Ім’я вітру

Розділ тридцять шостий Таланти з мінусом

Тієї ночі я спав за межами Імрі на м’якому ложі з вересу. Наступного дня я прокинувся пізно, помився в струмку неподалік і попрямував на захід, до Університету.

Дорогою я вишукував на обрії найвищу будівлю Університету. З Бенових описів я знав, який вигляд вона матиме: безлика, сіра й схожа формою на цеглину. Більша за чотири амбари вкупі. Без вікон, без прикрас і лише з одними великими кам’яними дверима. Десять разів по десять тисяч книжок. Архіви.

Я прийшов до Університету з багатьох причин, але ця була найсуттєвішою. В Архівах містилися відповіді, а в мене було багато, дуже багато запитань. Передусім я хотів знати правду про чандріян і амірів. Мені потрібно було знати, наскільки правдивою була оповідь Скарпі.

У тому місці, де дорогу перетинала річка Ометі, був старий кам’яний міст. Не сумніваюся, що ви такі знаєте. Це був один з тих величезних стародавніх витворів архітектури, які розкидані по всьому світу, настільки старих і надійно збудованих, що вони злилися з ландшафтом і жодна душа не замислюється про те, хто й чому їх побудував. Цей справляв особливо сильне враження — він був двісті з лишком футів завдовжки й достатньо широким, щоб ним одночасно могли проїхати два фургони, та тягнувся над каньйоном, який Ометі вирізала в камені. Діставшись вершини мосту, я вперше в житті побачив Архіви, які здіймалися над деревами на заході, скидаючись на великий сірокамінь.

Університет стояв у серці невеликого міста. Втім, правду кажучи, я взагалі сумніваюся, що його можна було б назвати містом. Воно зовсім не було схожим на Тарбієн з його звивистими провулками та запахом сміття. Це швидше було невеличке містечко з широкими дорогами й чистим повітрям. Між маленькими будиночками та крамницями лежали галявини та сади.

Але оскільки містечко виросло для обслуговування специфічних потреб Університету, пильний спостерігач міг би помітити невеличкі відмінності в послугах, які надавалися тут. Наприклад, там були дві майстерні склодувів, три повноцінні аптеки, дві палітурні майстерні, чотири книгарні, два борделі та справді невідповідна його розміру кількість корчем. До дверей однієї з них була прибита велика дерев’яна табличка, що попереджала: «СИМПАТІЯ ЗАБОРОНЕНА!» Я замислився, що можуть думати про це попередження невтаємничені відвідувачі.

Сам Університет складався десь із півтора десятка будівель, які були мало схожі одна на одну. Гнізда мали круглу середину, від якої променями відходили в усіх напрямках вісім крил, і тому нагадували розу вітрів. Порожнина була простою й квадратною і мала вітражі з зображенням Теккаміа в класичній позі: він стояв босоніж на вході своєї печери, звертаючись до групи учнів. Основа була найпримітнішою з-поміж усіх будівель — вона займала майже півтора акра та мала такий вигляд, ніби її сяк-так зібрали з кількох менших будівель, несхожих одна на одну.

Коли я наблизився до Архівів, їхня сіра, позбавлена вікон поверхня нагадала мені величезний сірокамінь. Після стількох років очікування важко було повірити, що я нарешті туди дістався. Я ходив довкола них, поки не знайшов вхід — масивні кам’яні двері, що були широко розчахнуті. Над ними були добре вирізьблені в камені слова «Ворфелан Ріната Моріе». Мови я не розпізнав. Це була не сіаруська… може, іллійська або темічна. Ще одне запитання, на яке я потребував відповідей.

За кам’яними дверима був невеликий передпокій, усередині якого виднілися простіші дерев’яні двері. Я відчинив їх, потягнувши, і відчув, як мене обвіяло прохолодним сухим повітрям. Стіни складалися з голого сірого каменю й були залиті характерним червонястим світлом симпатичних ламп, яке не коливалося. Стояв великий дерев’яний письмовий стіл, на якому лежало кілька великих розгорнутих книжок, щось на кшталт книг обліку.

За столом сидів якийсь молодик, зовні схожий на чистокровного шалда, з характерним рум’яним обличчям, темноволосий і темноокий.

— Чим можу допомогти? — запитав він; у його голосі була добре помітна грубуватість, властива сіаруському акценту.

— Я прийшов заради Архівів, — здуру бовкнув я. Живіт у мене аж ходуном ходив від метеликів. Долоні в мене спітніли.

Він оглянув мене — явно замислився, скільки мені років.

— Ти студент?

— Скоро ним буду, — відповів я. — Я ще не склав вступний іспит.

— Спершу склади його. — Серйозно порадив він. — Я не можу впускати людей, не занесених до книги. — Він показав на облікові книги, що лежали на столі перед ним.

Метелики повмирали. Я навіть не спробував приховати невдоволення.

— Ви впевнені, що я не можу подивитися кілька хвилинок? Я приїхав дуже-дуже здалеку… — Я подивився на двоє подвійних дверей, які вели з приміщення. На одних була табличка «ФОЛІАНТИ», а на других — «СХОВИЩЕ». За столом були менші двері з вивіскою «ТІЛЬКИ ДЛЯ КАНЦЕЛЯРІВ».

Вираз його обличчя дещо пом’якшився.

— Мені не можна. Була б біда. — Він оглянув мене знову. — Ти справді складатимеш вступний іспит? — Навіть його сильний акцент не заважав зрозуміти, що йому не віриться.

Я кивнув.

— Я просто спершу прийшов сюди, — пояснив я, оглядаючи порожнє приміщення, роздивляючись зачинені двері та намагаючись вигадати якийсь спосіб умовити його мене впустити.

Він заговорив, перш ніж я зумів щось вигадати.

— Якщо ти справді туди підеш, то поквапся. Сьогодні останній день. Часом там закінчують невдовзі після полудня.

Серце швидко загупало в мене у грудях. Я ж гадав, що вступні іспити триватимуть увесь день.

— Де це?

— У Порожнині. — Він показав рукою на зовнішні двері. — Прямо, а тоді ліворуч. У низькій будівлі з… кольоровими вікнами. Попереду два великі… дерева. — Він зупинився. — Клен? Дерево ж так називається?

Я кивнув і поквапився надвір. Невдовзі я вже нісся дорогою.

Дві години по тому я був у Порожнині, боровся з неприємним відчуттям у шлунку і йшов на сцену порожнього театру. У залі було темно, якщо не брати до уваги широкого кола світла, в якому стояв стіл майстрів. Я підійшов до краю цього світла й почав чекати. Дев’ятеро майстрів поволі закінчили перемовлятися між собою й повернулися до мене.

Вони сиділи за величезним столом у формі півмісяця. Він стояв на помості, тож вони дивилися на мене згори вниз навіть сидячи. Це були серйозні на вигляд люди — від зрілих мужів до древніх старців.

Минула довга мить тиші, і той, хто сидів посередині півмісяця, жестом наказав мені вийти вперед. Я здогадався, що це — Ректор.

— Підійди-но, щоб ми тебе побачили. Так. Здоров. То як тебе звати, хлопче?

— Квоут, пане.

— А чому ти тут?

Я поглянув йому в очі.

— Я хочу навчатися в Університеті. Хочу стати арканістом. — Я по черзі глянув на кожного з них. Декому, здається, було весело. Особливого подиву не було помітно ні в кого.

— Ти розумієш, — промовив Ректор, — що в Університеті продовжують освіту. А не починають, так?

— Так, Ректоре. Я знаю.

— Дуже добре, — сказав він. — Можна поглянути на твій рекомендаційний лист?

Я не завагався.

— Боюся, у мене його немає, пане. Він конче необхідний?

— Перед вступом варто знайти поручителя, — роз’яснив він. — Бажано арканіста. Його лист розповідає нам, що ти знаєш. Які сфери даються тобі добре, а які — погано.

— Той арканіст, у якого я навчався, звався Абенті, пане. Але він ніколи не давав мені рекомендаційного листа. Можна розповісти вам особисто?

Ректор серйозно кивнув.

— На жаль, ми ніяк не можемо перевірити, чи справді ти навчався в арканіста, не маючи якихось доказів. Ти маєш чим підтвердити свою оповідь? Ще якусь кореспонденцію?

— Перед нашою розлукою він подарував мені книжку, пане. Зробив у ній дарчий напис для мене й підписався своїм іменем.

Ректор усміхнувся.

— Цього цілком має вистачити. Вона в тебе з собою?

— Ні. — Я відчув, як у моєму голосі з’явилася щира гіркота. — Мені довелося заставити її в Тарбієні.

У відповідь на мої слова Майстер-Ритор Гемм, який сидів зліва від Ректора, видав невдоволений звук, через що Ректор роздратовано на нього зиркнув.

— Та ну, Гермо, — промовив Гемм, ляснувши рукою по столу. — Хлопчисько явно бреше. Я ж сьогодні по обіді ще муситиму вирішувати важливі справи.

Ректор поглянув на нього з відвертим роздратуванням.

— Я не давав вам дозволу говорити, майстре Гемм. — Вони довгу мить пильно дивились один на одного, а тоді Гемм, насупившись, відвів очі.

Ректор повернувся до мене, а тоді помітив якийсь порух іншого майстра.

— Так, майстре Лоррен?

Високий худий майстер байдужо глянув на мене.

— Як називалася ця книжка?

— «Риторика і логіка», пане.

— І де ти її заставив?

— У «Зламаній палітурці», на Приморській площі.

Лоррен повернувся до Ректора.

— Я завтра поїду до Тарбієна по необхідні матеріали для наступного семестру. Якщо вона там, то я її привезу. Тоді й можна вирішити питання претензії цього хлопчини.

Ректор ледь помітно кивнув.

— Дякую, майстре Лоррен. — Він відкинувся на спинку крісла й склав руки перед собою. — То чудово. Що б розповів нам лист Абенті, якби він написав листа?

Я зробив добрячий вдих.

— Він розповів би, що я знаю напам’ять перші дев’яносто симпатичних зв’язувань. Що я можу виконувати подвійну дистиляцію, титрування, вапнування, сублімацію та утворювати осад у розчині. Що я добре обізнаний з історією, полемікою, граматиками, медициною та геометрією.

Ректор від душі постарався не показувати, що йому смішно.

— Незлецький список. Ти впевнений, що нічого не пропустив?

Я помовчав.

— Він би, мабуть, також згадав мій вік, пане.

— Скільки тобі років, хлопче?

— Мене звати Квоут, пане.

Ректорових вуст торкнулася усмішка.

— Квоуте.

— П’ятнадцять, пане.

Залунав шурхіт: усі майстри трохи заворушилися, обмінюючись поглядами, здіймаючи брови, хитаючи головами. Гемм звів очі до неба.

Тільки Ректор не зробив нічого.

— Як саме він сказав би про твій вік?

Я ледь помітно всміхнувся.

— Він би наполегливо попросив вас не зважати на нього.

Ненадовго запала тиша. Ректор глибоко вдихнув і відкинувся на спинку крісла.

— Чудово. У нас до тебе кілька запитань. Ви не проти розпочати, майстре Брандер? — Він змахнув рукою, показуючи на один кінець стола-півмісяця.

Я повернувся до Брандера. Він, огрядний і лисуватий, був Майстром-Арифметиком Університету.

— Скільки гранів у тринадцяти унціях?

— Шість тисяч двісті сорок, — негайно сказав я.

Він трохи підняв брови.

— Якби в мене було п’ятдесят срібних талантів і я обміняв би їх на вінтські гроші й назад, скільки б у мене лишилося, якби шалдим щоразу брав у мене по чотири відсотки?

Я взявся за складне переведення однієї валюти в іншу, а тоді усміхнувся, зрозумівши, що в ньому немає потреби.

— Сорок шість талантів і вісім драбів, якщо він чесний. Сорок шість, якщо ні.

Він знову кивнув, дивлячись на мене пильніше.

— Перед тобою трикутник, — неквапом заговорив він. — Одна його сторона завдовжки сім футів. Друга — три фути. Один із кутів — шістдесят градусів. Яка довжина третьої сторони?

— Кут між двома відомими сторонами? — Він кивнув. Я заплющив очі на півсекунди, а тоді розплющив їх. — Шість футів шість дюймів. Рівно.

Він важко пихнув, і на його обличчі відобразився подив.

— Непогано. Майстре Арвіл?

Арвіл поставив своє запитання, перш ніж я встиг повернутися до нього.

— Які лікарські властивості має чемерник?

— Протизапальні, антисептичні, помірні заспокійливі, помірні знеболювальні. Також він очищує кров, — відповів я, дивлячись знизу вгору на приємного старого в окулярах. — Токсичний у надмірних дозах. Небезпечний для вагітних жінок.

— Назви частини, з яких складається кисть руки.

Я назвав усі двадцять сім кісток за алфавітом. Потім — м’язи від найбільшого до найменшого. Перелічив я їх швидко, невимушено, показуючи, де вони розташовані, на власній піднятій руці.

Швидкість і точність моїх відповідей їх вразила. Дехто з них це приховував, а в декого це вільно відображалося на обличчі. Насправді ж мені було необхідно їх вразити. Зі своїх попередніх дискусій з Беном я знав: щоб потрапити до Університету, потрібні гроші або мізки. Що більше в людини одного, то менше потрібно іншого.

Тож я махлював. Пробрався в Порожнину крізь чорний вхід, прикинувшись попихачем. Тоді відімкнув два замки відмичками та годину з лишком простежив за співбесідами інших студентів. Почув сотні запитань і тисячі відповідей.

Також я почув, яку плату за навчання встановлюють іншим студентам. Найменша сума становила чотири таланти й шість йотів, але в більшості випадків плата була удвічі вищою. З одного студента за навчання взяли понад тридцять талантів. Мені було б легше роздобути шматочок місяця, ніж таку силу грошей.

У мене в кишені було два мідні йоти, а взяти ще хоч гнутий гріш було нізвідки. Тож я мусив їх вразити. Навіть більше. Я мусив приголомшити їх своїм розумом. Засліпити їх.

Я завершив перелік м’язів кисті руки та взявся за зв’язки, аж тут Арвіл змахнув рукою, наказуючи мені замовкнути, і поставив наступне запитання.

— Коли пацієнту пускають кров?

Це запитання мене спантеличило.

— Коли хочуть, щоб він помер? — невпевнено запитав я.

Він кивнув, передусім самому собі.

— Майстре Лоррен?

Майстер Лоррен був блідий і навіть у сидячому положенні здавався неприродно високим.

— Кого першим оголосили королем Тарвінтасу?

— Посмертно? Фейду Калантіса. Інакше це був би його брат, Джарвіс.

— Чому занепала Атурська імперія?

Я тимчасово замовк, вражений масштабом запитання. Жодному іншому студенту не ставили таких широких запитань.

— Ну, пане, — повільно вимовив я, забезпечуючи собі секунду-дві на впорядкування думок. — Почасти через те, що володар Налто був недолугим себелюбцем. Почасти через те, що в церкві відбувся переворот і вона розпустила Орден амірів, який становив значну частину потуги Атуру. Почасти через те, що військо одночасно билося в трьох різних загарбницьких війнах, а через високі податки спалахували повстання в землях, що вже належали імперії.

Я стежив за виразом обличчя майстра, сподіваючись, що він подасть якийсь знак, коли почує достатньо.

— Також атурани знецінили власну валюту, скасували повсюдну дію залізного закону та вступили в конфлікт із адемами. — Я знизав плечима. — Але все, звісно, було складніше.

Вираз обличчя майстра Лоррена так і не змінився, але він кивнув.

— Хто був найвидатнішою людиною всіх часів?

Ще одне незвичне запитання. Я замислився на хвилину.

— Іллієн.

Майстер Лоррен кліпнув один раз, нічого не виказуючи обличчям.

— Майстре Мандраґ?

Мандраґ був чисто поголений, мав гладеньке обличчя та руки в плямах півсотні різних кольорів і, здавалося, складався з самих лише суглобів і кісток.

— Якби тобі був потрібен фосфор, де б ти його дістав?

На мить його тон так сильно нагадав мені Абенті, що я забувся й заговорив, не думаючи.

— В аптеці?

Один з майстрів на іншому боці столу гигикнув, і я прикусив собі швидкого язика.

Він злегка мені всміхнувся, і я трохи вдихнув.

— За відсутності доступу до аптеки.

— Я міг би отримати його з сечі, — швидко промовив я. — Маючи піч і вдосталь часу.

— Скільки її тобі знадобилося б, щоб отримати дві унції чистої речовини? — Він відсторонено захрустів пальцями.

Я мовчки замислився: це запитання теж було новим.

— Щонайменше сорок галонів, майстре Мандраґ, залежно від якості матеріалу.

Минула тривала пауза, під час якої він хрустів кожним пальцем окремо.

— Три найважливіші правила хіміка?

Їх я знав від Бена.

— Ставити чітко зрозумілі написи. Відмірювати двічі. Їсти не на робочому місці.

Він кивнув, досі злегка всміхаючись.

— Майстре Кілвін?

Кілвін був шалдійцем і через кремезні плечі та жорстку чорну бороду нагадував мені ведмедя.

— Гаразд, — прогуркотів він, склавши перед собою товсті руки. — Як би ти виготовив лампу, що горить вічно?

Кожен з інших восьми майстрів виразив роздратування якимось звуком чи жестом.

— Що таке? — пробурчав Кілвін, оглянувши їх. — Це моє запитання. Що хочу, те й питаю. — Він знову зосередив увагу на мені. — Отже. Як би ти її виготовив?

— Ну, — повільно заговорив я, — я б, мабуть, почав з якогось маятника. Потім прив’язав би його до…

— Краем. Ні. Не так. — Кілвін прогарчав пару слів і загупав кулаком по столу; кожен удар, коли його рука опускалася, супроводжувався вибухом непевного червонястого світла, що виходило з його руки. — Ніякої симпатії. Мені потрібна така лампа, що не світить вічно, а горить вічно. — Він поглянув на мене знову, шкірячи зуби так, наче ось-ось мене з’їсть.

— Літієва сіль? — не замислюючись, спитав я, а тоді відступився. — Ні, натрієва олія, що горіла в замкненому… ні, трясця. — Я побелькотів і поступово зупинився. Іншим вступникам не доводилося мати справу з такими запитаннями.

Він урвав мене, коротко махнувши рукою вбік.

— Досить. Поговоримо згодом. Елкса Дале.

Лише за мить я згадав, що Елкса Дал — це наступний майстер. Я повернувся до нього. Він скидався на стереотипного зловісного чарівника, без якого, здається, не обходиться безліч поганих атурських п’єс. Суворі темні очі, худорляве обличчя, коротка чорна борода. Попри все це, вираз обличчя в нього був доволі привітний.

— Слова першого паралельного кінетичного зв’язування?

Я жваво їх відтарабанив.

Він, судячи з усього, не здивувався.

— Яким зв’язуванням майстер Кілвін скористався лише секунду тому?

— «Ємнісна кінетична світність».

— Скільки триває синодичний період?

Я кинув на нього здивований погляд.

— Місяця? — запитання сильно виділялося на тлі інших двох.

Він кивнув.

— Сімдесят два цілих й одну третину дня, пане. Плюс-мінус.

Він знизав плечима й криво мені всміхнувся, ніби сподіваючись упіймати мене на останньому запитанні.

— Майстре Гемм?

Гемм поглянув на мене з-над складених докупи пальців.

— Скільки ртуті знадобилося б, щоб відновити два джили білої сірки? — зарозуміло спитав він — так, ніби я вже відповів неправильно.

За годину тихих спостережень я, з-поміж іншого, дізнався й таке: у цій компанії майстер Гемм — найжахливіший падлюка. Він насолоджувався неприємними відчуттями студентів і робив усе що міг, аби їм дошкулити та вибити з колії. Він полюбляв каверзні запитання.

На щастя, я бачив, як він ловить на цьому інших студентів. Річ у тому, що білу сірку не можна відновлювати за допомогою ртуті.

— Ну, — протягнув я, вдаючи, ніби обдумую запитання. Геммова самовдоволена усмішка з кожною секундою ставала ширшою. — Якщо припустити, що ви маєте на увазі червону сірку, то потрібно було би близько сорока однієї унції. Пане. — Я жваво йому всміхнувся. Показав усі зуби.

— Назви дев’ять основних логічних помилок, — гарикнув він.

— Спрощення. Узагальнення. Обтічність. Редукція. Аналогія. Хибний причиновий зв’язок. Семантизм. Безвідносність… — Я замовк, бо не міг згадати офіційну назву останньої. Ми з Беном називали її «Налт», на честь імператора Налто. Мене бісило, що в мене не виходило згадати її справжню назву, позаяк я вичитав її в «Риториці і логіці» всього кілька днів тому.

Роздратування, напевно, відобразилося в мене на обличчі. Поки я мовчав, Гемм зло на мене подивився і сказав:

— То ти все ж таки не знаєш усього?

Він відкинувся на спинку крісла з задоволеним виразом обличчя.

— Якби я не думав, що мені є чого повчитися, то мене б тут не було, — ущипливо відказав я, перш ніж спромігся знову опанувати свій язик. На іншому кінці столу пролунав низький смішок Кілвіна.

Гемм роззявив рота, але Ректор змусив його замовкнути поглядом, поки він не сказав іще щось.

— Отже, — заговорив Ректор, — на мою думку…

— Я б теж хотів дещо запитати, — промовив чоловік праворуч від Ректора. Він мав акцент, який я зовсім не міг визначити. А може, річ була в тому, що його голос мав певний резонанс. Коли він заговорив, усі, хто сидів за столом, трохи заворушились, а тоді застигли, наче листочки, яких торкнувся вітер.

— Майстре-Іменувачу, — промовив Ректор з повагою та острахом водночас.

Елодін був молодшим за інших щонайменше на десяток років. Він був чисто поголений і мав глибокі очі. Середнього зросту, середньої статури — в ньому не було нічого особливо примітного, крім того, як він сидів за столом: то напружено за чимось стежить, то, уже знудившись, неуважно дивиться на високі балки стелі вгорі. Він страшенно нагадував дитину, яку змусили посидіти з дорослими.

Я відчув на собі погляд майстра Елодіна. Справді відчув — придушив у собі дрож.

— Согекет ка Сіару крема’тут ту? — запитав він. «Як добре ти володієш сіаруською?»

— Рієуса, та крелар деала ту.

«Не дуже, дякую».

Він підняв руку, тицьнувши вказівним пальцем угору.

— Скількома пальцями я показую вгору?

Я помовчав якусь мить, замислившись над запитанням довше, ніж начебто годилося.

— Щонайменше одним, — сказав я. — Певно, не більше, ніж шістьма.

Він широко всміхнувся та дістав другу руку з-під столу; на ній два пальці показували вгору. Він помахав ними вперед-назад, привертаючи увагу інших майстрів, і при цьому неуважно, по-дитячому захитав головою з боку в бік. Тоді поклав руки на стіл перед собою й раптом посерйознішав.

— Знаєш сім слів, які закохають у тебе жінку?

Я подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи немає у запитанні якоїсь каверзи. Не прозвучало більш нічого, і я просто відповів:

— Ні.

— Вони існують, — запевнив він мене й вдоволено відкинувся на спинку крісла. — Майстре-Лінгвісте? — Він кивнув Ректорові.

— Здається, це охоплює більшість наук, — промовив Ректор майже собі під ніс. Мені здавалося, що його щось збентежило, але не міг здогадатися, що саме: надто вже він був зібраний. — Вибачиш мені, якщо я поставлю кілька запитань менш наукового характеру?

Не маючи справжнього вибору, я кивнув.

Він обдарував мене довгим поглядом, який, здавалося, розтягнувся на кілька хвилин.

— Чому Абенті не надіслав із тобою рекомендаційного листа?

Я завагався. Не всі мандрівні артисти такі поважні, як наша трупа, тож їх, звісно, поважали не всі. Але я сумнівався, що тут найкраще збрехати.

— Він покинув мою трупу три роки тому. Відтоді я його не бачив.

Я побачив, як на мене дивиться кожен майстер. Я мало не чув розрахунки в них у голові: вони відлічували мій вік назад.

— Отакої, — гидливо промовив Гемм і ворухнувся так, ніби зібрався підвестися.

Ректор зацитьнув його суворим поглядом.

— Чому ти бажаєш навчатися в Університеті?

Я аж стуманів. Ось до цього запитання я був зовсім не готовий. Що я міг сказати? «Десять тисяч книжок. Ваші Архіви. Я колись, як був малим, мріяв, що читатиму тут». Це правда, але надто по-дитячому. «Я хочу помститися чандріянам». Надто театрально. «Стати таким могутнім, щоб мене більш ніхто й ніколи не міг скривдити». Надто страхітливо.

Я підняв очі на Ректора й усвідомив, що вже давно мовчу. Не маючи змоги вигадати щось іще, я знизав плечима і сказав:

— Не знаю, пане. Гадаю, це мені також доведеться дізнатися.

Ректорові очі на той час уже виражали цікавість, але він відкинув її й запитав:

— Чи не хотів би ти сказати ще щось?

Це запитання він ставив й іншим вступникам, але ним не скористався жоден з них. Воно здавалося майже риторичним, ритуалом, після якого майстри обговорять плату за навчання для вступника.

— Так, дякую, — відповів я і здивував його. — Я мушу попросити не лише прийняти мене, а й зробити мені послугу. — Я глибоко вдихнув, даючи їм час зосередитися на мені. — Я йшов сюди майже три роки. Може, я й здаюся юним, але я маю не менше, а може, і більше право перебувати тут, ніж який-небудь багатий панич, який не може відрізнити сіль від ціаніду на смак.

Я ненадовго замовк.

— Однак наразі в мене в гаманці два йоти й жодної можливості знайти ще грошей. Я вже продав усе, що тільки міг продати.

Прийміть мене більш ніж за два йоти — і я не зможу навчатися. Прийміть мене за меншу суму — і я буду тут щодня, а щоночі буду робити все потрібне для того, щоб вижити під час навчання тут. Я спатиму в провулках і стайнях, митиму посуд за недоїдки з кухні, випрошуватиму гроші на пера. Я робитиму все, що потрібно. — Останні слова я вимовив відчайдушно, мало не прогарчав їх.

— Але прийміть мене задарма й дайте мені три таланти, щоб я міг жити й купувати собі все потрібне для належного навчання. — І я буду таким студентом, яких ви ще ніколи не бачили.

На півсекунди запала тиша, а потім залунав громовий сміх Кілвіна.

— ХА! — проревів він. — Якби в кожному десятому студенті була половина цього вогню, то я б навчав не крейдою й дошкою, а батогом і стільцем. — Він гепнув рукою по столу перед собою.

Тут усі, мов по команді, одночасно заговорили на різні голоси. Ректор трохи змахнув рукою в мій бік, і я скористався можливістю та сів на стілець, який стояв скраю кола світла.

Дискусія, здавалося, тривала доволі довго. Але поки я там сидів, а компанія старих обговорювала моє майбутнє, видалися б вічністю навіть дві чи три хвилини. Не те щоб там хтось кричав, але руками вимахували чимало — здебільшого майстер Гемм, якому я, здається, не сподобався так само, як і він мені.

Якби я міг розуміти, що вони кажуть, було б не так погано, але розібрати те, що говорилося, не могли навіть мої уважні вуха, звиклі до підслуховування.

Раптом їхня балаканина стихла, а тоді Ректор поглянув на мене й жестом покликав уперед.

— Хай буде записано, — офіційно проголосив він, — що Квоута, сина… — Він зупинився, а тоді запитливо поглянув на мене.

— Арлідена, — підказав я. Тепер, коли минуло стільки років, це ім’я звучало для мене дивно. Майстер Лоррен повернувся до мене й кліпнув один раз.

— …сина Арлідена, прийнято до Університету для продовження освіти сорок третього кайтеліна. До Аркануму його буде прийнято в разі доведення опанування основних принципів симпатії. Офіційний поручитель — Кілвін, Майстер-Рукотворець. Плату за навчання встановлено в розмірі мінус трьох талантів.

Я відчув, як у мене всередині заліг великий темний тягар. Зважаючи на мої шанси заробити ці гроші до початку семестру, мені було все одно — що три таланти, що всі гроші на світі. Працюючи на кухнях, виконуючи доручення за гроші, я, можливо, і зумів би зібрати стільки за рік, якби мені пощастило.

Мене не полишала відчайдушна надія, що можна назбирати стільки вчасно кишеньковими крадіжками. Але я розумів: це спало мені на думку саме з відчаю. Люди з такими грішми зазвичай надто розумні, щоб носити їх у гаманці на поясі.

Я усвідомив, що майстри встали з-за столу лише тоді, коли один з них підійшов до мене. Підвівши очі, я побачив, що до мене йде Майстер-Архівіст.

Лоррен був вищий, ніж мені здавалося, — понад шість із половиною футів на зріст. Через видовжене обличчя та довгі руки він здавався майже розтягнутим. Побачивши, що я звернув на нього увагу, він запитав:

— Ти сказав, що твого батька звали Арліден?

Це запитання він поставив дуже спокійно, без натяку на жаль чи винуватість у голосі. Раптом це мене дуже роздратувало: спершу він убиває моє честолюбне бажання потрапити до Університету, а тоді підходить і просто, наче бажаючи доброго ранку, цікавиться моїм покійним батьком!

— Так, — напружено промовив я.

— Арліден-бард?

Мій батько завжди вважав себе мандрівним артистом. Він ніколи не називав себе ані бардом, ані менестрелем. Почувши, як його так називають, я роздратувався ще більше, якщо це взагалі було можливо. Відповідати я не став — лише різко кивнув один раз.

Якщо він і вирішив, що моя відповідь була короткою, то не показав цього.

— Мені стало цікаво, в якій трупі він виступав.

Моє слабеньке самовладання не витримало.

— Ой, вам стало цікаво, — сказав я так в’їдливо, як тільки дозволяв мені нагострений у трупі язик. — Що ж, можете, мабуть, поцікавитися ще трішки. Я ж тепер застряг у невігластві. Гадаю, ви самі можете трішечки потерпіти власне невігластво. Коли я повернуся, заробивши свої три таланти, то ви, можливо, зможете спитати мене знову. — Я люто на нього глянув, неначе сподіваючись спопелити його очима.

Він не відреагував практично ніяк. Лише згодом я дізнався, що домогтись якоїсь реакції від майстра Лоррена приблизно так само легко, як і побачити, як підморгує кам’яний стовп.

Попервах він видавався дещо спантеличеним, потім — дещо враженим, а тоді, коли я зиркнув на нього знизу вгору, він ледь помітно, нещиро всміхнувся й мовчки передав мені папірець.

Я розгорнув і прочитав його. Там було написано: «Квоут. Весняний семестр. Плата за навчання: –3 тлн». Мінус три таланти. Ну звісно.

Мені стрімко полегшало. Я раптом, неначе мої ноги підкосила велика хвиля, сів на підлогу й заридав.