Ім’я вітру

Розділ сорок другий Безкровний

— Могло бути й гірше, це вже точно. — Майстер Арвіл кружляв довкола мене з серйозним виразом круглого обличчя. — Я сподівався, що в тебе просто залишаться рубці. Але я мав би розуміти, що з твоєю шкірою так не буде.

Я сидів на краю довгого столу в глибині Медики. Арвіл обережно потицяв мою спину, балакаючи й далі.

— Але, як я вже казав, могло бути й гірше. Два порізи, і тобі з ними страшенно пощастило. Чисті, неглибокі та прямі. Якщо робитимеш так, як я тобі скажу, у тебе залишаться тільки гладенькі сріблясті шрами, що показуватимуть дамам, який ти сміливий. — Він зупинився переді мною та енергійно підняв сиві брови за кружальцями окулярів. — Ясно?

Вираз його обличчя викликав у мене мимовільну усмішку.

Він повернувся до юнака, що стояв біля дверей:

— Піди приведи наступного ре’лара в списку. Скажи йому принести все, що треба, щоб залатати прямий неглибокий розрив. — Хлопчина розвернувся й пішов; його ноги затьопали десь на віддалі.

— Хтось із моїх ре’ларів чудово на тобі потренується, — бадьоро промовив Арвіл. — У тебе гарний прямий поріз, шансів на ускладнення мало, але тебе взагалі небагато. — Він тицьнув мене в груди зморщеним пальцем і цокнув язиком по зубах. — Самі кістки та трохи оболонки. Нам легше працювати, якщо м’яса більше.

— Але, — він знизав плечима, мало не торкнувшись ними вух, — не завжди все минає ідеально. Саме цього має передусім навчитися молодий зцілювач.

Він поглянув на мене, ніби очікуючи відповіді. Я серйозно кивнув.

Здається, це його задовольнило, і він примружено всміхнувся знову. Він повернувся й відчинив шафку, що стояла під однією стіною:

— Дай мені секундочку, і я зроблю так, щоб тобі не пекло. Тобі ж, напевно, пече всю спину. — Розшукуючи щось на її полицях, він дзенькнув кількома пляшечками.

— Усе гаразд, майстре Арвіл, — мужньо промовив я. — Можете зашивати мене й так, — мої відчуття вже притлумлювали два скрупули налруту, а мені вистачало розуму не змішувати знеболювальні без наглої на те потреби.

Він зупинився, глибоко зануривши одну руку в шафку, а тоді повернувся до мене.

— Тебе вже коли-небудь зашивали, мій хлопчику?

— Так, — чесно зізнався я.

— І біль нічим не притлумлювали?

Я знову кивнув.

Коли я сів на столі, мої очі опинилися дещо вище за його очі. Він недовірливо подивився на мене.

— Тоді дай глянути, — промовив він так, ніби геть мені не вірив.

Я закасав одну штанину вище коліна, заскреготівши зубами: від цього поруху мені потягнуло спину. Врешті-решт я відкрив шрам завдовжки в п’ядь на зовнішньому боці стегна над коліном. Це Піка в Тарбієні штрикнув мене своїм “ножем” із пляшкового скла.

Арвіл ретельно його оглянув, тримаючи однією рукою окуляри. Обережно тицьнув один раз вказівним пальцем, а тоді випрямився.

— Неохайно, — вимовив він із легкою огидою.

Я вважав, що робота була непогана.

— У мене посередині порвалася нитка, — сухо пояснив я. — Я працював у неідеальних умовах.

Арвіл якийсь час помовчав, погладжуючи пальцем нижню губу й дивлячись на мене примруженими очима.

— І тобі таке подобається? — запитав він із сумнівом у голосі.

Я засміявся, побачивши вираз його обличчя, але цей сміх обірвався, коли мою спину охопив тупий біль.

— Ні, майстре. Я просто піклувався про себе як міг.

Він продовжив на мене дивитися, не припиняючи гладити нижню губу.

— Покажи мені, де порвалася кишка.

Я показав. Таке не забувається.

Він ретельніше оглянув давній шрам і знову в нього потицяв, а тоді підняв очі.

— Можливо, ти кажеш правду. — Він знизав плечима. — Я не знаю. Але я б подумав, що, як… — Він затих і задумливо глянув мені у вічі. Піднявши руку, відтягнув одну повіку. — Глянь угору, — коротко промовив він.

Побачивши щось і насупившись, Арвіл узяв мене за одну руку, сильно натиснув на кінчик мого нігтя й пильно подивився на нього секунду-дві. Коли ж він наблизився до мене, узяв мене однією рукою за підборіддя, відкрив мені рота й понюхав, він насупився ще сильніше.

— Тенасін? — запитав він, а тоді відповів на власне запитання. — Ні. Звісно ж, налрут. Чому я не помітив раніше? Певно, старію. Це також пояснює, чому ти не заливаєш кров’ю мій гарний чистенький столик. — Він серйозно поглянув на мене. — Скільки?

Я не знав, як це можна заперечувати.

— Два скрупули.

Якийсь час Арвіл дивився на мене мовчки. За мить він зняв окуляри й завзято потер їх об манжет. Повернувши їх собі на перенісся, подивився просто на мене.

— Не дивно, що хлопчина може боятися шмагання достатньо сильно, щоб одурманити себе перед ним. — Він кинув на мене пронизливий погляд. — Але навіщо йому, якщо він так боїться, спочатку знімати сорочку? — Він насупився знову. — Поясни мені все це. Якщо ти раніше мені брехав, зізнайся в цьому, і все буде добре. Я знаю, що хлопчаки часом розповідають безглузді небилиці.

Його очі заблищали за склом окулярів.

— Але якщо брехатимеш мені зараз, ні я, ні хтось із моїх тебе не зашиє. Не терплю, коли мені брешуть. — Він склав руки на грудях. — Отже. Пояснюй. Я не розумію, що тут відбувається. І це мені не подобається найбільше.

Отже, моя остання надія, правда.

— Мій учитель, Абенті, навчив мене чого тільки міг у зцілювальних мистецтвах, — пояснив я. — Коли мені довелося жити на вулицях Тарбієна, я дбав про себе сам. — Я показав на своє коліно. — Сьогодні я був без сорочки, тому що сорочок у мене тільки дві, та й стільки їх у мене не було вже давно.

— А налрут? — запитав він.

Я зітхнув:

— Я тут чужий, пане. Я молодший за всіх, і дуже багато людей вважає, що мені тут не місце. Опинившись так швидко в Арканумі, я засмутив багатьох студентів. А ще я примудрився потрапити в неласку до майстра Гемма. Усі ці студенти, Гемм і його друзі — усі вони стежать за мною, чекаючи на якийсь прояв слабкості.

Я глибоко вдихнув.

— Налрут я прийняв, бо не хотів зомліти. Я мусив показати їм, що вони не можуть мене скривдити. Я зрозумів, що найлегше залишатися в безпеці, змусивши своїх ворогів думати, що тебе не можна скривдити, — бридко було говорити це так відверто, але це було правдою. Я зухвало подивився на нього.

Надовго запала тиша: Арвіл дивився на мене, трохи примруживши очі за окулярами, ніби намагаючись розгледіти щось усередині мене. Він знову торкнувся верхньої губи пальцем, а тоді неквапом заговорив.

— Гадаю, якби я був старшим, — сказав він доволі тихо, ніби говорячи сам до себе, — я сказав би, що ти поводишся сміховинно. Що наші студенти — дорослі люди, а не забіякуваті й задерикуваті хлопчаки.

Він зупинився знову, не припиняючи з відсутнім виглядом погладжувати собі губу. Тоді його очі примружилися — він мені всміхнувся.

— Але я не настільки старий. Гм-м-м. Ще ні. Навіть близько. Кожен, хто вважає, ніби хлопчики невинні та милі, або ніколи не був хлопчиком сам, або забув про це. А кожен, хто вважає, ніби чоловіки не бувають часом шкідливими та жорстокими, напевно, рідко виходить з дому. І звісно, ця людина ніколи не була зцілювачем. Ми бачимо наслідки жорстокості більше, ніж будь-хто інший.

Не встиг я відповісти, як він сказав:

— Закрий рота, е’ліре Квоуте, бо інакше я не втримаюся й наллю туди якоїсь страшної мікстури. А-а-а-а, ось вони. — Остання фраза призначалася для двох студентів, які саме заходили в кабінет. Один був тим самим асистентом, який провів мене туди, а другий, як не дивно, молодою жінкою.

— А, ре’ларе Моло, — пожвавішав Арвіл; на його обличчі й сліду не лишилося від нашої серйозної розмови. — Ви чули, що у вашого пацієнта два прямих чистих розриви. Що ви принесли для виправлення ситуації?

— Виварене лляне полотно, гачкову голку, кишку, спирт і йод, — твердо промовила вона. На її блідому обличчі виділялися зелені очі.

— Що? — перепитав Арвіл. — Ніякого симпатичного воску?

— Ні, майстре Арвіл, — відповіла вона, дещо збліднувши від його тону.

— А чому?

Вона завагалася.

— Тому що він мені не потрібен.

Арвіл ніби заспокоївся.

— Так. Звичайно ж, не потрібен. Чудово. Ви вмилися, перш ніж прийти сюди?

Мола кивнула, і її коротке біляве волосся підскочило від поруху голови.

— Тоді ви змарнували час і сили, — суворо заявив він. — Подумайте тільки, скільки хвороботворних мікробів ви могли назбирати під час довгого переходу коридором. Умийтеся знову, і ми почнемо.

Вона хутко й ретельно вмилася з тазу, що стояв неподалік. Арвіл допоміг мені лягти долілиць на стіл.

— Пацієнта одурманено? — спитала вона. Я хоч і не бачив її обличчя, почув в її голосі тінь сумніву.

— Знеболено, — виправив її Арвіл. — Ви добре помічаєте деталі, Моло. Ні, не знеболено. Отже, що б ви зробили, якби е’лір Квоут запевнив вас, що не потребує нічого такого? Він твердить, що в нього самовладання, як у штаби рамстонської сталі, і він не здригнеться, коли ви будете його зашивати, — говорив Арвіл серйозно, але за цією серйозністю я помітив щось схоже на втіху.

Мола поглянула на мене, а тоді знову на Арвіла.

— Я сказала б йому, що він дуркує, — промовила вона, трохи помовчавши.

— А якби він і далі твердив, що його нічим не треба дурманити?

Цього разу Мола мовчала довше.

— Здається, кровотеча в нього загалом невелика, тож я б почала працювати. Також я пояснила б йому, що, якщо він буде забагато ворушитись, я прив’яжу його до столу та поводитимуся з ним так, як вважатиму за потрібне для його ж добра.

— Гм-м-м, — здається, Арвіла її відповідь трохи здивувала. — Так. Чудово. Отже, Квоуте, ти ще хочеш обійтися без знеболювального?

— Дякую, — ввічливо промовив я. — Воно мені не потрібне.

— Чудово, — промовила Мола, неначе змирившись.

— Спершу очистимо та стерилізуємо рану, — від спирту щипало, але нічого страшнішого не було. Я чесно постарався розслабитися, тим часом як Мола балакала всю процедуру. Арвіл не припиняв озвучувати зауваження та поради. Я ж зайняв голову дечим іншим і постарався не смикатися від притуплених налрутом уколів голки.

Вона швидко закінчила, а тоді перев’язала мене зі швидкою вправністю, яка мене захопила. Коли вона допомогла мені сісти та огорнула мене лляним полотном, я замислився про те, чи всі Арвілові студенти підготовлені так добре, як вона.

Коли вона зав’язувала останні вузли в мене за спиною, я відчув ледь помітний, легенький, мов пір’їнка, дотик до плеча, практично не відчутний у налрутовому дурмані.

— У нього гарна шкіра, — почув я її замріяний голос. Швидше за все, вона зверталася до Арвіла.

— Ре’ларе! — суворо промовив Арвіл. — Такі зауваження непрофесійні. Я засмучений вашою нерозважливістю.

— Я мала на увазі те, на який шрам він може сподіватися, — саркастично відповіла вона. — Гадаю, там буде хіба що бліда риска, якщо йому вдасться не розірвати собі шов.

— Гм-м-м, — замислився Арвіл. — Так, звісно. А як йому цього уникнути?

Мола стала переді мною.

— Уникай таких рухів, — вона витягнула руки перед собою, — або таких, — високо підняла їх над головою. — Уникай будь-яких надто швидких рухів — бігу, стрибків, лазіння. Пов’язку можна буде зняти за два дні. Не мочи її. — Вона перевела погляд з мене на Арвіла.

Він кивнув.

— Чудово, ре’ларе. Ви вільні. — Він поглянув на молодшого хлопчину, який мовчки спостерігав за всією процедурою. — Ти теж можеш іти, Ґері. Якщо хтось поцікавиться, я буду в себе в кабінеті. Дякую.

За мить ми з Арвілом знов опинилися наодинці. Він стояв нерухомо, прикривши рукою рота, тим часом як я обережно вдяг сорочку. Нарешті він, здається, вирішив:

— Е’ліре Квоуте, ти хотів би навчатися тут, у Медиці?

— Дуже хотів би, майстре Арвіл, — чесно сказав я.

Він кивнув самому собі, не прибираючи долоню з вуст.

— Повертайся за чотири дні. Якщо тобі вистачить розуму не розірвати собі шов, ти мені тут знадобишся. — Його очі заблищали.