та плащ у шафці, а дорожню торбу поклав у скриню в ногах ліжка.

Я ліг і витріщився на стелю. Моє ліжко стояло так, що на нього не падало світло від свічок і симпатичних ламп інших студентів. Я нарешті вступив до Аркануму, у певному розумінні опинившись саме там, де завжди хотів бути.