Ім’я вітру

Розділ сорок четвертий Вогонь за склом

Більшість ручної роботи в Університеті виконувалась у Промислі. У цій будівлі були майстерні для склодувів, теслів, гончарів і склярів. Також там була повноцінна кузня та плавильня, які б опинилися на почесному місці в мріях будь-якого металурга.

Кілвінова майстерня була розташована в Рукотворні, або ж, як її називали частіше, Промислі. Вона була велика, як зерносховище всередині; у ній стояло щонайменше два десятки робочих столів із грубого дерева, захаращених незчисленними безіменними інструментами та незавершеними виробами. Майстерня була серцем Промислу, а Кілвін був серцем майстерні.

Коли я прийшов, Кілвін саме гнув кручений залізний стрижень, можливо, надаючи йому якоїсь бажанішої форми. Побачивши, що я заглядаю всередину, він залишив його міцно зафіксованим на столі та пішов до мене, витираючи руки об сорочку.

Він оглянув мене критичним оком.

— Добре почуваєшся, е’ліре Квоуте?

Перед цим я повештався й знайшов трохи вербової кори, яку можна було пожувати. Спину мені досі пекло, вона свербіла, але це можна було витерпіти.

— Та непогано, майстре Кілвін.

Він кивнув.

— Добре. Хлопчакам твого віку не слід перейматися через такі дрібниці. Скоро ти знову будеш міцний, як камінь.

Я спробував вигадати якусь ґречну відповідь, але тут моє око привабив якийсь предмет, що висів у нас над головами.

Кілвін простежив за моїм поглядом через плече. Коли він побачив, на що я дивлюся, його велике бородате обличчя розколола широка усмішка.

— А-а-а-а, — протягнув він із батьківською гордістю. — Мої красуні.

Високо серед крокв майстерні звисало з ланцюгів півсотні скляних сфер. Вони були різного розміру, але жодна з них не була значно більшою за чоловічу голову.

І вони горіли.

Побачивши вираз мого обличчя, Кілвін змахнув рукою.

— Ходімо, — запросив він і повів мене до вузьких сходів із кутого заліза. Опинившись нагорі, ми вийшли на кілька вузьких залізних доріжок, що вилися поміж грубими балками, які підтримували дах, на висоті двадцять п’ять футів над землею. Попетлявши трохи лабіринтом з дерева й заліза, ми дісталися ряду підвішених скляних сфер, в яких палали вогні.

— Це, — показав Кілвін, — мої лампи.

Лише тоді до мене дійшло, що це таке. Деякі з них були наповнені рідиною й ґнотом, як і звичайні лампи, але більшість із них не були схожими абсолютно ні на що. В одній не було нічого, крім киплячого сірого диму, який раз у раз мерехтів. В іншій сфері був ґніт, який звисав у порожнечі зі срібного дроту й палав нерухомим білим полум’ям попри явну відсутність палива.

Дві лампи, що висіли поруч, були близнючками, тільки в одній полум’я було блакитним, а в другій — жовтогарячим, як у розжареному горні. Одні були маленькі, як сливки, а інші — великі, як дині. В одній було щось схоже на шматочок чорного вугілля та шматочок білої крейди, а там, де вони були притиснуті один до одного, палало навсібіч яро-червоне полум’я.

Кілвін дозволив мені довго повитріщатись, а тоді вже підійшов ближче.

— У шалдарів є легенди про лампи, що горять вічно. Я вважаю, що колись це було доступно нашому ремеслу. Я займався пошуками десять років. Я зробив багато ламп, деякі з них вийшли дуже добре й дуже довго горіли. — Він поглянув на мене. — Але жодна з них не горить вічно.

Він пройшов далі й показав на одну з підвішених сфер.

— Знаєш, що це таке, е’ліре Квоуте?

У ній не було нічого, крім грудки зеленувато-сіруватого воску, який палав зеленувато-сіруватим вогником. Я хитнув головою.

— Гм-м-м. А мусиш. Біла літієва сіль. Я додумався до неї за три витки до того, як ти до нас прийшов. Поки з нею все добре — двадцять чотири дні, а я сподіваюся на значно більше. — Він глянув на мене. — Те, що ти про це здогадався, мене здивувало, бо я до цього додумався аж за десять років. Твоя друга здогадка, натрієва олія, спрацювала не так добре. Багато років тому я її випробував. Одинадцять днів.

Він дійшов аж до кінця ряду й показав на порожню сферу з нерухомим білим полум’ям.

— Сімдесят днів, — гордо промовив він. — Я не сподіваюся, що вона буде саме тією, бо сподівання — дурна гра. Але якщо вона погорить ще шість днів, вона стане моєю найкращою лампою за ці десять років.

Він трохи подивився на неї з дивовижною лагідністю на обличчі.

— Але я не сподіваюся, — рішучо промовив він. — Я виготовляю нові лампи й роблю свої замíри. Це — єдиний спосіб просуватися вперед.

Він без жодного слова провів мене назад на підлогу майстерні. Опинившись там, він повернувся до мене.

— Руки, — категоричним тоном промовив він. Вичікувально простягнув власні ручища.

Не знаючи, чого він хоче, я підняв руки перед собою. Він узяв їх у свої, торкнувшись несподівано лагідно. Перевернув їх, ретельно оглядаючи.

— У тебе шалдарські руки, — знехотя вимовив він похвалу. Простягнув власні руки, щоб я їх роздивився. Вони мали товсті пальці й широкі долоні. Він стиснув кулаки, які більше скидалися на довбні, аніж на стиснуті кулаки. — Мої ж руки навчилися поводитись, як шалдарські, лише за багато років. Тобі пощастило. Працюватимеш тут. — Лише дивний нахил голови вказував на те, що це твердження, яке він грубо пробурчав, насправді є запрошенням.

— О, так, тобто дякую, пане. Ви робите мені честь…

Він урвав мене нетерплячим жестом.

— Приходь до мене, як щось надумаєш стосовно лампи, яка вічно горить. Якщо твоя голова така ж розумна, як твої руки на вигляд… — Він глузливо, майже грайливо затнувся, і за його густою бородою заховалося щось схоже на усміх, а в його темних очах засяяла широка усмішка. — Якщо, — повторив він, піднявши один палець, кінчик якого був завбільшки з голівку молотка, — тоді ми, я і всі наші, дещо тобі покажемо.

— Тобі треба обрати, до кого підлещуватися, — заявив Сіммон. — Щоб ти став ре’ларом, тебе має підтримувати хтось із майстрів. Тож ти мусиш обрати когось одного й прилипнути до нього, як лайно до його черевика.

— Дуже мило, — сухо промовив Совой.

Ми з Совоєм, Вілемом і Сіммоном сиділи від гріха подалі за столиком у віддаленому кінці шинку «В Анкера», відгородившись від численних відвідувачів, які з нагоди вечора повалка наповнювали залу стишеним шумом розмов. За два дні до цього з мене зняли шви, і ми відзначали закінчення мого першого витка в Арканумі.

Жоден з нас не був надто п’яним. Але не слід забувати, що жоден з нас також не був надто тверезим. Про наше точне місцезнаходження між цими двома точками можна було б довго й марно гадати, і я не гайнуватиму на це часу.

— Я просто стараюся проявляти геніальність, — заявив Совой. — А тоді чекаю, поки це помітять майстри.

— Як це допомогло з Мандраґом? — спитав Вілем, несподівано всміхнувшись.

Совой кинув на Вілема похмурий погляд.

— Мандраґ — кінська дупа.

— Це пояснює, чому ти погрожував йому своїм батогом для коней, — сказав Вілем.

Я прикрив рота, придушуючи смішок.

— Що, справді?

— Вони розповідають не все, — ображено промовив Совой. — Він підвищив замість мене іншого студента. Він затримував мене, не підвищуючи до ре’лара, щоб я гарував на нього.

— А ти пригрозив йому батогом.

— Ми полаялися, — спокійно підтвердив Совой. — І так уже сталося, що в мене в руці тоді був батіг.

— Ти помахав ним Мандраґові, — сказав Вілем.

— Я перед цим їхав верхи! — з жаром відповів Совой. — Якби я перед заняттям був у повії й помахав йому корсетом, про це б усі відразу забули!

За нашим столом на мить запала тиша.

— Тепер я добряче про це замислився, — заявив Сіммон, а тоді зареготав разом із Вілемом.

Обернувшись до мене, Совой постарався не всміхнутися.

— В одному Сім має рацію. Тобі слід зосередити зусилля на одній дисципліні. Інакше скінчиш як Манет, вічний е’лір. — Він підвівся й розправив на собі одяг. — Який у мене вигляд?

Совой був одягнений не зовсім модно, оскільки вперто надавав перевагу модеґанським фасонам перед місцевими. Але не можна було заперечити, що у своїх тонких шовках і замші він справляв неабияке враження.

— А що таке? — поцікавився Вілем. — Хочеш призначити побачення Сімові?

Совой усміхнувся.

— На жаль, я мушу вас покинути. У мене зустріч з дамою, і я сумніваюся, що ми цього вечора опинимося в цій частині міста.

— Ти нам не казав, що в тебе побачення, — обурився Сім. — Ми не можемо грати в кутики лише утрьох.

Те, що Совой взагалі був там з нами, уже було своєрідною поступкою. До корчем, які обирали Віл і Сім, він ставився дещо зверхньо. «В Анкера» був достатньо простим закладом, щоб випивка в ньому була дешевою, але достатньо вишуканим, щоб там не доводилося боятися, що хтось полізе в бійку чи наблює на вас. Мені це подобалося.

— Ви добрі друзі, і з вами добре бути разом, — промовив Совой. — Але серед вас немає жодної особи жіночої статі, та й гарних із себе теж немає — хіба що, може, за винятком Сіммона. — Совой підморгнув йому. — От скажіть чесно: хто з вас не кинув би всіх інших, якби на нього чекала дама?

Ми забурчали, неохоче погоджуючись. Совой усміхнувся: зуби в нього були дуже білі й рівні.

— Я пришлю сюди дівку з новою випивкою, — пообіцяв він, повернувшись до виходу, — щоб притлумити гіркоту мого відходу.

— Він непоганий хлопець, — зауважив я, коли Совой уже пішов. — Як на шляхтича.

Вілем кивнув.

— Він ніби й знає, що вищий за тебе, але не дивиться на тебе згори вниз, бо знає, що ти в цьому не винен.

— То до кого ти будеш підлещуватися? — запитав Сім, поставивши лікті на стіл. — Гадаю, що не до Гемма.

— І не до Лоррена, — гірко промовив я. — Будь той Емброуз проклятий дванадцять разів. Я б із величезним задоволенням працював в Архівах.

— Брандер теж відпадає, — докинув Сім. — Якщо Гемм ображений, то Брандер його в цьому підтримує.

— Як щодо Ректора? — запитав Вілем. — Лінгвістика? Ти вже знаєш сіаруську, хоч і говориш зі страшним акцентом.

Я хитнув головою.

— Як щодо Мандраґа? У мене величезний досвід у хімії. Це б і для алхімії трохи придалося.

Сіммон розсміявся.

— Усі думають, ніби хімія та алхімія дуже схожі, але насправді це не так. Вони навіть не споріднені. Просто так уже сталося, що вони живуть в одному будинку.

Вілем повільно кивнув.

— Непогано сказано.

— До того ж, — повів Сіммон далі, — Мандраґ минулого семестру взяв душ із двадцять нових е’лірів. Я чув, як він скаржився на тісноту.

— Якщо йти через Медику, працювати доведеться довго, — продовжив Вілем. — Арвіл упертий, як чавун. Його нічим не проймеш. — Говорячи, він замахав рукою, наче рубаючи щось на шматки. — Шість семестрів в е’лірах. Вісім семестрів у ре’ларах. Десять семестрів в ел’те.

— Щонайменше, — додав Сіммон. — Мола ходить у нього в ре’ларах уже майже три роки.

Я спробував уявити собі, звідки можу взяти гроші на шість років навчання.

— Можливо, мені на це забракне терпіння, — сказав я.

З’явилася служниця з повною тацею випивки. Шинок був заповнений лише наполовину, тож вона перед цим бігала саме стільки, скільки було потрібно, щоб на її щоках з’явився рум’янець.

— Ваш шляхетний друг оплатив цю порцію і наступну, — оголосила вона.

— Совой подобається мені дедалі більше, — заявив Вілем.

— Однак, — вона тримала Вілову випивку так, щоб він не дотягнувся, — він не заплатив за те, щоб можна було класти руку мені на дупу. — Вона поглянула кожному з нас у вічі. — Сподіваюся, ви утрьох погасите цей борг, перш ніж піти.

Сім, затинаючись, вибачився.

— Він… він не має на увазі… У його культурі таке буває частіше.

Вона закотила очі, але її обличчя стало лагіднішим.

— Ну, а в нашій культурі чудовим способом вибачитися є гарні чайові. — Вона передала Вілові випивку й повернулася, щоб піти, вперши порожню тацю в бік.

Ми провели її поглядом; кожний при цьому мовчки думав про щось своє.

— Я помітив, що він повернув собі персні, — нарешті згадав я.

— Учора ввечері він шикарно зіграв у басат, — відповів Сіммон. — Йому випало шість дублів поспіль, і він зірвав банк.

— За Совоя. — Вілем підняв свій бляшаний кухоль. — Хай його удача допомагає йому вчитись, а нам — допомагає з випивкою. — Ми підтримали тост і випили, а тоді Вілем знову нагадав нам про нагальне питання. — Отже, залишаються Кілвін й Елкса Дал. — Він підняв два пальці.

— А як же Елодін? — втрутився я.

Обидва ошелешено витріщилися на мене.

— А що він? — запитав Сіммон.

— Він же наче непоганий, — сказав я. — Хіба я не міг би навчатися в нього?

Сіммон розреготався. Вілем несподівано широко всміхнувся.

— Що таке? — обурився я.

— Елодін нічого не навчає, — пояснив Сім. — Хіба що, може, веде курс вищого дивацтва.

— Він же має щось викладати, — заперечив я. — Він же майстер, так?

— Сім має рацію. В Елодіна не всі в хаті. — Віл постукав себе по скроні.

— Не всі вдома, — виправив його Сіммон.

— Не всі вдома, — повторив Віл.

— Він і справді здається трохи… дивним, — визнав я.

— Ти дійсно швидко вчишся, — сухо промовив Вілем. — Не дивно, що ти потрапив до Аркануму в такому юному віці.

— Заспокойся, Віле, він тут лише один виток. — Сіммон повернувся до мене. — Років зо п’ять тому Елодін був Ректором.

— Елодін? — Я не зміг приховати недовіри. — Але ж він такий молодий і… — Я поступово замовк: не хотілося вимовляти перше слово, що спало мені на думку, — «божевільний».

Сіммон закінчив речення за мене.

— …блискучий. І не такий уже й молодий, якщо зважати на те, що до Університету він вступив, маючи заледве чотирнадцять років. — Сіммон подивився на мене. — У вісімнадцять він уже став повноправним арканістом. А кілька років після того побув ґілером.

— Ґілером? — втрутився я.

— Ґілери — це арканісти, що залишаються в Університеті, — пояснив Віл. — Вони дуже багато викладають. Знаєш Каммара з Промислу?

Я хитнув головою.

— Високий такий, зі шрамами. — Віл показав на один бік свого обличчя. — Лише з одним оком.

Я похмуро кивнув. Не помітити Каммара було важко. Лівий бік його обличчя був павутинням шрамів, які розбігалися навсібіч і проходили смужками лисини в його чорному волоссі та бороді. Порожню ліву очницю він прикривав пов’язкою. Він був ходячим нагадуванням про те, якою небезпечною може бути робота в Промислі.

— Бачив його то там, то тут. Він повноправний арканіст?

Віл кивнув.

— Він — заступник Кілвіна. Викладає сиґалдрію молодшим студентам.

Сім прокашлявся.

— Як я вже казав, Елодін став наймолодшим серед вступників, наймолодшим арканістом і наймолодшим Ректором.

— І все ж таки, — промовив я, — треба визнати, що він дещо дивакуватий як на Ректора.

— Тоді все було інакше, — похмуро відказав Сіммон. — То було раніше, ніж це сталося.

Він більше нічого не сказав, і я поцікавився:

— Це?

Віл знизав плечима.

— Щось. Про це не говорять. Його замкнули в Черепниці, поки до нього не повернулася більша частина клепки в голові.

— Не люблю про це думати, — зізнався Сіммон, ніяково засовавшись на стільці. — Ну, тобто щосеместру божеволіє парочка студентів, так? — Він глянув на Вілема. — Пам’ятаєш Сліта? — Віл похмуро кивнув. — Це б могло статися з будь-ким із нас.

На мить запала тиша; вони удвох попивали свої напої, ні на що конкретно не дивлячись. Мені захотілося розпитати про подробиці, але я здогадувався, що це дражлива тема.

— Хай там як, — стиха промовив Сім, — я чув, що його з Черепниці не випускали. Я чув, що він утік.

— Жодного арканіста, який не дурно їсть свій хліб, не можна утримати в камері, — сказав я. — Це не дивно.

— Ти там хоч раз бував? — запитав Сіммон. — Вона побудована так, щоб тримати арканістів під замком. Усюди армований камінь. На дверях і вікнах закляття. — Він хитнув головою. — Я й не уявляю собі, як звідти вибратися, навіть якщо ти — майстер.

— Усе це не стосується справи, — твердо промовив Вілем, повертаючи нас до завдання. — Кілвін запросив тебе до Промислу. Найкраща для тебе можливість стати ре’ларом — справити на нього враження. — Він поглянув на Сіммона, а тоді знову на мене. — Згода?

— Згода, — проказав Сіммон.

Я кивнув, але мої мізки напружено працювали. Я думав про Таборліна Великого, який знав імена всіх речей. Я думав про історії, які Скарпі розповідав у Тарбієні. Про арканістів він не згадував — тільки про іменувачів.

А ще я думав про Елодіна, Майстра-Іменувача, і про те, як до нього можна звернутися.